Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 92946
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Падаждітє! – гукнув Іван і, зауваживши мою нерішучість, промовив: – Паостойтє, таваріщ Лєщінская сагласна атпустіть вам своіх три часа!
– Мені її “часов” не треба! – я вийшов за двері.
На початку шкільних занять Паламарчук таки “послав” завпеда Єлизавету Дорощенко на пенсію. На її місце скерували вчительку української мови Старосельську. Це була жінка кагебіста, що його звідкись перевели до Миколаєва. Вона поцікавилася, що я маю на пеньку з директором школи. Я порадив звернутися з цим питанням до її чоловіка, підполковника КГБ, – це означало, наскільки вже були розхитані нерви, – я не міг втриматися в рамках ввічливості. Але нова завпед повідомила мені, що маю навантаження 7 годин на тиждень. Запитала, де я ще працюю. Я відповів, що – ніде.
Почався шкільний рік, я ходив на роботу чотири дні щотижнево по одній-дві години денно. Кинувся було у райвно, щоби мені дали ще десь суміжне місце праці. Дарма: всюди було вже відомо, як належиться мене трактувати. Мені ввічливо, штивно, але холодно відмовили.
За перший місяць я отримав 42 крб платні. А вижити на це мали троє людей у хаті, жінка не могла влаштуватися на роботу. Її батьки вже старенькі, проживали в селі Конюхи і мали дохід тільки з городу. Притримували ще корову, порося, курей. Працювати вже не могли. Тому Маруся мусила туди виїздити з Миколаєва, це – майже 800 км, кожну весну і осінь, щоби засадити і зібрати з городу. На тих умовах, щоби вона покидала щорічно на два-три місяці роботу, її ніхто не приймав. Дещо шила удома, таємно, бо за такий промисел дуже карали. Дитину ми в садочок не віддавали і так перебивалися з дня на день. Тієї ж осені вона знову поїхала з дитиною на Тернопільщину, я зостався сам. Інтенсивно писав, просиджуючи над паперами до другої-третьої години ночі, забувши, що перебуваю під наглядом. Записане віддавав на збереження Вікторові Лютову – вчителеві музики в школі. Маруся вернулася з села, значить – знову минув місяць. Щось привезла, можна було потягнути з харчами ще тиждень. Запасів жодних не було, бо й з чого в учителя? Почалися нестатки.
Якось я повернувся зі школи – в хаті переполох: “Приходили з фінвідділу, щось посписували, підраховували, допитували, кричали, обзивали злодіями. Жінка подала мені папір, на якому значилося, що за період останнього року ми винні державі три тисячі сімсот крб. Це залеглість за попередню практику незаконного доходу за пошиття з населенн. Жінка й не підозрювала, яка біда нависла над нами. Я таки у цей день пішов до фінвідділу вияснити справу. Мені сказали, що “поступіл сігнал” (значить – донос). Отже, наступ вівся на всіх фронтах. Заспокоїли тим, що вчинили з нами ще по-божому, бо нарахували наразі тільки “подоходний”, а належиться ще й “штраф” за підпільний промисел. Службовці веліли мені відразу внести певну суму для погашення “довгу”, а решту ратами пізніше. Інакше – справа буде скерована в прокуратуру, для кримінального розгляду.
Я пішов до сусідки, вже згаданої Зємцевої, юристки, за порадою. Простак, я і не підозрював, що цей “сигнал” у фінвідділ надійшов якраз від неї і Гулія, безумовно, за “порадою” кагебіста Макогоненка.
– Прідьотса уплатіть, а патом – бросіть промишлять в будущєм!
– Алє ж ви знаєте, Валентино Модестівно, що ми не заробляємо нічого на тому. Ми й вам дещо шили, то хіба брали гроші?
– Вдумайтєсь! – це було її улюблене слівце. – Я магу падарвать сваю рєпутацію юріста, єслі вмєшаюсь в нєчістоє дєло!
Через Петра Ковалюка вдалося при півлітрі зустрітися зі службовцем КРУ, він пояснив, що на фінвідділ управи немає. Є один вихід: доказати, що за вказаний в акті період жодного пошиття не проводилося. Найліпше довести, що винуватця на той час не було вдома. Тут мав би виручити випадок, адже Маруся виїжджала з дому. Залізничні квитки ми зберігали, ще треба було комусь посвідчити, що вона дійсно перебувала у Тернопільській області. Ми попросили посвідчити найближчу сусідку – таки в помешканні – Любов Пєгову. Та істерично почала відхрещуватися: “Я нічєво нє знаю, я чєловєк чесний, нє впутивайтє мєня в сваі дєла”. Так повела себе й сусідка із суміжного помешкання – Зємцева. Розпач! І ми звернулися, хоч за порадою, до юриста з сусіднього під’їзду – Григорія Петрика. У справу втрутилася його жінка Тетяна. Вона приєднала до цього ще сусідок Лену Стомат (Олену) і Наталію Фіздель-Орлову. Вони пішли з моєю дружиною у фінвідділ, заявили і підтвердили категорично, що Марії Дмитрівни не було вдома від весни до осені.
Тетяна Петрик ще й пригрозила, що звернеться в прокуратуру з донесенням на фінвідділ за напасть на чесних людей. Це подіяло – зробили перерахунок і нарахування зредуковано в десять разів, що становило 350 крб. На ті гроші згідно з нашими прибутками мені треба було працювати 8,5 місяця.
Тетяна Петрик за послугу теж хотіла щось мати, і їй треба було дещо безплатно пошити. Але то вже були дрібниці.
Як ми викрутилися з біди? Викрутилися! І начислення виплатили.
Якось я вийшов з дитиною на ринок. Воно почуло запах гарячих біляшів і попросило купити. Я пошкрябав по кишенях і не знайшов тих кілька копійок, щоби задовільнити дитяче прохання. Якось гірко відчувши цей нестаток, повернувся до помешкання.
З хати ми випродували помалу те, що можна було згрошевити. Останньо винесли “комбайн” – радіоприймач з програвачем платівок. Допіру я відчув, що значить опинитися під пресом КГБ. Їх розрахунок був вичислений і перевірений на практиці: людина в таких умовах мусить врешті втратити витримку і “виступити проти”.
Якось я зустрів на вулиці інспектора райвно за прізвищем Ботюк, якщо не помиляюся. Була вона родом із Сибіру, недавно переїхали в Україну. Жінка в розквіті сил, гарна, приємна, врівноважена. Треба здогадуватися, що вона не забула, хто вона, з якого коріння. Дітей вона післала вивчати українську мову, що дуже здивувало її колег учителів. До мене вона ставилася хоч стримано, але прихильно. Про мої проблеми вона знала. І тут таки сказала, що “є відповідне “ЦУ” з відомих установ, щоби мене не забезпечувати навантаженням, позбавити доходу на прожиток, щоби я покинув роботу в школі. Причини?.. “Здогадайтеся, Богдане Йосиповичу!” Висловила думку, що це питання може вирішити тільки райком партії. І туди можна звернутися.
– При обговоренні можливості вашого перебування в школі на педроботі було встановлено, що ви можете себе забезпечити на іншій роботі. Ви кваліфікований спеціаліст – кравець, у вашій “трудовій” записано: “Портной-закройщик”. Ось і подумайте, чи не краще буде “не перти на рожен”... – стільки було її поради.
Ще того самого дня я пішов у райком партії нашого Заводського району. Зустріла мене в кабінеті якась жіночка, віком 40 років, невиразної зовнішності, на ім’я Алевтіна – це я запам’ятав, прізвища – ні. Скуштував я знову тої службово-кабінетної “ввічливості” (і де ці функціонери тільки вчаться цього?!). За це заплатив гірким приниженням, бо довелося знову все розповідати про себе: хто я? що я?. Одним словом – ще один допит, яких я мав у житті вже багато.
Щось у душі мене пекло, противилося тому приниженню, на яке я пішов: “Допоможіть мені десь довантажитися, щоби я заробив собі бодай на хліб!” – благав я. Вона сиділа згорбившись, з затисненими кулаками, дивилася на мене насмішкувато зимними очима.
– Хорошо! Ладно! Подумаем! Что-нибудь сделаем! Обязательно сделаем! Поможем! Конечно же поможем!.. – встала, відчинила і притримала двері з кабінету...
Вийшовши, відразу відчув усю безглуздість мого візиту і в райком партії. Мені зробилося моторошно. “Що я зробив! Що я зробив!” – стукало у голові. Йшов, пригнічений, до хати і бачив перед собою справжню росіянку, вишколену бестію-бюрократа, пусту і необтяжену елементарним розумом голову. Мені можна було вибачити лише те, що з партійними установами я ще не був знайомий.
Час минав, ніщо не змінювалося. У школі я відчув, що Паламарчук і Мосьпан чомусь тріумфують. Якось ранком Іван покликав мене до кабінету. Там уже сиділи Мосьпан і Ліда Баранська – зустріч була влаштована завбачливо. Присісти мені не запропонував.
– Што вам нада? – випалив директор з обезбарвленою фізіономією. Не кращий вигляд мали й обидві згадані тут дами.
– Ето я вас должен спрасіть, Іван Ульяновіч, раз ви мєня сюда прігласілі, “што вам нада”! – відповів я не менш “делікатно!”.
– Кагда ждать вашего заявлєнія на увольнєніє?
– Нікагда!
– Пожалєєтє! Ви нє обєспєчіваєтє учєбний процес!
– Я в ваш прєдмєт нє лєзу, как ви обєспєчіваєтє учєбний процес! А што ви соображаєтє в іностранних язиках?
– Ми нє сработаємса с вамі, Багдан Іосіфовіч! – вимовив Паламарчук важко, з продихом і хрипом. Щось його аж душило.
– Я к вам в гості нє просілся! Вам нє падходіт? Сдєлайтє сєбє поудобнєй! А мнє і здєсь харашо! – я вийшов.
Мало хто повірить, що вчитель дозволить собі висловитися супроти директора таким чином. I тому я трохи подумав: “Чи написати ці рядки?”. Але так було. Моральний і матеріальний стан, у якому я опинився, був неординарний, як і мої слова, сказані директорові.
Григорій Кузьмич Сікулін – мій колега, вчитель російської мови, – був якось на ринку і забіг до мене. Ми вже давно не працювали в одній школі і давно не бачилися. Він зауважив, що настрій у хаті не із найкращих, тому й поцікавився, як мої справи. Я йому коротко і в доступній формі пояснив проблему, сказав про свої місячні доходи. Він розсердився, почав кричати, що то “не може бути!”. Бо то – приклад “існування безробіття в СССР”. Нахвалявся, що порушить цю справу через партійні інстанції, хоч би довелося дійти до самого ЦК КПСС. Я вже був не рад, що звірився перед ним.
– Да етаво бить нє может! В таком случає – ти безработний! Ето в нашей-то странє!? Впрочєм, я завтра же займусь етім дєлом!
“Добре, що я хоч не сказав йому, що порушував те питания в райкомі партії!” – подумав я.
Два дні пізніше довелося відчути, що Гриша Сікулін справу “пробивав” у райкомі. В школі вже знали, що я не тільки сам ходив жалітися на директора школи, а й післав туди учасника та інваліда Великої Вітчизняної війни Г.К.Сікуліна “Жалітися?!?” Так він, до того ж, і неймовірний нахаба, жалюгідний ябедник.
Що Сікулін говорив у райкомі, я того не знав. Що йому там відповіли – теж було невідомо. Проте атмосфера витворилася вельми важка для мене. Бо я був “прилапаний” на тому, що ходив жалітися... не має значення, на кого. Важливо, що – потайки, а це – донос. Така поведінка підпадала під нищівний осуд. Населення було переслідуване таємними агентами ще від самих початків, коли було введено ЧеКа. Тепер це було доведене до абсурду; грабіжник чи насильник, що стероризував чи пограбував когось, опирався на те, що потерпілий не посміє його “продати” (так це тут називалося). Злочинцеві громадська мораль дозволяла мстити своїй жертві, якщо той – у своїй же обороні – “доніс”, “продав”, “заложив”. Вишукувалося безліч різних варіантів, як можна би було вчинити у конкретному випадку: “сказати у вічі...”, “домовитися”. “попросити” (розуміється – кривдника) усе, що хочеш, “вплоть до мордобоя”, аби тільки не скарга-донос перед вищими інстанціями. Радше мені признали би рацію, якщо би я розпочав двобій з директором. Я ту систему знав – не мав права помилятися. Помимо того, що у бесіді з тою маскою в райкомі партії я повторював, що “пам’ятайте: я не прийшов жалітися на когось. Не маю заробітку на прожиток і прошу допомогти в довантаженні, оскільки очолюєте шкільний сектор району!” Не зайвим буде нагадати, що опінія “кляузника” тримається людини цупко і тривало, позбутися такого осуду неймовірно важко або й неможливо до кінця життя. Людині зі слабкими нервами найкраще покинути середовище, де вона має таку славу.
Паламарчук знав цю психологію колективу, бо у цьому квасі викис, тому й не забарився використати ситуацію, – відкрито називав мене своїм кривдником.
– Знаєтє, кто у нас в школє занімаєтса кляузамі і доносамі на таваріщей? – звернувся до вчительки біології Сардановської. – Ето ваш давній знакомий, Багдан Іосіповіч! – І розповів їй, як я вирішив його очорнити – таємно! – перед функціонерами райкому. Хоча Сардановська знала мене давно, але засумнівалася у моїй порядності. При зустрічі вона не схвалила того, що я звертався до партії у своїй справі. І знову поради: “Краще було так чи так, але не заочний “наклеп”.
Коли Гриша Сікулін зайшов у райком і висловив своє обурення з приводу “принципіального питання” – наявності безробіття у нашій країні, а як приклад навів якраз мене, то його швидко остудили і переконали. Його покликали у кабінет “першого”, а там показали рапорт від партбюро школи за таке-то число, де, згідно з проблемою, було обговорено неможливість моєї подальшої практики “на идеологическом фронте”. В преамбулі зазначалося, що “він у воєнний час розстрілював радянських людей, у тому числі – дітей, жінок і стариків...”. Сікулін обурився.
Честь державного режиму в очах партійного Гриші була врятована. Він більше не сумнівався в тому, що порушення немає, а партія діє згідно з вищими принципами “соціалістичного гуманізму”. Щоби не повертатися до цього питання, то зазначу, що від того часу Г.К.Сікулін почав ставитися до мене демонстративно вороже.
Дні тягнулися монотонно. Нерви не витримували, поступово я втрачав витримку. Я не міг нічого писати. Охоплював якийсь панічний неспокій, гнав шукати виходу, як рибу, що опинилася в матні. А нестаток тиснув нестерпно – винести з хати щось на продаж уже не було чого. Якось без всякої причини я звернувся до директора в коридорі школи, що хочу з ним поговорити. Я й сам не знав про що.
– Для разгаворов у мєня єсть кабінєт! – відповів Іван.
– Мєня устраіваєт і кабінєт!
– Разгавора нє будєт – у мєня нєт свабоднаво врємєні для... для вас!
– А кагда будєт такоє врємя? – не здавався я.
– Нєт і нє будєт у мєня врємєні на пустиє разгавори!
Наступного дня, влучивши момент, коли в кабінеті він був тільки сам. я зайшов.
– Добрий дєнь, Іван Ульяновіч!
– В чем дєло? Я занят!
– Што значіт – ”занят”? Ви абязани са мной гаваріть!
– Как-нібудь в другой раз! А сєйчас – до свіданія!
– Ні, Іване Ульяновичу! (Я почав говорити по-українськи) “Другой раз” не буде! Ви не на того напоролися! Ви мені зараз відповісте, що означають оті всі інтриги! До партії я не маю жодного стосунку, а школа – не ваша обора! Теж не вам вирішувати: їсти мені мій заробленим кусень хліба чи ні! Я прийшов вам заявити: що зі шко-ли я ні-ку-ди не пі-ду! І дарма ви надуваєтеся! Не піду!!! Повторюю: мені начхати на те, буде то вам зручно чи ні! Тепер поясніть мені, коли залишите мене в спокої? Бо я можу не витримати і... – добре, що я замовк своєчасно і не договорив того, що було на кінці язика. А це було би йому на руку.
Паламарчук дивився на мене з-за столу неглипаючими очима. Губи тремтіли. Безумовно, він перелякався, Дурень! Він уявив собі, що ми, такі собі сільські хлопчиська, знаходимося десь на пасовиську, – хто кого переможе. Він так нічого й не вимовив, і я вийшов з його кабінету. Зайшов якось аж на четвертий поверх. Ослаб, нутрощі в мені заніміли. Я був як порожній мішок. “Тьфу! Що ж це зі мною діється? Це так раз і – прощай, білий світе!”

* * *
Уже п’ять місяців я отримував по 42 крб заробітку місячно. Маруся почала оглядатися, чи не продати би подушку, яку мала з дому від мами. Ми на ній спали. Бо більше не було що винести з хати і віддати запівдармо. Наступав лютий 1976 року. Не так вже й помилялися ті, які виставили мене на пробу витримки.
Я почав менше і менше панувати над собою. Поночі чіплялася думка: піти, підстерегти і розквитатися з директором, але розум ще перемагав: “Дарма, хлопче! Цим проблеми не вирішити, бо для “інтересів революції” ви з Іваном маєте однакову ціну. Вони тільки того й чекають, щоби ви себе взаємно винищували, і умови, як на те, для цього створюють!”.
Якось я відчув, що ночами мені почало підпирати в ямці під грудьми. Відтак піддувало в шлунку, мов там була каменюка. Почалися нестерпні болі, а причин я не знав; такого зі мною ніколи не було. Довелося звернутися до лікаря. Виявилося, що виникла виразка у шлунку, та ще й на виході у дванадцятипалу кишку. Це мене вельми стурбувало і відвернуло увагу від побутових проблем. Бо я знав, що єдине в організмі, що тримало мене при житті, то був відносно здоровий харчотракт. Тепер і цього позбувся. Зрозумів і те, що ця недуга – пряма “заслуга” КГБ, який діяв через Макогоненка-Паламарчука. Це наслідок їхнього експерименту. Провокація через Петра Саранчука їм не вдалася, то “економічно” таки пригнобили – я був на грані відчаю. Таке зі мною не могло трапитися внаслідок того, що ціле моє життя було в напрузі. Виходило, що я десь допустив послаблення, перейшов від факту дійсності до міражної довіри у людську порядність. Я прорахувався, розкис і на ґрунті нервового перенапруження отримав виразку шлунка. Тепер зрозумів, що вже не маю нічого до втрати. Розумів, що досить “зірватися” – і “психушка”мені забезпечена. Я втратив здоровий колір лиця, вимарнів, зробився пригноблений, непривітний. Мені можна було інкримінувати “агресивність” через втрату психічного самоконтролю.
На роботу до школи йшов мов на ешафот. Не бажав собі зустрічі з колегами, не володів жодним колективом дітей у класі. Бо діти – цей чутливий індикатор – перестали мене шанувати; порушилася дисципліна під час уроків, бо мою безсилість під оглядом психічного впливу вони відчули досконало. Я чудово усвідомлював, що вимагати вирозуміння від непрактичних підлітків – марна справа і навіть протиприродна. Приходив до переконання, що я поконаний ґвалтом і трачу сміливість боронитися. А повинен би...
Котроїсь безсонної лютневої ночі я встав з ліжка, сів при столі і написав “бумагу”, заадресувавши уповноваженому КГБ по нашому району, подавши свою адресу. Петиція була готова, і ранком я відніс її до “зеленого дому”. Передав прапорщикові, який чергував при дверях, і пішов до школи. На реакцію не довелося довго чекати. Десь біля третьої години післяобід мене покликали до телефону в учительській. Милий, ласкавий голосок десять разів перепросив мене за турботу, звірився, чи часом не відірвав мене від якоїсь поважної роботи, відтак освідомився, чи то я якраз звернувся письмово до “органів” – я підтвердив. Голосок, безконечно вибачаючись, запитав, чи я можу вийти на зустріч у наперед визначений час і місце, так, щоби мені (а не йому) було зручно. Я погодився прийти у будь-який час ще цього дня. Що стосувалося місця, то я зазначив, що мав намір зайти до нього в кабінет – і нема потреби шукати якихось закамарків. Голос у телефоні категорично спротивився, мотивуючи тим, що “вам це невигідно! Саме – вам, Богдане Йосиповичу!”. Не допомогло запевнення, що мені зовсім не залежить на тому, чи хтось зауважить, як я заходжу у будинок КГБ, що подумає чи скаже з цього приводу, з того кінця таки поставили на своєму, що “так буде краще”, і я погодився. Вечером зустріч відбулася перед будинком МВД, на вулиці.
Чоловік, по-приятельськи, простягнув мені аж обі руки, довго тряс мою руку, тішився, гейби рідного брата зустрів після довгої розлуки. Після найприємніших фраз про здоров’я власне, жінки і дитини, після запевнення мене, що ми з жінкою дуже “благородні люди, бо взяли на виховання...” і т. д. (ну Чічіков – та й тільки!), вийняв з папки листок паперу і впевнився ще раз, що “це” я написав. Що там було написане – ми знали обидва.
– Знаєте, Богдане Йосиповичу, що ви тут написали – те все правильно. Але варто над тим застановитися, подумати. Я прочитав уважно! Ви нервово збуджені, видно – здоров’ячко вас підводить! То й не дивно, – багато випало на вашу долю, то й тепер ‘“нєрвішкі пошалівают”! Вам треба допомогти. Я вам допоможу. Я навіть ваше звернення до мене не показував начальникові, і воно не буде десь зареєстровано. Бо й – нащо? Зайвий галас. Вам то не вигідно (скільки то разів мені вже нагадували, що мені “вигідно”, а що ні). Дарма ви хапаєтеся за чуби з дирекцією школи! – повчав він мене далі. – Ви що, собі роботи не знайдете? Го-го! “Була би шия!”. Та й світ не без добрих людей! Доможемо!
– Я нікуди звідти не піду! – заявив я категорично, зрозумівши, що він вповні поінформований і навіть чи не керує цим.
– Чому?
– Бо справа не в адміністрації школи, а справа у самому мені: куди би я не кинувся – всюди принесу туди сам себе! І там буду мати ті самі проблеми, що й тут! Чого кидатися з місця на місце, давати привід комусь думати, що я дійсно неприкаяний злочинець! – намагався найбільш популярно поясняти цьому чоловікові, як справа мається і як я її розумію. Дивувало мене трохи те, що він вважав за можливе говорити зі мною як зі смаркачем. – Переслідування будуть там, де є я, а не там, де є школа №39!
– Але на новому місці не будуть знати про вас що-небудь!
– Звідки знаєте, що “не будуть”?
– Ну, я спробую вам допомогти! То я вже беру на себе!
– Джин з пляшки вийшов – не без вашої ласки, ви його назад туди не запхнете. Це раз. По-друге, припін, що називається “сидів”, – шнурок, один кінець якого у мене на карку, а другий – у ваших руках. Ні я, ні ви не можемо позбутися цього. Ми складаємо ланки однієї системи, хоч комусь і здається, що ми – найбільш роз’єднані! Як сіпнете за шнурочок, так я і здригнуся, – думаєте, не зауважуть? А чого це я маю почуватися не так, як усі інші люди?
Виглядало, що цей бідолаха діяв на власну руку, коли не “показував начальникові” того, що я написав. Ще гірше: він, мабуть, був певний, що обдурив мене і я йому повірив.
– Ладно (вічно оте “ладно!”), ви даремно думаєте, що ми передаємо комусь інформацію, та ще й компрометуючу, особливо – про вас! Заяви вашої я “в ход” пускати не буду – це залишиться між нами.
(Боже, за якого дурня він мене має!) Подумайте над пропозицією – покинути оту дурну школу, де самі “французи” (мається на увазі – євреї). Я вам допоможу влаштуватися на роботу з хорошим заробітком. Підкажіть самі, що ви хочете, щоби я для вас зробив... Так, з доброї волі!
– Хочу, щоби мені дали спокій, не перешкоджали, як влаштовую своє життя, свій добут. Якщо я вчинив каригідно, то постарайтеся те довести і віддайте мене під суд. А виганяти мене на слизьке, позбавивши шматка хліба ще й жінку і дитину, щоби я “спіткнувся”, – не дочекаєтеся! Я буду здатний на більше, якщо ви мене змусите! Запам’ятайте одне; я не з тих, кого ви посадили в сімдесятому році! Мякиною мене не здурите! Вам доведеться зрозуміти, що я зумію не тільки гідно жити, але й з честю вмерти! Ще раз нагадую і запевняю вас: фантазії мені вистачить більше, ніж Саранчукові й Івкову разом! “Злочин” я поповню, якщо мене доведете до цього!
– Що ви, що ви, Богдане Йосиповичу! Ніхто вас не зачепить! – останнє було сказане більш зрівноважено, трохи насторожено і з ноткою ніби примирення. Ми розійшлися мирно. Гебіст знову довго тряс мою руку, хвалив, який я “мудрий”, і знову повторив: “Нікто вас трогать не будєт!”.
То був Макогоненко, говорили ми по-російськи.
Іван і Мосьпан відразу дізналися, що я звертався до КГБ. Мабуть, отримали якусь вказівку, бо принишкли в невизначеному очікуванні.
З Миколаївського кораблебудівного інституту мені принесли майже два десятки контрольних робіт. Я їх перевірив, прорецензував, і мені заплатили за роботу. Відтак принесли ще... Це дало мені матеріальну “дотацію”, а стриманість директора і секретаря партбюро – психічне заспокоєння. Тоді я взявся за перо – викінчував другу частину записів, що орієнтовно заповідалося як наступний том. З’явилася й наснага...
Писати мені було важко не тільки тому, що боявся наскоку небажаних гостей, якщо би підслухали стук друкарської машинки, а й тому, що у глуху нічну пору, на самотині в кутку кімнатки доводилося ще раз переживати у споминах вже раз пережите. Знову запускав леміш пам’яті глибоко у серце і душу; підіймав мертві кістки з вічної мерзлоти, ставив на ноги і примушував їх заговорити; обіймав їх, радувався в сльозах, ніби рідних братів зустрів після тривалої розлуки. Тішив себе надією і складав обітницю моїм колишнім камратам, що кину колись у вічі байдужому до нашої національної трагедії світові оце написане в такий скрутний час. Щоби не тішили себе мучителі, ніби можуть поховати в німій могилі страху свої безбожні діяння!
Партбюро і дирекція школи таки відважилися на остаточний крок: розповсюдили вістку про мене, що я “сідєл”, та ще як “враг народа”. Постаралися сформувати і склад злочину, однак – переборщили; наплели такого, що люди засумнівалися. Якраз у цьому й був прорахунок організаторів цькування за мною; школярі і їхні батьки, які досі ставилися до мене ніяк, тепер почали приглядатися. Хуліганський елемент учнів притих, для них я став тим, кого належиться у певному розумінні навіть шанувати. А цей “елемент” і є стихійні провідники в середовищі шкільних підлітків. Батьки попросту у своїх підходах до мене розійшлися: більшість з них почали мене шанувати і прощати більше, ніж вибачали решті вчителів за “несправедливе ставлення“ до їхніх дітей. Якось після батьківських зборів у школі один із батьків зупинив мене вже за брамою і звернувся:
– Ви простіть мені, не прийміть за зле з мого боку, скажіть, будь ласка: то правда, що люди гомонять? Що... ви притягалися до відповідальності за політику?
– А ви, може, маєте якісь персональні претензії до мене з цього приводу? – відповів я питанням на питання.
– Та ні! Я так... з цікавості.
– А ви не здогадуєтеся, що є речі на світі, про що людям не хочеться навіть споминати, не те вже що – говорити?!
– Виходить, ви не заперечуєте! Гей-гей, і ви хлепнули горя!
Від того часу частина батьків з району школи “на Спаськім Узвозі” ставилися до мене настільки з пошаною, що почали вітатися при зустрічі ще здалека. То мене підтримало, підбадьорило, всупереч моєму переконанню щодо “співчуття”.
Виразка шлунка мучила мене жахливо, особливо – поночі. Наталка Орлова-Фіздель радила мені лягти до шпиталю, підлікуватися. Обіцяла влаштувати “койку”, хоч люди місяцями чекали черги на операцію. Я боявся знову стаціонарного лікування, бо мене могли вбити руками медиків, на що ми, зеки, мали незаперечні приклади. Це не дрібничковий наклеп, а – доконаний факт. Візьмімо хоч би мого табірного колегу Льва Бойка зі Львова чи Ростислава Фурсачека у Тучині, на Рівненщині. Ось причини, чому ми, вчорашні політв’язні, не важимося без надуми вдаватися за послугами людей у білих халатах у наших умовах. Мені можна закинути, що звинувачую медицину під впливом параноїчного упередження. Для підтвердження цього факту нагадаю, що у цій-таки поліклініці № 2 була жінка-лікар Лідія Лугініна, до якої я звертався при потребі. Бо її батько-політзек так і не повернувся з Колими. Вона з братом вижили і вивчилися тільки тому, що прилюдно і демонстративно відмовилися від батька і затаврували його як зрадника партії, народу, “родіни”. Вона й підтвердила мої здогади щодо небезпеки в шпиталі.
Чому заторкнув це питання? Бо інакше вся ситуація, у якій опинилися ми – політв’язні, була би не вповні зрозуміла, принаймні невиразна. Воно й так не все ще тут пояснено!
Розхитані нерви, виразка шлунка, брак харчів, спад на тілі, розбита душа – усе це відбилося на моїй зовнішності, поведінці, ставленні до людей, на якості навчання. Згідно з моєю натурою, я не міг безвольно опускатися на дно. Кожний раз, коли шукав причини переслідувань, то зупинявся на КГБ. Бо то була інстанція, яка мала на мене досьє, а такі, як убогий на всі боки Макогоненко, Тимчук чи Зімарін, заробляли собі “штерни” (зірки) на погонах. Тільки там слід було шукати рішенця. І я ще раз звернувся до відомого вже Григорія Сухопари, тепер вже полковника КГБ. Він мене прийняв хоча і привітно, але сухо-службово. Я йому пояснив, що перебуваю у фатальному стані разом з жінкою і дитиною; півроку практично не отримую грошей на прожиток. Розповів про ситуацію у школі і відніс це на рахунок підступів Макогоненка. “Я опинився у критичному стані! Якщо в чомусь винен, то вирішуйте справу офіційним шляхом. Зрештою, і в тюрмі їсти дають! За яку провину переслідується моя дружина, голодує дитина?”.
– Знаєте, Богдане Йосиповичу, я про це все нічого не знаю! То не в моїй компетенції по службі! Не бачу для себе можливості втрутитися у ваші проблеми – цим займаються інші люди...
– Я нічого й не прошу! Жодної персональної допомоги не треба! Хочу офіційного залагодження питання нагінки за мною! Усе виходить з цих стін – від інформації і до переслідувань.
– Я можу тільки сказати вам, що останнім часом ми дійсно проводили чергову планову перевірку кадрів системи народної освіти. Розуміється – вибірково. А в тому числі – вас. Самі розумієте, чому якраз вас. Наскільки знаю, не знайдено причин для вияву недовіри вам як вчителеві. Може, зауважені якісь факти вашої поведінки поза школою – того я не знаю. Зв’язуватися зі службами в нашому управлінні, які цікавляться вами, не буду. І документів на вашу особистість теж не підніму! Можу тільки сказати вам, що документи з остаточної перевірки знаходяться в обкомі партії, у секретаря з ідеології Васільєва. Результат вашої перевірки особисто теж у нього. В інші справи ми не будемо вникати. Єдине, чим можу вам допомогти, то дати координати Васільєва, щоби ви записалися до нього на прийом. Він вас прийме.
Григорій Васильович написав на папірці номер кабінету, поверх і дні прийому до Васільєва. Дописав номер телефону секретаря і звелів те переписати собі своєю рукою. І особисто випроводив мене.
Наступного дня я зателефонував до секретаря при кабінеті з ідеології обкому партії. Жінка-секретар поцікавилася, яке питання мене цікавить, і призначила мені реченець прийому.
Два чи три дні після того до мене зателефонував хтось і відрекомендувався як службовець райкому партії Заводського району. Голос у телефоні тільки запитав, скільки я вже пропрацював у школі. Я відповів, що оце закінчую чотирнадцятий рік шкільної практики. Прийшов день, і я пішов на прийом до обкому КПРС. А до того часу я вже встиг дізнатися про натуру і манеру спілкування із відвідувачами Васільєва. Картина вимальовувалася невтішна: він характеризувався як людина “крута”.
Однак усе відбулося на диво просто і спокійно. Я прийшов вчасно. Секретарка у прийомній впустила мене у визначений час. Секретар обкому з ідеології Васільєв на моє привітання навіть не підвів голови, тільки жестом руки вказав на стілець біля столу: “Садісь!”. Потім пошукав якісь папірці, знайшов, перепитав прізвище, звелів коротко розповісти, з чим прийшов. Я розповідав, він сидів, мов глиба, здавалося – не слухав, не чув. Коли я закінчив розповідь, він взяв папку, що лежала на столі, певно, йому вже наперед поклали на стіл дані про мене. Переглянув уважно, підняв голову, глянув байдуже на мене і сказав: “Тут все в порядке! Что еще?”. Я здвигнув плечима на знак, що більше не маю нічого сказати, “Если все, то – до свидания!”. Здавалося, уся авдієнція тривала не більше п’яти хвилин.
Відчуття підказувало на цей раз, що усе зміниться, що не весь світ навалився на мене. Однак то тільки якесь передчуття щодо майбутнього, а ось як вижити на 42 карбованці місячно трьом людям в обласному місті – це реальність!
На початку березня зателефонував “вельмишановний” директор школи №39 Іван Ульянович Паламарчук:
– Завтра утром пріхадітє в школу!
– Не маю потреби, завтра маю урок тільки після обіду! – з ним я завше говорив українською.
– Ето в ваших інтєрєсах! – не відставав він.
– Добре! Може, й прийду, як ніщо не перешкодить!
На другий день ранком Паламарчук уже очікував на мене біля дверей кабінету. “Вхадіте!” – запропонував. Він всівся офіційно за стіл, я присів на стільці, не чекаючи запрошення (все одно не запропонує сісти!). Його фізіономія була перетягнена спазмом від безсилої люті – він цього ніколи не вмів приховувати.
– Мнє пазванілі вчєра, чтоби я вас обєспєчіл заработком...
– Хто подзвонив? – запитав я.
– Ето нє імєєт для вас значєнія, а вот сколько ви счітаєтє должни зарабативать? Я должєн с вамі ето сагласовать!
– Сто сорок дев’ять карбованців місячно! Тобто середній заробіток пересічного робітника – згідно з резолюцією XXIV з’їзду КПРС!
– У мєня такіх дєнєг нєт! – він аж потемнів від злості.
Я тільки розвів руками: “Нічого, мовляв, не вдієш!”. Уже в березені директор зняв з роботи лаборанта фізкабінету і затвердив на цій посаді мене. Це – плюс 60 карбованців. А, звідки він нашкрябав ще 50 крб – цього я не знаю. Від того часу мені почали платити аж 152 крб місячно. Можна ще додати, що у кабінет фізики, яким завідувала Лілія Яковлевна Аронсон, я й не заходив. Закінчувався шкільний рік – можна було потерпіти,
І жодної мови, що то була вимога Васільєва. Мабуть, відразу після моїх відвідин він довго й не думав – наклав резолюцію на папір, що його подала секретар (я письмового подання не робив). “Обеспечить заработком!” Поставив дату, підписався і передав до виконання підлеглим.
Справа з моїм перебуванням на педагогічній праці якось унормувалася, стосунки з колегами-вчителями поліпшилися. Тепер я мусив бути обережним, навіть оминати компанії, де розповідали анекдоти.

* * *
Доки я корогодивоя з описаними проблемами, створеними безкінечними провокаціями КГБ, мене очікувала неприємна несподіванка. Якось я отримав лист від тестя зі свого села, що мій брат Ярослав сидить у в’язниці вже майже два тижні. Мої тато, мама, сестра вирішили не повідомляти мене, бо надіялися, що він “не дурний”, дасть собі раду сам, “докаже” свою невинність і його випустять. Яка то була наївна простота! І то після того, коли вже знали московського окупанта як облупленого. Стільки було перегноєно молодого народу ще від вересня 1939 року – і ніхто нічого не доказав! Мене гейби жаліли, що я хворий, нерви можуть не витримати; можу наробити скандалу проти тих, що його заарештували, а то “буде гірше”. Овеча тупість нашого народу – подиву гідна!
Я подався до доброї людини, лікаря, яка мене курувала (до речі, це вона підтвердила, що небажаних політв’язнів знищують навіть у стінах шпиталю, чи, властиво, – що таке можливе). Це – Лідія Михайлівна Лугініна. Розповів їй про ситуацію, яка склалася з братом. Вона без зайвих слів виписала мені “Листок хвороби” на підставі загострення ішемії, що, між іншим, було дійсно так. Порадила виїжджати негайно.
Прибувши до Козови, я відразу зайшов до слідчого відділу при місцевій міліції. Слідчого по справі Славка не застав. Начальник слідчої групи поставився до мене вкрай вороже. Говорив, що постороннім особам не належиться втручатися у хід слідства, бо від того тим, що під слідством, “буде тільки гірше!”. Отже, я, рідний брат Славка, – “пастароннєє ліцо!” Не повинен навіть цікавитися ним. На запитання: “За що його посадили під варту?” – відповіли, що “на такі запитання дає відповіді прокурор!”. Я подався до прокурора.
По дорозі розмірковував над тим, які то наші галичани, що опинилися при службі, недосконалі; оці були явно заклопотані, розгублені. Не вміли тримати себе достойно. Вони боялися, а страх викликав незграбну агресивність – примітивний інстинкт самозахисту. Найголовніше я переконався, що вони не були певні своєї рації. “Справою” Славка їх зобов’язали займатися і “доказати” – не те, що було насправді, а те, що влаштовувало репресивні інстанції.
Прокуратура в Козові містилася у будиночку барачного типу. Прокурора не застав. “Пашол на абед!” – пояснила його секретарка, до речі, росіянка, бо висловилася на “общепонятном” без акцента.
Як тільки я приїхав до Козови, то зателефонував до братової жінки Надії, щоби приїхала до району і привезла мені трохи грошей. Причини, чому я потребую грошей, їй не сказав (справа в тому, що я отримав вирівняну платню тільки за березень).
У міжчасі, очікуючи прокурора з обіду і Надю з Конюх, кинувся до знайомих, зокрема до Петра Мрикала (Ковалика). Між людьми отримав для себе багато відомостей про аферу з Ярославом. Люди, очевидно, знають усе. Не знають тільки чомусь слідчі органи. Офіційна версія, яка розпускалася як чутка, гласила: “Украв на ввіреному будівництві шифер на хату, продав за спекулятивною ціною і гроші привласнив!”. Здогадувалися, зрозуміло, що то була якась провокація з боку “Міжколгоспбуду”. Але чи не найголовніше, що зацікавленими у цій справі були КГБ і перший секретар райкому партії Безсонов. Справа виглядала безнадійною.
Приїхала з Конюх Славкова жінка. Я запитав її, за що заарештували чоловіка. Відповіла, що не знає. Зробила недвозначний натяк на те, що я не повинен був з’являтися у Козові. Вкрай вороже поставилася до того, що я “вмішуюся”, бо від того “обов’язково буде гірше!”. Взагалі кажучи, через родинні зв’язки негоже буде з моєї позиції оцінювати те, що повинно зоставатися у своїй хаті. Мушу, однак, зазначити, що хтось таки попрацював у цьому керунку, добре налякавши найближчих осіб, споріднених зі Славком. Комусь і нащось треба було вбити клин між рідними братами – між мною і ним. Таке практикувалося впродовж останніх десятиліть і досить часто – небезуспішно. Хто тоді не знав і нині не знає отого розмитого, невиразного, наділеного таємним сенсом вислову – “бо буде гірше!”? Хтось устиг попередити Надю, щоби мене не інформувала у цій справі, враховуючи мою натуру: не відступлюся, а буду домагатися його звільнення. Зі мною неможливо було гратися у переляк. Тому козівські районні офіційні чинники вдалися до найпідлішого засобу: я мав битися як риба об лід у безсиллі, не маючи інформації.
 
Наші Друзі: Новини Львова