Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 92949
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Одного теплого погідного травневого дня, закінчивши уроки, я вийшов зі школи. Перед входом, між деревами, стояв автомобіль Анатолія Кучерявцева, полковника, заступника директора з військово-патріотичного виховання. Він ніби порався біля своєї машини. Коли я порівнявся з Анатолієм, він весело і гучно привітався зі мною. Я вже знав, що донедавна він командував артилерійським полком, а відтак – бригадою. Мені здавалося, що він був у близьких стосунках з Паламарчуком. З цього й зробив висновок, що не дуже радо відповідатиме на мої вітання, та ще й тепер, і тому не привітався перший. Але відповів сухо: “Здравия желаю, товарищ полковник!”. Це вийшло трохи саркастично, і, безперечно, він це зауважив. Однак випростався і рівним кроком підійшов до мене, подав руку і запитав: “Кончили работу?”. То був його стиль висловлення – ніби запитував і стверджував одночасно. Я підтвердив: “Да!”.
– Садитесь, подвезу! – запропонував жестом і пішов до автомобіля. Відчинив дверцята, притримав і ще раз показав рукою.
– Спасибо! Мне – недалеко и вам, наверное, не по дороге!
– Садитесь, садитесь! Мне именно в ту сторону!
– Весь день в стенах! Мне лучше и приятнее пройтись! – промовив я.
– Проехать разок-два – тоже не повредит.
Жест Кучерявцева був від самого початку роззброюючий: відчувалися навики кадрового офіцера, польового командира. То діяло як наказ, що позбавляв волі до опору підлеглого: він “велів” усім своїм виглядом і силою тренованого психічного впливу. Таких людей я не тільки поважав, вони мені подобалися. І я сів на запропоноване місце. Анатолій зачинив за мною дверцята, обійшов автомобіль і сів за кермо. Рушили з місця.
У СШ №39 Кучерявцев працював недавно, товариські стосунки якось дотепер не налагодилися, отож якогось контакту між нами не було. Тому я не тільки здивувався, а й був заінтригований його пропозицією.
Ми виїхали на вулицю Шевченка, повернули вправо по Артилерійській. Їхали повільно і мовчки. Я відзначив для себе, що він веде автомобіль професійно, дарма, що не мав кисті лівої руки. Відчував себе комфортно, але мовчанка видавалася незручною, треба було щось сказати.
– Мне бы к рынку! – промовив я.
– Знаю! В том самом доме, даже – в подъезде, где проживает Михаил Федотович Дубина! – пояснив Анатолій, не відриваючи погляду від дороги.
Що вони були знайомі з Михайлом Дубиною – нашим сусідом зверху, я те знав. Він іноді туди заходив у гості, і ми з жінкою те зауважили. Від дружини Михайла Дубини Маруся довідалася, що вони обидва – бойові камрати. Михайло був начальником штабу полку, яким командував Кучерявцев. Полк розформували в Миколаєві, і вони тут замешкали. Ніде правди діти: були то виховані, симпатичні офіцери. Але Анатолія дотепер бачив тільки на відстані: рослий, енергійний, виструнчений, завше чистий, з вольовим обличчям людини, що мала справу з людьми вже тривалий час.
Анатолій підвіз мене на подвір’я, до вхідних дверей. Рухом тренованої людини вийшов з-за керма, подав мені мовчки руку на прощання, сів у авто і швидко поїхав.
У своєму дворі я був людиною-“загадкою” для сусідів. Переважно ідучи на роботу і назад навіть не вітався без очевидної потреби. Навчений самим життям, що називається, “не раз набрав вухами води”, я уникав випадкових і, по суті, непотрібних знайомств. Це правило пригодилося хоч настільки, що мені ніхто не докучав, нікому – з ввічливості – не потребував звітувати, як справляюся з моїми нестандартними проблемами. Про “шмон” у мене кілька років тому знали вже мешканці дому і ставилися до того по-різному, але всі – насторожено. Тепер виглядало, що маю у місті якісь “плечі” – людям те треба було знати, бо це був індикатор вартості особи. Тому й запитали жінку: “Што ето – палковнік возіт вашего дамой с работи?”.
Ще того самого тижня Анатолій вибрав момент і знову підвіз мене додому. Якось інтуїтивно я відчув, що то не дарма і не просто збіг обставин. І знову він сидів за кермом, вів повільно автомобіль і мовчав. Я знову думав над тим, як би то відгадати чи довідатися іншим способом, що він мав на думці. Одне я вже знав: він теж був присутній на тому парт-директорському тріумвіраті, де мене осудили. Надто вже добре він до мене ставився, і отож виникла підозра, що це могло бути не з добрим наміром (пізніше мені було неприємно за таку упередженість). Нічого не вдієш! Надто вже гіркий досвід привів мене до цього. Кучерявцев нічого не зискав і нічого не тратив на стосунках зі мною, а тут виглядало, що могли скластися приятельські, навіть дружні стосунки між нами. З іншого боку, я припускав, що під впливом “партійного долга” він змушений мене осудити, без огляду на людські почуття. Зрештою, він міг бути добре вихованим і бажав зоставатися порядною людиною в розумінні самооцінки. Такі не зовсім благородні думки охоплювали мене, коли його не було поряд. Інша справа, коли він був поруч. Тоді недовіра і настороженість зникали. Бо він однією своєю присутністю вселяв переконання, що він – людина не дволична, а доброзичлива, товариська і чесна, хоч це ще не прояснювало суті його ставлення до мене.
У травні підійшла черга для нашої школи вийти на Пост №1. Кучерявцев зайнявся добором і муштрою учнів. Надійшов термін вийти на Пост, і він взяв собі мене у помічники. Може, мене й там і не потрібно було, бо на місці був ще свій “капраль”, що тих хлопців і дівчат домуштровував на місці. Сам же він і допильновував порядок зміни постів біля вічного вогню. Але виявилося, що ці комсомольці старалися чкурнути десь у кущі “дикого саду” на стрімкому березі ріки Інгул, на задвірках вартівні. Тому були потрібні постійні нагляди над цією зграєю вже морально розлюзнених підлітків.
Вибравши догідний момент, коли ми сиділи на лавчині у скверику, Анатолій Ілліч порушив питання, яке, видно, його турбувало.
– Вы в курсе отношения партбюро и дирекции к вам в школе?
– Да! – підтвердив я.
– Что вы на это? Какой вывод? Решение?
– А никаких выводов, решений! Во всяком случае – во мне ошиблись... Все ошиблись!
– Кто это – “все”? – домагався, здавалося, заінтригований Анатолій.
– Все, – підкреслив я. – Это от ГэБэ и до... До вас, Анатолий Ильич, включительно! Ведь вы же в этом деле играете не последнюю скрипку?!
– Вам известно, что я присутствовал на партбюро, когда там выносился на обсуждение и даже решался вопрос о возможности дальнейшего использования вас в школе в качестве учителя?
– Безусловно!
– Ваше мнение? – він рішуче постановив “поговорити” про цю справу, якої я переважно уникав.
Виглядало, що не зумію далі обійтися лише загальними репліками у розмові з Кучерявцевим. Розумів, що він не відступиться, не досягнувши мети.
– Выводы еще рано делать! Это в общем… – почав я. – Что же касается вашего присутствия, то мне льстит то, что вы, узнав о моем некондиционном прошлом, не проявили ко мне пока отрицательного личного отношения, это, наверное, потому, что вам “пока” никто не сделал соответствующего внушения “по поводу...” и “по линии”. Вы же не свободный человек, Анатолии Ильич! А партия обязывает... и не рассуждая! Вы даже если не испугаетесь, то все равно не нарушите Устав!
– Считаете, Богдан Иосифович, я не могу иметь своего личного взгляда на вещи и – собственного мнения?
– Можете! И даже – имеете! Но это только личное мнение!
– Да, вы правы! Но это так выглядит с вашей колокольни. А вот то, что с вашей стороны постоянно веет холодком, хотя я все время провоцирую вас на откровенность, чтобы вы – как бы то сказать – потеплели, что ли, отнеслись... с некоторым доверием… – він помовчав і продовжив: – Догадываюсь, что при вашем нынешнем положении трудно куражиться; человеку нужны друзья, по меньшей мере, для разрядки, снятия напряжения! Вы так не считаете?
– Считаю! Многое учитываю и считаю! – мені не хотілося його навіть дразнити, не те щоб зневажити. Однак те, чим була наладована душа, не мало в собі чогось бодай зрівноваженого, – я міг “зірватися”. – Ваша лесенка, Анатолий Ильич, в вашей жизни вела все вверх да вверх, а моя – вниз да вниз!..
– Полагаете, поэтому я не способен отнестись с пониманием? Если уж – не положительно, оценивая ваше прошлое, о котором мы вместе предпочитаем умалчивать? Думаете, у меня нет личного мнения в оценке окружающих меня людей?
– Думаю, что вы действительно способны “отнестись с пониманием”, и считаю, что вы обладаете личным мнением! Но вы это делаете для философских упражнений, поскольку это вам не поможет и не навредит. И я действительно заметил только что, что при наличии “собственного мнения” хотите следовать его принципам! Это – позволить себе большую роскошь. Похоже, вы так и не научились жить без иллюзий, вроде де можете следовать принципам личного мнения! Чепуха! С моей “колокольни” ваши взгляды по этому поводу действительно нереальны.
Анатолий тим часом відкинувся на запліччя паркової лавчини побіч мене і слухав. Відтак промовив:
– Ннадаа! Это интересно! Даже... поучительно! Даже – резко!
Мене почало щось тиснути зсередини, відчув нагальну потребу розладуватися з того, що накипіло на душі. Хоч би – від провокації 1970 року.
– Говорите, что я не прав? С моей колокольни? – почав я. – Но ведь каждый прав по-своему – это банальная истина! А вот мое личное мнение – это не из жиру. Если у меня не будет такого по отношению, скажем, к вам, то не буду иметь правильного представления об окружающих меня людях, то не выведу соответствующей оценки ситуации и получу удар ниже пояса – неожиданный! Меня и так будут бить, если захотят. Но я буду заранее готов к этому, применяя “точку зрения” с ее производными.
Думаю, что имею основания критически оценивать личное мнение людей обо мне, в том числе – и ваше. Из этого строятся личные отношения. Ведь они могут и меняться! А потому: могу ли я твердо полагаться на такие отношения? К тому же – они и меняются! И – на все 100% – в зависимости от коньюнктуры. Все диктуют интересы собственной шкуры. Я, вот, не могу знать наперед; если человек относится ко мне хорошо – то действует он в своих интересах или в моих? Обоюдных же интересов, как известно, в личных отношениях не бывает. Даже два вора, если украли вместе, то каждый действовал в своих личных интересах. Когда они производят дележ, тогда они враги, хотя стараются этого не показать. Да и относиться хорошо или плохо – это еще не значит поступать хорошо или плохо! Само это “отношение” – пустая категория – хорошее оно или плохое. Оно практически никого, как говорится, “не колышет”. Отношение без действия влияет только на тех людей, которые способны поддаваться психическим атакам, то есть – непрактичным. Такие способны менять свое поведение в зависимости от влияния на них беспредметного отношения извне!
– Трудно с вами согласиться, Богдан Иосифович, поскольку, судя с ваших слов, вы не допускаете, что люди могут быть бескористными друзьями! Такую “безпредметную категорию” хотя признаете?
– Бескорыстными?! Да любой человек, который решил по каким-то соображениям относиться к вам хорошо, ожидает от вас примерно такой же отдачи – это как минимум. А обычно рассчитывает на большее – на благодарность и признание, порой – вполне не бескорыстную. Существует же выражение: “Я его считал человеком, а он...”. Как видите – “считал”! Беда еще в том, что человек, к которому хорошо относятся (всего то навсего!), становится морально зависимым і в большинстве случаев становится рабом отношения к нему. Вот вам только один пример с личной практики: есть человек здесь в Николаеве, который вместе со мной “сидел”. Дружба, скрепленная, казалось бы, “не за шумным столом”, помните? “Друзья познаются в беде!” Так вот, его жена и он решили помочь своему примерно такому же другу устроить дочь в наш пединститут. А решили потому, что могут обратиться ко мне – к “лучшему испробованному другу”. А я уж имею (должен иметь или найти) “вход” – левый, разумеется, – в институте.
Так вот, тут-то цепочка: я должен иметь “друга” в институте для этого случая или вынужден буду такого иметь. Я вынужден был ради хорошего отношения, вернее – ради сохранения этого “отношения”, пойти в институт и прозондировать возможности. Абитуриента, кстати, еще и в глаза не видел. Как на то председателем приемной комиссии оказался мой коллега по вузу Чередниченко. У нас тоже были “отношения” – куда было ему деваться? С моими убеждениями мне было неприятно нарушать его отношение ко мне таким себе мелким шантажиком: “Ты мне друг? Значит – “сделай!” И я ему выложил-изложил чистосердечно, в какой ситуации очутился ради старой нержавеющей дружбы...
Чередниченко долго не говорил, только: “Пусть подает документы на общих основаниях, а где потом будет “заедать” – постараемся помочь”. Но он меня знал! Знал мое “кредо”! И потому порядком остыл ко мне, хотя он довольно рассудительный человек. Я взял эту девчонку и пошел с ней в приемную института. В конторке секретарь выдала ей бланк для заполнения. И она сразу же наделала ошибок. Второй бланк она получила под расписку. За третьим я пошел сам – и тут она ошиблась даже в написании собственной фамилии.
Когда я возвратился к моему другу по несчастью и рассказал ему о случившемся, акцентировав неграмотность его дочери, то он высокомерно заявил мне: “Если бы она была грамотная, то на хрена бы ты мне был нужен в этом деле! А я еще столько лет считал тебя другом. А оказалось!.. Единственный раз я попросил тебя за целую жизнь... Да пошел ты!.. “Друг” еще!..”
Вы меня слушаете, Анатолий Ильич? Платоническое начало дружбы когда-нибудь требует практического подтверждения!
– Я не могу согласиться с вами, с вашей оценкой отношений между людьми, Богдан Иосифович! Не могу! Даже в том случае, если вы правы! – намагався заперечити Кучерявцев. – Это выходит: в петлю лезть надо, если так! Ведь вы проповедуете “человек человеку волк”. А это не согласуется с принципами более благородной морали. Имею же я друзей! И не требую с них ничего. Даже – наоборот! То, к чему я привык, не сходится с вашими убеждениями. Мы по-разному смотрим на одни и те же вещи! – сказав усміхаючись Кучерявцев.
Ми пішли на вартівню, бо підходив час обіду. По дорозі він ще зазначив: “С вашего разрешения, ми еще поговорим кое о чем, – вы интересный человек, и как только я этого раньше не заметил!?”.
Для Анатолія я був “інтєрєсний челавєк”. Йому було цікаво – і тільки. Це мене теж дратувало. Сам себе контролювати я вже не міг – нерви здавали; помалу, непомітно, день у день виснажувалися, хоч я того не хотів визнавати. Не допомагало і те, що я твердив собі по-йоговськи: “Я спокійний, я нервово витривалий, я – стоїк!”. Роздратована людина ніколи не буває справедливою щодо інших. Тому в кожному зустрічному “викривав” навмисну неприхильність до мене, або принаймні байдужість. Не оминуло таке визначення й Анатолія Кучерявцева. Так, я відчув і зрозумів, що він мені співчуває. Але мене це пригноблювало, як жалість до немічного каліки.
Дивна річ: вистачило лише невсипущих, невідступних зусиль “органів”, їхніх інтриг і провокацій, щоби зробити з мене ординарну пересічну людину. Навіть закрадалися нотки капітуляції, коли, під час безсонних ночей набігали думки: “Чому? Чому мене ніхто не розуміє? У чому я гірший від інших людей?”. Людина мусить спочатку заламатися сама перед собою, щоби відтак стати на коліна перед грубою гнітючою силою владної сваволі. Адже якраз вони вимагали від нас тотальної покори, що відбивалося на кожному із нас. І треба було пам’ятати, розуміти, що це не особиста справа кожного. Та й порушувалося головне кредо арештанта: “Не вір, не надійся, не проси!”.
Я ніби раптом пробудився від кошмарного сну. Відразу уявив собі, з яким сарказмом мене би висміяли мої камрати з нар на Коцугані, коли би я висловив перед ними ці “чому?”. Бо й дійсно: чому би не представити себе навколішках перед кумом Чуріним, зі сльозами на очах і мольбою на устах: “Начальник! Чому ти мене не розумієш? Чому ти не ангел, хоч би – не людина?”. Хіба не почислили би божевільним? Чи щось змінилося відтоді для мене?
І я струсив з себе примарну розслабленість, немов бридку коросту, що своїм свербінням змушувала про ніщо більше не думати, тільки про неї. Відчув себе у такому стані, ніби раптовим зусиллям витягнув ноги із густого смердючого болота, вискочив на сухе, підняв голову, оглянувся на Божий світ і побачив його у повній красі: чудовий, ясний, зрозумілий, вартий того, щоби у ньому бути. І за такий світ варто змагатися далі. Ще раз переконався, що не варто боротися за прихильність і вирозуміння людей, якщо не маєш сили примусити їх до цього присутністю власного духа, власної волі.
– Вы знаете, Богдан Иосипович, не могу освободиться от впечатления после краткой беседы с вами сегодня! – знову заговорив Анатолій під кінець караульної служби. – Мне бы хотелось продолжить наш разговор у досужее для вас и для меня время. Кстати, вы выпиваете? Значит – за бутылкой коньяка! В ближайшее время!
– Хорошо, Анатолий Ильич, я в принципе согласен. Но случая искать не буду, разве что подвернется. Мне не до рассуждений сейчас – надо думать о куске хлеба. Да и приятными застольными беседами вас не развлеку – не тем душа наполнена! – відповів я.
Варто застановитися над тим, що у роздратованої людини завше гостріше і плідніше працює думка. Може, це призводить до необ’єктивної оцінки всього того, що нас оточує, але факт зостається фактом: чимось порушена нервова система більш плодовита навіть на творчість. Однак усе добре, коли в міру. Емоційний поштовх, який я отримав на додаток до нагінки всі ті роки після повернення з сибірсько-колимських катівень, а ще – провокаційна кампанія 1970 року, примусили мене до самозахисту від усіх і всього. Шукаючи якоїсь опори, вже не відкрив для себе, а підтвердив, що у скрутний час треба розраховувати тільки на власні сили. Не мав я підстав робити виняток із ставлення до мене Анатолія.
У найближчий неробочий день Кучерявцев забрав мене з собою у автомобіль і завіз на свою “дачу”, як прийнято тут називати мізерну латочку берега над Бугом і примітивну хатку...
Ми вийшли на воду на моторному човні, провіялися. Повернувшись, запаркували човен і поквапилися до його “домика” на дачі. У затишній верандочці ми прийнялися за обіцяний Анатолієм коньяк... Свіже повітря і трунок подіяли підбадьорююче на нас обох, це зблизило, усунуло умовності між нами.
– Знаете, я продумал критически то, что вы сказали тогда в скверике. Логически – вроде бы все верно, на практике же – так жить нельзя! Ведь хороших людей большинство! Да и регулируется все это соответствующими нормами! У нас сам лозунг гласит сейчас благородней: “Человек человеку друг, товарищ и брат!”.
– Так, по крайней мере, утверждает теория “коллективизма”! – заперечив я. – Это кабинетная теория, созданная людьми, не знающими жизни. Сидят по кабинетах, прячась от людей, которым они “делают добро”. Учат меня, как лучше мне поступать, чтобы я был доволен. Выходит, я не имею головы, чтобы подумать о своем благополучии; а они вроде бы способны подумать о благополучии миллионов. Так они же не только думают, они действуют! Понимаете? Они-то и перефразировали с латыни: “...человек человеку брат”! Недюжего таланта для этого потребовалось! И выдали за свою “высшую” гениальную мысль!
Коньячок таки подіяв. Щось мене гнало висловитися – звільнитися від ноші, яка називалася: “проблема узгіднення співжиття арештанта в суспільстві, котре призване партією активно не признавати у політв’язневі людину”. Більш того: суспільство, кероване партією, зобов’язане не дати місця між собою мені, Петрусеві, Миколі з Варварівки, Йванові з Тернівки й іншим таким, як ми. Скутий обставинами, створеними інтригами, не мав сили щось вдіяти, то намагався хоч розладуватися словесно. Та ба! Нема кому оповідати – “авдиторії”, слухачів нема, хоч вий, як голий в пустелі. Тут і підвернувся Кучерявцев – людина аналітичного розуму, що навіть спрямовувала мене у бажаному для мене напрямі.
– Послушайте, – повернувся до мене обличям Анатолій, – есть ли что-нибудь в обществе, в котором мы живем, такое, которое бы вас устраивало? По-вашему, у нас все плохо! Ведь так в природе не бывает! Существует же какой-то эквивалент равновесия в физической природе! Разве этого нельзя сказать об отношениях между людьми? В руководстве, действительно, – не ангелы, но не все же.
– Да, да, да, Анатолий Ильич, именно такой дисбаланс и существует у вас, и он уже привел к коллапсу, в котором находится страна! Всё хорошо или всё плохо выявляется в сравнении. Так в сравнении с чем вы находите “эквавилент равновесия” человеческих отношений между людьми у вас?
– Почему “у вас”, разве вы себя не причисляете к данному обществу, среди которого находитесь? – Анатолий ніби обурився.
– Потому что даже последнее ваше собрание, на котором вы присутствовали, это подтвердило. А лично я нахожусь там, где вы меня поставили, отнюдь не в своей среде меня поместили! “Вы” и “Мы” – это ваших рук дело! Рук вашей родной партии!
– Человеческое сердце не чувствует “партийно”, в этом я убедился! Примером, люди помагают себе взаимно, не взирая на партийность – это вы признаете? – заперечив Анатолій.
– Чем помогают?
– Всем! Всем люди делятся! Пусть даже хорошим советом!
– Советом? Советом, говорите? А знаете ли, что порой “безразличное”, опять-таки, отношение является лучшей благодатью для такого объекта, как я!? Не желаете ли угостить меня пилюлей от вашей болезни? Увольте меня от хороших советов, которые опять будут выгодны тому, кто их предлагает! И если советуют мне сознательно, то поступают преступно подло; если – несознательно, то – наивно, с расчетом, что я глуп. Даже если “хороший” совет рассчитан на привлечение кого-то на свою сторону, без прямого предложения, – то это уже подло! А что так благосклонно советует мне партдирекция в школе? Не “лучший ли вариант” в мою пользу?
– Подождите, подождите! Ведь надо же делать какие-то исключения! Вы отрицаете даже возможность существования в полной темноте луча света – сплошная безысходность. Я не отрицаю, что человек может очутиться в трудных условиях. Но без людей трудно из них выпутаться, а то и невозможно! Нужны друзья!
– Послушайте! В “трудных условиях”, как вы говорите, человек мобилизует все свои защитные сили; интуицию, выдержку, терпение; а потом ведет поиск путей выхода из создавшегося положения. Путь этот, выход он найдет! Свой! Индивидуальный! Который его устраивает! До которого вам и дела-то нет! И я его найду! – підкреслив я.
– Богдан Иосифович! Но ведь я вам не враг! Как вы до сих пор этого не поняли? Диву даёшься! Да и своего варианта вам не предлагаю, что вы вперед отмахиваетесь от такого!
– Вы лучше проверьте собственные пережитые годы! Вот видите? Сейчас я тоже обратился к вам с императивом, а это не в моём стиле. Ваши пережитые годы ничем не отличались от тех, какие пережили люди вашей среды и вашего ранга: родились в семье офицера и педагога, в стерильном роддоме – уже, скажем, какой-то перевес над теми, кого принимала баба-повитуха при лучине на охапке соломы. Юные годы – без голода-холода. Рано поняли, чего в жизни избегать и к чему стремиться. Чьи судьбы вас интересовали? С кого брали пример? Во всяком случае не с тех, которые нуждались в помощи и сострадании. Ибо это было бы неестественно. Училище и – офицер, и сразу – подчиненные. Отношение к людям формировалось с учетом реального места в обществе, минуя ваши вкусы и “личные мнения”, другой необходимости не было. Вы обращались с приказом по крайней мере к той части сограждан, которая оказалась в вашем подчинении. Сильно ли волновало вас, какое отношение возникнет у подчиненного к вам, к приказывающему? А тем более: подчиняли ли вы свою практическую деятельность условиям, продиктованым отношением людей к вам; и вашего личного к ним? Нет! И нет! Решали все с учетом служебного долга и уставных предписаний. Уже не упоминаю о партийно-пролетарском то ли пролетарско-партийном принципе в первую очередь. Потому что допускаю внутреннее несогласие с этими принципами у вас лично, что имеет место в вашем сердце и душе сейчас. Вспомните! Какие приказы вы получали и отдавали? Основанные на человеческих отношениях? Полагаю: такую роскошь может себе позволить только абсолютно вольный, от всего свободный человек, какими мы не являемся, которых в этой стране вообще не существует!
– Но мы же уходим от темы – не это я имел ввиду! Вы так и не поинтересовались тем, что говорилось на заседании партбюро, кто и что сказал? Ведь с этого началась беседа тогда! Разве это не имеет для вас практического значения?
– Интересоваться, что говорил обо мне партейный свинопас Йван, – попытка успокоить свое любопытство. Ваша пусть невыраженная позиция на этом соборчике по имеющемуся вопросу бесполезная. Но нам приятно, когда о нас отзываются хорошо, и это, между прочим, благотворно отражается на нашей нервной системе. Для здоровья – это хорошо. Оно и есть косвенная польза от “отношения” для меня, за что искренне вам благодарен. “Открытие” вас могло удивить; для меня – это привычное дело: мне лишний раз напомнили, что я навечно отмечен клеймом, от которого не отмоюсь, так и унесу его с собой в могилу. Поскольку поработить душу человека невозможно, то можна ущемить его физически, удерживать в нищенском состоянии. Увы! И это для меня – дело не ново. Но, однако, возвратимся к теме.
На партбюро вы сидели и слушали информацию директора. Уловив подвох, у вас возникло негодование. А было ли оно?... Но я признаю этакое авансом. В вашем присутствии позорили человека, к которому вы не были безразличны. Чувствуя бесполезность какой-то интервенции, вы разумно молчали.
Когда вы пришли со школы, вам не испортился аппетит к ужину, не нарушился сон. Но вы почувствовали удовлетворение и гордость за то, что “там человека официально осуждали, а я, на этот счет имел свое собственное мнение”. В этом вы не одиноки! Представьте: на вашем месте мог очутиться любой здравомыслящий человек...
Никто, Анатолий Ильич, на вашем месте не замолвил бы словечко в мою защиту, учитывая, что нужно поступиться собственным авторитетом правоверного партийца. Ваш лично капитал в виде этого авторитета огромный и влиятельный. Но кусочек от него отколоть не решитесь. Это чувствует примитивная душа свинопаса Ивана и дуры Мосьпан. Какая польза от этого, что я посчитаю вас порядочным человеком? Это же веса вам не прибавит взамен партийной принципиальности, которую можете поставить под сомнение. И главное, – ваша защита была бы бесполезной – в этом вы правы. Учитывая, что за всем этим – тень КГБ, тут то... размер потерь не предсказуем. Как видите – я вас понимаю.
Поставить под сомнение потребность казнить “растлителя детских душ” в силу того, что “он сидел”, – это притупить меч палачей. Учитывая, что “казнить будут все равно” пусть даже тупым мечем, значит – “не помогу...” Логика восторжествовала!
Кучерявцев сидів у задумі, опустивши голову. Обличчя посіріло, якось звузилося – видно було, що він уважно слухав. У пляшці ще було, я налив собі дещицю і випив. Перебирав у підігрітій коньяком голові, чи часом я його не образив.
П’яним себе не визнавав ще жоден із нас, хоч у пляшці мало що зоставалося.
Після тривалої паузи Кучерявцев мовчки націдив собі і випив одним гаустом (то не було в його стилі, він “попивав”).
– Знаете, – почав він, – в этом еще надо разобраться... Вас послушать – жутко делается! Но должен признать – вам нечем возразить! Это пока “нечем”. У нас непривычная форма беседы, такие вещи люди вслух не говорят. С другой стороны – не могу с вами согласиться. Живут же люди сообща! И как-то находят общий язык! Вас нужно понимать так, что доверия, сочувствия, помощи не существует! Выходит – всем надо не доверять! Но ведь... это жизнью не назовешь! Мне легче придерживаться мнения, что большинство людей – хорошие! Похоже... Вы убеждаете меня, что я сделал ошибку, посочувствовав вам!
– Я вас обидел? – перебив я його.
– Да, нет! Нет, что вы! Не обидели! Но на такую тему, да таким манером со мной или в моем присутствии еще никто не говорил! То есть – вы ничего плохого не оказали! Но у нас люди не привыкли так откровенно выражаться. Сам я не имел оснований сомневаться в отношении людей ко мне. Такая откровенность в разговоре у нас не принята, даже – считалось бы неприличием... У каждого свои беды, свои проблемы! Зачем их выносить на люди? Считается хорошим тоном говорить ни о чем… А рассказывать, о чем ты думаешь, не принято.
– То есть – вредно! – підхопив я, перефразувавши.
– Ну как сказать! Что вы имеете ввиду? – він налив собі і мені знову. – Вы, похоже, имеете основания быть недовольным отношением к вам людей. Но оно строится тоже на отношении к ним! Или вы очень смелый человек, или не понимаете – что сомнительно – возможной реакции на ваши слова, или...
– Или – подлец! – не дав я йому докінчити думки.
– Да не то! Что вы, Богдан Иосифович! Ну...
– Что “ну”? Заставлять людей слушать подобное – ставить под удар!!? За такое можно и “загреметь”! Или вынудить пойти “честного” человека на подлость, в самозащите – донести...
– Сейчас не “сажают”!
–Сейчас? Но есть еще вчера и завтра!.. – випитий трунок давав про себе знати. Мені хотілося тримати розум під контролем, пам’ятаючи, що я випив. Плином розважань ніби й керував, але гальма втратив. Не стримувався.
– Кому-то “сейчас” или “завтра”! Только вот мне всегда всё постоянно! И на каком это основании решают мою судьбу такие, как Паламарчук и Мосьпан? Может быть, я – вор, стяжатель, грабитель, наживаю деньги за счет чужого труда; или пьяница, морально-бытовой урод!? А какими качествами обладают те, которые лишают меня куска хлеба? Ведь Иван действительно пяница и моральный урод – искалечил же семью! Положили ли вы все это на весы собственного рассудка при наличии претензий на порядочность?! Взвесили ли, чтобы узнать разницу? Да! И взвесили, и вывод сделали! Потому и промолчали. “Плетью обух не перешибешь!” Не до морали здесь!
Я ни им, ни вам – никому – ничего плохого не сделал. Партия – вы все вместе меня лично давите: проститутка со свинопасом – действием, вы – бездействием. А совесть (благо, у кого она сохранилась!) продиктовала вам, что вы поступили некрасиво по отношению к собственным убеждениям. От этого душа бунтуется, а человек хочет успокоить ее компромиссной сделкой – негласно выразить свое сочувствие. Что каждый из нас всегда в таких случаях и делает. Тогда мы ничего не теряем, а убеждены, что поступили по-человечески. Если завтра меня поволокут на виселицу, то я спущу дух в петле, убежденный в том, что есть на свете человек, который с этим не согласен и дал мне это понять своевременно. Как тут не вспомнить: “И волки сыты, и овцы целы!”. Нее-ет, Анатолий Ильич, если волки сытые, то овец уже нет! Нету!!!
Запала мовчанка. Кучерявцева я бачив перед собою ніби на віддалі, невиразно.
– Впрочем, – почав я примиренним тоном, – это “слабости” – равно мои, как и ваши, они не больше слабостей “самых сильных в этом мире”, в этом обществе. Такие уж люди на земле. Но до сих пор, сколько я прожил, впервые встретил человека, который на мнение тех, кто гнет “линию”, “положил… с прибором”. То, что вы демонстративно подаете мне руку в школе первому, – редчайшее явление ныне. Это и выделяет вас из толпы. Чувствую, что и другие против меня ничего не имеют, а здороваются только в тени, только с оглядкой! Боятся!..
Анатолій Ілліч Кучерявцев залишився моїм рідкісним другом і приятелем дотепер. Таким він зостанеться навіть тоді, коли ми остигнемо за віком і притупляться наші відчуття – до кінця днів...

* * *
Що торкалося рішення шкільного бюро партії, то я принаймні не мав наміру покірненько класти голову під сокиру і зійти зі сцени з “опущеним прапором поразки”, задля сатисфакції партійних свинопасів і повій. Якщо ж доведетcя знову програти (все життя – програш) – то з честю. Бо для відступу назад не залишилося ні кроку.



* * *
У літню пору мене ще послали у колгосп з дітьми на польові роботи. Ключі від лінгафонного кабінету я залишив у завпеда у шафі. За час моєї відсутності директор Іван Паламарчук і новоспечений “партєєц” Арсеній Жмаєв поламали двері геть з одвірками до кабінету і так залишили. Коли я повернувся, то зрозумів, що мені загрожує “побутова” стаття Кримінального кодексу за втрату матеріальних цінностей, які школярі встигли розтягнути, а решту – поламати. За підрахунками, виявилося майже три половиною тисячі рублів збитків. Це вже були не жарти. Правду кажучи, я готувався до того, що буду заарештований і засуджений, але вирішив ще позмагатися.
Через ревізора із централізованої бухгалтерії шкіл міста вдалося справу залагодити. За її порадою була організована комісія, проведена інвентаризація і... Белла все “списала”. Залагодила справу й там, де моєю “нестачею” ввірених матеріалів могли поцікавитися. Ще один цікавий штрих: два роки підряд я “приносив” школі грамоти і визнання за експозиції поштових марок на виставці з філателії. Іван ці документи викидав – і тільки з тієї причини, що то побічно могло якось позитивно мене характеризувати перед вчителями, школярами та їхніми батьками.
Повернувшись з колгоспу, я поїхав до рідного села на вакації. Однак у селі не вдалося хоч якось відпружитися. Виявилося, що брата Славка переслідують, як і мене, дуже активно. Про це я трохи знав, але найбільше переконався на місці. Після закінчення навчання (заочно) з будівництва він керував будовою свинокомплексу у місцевому колгоспі. Роботу любив і виконував її сумлінно. Колеги із суміжних будмайданчиків по районі були поінформовані, що він “сидів”. Це послужило сигналом, щоби зі Славком не мати нормальних стосунків, а про взаємопідтримку то й мови не могло бути. Створити навколо нього відповідну атмосферу було не важко – натуру нашого заляканого “галилейчика” всяк знав, хто тут проживав. Тупі, злі і невдячні люди керували Козівським районом ще із зарінків приходу совєтів на наші терени. Так привчені були урядувати буквально всі партійні, совєцькі і громадські організації району. Параліч від страху, споводований неослабним терором над населенням ще від вересня 1939 року, душив надалі волю народу без послаблень, без передиху. То породило зневіру до вироблених віками моральних засад, посіяло недовіру, підозрілість і безоглядність у виборі способу виживання. Що стосувалося Славка, то ставлення місцевого ГеБе служило сигналом для оточення, що ближчий контакт з ним призведе до персональних неприємностей. Чи не найгірше склалися справи на роботі: голова районного “міжколгоспбуду” Крушельницький – людина, невихована від пеленок, – доводив Славкові планове завдання без урахування можливостей будівельно-монтажних потужностей, кількості робітників за нормою, скільки вони повинні і могли зробити, тощо. Розуміючи, що Славко буде боятися ще й за якість роботи – на це ті ж підстави – і завдання “не потягне”. На цьому й будував своє ставлення до майстра-невдахи – “сапожника” (цей голова висловлювався виключно грубіянським знущальним способом).
Славко – хлопець муровий від народження – страху не знав. Однак переслідування протягом тривалого часу – це не одноразовий акт нападу. Чому він не залишив оту невдячну роботу? Зацікавлені нехай пошукають відповіді в натурі самої людини! Бо від своєї природи не міг погодитися перебувати на задвірках громади; бо хотів бути творчим майстром, а не інструментом у чиїхось руках! У розумному суспільстві таким людям сприяють у розвитку. Так це ж у розумному! Терпів, бо в хаті жінка і два школярі. Бо ще живі старі і вщент знуждані батько й мати. І, врешті, його тавро арештанта буде ходити за ним тінню, куди б він не подався, – від себе самого вже не втече. То який сенс міняти місце праці?
Я повернувся до Миколаєва у середині серпня. Паламарчук вирішив випхати мене зі школи, не дочікуючись кінця місяця. Зібрав методоб’єднання вчителів у своєму кабінеті і заявив, що в цьому шкільному році діти будуть вивчати тільки німецьку мову, для цього він прийняв молоду вчительку, а “вам, Бакдан Иосифович, часов не имеется!”. Через те, що з роботи, за законом, у серпні звільняти не можна, то він залишив мені 4 (чотири!) години на тиждень. “Всє свабодни!” – скомандував, і ми вийшли. Від того часу мої колеги більше не відповідали на мої привітання при зустрічі, як з прокаженим, Я ж їм нічого поганого не зробив, що вони так вороже ставилися до мене! Це ще один приклад (таких – на кожному кроці) “добрих” відносин між людьми, про які говорив приятель Анатолій Кучерявцев. Можна було звернути його увагу на те, як російські дипломовані невігласи підтверджують його пункт погляду на мораль.
Я чудово розумів, що означає розпорядження директора щодо мого завантаження на роботі, але промовчав. Це вже другий вирок у житті: перший, коли мене засудили на кару смерти і замінили на 25+5 років ув’язнення; другий раз – тепер, коли устами Івана мене засуджено на втрату праці, а відповідно, – і доходу на прожиток.
Уже наступного дня у школі всі знали про рішення, винесене директором, щодо перерозподілу навантаження, де мене зоставлено без роботи. Знайшлися й “прихильники”, що влучали момент зустрітися зі мною і дати єдиноправильну пораду: “Напишите заявление “по собственному желанию” – це, мовляв, найкращий вихід. Бо парторганізація і дирекція мене на роботі вже тепер не залишать у жодному разі. Бо – буде гірше.
Уся ця метушня – готовий доказ, що зграя “хранителів чистоти рядів ідеологічних бійців” плювала на засади Конституції – про “право на працю”, перекроювала все на свій смак і лад, коли йшлося про вчорашнього арештанта. Так вимагала сама система у державі. Тим часом я заспокоївся і встиг обдумати становище, в якому опинився. Зрозумів, що конфлікт зайшов не якраз між мною і директором, а я мав справу з партією і КГБ, – відступати не було куди. Де б я не опинився – всюди мене будуть переслідувати. Тому й вирішив: “Нікуди я більше не піду звідси!”.
Якось, ще до початку шкільних занять, мене зустріла Єлизавета Степанівна, голова МК, і поцікавилася, що я маю намір робити. Я пояснив, що не збираюся вступатися з місця роботи, бо не маю куди і це мені не допоможе. Вона порадила, що “таки не вступайтеся, – це я вам і хотіла сказати! Цей дурень не має права виганяти вас з роботи, я вам допоможу!”.
У ній жевріла ще струнка революційної активістки. Ліза не мала сили і впливу як голова МК, але мала силу як партієць із 30-літнім стажем, з урахуванням комсомольської активності у юні роки життя. Мала також репутацію безкомпромісного ревнителя ідей марксизму-ленінізму. Вона і нагадала мені, що на 4 години тижнево стаж роботи мені начислюватися не буде. А це вплине на пенсію. Порадила написати заяву до конфліктної комісії у школі. Так я і зробив.
Головою конфліктної комісії на той час був Семен Шнайдер. Я і передав йому заяву. Він сказав мені відразу, що багато для мене зробити не зможе. “Ліза – “за...” – нагадав я йому. Він відповів, що то не допоможе. Шнайдер мав свій клопіт: його брат Борис кілька років тому виїхав до Канади. То була людина вчена, спеціаліст з української мови і літератури. А цього вже року виїхала туди ж Семенова донька Сіма (Серафима), а він, як батько, дав на те згоду. Перед засіданням комітету Ліза сказала Шнайдерові, що його завдання буде тільки довантажити мене до 7 годин на тиждень, щоби стаж “йшов”, тобто винести таке рішення і вручити директорові, а виписку з протоколу передати їй. Зазначила також, що директор не має права бути на засіданні. Якщо буде, то вона теж прийде.
Директор на обговорення конфлікту прийшов, відразу зайшла і Єлизавета Степанівна. Вони мовчки вороже переглянулись, але не говорили нічого. “Чого ви хотіли від конфліктної комісії?” – запитав Шнайдер. Я сказав, що все є в моїй заяві. Він прочитав. Там було записано тільки, щоби мені додали годин – мінімум для збереження стажу.
– Вам прощє уйті с работи! – втрутився Іван.
То було порушення процедури розгляду заяви. Я запитав Семена і Пластикову, чи можу вже піти. Мені дозволили, і я вийшов. “Обговорення” можна було почути аж на коридор: Семен майже мовчав, зчепилися Паламарчук і Ліза. Врешті Семен і Пластикова вийшли теж. Але рішення засідання конфліктної комісії вони директорові вручили на місці – “задовольнити вимогу прохача”.
Через тиждень директор прислав за мною учня. То теж було порушенням елементарної порядності, оскільки учня за вчителем посилати не годиться. Але що можна було від нього ще вимагати? Я міг відмовитися якраз на тій підставі, але пішов. У кабінеті сиділа “вчителька” Соня Пінкус-Ліщинська – моя колега. Відразу зауважу, що вона жодної мови не знала, в тому числі – і російської, в такому обсязі, як цього вимагається в програмі середньо-освіченої особи. В її робочому досьє, яке зберігалося у школі, замість документа про освіту був вкладений папірець, на якому під графою “освіта” було записано “неповна вища”. Підтвердження цьому – жодного. У чому ж була її сила? Думаю – це не потребує пояснень.
Паламарчук відразу з порога заявив мені брутально, що задовольнити рішення комітету не може:
– Свабодних часов у мєня нєт!
– Як ні, то й ні! – я повернувся до виходу.
– Падаждітє! – гукнув Іван і, зауваживши мою нерішучість, промовив: – Паостойтє, таваріщ Лєщінская сагласна атпустіть вам своіх три часа!
 
Наші Друзі: Новини Львова