Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 15 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 82768
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Роботу у лісі переорганізували зовсім – готувалися до вивозу нарізаного за зиму матеріалу. Зменшили кількість людей у "повальних" бригадах. Натомість укомплектували бригаду вантажників із тих людей, які найбільше зберегли сили. Підбором вантажників зайнявся сам начальник табору. У цій бригаді опинилися "придурки", дармоїди, всякі "сачки", котрі уникали важкої праці за плечима знайомого бригадира чи нарядчика. бригадири розформованих бригад і навіть роботяги, котрі ще зберегли сякий-такий людський вигляд. Рішення начальника не могло опротестовуватися ніким. Він давно знав про всякі маркірації у таборах, тому поставив твердо питання про використання сильніших людей для перевантажування колод на так званих деревоскладах. Ще одну бригаду сформували для будівництва спеціальних магістральних доріг із товстих брусів. Такі шляхи пролягали видолинками аж до місць сплаву. Ці дві бригади використовувалися на найважчих роботах. Праця була напруженою і небезпечною. Люди розсіювалися по лісі, не працювали, в більшості випадків, у загальному "оцеплєнії", а під окремим конвоєм. Помимо важкої праці і знесилення від голоду на цих роботах існувала постійна небезпека, що конвоїр вистрелить у спину без попередження за "попитку к бєгству". Стріляти у людей – це вже була якась манія, хвороба, насолода. Можна було запримітити: конвоїр, котрий застрелив "фашиста", робився якийсь спокійніший, задоволений, мов дитина, якій купили бажану забавку. У мисливця ніколи не буває такого відчуття, бо коли він підстрелить дичину, то завжди відчуває якусь гіркоту, ніби поповнив насильство над власним сумлінням.
Березень місяць на Північному Уралі – це ще не весна. Морози різко зменшуються, перепад температури дуже значний, сонце починає навіть пригрівати, але природа ще не оживає. Лиш люди рештками згасаючого відчуття будилися від оціпеніння.
А весна таки настала. Були дні, коли мороз падав до 8-10 градусів. Людям здавалося, що вже буде легше, тим людям, котрим ще щось "здавалося". А сили чомусь покидали їх. Чомусь у бараку кожного ранку залишалося щораз більше доходяг, які не могли вийти на роботу. Траплялися мертві. Праця важка, а баланда погіршала. Почали підгодовувати вантажників густішою баландою за рахунок усіх інших – і це не допомагало. Пригнали безконвойних арештантів з невеличкими кониками, привезли "каретки" – два коліщатка-блочки, з'єднані віссю, котрими вивозили до головної магістралі "автолєжньовки" колоди. А тут були місця штабелювання – тимчасового, зрозуміло. Всюди дрючки, багри – і тільки мускульна сила без будь-якого приладдя. Никла та частина людей, яка дотепер зберегла ще трохи сил. Люди пухли з голоду. Нарешті поголовне кинувся ще й шкорбут. А начальники, щоб добитися якогось виробітку від цієї знесиленої маси, вживали усіх заходів. Не спали самі. Гнав їх страх перед існуючим порядком. Вони боялися. Дуже. І сатаніли. Тепер уже били "фашистів" всі і всюди. Били, ніби худу стару шкапу, яка застрягла з возом у болоті, – в надії, що як добре їй допекти, то вона зробить чудо – вирве цього воза з болота. Ніщо не допомагало. Табірні "мельники" мололи на жорнах зіпсуту кукурудзу і варили з неї страву для вантажників, які приходили до табору не більше ніж на півдоби, "кашіцу" возили їм на місце роботи. Начальник табору категорично заборонив брати на роботу "вихідних", які дотепер використовувалися навіть для миття підлоги у бараку для наглядачів. "Вихідні" тепер відпочивали.
Почала діяти вже згадана амбулаторія. Призначили туди фельдшера таки з репатріантів, який повинен був надавати медичну допомогу і навіть мав право звільняти хворих від праці на один день при наявності гарячки.
Ліків чи інших матеріалів – вати, бандажів тощо – він наразі не мав. На поличці у цій "амбулаторії" стояла плящина з розчином марганцю – і тільки. Після кількох днів прийому "хворих" у таборі залишилася значна кількість звільнених від роботи репатріантів, – це викликало сполох на місцях роботи. Перевірили: звільнені від роботи не мали гарячки, отже, були здорові. Фельдшера прогнали "під багор" (у бригаду "грузчіков"), на його місце прийшов розконвойований "зек"-арештант, "опитний лєпіла". Цей приходив на територію табору тільки в години прийому, ввечері, після роботи. Він був ніхто, але роботу "дохтора" виконував фахово. Кримінальний злочинець у ролі "дохтора" в таборі між "фашистами" почував себе чудово. Амбіція цього обмеженого злодія була задоволена: люди, котрі мали за собою життєвий досвід і пережиття, якесь відповідне виховання, ті, котрі нічого не крали і нікого не ґвалтували, тепер іменували його "доктор", він виростав у своїх власних очах, відчував, як вони чекають від нього якого порятунку, вважають його всемогутнім.
Заснування цієї амбулаторії потягнуло за собою фатальні наслідки: люди, сподіваючись отримати якусь допомогу або хоч офіційне визнання нездатності виконувати важку працю, розслабилися духовно. А отже, зародилася надія на чутливих, добрих начальників, котрі, нарешті, "зауважили", в якому стані знаходяться репатріанти, і покладуть цьому край. Як же завелися!
Новий доктор змодернізував "амбулаторію" протягом однієї доби: приніс два залізних гаки, забив їх в одвірки цієї невеличкої цимерки і придбав дрючок, щоб ним закладати впоперек двері зсередини. У цій "амбулаторії" поставив – як і належиться – невеличку пріч-тапчан. Перед прийомом ця твердиня-"амбулаторія" була зачинена. А люди після вечірньої баланди ставали у довжелезну чергу: може, "доктор" прийме, може, звільнить хоч на день від роботи. В чергу ставали всі, у кого ще не зотліла до решти віра в якусь людяність у цьому уральському дикому таборі.
Березнева поземка, піднята вітерцем – провісником весни – припорошувала спухлих від голоду, майже нерухомих людей. Черга одним кінцем впиралася у тамбур, де розміщалася ця "амбулаторія", другий губився десь в імлі снігової пороші, ген за рогом барака... Нарешті дочекалися. Від вартової будки у воротях показався наглядач у короткому брудному кожусі, він енергійно прямував до "амбулаторії", сніг поскрипував у такт кроку. Розчервоніле лице, нагріте в приміщенні ворітньої вартівні, виступало якось надто виразно на сіро-білому тлі в присмерку – розпечене у горнилі залізне лице-маска. Наглядач підійшов до тамбура, піднявся на сходинку, постукав своїм дрином у двері – двері відчинилися. "Доктор" одержав команду, хворі у черзі заворушилися, почався прийом. Він тривав недовго. Звільнено майже загалом перших, може, десять-п'ятнадцять, "фашистів", решту "лєпіла" разом із наглядачем брутально відштовхнули від дверей," доктор" затарасував двері зсередини, "служба" пішов собі геть, до брами, – "прийом" закінчився. Деякі поблендали до барака, багато людей залишилося на місці – черги не покидали. Ще надіялися на якесь чудо. Дарма. Начальство черги хворих не зауважило, "доктор" дверей не відчинив.
На другий день після хриплого дзвону залізяки, завішаної, мов на шибениці, коло самої брами, люди йшли по свою порцію баланди, а звідти – на "розвод", переступаючи через припорошені снігом, застиглі трупи тих, що вчора не вернулися з черги у барак. Таких було небагато, зовсім небагато. Вони накреслювали лиш слід, де вчора ввечері стояла щільна черга хворих на прийом до "амбулаторії".
Живі пішли на роботу. Ввечері, кому було суджено, вернулися назад, зона табору була вже очищена, мертві лежали на купі за частоколом "під вишкою", голенькі, як мати на світ народила: шмаття і взуття не дозволялося викидати – воно цінилося дорожче від тих людей, і не тільки тут, а на всій території обширної імперії – від краю і до краю. А після вечірньої баланди і перевірки черга до "амбулаторії" стояла знову, як вчора і позавчора...
Прийшов час, і сніг почав раптово м'якнути, під снігом появилася вода, зробилося всюди мокро, а взуття репатріантів було нікудишнє. Вато-вані пайпаки намокали і ставали важкими, мов кайдани, на ногах зморених і знесилених доходяг. У бараках (до цього часу побудовано ще один барак) зробилося просторніше – велика кількість людей "вибула". Після роботи знедолені старалися якось просушити ці намоклі колишні рукави від старих куфайок, обвішували ними усю незграбну піч, примоцьовували якісь жердки, щоб помістити більше "взуття" – це не допомагало, бо такі речі ніколи не висихали за одну ніч. У кращому випадку вони стікали і робилися трохи легшими; онучі – хто їх мав – сушили на нарах, бо розвішати їх ніхто не ризикував – вкрадуть. А під боком на нарах за ніч вони висихали. Однак щось із взуттям мусіли вирішувати, якщо праця мала продовжуватися без затримки. Репатріанти ранками ще якось примоцьовували оті мокрі шмати шнурками до ніг і йшли по ранньому приморозку на роботу. По дорозі до лісу ще якось добиралися, але в лісі ці онучі облітали з ніг геть, і кожного дня люди приходили босими по розмоклому снігу і по холодній мокрій землі. Ноги, звичайно, були поранені, покалічені об пеньки і гострі тріски. Як наслідок – простуда, яка охопила відразу майже третину людей у таборі. Вони лежали в гарячці на твердих незастелених нарах, маячили і не могли навіть піднятися, щоб піти забаландою. Вирішено було приносити їм баланду у барак. "Лєпіла" не мав жодних ліків і тому не міг нічим допомогти – люди почали вмирати.
Начальник ОЛП стояв на брамі кожного ранку, коли люди виходили на роботу, і з розпачем дивився на те все, на ті обдерті і босі рештки "фашистів", від яких залежав остаточний вивіз лісоматеріалу на сплав. Від природи він був людиною непоганою. Мабуть, через це він змінився. Мовчазливий і врівноважений, коли приймав ОЛП, він тепер кричав. Кричав на всіх: на "фашистів", які не зберігали взуття і подерли усеньке на собі "навмисне", щоб зірвати роботу, кричав на службу, яка розхитувалася цілу зиму, байдикувала і не забезпечила організації робіт так, щоб до весняних паводків бути готовими. Не щадив нікого і ні перед ким. У широкому кепі-восьмиклинці з надмірно великим квадратним дашком, задертим угору, у "галіфе", які ніби спадали з нього, від чого ноги здавалися куцими, – він виглядав смішним. Ніхто, однак, себе тим не дурив. Кожний відчував, яка воля і рішучість криється у цьому енергійному чалдонові. Застрелити він міг в однаковій мірі як "фашиста", так і підлеглого йому всякого "вольняшку". Це розуміли усі.
Прийшов трактор, притягнув за собою вже по болоті сани, прив'язані до нього, здавалось, навічно, мов недоля, яку волочили за собою люди з клеймом "фашист". І трактор колись замре в дорозі. З нього обідруть частини, котрі будуть на щось ще придатні, так само, як з мертвого – перепрілу і подерту одежину. З нього знімуть гусениці, з "фашиста" пайпаки. Тепер до нього присмичили "сани". А на санях – всяку всячину для успішного виконання плану. І велику кількість старих, стертих, непридатних для вжитку автомобільних шин. Вже на другий день знайшлися спеціалісти, закотили кілька таких "скатів" у барак, порозтинали на шматки, розпарили біля гарячої печі і роздерли на тонкі шари. Корд був залитий таки у самій гумі, його видирали на дратву і зчеплювали з цих шматків щось подібне на постоли. Назвали це "чуні" - слово вже відоме майже всім арештантам. Тільки чуні, виготовлені фабричним способом, пасували до ноги, а чуні-саморобки зберігали форму відлитого колеса: не мали рівного "дна"-підошви, тиснули на пальці і п'яту, а посередині були випуклі. Та ба, якщо б придбати добрі онучі, знайти ще спосіб, як причепити їх міцно до ноги, то можна бути певним, що ніг зі споду не покалічиш і від води вони не ставали важкими, мов кайдани. Біда тільки, що до них мусіла "притертися" нога. Вони муляли ноги до кривавих ран утих місцях, де були згини, адже відомо, що цю гуму неможливо загнути на кант, як це можна зробити зі шкірою. Вихід знаходив сам організм: у тих місцях, де найбільше допікало, виростали мозолі – ці природні "протектори". Мозолі пекли вогнем до того часу, поки не мертвіли. Отож "фашисти" мали мозолі не тільки на боках – від дрюків на нарах, де вони спали; додалися мозолі ще й на ногах. Адаптація потребувала тривалого часу, це оберталося для власника "чунів" у муку і страждання. Цього начальники не знали, не відчували і вважали, що питання із взуттям вирішене.
Деревини на зрубах було навалено багато, "сводки" про виробіток подавалися цілу зиму, тепер мусіли увесь цей здобуток пустити на сплав. Тому роботу штурмували, не дивлячись ні на що. Почалися "аврали". Люди працювали цілодобово. Працювали у дві зміни, усі без винятку. Зруби пустіли, штабелі росли. На "автолєжнєвих" дорогах день і ніч ревіли "студебекери".
Якоїсь ночі зробилося незвично тепло. Над ранком ще покрилася легким інеєм минулорічна суха трава, але у низьких місцях під снігом уже клекотіла, пробуджена весною, вода. Вона тепер лякала усіх начальників – деревина ще не була на місці сплаву. На "аврал" вийшли усі "придурки" табору. Вигнали усіх доходяг, хто ще міг піднятися на ноги. На лінії вийшли усі "вольняшки" з табірної адміністрації. Вигнали також конвоїрів, котрі не знаходилися на службі на той час. Щоб не компрометувати їх перед "фашистами", їм визначили такі ділянки, де не було близько репатріантів.
Такий стан тривав кілька днів. А сонце пригрівало і сніг осідав у ярах усе нижче... Наступала найбільш відповідальна пора. Люди з баграми, дрючками чергували день і ніч біля великих нагромаджень лісоматеріалу, складеного над ярами, куди повинна була прибувати паводкова вода. Грілися біля ватри і чекали.
Вода в ярах прибувала швидко, чорна, грізна, з гулом несла дрібне патиччя. "Давай-давай" – і люди почали спихати у бушуючий вир важкі колоди. Впиралися у шестиметрові стовбури, мов муравлі, допомагаючи собі матюками.
Брудна, бушуюча вода забирала величезні стовбури, мов тріски. Вони поринали і випливали, мов утопленики, котрі намагаються ще врятуватися від очевидної смерті. "Давай-давай! Таку твою мать!" – доносилося звідусіль як день, так ніч. Люди кинулися на важкі довжелезні колоди мов на лютого ворога, наче оскаженілі від перевтоми, від важкої муки-праці. Обдерті, виснажені, голодні, із закривавленими руками, покаліченими ногами, замурзаними лицями, охоплені божевіллям, хапали голими руками обледенілі стовбури, скидаючи у брудну воду разом із ними рештки сил, рештки знівеченого здоров'я. Когось притиснуло, ще хтось зойкнув, коли хруснула кістка, комусь не пощастило більше підвестися на ноги і пришкандибати назад до табору, "додому". Були трупи, багато трупів – ніхто не звертав на них уваги, ніхто не рахував. "Давай-давай!.."
Здавалося, що цей людський матеріал розрахований був лиш на один раз, тільки б закінчити зі сплавом. Хто не послизнувся і, не впав у воду, кого не затиснули на бушуючій воді зрадливі колоди – той залишився, нарешті, живий, випив чарку спирту і з'їв сто грамів того, що називалося хлібом. Але ослаблений організм був маловідпорний. Спирт не допоміг. Простуджених "авральщиків" відставляли до табору, і там вони знову лежали у бараках на голих нарах у страшній гарячці без будь-якої лікарської допомоги, ба – без догляду. Почалася нова фаза поголовної смертності. Доходяги прощалися з нуждою там, де їх застала смерть. Із лісу їх ще стягали до табору їхні товариші "для рахунку", цього вимагала педантичність "вологодського конвою", який – як відомо – "шутіть нє любіт", а тих, на сплаві, закопували на місці. Не хоронили, а закопували, щоб не смерділи і не розводили трупних мух. Начальство не могло допустити такої "антисанітарії". Хворі у бараках вмирали у безтямі дуже швидко. Зону табору приходилося "очищати" тепер щоденно. У бараках геть поріділо, на долівці вже ніхто не лежав, на нарах було вільно, на третій "ярус" ніхто не міг вилізти...
На ліквідацію заторів зорганізували постійну бригаду. Хто залишився живий і мав силу повернутися назад у "свій" ОЛП, той мав нагоду зустрітися з репатріантами з інших таборів, бо на "аврал" кинули людей звідусіль. Виявилося, що всі, майже всі пройшли етап через "мертву зону", поки опинилися у тайзі.
Відшуміла вода, відплили колоди, нарізані за зиму, опустиш місця, звідки скидали деревину у яруги, наповнені недавно водою. Як смирно тепер там сльозилися чисті уральські потічки. Лиш понівечені естакади, обсунені береги свідчили про те, що тут творилося ще недавно.
Всюди зазеленів молодий ряст! Скупе на тепло сонце пестило землю, лісова підшивка із карликової липи, вільхи, берези, які росли у цьому суворому кліматі, набирали живих барв. Бруньки налилися – ось-ось почне розвиватися молоде листя. Нічною порою приходили ще заморозки. Тихо-тихо зробилося навкруги. Весна.
У таборі на той час ще залишилися в живих понад двісті людей – трохи менше третини. На їхній стан тепер менше звертали уваги – основна робота була закінчена. Звіти, підрахунки про видобуток пішли від інстанції до інстанції щораз вище – хтось поклав собі у гаманець чистий зиск, здобутий муками людей, котрі на цей час уже не жили. Харчування стало гірше, про решту постачання вже й мови не було. Спухлі, обдерті вщент люди рухалися мляво, мов недобиті мухи. Взуття облетіло геть, треба було знову щось вигадувати. Навіть описані вище "чуні" із коліс не витримали. І люди придумували, сплітали якісь шнурки, виплітали з них лапті. Онучі добували з одежі "вибувших" ще до того, ніж староста встигав їх розділити. І староста тепер уже не був той староста, що колись, – присмирів. Однак знову створено з цих залишків виробничі бригади і відправлено на повал або на заготівлю дров. Деревину тепер різали на короткі штуки – десь по чотири метри, це відчутно полегшувало роботу при штабелюванні. Виробіток у лісі був зовсім незначний. Працювати вже ніхто не міг. Це бачив і усвідомлював кожний начальник. І тільки невмолимий табірний режим примушував знеохочених конвоїрів проводити від брами щоденно ці тіні у ліс на роботу й назад.
Що являли собою ці рештки з найбільш витривалих колись репатріантів, із тих, які зуміли втриматися дотепер при житті? То були спухлі привиди. Землисто-бліде обличчя вже не належало живій людині. Голений череп і лицеві кістки з впалими щоками і різко виділеним підборіддям були обтягнені тонкою шкірою. Нагадувало це радше мумію. Висохлі губи вже не прикривали зубів (хто їх ще мав). Напіввідчинені уста нагадували якусь постійну гримасливу посмішку. Висхлі й ослаблі м'язи ледь підтримували чорні повіки...
Повні доходяги залишалися у бараку і після розводу робили спроби противитися смерті. Вони ще ставали на ноги, машинально поверталися лицем до кухні і блендали туди з таким виглядом, ніби нічого навкруги вже не існує. Важко, з натугою долали метри, наче сотні кілометрів. По дорозі на кухню вони падали. Не дивлячись на незначну вагу тіла – падали страшно, з тріскотом, мов підтяте дерево. Після якогось часу декотрі з них пробували ще встати, і, на диво, були такі, які ще вставали на власні ноги. Самостійно, бо ніхто їм не допомагав. Вони знову волочилися до визначеної цілі, до кухні. Хтось поборов шлях до кухні і щось там облизав, бо годувати їх не належалося – вони на себе не заробили. Найчастіше це були помиї після миття котлів, котрі на кухні зберігали спеціально для доходяг. Такі ще долали відстань від кухні до барака. Вони могли часом повторити рейд наступного дня. Ті, що падали і не мали сили встати, смирно гасли посеред подвір'я табору зі своєю звироднілою посмішкою на кістлявому обличчі. Начальники і табірні "придурки" мали добре натреноване око щодо доходяг. Вони безпомилково відбирали тих, на котрих, як кажуть, смерть наклала печать. На роботу їх не виганяли, але й їсти їм не давали.
Кожного дня, перш ніж повернуться виробничі бригади з лісу, арештант-безконвойник повинен був "очистити" зону. Він заїжджав у табір, залишав коника, запряженого у невеличкий візок, біля брами і йшов шукати "дубарів", цебто – мертвих. Різниця між ще живим доходягою і мертвим була такою незначною, що з першого погляду важко було їх розпізнати.
Безконвойник не приглядався довго, він хитав рукою або ногою лежачого надворі чи у бараку доходягу і впевнювався: живе тіло було ще м'яке, а мертве – задубіле, воно хиталося ціле, таких він брав. Хтось із "придурків" часом зауважував: "Ей, ти! Вот єщо! Пачєму нє бєрйош?" "Не спєлий єщо!" - відповідав жартома безконвойний грабар.
Залишилося загадкою: чому якраз навесні найбільше умирало людей? Загальний стан на той час набагато поліпшився, крім харчів. У нелюдських умовах, при такому холоді, важкій праці і при ворожому ставленні конвойних люди перезимували. Тепер же послаблення було неймовірним у порівнянні з попереднім. У лісі можна було навіть поживитись. Люди об'їдали бруньки і соковиту коріну з молодих прутів липи або берези. Шукали їстівного листя – ніщо не допомагало. Навіть те, що конвой тепер волочився байдуже за бригадою у ліс і назад, у табір, не проводячи навіть "положених" настанов перед маршем. Було вже тепло, дрином майже ніхто не орудував. А люди вмирали.
Прийшов час, керівництво зрозуміло, що ОЛП не дає прибутку і тільки затримує зайву обслугу й охоронців.
Наближалося літо.
Одного погожого дня репатріантів повідомили, що розводу не буде, – це вперше з того часу, відколи сюди прибули. Нічого більше не пояснили. Між здатними ще щось міркувати закружляла "параша": будуть відпускати додому. Цього ж таки ранку завезли "матеріал" на баланду до табірної кухні – на всіх. Гарантовану порцію отримали на цей раз усі без винятку, всі однаково. Ліквідували систему табірної організації людей у бригади і т.п. Зникли дрини з рук "придурків" і бригадирів. На території табору почали господарювати самі начальники – "придурки" втратили владу. Доходягам, які не могли встати і зайти до кухні, занесли баланду у бараки. До обіду не турбували нікого, а після обіду вивели по десять чоловік за браму, на "склад", де зберігалося лахміття із "вибувших фашистів" протягом зими і весни. Було цього добра тут чимало, але для вжитку майже нічого не годилося. Навалена на купи мокра і пріла з середини одіж прогнила до решти. Люди брали все, що можна було ще використати, і заносили у бараки. Так "прибарахлілісь" усі, хто мав ще сили вийти за браму табору. Із взуття не вдалося знайти нічого путнього, бо навіть те, що придалося б на латки, було вже вибране і зужите, або проміняне службою за "сучок".
Придбане добро просушили, припасували до себе, дещо постелили на нари під бік і після вечірньої (набагато густішої) баланди полягали спати. За цей час поза межами табірного частоколу уся табірна служба складала свої мізерні пожитки, які мало різнилися від арештантських, і готувалася до вибуття.
І на другий день репатріанти ще відпочивали і смакували всякі "параші" із "достовірних" джерел про швидке звільнення з-під стражі і відставку додому – куди кому. Чутки були примітивно логічно обгрунтовані: вища влада через усілякі клопоти якось випустила з уваги, що сюди привезено людей; що "досьє" репатріантів випадково відклали кудись набік і тільки тепер воно якимсь чином опинилося під руками. Місцеві начальники начебто робили усе, щоб зберегти репатріантів при доброму здоров'ї і т.д. Тепер усіх – додому. Вже є навіть наказ. Його навіть бачили. Чому ж не відпускають? "Ви що, здуріли? Усе повинно робитись організовано". Чому й далі вежі з озброєними вартовими? "Бо можуть виникнути стихійні спроби пробратися додому, а це неможливо (?) Це вам не капіталістична країна, де людина позбавлена опіки". Словом, що б не робилося, усе на добро. Лиш невдячні "фашисти" не вміють оцінити посвяти начальства, не завжди були і є лояльними до матері Батьківщини, яка пригорнула в критичний час своїх "блудних синів", не дала пропасти на чужині, у джунглях капіталістичного визиску і сваволі...
День добігав кінця. За цей час погодували "сердешних" три (!) рази густою баландою.
Переночували ще ніч. А раннім ранком уже баланди не варили ні густої, ні рідкої. Зайшли у бараки начальники з дринами і "давай-давай строітся" перед воротами. Вперше люди, підбадьорені відпочинком, "кашею і парашею", вставали з тривожною надією, тверезіли і йшли до воріт "с вєщамі". Зрозуміло, вийшли ті, котрі мали ще сили встати і вийти. Біля брами начальники ще переглянули мізерненьку "колону", у якій начислювалася неповна сотня людей, відібрали тих, на яких не надіялися, що вони будуть здатні подолати ще якийсь етап, і завернули їх у барак без пояснень і без злості. Тим, котрі залишилися, видали на дорогу шматок (чи, радше, пригорщу) відомого хліба – сухий "пайок". Відчинили браму і вивели поза межі частоколу. Почали робити обшук – відомий "шмон". Рівночасно у відчинену браму заїхала ціла валка примітивних візків, запряжених по одному коневі в історичні оглоблі і "дугу", яка своєю історією сягала щонайменше часів Джінгісхана. Коників поганяли безконвойники з арештантів, ще зовсім молоді хлопці.
Поки тривав обшук, прийшов псар з вівчуром на ремінному посмичі, конвой зайняв місця згідно з командою, і з відчиненої навстіж брами почали вивозити на візках доходяг, котрі не могли вже йти самі. Навантажили багато, видно, не розраховували на таку кількість. Коли везли їх повз мізерну колону ще не повних доходяг, хтось із колони кинув: "Навалом"! "Вєзі сразу на свалку! Всьо равно не давєзьош!" – жартував хтось із начальників, адресуючи слова погоничам. Те, що відповідали погоничі коней, неможливо повторити, не порушивши засад пристойності і не вразивши людської гідності тих, кому ця колоритна і багата мова рідна й дорога.
"Виравнятся, подтянутся, вніманіє!" – і знову відома тирада попереджень зі словами "стрєляю!", "слєдуй!".
Після півгодинної ходи етап, котрий налічував тепер близько сімдесят-вісімдесят репатріантів, під конвоєм вийшов на "автолєжньовку" і попрямував повільним розміреним кроком вперед. Через якийсь час звернули на шлях, яким взимі вивозили деревину по однополозній льодовій дорозі. Пішли далі по цьому шляху. "Параша" виникла навіть під час цього, ще не тривалого, етапу: "доходяг" повезли на "базу", де їх підлікують до відправки додому. Ми ідемо на збірний пункт, там роздаватимуть нову одежу – сором же таких показувати людям – і відпроваджуватимуть за КПП, забезпечивши кожного харчами і грішми на дорогу. Слабші шкодували, що не симулювали немічних доходяг. Були б поїхали на "базу" і трохи поправились, бо – "як у такому стані з'явитися вдома?" Конвой не забороняв гомоніти у "строю" і цим полегшував ходу на спухлих ногах по нерівній дорозі – швидше минав час.
Ось так виник і був ліквідований один із безлічі ОЛП № ікс, збудований репатріантами. На цьому місці залишаться німі свідки – буйні смереки, котрі виростуть на погноєній трупами землі. Сам табір не закривали. Бо тайга навкруги була тільки зачеплена людськими руками. Сюди пригонять новий етап, розмістять у готових бараках, де на людей чекатимуть голодні блощиці. Протягом кількох зим ліс виріжуть і на місці ОЛП № ікс залишиться ще одна "мертва зона", побудована "фашистами" взимку 1945-1946 року. Ніхто про це не буде знати. Чимало таких "зон" зчорніло, зотліло, розвалилось, а на тому місці виріс буйний ліс. Усе розраховано на цілковите забуття, лиш би виграти час. Час усе "спише". Німий, привабливий своєю красою сивий Урал пересвідчився у цьому не один раз.
Сонце вже заходило, коли рештки репатріантів колись багатолюдного ОЛП опинилися перед брамою великого табору. "Садісь!" Сіли. Відразу помітили, що цей табір міцно і солідно збудований. Нова брама, висока, заплетена зверху колючим дротом, – із широких дощок. Високий частокіл обабіч брами відбігав ген аж до рогів, прикрашених вежами з чуйною сторожею. Табір був новий: огорожа ще не почорніла від часу, брама трималася рівно на міцних стовпах. Прибулих зустріли якісь начальники – господарі табору. Були це добре відгодовані цивільні і військові. Віком уже не молоді. Усі мали вигляд бувалих лісовиків ("тайожніков"). Зодягнені "по моді", яка тут існувала зовсім автономно, враховуючи відразу кілька факторів: можливості поодиноких начальників, запаси матеріалів, які мали під рукою, уміння радити собі – що належало до натури самої людини – і фантазія кравців-невільників, котрі з "нічого" вміли зробити "щось". Саме кравці керували модою, привчали вбогих на творчу думку начальників до краси, від чого вони робилися ще більш бундючними і нахабними.
Знову шмон перед брамою, ще раз порахували, пересвідчились у кількості прибулих і, відчинивши широкі ворота, "прінялі" етап. Усіх пропустили у зону табору. У воротах черговий по зоні з нарядчиком перечислив цю групу доходяг повторно. Брама заскрипіла на нових металевих завісах і зачинилася.
Прибулих оточили численні "придурки" – свита нарядчика і старости зони. Дрини в усіх майстерно витесані, прикрашені різьбою і теліпалися на плетених темлячках з китицями, завішані на зап'ясті руки. Відразу відчувалося, що тут уже не примітивний ОЛП № ікс. Надбання табірної культури і традицій тут були більш ніж очевидні. Люди, котрі на цьому добре розумілися, від щирого серця ділилися цим благородним надбанням. А нива була вже зорана – тільки сіяти. Залишки репатріантів вже фізично знищені і духовно зламані – роби з ними що хочеш, спротиву не буде.
Нарядчик, чомусь у шапці-"кубанці", хоч було тепло, поучав захриплим промороженим голосом: не у тещі на іменинах... вашу мать! Хто не буде... хто буде... душу вийму... і т.п. Від нього на прибулих війнуло непогамовним садизмом, хоч це не створювало ніякого враження, тим більше – переляку. Вираз лиця він мав такий відразливий, що неприємно було на нього дивитися, хоч жодних ознак спотворення на ньому не зауважувалося.
Підбір нарядчика у цьому таборі був зовсім не випадковий. Це наслідок селекції у різних ОЛП, існуючих протягом зими, – людина, якщо можна так висловитись, витримала конкуренцію з великою кількістю колишніх нарядчиків, котрі всюди мали більше можливостей пережити згубну зиму. Було б необережно допустити, що колишні нарядчики з таборів відмовилися від мрії про дрин старшого, отож кожний із них не застановиться перед будь-яким способом, який би дав можливість вернути цей дрин до рук. Крім колишніх нарядчиків у попередньому таборі була значна кількість різних "придурків", хитрунів, маркирантів, які, притиснені обставинами, вирішили будь-що вижити і пережити. Вони розуміли, що їх чекає, якщо вони будуть пасивно очікувати ласки від дрина. Такий приблизно склад прибулих сюди людей з претензіями становив певну скриту опозицію до тих "придурків", котрі вже займали місця у цьому таборі. І цю внутрішню напругу існуючий нарядчик не лиш знав, він відчував найменшу зміну настрою взагалі і кожного "противника" зокрема, мов чутливий і високоякісний прилад. Тому був безоглядний: боротьба за владу – як і всюди – в першу чергу, а виконання обов'язків – потім. Нарядчик умів забезпечити собі місце і мати свою сильну, впливову групу прихильників у зоні табору. Що стосується обов'язків на цій посаді, то тут було легше: лиш би не зневажити чутливої гордині котрогось із начальників.
Як і всюди, нарядчик підбирав людей на "посади", формував виробничі бригади, призначав бригадирів і забезпечував вихід на роботу. Зовнішня адміністрація мала вже довголітню практику організації табірної діяльності і розуміла, що без доброго нарядчика, без цієї зв'язуючої ланки між невільними і вільним керівництвом примусіти невільних до роботи не вдасться. Давня, бестіянська система – користуватися штовхачем, вибраним із самих же підневільних, відома світові від того часу, відколи взагалі появилися на світі раби. Для безпосереднього "впливу" на кожного невільника існували бригадири – ці капрали, призначені нарядчиком. А останній підбирав таких бригадирів, щоб якнайбільше функцій перекласти на них. Тут, як уже згадано, заведений був від самого початку взірцевий арештантський порядок. Різниця лиш у тому, що це не були арештанти. І це різко міняло справу. Адже ці люди не мали визначеного реченця, коли їм повертатися додому, їх існування – принаймні дотепер – утримувалося в тайні перед усім світом. Не знали ні рідні, ні близькі, що їх сини, батьки, брати, котрі пішли на війну захищати амбіції, підшиті інтригами Сталіна, досихають, догнивають ось тут – зовсім близько, в уральському борі. Переносять позбавлення, які штучно створити було б неможливо, якби вони не опиралися на загальний стан у країні. Якби не бідував вкрай сам начальник, не хотіли б їсти його діти, то він не погодився б на цю "роботу". "Злочин потребує виправдання". Оскільки за цими людьми злочину як такого не було, то що можна говорити про якесь виправдання?
Отож застосовується слово "фашисти". Слово, котре паралізує кожного. "Табу" – хто візьме на себе відповідальність допустити якийсь сумнів у доцільності винищення цього сорту "ізмєнніков" хоч би у сні? Десь глибоко, у тайниках душ виконавців масової смерті репатріантів крився сумнів щодо рації такої практики, але було вже запізно. Тепер найкращий вихід із становища – нема і не існувало таких ніколи, і кінці у воду. Ось у чому полягала різниця між арештантами і репатріантами.
Люди у таборі також не були вже ті, яких пригнали минулої пізньої осені у Солікамськ. Війна не зуміла так понівечити людей, як це вчинили з репатріантами, названими "фашистами". Можна лиш здогадуватися, що якась кількість із зібраних у цьому таборі людей мала колись причетність до служби у дивізії генерала Буняченка. Не було тут тепер ні друзів, ні знайомих між собою. Ті, котрі тільки-що прибули і їх розмістили на нарах у різних бараках, розподіляючи по різних бригадах, пішли покірно туди, куди їм показали, і зайняли своє місце. Відколи ці люди опинилися за колючим дротом, за високим табірним частоколом, вони пройшли таку школу життя, яку не вмістив би у століття за інших умов, їх життя у минулому, коли вони були дітьми, коли вони були юними, навіть безоглядність воєнного часу – усе це не залишило сліду ні у пам'яті, ні у формуванні характеру. Вижили більш рішучі, більш витривалі – ті, що боролися за життя. І ця боротьба продовжувалася. Життя людини й надалі втрачало ціну, і ніхто з цим не рахувався. Боротьба за його збереження ускладнювалася, ставала більш жорстокою. Ось звідки виникають такі нарядчики, старости, бригадири та інші "придурки". На цій підставі з'явилася й "опозиція" в таборі з тих людей, котрі давно зрозуміли, що на "общих" довго не протягнеш. Тому існуюча табірна зграя "придурків" мусіла бути насторожі.
Те ж саме відбувалося і за табірним частоколом. У тих краях можна було отримати місце праці на вирубці лісу або службу при арештантських ОЛП, отже, при таборах, де утримувались "фашисти". Інших робіт тут не існувало. І дозволу на виїзд також не давали. Служба при ОЛП була більш привабливою. При певних розумових можливостях тут не треба гарувати день і ніч на зрубах, двигати важкі колоди і тремтіти за кожний шайд матеріалу, щоб за нього в кінці місяця заплатили. При таборах служилося на всьому готовому. На посаді, яку займав будь-який начальник, можна було мати посереднього чи безпосереднього "двійника", який виконував за нього роботу, – найбільше це практикувалося при таборах, де утримували репатріантів, бо цим не платили ніяких грошей. В тих обставинах, які склалися у державі з харчами, вони були порівняно ситі. Отримували безкоштовно одежу і гроші, котрі, до речі, залишалися невикористаними, бо не було що за них купити. Через короткий час вони звикали, що людина без певних розумових й інтелектуальних даних має "права". І начальники ставали тупими бюрократами. Вони користувалися цими "правами", як користуються грішми, не заробленими мозолем. Гойно, від щирого серця, на муку і смерть тим, котрі знаходилися по той бік частоколу. Насолода знущання була тим більшою, чим більшою була несумісність освітнього і розвиткового рівня між невільником і начальником. Боротьба тупості з розумовою силою виступила в цих умовах без будь-якого прикриття – хронічна хвороба ще від часів Івана Грозного. Ніколи не слід забувати, що ярлик "фашист" розв'язував їм руки зовсім. Відповідальності вони не несли.
Начальник табору, у цивільній одежі, сильної фізичної будови, спокійний, врівноважений чалдон із недалекого якогось селища, котре називалося Боровая, був людиною, як кажуть, на своєму місці. Умів розпорядитися, вимагав порядку, і цього порядку дотримувалися. Нікого не зневажав і нікому не надавав переваг – від кожного вимагав згідно з його місцем роботи. Пістоля не носив (принаймні ніхто не бачив), але усі підкорялися йому без всякого спротиву. Як завжди буває у таких випадках, підлеглі пояснювали своє покірне ставлення до нього тим, що вони його поважають. Ціну такого "уваженія" знав кожний свідомий свого становища начальник, і тому нікому не довіряв. Цей особливо розумівся на таких справах, бо, як відомо було, він усе своє життя провів у лісах і з молодих років працював при таборах. Волів тримати усю систему табірного життя в залізному кулаці. На війні він не був. Та й із тайги ніколи, мабуть, не виїжджав. Сваволі не любив і не підтримував. Також не робив закидів тим, котрі виявляли надмірну "патріотичність", знущаючись без всяких підстав над "фашистами". Його байдужість до смерті людини була разючою. Видно, звикся з таким способом життя ще від колиски. Доброчесності, яка має свої прояви у сумлінні, співчутті, жалю і т.п., він не виявив ні разу. В той же час не був жорстоким або мстивим. Байдуже приймав етапи, так само звіти про щоденний виробіток і підписував акти про вибулих "єстєствєной смертю". Використання праці арештантів, а тут "фашистів", у власних потребах було звичайним явищем. Тому під його керівництвом це увійшло в буденну практику вже усіх "вольняшок", які працювали при таборі. Вони паразитували на тілі репатріантів разом з блощицями, яких і в нових бараках було вже повно.
Кожний начальник користувався лакейськими послугами зламаних, зголоднілих і принижених невільників.
Начальник табору мав у селі Боровая дім. Хоч був у віці біля 50 років, мав двоє ще малих дітей, хлопців десь чотири-шість років. Жонатий вдруге, дружина була молода. Ввечері, після роботи, кожного дня їхав однокінною таратайкою додому.
Табір, однак, був ще на стадії формування.

* * *
Хтось колись сказав: "Нема правила без винятку!" На початку зими, після відомого етапу Солікамськ – "мертва зона" і після кількох днів відпочинку, коли вже люди прийшли трохи до себе і позаліковували рани на ногах, до табору "мертва зона" прибув якийсь непоказний, марний на тілі чоловік. Він зайшов у зону табору з начальником і ввійшов у крайній барак. У бараку було темно, мов у печері, і чоловік стояв якусь мить біля відчинених дверей мовчки, поки зміг дещо розгледіти.
– Здрастє! – і постояв ще трохи, приглядаючись оцінююче до людей у бараку. – Мені потрібні будівельники, – вимовляв слова з виразним прибалтійським акцентом. – Якщо є такі, то вийдіть сюди, наперед.
Якусь мить усі мовчали. Потім вийшли з-поміж нар кілька людей, підійшли до прибулого і один спитав: – В чом дєло?
– Я єсть плотнік! – тепер прозвучав зовсім виразний грузинський акцент.
З нар почали злізати і підходити з цікавістю до порога люди.
– Мені потрібні люди, які б уміли будувати будинки з дерева. Але не такі, як оці бараки, – промовив прибулий.
– Миколай, іди сюди! – гукнув той, що говорив з грузинським акцентом.
З-поміж нар вийшов ще один кремезний грузин.
– Ми обоє будівничі, що далі? – заявив перший.
Чоловік, про котрого вже шептали "вербовщик", "покупатєль", трохи подумав і звернувся до обох грузинів:
– Добре, ви згідні, якщо я заберу вас на будівництво?
– Треба подумати, – сказав недовірливо Миколай.
Що тут думати, – промовив другий грузин. – Ми згідні, але ви нам ще не все сказали!
А вам більше нічого й не скажуть, – вставив начальник.
Підберіть, крім себе, ще десять людей – спеціалістів і зберіться біля брами, я буду вас чекати на прохідній. Виходіть відразу з речами, – промовив "вербовщик" і вийшов із смердючого барака.
Остапа ніби щось підштовхнуло, він швидко натягнув на ноги валянки і вийшов услід за "вербовщиком", який повагом віддалявся до воріт, начальник пішов разом з ним. Остап кликнув їх. Вони зупинилися.
– Візьміть і мене на будову! – сказав Остап несміло. Начальник зрозумів, що не до нього звертаються, і повагом пішов собі далі. "Вербовщик" стояв і дивився на вимарніле тільце, тоненьку шию і сухенькі, мов трісочки, руки "будівельника".
– Що ти вмієш робити? "Шведську лапу" знаєш?
Остап чув такі слова вперше у житті. Що він міг відповісти? Лиш закліпав очима й опустив голову.
– Я буду робити все, що скажете! Я навчуся швидко! Мені треба тільки показати...
– Підожди, – перервав його чоловік. – Ти звідки родом, що вмієш говорити по-російськи?
– Я... я зі Львова, з околиць Львова!
"Вербовщик" щось думав і розгортав сніг ногою, нагнувши голову; Остап очікував.
– Ну, добре. Іди в барак, забирай речі і виходи сюди, до воріт. А там побачимо...
Речей в Остапа не було ніяких, тільки перезувся як слід, прив'язав на шнурок менажку, натягнув на вуха "будьонівку" і попрямував до воріт. Там уже збиралися майбутні "плотнікі". Усі були марні, нужденні, згорблені. Але на Остапа дивилися мов на паршиве кошеня. Ще мовчали, бо не здогадувалися, чого він тут. Нарешті підійшли Миколай Дадашвілі і Юрій Метравелі. Постукали у хвіртку на прохідній, вийшли знову начальник і прибулий сюди "покупатєль".
Раз, два, три, чотири... – перечислив начальник, – тринадцять! Хто зайвий?
– Начальник, я цього не брав! – сказав Миколай, показуючи на Остапа.
– Марш у барак, якщо тебе не кликали! – розсердився начальник.
– Я його беру з собою, – заступився "вербовщик".
– А хто буде на нього працювати? – визвірився Миколай.
– Замовкни! – гримнув на нього його земляк Метравелі. – Чого пхаєшся не в свої справи?
Товариш Рауцик, – звернувся начальник до того, що прибув за людьми, – ви маєте наряд тільки на дванадцять осіб!
– Тоді я залишу когось із тих дванадцяти у зоні, а цього заберу, він мені потрібний, – відказав Рауцик. – Але найліпше, якщо я заберу всіх, справу полагоджу сам з начальником "бази". Вам залишаю акт на тринадцять людей.
Начальник подумав і нарешті "погодився:
– Ладно! – і махнув рукою.
Пройшли по одному крізь вузеньку прохідну, попри сторожову будку у воротах. Із зовнішнього боку чекали на них двоє вусатих конвоїрів з "ППШ", завішаними на плечі. Видали кожному сухар і шматок якоїсь соленої риби – "сухий пайок", мабуть, із запасів конвоїрів, бо сухарі репатріантам тут не належалися.
Рауцик сів на свої санки, гукнув до коника і рушив тільки-що прокладеним"слідом до темного обрію, де починався ліс.
Конвоїри звернулися до Рауцика "товариш прораб" і тепер уже всі знали, що це за птиця.
Звичної "молитви" конвой на цей раз не проводив. Тільки попередив: "Тримайтеся купи і не виходьте зі сліду саней, бо пристрелимо на місці! – І пішли за санками, котрі вже від?їхали, – репатріанти вперед, а конвой слідом за ними.
Ішли цілий день. Минувши зруб, вийшли на якусь дорогу, котра петляла то вправо, то вліво, але іти по ній було значно легше, ніж по зрубі, – не було пнів, присипаних снігом. Рауцик їхав нога за ногою, шоб не згубити з очей людей, котрих підібрав собі як будівничих із числа репатріантів у "мертвій зоні". Почало швидко темніти – закінчувався куценький день північних широт. Спожили "сухий пайок", "запили" снігом і пішли далі. Тепер Рауцик притримував коня і не відривався від етапованих ні на крок.
Геть пізно ввечері вийшли на край лісу, опинилися на зрубі перед темною плямою якогось табору. На дротах із зовнішнього боку частоколу гойдалися нафтові ліхтарі, визначаючи лінію "запретки". На сторожових вежах охоронці-"попки" почали по черзі товкти чимось металевим об підвішані шматки бляхи, запевняючи таким чином одне одного, що ніхто з них не задрімав.
Великий табір для арештантів завжди має непринадний вигляд. І цей бовванів, ніби потвора, розчавлена якоюсь нелюдською силою. Вимальовувався зловісним чорним маревом на олов'яному фоні неба і тлі снігу у нічну пору. Саме до цього табору прямували майбутні будівничі. За сто метрів від брами конвой, як завжди, велів покласти "вєщі" і сісти на сніг. Ніхто не суперечив. Чекали.
Із прохідної табору вийшло троє чоловіків. То був начальник варти і чергові наглядачі.
– Прібилі?! – Как відіш!
– Ладно!
Усі тепер разом підійшли до брами ближче, де падало трохи світла від ліхтарів і з вікна вартівні. Один із конвоїрів вийняв з-під кожуха папери і передав черговому начальникові по зоні табору. Цей вичитав кожного прізвище, велів додати до цього ім'я, по батькові, "статтю і срок". Вийшло деяке замішання, бо ні "статті", ні "сроку" не значилося у паперах, більше того – прибулі не мали ні "статті", ні "сроку", як належиться арештантам. "Ладно!" – повторив знову черговий і додав: "Всьо ясно, мать твою... Пашлі" – і пішов попереду, крикнув гасло вартовому на вежі, обігнули ріг і пройшли ще якихось тридцять кроків біля самої забороненої смуги. Тут спинилися. Звідкись долинув голос: "Стой, кто ідьот?" Один із чергових підійшов до частоколу, покрутив ключем у замку і відчинив невеличку вузьку хвіртку, прорізану у частоколі. За хвірткою виднілося невеличке подвір'я, обгороджене таким самим високим частоколом, як і весь табір. Тільки тепер Рауцик і конвоїри, котрі супроводжували "етап", повернулися і пішли собі геть. На невеличкій.площі маячів низький барак і купа довгих і товстих полін біля нього. Один із чергових зайшов у барак і запалив каганець – "коптілку". Каганець стояв на маленькім столику біля порога, поруч – діжечка з льодом на дні – то була замерзла, просмерджена від часу вода. Двері у барак-напівземлянку низькі, треба було нагинатися, щоб увійти. Рівні, із дощечок, нари знаходилися тільки з одного боку, на них не було нічого. Залізна бочка з дверцятками і бляшаним комином, виведеним просто через дах, являла собою "пєчку", яка опиралася на фундаменті із каміння. Приміщення виявилося надзвичайно малим. Чорний дах на низьких стінах ніби тиснув на подвійні нари, такі самі, як і в "мертвій зоні".
Тут розмістили прибулих.
Витривалий Микола вийшов і приніс у барак кілька полін дров. Чергові попередили: до забороненої смуги попри частокіл не підходити, бо ЗУР ("зона усілєного рєжіма") охороняється окремою "вишкою". Через короткий час у залізній бочці-печі загуготів вогонь, зробилося тепло і вогко. Перемучені тривалим ходом, люди відразу полягали спати. І заснули. Але ненадовго. Міріади блощиць, розбуджені теплом і приваблені запахом людського тіла, повилазили зі своїх щілин у нарах і стінах, раді, що дочекалися жировиська, накинулися на майбутніх "плотніков". Кусали, тяли нахабно і немилосердно. Люди позлазили з нар, поприсідали коло печі – рятунку не було. Блощиці падали із нагрітого піддашшя, залазили під одежу і пили кров із вимарнілих людей. Сморід від розчавлених блощиць послужив сигналом для решти "населення" цього барака. А хотілося спати і їсти, їсти не було що, бо "сухой пайок" з'їли ще в дорозі, а спати було неможливо. Метравелі запропонував трохи "пополошити" блощиць – все одно заснути не дадуть. Занесли з двору снігу, розтоплювали його на печі, нагрівали аж до окропу і обливали цим окропом нари. Обдирали кору з полін, запалювали і обсмалювали цими смолоскипами стіни, мох, який висів з-поміж щілин, невдовзі у бараку не можна було вже всидіти від густого диму. Відчинили двері і висипали усі надвір. З вежі закричав вартовий і пригрозив: стрілятиме без попередження. Тимчасом дим вийшов, барак вистудився, зробилося зимно. Зачинили і почали палити знову. Під ногами було мокро, у повітрі висів густий чад від паленої кори і моху.
Геть за північ перемучені вкрай люди попадали на нари і заснули. Над ранком піч вигасла і відразу стало зимно. Але люди не відчували вже ні холоду, ні блощиць, спали глибоким сном.
Ранком після основного розводу прийшов Рауцик у супроводі стражника з револьвером і велів вибрати між собою бригадира. Такий уже був – грузин Микола. Коли всі одяглися і прийшли трохи до себе, Рауцик сказав, щоб після "кармйошки" усі вийшли на розвод – будуть починати будувати великий клуб таки на місці цього, як він висловився, "пасьолка". Він вийшов зі стражником, а незабаром у барак занесли баланду і розділений на порції хліб. Баланда у дерев'яному цебричку вже була геть холодна, але значно густіша, ніж у "мертвій зоні", і навіть замащена якимсь смердячим олієм. Хліб – одна тільки назва, але все-таки був. Метравелі розділив усе ретельно на всіх однаково, до краплини, і двоє молодих арештантів, які принесли їжу, забрали цебер і дерев'яну тацю з-під хліба і пішли собі геть, не промовивши за весь час жодного слова.
Після трапези усі приготувалися до виходу на роботу. Чекали, обступивши піч, яка вже вигасла, і журилися, що нема рукавиць. Минуло чимало часу, але ніхто за ними не приходив. Не залишалося нічого іншого, як знову поливати окропом блощиць.
Цей день не працювали.
День відпочинку – "день канту". Такий день оцінювали дуже влучно: "День канта – год жізні". Прибулі тринадцять людей ще повоювали з блощицями, вичерпали воду з долівки і, що найважливіше, трохи виспалися.
Табір був виключно арештантський, і в ньому давали їсти три рази на день. Тут менше було сваволі, більше дотримувалися визначеного режиму, арештанти знали і обстоювали свої "права".
Новоприбулих також годували три рази на день, що їх дуже здивувало: від самого початку етапів і перебування у пересильних таборах призвичаєні були до зовсім іншого, їжу споживали мовчки, з тремтінням у душі, їли те, що їм належалося, наче крадене. А "кашіци" на обід було аж двісті грамів. "Масло" можна було вмістити у тридцять-тридцять п'ять крапель. Норма. Ввечері знову покликали двох на кухню за баландою і за рештою хліба. Вечірня баланда – лиш каламутна водичка, бо частина продукту була видана на обід. Виглядало, що тут годують на "убой", як висловлювався якийсь Кузьменко, родом із Кубані, у порівнянні з тим, що давали дотепер. А хліб – хліб тут не пропадав, його не заміняли "черпаком за хліб". Лише тепер репатріанти довідалися, що хліба належалося за "нормою" чотириста грамів. Хто виходив на основні роботи, отримував більше, згідно з виконанням і перевиконанням норми. Кожному по заслузі. Здавалося, що більшої справедливості ніде на світі нема і бути не може.
Чи може людина голодувати при такому харчуванні? Чому ж вмирала з голоду? Це послужить пізніше підставою для того, щоб оголосити наклепником кожного, хто насмілився висвітлити дійсний стан речей у таборах. Людина, котрій вдалося вирватися з лабет смерті, не буде мати сили переконати нікого, а "правда" залишиться на боці "документа"...
ОЛП, якийсь там номер, куди прибули будівельники, не відрізнявся нічим від інших "лагпунктів". Хіба, може, тим, що існував уже не перший рік. Мав свою основу в таборі і обслугу поза його межами. Мав усі потрібні забудови: штаб, склади, "інструменталки", барак-казарму для стражі і ще якісь будиночки з коминами, що свідчило про те, що там мешкають якісь люди. Проживав тут самотиною і Рауцик.
Сам табір був обширний, прямокутний. Розділявся колючим дротом на дві частини: одна частина – для утримання засуджених злочинців чоловічої статі, друга – для таких самих жінок. Виводили їх на роботу окремо і пильно стерегли, щоб не було ніякого контакту між ними. Загальний режим майже не відрізнявся від того, який існував у таборах для репатріантів. Різниця, однак, була, й істотна. Арештанти мали зв'язок із зовнішнім світом через листи, пачки з дому, отримували якусь мізерну кількість грошей за роботу, не були такі обдерті, виснажені, як репатріанти, отримували "положене" сповна. Боротьба за "становище" зводилася до зайвої миски баланди, до закрутки махорки, до місця на нижніх нарах, можливості "сачкувати" на роботі тощо. Були тут, як і в великому суспільному устрої, свої "класи". Були навіть аристократи-"урки", з котрими рахувалися всі, до начальника табору включно. Вони мали свою обслугу – "шестьорки". Внутрітабірне "начальство" – "придурки" і представники побутобслуги старалися уникати зіткнень з ними, зовнішня адміністрація дивилася крізь пальці на такий стан речей, і всі помалу звикли до присутності цього паразитичного "класу", залишивши його під опікою нарядчика.
То був 1946 рік. Саме у цей час злочинний прошарок населення, котрий називався "прєступний мір", досяг вершини свого могутнього впливу на внутрігосподарські справи у державі. Офіційні державні чинники притримували сором'язливо такий стан суспільства "в тайні". Або старалися применшити його значення, замовчуючи те, що "законні вори" мають силу, що це чисельний і добре організований – створений умовами життя – суспільний "клас".
Що стосується табірного укладу, то вони належали до особливої категорії людей. "Придурків" вони не визнавали за зверхність і вимагали від них такої самої поваги до себе, як і від кожного іншого арештанта. Ознаки кастовості тут були більш ніж очевидні. "Вора в законі", або просто – "законніка" вирізняли від решти принципові правила цього "закону", які були надзичайно суворими. Недодержання закону – зрада "маліни" – каралася звичайно смертю, дуже рідко без попередніх ритуальних знущань на "сходці". Умертвити порушника міг кожний "законнік", якщо на нього випав жереб або черга. Найбільшим злочином вважалася видача когось із "маліни" під суд, не витримавши під слідством. Начальники знали про це, тому провокували в різний спосіб ці "шухери" – зради, щоб вони самі себе винищували.
Усе залежало від старшого вора-законника, "баті". Він не вибирався голосуванням, а завойовував собі це місце найбільш узурпаторським способом. Цінилися лиш такі якості, як сильна воля, сталеві нерви, абсолютна неподаливість, безоглядність, холоднокровність, врівноваженість, кристалічна справедливість, чистота воровського сумління, непохитна і рішуча хоробрість. З іншого боку, така людина мусіла мати вже певні "заслуги" і непокаяність вчинків у минулому, це лиш посередня ознака його вартості як "баті", бо треба було мати ще й бистрий розум, спостережливість, бути безпомилковим психологом; "заслуги" були підпорою, але не мали вирішального значення. Це ще далеко не повний перелік якостей, потрібних старшому "ворові" у таборі. "Законники" мали свою обслугу для виконання лакейських потреб, їх зневажливо називали "шестьорками". "Шестьорка" – шістка в колоді карт займає традиційно найнижчий ступінь у грі, звідси й така зневажлива назва. Але це ще не означає, що "шестьорки" дійсно займали останнє місце у таборі. "Шестьорка" ніколи не виступав від свого імені. Керований залізною рукою "законника", завжди виконував тільки його волю. "Вори-чесняги" ніколи і нікому не дозволяли зневажати своїх шестьорок, а за проступки карали їх самі – карали жорстоко, з властивим для цього світу твердим законом.
"Вор" – звучало гордо. У їх формулярах в графі "спеціальність" чи "професія" значилося саме це слово: "вор".
Не важко здогадатися, що шукати відповідника до слова "вор" в інших мовах буде безуспішно, бо, наприклад, слово "злодій" зовсім не відповідає такому значенню. Хоч до виникнення "закону" ці слова можна було вважати рівнозначними.
До загальної маси арештантів вони не ставилися з погордою, однак на своєму жаргоні називали їх "чортами". Але вимагали поваги й уступок. Крадіжкою "законної" порції арештанта вони погорджували і не дозволяли нікому зі своєї касти брати зайве навіть з кухні. Зате у всіх інших випадках вони зобов'язані були красти усе і всюди, при будь-яких умовах, що лиш траплялося на їх шляху, посилки з дому включно.
Табірна адміністрація не мала ні сили, ні бажання з ними боротися. Тому терпіла їх як могла і вимагала від них лиш виходу на роботу. Хоч вони ніколи нічого не робили – праця на начальника, та й взагалі праця як джерело прибутку, заборонялася їхнім законом. Своєю поведінкою вони робили певну послугу усім арештантам: стримували бездушну жорстокість служби над підлеглими і позбавленими елементарних прав засудженими арештантами. Давали приклад опору і підтримували такий опір.
Але все це стосується арештантів, засуджених за побутові злочини, і відноситься до 1946 року. Про це слід пам'ятати.
Ми вже знаємо, що репатріантів поселили у відгородженому від решти табірної території ЗУРі, в окремій навіть вже у ЗУРі "секції" – частині барака, яка називалася ще "общая". Тут перетримували дрібничкових порушників режиму, на майже рівних правах з усіма арештантами, але ізольовано і без постелі, у логові незліченних кровожадних блощиць. Над усією спорудою "тюрми у тюрмі" бовваніла вежа стражника.
 
Наші Друзі: Новини Львова