Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83206
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Будь-які запитання вирішувати через бригадирів, старосту зони і нарядника. Звертатися безпосередньо до начальників заборонено! –додав хриплим, промороженим горлом начальник новоспеченого ОЛП (поки що без номера).
Незабаром наспіли сани, коники парували від бігу і форкали незадоволено. За "зоною" табору вантаж з саней розладували, і вони поїхали геть.
– Бригадири, староста зони табору й обслуга – "на совєщаніє!" – гукнув хтось з-поза забороненої лінії. Усі названі поспішно вийшли гурмою за "ворота".
А що ж репатріанти? Як вони сприйняли нове виробниче місце? Виглядало, що ніхто не вник відразу у зміст слів начальників. Зрозуміли, що на цьому місці будуватимуть табір – і тільки. День закінчився, і всім хотілося їсти. Стан, у якому опинилися, був незрозумілий, зовсім новий для них, ніхто не припускав, що тут-таки заночують. Бувалі люди, які пережили невигоди воєнного часу і яких, здавалося, нічим вже не можна було здивувати, не припускали думки, що начальство здатне на такий цинічний "жарт". Начальство також було тут. Але начальники накинули на себе великі і довгі, до землі, бараниці-"тулупи" поверх кожухів. Обступили репатріантів досить щільним перснем, і лиш пильні зіниці очей та чорна цівка автомата холодно, зловіще визирали з-під баранячої шкіри. Репатріанти принишкли, ще щільніше збилися у купу, мов овеча отара, яка відчула близькість вовчої зграї, мовчки переступали з ноги на ногу, – пробували якось зігрітися. Не відали ще, де заночують, скільки потриває оця затримка на місці майбутнього табору, і дуже хотіли їсти. Бо від учорашнього дня не дали й шматка хліба. І нічого тут не порадиш: терпіли й чекали.
"Нарада" довго не тривала. Обслуга, яку згодом у таборах називали не інакше як "придурки", повернулася між репатріантів і енергійно приступила до роботи. Староста зони вже командував: одні подали пилу і сокиру, притягнули величезний спіжевий казан – котел, чорний, задимлений, із солідною і промовистою назвою "байкал", який бачив на своєму віку уже багато. Підвісили його на двох палях і відразу заходилися налаковувати снігом. Інші вже розрізали і рубали, розколювали на шматки суху деревину, яка валялася таки на території самого "табору". Запалили під "байкалом" вогнище; знайшлися й кухарі і почали варити баланду з якоїсь невиразної муки чи м'якини. Бригадири за цей час так само не дармували: розпорядилися, щоб їхні бригадники негайно ставили шалаш з підручного матеріалу тут-таки, на снігу, кожна бригада зокрема. Випросили ще кілька сокир – і закипіла робота. Рубали жердки, ставили шторцем у сніг, з'єднуючи верхні кінці, так, як це робили колись американські тубільці, накривали зверху гіллям із чатинням, залишаючи діру-вхід. Сніг вигорнули і діл також застелили товстою верствою чатиння. Частину людей вивели відразу будувати тимчасові землянки для начальства.
Тільки тепер репатріанти вповні усвідомили собі становище, в якому вони опинилися.
Баланда зварилася швидко. Бригадири повели своїх підлеглих до котла-"байкала". Кухар-роздавальник хвацько розподіляв баланду, увійшовши в історію таборів "черпаком" – черпак за суп, черпак за хліб – це вже не вперше і ще, мабуть, не востаннє. Гулко стукав об вінець менажки, щоб уся баланда опинилася у посудині репатріанта і не було претензій, що хтось отримав неповну положену порцію. Ніч. Темноту згущав ще більше ліс, ніхто не бачив, якого кольору ця страва, з чого вона зварена, ніхто не відчував її смаку. Але вона була гарячою і дуже бажаною.
Якби ж то знайти прилад для вимірювання напруги, що виникає у зголоднілому організмі, діючи підсвідомо на психіку людини, – як вона росте-наростає, сягає своєї кульмінації, поки голодний крок за кроком наближається до вимріяного котла, яку симфонію в душі викликає звук удару черпака об край менажки, з якою обережністю така людина притискає до зморених тривалим голодом грудей посудину з чимось таким, що ще можна з'їсти, і йде пріч від котла, і терпить ще кілька кроків-секунд, поки не візьметься їсти це "щось" гаряче, – якби ж то виміряти, зміряти!..
Напруга спадає блискавично, рівнозначно тому, як зменшується кількість пахучої рідини в алюмінієвій посудині. З'їв. Здається – ковтнув одним гаустом. І... мало!!! – кричить тіло, а душа никне, м'якне – напруга впала, нема, наразі, надії. Розчарування. І так кожного разу.
Через кілька годин праці при ліхтарях начальники вже мали сякі-такі землянки, щільно затягнені брезентовими плахтами. Всередині вже шипів вогонь у невеличких "пєчках", огріваючи промерзле тіло убогого "начальника", котрий вернувся із служби на варті коло "фашистів", – не з маслом, але – в порівнянні... А було з чим порівнювати. Лиш би людина була свідома того, що буває й гірше – більше їй нічого не треба. На території майбутнього табору, між деревами, виднілися шалаші, які не захищали та й не могли захистити від виснажуючого морозу, а від вітру – тільки в якійсь мірі. Дозволено розкласти багаття перед цими імпровізованими "вігвамами" – це вже щось таки та значило, кожний міг хоч на якийсь короткий час розігріти зниділе тіло, проморожені до шпіку кості.
Серед ночі гукнули знову бригадирів до "воріт", і незабаром вони принесли по оберемку якихось брудних і дрантивих ганчірок, що мало нагадували колишні "одєяла". Справді, то були колись дуже розповсюджені коци із грубосуканої, на основі з тонких ниток, неякісної вати. Такі коци були важкі, тверді і штивні, не облягали як слід, коли ними накривалися, а тепер із них залишилася лиш ринда, невеличка за розмірами і дірява. Така доля спіткала усі речі, котрі перейшли у свій час "комісовку", опинилися в категорії "б/у" і тепер їхнім завданням було вже служити до останньої нитки – їх більше не списували. Пригадаймо собі куртки із шинель, "будьоновки", валянки з підшитою підошвою із власної халяви. Бригадири демонстративно роздавали ці одіяла арештантам, кожний у своїй бригаді.
Запала глуха ніч. Зморені, замерзлі люди у шалашах напівсиділи, напівлежали, опершись один на одного, тиснулися докупи, шоб зігрітися. Не спали, бо годі було заснути. Потім вогні погасли, ліс завмер, сіре нічне небо – цей безсторонній, байдужий і німий свідок нерозумних вчинків "розумних" істот на землі, через яких стільки шкоди творилося у природі, – покрадьки заглядало у споруджені намети із смерекових гілок. Там куняли люди, завинувши ноги у якесь ганчір'я; насправді – це була наруга над людською гідністю.
Репатріанти мали можливість переконатися, що найбільш вразливі місця, на котрі діє мороз і приносить страждання,– це кінцівки рук і ніг. А найгірше колінам, які довго не вдається випростати. Тому зовсім несвідомо кожний ховав від морозу руки і ноги в першу чергу.
Лиш сторожа не спала. Вона мов статуя стояла між деревами і попереджувала: "Не падхадіть, стрелять буду!" – якщо хтось висовувався при потребі із шалаша.
Досвіта задзвонив прославлений на віки "лагерний гонг". Хтось "за зоною" товк якоюсь залізякою по шматку металевої рейки, і це видавало невиразне, неприємне скреготання. "Падйом! падйом! падйом" – кричали звідусіль начальники, а їм вторували "придурки" і бригадири під музику розмірених ударів по залізячці, підвішаній на гілляці поруч з неіснуючою ще "брамою". ОЛП № ікс ожив – як на терені табору, так і за умовними, наразі, його межами. "Строітся!" – і бригадири попровадили свої бригади до відомого "байкалу" за двома черпаками баланди: черпак за суп і черпак за хліб. Люди виповзали із своїх нір, де вони провели щойно першу ніч, наче якісь каракатиці, повільно, закостеніло заповнювали чергу до "кухні".
Усе йшло повільно з погляду начальників, жалюгідний вигляд підопічних додавав їм сміливості, і вони поводилися безцеремонно, "допомагали" непрактичним ще "придуркам" навести у таборі порядок. "Учителі" натрапили на відповідних учеників.
Спожили баланду і шикувалися в колону, як завжди, – по п'ять: "по-бригадно". Переступали з ноги на ногу, очікуючи подальших розпоряджень. Розігріли баландою середину, обкутались коцами і відчули себе вже й не так погано, як це було вчора ввечері. А за цей час поза зоною, визначеною для табору, йшли певні приготування –до першого у цьому ОЛП "розводу".
Репатріанти не підозрювали, що запобігливі господарі вже мали тут усе під рукою: сокири, пили, горьковські знамениті "лучки", так звані "багри" – спеціальні гаки з маленькими вусиками на жердках, і заступи.
Вдруге ударив "гонг" за "брамою", з'юрмилася велика кількість конвоїрів. В уявній брамі стали по боках наглядачі і нарядчик із репатріантів. Ще трохи далі стояли якісь люди, котрих не було добре видно у поранкових сутінках. Усі присвічували собі нафтовими ручними ліхтарями – із заплетеним дротом склом. Готувалися до цього моменту першого розводу якось урочисто і напружено. Тільки репатріанти поводилися зовсім байдуже. Якийсь начальник у військовому підійшов енергійно до "воріт" і гукнув: "Начінайтє!"
"Пєрвая брігада впєрьод! Пріставіть ногу! Пєрвая пятьорка..." підневільні почали виходити.
Поза територією табору кожну бригаду приймала окрема група конвоїрів. Начальник конвою ще раз перечислював людей у бригаді і відводив їх набік. Тут уже лежали на снігу сокири зі широкими, тонкими лезами і короткими кривими ручками (топорищем важко назвати), пили, поперечні і "горьковські лучки", піки-багри і заступи. Підійшов бригадир з дощечкою у руках, на якій мав записаних "своїх" членів бригади, став біля "інструментальшика", котрий відав усім цим знаряддям, і почали вручати кожному зокрема сокиру та інший інструмент, виділений на бригаду. Бригадир відзначав на дощечці, кому що дісталося. Начальник конвою приводив до порядку "своїх" підопічних з бригадиром на чолі. Попередив: "Іті прямо! Не аглядиваться! Не вихадіть со строя! В случає... – ЯСНО?!!" – усі відповідали хором: "Ясно" – і після цього звучала команда: "Слєдуй!" Бригада за бригадою вирушили на "повал".
Про повал більш-менш уже всі мали уявлення зі слів тих, котрі вже з ним були знайомі безпосередньо від хлопців із обслуги у "мертвій зоні". Усі "повальні" бригади загнали на визначену ділянку лісу за якихось п'ять кілометрів від табору. Конвоїри розійшлися по лінії "оцеплєнія", а десятники, призначені з різних представників населення у цьому краї, почали розставляти людей на робочі місця згідно з приписом, яким керуються при вирубці лісу. Керувалися вони, правда, більше практичними навиками, ніж якимись правилами.
Ось так репатріанти опинились у тайзі на "повалі", про що знали дотепер стільки, щоб боятися цієї роботи і ставитися до неї з нехіттю.
Почалося перше хрещення. За словами десятників, праця репатріантів мала служити доказом безмежної відданості великому Сталінові, а він за таку відданість осінить їх своєю ласкою, зігріє своїм благодатним випромінюванням їхні промерзлі тіла, наповнить шлунки духом смиренності, що значно достойніше баланди, відіб'є бажання до згубного стремління повернутися додому, бо воно приносить страждання – марні страждання! – душі, оскільки волі їм не треба. Стан, у якому вони опинилися, влаштовував всесвітнього вождя і його "святих" апостолів із ЦК КПСС.
Коли розвиднілося, усі вже стояли на своїх місцях: "вальщики" і "сучкісти", "трильовщики" і "крижовники". Багато ще треба було вчитися, щоб стати справжнім робітником, який "не жаліючи сил, ні здоров'я...", "не думаючи про власні інтереси...", "на благо..." і т.п. Моральна готовність мусіла бути першою умовою, яка б випереджувала практичні навики у праці та інші другорядні фактори виробництва. Бо й справді, – що значила така дрібниця, як, припустимо, черпак баланди або пригорща хліба з вівсяних висівок супроти ентузіазму, гарячого бажання віддати усі свої сили примноженню кількості кубометрів деревини?
Десятники – або з числа тих, що відбули покарання і залишилися тут з якихось незрозумілих причин, або ті, які опинилися на засланні, і, що менш вірогідно, – безконвойники із арештантів-побутовців. Одежа на них була ще порівняно у доброму стані, хоч кожухів вони не мали на собі; куфайки, ватяні штани і "бушлати" свідчили про те, що вони не належали до корінного населення північної частини Уралу, бо одяг такий у цих місцях, мабуть, "видавали" зі складів тільки певній категорії людей; старі військові шапки-"ушанки" зі слідами зірок на налобнику також наштовхували на думку, що то мусіли бути якісь "ізгої", щось середнє між конвоюючими і конвойованими. Саме ці десятники ставали своєрідними пропагандистами, котрі відкривали прибулим людям, ще не освіченим, таємниці величі і переваги духовної готовності різати з пня деревину над буденними, елементарними потребами. Перевірити таку готовність було неважко: більше нарубав – кращий моральний стан і більша самовідданість. Десятники показували, як працювати, і рівночасно пояснювали, що ще вимагається крім того, щоб зрізати ялицю з пня, обчімхати від гілляк, порізати (розкряжувати) на приписові кльоци і відкотити у належне місце.
Порепані і вкриті мозолями руки десятників свідчили про те, що їх тільки вчора забрали від пили і сокири. Нині вони ніби "кантувалися" зі збереженням середнього заробітку згідно з попередньою роботою. Тому й старалися виконувати свої обов'язки агітаторів якомога краще. Другий бік справи – техніка і методика. Коло дерева треба було прокинути, тобто прочистити від снігу, місце аж до голої землі, підрубати з належного боку і зрізати на відповідній (не більше 2/3 діаметра) висоті. Деревину належало так "пустити", щоб упала у найвигіднішому напрямку для так званої "трильовки". З техніки безпеки не існувало багато правил, найголовніше – коли підрізана деревина падала, належалося кричати: "Бойся!"
Вони були порівняно ще молодими людьми, хоч невиразні обличчя, осмалена морозом у буряковорожевий колір шкіра і густа сітка дрібних, мов павутиння, зморщок перешкоджали визначити вік кожного з них. Безперечним було те, що вони знаходилися тут уже тривалий час, добре розумілися на заготівлі деревини в умовах уральського клімату.
Ще того самого дня – першого на "повалі" – з'явилися жертви серед репатріантів: пролунало кілька вистрілів на лінії "запрєтки". Кількох було вбито влучним пострілом відразу, а деякі лиш поранені – ці ще кілька годин домерзали на скривавленому снігу. Стражники не мовили ні слова, стояли мов камінні, не звертаючи уваги на поранених, які корчилися в агонії, стікаючи кров'ю. Ніхто не зважувався наблизитися до них з певних причин. Після роботи мертвих треба було волочити по снігу до табору – справа нелегка.
Цікавіше йшла робота на місці, де розпочали будувати цей нескладний комплекс – ОЛП. Для будови залишили три "стройбрігади" по 25-30 людей у кожній. Після розводу їм також видали сокири й пили, і вони приступили до спорудження найбільш важливих об'єктів: частоколу і приміщень для начальників. Матеріалу наразі не бракувало. Витягали смугу по периметру території, виділеної під майбутній табір. Відразу цей матеріал порізали на чотириметрові шматки і порозколювали їх уздовж наполовину. Кожну таку половину затесували з одного кінця нагостро і будували з цього щільний частокіл. Замість стовпів старалися використовувати дерева, які росли на лінії частоколу. Де це було неможливо – продовбували бодай якусь ямку в замерзлій землі й укріплювали стовпи. Щоб зробити це швидше, на таких місцях палили вогні з гілляк, розморожуючи в такий спосіб грунт.
Є таке слово "тухта". Воно зв'язує такі поняття, як "неякісний", "фальшивий", "підроблений", "розрахований на обдурювання" і т.п. Отож будова цього частоколу велася також за принципом абияк – тухта. Стовпи ставили у невеличку ямку, присипали сміттям, змішаним із землею, трошки втоптували і наливали під нього води. Вода на морозі швидко замерзала, і лід, скріплений сміттям, тримав краще, ніж бетон. Тому не дивно: коли бригади прийшли з лісу, частокіл навкруги табору був майже закінчений. Лиш широкий вилом на місці брами був незагороджений – ворота ще не зробили. На території табору дерева зрідли, валялося багато гілляк з чатинням і можна було ще раз пошивати шалаш. Проте від морозу це не допомогло.
Поставили репатріанти частокіл і побудували якесь піддашшя над котлом-"байкалом" – "для себе", як висловлювалися начальники. Для начальства будували відразу два капітальних будинки: для мешкання і "штаб". Ця робота не йшла вже так швидко. Не було навиків будівництва у табірних умовах. За робочий день лиш нарізали матеріалу (для цього витяли деревину навколо частоколу ззовні – пас шириною десять метрів), розмітили місця під будову і заклали перші вінця стін "в просту лапу", ущільнивши їх неякісним мохом. Саме через нестачу моху довелося з будівництвом зволікати. Проблему "мох" вирішили вже таки наступного дня: на Уралі цього добра вистачає.
На другий день вранці почалося усе так само, як було напередодні, так само минули день і ніч – нічого не змінилося: гонг, розвод, дорога у ліс, повал, дорога назад, гонг – "отбой" і мученицька ніч на морозі без постелі і теплого одягу. Були, правда, хвилини, які хоч якось скрашували це буття: баланда зранку і баланда після приходу з роботи – двічі на день. У такі хвилини люди ставали трохи привітніші і навіть щось гомоніли між собою.
Організація ОЛП і розподіл посад між людьми, які сюди належали, відповідали вимогам утримання великої кількості невільників у таборі, де б тільки вони не знаходилися – це перша і найважливіша умова. Для забезпечення цих вимог тримали значну кількість найманих людей, які мусіли мати до цієї "роботи" відповідний хист і нахил. Спостерігаючи за їх діяльністю, неважко уявити собі, хто вони були: відповідали за підневільних – живих чи мертвих – "головою" і служили основою ОЛП разом з тими, кого вони пильнували. Окрему групу людей становили ті, котрі повинні були забезпечувати виробництво яко керівні особи. Таких було мало і вони не були постійними робітниками. Більшість із них навіть не проживала на території ОЛП. Практично, виробництво займало другорядне місце по відношенню до утримання людей у таборі, хоч офіційно підтримувався клич: "Усі сили на вирубку і відправку деревини!" – за недоданий кубометр матеріалу начальники завжди викрутилися, за послаблення режиму і слабохарактерність – ніколи.
Для забезпечення цих двох завдань утримувалися люди на посадах, на платних посадах: ті, зі зброєю у руках, і цивільні. Начальник ОЛП вершив владу над усіма.
Найважливішими посадами для забезпечення головного завдання – утримати підневільних людей – були начальник охорони, начальник режиму. Виконроби, "кладовщики", бухгалтерія, експедитори і т.п. – усе це служило допоміжною ланкою у житті і діяльності першої основної маси населення ОЛП, попросту робітників. У таборі були свої начальники, яких, як уже відомо, величали "придурками, – це нарядники, помічники нарядчиків, староста, фельдшер. Далі – кухар з помічником і бригадири зі своїми помічниками. Бригадирів остерігалися називати "придурками", оскільки вони виходили на роботу разом з ув'язненими під конвоєм. Про решту вакантних "посад" у таборі люди не знали.
Найважливішою особою у таборі був нарядчик. Він розподіляв людей на бригади, назначав бригадирів, забезпечував максимальний вихід на основну роботу. Усі решта "придурки" йому підлягали і допомагали. Мусів то бути чоловік енергійний, вольовий і безоглядний – це для підлеглих, а для начальства він мав бути податливим, освіченим і розумним настільки, щоб ніколи нікому із "вольняшок" не дати зрозуміти, що він має більше глузду у голові від котрогось із них, мусів, так би мовити, посідати певну долю інтелекту; поєднання таких протилежних якостей у людини – рідкісне явище, а все ж нарядчиків не бракувало, і саме таких.
Староста зони – це господар усередині табору. Мав необмежену зверхність над усіма людьми в той час, коли вони знаходилися на території самого табору. Винятком, однак, були "придурки": проти них він міг виступити лиш з відома і санкції нарядчика. Староста – людина жорстока, свавільна і не обов'язково розумна, радше – навпаки. Такі люди завжди знаходилися. Староста повинен був дбати, щоб люди виходили на роботу ситими, вдягненими по "сезону" і здоровими. Для цього він мав відповідних допоміжних робітників-"придурків". Йому також підлягали і "вихідні" по "скользящому графіку".
"Рай та й годі" – сказав би непосвячений. Люди ситі, зодягнені і взуті, здорові і завжди під опікою. Тільки у такому стані їх можна було використати на роботі.
Вернемось, однак, до дійсності.
Начальник табору був із місцевих, уральських. Кремезний, середнього зросту, коротконогий, рухався повільно. Чи був він військовим – невідомо, бо одягався у цивільне. Мав на собі добротну ведмежу шапку і кожух, покритий зверху якоюсь невизначеного кольору тканиною. Голова майже ховалася у широкий комір, який пасував до шапки. У післявоєнний час небагато людей мали змогу так одягатися. Під кожухом – куртка на зразок френча, невіддільні від хронічного начальника "галіфе" і на ногах – не валянки, а теплі, фільцові бурки, обшиті низом шкірою, на товстій повстяній підошві. Усеньке на ньому свідчило, що він має доступ до так званого "індпошиву" і належить до людей, котрі вміють жити. Тільки широкий ремінь поверх куртки під кожухом і кобура з пістолетом "ТТ" були "казьонними". На території ОЛП не проживав, на роботу чи приїжджав, чи прибував пішки – невідомо. На очі нікому не пхався, репатріанти мало його навіть бачили і не знали зовсім. "Вольняшки" боялися його усі до одного. Ходив він по території ОЛП мов дресирувальник по арені – завжди готовий до несподіваної напасті. Казали про нього, що він любив розв'язувати будь-який конфлікт з допомогою "ТТ". Різниці між арештантами і вільними не робив великої, вимагав від усіх послуху, у ближчі стосунки ні з ким не вступав, панібратства не допускав. Справляв враження особи, яка ніщо на світі не цінить, або цінить усе однаково – від сміття і до людини. Певна міра такту, яка була ще можлива у створених умовах, примушувала з ним рахуватися не тільки із страху. Зі звітами з'являлися до нього усі відповідальні особи на ОЛП, аж до нарядчика включно. Репатріантів не допускав до себе під жодним приводом, хоч ніколи не шукав якоїсь зачіпки, щоб якось обмежити, вразити певільника-репатріанта, котрий вже й так перебував у жалюгідному стані. Мав загальну оцінку – "справедливий". І вже зовсім не виглядало, щоб його цікавило, як його оцінюють. Одне було певне: він знав більше, ніж усі решта начальників при ОЛП. Скеровував роботу так, щоб виконувалися вказівки, які він отримував у письмових і усних циркулярах "зверху".
Типовим представником населення, цих країв був виконроб – він керував будівництвом ОЛП як всередині, так і "за зоною". Здавалося, цей чоловік вріс в уральський табір так само, як і кожна ялиця чи смерека. То була майже високого зросту кремезна людина, з невиразним, осмаленим уральськими морозами і вітрами лицем, з перемерзлим горлом – говорив високим хриплим голосом, з натугою, ніби кричав, і завжди з однаковим тембром, мов робот. "Відморожені", якісь наче вицвілі, очі дивилися, але не бачили – так як у кішки. Вік його визначити було неможливо, могло йому бути десь під п'ятдесят – людина, про котру кажуть: "середнього віку". На голові мав шапку-ушанку, також приватного виробництва, як і начальник ОЛП. "Вуха" шапки ніколи не були зав'язані і стирчали в різні боки, мов крила птиці, від них спадали донизу довгі торочки. Брудна, аж чорна, кожушина, довга, до колін, облямована смушком від коміра аж до низу і низом також обшита цим овечим смушком. Ззаду, на самому стані, був пришитий такий самий смушевий драгончик. Ніколи, навіть у найсильніші морози, кожух виконроба не застібався. Під коміром видно було якусь ганчірку, брудну, сіру, як і все на ньому. Карк, завжди голий, був уже зморщений, мов шматок коріни з якогось дерева. Його зовнішній вигляд доповнювали валянки, підшиті "не-через губу", і рукавиці-краги, які сягали йому майже до ліктів.Зрідка він одягав ці краги на руки. Назагал створював враження витривалої, загартованої людини. На правій руці на зап'ясті завжди теліпався у нього вже відомий дрин. Виконроб був "дрино-нос зі стажем". Навіть зовсім невтаємничена людина не могла б уявити собі його без дрина. Користувався він цим дрином при потребі чи при бажанні – не має значення. Дрин пов'язував натуру з його зовнішністю – були однаково невиразні. Свій характер у взаєминах з людьми виконроб виявляв тільки через дрин. Був він за вдачею добрим чи злим – ніхто не міг вгадати. Бачив щось перед собою, чи ні? Здатний думати або й розмірковувати, реагувати на зовнішні подразники? Зате дрином послуговувався при кожній першій-ліпшій нагоді. Бив. Бив твердо й уміло. Не ламав костей, не нівечив печінок. Не завжди було відомо, за що бив. Так собі вдарив людину без попередження, як дивився на Божий світ, якби вихилив чарку сивухи. Ось репатріант теше довгий шмат дерева, щоб положити у стіну. Підходить виконроб і б'є його по плечах дрином. Робітник здригається і підводить голову: за що, мовляв? Той розмахується ще раз, однак жертва відскакує. Виконроб не переслідує, тільки дивується, чому його не зрозуміли з першого "слова"? Помахав дрином і пішов далі. Може, підганяв лінивих, щоб швидше і краще працювали? Але він ніколи не цікавився, як хто працює. Може, зі злості? Але ж він ніколи не сердився. Лиш дивувався, як хтось виявляв незадоволення з того, що його ударили. Невинне здивування з'являлося на його лиці лише на коротку мить і ніби питало: "Хіба тобі болить? Дивно!" Може, то була вроджена ознака садизму? Нічим таке не можна було підтвердити. Пізніше стане відомо, що він – багаторазовий злочинець і більшу частину свого знівеченого життя провів за колючим дротом, на відлюдді – ще від дитини. І залишився тут, на отих службах-заробітках, дотепер. Сам проліз через оте горнило. Не бачив у житті іншої соціальної структури, як "зек" і "вольняшка", раб і начальник, той, що з дрином, і той, що без дрина, такий, що б'є, і такий, котрого б'ють. Тепер він належав до дриноносів, до тих, які мають бити. Прийняв на себе цю функцію так само покірно, як колись покірно належав до тої соціальної верстви, котру били. І був битий – так "положено". Часом покрадьки давав комусь пушечки махорки і тоді виявляв щось таке ніби задоволення. Він відвертався і відходив з таким виглядом, наче казав: "Знай наших, і ми чогось варті". Цієї приємності – відчуття задоволення за вчинене добро – не любив ділити ні з ким. Мабуть, у той час, коли формувався його характер, він отримував від людей менше добра і ласки, ніж баланди. Сам не вірив, що може собі дозволити таку розкіш, як задоволення за добрий вчинок, хоч він і з дрином, а що вже казати про тих ото "фашистів"? Бо добро, зроблене іншому, і моральне відчуття радості від цього – це "панська слабість", безцінна перлина, до якої не всякому "положено" доторкнутися. Чи не тому так ретельно оберігав це, аби хтось не запідозрив, який скарб – задоволення – він украв. Що стосується його "професії", то можна зовсім впевнено стверджувати, що він не був спеціалістом у будівництві, попросту йому "дали роботу". Мусів чоловік із чогось жити, а спеціалісти знаходилися всюди, де була велика гурма людей.
Певної уваги заслуговують "надзіратєлі" – цілковита протилежність арештантам, у даному випадку – репатріантам. Однак, хоч усі знаходилися в одному ОЛП, наглядачі не могли відлучитися, звільнитися від своїх обов'язків так само, як і ті, котрі опинилися під замком за частоколом.
Оскільки окремого гарнізону, який би виконував тільки сторожову службу, тоді не існувало, то гарнізон цих службовців був дуже чисельний. Вони охороняли табір і конвоювали, несли внутрітабірну службу і з'являлися на звісному повалі у лісі. Під час конвоювання і на сторожових вежах несли службу з "пепешниками", у зоні табору наводили порядок з допомогою дринів. У таборі вели себе дуже упереджено. Заходили туди з дринами наче у загорожу, де утримується дика худоба, здатна принести якісь непередбачені неприємності. На раменах мали попришивані саморобні погони, як на гімнастерках, так і на кожухах. Пасочки, звичайно жовті, впоперек червоних і незграбно начеплених погонів свідчили про те, що "вольнонайомні" мають уже довголітню практику на цій роботі. Тупі, безоглядні і безсердечні – з одного боку, врівноважені, неквапні, спокійні і безкомпромісні на службі – з іншого. Обов'язки, які покладалися на них, вони виконували сумлінно і чітко, – це, так би мовити, офіційне завдання, за що їх забезпечували і платили їм гроші. Не те, однак, було найголовніше. Крім щоденної служби, яку можна було виконувати зовсім так, як це роблять пастухи з чередою на пасовиську – внутрішньо відноситися безсторонньо, вони відчували до найменших дрібниць, що їх головне завдання – забезпечити усі позбавлення щодо тих людей, які знаходилися під їх опікою.
Донині дивно, як могли такі інтелектуально вбогі істоти посідати таку швидку орієнтацію, такий гострий нюх на ті невисловлені, не визначені у письмовій формі, бажання, настанови вищих інстанцій, які їм вводилися в обов'язки для виконання на місцях. "Генеральну" лінію щодо репатріантів вони засвоїли відразу, залишилися лиш деталі для практичної діяльності, а вірніше – для самодіяльності, згідно з місцевими обставинами і творчою ініціативою цих дядьків-"надзіратєлів", яка так ціниться, коли нема визначених меж дозволеного у ставленні до підневільних людей. Всюди залишається ще особисте завдання, яке належить виконати і перевиконати. Невиконання, у даному випадку, було б непростиме каригідним. "Кожний... повинен зрозуміти, що відсутність діяльності трактуватиметься значно суворіше, ніж помилка, викликана діяльністю". Такий принцип "діяльності" відомий і старий як світ, і тому "помилок" не було. Розірвані відчаєм, у забутому Богом і людьми краю, душі вимагали якогось призначення, якоїсь сатисфакції за втрату років у відлюдді і в таких умовах життя. Вони хотіли не тільки густішої баланди. Вони хотіли мати необмежену владу над "їм підлеглими" і цим забезпечити собі дешеве моральне задоволення. Об'єкт – репатріанти на цей раз – був більш ніж відповідним; генеральна лінія буде здійснена.
Тайни вічної, кажуть, не буває. Не будемо сперечатися, бо не маємо доказів ні за, ні проти такого твердження. І ці "дядьки" не довго залишалися чимось незбагненним для репатріантів. Усі вони були у віці біля 40 років. А можливо, й молодші, проте за нелюдське життя і жорстокі умови прийшлося заплатити також своїм зовнішнім виглядом. Ярличок "фашист" їм був відомий раніше. Якимсь чином стало відомо, що це колишні полонені ще з горезвісної фінської авантюри 1940 року. "Війна без полонених не буває", тому і ця кампанія не обійшлася без полонених. Вони з якихось причин опинилися у короткочасному фінському полоні. Така необережність мала свої зовсім виправдані наслідки: їх нарекли "ізменніками родіни", після повернення на цю ж таки "родіну" їх добре перечесали: "винуватих" розстріляли, а решту загнали сюди. На війну їх не брали, бо довір'я до них не мали – могли переметнутися на бік ворога. Через якийсь час з "ізменніков" вони стали "фашистами" і нарешті їм дарують "розрішеніє" за зраду, одягають сяк-так у "казьонне", видають зброю і залишають тут на вічне поселення в службі "вольнонайомних стражей" над невільниками. Усього-навсього п'ять років відділяло їх від того часу, коли вони були ще людьми, такими, як і всі інші. "Валили" ліс, працювали під конвоєм, проживали як "вільні" поселенці, пізнавали красу Уральських гір, втрачали бажання повертатися назад і тепер навіть до Солікамська мали дорогу перекриту. Зрезигновані, байдужі, старіли без жінок і дітей, у темних борах без людей, знайомилися з голодною-холодною смертю, тверезіли від чаду пропаганди, яким їх обкурено замолоду. Аж ось закінчилася війна, вони стали "вільними", на їх місце прийшли нові зрадники Батьківщини. За п'ять років вони стільки пережили, повідпускали вуса і взяли в одну руку фінський таки автомат, у другу – дрин. Умови і свідомість безвихідності з цього становища позбавили їх остаточно ознак людини, вони поступово звіріли. Тепер це були першокласні стражі.
Табірна система мала свій адміністративний поділ. Табір, про який іде мова, належав до так званої "бази", яка посідала керівництво певною групою таборів під кожним оглядом. Час від часу будь-хто із згаданих стражників міг відлучитися на "базу" з дозволу начальника табору. Там можна було почути якісь новини, купити якусь дрібничку, зустрітися зі знайомими. Поза межі так званого КПП не можна було виїжджати нікому без спеціального письмового дозволу. Солікамськ знаходився вже за "границею" і туди виїзд заборонявся. Майже не було порушників із північної території Уралу, які б вирішили перейти межу, бо всі тут числилися на місцевому обліку – відразу "кинуться", куди поділася людина, ніхто не мав особистих документів – їх залишали на КПП навіть ті, що приходили сюди тимчасово; і нарешті: нікого при порушенні не щадили, стріляли на місці без "прєдупрєждєнія", і таких випадків не бракувало. Цю систему створили саме для такої категорії людей, як наглядачі з колишніх полонених, ті, що звільнилися з-під стражі у таборах без права повернення додому, поселенці і рідкісне місцеве населення, назване тут репресованими чалдонами. Про чалдонів тільки чули, бачили їх рідко – їх було дуже мало.
Без перебільшення, основними поселенцями на цій території за кількістю були арештанти, тепер ще й репатріанти, які утримувалися у загороджених ОЛП, друга група – "надзіратєлі" з колишніх полонених; для них "зона" була розширена і дроти знаходилися значно далі. Вони стріляли у порушників "запрєтки", і в них стріляли, якщо хтось із них ризикнув перейти прикордонну смугу між "зоною" і Солікамськом. Решта "воліїняшок" перебувала тут "добровільно" і після певного реченця мала право звідси виїхати. Про цих казали: приїхали сюди за "довгим рублем".
Чи можна після цього дивуватися, шо при певній безвідповідальності за новоприбулий контингент людей, котрих нарекли "фашистами", натура хижої і розлюченої тварини вклонилася відразу назовні. Доброзичливість, бажання чинити комусь добро або хоч не перечити цьому – вважалися неприпустимими. Ось тут і можна було простежити за дотриманням "генеральної лінії", яка й обумовлювала врешті поведінку наглядачів і конвоїрів.
Окремо варто сказати про умови побуту і постачання. Одне і друге залежало від "бази". Солікамське Управління забезпечувало такі "бази" централізованим порядком, згідно з загальним положенням про табори, визначеним ГУЛАГом. Нема підстави сумніватися, що ця система порушувалась у чому-небудь.
Щоб якось уяснити собі умови постачання таборів, мусимо повернутися до загальних обставин, у яких опинилося населення країни після війни, і мусимо зрозуміти нарешті, на що могли справді розраховувати такі люди, як репатріанти. Нестача хліба і до хліба, одягу, взуття, будівельних матеріалів аж до найменших дрібниць – "до цвяшка", кухонного начиння тощо. Застій, відсутність робочої сили, розвал усієї господарчої системи на територіях, які були зайняті німцями, примусова нагінка перемученого люду на роботу без належної оплати і відпочинку. Порушення осідлості людей, розвал сімей. Майже у кожній сім'ї –втрата когось із найближчих, найбільш надійної опори існування – молоді і чоловіків середнього віку, які були не тільки гарантом щоденного кусня хліба. Вони були ще й синами, братами, чоловіками і батьками. Жахливий розгул каральної системи над людьми, які хоч день перебували "під німцем", – усе це формувало й моральний стан цього населення. Мірилом усіх нестатків був надійний і вірний еталон: війна, воєнний час. Усе звалювалося тепер на війну. Комусь немає де переночувати: "А ви що хочете? Люди он в окопах гнили, а ви ще живі залишилися!" Немає що дітям їсти дати і нема у чому в школу послати: "А ви як би хотіли? Люди он з одною картоплиною у торбині, у кирзаках без підошов Дніпро форсували, а ви!.." І знову все зпочатку.
Найгірше на тих землях, де утримувалися німці протягом двох перших років війни. Люди, котрі через певні обставини, а часом і з певних міркувань не покинули рідної землиці і не виїхали на Схід, опинилися в особливій немилості, згідно з "генеральною лінією". Нищівний дух цієї "лінії" проникав усюди і діяв з цинічною жорстокістю. Діяв, керуючись такими негідними мотивами, як заздрість і мстивість. "Ми вашей кров'ю єщо криші мазать будем!" – твердили ті, що повернулися з евакуації зі Сходу, де їм за хребтом Уралу і в закаспійських солоних степах дійсно було несолодко. Не могли вони простити тим, котрі залишилися на місцях, що вони живі і здорові – німці їх не знищили. Таким чином війна порізнила людей: сусідів і навіть членів однієї сім'ї на "білих" і "чорних"; ті, що були під окупацією, – особини гіршого гатунку. Таким визначенням керувалися люди у сусідських справах, ним керувалися правово-судові інстанції, керувався "сам" зі своїми поплічниками. Всюди і завжди людина на людину дивилася звіром, дошукувалася одна в одної якоїсь компрометуючої плями, якогось сказу. Підозра і пошук нелояльності до Сталіна, котрий, до речі, утотожнював тепер абсолютно усю життєдіяльність краю, зробилися ніби кровним обов'язком кожного і мірилом цілковитої відданості вождеві і його сподіванням. Побіжний поділ людей на "винуватих" і "невинуватих" не відповідав дійсності, бо у загальному виходило зачароване коло. Люди старалися знищити один одного уже взаємно. У такій плутанині існувала своя система. Були якісь люди, котрі сиділи невидимими, мов павуки на тенетах, і зберігали свою шкуру за рахунок "винних", яких не бракувало у післявоєнній системі доносів. Безпечним, зрештою, ніхто себе не почував.
При такому розчленуванні і в таких умовах мусіли якось визначити місце і тим, хто взагалі перебував тимчасово або постійно за кордоном – маємо на увазі репатріантів, про котрих іде мова.
Стан і умови, в яких опинилися ці люди, свідчать про те, що їх визнали "негідним" елементом у "здоровому" суспільстві, – для цього не треба було ніяких доказів. Перебування за кордоном не підлягає тлумаченню і виправданню. І тому цих людей "списали" у "б/у". Тепер маємо можливість усвідомити собі, що залишилося отим людям на фоні загальних матеріальних, суспільних і моральних критеріїв усього населення.
Якщо Солікамськ забезпечувався ше сяк-так якісним продуктом і робами для працюючих, то за лінію КПП відставлялося лише те, шо належало до "б/у". Це стосувалося усього, навіть котлів для варіння баланди, не стосувалося тільки знаряддя праці: сокир, пил і т.п. "Вольняшки" могли отримувати лиш більше на кожну особу або щось у додаток, наприклад, приправи для баланди, махорку тощо. Але зіпсована вівсяна мука, така сама кукурудза, соєва "жмиха", "хлопковоє масло" (воно переважало на той час у цілій країні), чумиза, цукор-сирець – усе це доставлялося сюди для загального вжитку. Могли у "зону" чогось виписати менше, чогось не додати зовсім, але ці продукти були обов'язковими для всіх. Одяг, взуття, постіль і т.п. – усе це також було тільки "б/у". Різниця, однак, полягала в тому, що наглядачам видавали кожухи, вже не придатні для військових. Тулупи були у кращому стані, але такі довгі, що невисока людина могла підігнути поли і стояти ногами на них у снігу. Валянки – "б/у", але ще в доброму стані, підшиті товстою кашмою критим швом. Військові ватовані штани і куфайки теренового кольору ще не дуже знищені, але вже промоклі нераз настільки, що вата втратила свої властивості утримувати тепло. Вилинялі і давно не прані речі мали непривабливий вигляд.
Бараки, напівземлянки не дуже відрізнялися від інших приміщень для утримування людей. То були такі самі темні "нори", як і для "зеків", тільки менші і низькі, бо "секції" розраховані на меншу кількість людей. Залізні прічі-"койки", позаплітані і поскручувані дротом, заіржавлені і скрипучі, давно просилися на брухт. Але на них ще спали і не могли від них відмовитись: у металевих прічах не втримувалася така кількість блощиць, як у дерев'яних нарах. Фельдшера для "вольняшок" на ОЛП не передбачалось і тому час від часу приходив "лєпіла" з "бази". Підневільне населення – кілька тисяч людей – поділялося на дві принципові категорії: "зеки" – засуджені злочинці, і репатріанти, за якими закріпилося цупке слово "фашисти". "Зеків" зодягали у "б/у", як і наглядачів, тільки не видавали кожухів. Вони мали ватовані куфайки, такі ж штани і бушлати. Шапки-"сіблонки" пошиті були з решток якоїсь одежі, що містили у собі перству вати із старих куфайок. "Зекам" видавали валянки з вирізаною халявою або бурки-"пайпаки" із старих ватованих речей. Усе це виготовлялося із старого лахміття в майстернях на "базах". Найгірше було з рукавицями. На них звичайно зуживали найбільш знищені, прогнилі ватовані речі, шили так, аби затратити якнайменше праці, отож їх ледве вистачало на один вихід на роботу. Чого люди тільки не придумували, щоб зберегти ці дорогоцінні рукавиці! їх підшивали на долонях, шукали чогось міцнішого з матеріалу, щоб зробити на них чохли, – нічого не допомагало. Належиться зрозуміти, що працювати на "повалі" без рукавиць було неможливо. У таборах для "зеків" нари застелювали сінниками "б/у", видавали такі самі коци. Про білизну натільну, а тим більше постільну говорити не приходиться.
Відколи пригнали репатріантів, забезпечення "зеків" значно погіршилося. Речей "б/у" попросту невистачало. Ті, що пригнали сюди людей, не мали нічого спільного з постачальниками. Запаси на "базах" швидко вичерпалися, Солікамськ усе, що лиш там було, вигорнув "у тайгу", треба було надіятися, що десь з якогось складу завантажать потяг списаним одягом, взуттям й іншими речами та й підвезуть до Солікамська.
Репатріанти забезпечувалися, як уже відомо, тими ж "б/у", виключаючи постіль, тобто – сінники. Замість ватованого видавали підрізані шинелі. Перевага їх була у тому, що вони так швидко не дерлися об гілляччя у лісі, недолік – вони не гріли. Зовсім кепсько було з шапками і з взуттям.
На "базі" були майстерні: шевська, кравецька, столярна і т.п. У кравецьких приводили в порядок кожухи для сторожової служби: зашивали коміри і трохи плечей, які були розрубані сокирою упоперек коміра на знак, що він списаний у "б/у" – для звичайного вжитку не надається. Шили "сіблонки", бурки-"пайпаки", рукавиці. Переглядали і латали одежу для арештантів перед відправкою на ОЛП. Були там і першокласні спеціалісти, котрі шили на замовлення таким, як начальники ОЛП, начальники лісових дільниць, та іншим, кому було "положено". Існувала центральна лазня, так звана "баня" з кількома сітечками-душами, чого, розказували, навіть у Солікамську не було – це крім універсальних шайок. Але хто там мився? Була пральня. Невідомо лиш, що і кому там прали. Стояв тартак, на якому нарізали дошки і лаття для покриття бараків. Меланіні майстерні, де ремонтували автотранспорт, трактори та іншу техніку, переобладнювали вантажні автомобілі, щоб вони працювали на "дровах" замість бензину.
Найбільш заслуговують на увагу пекарня і лікарня. Пекарні на "базах" випікали хліб для усіх мешканців цих теренів. Може, виняток становили лиш нечисленні поселення чалдонів, але й ті обслуговували ОЛП, безпосередньо чи посередньо – не має значення, головне, що хліб на них виписувався. Поки не пригнали репатріантів, пекарі якось з горем забезпечували ОЛП і решту "казьонних" людей. Після такого навального збільшення кількості населення пекарі не могли вже настарчити стільки хліба: мусів хтось обходитися без нього. І знову ж – найбільше терпіли репатріанти.
"Базова" лікарня мала приміщення у таборі і за огорожею табору – для "зеків" і для "вольняшок". Були тут і лікарі – правда, з репресованих. Були приміщення, які нагадували готель. Таким чином, "база" могла забезпечити навіть відпочинок тим, котрі отримали відпустку і "не хотіли" виїжджати поза КПП. При лікарні у зоні табору існував ОП – оздоровчий пункт, який служив для реконвалесценції тих, що впали у крайню дистрофію. Такі люди мали дві назви: "дистрофіки" – це трохи офіційно, і "доходяги" – загальновживана назва підневільних людей, виснажених до краю голодом і непомірною працею на повалі. Всюди і завше користувалися переважно словом "доходяга". ОП введені при таборах за рішенням самого ГУЛАГу. Отож цим "гуманним" актом воно підтвердило, що там знали про дійсний стан і умови, в яких перебували нехай би й арештанти. В ОП "зек" міг опинитися лише "по блату", у крайньому випадку ще тоді, коли була надія, що такий "відгодований" пізніше відпрацює на лісоповалі ті кошти, які були затрачені на його одужання.
Репатріантів в ОП не приймали – їм не можна було контактувати з простими арештантами, щоб останніх не зіпсувати. Фашисти!
Не минуло й місяця відтоді, коли репатріантів пригнали серед зими на голе місце у лісі, розмістили між деревами на снігу і назвали "ОЛП". Тепер життя вже зовсім налагодилося під кожним оглядом. Щоранку гудів чи деренчав гонг на "падйом", люди ішли до котла за баландою, волочилися якось до брами і під звуки того ж таки гонга тягнулися у мрячну темряву, передаючи самих себе у руки пильного конвою. Отримували інструмент і після ранкової "молитви" шкандибали, скулені від морозу, по нерівній дорозі, геть у тайгу, де на них чекав глибокий сніг і мовчазливі засніжені ялиці.
Морози сягнули вже понад сорок, а сніжок не переставав сіяти ні вдень, ні вночі. Він наче висів постійно у морозному повітрі, згущав його і припорошував землю. Верства снігу вперто збільшувалася, шлях на повал доводилось торувати собі кожного дня наново. А мороз не вщухав. Вітру не було і засніжений ліс стояв у тиші, ніби присипаний пір'ям. Краса та й годі!
Люди басували на роботу цими снігами кожного дня ще вдосвіта, мов примара, і виглядали мізерними і безпорадними на тлі білого снігового моря і темних ялиць. Конвой з кожним днем ставав усе більш нелюдяним і уїдливим. Бригадири швидко звикали до своїх посад, вони крокували на чолі бригади, кожний уже з дрином на темлячку; їм можна було оглядатися під час ходу на роботу і з роботи. Це неабиякий привілей. Вони робили усе можливе і неможливе, щоб втриматися на цій посаді. Боялися. Боялися праці і боялися втратити "добавку" баланди, яка їм частенько перепадала із загального котла. У шалашах вони ночували у самій середині між бригадниками, цим оберігалися частково від морозу, у той час коли інші, опинившись на краю шалаша, замерзали до ранку. Закон природного відбору вступив у свої права: хто слабшав, той гинув. Бригадири, як і будь-хто інший, боялися страждань і смерті. Вони для цього "працювали" – сумлінно працювали. І били своїх підлеглих. У лісі дбали про виконання норм виробітку найбільше – від цього залежало їхнє дальше існування. Одного таки не враховували: щоб мати посаду бригадира, треба мати бригаду. Належалося людей зберігати. А чи "генеральна" лінія передбачала збереження людей? Радше ні.
Коли приходили на зруб, то треба було ще чекати, поки стражі займуть свої місця, т.зв. "оцеплєпіє", навколо території, де вирубується ліс. Потім подавали знак, і бригади розходилися на місця праці, розбивалися на "звєна" і приступали до роботи. Ніхто не хотів у ланку слабшої людини, неспроможної працювати і виконувати норму. А таких не бракувало. З кожним днем кількість "доходяг" збільшувалася. Ланка в основному складалася з трьох людей, іноді з чотирьох. "Вальщики" зрізали дерева з пня, а "сучкоруб" обчімхував їх, стягав гілки в одне місце і спалював. Важка праця для всіх. І все ж найбільш виснажлива і невдячна робота – чімхати і стягати гілляки із поваленого дерева. Людина западала у глибокий сніг, перша верства зрубаної деревини перекривалася другою навскіс або таки впоперек, усе спинялося на пружних гілляках, чімхати належалося чисто і гладко, при самій "шкірі", щоб потім ніщо не заважало перекочувати колоди на визначене місце для вивозу; дати собі раду з цим було неможливо, людина никла.
Друга важка праця – "валити" дерева з пня "горьковскім лучком". "Лучок" – пила на рамочці, шириною до 40 мм і довжиною біля одного метра. "Лучкіст", стоячи на ногах і впираючись лівим коліном у стовбур дерева, яхе він зрізував, нагинався низенько і стинав деревину. Норма виробітку на "лучок" – стяти з пня діаметром 22-52 см сорок штук дерев за зміну. Виконати таке завдання було неможливо насамперед тому, що людина не мала сили, фізичної сили. Бригадири старалися якось збільшити фактичний виробіток на "лучок", посилали на допомогу "лучкістові" цього ж таки "сучкоруба", щоб він прокидав сніг біля пнів, допомагав нахилити деревину у потрібному напрямку, впираючись у неї довгою жердкою з залізним вістрям на кінці, мов спис. Допомагати собі клином було неможливо, не вистачало часу.
Що таке норма? Мало хто застановлявся над таким питанням. Норми виробітку визначалися довільним способом, наприклад, брали середнього "лучкіста" і при середніх умовах він зрізав протягом якогось часу якусь кількість "пнів". Вистачило помножити затрачений час і виконану роботу на робочу зміну – і добуток ставав нормою. Але... Завжди береться до уваги те, що робітник міг симулювати і під час встановлення норми працював не надто старанно, можна було й більше зробити; людина (начальник), яка знімала паспорт – встановлювала норму виробітку на робочий день, – старалася, щоб робітник не обдурював державу, і враховувала, що він не повинен навіть розігнутися від праці; завжди знаходилися люди-"стахановці", котрі перевиконували норму (розуміється, при певних умовах), хоч на короткий час, і це впливало на підвищення норми виробітку; існує ще такий клич: "Сьогодні працювати краще, ніж вчора, завтра – краще, ніж сьогодні", бо, бачте, спроможності людини у цьому випадку безмежні; всяке підвищення норм гаряче схвалюється вищими інстанціями і свідчить про патріотичний порив того, хто їх підвищує (розуміється, на "обгрунтованих" основах). Репатріантам додали до "нормальної" норми кількості виробітку хочби тому, що вони пришивані ("законно") більше часу, ніж нормальні люди, як і "положено" невільникові. Повну картину можна отримати, лиш враховуючи ті позбавлення, на які були приречені репатріанти. Стимулом для виконання норми мав служити патріотичний дух – це у першу чергу, заробіток для "нормальних людей" і дрин для підневільних: арештантів і фашистів-репатріантів. На якесь грошове винагородження репатріантам за працю не залишили ніяких надій: вони ледве відробляли за утримання. Лишень на це прийнято цілий ряд заходів, щоб адміністрація могла виправдати такий стан речей. Один із таких заходів (найбільш поширений) – зредукувати витрати на виробництво, прикладом чого є репатріанти.
Якийсь місяць ще не закінчився, бо не видавали цукру. Але день ставав довший і світліший. Коли це було? У січні, а може, у лютому 1946 року? Ніби й недавно, а здавалося – цілу вічність уже нічого не змінювалося на новому ОЛП. Репатріанти знову блендали по нерівному грунті на повал.
Ішли мовчки, тісно притиснувшись один до одного. Ті, що в крайньому ряду, боялися спіткнутися. Бо вчора знову конвоїр застрелив "фашиста" за порушення "в путі слєдованія". "Порушник" вийшов з ряду, ступив ногою вбік – мав намір тікати. А було ще темно, лиш благословлялося на майбутній ще один день. І в цей час: "Пріставіть ногу!" – бригада зупинилася посеред шляху в лісі. Конвоїр пройшов кілька кроків уперед, витягнув того (а може, й не того) і ... Ні, ще не так. Людина завадила об щось ногою, ступила вбік – і обледеніла від жаху. З відчаєм швидко опинилася знову в ряду. Ще встигла зробити кілька кроків наперед разом з бригадою – мить, ціла вічність! Конвоїр не квапився. "... У-ух!" спадав тягар з душі про неминучу смерть... "Тук-тук-тук" – чи то в серці так гупає? а може, у голові? Осліплі від перепуду очі почали знову розрізняти силует того, що йшов попереду. "Господи! Не зауважив! Обійшлося на цей раз! Обійшлося!" – а ноги зробилися важкі, важкі. І нараз: "Пріставіть ногу!"...
Коли конвоїр сіпнув його з ряду і, відступивши назад одип-єдиний крок, вистрелив йому в спину, він, тероризований фатальною невдачею, вже не чув і не відчував цього. Лиш незграбно скрутився свердлом і, ніби позбавлений вмить костей, присів і поник. Чи була кров? Могло й не бути, вона стялася ще перед вистрілом. А може, й була. Про це можна лиш здогадуватися, бо крові ніхто не бачив. Ніхто не наважився навіть голову підвести, бо – "по сторонам не сматрєть... стрєляю..." "Слєдуй!" – і через якийсь час бригада вже була на зрубі. Вчорашні пні лиш трошки припорошило снігом, бо від середини зими снігу падало мало. Зате він почав ущільнюватися – найгірша пора зими для роботи в лісі. Сніг ще не твердий, ще осипався, а ходити по ньому було важко, мов у смолі.
"По мєстам!" – доносилось звідусіль; бригадири розсилали людей на місця роботи. "Гуп-гуп" – лунало в лісі. Підрубували деревину. "Шах-шах-шах" – засичали пили.
"Бойся!" – дерева з тріскотом гупали об землю. Подзенькували незручні сокири об стовбури повалених дерев, обтинаючи гілляччя. Піднімалися стовби диму високо, аж до неба, там, де спалювали ці гілляки. Коло багаття нікого не було, навіть бригадири не відважувалися відсиджуватися, гріючись біля вогню. Робота, як кажуть, кипіла.
На когось кричав бригадир, погрожував дрином, бо цей "сачкував". Вже сонце піднялося над обрієм, а він ще мало зробив. "Сачок" винувато дивився благаючими очима на бригадира і клявся писклявим приглушеним голосом знужденної людини, що зараз впорається з роботою. Бригадир ішов геть і через хвилину вже присікався до іншого, такого самого, згадуючи усіх матерів, богів і святих ангелів. Когось штурхав дрином у плечі, хто від'їдався – того бив. У цих умовах такий метод був найбільш ефективним для підвищення продуктивності праці.
По зрубі вештався наглядач – "пйос красноголовий". Ні, вогнепальної зброї він не мав. Лиш добрячий ціпок у руці – зовсім не дрин, і фінський ніж за халявою валянка. Цей не вмовляв краще працювати. Він лиш ходив мов тінь поміж деревами і приглядався. Чи то справді хтось повільно рухався при роботі, щоб нашкодити державі саботажем, чи, може, людина, паралізована безпосередньою присутністю ангела смерті в особі "надзіратєля" тратила останки сил і, замість працювати як належиться, крутилася, немов дурману наїлася, але робота не бралася. Наглядач, стоячи чи сидячи на зваленому дереві, повільно закурював смердючу махорку і недбало дивився на "злосного фашиста". Він не квапився. А людина тим часом німіла тілом і душею від лихого передчуття – мучилася. "Може, повернеться й піде?" – надіялася жертва. Марна надія. Чума у брудному "б/у" кожусі допалювала закрутку махорки, кидала ніби спересердя у сніг недопалок і довго розтирала ногою. Обличчя набирало злого виразу. Репатріанта за цей час покидали рештки сил разом з надією на якийсь вихід – руки остаточно опускалися. Репатріант вже лиш дивився затуманеними очима на мару, яка не вступалася."Милосердя!!!" – кричала його душа у розпачі, "їді сюда!" – і зламаний чоловік покірно йшов, мов очманілий, до наглядача. "Ех, ти..." – останній докір чи то собі чи долі щербатій. Наглядач на цей раз не розмахував костуром, не вдарив по сухеньких плечах за "злосний відказ" від роботи, не побив до смерті, лиш звелів зняти верхню одіж. Сам допомагав, здирав з плечей лихенький щент колишньої шинельки і залишав у самому старенькому френчі. Відтак ставив на пень. Тіло невільника хапав мороз, мов велетенськими кліщами. Зимна він не відчував – тільки біль. І зважувався на останнє: "Начальнік, я буду харашо работать... Гражданін начальнік... – просився репатріант. – За что?" Це довершувало безмежне терпіння доброго (бо не бив) "надзіратєля": "Рожа мне твоя не нравітся, вот что! Сматрі, я єщо буду єму атчітиватся, что да пачєму!" А сам сідав неподалік, запалював махорку і не вступався. Людина через певний час падала і замерзала.
Чому! чому така людина не кинулася з сокирою на кривдника? Чому людей у такому стані переймав ляк, а не злість? Адже все одно виходу нема! Чому товариш не заступився? Завтра його чекає те ж саме! Вгадайте усі розуми світу: усі психологи, усі філософи і соціологи. Не вгадаєте! Треба самому побути в шкірі доведеної до такого стану людини, щоб це пояснити. Ніхто з великих умів світу не придав цьому належної уваги – "не типове, бач, явище, дрібниці, буденна суєта". Чи дійсно так?
Тим часом умови життя репатріантів катастрофічно погіршувалися. Люди не отримували шматка хліба кілька діб підряд, а коли отримували, то його ледве чи можна було назвати хлібом. Цей, за перепрошенням, "хліб" не піддавався ніякому визначенню: з чого він був, який на смак і чи мав поживні властивості? Він навіть тримався купи лиш тоді, коли був замерзлий. Баланда зовсім ріденька і ялова – не змащена нічим. У кращому випадку замість тлущу усипали в неї цукор – грам за грам. Ще також питання: з чого її варили?
Дистрофія охопила у таборі всіх, не виключаючи навіть "придурків", котрі хоч трохи та паслися на харчах загальної маси людей. На чому там було жити? Вимарніле тіло втратило опір, найменша подряпина відразу розгнивалася, відсутність свіжого продукту призвела до повного поголовного захворювання на шкорбут. Ясна чорніли, кривавили, а зуби розхитувались і випадали. Фізичне недомагання охопило всіх, найменший рух приводив до перемучення і виснаження. Лихенька одежинка ще з Солікамська обносилася вщент, ніхто її не ремонтував і не міняв. Валянки хоч ще не проносилися наскрізь, однак шви на підошві пускали, треба було якось це рятувати. Люди шукали шнурків, дроту чи кабеля і обв'язували це взуття, щоб не залишитися зовсім босо. З трупів знімали усе до нитки й одягали ще живі, а що не придатне було до вжитку, те зуживали на латки, онучі тощо. Морози тривали і навіть посилювались у другій половині зими. Люди обморожувались на роботі і замерзали у шалашах. Труп у таборі, на шляху чи в лісі – стало буденним явищем. Усе це вплинуло на головний виробіток у лісі. Вирубка і заготівля деревини провадилася в жахливо повільному темпі.
А начальникам треба було періодично звітувати перед вищими інстанціями про стан заготівлі з розрахунку на фактичну кількість робочої сили. Люди ще жили. Солікамськ не задовольняли звіти: "Прінял мери по ...", потрібні були кубометри, а не "мери". Якби якийсь начальник набрався сміливості чи необережності спімнути про справжній стан речей на місці, – "основні кадри", мовляв непридатні до роботи з тих причин, що люди голодні, голі й босі, що замерзають на снігу посеред уральських лісів, то такий начальник і ночі не переночував би вдома. Невизнання очевидного факту, який, бач, "порочить", – хронічна ракова пухлина у системі в цілому; тут вона виявлялася у найбільш гострій і звироднілій формі. Треба було триматися єдиного кличу: "Жіть лучше, жіть вєсєлєй". Начальники потерпали за свою шкіру і ламали голову над тим, як підвищити продуктивність праці у той час, коли не можна було вже втримати цієї "продуктивності" на тому рівні, що є, і не допускати дальшого спаду. Вони їли свою "положену" густішу баланду і ледве животіли, чим мало відрізнялися від "зеків" чи репатріантів. А люди гинули. У муках гинули – хто був ще здатний на відчуття якоїсь муки. На додаток, репатріанти практично не знімали з себе одежі ні разу від того часу, як опинилися за дротами. Білизна гнила на тілі й облітала. Воші, які з'явилися у вагонах і розмножилися найбільше у "мертвій зоні", раптом зникли, не витримавши отруйного бруду (делікатне створіння). Випадки невиходу на роботу тепер були масовими. Збільшувалося число тих, кого зараховував до "злосних симулянтів", їх позбавляли харчів, бо "хто не працює, той не їсть", а висновок – смерть.
Начальники дуже добре усвідомлювали своє становище: за таку організацію праці вони самі можуть опинитися за гратами. Під час добових звітів їх ніколи не питали, чому вчора у таборі числилося, припустимо. 650 осіб, а сьогодні на 30 людей менше? Де ділися ці 30 чоловік? Зате завжди запитували: "Чому вчора було заготовлено чотири кубометри в середньому на людину по ОЛП, а сьогодні, відповідно, на 30 шайд менше? Де ті шайди поділися?" Така практика підтверджує принцип і стремління винищити ненависних "фашистів". Хоч офіційно цього ніхто не говорив. Зате неофіційно репатріантам підкреслювалося це на кожному кроці. Не можна скидати з рахунку того, що до репатріантів ставлення було упереджене, що їх свідомо зводили нанівець як "фашистів". Але все-таки загальний стан, в якому знаходилися люди, опирався головним чином на загальний стан у державі. Бо "у ситому селі жебрак з голоду не здохне". Всюди бракувало.
Із цієї людської подоби, із цієї нужди треба було ше викресати якусь енергію для видачі кубометрів. Робилося для цього усе можливе і неможливе: скоротили число людей у будівельних бригадах – у зоні залишили шість чоловік. Коли закінчили будову частоколу і сторожових веж, коли були готові "казарми" для стражі і відгороджена колючим дротом "запрєтка", то зовнішню будівельну бригаду також скоротили до кількох чоловік, щоб добудувати штабний барак. Переглянули також штат "придурків". Лиш тут майже нічого не вскурали. "Придурки" втрималися при силі і зуміли довести, що без них обійтися тепер уже не можна. Вони були здатні примусити працювати навіть мертвого.
І чудо таки творилося: у лісі гупали сокири, шипіли з легким дзвоном пили, розлягалися попереджувальні крики "бо-о-о-йся!" – і падали з тріскотом дерева. Хтось командував: "Ра-аа-з-два – взялі!" – і колоди скочувались у купи-штабелі. Когось волочили мертвого з лісу на смерековій гілляці "додому". І конвой стріляв "в путі слєдованія" за "попитку к бєгству".
Закінчився котрийсь місяць, видавали цукор. Бригадирам для заохочення видавали білі куфайки, простьобані чорними нитками і з чорними комірцями (щоб їх не можна було продати), такі самі, які видавали бригадирам арештантам. Начальник "надзорслужби" наказав відібрати від репатріантів їдунки-менажки на тій підставі, що вони металеві. Позбулися люди останнього, що ще нагадувало про недавнє минуле – про війну. То була чи не найбільша втрата на цей раз, бо усе решта було вже втрачене. Взамін не дали нічого. Репатріанти витесали собі дощечки, позбивали їх цвяшками, пробили дірки на шнурочок, щоб носити, – і з посудом було вирішено. Не була то така вже легка справа – створити такий "котьолок". Під руками не мали іншого інструменту крім сокири і пилки, а треба було зробити цю посудину досить щільною, щоб не витікало ні краплини дорогоцінної баланди. Треба було ще десь роздобути колючого дроту на цвяшки, бо інакших тут ніхто ніколи не бачив. Голодні репатріанти почували себе підступно обкраденими, бо дерево здатне всмоктувати рідину, а з куточків неможливо ні вишкребти, ні вилити рештки їжі, і кожному здавалося, що саме через це він постійно недоїдає. Це, ніби таке дрібничкове, мучило і виснажувало психічно.
Десь тут, у цьому місці і часі, у цьому стані і ступені виснаження – десь тут репатріанти втрачали ознаки того, що вони люди. Що усвідомлювали ще наругу, яку чинили над ними такі ж істоти, як вони самі, такий самий витвір природи – гомо сапієнс. Деградували. Втрачали людську подобу в тому сенсі, як це розуміє цивілізований світ. Губили духовні цінності, за які люди воюють тисячоліттями. Гинули такі категорії, як мораль, любов, стриманість, мужність, стремління до самоудосконалення, добродійність, сумління, співчуття.
Виховання пішло у зворотному напрямку. Люди несвідомо засвоювали щось від звірини: дещо від шакала, трошки від гієни, щось від вовка і від гадини, частинку від коня і дрібку від пса, трохи навіть від акули і мавпи. Засвоювали лиш ті якості, котрих вимагало саме життя. Повадки усіх тих бестій виявлялися там, де на це дозволяли умови. Комбінована тварина в образі людини залишила собі дещо і від людей: безоглядність, хитрість, цинізм. Усього потрошку. Ледь-ледь. В міру конкретних потреб. Не можна було, однак, наперед вгадати, як така людина при певних обставинах вчинить. Через те існувала якась внутрішня напруга, яка єднала усіх силою самих обставин і роз'єднувала побоюванням, що доброзичливості, ба, хоч вирозумілості у цих обставинах не можна сподіватися. Залишився живий організм, який будь-що, підсвідоме, поривався до дальшого існування і всі решта рис людського характеру примусив перейти у такі форми, які б забезпечили перемогу тих поривань. Що не могло служити захистом від біологічної загибелі кожного окремого організму – мусіло відкинутись і хоч на цей час забутись. Десятки тисяч людей, які ще так недавно перебирали в уяві усі можливі і неможливі перипетії, котрі нрийдеться пережити до того часу, поки вони повернуться додому після ненависної війни, якої вони ні не придумали, ні не створили для себе, тепер переродилися, втратили всякі ілюзії, жили ще – але вже не свідомим життям. Не залишилося ніяких вражень від такого життя. Усе випадало з пам'яті, мов короткий сон, витіснений більш вразливою жорстокістю дійсності. І дійсність ця виявилася прозаїчнішою, ніж це собі могла уявити найсміливіша фантазія. Ніяких політичних переконань, ніяких ознак народності чи етнічності, ніяких ідей. Усе було замінене більш актуальним тваринним пошуком можливостей для дальшого існування.
Соціальна мікроструктура табірної общини, майже однакова всюди, зі своїми традиціями, "придурками", паразитами, роботягами, доходягами, вже склалася, до неї достосовувалися усі – ніхто не противився. Що стосується ставлення до існуючого режиму чи влади, то ніхто не виявляв якогось незадоволення з того приводу від самого початку. Проба на витривалість вилучила слабших і менш відпорних представників "репатрійованих" з Чехословаччини, Австрії, Угорщини тощо. Вони вже вигинули. За ними "доходили" і вибували менш витривалі, незагартовані, юні хлопці. Знову більшість становили "власовці" з дивізії Буняченка і колишні полонені з територій, зайнятих аліянтами.
Ніхто не висловлював незадоволення з приводу становища, у якому кожний опинився, смирно входили в роль рабів.
Паразитизм процвітав. Між репатріантами з'явилися типи, які примушували себе годувати краще, ніж належалося згідно з "положеним" на людину. Отож черпак для "роботяги" ставав меншим і в ньому баланда була рідшою. Адміністрація табору також порівняно голодувала і тому старалася щось урвати для себе з котла підневільних їм "фашистів". Ще гірше малося там, де охоронна служба любила "бражку". На цю сивуху потрібен був якийсь харчовий продукт, брали його, розуміється, із запасів "фашистів".
Праця і побутові умови аж надто відомі. Минали дні твердої уральської зими, а люди й далі ночували на відкритому місці. На додаток, будівництво барака просувалося дуже повільно, та й одного барака було б замало навіть для половини репатріантів, які знаходилися у таборі. Ніякої медичної допомоги не існувало: найпростіше захворювання закінчувалося смертю. Зрештою, коли хворий не вийшов на роботу, то після розводу у шалаш заходив нарядчик зі старостою і фактично добивали хвору людину. Це також виправдовувалося певними обставинами: ніхто офіційно не міг підтвердити, що людина хвора. А дозволити комусь не виходити на роботу, мотивуючи це хворобою, – значить, завтра не дорахуватися на повалі усіх, бо здорових практично у таборі не було.
Державі потрібний був ліс – деревина, а не "фашисти". Це належало усвідомити собі кожному, хто був якось зв'язаний з вирішенням цього питання. Тому керівництво таборами з допомогою табірних посіпак ішло на крайнощі, попросту – витискало з кров'ю і потом ці кубометри із вже тіней, а не людей-роботяг. Останні вже не могли доволочити спухлі ноги на зруб і назад, до табору, не те щоб ще й "дати" кубометри. І все-таки вони вперто жили. Фізичне виснаження призвело до того, що реакція на зовнішні подразники неймовірно впала. Свідомість потьмарилась, не можна було зрозуміти: чує людина, коли до неї говорять, чи ні? Обрязкле лице, обмотані ганчір'ям ноги, присохлі до хребта животи – масова, штучно створена умовами, дистрофія. На табірному жаргоні – "доходяги". Це слово мало дещо іронічний відтінок, але головний його зміст був насичений знущанням.
Деградація людини дійшла була до краю. Хтось мав вижити і пережити, хтось мав недочекатися котрогось завтрашнього дня. Умови, тимчасом, не віщували якогось виходу із становища нікому. Невелика кількість "придурків" сподівалася на те, що вони дочекаються весни – а там якось буде. Помимо того, були люди, які зберегли тверду волю до дальшого життя і в поєднанні з фізичною витривалістю трималися на ногах. Вони, де лиш було можливо, виривали для себе кожну крихту продукту, тероризували кухарів і вимагали зачерпнути для них густішого з дна "байкалу". Бригадири контентувалися тим, що їм давали "добавку". Загальний котел від цього ще більше збіднювався і загальна маса репатріантів ще більше никла на очах. Паразитуюча меншість була ще й організована, одна одну підтримувала, роботяги ж (так називали працюючих людей на "общих" важких роботах) були роз'єднані як обставинами, так і вродженою нездатністю до організації і самозахисту і незабаром перейшли у стан приречених на повільне вимирання. Перші набрали нахабного зовнішнього вигляду – від постави до виразу лиця, другі їх боялися і ні в чому їм не перечили – психологія слабого перед сильнішим.
Чому начальники, маючи силу і певні повноваження, не перешкоджали паразитувати на зголоднілому, виснаженому тілі роботяг, що працювали на них самих і на державу? Чому не забезпечили їм харчі й одежу, хоч би те "положене"?
Ще сніг не топився, а люди вже танули і тратили рештки здатності до праці. Смертність була б навіть нешкідливою – якщо не бажаною. Смертність навіть виручала: якщо тих, котрі ще вчора "дали" кубометри, а сьогодні померли, записати, що вони "вибули" на день-два скоріше, то продуктивність праці на людину значно збільшиться. При умовах, коли за кожний недоданий кубометр деревини сварили, а про те, що людей, котрі ці кубометри нарізали в лісі, ставало менше, замовчувалось, – смертність була вигідна. Це тут, на місці. Інакше справу уявляли собі начальники "Усольлагу". За певний період часу вже було нарізано багато матеріалу у дебрах уральського водорозділу між Камою і Печорою, його треба було вивезти і сплавити по Камі під час весняного паводку. Хто це мав зробити? А відмовитися від тих кубометрів було неможливо – ГУЛАГ мав їх уже на рахунку. Поліпшити умови життя "фашистів", зробити їх більш працездатними треба було за рахунок "правильної" організації праці. Потрібна була творча "смєкалка". Інспекція на місцях виявила, що при такому стані у таборах "фашисти" вимруть ще до потепління і нарізана деревина залишиться на зрубах. Нових людей не прибувало, і це доводило, що ворогів народу вже вивезли усіх із Середньої Європи.
Перед наближенням весни 1946 року видано стислу директиву про упорядкування діяльності адміністрацій на ОЛП для забезпечення закінчення циклу робіт.
На підставі цієї директиви на ОЛП почалася пожвавлена робота, скерована на здійснення "рекомендацій", вміщених у цьому документі: "Посилити вимоги... виявити скриті резерви... привести до порядку внутрі-табірну систему... усунути недоліки в забезпеченні якісним інструментом на місці роботи" і т.д. Але найголовніше було таки зачеплене: ліквідувати "імеюшієся єщо" прояви розбазарювання (не сказано конкретно – чого) і вести нещадну боротьбу зі скритими елементами економічного шкідництва – як активними, так і пасивними. Завдання зрозуміле, можна було приступати до його виконання. Крім того, начальники "спецОЛП" повиїжджали терміново в Солікамськ на оперативну нараду. Спостерігаючи за тим, як поточилася робота після повернення начальника із Солікамська, можна було зробити висновок, що говорилося на нараді. Швидко почали добудовувати житловий барак у самому таборі. Виділили постійний транспорт для підвозки деревини на його будівництво. Ранками біля котла на кухні чергував наглядач, червонопогонник, котрий стежив, щоб "закладка" котла не порушувалась і частина продуктів не пропадала десь набоці. Ніде правди діти.– баланда стала густішою, черпак повнішим. Привезли з "бази" (вперше) якусь дрантиву одежу і видали тим, котрі найбільше потребували. З роботи дозволили приносити поліна і розкладати вогні перед шалашами після вечірньої перевірки. Люди могли трохи обігрітися і обсушитися. Ввели систему "дополнітєльних" у харчуванні для тих, котрі виконали норму в лісі. Одне "дополиітєльноє" складалось із ста грамів хліба (якщо він був) і ста грамів рідкої "кашіци", звареної з якоїсь крупи – "стимул" доволі сумнівний у цих обставинах. Ця добавка зовсім залежала від бригадира і часто потрапляла не тому, кому належалася.
Разом з тим режим дуже посилився на кожному кроці. Інструмент видавали на бригади окремо і, на вимогу бригадирів, його не перемішували, кожного дня робітник отримував тільки "свою" сокиру, тільки "свій" лучок. Усе видавалось справне, погострене, в інакшому випадку дозволялись претензії до "інструментальщиків". На зрубах з' явилися спеціальні "пилоправи", вони ходили поміж робітниками зі своїми запасними пилами і сокирами. Якщо чиясь пила затупилась, то "пилоправ" давав свою пилу, щоб робітник працював без перерви, а за той час гострив його пилу. Заборонялося категорично працювати у верхній одежі, бо вона сковувала робітника і він прів від надмірного тепла. За виконанням цих правил на місці роботи, як і в самому таборі, стежили грізні наглядачі. Чи справді цьому доходязі було так гаряче і він прів у цій надто теплій одежі? "Фашиста" про це не питали, бо начальник краще знав, зимно "фашистові" чи тепло. Розширили право "надзорслужби" у тих випадках, коли йшлося про збільшення продуктивності праці. Керував усім сам начальник табору.
І сталося чудо: "придуркам" й іншим табірним паразитам урвалося – на кухні зони не могли наразі нічого вскурати, додаткові мізерні порції "дополнітєльних" викликали до життя останні потуги окремих репатріантів, які надіялися ними наїстися. Такі будь-що рвалися вперед, щоб "дати" норму й отримати ввечері цей шматочок хліба і ложку (велику, правда) ріденької каші, незамащеної і навіть не соленої. Виробництво пожвавішало.
Недвозначний натяк на те, щоб повести "нещадну боротьбу з активними і скритими шкідниками – ворогами народу", викликав відповідний резонанс. Ясновидяще вишенаставлене начальство знає ліпше – "вороги" є. Таким ворогом може бути будь-хто, і це розуміли усі. Ніхто не бажав опинитися під підозрінням як недостатньо лояльна людина. Із практики знали, що після такої заяви зверху "мери" будуть застосовані і винуваті викриті.
"Фашисти" під цим оглядом усі без винятку були віднесені до категорії запеклих і непоправних ворогів. Ці поводили себе настільки антипатріотично, що добровільно переходили в стан доходяг, щоб стати непрацездатними, і йшли на останню жертву – на смерть, щоб не дати кубометрів. Всяке поранення вважалося "члєноврєдітєльством" й інкримінувалося як саботаж.
Такий стан справ запанував у таборах репатріантів під кінець зими 1946 року, що подіяло на їхню дальшу долю. "Фашист" тепер бачився зовсім реально – потвора, яка прибрала форму доходяги, приховується під лахміттям, пересувається на обрязклих ногах, але вона не здурить нікого – вона шкодить, шкодить свідомо.
Мабуть, єдиною людиною, яка не втрачала здорового глузду в цій складній ситуації, був начальник табору. Він знав, як і всі решта, що перешкоджало високій продуктивності праці, тільки він один міг посередньо поліпшити умови невільників, щоб вони завершили порубку і вивіз деревини до весняних паводків, але він мав до вжитку тільки те, що отримував з "бази". І все ж, на цю ділянку начальник табору звернув тепер особливу увагу.
Нарешті перший будинок-барак у зоні табору був готовий. У ньому розмістилася кухня з приміщенням, де можна було їсти, в другому кінці – хліборізка і лазня, ця відома кожному арештантові "баня". У приміщенні лазні влаштувалися на нічліг "придурки" і частина галапасів, котрі користувалися послабленням з боку нарядчика і старости зони. Вже був майже готовий другий барак, у якому мали жити люди, бракувало тільки нар і підлоги. На вікна залишили щілини. Почали підвозити трохи тонший кругляк для нар і камінці на "пєчку". Швидко ошкурювали тонку деревину, розтинали на кусні певного розміру на риштування для нар, це усе нумерували і складали біля барака. Прийшов трактор, притягнув повні сани дошок з "бази" і рогожеві кулі з кукурудзою в качанах. Скинув усе це добро біля брами, забрав кількох хворих стражів і потягнув назад на "базу". Привіз також скло – баночки на вікна для бараків. Баночки були з-під томатної пасти, матові – інших уже не вистачило. Вони мали завужені горла і були майже непридатні на ці ''вікна". Заклали таки ці баночки в щілини у стінах, і в бараку зробилося зовсім темно. А треба було ще будувати нари. Повитягали ці баночки і почали вставляти під майбутні пари каркаси. Барак був відразу побудований на два вінця вище, ніж бараки у "мертвій зоні", і тому закладали поперечки на три яруси, що в майбутньому дозволяло розташувати значно більшу кількість людей. "Пєчнікі" (і такі знайшлися) склали піч з каміння посеред барака, а перехід між нарами застелили дошками. Заклали знову щілини у стінах баночками, прикріпили двері – і в бараку стало темно.
Кілька репатріантів вийшли під конвоєм у ліс і нарубали дрючків товщиною вісім-десять сантиметрів, їх підвозили конячкою на розвальнях у табір, надтесували трохи один бік сокирою, шоб був рівніший, і настелювали ними нари. Ця робота йшла повільно і забрала кілька днів часу, хоч начальник табору сам заходив і підганяв робітників. Нари були нещільні, тонші дрючки прогиналися. Але люди піднепадали і треба було їх негайно помістити у приміщення. Тамбури і двері у барак були на причілках, мали вигляд невеликих ганків. Таким чином було підготовлено один барак, розділений на дві секції, кожна – з окремим входом з причілка через тамбур.
Нарешті! Люди, котрі прибули з лісу, зайшли відразу у барак і розмістилися на нарах по-бригадно, строго дотримуючись визначеного яруса і місця. Близько триста репатріантів опинилося на голих, нерівних і ще замерзлих від морозу нарах. Запалили в печах, пішов дим разом з іскрами із прямих димарів – барак ожив. Тепла ще довго не можна було дочекатись, але це вже було не до порівняння із шалашами. Піч, складена на сирій глині, ще дуже курила, парувала, а нагріватися не хотіла. Топка в печі вміщала поліна майже метрової довжини, дров треба було багато. Однак люди були вже в приміщенні.
Після вечірньої баланди бригади повернулися в барак і довго мостилися на нічліг. Спати на дрючках було неможливо. Незважаючи на втому і виснаження, ніхто не міг заснути в цю ніч. Холодні дрючки давили худі боки, зі щілин від замерзлої землі тягнуло. Дрова ще звечора перегоріли, і тепло не дійшло навіть до найближчих місць на нарах. Так перемучились першу ніч. І все ж за цю ніч у барак втекли з шалашів майже усі, хто ще там залишався.
На другий день після роботи справи значно поліпшились. Люди принесли більше дров із лісу, хто був вихідний, порубали на дрова жердки, з яких споруджували шалаші. Печі в обох секціях добре випалили, тепло розійшлося по бараку, під нари настелили гіллячок з чатинням, щоб так не віяло звідти морозом.
Ще залишилося під відкритим небом, може, якихось 50 людей. Тим дозволяли іти на нічліг у "столову". Це було досить обширне приміщення при кухні, ще без столів і ослонів. Тепер ці бараки, котрі були вже готові, прийняли усіх живих людей під дах, незалежно від того, на що вони були призначені в майбутньому.
У бараках стало тепло. Але стелити під бік не було що. Нерівні дрючки пекли худі боки, люди почали потроху роздягатися і класти лашки під себе. Хто мав якісь онучі на ногах, той роззувався і прилаштовував ці рештки валянок чи напайки під голову. На верхніх нарах було навіть гаряче. Однак до ранку барак вистуджувався і ставало знову холодно, треба було щось придумати. Бригадири вирішили, що кожний роботяга тепер зобов'язаний нести поліно з лісу. Дров мало вистачити до ранку і підкладати в піч повинен був тепер уже "штатний днєвальний" – постійний черговий, якого призначав бригадир по черзі на 5 днів. Перевага цієї служби полягала у тому, що черговий не виходив на роботу вдень. Тепер тепло трималося до самого ранку.
Призвичаєння до нових умов – тепліших і затишніших – проходило не так гладко, як здається, воно мало і від'ємні свої сторони. Вранці люди не чули "дзвона", особливо ті, котрі розмістилися на верхніх нарах. Вкрай виснажені, зголодовані і згаровані працею, заспокоївши трохи організм вечірньою баландою, засинали в теплі мертвецьким сном. Бригадири і їхні помічники мусіли стягати цих напівмерців з нар за ноги. Вони ж, очманілі від теплого переволоженого і спертого повітря, не могли прийти до себе, второпати, чого від них хочуть. Свіжо-збудований барак із сирого, засніженого матеріалу внутрі випаровував від тепла, по стінах текло, зверху капало – люди парилися. З неохотою виходили з переповненого барака за баландою. Холод дошкуляв, здавалося, більше, ніж кілька днів тому. Йшли на роботу розслаблені і знеохочені, мов на тортури. А в лісі робота таки пожвавішала. Люди тратили менше калорій уночі, краще рухалися на роботі.
Почало налагоджуватись також постачання. З "бази" доставляли "хліб". Возили якоюсь шкапиною малою кількістю, його вистачало заледве на частину людей. Тому встановили чергу, і хліб отримували після роботи перш за все ті, на кому закінчилася ця черга. Цикл, звичайно, завершувався протягом трьох днів –два рази на тиждень. Два рази на тиждень репатріант (кому було положено) підставляв шапку або дерев'яну їдунку і йому скидали "положену" кількість того, що називалося хлібом, – 600 г на одну порцію. Оскільки "баня" не відповідала ще своєму призначенню (не було там нічого крім голих стін-колод, перекладених сяк-так мохом), то дозволили таки митися у бараках. Подали у кожну секцію одну велику бляшану банку, у якій можна було розтопити сніг. Люди, підбадьорені поліпшенням умов, пробували помитися хоч трохи. І тут встановилася черга, бо цієї посудини було замало для всіх. Це найкраще влаштовувало тих, хто залишався у бараку як "вихідний" по ''скользящому графіку". Тепер (вперше!) певна кількість людей роздягалася до пояса і знімала з себе рубці, рештки колишньої білизни, викидала їх на сміття – непридатні вже ні на що навіть у цих умовах. Промивали хоч трошки мізерненькі кістяки, обволочені тоненькою синюватою шкіркою. Прислонювалися до великої печі серед секції, щоб погрітися, гріли виношену одежинку, притуливши її до камінної печі, і скоренько одягали, поки не остигла. Яка благодать! Вихідний...
У зоні табору "плотнікі" заклали перші вінця підвалин під другий барак.
Люди гинули у великій кількості на всьому терені "Усольлагу", де були розміщені "фашисти", і це можна було зауважити з продуктивності пекарень на "базах" – хліб почали доставляти частіше. Люди все ж вперто ще жили і потребували "положеного". І знову "смєкалка": на ОЛП за межами зони табору побудували невеличкі землянки і там спорудили силами мішених "спеціалістів" звичайні жорна. Знайшли для цього каміння, і через кілька днів на цих жорнах "фашисти" мололи кукурудзу й овес, аж шкіра на них тріщала. А робота "мельників" була вигідна, вони мали можливість їсти муку, там, на місці. Вкрасти не можна було, бо видавали зерно на вагу і приймали муку так само. З цієї муки пекли "дополнітєльні" і "черпак за хліб". Овес привозили у мішечках, він був спліснілий, збитий у котки, заносив тухлістю. Кукурудзу в рогожевих кулях привезли з Північного Кавказу, невідомо лиш, скільки років вона пролежала десь на скдадах, не лущена з качанів, бо останні були вже зогнилі і позеленіли від плісняви; облущити їх тепер було неможливо, качани тринилися і трималися поморщених зерен. Усе це давно втратило свій природний колір і поживні властивості. Отож стало зрозуміло, з чого пекли "хліб" на "базах".
Один із тамбурів при бараку розгородили і зробили там місце для "амбулаторії". Фельдшера наразі не було, але незабаром і тут повинно було настати поліпшення.
Так пройшла середина зими 1945-1946 року. Взяли свій пай живої людської сили і життя взагалі лютневі морози, завили вовки у ясні місячні ночі поблизу таборів, занюхавши трупи, – і те минуло: вовчі тічки розбіглися, сонце почало підніматися вище. Видали цукор.
На якийсь час "реформа" і поліпшення умов дали певне зрівноваження: люди ніби встигли вдихнути свіжого повітря, перш ніж пірнути знову в безодню праці, голоду й остаточного виснаження, поки не віддадуть останньої краплини сукровати – і зникнуть. Адже деревина була лише зрізана з пня і складена у безладді на купи по цілому зрубі. Ще було зроблено дуже мало. А переселення репатріантів у барак стало приводом для пропаганди про безмежну гуманність самого Сталіна і його партії, котрий, "не дивлячись... зберіг життя, піклується... за що повинні бути вдячні і відповісти самовідданою працею на благо..." і т.д.
На той час у таборі цього ОЛП – о диво! – вигинуло заледве 25 процентів "фашистів". Залишилося ще понад 550 осіб. А здавалося, що у тих умовах ніхто не виживе. Дивна штука – життя!
А люди? Вони піднімалися ранками під звуки ненависного гонга з нар, з мокрої долівки барака й інших приміщень, ішли покірно з дерев'яними їдунками свою "кровну" баланди. Потім прямували без спротиву на «розвод», і взявшись попід руки по п'ять чоловік, щоб не випасти
Комусь із ряду, волочилися у напрямку зрубу. "Рекордники"-стахановці (і сюди влучило це слово) переходили у стан крайніх доходяг – не допомогли їм добавки за виконану норму, вмирали. З "бази" почали доставляти у мізерній кількості ватовані куфайки "б/у", такі, які видавали арештантам, – це вже було щось, привозили такі ж ватовані пайпаки тим, котрі вже залишилися зовсім босі. Розлізлі "будьоновки" замінювали "сіблонками" і краще забезпечували рукавицями, бригадирам видали білі куфайки з чорними комірцями... Послаблення!
Катастрофічний спад сил і смертність репатріантів ніби припинилися, причаїлися. Наступило зрівноваження, а потім навіть непомітне збільшення нарізаних кубометрів на кількість "виходів" на зруб. Спалах, викликаний облудною надією заспокоїти голод за рахунок додаткової ялової порційки кашки із неякісної процвілої кукурудзи і такого самого вівса, приводив до підвищення продуктивності праці у лісі і до швидкої смерті тих "ентузіастів", котрі дали себе здурити таким, на перший погляд, простеньким способом. Організм був уже виснажений вщент і потребував довготривалого відновлення сил, якісних харчів і відпочинку. Чи могли зголодовані люди опертися спокусі, що вони можуть з'їсти зайву ложку баланди? Відмовитися від такої можливості? Чи є щось на світі, чого голодна людина не віддала б за мізерний харч? Чи застановиться над тим, що її це не збавить від голодного кінця? Нарешті – чи можна вимагати від смертельно голодної людини, щоб вона керувалася здоровим глуздом? Отож нехай не гніваються ті, котрі не пройшли через це все, що за ними не визнається право судити тих людей за їх "необдумані" вчинки. Таким необдуманим вчинком за всю історію таборів була погоня за "дополнітєльнимі".
Дні ставали довшими, надворі теплішало з кожним днем, сніг ще не топився, але вже ущільнювався і леденів зверху – наближалася весна.
Роботу у лісі переорганізували зовсім – готувалися до вивозу нарізаного за зиму матеріалу. Зменшили кількість людей у "повальних" бригадах. Натомість укомплектували бригаду вантажників із тих людей, які найбільше зберегли сили. Підбором вантажників зайнявся сам начальник табору. У цій бригаді опинилися "придурки", дармоїди, всякі "сачки", котрі уникали важкої праці за плечима знайомого бригадира чи нарядчика. бригадири розформованих бригад і навіть роботяги, котрі ще зберегли сякий-такий людський вигляд. Рішення начальника не могло опротестовуватися ніким. Він давно знав про всякі маркірації у таборах, тому поставив твердо питання про використання сильніших людей для перевантажування колод на так званих деревоскладах. Ще одну бригаду сформували для будівництва спеціальних магістральних доріг із товстих брусів. Такі шляхи пролягали видолинками аж до місць сплаву. Ці дві бригади використовувалися на найважчих роботах. Праця була напруженою і небезпечною. Люди розсіювалися по лісі, не працювали, в більшості випадків, у загальному "оцеплєнії", а під окремим конвоєм. Помимо важкої праці і знесилення від голоду на цих роботах існувала постійна небезпека, що конвоїр вистрелить у спину без попередження за "попитку к бєгству". Стріляти у людей – це вже була якась манія, хвороба, насолода. Можна було запримітити: конвоїр, котрий застрелив "фашиста", робився якийсь спокійніший, задоволений, мов дитина, якій купили бажану забавку. У мисливця ніколи не буває такого відчуття, бо коли він підстрелить дичину, то завжди відчуває якусь гіркоту, ніби поповнив насильство над власним сумлінням.
 
Наші Друзі: Новини Львова