Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 92948
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Де ти, Василю, тепер? Живий? Чи...? Великий Боже!..
У зоні при вахті був посильний. Його за аналогією прозивали “воронок”. Був то маленький на зріст злочинець, безбарвний, мовчазливий і позбавлений, мабуть, будь-яких почуттів. У таборі існувало повір’я, що зустрітися з “воронком” на зоні – буде нещастя. Коли “воно” заходило по когось у барак, то його нишком проклинали; воно вносило якийсь неприємний тривожний дух. То було щось таке, як вібріон, котрого варувалися люди. Сам же він, безумовно, не винуватий був у нічому перед зеками.
Отже: “воронок” з’явився у палатці. Маленьке мізерне єство. Трупної барви лице, очі – мертвої риби. Він проник у палатку так, що ніхто й не зауважив, – мов дух крізь стіну. Не привітавшись, з дитячим наївним виразом воно дістало з рукавиці ріжок якогось папірця. Тримаючи на долоні, прочитало прізвище і, не піднімаючи голови, завмерло в очікуванні... Остап встав зі стільця; “воронок” пішов попереду, Остап поблендав неохоче за ним. Воно дійсно мало якусь силу: йти за ним було неприємно. Біля воріт воронок завернув уліво, у сплетену з колючого дроту фіртку. Фіртка була відчинена, пройшли вільно. Опинилися у загорожі. Прокинена стежка в глибокому снігу вела у службовий внутрішній барак, який був розділений на дві половини, до котрих входилося з сіней. В одній половині колись, при ИТЛ, знаходилася внутрішня бухгалтерія, у другій – кабінет “кума” Ніколєнка. Воронок по-злодійськи тихенько привідчинив двері до “кума”, впевнився одним оком і пропустив поперед себе Остапа. “Кум” тільки повернувся лицем до дверей, глянув на нього, той зрозумів і, приперши тихенько двері, зник...
У кабінеті стояв стіл на перехрестях; стілець для Ніколєнка з запліччям і у кутку – стільчик-табурет для ймовірної жертви. “Кум” стояв біля вікна. Мовчав. Потім обернувся і зміряв Остапа невиразними ямами-очима.
– Фамілія.
Остап сказав. Ніколєнко підійшов до стола і звисока глянув на сірий клапоть паперу. Остап тільки тепер зауважив, що у кабінеті була ще й залізна чи чавунна “пєчка” у куті. На погонах “кума” – чотири маленькі зірочки (капітан).
– Так ти, канєшно, знаєш, зачєм я тєбя позвал!
– Скажете! – видусив із себе Остап.
– Нєт, – сам скажеш!
– Не знаю!
– “Нє знаю!” – перекривив “кум”. – А я, відіш, знаю!
Остап знову здвигнув плечима і не відповів нічого.
– Агітіруєш протів савєцкой власті?
Остап здвигнув плечима і – ні заперечив, ні підтвердив того, що сказав “кум”.
– Так пріпомніш, што гаваріл второго чісла?.. – Ніколєнко підступив до стола і багатозначно кивнув головою на папірець. Остап мовчав.
– Я що, в мовчанку буду тут з тобою грати?! Вже й забув, як агітіруєш протів?.. Чи, може, тобі пригадати?!
– Я ніде і ніколи нічого не говорив ні за, ні проти! Хтось вам наговорив!
– Сматрі! Да ти за каво мєня прінімаєш?
Остання репліка “кума” виразно підкреслила, якою “хворобою” він хворіє. Досить розповсюджене “каліцтво”: людина страждає від того, щоб бува його хтось не смів не поважати на посаді через недолугість.
Замість думати про долю, яка його чекає у кабінеті “кума”, Остап відзначив про себе, що “кум” говорив суржиком. Він так і не навчився “па-русскі плакать”, але вже дещо вмів, скільки належиться уміти старанному хахлові.
“Кум” підступив до вікна і мовчав якусь мить, заклавши руки за спину. Тепер заледве Остап застановився над своїм становищем. Відразу пригадав собі, що з кабінету “кума” ніхто у барак не повертався, звідси завше була одна дорога – у БУР. А з БУРа – до Федька Мотковського. Чи ж він забув, де знаходиться, втратив почуття реальності? Адже він у кабінеті “кума”... Відчув холодну байдужість до себе самої природи – всього живого і мертвого. Кінець! Якось прикро і гірко на душі.
– Патвєрждай, што підмовляв заключоних нє падчінятса адміністрації!
– То Канєвіч вам наплів! Я не проти нікого і нічого! Все одно не переживу тих 25 і 5! – Щось тиснулося йому до горла.
– Ти, віжу, незадоволений! Чим?
– Я – так як всі! На мойому місці... Мені зимно, я голодний, обдертий, слабий; я не вдома – на Колимі! Ще бракувало, щоби канєвичі...
Ніколєнко відвернувся від замерзлого вікна і втупився поглядом в Остапа. Лице його було сіре, мертве, жахаюче.
– Ти – преступнік! Помні! – зробив ще паузу і продовжив: – А Канєвіча мнє нє трогай! Понял? Нє твайо дєло... Іді атсюда! – прорік нарешті крізь зуби.
Остап стояв наче вкопаний.
– Марш атсюда! Тєбє говорят!.. – заричав нетерпеливо “кум”.
Остап зробив крок назадгузь, відтак обернувся і знечуленими ногами ступив у сіни, а звідси – надвір. Тіло задубіло, у голові – порожнеча. Вийшовши із відносно теплого кабінета, відчув, як мороз щипнув його за ніс. Зашуміло у вухах... Пошкандибав до виходу із задротованої клітки у напрямку вахти. Вийшов за хвіртку; просто перед ним... “кандєй”. Гадав, що наглядач буде його тут очікувати; наглядача не було. Втупив очі, щоби не глянути на тсрашний БУР, повернув направо і рушив нишком у зону. Не оглядався. Сам собі не вірив. Чи то не якась помилка... “А може, пришле зараз за мною? Нехай: може, ще баланду встигну з’їсти!”. Приспішив ходу і рішуче зайшов у палатку...
У палатці його вже не чекали. Тому споглядали на нього як на воскреслого: хтось з подивом, дехто з радістю, а й – з несмаком. Ніхто, однак, нічого не сказав, не спитав. Остап мовчки сів і почав латати арештантські лахміття.
Вчинок Ніколєнка зостався загадковим донині. Усі знали, що жертви він просто так не відпускав. А при тих морозах у БУРі довше доби ніхто не витримував...
Ніби минулося, обійшлося й на цей раз. Але на пораненій психіці залишився шрам – ще один досвід гіркого життя.
Богдана Мохнацького принесли якось із шахти і кинули на нари. Дотепер його спухлого ще виганяли на роботу; коли він почав швидко “скидати” пухлину – звалився з ніг. ОП було переповнене доходягами. Мохнацькому приносили у барак шматочок “моржзвєря” (товщу із моржа) і він ще їв. Але не поправлявся і сил не відновлював. Він ще жив і боровся зі смертю як міг. Лежав на нарах, на голих дощечках, пролежуючи нетривку шкіру на виступах маслаків. Богдан ще дивився широко відкритими блакитними очима, котрі були вже осіли, присохли до дна очодолів. Жовтий, мов восковий, і без ознак якихось м’яснів під шкірою, словом – скелет. Шлунок ще ніби щось приймав, але тракт переставав служити. Так закінчували свій шлях на колимській Голгофі сотні тисяч політв’язнів на зламі 1949-1950 року; тільки до них ніхто не приглядався – никли собі нишком і вступалися з білого світу, ніби на ньому було затісно...
Богдана Мохнацького відвідували перед смертю Остап, Василь Бандрівський і Юрко Коковський з Ковеля. Приходили разом чи поодинці, він впивався у них своїми лагідними очима, дивився вперто і сміливо і ніби злісно усміхався, вищируючи жовті рештки поламаних під слідством зубів. Ще розмірковував і говорив абсолютно свідомо і розважно. Вмирав довго, вмирав при повній свідомості. Вмирав “єстєствєнной!”.
Хто ж він, отой Мохнацький? Такий, як і усі: нічим ані не ліпший, ані не гірший від решти своїх товаришів із багатомільйонного населення “архіпелагу...”. Він тільки мав у собі те, що притягало до себе увагу оточення. Навіть у цих умовах.
Богдан Мохнацький – син священика декана, отця Мохнацького із Теребовлі на Тернопільщині. Його батько був діяльною людиною і мусів залишити по собі слід на Теребовлянщині так само, як о.Ксенофонт на Бережанщині. Богдан був молодшим сином декана, ще мав брата і сестру (стільки наразі відомо). У повоєнний час і під кінець війни Богдан був головою Повітового Союзу кооператив від РСУК. Нежонатий ще...
Були вони знайомі і в добрих стосунках з Сильвестром Скоробогатим, котрий тут уже згаданий.. Сильвестр ще живий...
Родина Мохнацьких якимсь чудом зосталася при житті від вересня 1939 до червня 1941 року. То був випадок. Бо вони знали, що у плані ЧеКа було їх “ліквідувати” (миле словечко) – це вони знали достеменно, оскільки були такі люди між окупантами, що про це повідомили отця Мохнацького... Війна! Прихід німців у 1941 був практично спасінням для родини Мохнацьких.
Не сподіваючись нічого доброго від большевиків, Мохнацькі у першій половині 1944 року виїхали до Відня (о.декан Мохнацький закінчував вищі студії теофілософії). Там замешкали, там і закінчилася для них, як і для усіх людей на світі, війна...
Остап прийшов до Богдана сам. Було то десь в обідню пору. Богдан лежав пластом на нарах, дивився рівно перед себе і – виглядало, наче мертвий.
– Поможи мені підвестися! – попросив глухо Остапа.
Остап підклав йому ліву руку під лопатки плечей, а правою допоміг звестися і підсунутися так, аби опертися трошки об стіну. Від цього руху Богдан вже змучився.
Після тривалої мовчанки Мохнацький запитав Остапа:
– Ти звідки будеш? – запитання здавалось недоречним, однак Остап відповів йому:
– Та з Бережанщини! Я вже, здається, казав...
І знову замовкли – говорити не було про що. Оба знали одне; оба думали одне. Отже, не фальшивили, не лукавили.
Перед Остапом лежав опертий головою об стіну (яка там стіна!) барака інтелектуал із Теребовлі, що повільно згасав, догоряв слабеньким світлом гнотика у каганці, у котрому вже не було оливи.
– Побалакаємо! – сказав ніби сам до себе Богдан.
Говорили про те, про се, про речі, котрі не стосувалися нікого і нічого, аби час спливав.
– Прийдеш ще, може, завтра? Я маю тобі щось розповісти!
– Певно, що прийду! – заявив Остап таким тоном, що не викликав жодного сумніву щодо того, що він обіцяє.
Остап вийшов... Але за годину повернувся знову у барак до Мохнацького. Щось його нудило у ямці – не міг всидіти у палатці, тому й пішов... Богдан лежав так, як він його тут зоставив. Давно не голена щетина робила його подібним на Ісуса на образі; щоби тільки трошки йому тіла і кольору...
– Ти прийшов?.. Добре, що прийшов! Сядь ближче – я не годен голосно кричати... Хочу тобі розказати про себе... не маю більше кому. – Богдан катастрофічно тратив сили, висловлювався з неймовірною натугою. – Не знаю, чи воно на що здасться... Але... видиш: я вмираю. По суті – я вже вмер...
– Що ти плетеш!
– Покинь!.. Залишимо ті потіхи на інший випадок... – Перемучений Богдан ніби прилип до нар, обм’як до решти. Трохи помовчавши, продовжував: – Ти, як я бачу, будеш ще жити і жити... Хто знає, але... якби-с жив, то різне може статися... Приглядайся до всього, бо один Бог знає... Може, колись Провидінню потрібний буде свідок. Може, Господь тебе залишить на те...
Мохнацький замовк. Ніс йому потягнувся і ніби присох. На устах закаменіла ота страшна усмішка голого черепа. Врешті він зібрав сили і продовжив зі стоїчною рішучістю:
– Перед приходом большевиків тато зібрав нас усіх, хоч ми були усі дорослі і самостійні, і ми виїхали до Відня. Там тато мав ще навіть знайомих... Зупинилися ми у Відні на якийсь час. Там нас і застав кінець війни...
...По місту вешталися офіцери різних армій; вистачало й совєтських. Що то я... Ага... Якось я йшов вулицею. Смерклося вже було... Я йшов по тротуару. Нараз під’їхало авто ззаду і зупинилося коло мене – я аж пристав... З авта вийшов якийсь і запитав мене, чи я часом не Мохнацький із Теребовлі. Я підтвердив. Тоді з авта вискочив ще один, мене вдарили чимось по голові і запхали на заднє сидження. Коли я прийшов до свідомости, то ми вже їхали і на мене натягали брезентовий мішок... Так куцком ми їхали якийсь час. Потім я зрозумів, що ми їдемо через контрольний пост, бо авто затримали і мої “добродії” давали комусь якісь пояснення. Я хотів крикнути, і аж тепер зауважив, що маю в писку кляп... А потому – аеродром... Чути гул моторів... Летіли, а з мішка мене не випустили... Десь сіли. Мене винесли з літака. Кинули... А потому до якоїсь шопи... Тут мене розв’язали з мішка і скували руки. А кляп ще поправили і зав’язали на потилиці... – Богдан говорив усе тихше, врешті – затих. Очі були живі, на лиці відбилися рештки надлюдської рішучості і напруги. Відпочив, зібрав ще рештки сил і продовжив свою сповідь.
– Тож мене привезли були до Києва... У кабінеті мені зняли кляп... Розпитали – виявилося, що вони полювали не на мене, а на мого брата. Хтось їм мусів був показати “Мохнацького”... – Богдан був на грані знесилення. – Слухай! Та ти слухай!.. – шептав, ловив повітря. – То лапали мого брата Зенона (?)... Боже милосердний! Як мене тоді збили... Кілька днів – без пам’яті... Прийшов якось до себе... Де я?.. Вже без зубів... Кров позасихала... Та ти слухай! Я вже не встигну ніколи сказати... Може, мої якраз через тебе довідаються, де я подівся, що зі мною сталося... Вони ж не знають...
Останні слова він ледве вишіптував. Остап присунувся до нього близько і старався не пропустити жодного слова. І не тому, що повірив у свою можливу місію – довести до відома родини Мохнацьких те, що переказував їх сородич Богдан. Радше тому, що душею відчував: мусить сповнити волю конаючого. Мов ритуал.
– Молитися буду перед Всевишнім... – шептав ледве чутно вмираючий. – Молитися буду перед Богом за твоє... Ти мене ще слухаєш?.. Слухай...
Богдан Мохнацький на тому замовк, хоч губи його рухалися – чи не у молитві. Він якось осунувся, покрився пеленою відчуженості...
Остап нишком вийшов із барака і побіг шукати Бандрівського. Десь знайшов і коротко сказав: “Мохнацький вже...”.
– То чим ми можемо ще тут допомогти? – занепокоївся Василь.
– Ходімо до Усенка, най візьме до себе! – радив Остап.
– Певно не візьме!.. Але ходімо, бо – нефайно.
Побігли до амбулаторії, лікар Усенко був там.
– Доктор! В бараку Мохнацький Богдан...
– Я знаю, хлопці! То вже програна справа – шкода коней мучити. Викиньте собі з голови!
– Доктор! То екстра справа! Йому треба уділити уваги! – не відступав впертий Бандрівський.
– Не поможе, хлопці! То лиш вияв непотрібної, смішної сентиментальності, – не до душевних струн нам нині! Але, – і махнув рукою, – зачекайте трохи!
Лікар Усенко там ще щось миттю залагодив і промовив до Остапа і Василя:
– Ходімо!
Зайшли у барак, бригада прийшла вже з роботи. Ніхто ними не зацікавився, коли вони зняли Мохнацького з нар і понесли до амбулаторії. Поклали на ту саму пріч, на котрій не так давно лежав Остап. “Посидьте біля нього!” – сказав Усенко, а сам вийшов. Оба зосталися біля вмираючого.
Мохнацький дивився нерухомими очима у стелю над собою. Шкірка облягла обличчя, на носі виник залом, присохлі губи не прикривали беззубої порожнини...
Якийсь конвульсивний рух пробіг по тілу конаючого. Чи не хотів ще щось важне сказати? Богдан згасав...
...У котру мить він перестав жити – невідомо...
Зайшов Усенко вже без білого халата, нащось ще провів розкритою долонею над обличчям померлого, приклав руку до чола і потягнув уздовж до носа. Трошки притримав... відняв руку – очі померлого були вже заплющені. Богдан Мохнацький ніби спав і снив про щось фантастичне... Sic transit gloria mundi! – прорік Василь з якимось глумливим сарказмом... Вийшли...
Кузьменко, один із “пристяжі” покійного Михайлова, котрий брав участь в екзекуції над Остапом тоді у штольні, від котрої останній чудом залишився при житті, і далі перебував у спецзоні. Ніхто не знав, з якої причини Кузьменка не відправили разом з кримінальниками на “Комсомолець”. Тепер він мав полегшену роботу десь чи не у компресорній. Тихо-смирно виходив щоденно на роботу, ніхто його не зауважував, а він уникав зустрічі з кожним у зоні. Жертви Михайлова спали вічним сном на задвірках табору – не було кому виставити рахунок Кузьменкові за його співучасть у садистських масакрах. Але при кожній ненавмисній зустрічі Остап відчував, як між ними наче іскра спалахувала і вони старалися швидко віддалитися один від одного. Однак Остап не міг подарувати Кузьменкові, що той дотепер топтав ряст, крутився перед очима, ятрив біль непомщеної зневаги і поламаних ребер. Мстива натура Остапа обурювалася, рішення назрівало.
Якось Остап зайшов за перегородку до шевців і звернувся до Чаньчікова: “Слушай, друг, с чего сделать што-нібудь такоє, чем кабанов в гражданке колют?”. – “Достань кусок обруча с бочкі!” – порадив Чаньчіков.
Остап добув шматок обруча через тих, котрі ходили за провіантом для кухні. Подав це Чаньчікову і вони домовилися, що Чаньчіков заточить “інструмент” за три закрутки махорки. Махорки можна було роздобути у Йонаса, колеги-полатайка. Через кілька днів “фінка” була готова...
Мороз був тоді такий, що мряка лягала на землю, мов густий молочний саван. Видно-ся було не далі, як на витягнену перед собою руку. Остап ще загодя зайшов у секцію, де спав після роботи Кузьменко, і приліг на нари у самому кутку. Не спав. Потім трохи задрімав. Збудився, відчуваючи чуттям арештанта скорий “падйом”. При слабенькому світлі стежив за тим місцем, де спочивав Кузьменко.
Вдарив “гонг”. Кузьменко встав відразу, поки решта людей ліниво сповзала з нар, і пішов до виходу з барака. Остап назирцем – за ним. Щось у грудях гепало і відбивалося аж під черепом, як у зеленюха-хлопця, котрий вперше поцілував кохану дівчину. Старався не згубити з очей Кузьменка і заразом не видати себе. Знав-бо, що Кузьменко відчуває небезпеку. Чекав... Кузьменко виплив з густої мряки мов привид і майже наліз на Остапа. Той розмахнувся і рішуче, з усієї сили вдарив кривдника примітивним ножем у груди. Ніж встряг по саму шматяну рукоять. Кузьменко скрутився від удару і впав на коліна, відтак – обличчям на сніг; Остап висмикнув ніж і жбурнув його ген у сніг аж у заборонену смугу. Повернувся назад у барак. На душі зостався якийсь несмак, але відлягло: пімстився. Був певний, що Кузьменко вже застиг. Закінчився розвод, Остап піднявся і, перш ніж піти у столовку, завернув до піссуару подивитися, чи труп ще там. Не застав нічого. Помилитися не міг, бо протоптана стежка була лиш одна. І сліду крові не зауважив. “Що за мара?” – подумав і пішов геть...
Кількома годинами пізніше Остап пішов за амбулаторію подивився, чи є на купі труп Кузьменка. Не знайшов, хоч труп мав бути зверху. Довідався від фельдшера, колеги Володимира Бутто, що Кузьменко “лежить у стаціонарі з ножовою раною у грудях”.
– Хтось непрактичний штурхнув його ножем і не поправив другий раз. Рана скісна, але не смертельна. Кузьменко наче знає, хто його вдарив... – пояснив Володя.
Остап признався Усенкові, що то його “робота”, але останній не похвалив його за це. Сказав, що “вже запізно зводити з ними порахунки, та й взагалі Кузьменко н е в а р т н о ж а”.
Це сталося вперше у таборі, коли Остап себе активно боронив.
Коли почалася відлига і сніг у вибалку майже розтопився, почали хоронити “набуток” протягом зими бригади Мотковського. Труп Мохнацького винесли Юрко Коковський, Василь Бандрівський і Остап самі, без допомоги табірних грабарів. Вони джаганами, ломами і заступами пробили замерзлий наст із шутроватого наносу аж до камінного цільцю. Продовбали яму на довжину тіла і похоронили у ній голий труп страждальця із Теребовлі. Перехрестилися над свіжою могилою і пішли собі під здивовані погляди конвою, котрий не знав, як діяти у такім випадку, коли труп не поламали, не порубали на частини, а закопали цілий, викопавши для того екстра яму. Та ще й не сварили непристойними словами покійника, а навіть перехрестилися над ним...
З приходом колимської весни знову зробилося вільно у бараках і на нарах. На початку літа 1950 року Василь Бандрівський, отой невмирака, взяв та й підрахував “єстєственниє убиткі” за поточний рік. За грубим підрахунком виходило, що на день умирало в середньому по два зеки. Багато це чи мало? Всяк, хто витримав тодішній рік на Колимі у зоні табору, не повірить у таку н и з ь к у ц и ф р у: рік переважно переполовинював людей. А були ОЛПи, котрі вимирали майже ущент і ліквідовувалися – про це вже згадувалося...
...І знову пригнали з якогось спецтабору кілька десятків дрібненьких засушених арештантів з номерами, написаними чорним пеком на... чому би ви сказали? Не вгадаєте, люди! На бляшанках з-під консерв. І причеплені ті номери були дротом до одягу (бляха перетинала нитки)...
Десь у червні місяці вигнали обслуговуючий персонал зеків із зони: шевців, кравців, чергових у бараках і сильніших із ОП на заготівлю дров для кухні. Пігнали пішки під конвоєм на те місце, де було залишилося ще трохи деревини, північної унікальної морозотривкої модрини, котру вирубали недавно геологорозвідники для своїх потреб при буровежах. На тому місці зосталися гілляки і високі пні. Належалося те розчімхати сокирами, розрізати пилою і скласти на купу. Стояв тоді гарний, соняшний день – і навіть тепло. Було там біля півтора десятка арештантів і досить численний конвой. На місці робітників оточили відомим “оцеплєнієм”, люди взялися за роботу. Нараз гепнув постріл, а по кількох секундах – другий. На постріл прибіг сержант. І відразу скомандував: “В кучу, бандіти! Стрєлять будєм!”. Люди поспішили гуртуватися, де стояв дуркуватий наглядач із служби табору. Конвойні поспішили стягнути кільце оточення, зловісно наставивши штики і дула автоматів на оторопілих арештантів. “Брасай топори! Рукі ввєрх!” – командував сержант.
Поруч із зібраними у купу арештантами лежав на землі труп людини у неймовірно великій калюжі крові, немов на великому шматку багряного оксамиту з пообриваними абияк краями. Над ним стояв осатанілий конвоїр зі штиком майже впритул до небіжчика. На конвоїрові лиця не було. Видно – це було вперше в його житті. До нього підійшов сержант і з деяким зусиллям висіпнув карабін із рук. Очевидно, солдатик не був морально готовий до такого акту – був переляканий. І вбивця так і не зрушився з місця.
Сержант післав псаря до гарнізону доповісти про те, що сталося. Усі мовчали, котрийсь із солдатів збирав сокири і пили, відносив їх подалі від купки зеків. Незабаром забовваніла гарнізонна “дрожка”, запряжена коником, а на ній – лейтенант ще з солдатом. Прибувши, офіцер віддав якийсь наказ сержантові, забрав попід руку справцю, посадив на дрожки, і вони від’їхали. “Встать! Стать по-пять! Взяться под рукі! Малєйшеє нарушеніє в путі слєдованія – даю команду стрєлять, как собак! Слєдуй! Бєгом!” – закомандував сержант. Пішли...
“Інструмент” зостався на місці роботи...
Між зеками поповзли слухи, що конвоїр застрелив арештанта “в упор” і в “нєпаложеном мєсте”, бо – у середині “оцеплєнія”. Нібито – акт не виправданий і солдатика можуть за це покарати...
Три чи чотири дні пізніше цей солдат уже стояв на сторожовій вежі. Мав вже погони “єфрейтора”...
Подробиці цього згону виявилися трохи пізніше.
Вбитий був гірничим інженером і навіть вельми високої кваліфікації. Пролазив від гори Тянь-Шаня, перенюхав ще раз Урал, притримали його десь на Забайкаллі, а далі – десятка по ОСО. Відставили на Колиму. Маючи підтримку з дому (чи звідки), був у кращому стані від решти арештантів. Малий на зріст, кремезний, витривалий – зберігся непогано. Мовчазливий, скромний у поведінці, ніколи не ліз, як кажуть, на рожон. Практичні, добре обтерті у тих умовах зеки розуміли, що та людина не належить до загальної маси напівмерців, тримають його у якімсь резерві. Знали й те, що не був він протеже “кума” Ніколєнка. З зони не виходив на роботу, допомагав усім і нікому у межах зони: прокидав сніг на “лінєйці”, ладив бочку тощо.
Взимі прибув якийсь цивільний чоловік з “материка” на рудник “Бєлова” з якимись відповідними документами до місцевого начальства (справа вирішувалася ще у Магадані). Кабінет “кума” у зоні обладнали на помешкання – занесли туди стіл, стільці і двоє залізних ліжок. Подали теж сінники і постіль на ліжка. Приставили обмундировану обслугу. Туди й поселили отого чоловіка з тим, що начебто – з Москви, разом з геологом. Геолог майже два тижні не виходив у загальну зону, там спав, там йому заносили їсти з гарнізонної кухні. Йшлося, безперечно, про місця можливих покладів уранових руд. А час був такий, що імперії дуже хотілося мати той сирівець на бомби.
Операція у кабінеті “кума” проводилася при строгому дотриманні тайни: у кабінеті поставили на той час незграбний металевий ящик-сейф. Коли робота була закінчена, геологові дали ще добу на роздуми, щоби чогось не забути.
Протягом тої доби зек-геолог написав касаційну просьбу про звільнення, враховуючи його служіння партії і Самому, що він підтвердив ще раз отут... (Знав-бо добре, яку цінну інформацію виклав у цьому кабінеті, в зоні на руднику ім.Бєлова). Простягнув свою касацію представникові і попросив передати у відповідні інстанції у Москві. Дарма, той зробився штивний, камінний і – відмовився.
– Звертайтеся встановленим порядком через Управління, чи як там! Вам скажуть у спецчастині!
– То, може, якби ви передали своїми руками та розповіли б про те, як я тут... – ще старався переконати зек-геолог.
– Я не належу до тих інстанцій, котрі займаються розглядом справ арештантів. Не можу вам у цьому допомогти!
Не міг такий чоловік не знати, що політзекові, та ще засудженому по ОСо, волі не побачити вже до смерті. А той ще надіявся – вірив у чудо. Дивна людська натура: “не піддається відчаю, не вичерпавши усіх ілюзій”.
В присутності начальників інженер-геолог ще написав власноручно “распіску” про те, що додержить абсолютної тайни про усе, що тут відбувалося...
Його вивели у загальну зону, представник – не прощаючись – пішов до прохідної.
Трохи ліпше підгодований і відпочилий на сякій-такій постелі зек-геолог був підбадьорений, мав добрий настрій. Людині притаманно почувати себе краще, коли перевершує у чомусь найближче оточення. Усе те вселило у нього надію, що “не усе ще пропало...”.
Звідки такі відомості? Такі подробиці?
У тому то й справа, що таємниць на світі не буває!
У зоні табору перебувало ще три чи чотири особи, котрі були заарештовані ще до війни. “Бог великий, дії його незбагненні”. Як вони тут очутилися – не велика загадка. Але як вони зосталися живі дотепер – то таки не втямки найзапеклішому оптимістові. Однак ці викопні тварини таки дійсно були живі. Й іменувалися вони одним словом: “є ж о в ц і”. До них і приєднався наш герой-геолог як до людей інтелігентних і близьких по духу. То були старші люди, їх на “общі” не виганяли. Пересиджували вони у куті на долішніх нарах, як практичні табірники, вміли знаходитися у масі незауваженими, так що мало хто й знав про їх існування. Вони без кінця критично розглядали “правильність і доцільність” діяльності “родной партії” при сучасних обставинах. То були такі патріоти, що допускали обов’язкову необхідність ізоляції частини населення для досягнення головної мети – побудови комунізму у цілому світі. Кровожадна ненависть пашіла з них до усього зеківського населення в таборі, котре ставилося вороже до партії, до Сталіна, до їх діяльності, пов’язаної з функцією ГУЛАГу. На їх думку – кожний займає у державі властиве йому місце – помилки немає. Ну, “бєз іздєржєк нє биваєт” – то і “діалектично” і “логічно”. Для них сама ідея перемоги Комінтерну варта була того, щоб передушити половину населення земної кулі. Десь глибоко у душі таки сидів у них російський нацист-шовініст, що надіявся: “Скоро вєсь мір загаваріт на русском язике”.
Помимо їхньої глибокої самоізоляції від решти зеків-смердів, були й такі між занужданими арештантами, котрі воліли сидіти чи лежати близько них і слухати їх “розумних річей” (не про пайку ж вони говорили). Цікаві то були політикани...
Коли їх геолог колега прийшов з кабінету “кума” і розповів їм, що він там робив, то єжовці осудили сподівання геолога щодо його “заслуг”, що мало привести до його звільнення: “Ви, Вадім Міроновіч, – носітєль строгого сєкрєта! Ви понялі? Вам вєк свабоди нє відать!”. (Ім’я і по батькові – довільне).
Вони мали рацію, коли твердили, що геолог тепер під припадком, бо дотепер його берегли як вмістилище інформації; відтепер – він вмістилище тайни, котра належить Москві...
Отож постріл конвоїра не був випадковим...
Під кінець літа 1950 року зона почала якось оживати. Люди робилися більш рухливі, чулися розмови, пошуки краян. Звикали до “стланніка” – шкорбут значно припинився, якщо вже не відступав. Помалу зникали із шахт рештки кримінальників, підривники теж якось присмирніли. Остап і далі не виходив за ворота табору. Латав лашки, хоч теж з цим не було вже так скрутно, як рік тому. Він зауважив, що в зоні рішуче переважає кількість українців у порівнянні до загальної маси зеків. Теж зауважив, що українці найменш організовані між собою і найменш (на його думку) здатні до опору перед сваволею придурків і режимної служби. На горенько собі, ще існував глухий непереборний розділ на “східняки” й “западніки”. Перші були вже привчені, що визнавати себе українцем, у найбільш лагідному випадку, – не популярно. Куди милозвучніше було для вуха “хахол”, ніж українець. “Западнікі”, тероризовані смертельними знущаннями ще з “КаПеЗе” у своєму районі, дотепер піддавалися посиленій нагінці. Згідно з оцінкою продажної пропаганди, то були “бєндєри” – тим мало бути сказане усе. Українець із центральної України краще взагалі допасовувався до будь-кого, аби лиш не виявити свого національного походження. Давався взнаки віковічний гніт державних устроїв на території України, в першу чергу Росії, Польщі, Румунії. Для Остапа це було певне відкриття – оте регіональне відчуження єдинокровного народу.
Денний раціон арештантського харчу почали ділити на три частини: баланда і пайка перед виходом на роботу, щось подібне до ріденької каші (невідомо тільки, з чого), якоїсь сіренької маси на “обід” і черпак баланди по поверненні до табору. Не належиться думати, що самого раціону на добу було таким чином прибільшено і люди наїдалися. Але вигода була з цього непередбачено велика – у половині робочої зміни, після шістьох годин роботи у шахтах чи деінде, людей “кармілі”. Легко собі представити, як зек глушить перфоратор у забої, “гонщік” чи відкатник покидає вагончик з камінним грунтом і підходить до кухаря, а той кладе йому 150 (сто п’ятдесят) грамів т.зв. “кашіци”. Він тим тільки подразнить зголодований організм, але зате покине на півгодини осоружну працю, випростується і відпочине! В і д п о ч и н е посеред робочої зміни! – І приснитися таке зекові дотепер не могло. Доходяги, котрим судилося ще прожити, помалу почали приходити до свідомості. Під кінець літа їх із ОП почали виганяти у видолинки між грунями гір на збір якихось ягід, котрі нагадували собою відомі чорниці. Мусіло бути того багато, бо на кухні з’явився “кісєль” чи компот із тих ягід. Ті, що ці ягоди збирали, швидко приходили до себе, бо при зборі наїдалися цього добра досхочу.
При таборі з’явився якийсь затурканий старший лейтенант, начальник КВЧ (“культурно-воспітатєльная часть”), котрий почав організовувати аматорський гурток. Розуміється, у цьому гуртку не могли бути доходяги. Тільки придурки. На керівника цієї “художествєнной самодєятельності” поставлено колишнього актора з Москви Марковського, а цей вже почав підбирати собі сам артистів. Цій групці людей довелося теж зробити якусь полегшу. Опинилися такі “актори” і в бригаді Володі Бутто. Звідкись привезли мандоліну, балалайку і гармоньку – у зоні зазвучали музикальні інструменти, чого люди давно не чули.
У столовці в одному кінці зробили відповідний підмосток, що повинен би служити за сцену. Політінформатор мав нагоду у своїх виступах підкреслити безкрайню гуманність, що навіть запеклим ворогам дає слухати музику і виступи артистів. “Партія і народ надіються, що ви, окрилені музикою, вступите у бій за велике золото” і т.ін.
Спроба організувати у зоні табору аматорський гурток – факт. Але майже ніхто з тих, що зосталися, не підтвердить того, бо не зосталося воно у пам’яті, не до музики тоді було. А було ж таки!
 
Наші Друзі: Новини Львова