Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 24 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 91566
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
День ще не наступив. Усе відбувалося при потужному електричному світлі. Людям в одному таки пощастило: мороз зм'як, над головами висіло чорне оксамитове небо, тихо – найменшого подуву вітру. Можна було при такій погоді вистояти тих кілька годин на снігу.
Поведінка начальників була відверто неприхильна. Вони не справляли враження живих людей і з репатріантами теж обходилися не по-людськи: сухо й автоматично виконували свої функції, професійно, лаконічно. Усе це можна б виправдати, якби їхні короткі і понурі розпорядження не були пересипані непристойною лайкою і дринами, якими вони "приводили до тями" всякого, хто заґавився або не зрозумів команди. Отож репатріанти мали нагоду переконатися, що дрин – найбільш необхідна річ у руках кожного, хто мав зверхність над підневільними людьми.
За брамою репатріантів прийняли військові з червоними погонами. Начальник конвою тепер тільки рахував кількість формулярів і звіряв із кількістю людей; на прізвищах йому не залежало. Приймали звичним способом: "первая пятьорка, вторая, третья" і т.д. Так до десяти, і кожних п'ятдесят осіб відганяли від брами вперед окремо. Начальники колон перечисляли ще раз...
Що творилося у свідомості репатріантів?
Реквізит, у який їх зодягли, надавав їм комічного вигляду. Вони почували себе в ньому ображено-незручно. Сморід пропотілих чужим потом і ироцвілих "будьоновок" на голові вселяв почуття огиди і зганьблення. Майже усі, у більшій чи меншій мірі, відчули, що з них вперто і цинічно витравлюють сподівання на можливість проживати колись поза колючим дротом. Бо надія на поворот додому вже минала межі сумніву і переходила у стан безнадійності. Аж тепер ті, що не усвідомлювали різниці між словами "додому" і "на родіну", відчули і зрозуміли зміст цих термінів. Багато було згідних вже "на родіну", лиш би не за дротом і не під конвоєм; лиш би не та ганьбляча "опіка", оця клоунада з переодяганням... Ще дотепер люди відчували якийсь сенс у дальшому існуванні, опертому не лиш на черпаку смердючої баланди; ще сподівалися на щось, залишали "лазєйку". Хто ж міг припустити, що так вчинять з людьми озброєні дикуни, зорганізовані в банду-партію? "Світ, Європа цього не допустять". Тепер же значна кількість репатріантів, особливо з захоплених територій Європи, маючи здоровий глузд, в уяві копала велику спільну могилу, в якій з розпачем хоронила останні надії на якийсь вихід із становища, що склалося. Усі дотеперішні розумування були перекреслені, знівечені, – усе пішло шкереберть. Передчуття не обдурювало – кінець. Отут, на "лінєйці" перед етапом, вони залишалися обдертими зі сподівань. Свої, такі невиразні, сподівання, ці люди залишали перед брамою пересилки в Солікамську як дорогу, але тепер уже практично непотрібну ношу. Чим мають жити ці люди далі? Що служитиме їм опорою?
...Вже більше півроку, як закінчилася війна... Як це було давно!.. А може – недавно?.. Репатріанти були готові до виступу у невідоме. Звідкись з'явилися псарі з псами на посмичах і валка низеньких російських саней, запряжених кониками в "дузі". Погоничі – теж червонопогонники. Зробилося веселіше. І команда: "Канвой, занять мєста!"
Етапну колону вивели на пряму дорогу, вишикували і... зупинили.
–Іті прямо, нє сматрєть па старанам, не аглядиватса, нє нагібатса, із ряда в ряд нє пєрєхадіть, нє разгаварівать, са строя нє висовиватса. В случає нарушенія – канвой прімєняєт аружіє БЕЗ предупреждєнія! Ясно??! - – Яааснооо!
– Слєдуй!
Начальник конвою і начальник етапу пройшли швидким і широким кроком "в голову колони". Рушили вперед.
І пішли-почвалали засніженими вулицями Солікамська... Куди?..
Недовго йшли майже безлюдними вулицями міста. Вийшли на незабудований простір. Пішли шляхом, очищеним грейдером від снігу. Чи не в північному напрямку. Розвиднілося непомітно. Йшли годину, другу, третю... Етап сповільнив хід. Конвой почав підганяти людей, щоб ішли швидше: десь до якогось місця намічено було прийти у визначений час. Не встигали. "Грейдерна" дорога закінчилася, сніг був відносно глибокий, сипкий, не втоптувався; йти важко...
"Перевагу" валянок відчули вже через кілька кілометрів маршу. Особливо ті люди, котрі їх одягли вперше в житті. Широкі підошви вимагали ступати широко розкаряченими ногами. В пахвинах виникала незвична напруга сухожилля, тіло боліло. Валянки були завеликі і муляли від самого початку. Люди пріли, мучилися.
Непомітно дорога стала важкою для подолання – залишався тільки слід від тракторних саней у сипкому снігу. Зліва і праворуч від шляху стояли поодинокі дерева, часом минали проліски, ріденькі й мізерні, мов волоссячко на ще не зовсім вилисілій голові. Дорога пролягала по рівному місцю, але, здавалося, ніби піднімалася в горі. Ішли далі. Починалися ліси, що часом прилягали до самого шляху; то знову голі глибокі пролисини, вкриті білою пеленою непорочного снігу. Німа тиша. Легкий шурхіт незграбних валянок об сипкий сніг, що губився відразу під ногами. Якби не викрики погоничів-конвоїрів, не скавучання псів, що намагалися вивільнитися з цупких нашийників і побігати на волі, то весь етап можна було б порівняти з німим темним монстром, що повз без гомону у білому просторі уральських пагорбів, витягнувшись довгим серпантином на неходженім шляху. Рухався, мов сліпий, проваджений зрадливим поводирем, що втратив орієнтацію і мету, до якої прямував.
"Прііівааал!" – пронеслося уздовж колони. Люди зупинилися де хто стояв. Задніх конвой підганяв, щоб підтягнулися в щільну колону. Тепер виразно було видно, яке перемучення і перші ознаки тупої байдужості відбилися на обличчях новообмундированих невільників. Люди полягали на сніг мов уражені чумою. Перший відтинок дороги був покопаний. Знаючі стверджували, що подолано понад тридцять кілометрів.
"Привал" затягнувся. Тепер нещасні важко вставали на налиті оловом ноги, розхитуючись, робили спроби йти далі. Пайка була з'їджена відразу, тільки-но її вручили. Хотілося пити. Люди їли сніг. Це викликало ще більшу спрагу, тіло тратило упругість, – люди катастрофічно швидко почали падати на силах. Марш сповільнився. Випогоджувалося, небо прояснювалося, – ставало холодніше. Тихий і сухий мороз пробирався під лихенькі, куценькі курточки... Малося під вечір.
Усі страждали від валянок: наче кайдани, їх волочили на ногах важко й незручно. Переважна більшість людей намуляла вже на п'ятах і підошвах водянисті міхурі; міхурі тріскалися, посочили гнилі й брудні онучі і нестерпно пекли. Ноги пухли, біль розтікався по всьому тілі, багато репатріантів опинилося у гарячковому стані. До того ж, люди не ходили нікуди вже тривалий час і відзвичаїлися від такого навантаження. Суглоби боліли, нило все нещасне тіло. Тяглися засніженим простором, гублячи по дорозі рештки сил, волочачи свою нестерпну муку. Конвоїри, котрі вибивалися з сил, присідали потроху на санчата і так відпочивали якийсь короткий час. Вони ще й були краще відгодовані і вигідніше зодягнуті. Хоч і їм було не з медом.
Запала рання зимова ніч. Ясна і якась прозора. Конвоїри вже не тільки підштовхували карабінами тих, що "не хотіли йти", "придурювалися" і т.п., – вони взяли в руки виламані нашвидку гудзуваті костурі і почали бити. Били – хто відставав; били – хто впав з ніг. Пробували доручити ослаблених тим, що ще трималися на ногах, щоб ті їх вели попід руки.
Німа, безкрая уральська порожнеча наповнювалася приглушеним стогоном і зітханням нещасних невільників і соковитою лайкою конвоїрів, безпорадних у цій ситуації. Одне і друге губилося безслідно, поглиналося нічною байдужістю величавого Уралу. Все це підсилювалося гавкотом псів, творило якусь фантасмагорію, що розчинялася і никла в просторі цього чужого непривітного краю.
Час від часу почали зупиняти весь етап. Передні відразу падали на сніг, а конвоїри пробували якось підтягнути "хвіст", скоротити валку ... І знову: "Паадйом!" - нічний привид-етап волочився рештками сил далі. Речі, які хто мав, давно покидали по дорозі, їх підбирали на сани й обіцяли, що на місці призначення віддадуть. Занепокоєння конвою наростало і переходило у приглушену лють. Натомість етаповані люди тратили відчуття якоїсь повинності, їх охоплювала сонлива байдужість до всього, що творилося навкруги.
Чорна жива смуга – гадиною на білому снігу посеред світлої, скутої морозом ночі. Що це?! Це – ЕТАП!
Була якась пора ночі; була якась відстань на північ від Солікамська; була точка на земній кулі – час, простір і місце у безконечності Всесвіту. На цій точці знаходився згусток із болю, страждань, упадку моралі і сили волі, люті й байдужості, куцих стремлінь і зречення, – усе це був етап, що складався із невільників і стражів-конвоїрів; псів, коней і людських істот. Усім було досить того всього, усі хотіли, щоб це нарешті закінчилося. Та кому ж це було потрібно? Чий геній керував ними на відстані тисяч кілометрів? Хто тяв їх невидимим нагаєм, підганяючи у прірву? Як вдалося вселити в них тваринний переляк і рабську покору – ці істотні ознаки звироднілості? Для чого позбавив їх душі, серця, сумління? А "гдє-то старушка спіт в дєрєвушке – ждьот не дождьотса синка..." Чи тільки -сина репатріанта? А може, й сина-конвоїра? "Спи, успокойся..." Жийте, матері, Вірою і Надією! Ваші синки осьдечки... Не проклинають вас, ні! за те, що ви їх на світ привели! Спи, світе заклятий!
Перед чолом колони, мов марево, з'явилася перешкода на шляху: дорога була перегороджена. Мереживо із колючого дроту повисло на стовпах і простягалося на обидва боки від шляху кудись у безконечність. З обох сторін загорожі були прорубані широкі смуги, щоб здалеку було видно, чи хтось не підходить до дротів... Хтось із репатріантів зберіг, виявляється, навіть ознаки дотепності, бо промовив "погранполоса!" Посередині дороги – брама, виплетена теж із колючого дроту. Ліворуч від воріт стояв грубо стесаний будинок барачного типу. Над цим усім бовваніла сторожова вежа, на ній – двоє вартових у "тулупах".
"Пріставіть ногу!" Зупинилися, і хто де стояв упав на сніг. З будинку повиходили начальники, озброєні тільки короткою зброєю, і стали мовчки, покурюючи махорку, закручену в газету. На загороді на дошці видпівся напис: "НЄ ПАДХАДІТЬ, ЗАПРЄТЗОНА". Зробилося тихо, – хтось глухо кашляв. Конвоїри мовчали, і навіть пси відпочивали, скрутившись бубликами в ногах псарів.
Досить енергійним кроком підійшов до голови колони начальник етапу, підпираючись довгим ціпком, мов посохом, збивши шапку на потилицю. Його лице – виснажене, темне, мов згусток крові. Попрямував до начальників, що вийшли з будинку. Сягнув під кожух по свого планшета, вийняв звідти якісь папери і подав тутешнім начальникам. Між ними почалася неприязна бесіда, яка відтак перейшла у суперечку – вічний пролог там, де люди чимось незадоволені, де їм бракує виховання, вирозумілості й такту. Щось комусь хтось із них доказав-довів – "переговори" закінчилися. Заскреготіли на морозі залізяки, упав на дорогу кінець ланцюга, солдати віднесли створи воріт на боки – відкрили прохід. Двоє начальників стали в пройомі воріт із дощечками й олівцями, почали числити кількість людей, що їх пропускали через КПП. Ледве чи третина конвойованих була здатна піднятися на команду: "Встать! Становісь по пять!" Помагали одні одним встати на ноги і перейти через цю браму.
Робили перші кроки. Ніби тільки вчилися ходити на власних ногах. Декотрі затрачали марні зусилля, щоб підвестися: "Хлопці, поможіть!" – благали слабими голосами. Допомагали. Здавалося, про дальший марш не могло бути й мови. Конвоїри бігали, казились і лаялись на чім світ. Ні до чого була їх суєта. Напівсонні, напівзамерзлі люди прикладали останні зусилля, щоб іти далі. І – вставали. Займали місце в колоні. Робили перші кілька кроків – промерзлі суглоби не хотіли згинатися у колінах – ніде. Застиглі на морозі стопи не відчували так гостро болю від намуляних ран. Тільки важко, так важко, ніби кожний ніс на собі непосильну ношу. Але – о диво! – ущільнені ряди колони перейшли таки КПП власними силами. "Слєдуй". Брама КПП зачинилася за плечима етапу.
Скільки вже перейшло людей через це КПП? Скільки вернулося назад? Будемо надіятися, що старий, сивий, бувалий і розумний Урал зуміє зберегти і цю таємницю. Немало зберіг він таких у минулому.
Йшли далі. Світало. Доба і пройдений шлях – за плечима. Починався ще один із найкоротших днів року. Ненадовго вистачило сил, віднайдених репатріантами під час перепочинку перед КПП. Люди були ще й голодні – сили покидали їх з неймовірною швидкістю. Конвоїри почали зупиняти етап, примушували тих, що ще йшли, піднімати людей і вести їх під руки. Зупинки виявилися небажаними: люди масово сідали на сніг і годі було їх звести на ноги. Тепер би тільки вперед, тільки б не стояти на місці. Конвоїри в розпачі вдавалися до крайніх заходів: штурхали костурами, били зброєю, били киями – ніщо вже не допомагало. Окремі репатріанти зупинялися на мить і, похитнувшись сюди-туди, падали у сніг мов підкошені. Не вставали тривалий час. Весь етап був паралізований, не міг просуватися вперед навіть силами тих, котрі були ще на ногах. Падали і благали: "Начальнік, прістрєлі! Всьо равно падихать, – зачем єшчо мучітса?" Такі заяви не обіцяли нічого доброго. Були вже другу добу в дорозі: без харчів, без сну, без відпочинку; в снігах і на морозі. Ослаблені піврічним недоїданням і невигодами ще до цього етапу. До визначеного міст, видно, було ще не близько; конвой вибивався із сил, спантеличений станом, у якому опинився. І вирішили начальники: "Прівал!" Стали. Впали люди на сніг. Тихо, аж чудно...
Більшість конвоїрів подалася на нараду: ті, що залишилися при людях, присіли на узбіччю дороги і куняли. Нарада тривала недовго: що робити, щоб допровадити етап до місця призначення, скоротити час маршу? Безумовно: йшли б, то й дійшли б. Але ж не йдуть. Надіятися нема на що, буде тільки гірше. Хтось із недосвідчених конвоїрів запропонував: тих, що зовсім падали на дорозі, – підвозити на санях. Цьому різко спротивилися бувалі і практичні служаки. Вони зовсім обгрунтовано вважали: тільки-но "фашисти" занюхають, що можна таким чином провезтися, як через годину-дві всі вже ляжуть на дорозі. Вирішили твердо вдатися до крайніх заходів, щоб доставити основну масу на місце. Розійшлися, почали піднімати людей вже з меншою злістю, але рішуче. Вставали мов тіні, допомагали собі взаємно. Йшли мов сліпці.
Минав куценький день, вечоріло. В конвойних відтепер не було "змін": вони всіх штурмували до походу. Безпорадне становище змушувало до жорстоких заходів. Знову взяли в руки киї і били. Били куди попало, в надії, що таким чином вдасться викликати страх, який ше подіє на останній запас сил. Нічого не допомогло. Німа нічна порожнеча наповнилася диким, розпачливим криком конвою і глухим стогоном невільників. Хтось не встав ще під час привалу, коли радилися начальники, хтось падав на шляху тепер і його вже не могли підняти копняки одурілих конвоїрів. Такого хапав сильний пес зубами за одяг і стягав на край дороги. Коло нього залишався один із конвойних, а решта проходила далі. Десь позаду чути було звуки, що нагадували лускіт роздушеного горіха. То були постріли... Конвоїр, засапавшись, доганяв колону і займав своє місце.
Знову спотворена пляма на снігу посеред шляху: то впала людина – людина "б/у". Псар при допомозі "друга людини" – пса стягав пляму на край дороги... А очманілі репатріанти далі міряли дециметрами метри дороги; сотні метрів, кілометри і далі, далі... Долали відтинки дороги, складаючи з них шматки власної долі. Скільки кому судилося ще подолати того шляху? Щораз частіше на краю дороги лягали знесилені люди. Над ними понуро стояли солдати, незадоволені тим, що знову, мабуть, прийдеться бігти від хвоста колони, доганяючи своїх. А вони вже теж перемучені. Хто лежав при дорозі, той уже "дістався" до свого призначеного долею місця...
Конвоїри лаяли відбірною матеріциною винуватців усіх їх бід під час етапу – "фашистів", але, рад не рад, змушені були виконувати свої обов'язки. Ненадовго їх вистачило раз по раз бігати уздовж етапної колпни – "небажаючих іти далі" збільшилося, вони не встигали. Тепер охоронці проводили вимушену екзекуцію на місці, тільки-но пес впорався із знесиленою жертвою і стягав її на бік дороги. Тут і дірявили впритул голову. Нема підстав стверджувати, що це були якісь вроджені нелюди. Без сумніву, це були від дитинства ординарні ігноранти. Чи ж то їх провина, що вони такі? В теперішніх обставинах вони мусять доставити етап на призначене місце. Залишатися через ослаблених підконвойних посеред снігів Уральських гір ще добу чи дві – невесела перспектива. Щомиті міг ударити мороз, отож, беручи до уваги сили людей, яких вони гнали, не мали надії довести хоч одного живого до місця призначення, якщо не приспішити ходи за всяку ціну. Вихід, на їх думку, був єдиний: позбутися баласту, якого і так уже врятувати не можна.
"Ну-ну, хлопці, ще трохи. Вже недалеко. Ну-ну, протримайтесь ще трохи... Шкода ж, стільки промучитися і – на тобі!" - підбадьорювали декотрі конвоїри нишком змордованих, знеохочених репатріантів, коли не було близько когось із начальства. Конвой – бідні люди. Від колиски виховували у них бестію, але, як бачимо, не у всіх витравили, випекли людське серце. Такі піднімали десь на боці хворостину, обчімхували від гіллячок і впихали в руки найслабшим. Подавав людині хворостину-життя – і боявся свого товариша по службі, такого самого конвоїра, як він. Недовір'я й між ними було глибоке, як прірва, що годі її подолати. Коли ж конвоїр дірявив кулею знесилене тіло репатріанта – не треба було йому ховатися. "Ще-ще трошки! Не падайте, бо біда... Вже ось, ось – лишень не видно!" –промовляли нишком декотрі служаки, не адресуючи тих слів комусь персонально. Як вони зберегли у цьому краю, між цією мертвеччиною людяність і не фальшиве, не підфарбоване співчуття? Це ще одна загадка, захована у найглибших тайниках людського єства...
...Ще переставляв занімілі ноги-колоди по дорозі; ще зберігав волю до життя, до дальшого існування – не піддавався. "Якби не ті валян-ки..." – бриніло десь у підсвідомості... Ноги вже натерті до кривавих ран. Ще недавно боліло-пекло вогнем. Потім вже ні... Ноги набряклі, спухлі, омертвілі – протези... Біль розлився по всьому тілі, тупо тиснув під грудьми, наступав на горло, паморочив голову. Відчуття голоду було вже придушене ще гострішим безсонням. Це позбавляло свідомості ослаблений голодом організм. І... ще крок. За ним – ще... Повільний крок за кроком... Зупинився. Ноги самі стали, але ніг ніби не було. Оглянувся. В очах – туман... Враз – оглух і осліп... "Ні!.. Ні-і-і!" – не відчув, як рунув додолу... – Побачив над собою небо і тіні, які беззвучно пропливали обабіч.
Тіні зникли... Тихо... – Конвоїр нахилився до самого обличчя: "Падимайсь! Прістрєлю, как вонючево шакала!" – долинуло звідкись до вух і засіло в голові. "Чомусь лице конвоїра чорне, мов викуте із шматка антрациту. А очей немає... Чому немає?" –вертілося у підсвідомості. Проситися? Ніхто не проситься... Лінива думка не працювала чітко, виразно. "Фас!!!" – великий вівчур, широко відкривши пащеку, вхопив за ліве бедро, гострий кливак пробив лихеньку одежинку, впився у тіло. Пес вперся всіма чотирма ногами і сіпнув жертву на себе. Псар допоміг тварині посмичем і оба потягнули людину на узбіччя дороги... Залишили і пішли до наступного. Над ним стояв конвоїр і щось ніби стурбовано міркував. Карабін тримав напоготові, але зволікав, не стріляв.
Тіло всюди знову почало боліти – ознака, що живий. Попробував спертися на лікті, щоб встати. Дарма. "Я... Я піду! Ось тільки встану!" Ще щось говорив чи сам до себе, чи до конвоїра. Не вмів по-російськи і це його – вже вкотре – спантеличило. Конвоїр чомусь не рішався, щось напружено думав...
"Канчай єво! Адін больше – адін мєньше: не адін лі хрен?" – гукнув котрийсь із служивих, що проходив мимо.
"Да падажді ти!" – відказав той, що зупинився над лежачим. А лежачий якось гірко усміхався і просився далі.
Повз конячка, посапуючи, діловито тягнула сани. Кучер – з обледенілими вусами і шматинками на старенькій кожушині, що служили колись погонами.
"Задєржі лошадь!" – гукнув конвоїр з узбіччя дороги.
Кучер звернув коника трошки вліво: "Тпррр!" Став.
"Надо би как-то этово (кивнув, головою на лежачого репатріанта) пріладіть! К олоблє, ілі как!"
"Ти што! Дурак? Прістрелі – і кончено! Слєпой! Не відіш, что дєлаєтся?!"
"Да падажді со своім "прістрелі"! Панімаєш – какой-то нєрускій!" – клопотався конвоїр.
"Ну, латиш. Ну, какой-то польскій жид, – нє адін хрєн?"
"Да нєт, нє латиш! Ну ладно! – легко підвів на ноги безсилого і підштовхнув до коня. – Дєржісь за оглоблі!"
Спробував взятися руками за оглоблю – марна справа: закляклі руки сповзали з холодного дрючка.
"Дай какую-то вєрьовку", – звернувся конвоїр до кучера.
Останній зітхнув, ніби мав сказати: "Нічого не вдієш, прийдеться пошукати!" – Взяв із саней мотузочка, наче тримав під руками, і простягнув конвоїрові. Цей перев'язав мотузочком зап'ястя рук репатріанта і прив'язав до оглоблі біля самої дуги. Від коня війнуло теплом і кінським потом. Конвоїр в'язав і бурмотів щось сам до себе.
"Ну і дурак ти, брат! – повчав тим часом конвоїра кучер. – Ти пападьош, ох пападьош со своїм характером! Нууу!" – гукнув на конину.
Рушили вперед.
Переставляв ноги, бо мусів. Конячка тягнула – не міг же волочитися. Ноги – не свої. Швидко заболіли рамена. Здавалося, ось-ось відірвуться руки разом з лопатками.
А візник стежив. Він зауважив, що руки побіліли – загрожувало неминуче обмороження. Не спиняючи конячки, дістав із саней ганчірку, обмотав нею руки репатріанта, перекинувши через оглоблю. В'язав і лаявся чорно.
Біль у ногах допікав немилосердно. Здавалося, йшов по вістрях ножів, котрі ранили, сікли живе тіло глибоко, аж до костей, до серця. Тіло мліло, напівволочилося, і, зморений безсонням, він ніби й задрімав ходячки.
Ще щось бачив, наче крізь пелену мряки; чув якби через стіну. Свідомість була пригальмована, як у сні. Дивний стан: організм влучив момент, відпочивав.
Скільки минуло часу? Хвилина, дві, чи, може, година? Але вернувся до свідомості – це безперечно. Бо сприймав те, що його оточувало, бачив світ, відчував біль у всіх кістках. Біль –- хороша річ, ознака життя.
"Хватіт! – крикнув конвоїр. – Останові конячку!"
Візник стягнув лихенькі віжки: "Тпррру!" Відв'язав руки від оглоблі; конвоїр подав довгого ціпка: "На, ладно, шагай сам! Прістанєш єшчо -прістрелю как падло, ясно? Пашол!"
І пішов репатріант далі на власних ногах...
Постріли чулися щораз рідше. Етапна колона розтягнулася на кілометри. Чи то вибракування закінчилося, чи певна норма допустимих втрат була виконана, але перетруджений і теж невиспаний конвой якось збайдужів і притих. Тепер кожний із них повільно переставляв ноги, згідно з просуванням конвойованих уперед. Хтось ще падав.
Піднімали, давали ломаку в руку, легко штовхали в плечі, ніби надавали початкового руху. Манджали, місили сніг далі.
Розвиднілося...
Дорога мусіла закінчитися. Звернули вбік на зруб. Вперед пішли кількоро саней і конвоїрів – видно, ті, що знали дорогу. Сніг сягав трохи менше колін. Ноги встрягали аж до грунту – йти було важко. Люди розтягнулися по шляху, волочилися як хто міг. Поодинцем і групами.
Конвоїри занехали йти по боках, – ішли спільним слідом з репатріантами, користувалися костурами так само, як і вони. Під ногами було нерівно, відчувалося, що йшли по недавньому зрубі: зустрічалися пеньки, рідкий поріст із підшивки старою лісу виднівся на снігу.
Передні напевно побачили мету, до якої більше двох діб прямували, бо раптом етап оживився. Конвоїри загомоніли: "Нуж, нуж, хлопці! Ось-ось табір, – не падайте духом! Незадовго відпочинок!" Нікого вже не стріляли. Хто не міг іти. залишали на місці або підвозили саньми. І дійсно, на якійсь невизначеній відстані виднівся темний об'єкт, що дуже контрастував з білим, ще не порушеним снігом. Здавалося, зовсім близько, ось-ось, тільки руку простягнути. Може, так і було. Але йшли ще довго. Скільки невимовних страждань залишили ще люди на цьому невеличкому відтинку бездоріжжя! Долали ж останніх півтора-два кілометри рештками згасаючої волі, мускульних зусиль. Кожний метр давався дорогою ціною. А чорний пункт ріс, розширювався, окреслювалися вже його контури. Передні розрізняли вже частокіл, сторожові вежі, якісь приземкуваті будиночки поруч із частоколом. А сил невистачало вже й на метр дороги, – хоч рачки повзи. Як же заздрили ті, шо тяглися позаду, тим, котрі посягли вже воріт табору. Ланцюжок темних фігурок простягнувся ген по зрубі і впирався вже одним кінцем у табір. Фігурки ніби похитувалися на місці. Так здавалося. Насправді вони останніми зусиллями змагалися з власною неміччю...
Закінчувався куций день. Ще половина етапу не прибула до воріт табору. Конвой вирішив не чекати усіх, як це передбачалося формулярами, а почали запускати через відчинену браму тих, що дійшли, відразу.
У зоні табору їх очікувало кілька чоловік із кримінальних арештантів "побутовців". Були це покірні хлопчаки і зовсім ше молоді. Вони заходилися розводити голодних і сонних людей по бараках, де було навіть напалено, бо очікували прибуття етапу ще вчора. Знеможені люди падали на нари і засинали мов мором вражені.
За останнім репатріантом, що прибув сюди, брама зачинилася геть уночі. Тоді в бараки занесли двовухі цебри з вистиглою баландою і пачки з розфасованим на пайки хлібом. Піднімали сердешних зі сну і напівпритомних годували. Безконвойники робили усе можливе, щоб якось обслужити прибулих "фашистів" (як їх інформували), цих напівживих істот. У бесіду не вступали, тільки приглядалися до кривавих ран на ногах.
Ще безконвойники не встигли винести своїх цебрів із-під "дубль-баланди" (заварена була подвійна норма субстрату), як люди спали вже
мертвецьким сном. Зголоднілі блощиці кинулися на жировисько і паслися на тілі репатріантів без перешкод. Сон переміг...
Ніч – дві третини доби – проминула як мить. Наступного дня безконвойники вже встигли зварити баланду, а люди продовжували спати. Ноги-рани стирчали з нар, сопух немитого тіла, гною важким молотом висів у вже й так затхлому кожному бараці. Нарешті у зону табору зайшли вчорашні конвойні, а нині – наглядачі. Вони заходили в бараки. Довго стояли при відчинених дверях, впускаючи свіже повітря, щоб можна було дихнути. "Падййом!" – закричав наглядач, але ніхто й не ворухнувся. Тоді почали товкти кийками (дринами) по стовпцях нар: "Падйом!" Декотрі пробуджувалися і почали которгати своїх товаришів. "Мйортвиє єсть?" – впало перше запитання, коли більшість людей вже не спала. Питання не зайве – мертві були. У кожному бараку. Прикро: стільки мук подолати-пережити, щоб уже тут поставити крапку в своїй біоірафії. Неживих безконвойники повитягали надвір, наглядачі почислили людей і пішли. Знову занесли баланду. Вже звичайну, ріденьку. Ходили поміж нарами, брали менажки, наливали цю юшку і подавали людям. Хліба не дали, пояснили, шо не встигли привезти. Як привезуть, то віддадуть заборговане. Табір жив: з димарів курилося, на вежах стояли пости ("попки", на табірному жаргоні). Минув ще день, прийшла ніч. Світла не було, тільки бляшаночки з якимсь смаром, в якому горіла вмочена туди шматиночка замість ґноту. Це все сильно диміло і смерділо, а світла давало мало. Люди почали приводити до ладу свої рани: приносили в менажках сніг, розтоплювали біля печі і промивали ноги. Дерли на пасочки сорочки (хто ще мав), прополіскували і проварювали це в сніговій воді, завивали рани. Так робили всі, бо санітарної служби не існувало. Важко було на поранених, спухлих ногах виповзати за снігом чи для інших потреб. Безконвойна обслуга поставила "кадки" в бараках, де можна було перетримувати воду. Приносили звідкись лід і тут його розтоплювали...
Частина людей після прибуття важко хворіла. Маячили в гарячці, майже не приходячи до пам'яті, і поступово вмирали. Цікавився якийсь сержант, чи є між репатріантами "лєкпом" (медик, по-табірному "лєпіла"). Такий знайшовся. Йому вручили якусь кількість білого і червоного стрептоциду в таблетках і трошки марганцевокислого калію у порошку – ось і всі ліки. Не дати ні шматка бандажу, ні вати. Наслідки не заставили себе чекати: люди вимирали потроху. Ніхто на це не звертав уваги, вони вибували "єстествєнной смертю". Але основна маса репатріантів приходила до себе, на диво, дуже швидко...
Третього дня прибув наступний етап.
Поплили будні, подібні один на одного як краплі води: час поділявся на "падйом", "правєрку", "кармйошку", "атбой". Усе діяло злагоджено. Табірної адміністрації не було, бо ЛП (лагпункт) був тимчасовий, не виробничий, а була тільки "ВОХРа". Хлопці із безконвойних арештантів доставляли на кухню "продукти", варили їсти, ділили хліб, якщо такий привозили. (Про хліб би краще не говорити, бо це було щось спечене із вівсяної, не просіяної як слід муки, що не трималося купи). Виволікали небіжчиків із бараків і десь там за огорожею закопували. Виконували вони свою роботу сумлінно, своєчасно, покірно. Бесіду з "фашистами" не заводили. Вперто не відповідали на будь-яке запитання. З цікавістю приглядалися до людей, ніби хотіли щось відкрити для себе. В порівнянні з обпаленими війною, битими горем "фашистами" вони виглядали дітьми, і навіть дуже наївними.
Репатріанти переварювали снігову воду, промивали нею рани, присипали розтертим на порошок стрептоцидом і завивали у проварені, прополоскані ганчірки. Набряклість швидко відступала, рани гоїлися. По двох тижнях смертність практично припинилася, оскільки була спричинена запаленням легенів і частково зараженням від забруднених ран. Голод і холод з додатком перевтоми служили основою виникнення цих хворіб, а лікарської допомоги чи хоч якихось умов для лікування не було.
Так почалося табірне життя цих людей, які не зробили нічого такого, що можна б кваліфікувати як злочин: ні одному з-поміж репатріантів не довели порушення ним закону даної держави; не було навіть спроби щось комусь довести...
Табір.
За географічним визначенням він знаходився десь на водорозділі між ріками Камою і Печорою. Система численних тут таборів належала до "Усольлагу", з центром чи не в самому таки Солікамську. На той час політичні в'язні звичайного рангу утримувалися разом із побутовими злочинцями і, на відміну від останніх, обмеженням офіційно не підлягали. Жіночі табори переважно прилягали до чоловічих і були відгороджені лишень колючим дротом, частіше – навіть без забороненої смуги.
Сукупність таборів, що розміщалися між верхів'ями рік Ками, Північної Двини і Печори, не була постійною: арештантів тут використовували на вирубці і сплаві лісу. Де ліси були вирубані, там табори пустували, бо людей переганяли на нові місця праці. Репатріантів розселили саме в такому таборі. Може, ще торік це був якийсь "ОЛП № ..." А тепер він мав загальну назву, яку вживали для таких таборів, – - "мйортвая зона". Чому якраз – "мйортвая"? Адже можна було б назвати й по-іншому – опущена, закинена, покинена і т.п. Згодом ми переконаємося, що арештанти давали всьому влучну, дефінітивну назву.
Табір стояв посеред величезного зрубу, край лісів навкруги маячів на відстані кількох кілометрів. Чорною брудною плямою виглядала "мйортвая зона" посеред непорочного білого поля. Усе свідчило про те, що торік тут ще перебували люди: навіть кухня не була демонтована. Це означало, що табір потрібний.
Бараки побудовані за випробуваним за довгі роки проектом: низькі, без повали, покриття – крокви, набиті зверху обапілками ("горбилями" – по-місцевому). Зовні вони нагадували присадкуваті шопи, складені нашвидкоруч, і важко було б навіть уявити необізнаному європейцеві, що це будувалося для замешкання людей. Бо й вікон практично не було. Ще гірше – всередині барака. На оба боки від вхідних дверей відразу з порога зяяли широкі, десь з півтора метра, проходи між суцільними нарами. Проходи губилися у темному нутрі барака. Відсутність стелі і чорний низький строп над головою нагадували чорну, понуру печеру. Двоярусні нари низькі: на долішньому ярусі не мож було сидіти, не згорбившись. Замість вікон у стіні були вирізані дірки на долоню широкі і десь з півметра довжиною, "засклені" скляними баночками із-під чогось консервованого. Баночки були поставлені одна на одну, а відтак те "вікно" було ущільнене по боках мохом. Світла воно практично не давало. Поділ у бараку вистелений тесаними сокирою "дошками" тільки посередині на проході; під нарами – мокра земля або вода, в залежності від пори року. Піч – посередині барака зараз напроти дверей, де було вільне місце, не застелене нарами. При дверях зсередини стояла діжечка на воду з одного боку і кібель-"параша" з другого.
Ось у такому таборі опинилися репатріанти перший раз. Відомо було, шо це тільки тимчасова "мертва зона" і тут тільки – перепочинок.
Всякі службові приміщення у цьому таборі не діяли. Працювала тільки кухня. Проте була тут найголовніша споруда – "ізолятор", тюрма в тюрмі, або ж "кандєй", як називали його тутешні мешканці. До цього чуда ще повернемося не раз.
Поза межами табірної зони були побудовані невеличкі будиночки для начальників, де вони, згідно з рангом, і проживали. Могли мати окремі "квартири" (начальник табору) або й великий барак-касарню для "надзорної", озброєної служби. Були теж будиночки для утримання псів. Штабний будинок найбільш показовий. Там існували вже "кабінети". Будинки поза зоною називалися "вєдомствєнниє", де б вони не знаходилися при таборі – у заселеному місці чи в "тайзі". Усе разом становило єдиний комплекс й іменувалося "ОЛП-№..." (отдєльний лагерний пункт №...). ОЛП, або коротко "лагпункт", будувався з місцевої деревини, просто "з пня", єдиним інструментом: пила, сокира (руский топор), "черга". Додати до цього треба ще "рускую смєкалку", бо тільки з її допомогою можна було творити такі чудеса, як лагпункти. Абсолютно всю двигунну силу, досягнуту технічним розвитком цивілізації середини двадцятого століття, заміняла єдина мускульна сила – люди.
Л юд и.
Як і забудівлі, поділялися на ті, що в зоні, і ті, що поза її межами. В зоні (за загородою) – "зеки" (заключонниє); ззовні – "вольнонайомние". "Зеки" називали останніх "вольпяшками". На жаль, емоційне навантаження цього слова в умовах табірної системи неможливо відтворити. Оскільки між "зеками" завжди знаходяться розумні люди, то вони вже давно прийшли до висновку, що це "ті, котрі вільно запродали себе в неволю". Отож немає значення, на котрому боці знаходиться людина, якщо вона причетна до ОЛП. Бо істотної різниці у побуті між ними не було, хіба що "вольняшкі" не були такі голодні і краще зодягнені, ніж "зеки". Здавалось, життя "у зоні" і "за зоною" – це два різні світи. Насправді цей стан можна поріьняти зі станом поліцейського і злочинця, які закуті спільним кайданком третьою особою, щоб один від одного нікуди не дівся... Може, ще приваблювала матеріальна вигода: тут вони, "вольняшки", були на "казьонних хлєбах" і на "прочому довольствії", що у голодний повоєнний час мало не останнє значення. З морального ж боку – можна було познущатися над розумнішим від себе ближнім і не відповідати за це. Тим задовільнялися амбіції, хворобливо розвинені у бідних людей, що вразливе переживають свою інтелектуальну неповноцінність. Що стосувалося репатріантів, то вже в Солікамську "начальники" відчули своїм професійним нюхом, які можливості відкриваються перед ними у "роботі з фашистами". Жоден закон ні тут, ні в цілому світі репатріантів не боронив...
Минав час. Десь через тиждень після прибуття до "мертвої зони" декотрі невільники звернулися до начальників, щоб їм віддали особисті речі, які підвозили на санях у дорозі під час пішого етапу сюди. Начальники робили дурну міну, здвигали плечима й обіцяли поцікавитися. Але речі й далі не повертали, їм нагадували знову. Вони безпорадно відповідали, що фірмани з саньми вернулися до Солікамська, і не годен так скоро ту справу вияснити. "Обов'язково віддадуть! Якщо помилково щось завезли з собою чуже назад, то "разбєрутса" і віддадуть. Ще й винуватих покарають". Сумнівне було те слово "разбєрутса", бо репатріанти вже встигли зневіритися у цінності цього слова. Але ж: де та людина, яка не вірить в удачу до кінця? Адже потопаючий – за бритву хапається...
Безконвойні мали окрему секцію в одному із службових бараків. На нарах – сінники, напхані стертою соломою, старі, подерті і полатані коци. Яке воно там не було, але на чомусь спали і чимось накривалися.
Минуло з десять днів, і мовчазливі арештанти-побутовці почали нишком заходити до репатріантів у бараки. Вступали в бесіду. Обізнаність цих молодих злочинців у табірнім господарстві була подиву гідна. Вони знали все, що де робиться по "архіпелагу", хто де сидить і де є добрі, а де – лихі начальники. Всі вони як один "сиділи нізащо". Про те, що прибудуть "фашисти", знали давненько. Знали теж, що їх привезуть впрост із-за кордону. Усі "зеки" хотіли побачити справжнього "фашиста", бо дотепер чули тільки таке слово і були переконані, що за ним криється щось кардинально протилежне людям, яких вони звикли бачити щоденно довкола себе. Щось "навпаки". Може, навіть мають очі на потилиці і ходять назад. В їх розумінні це мали бути якісь ірраціональні сотворіння, бо ж "фашист", "контра". Натомість побачили вкрай виснажених людей, зодягнених у якийсь чудернацький однострій – військо не військо. "Зеки" незадоволено спостерігали, як швидко і вміло заліковують рани ці "фашисти": з їх точки зору, це суперечило всякому здоровому глуздові, адже рани (післані самим Богом) належалося підтримувати, щоб гнили. Самі безконвойники, в такому разі, залишалися б тут, в обслузі. У висновку – одні і другі "прокатували" б зиму і уникнули б виходу на "повал". Стремління до виздоровлення вони розглядали як прямий акт зради, саботажу проти них. Бо скільки дав би "зек" за те, щоб мати рани цілу зиму і через те не йти на роботу. Скільки таланту вкладав, аби викликати на тілі виразки і щоб не впіймали на "мастирці"? А тут мають усе готове – ці "фашисти" і... ух!..
Етапи з Солікамська були їм відомі. Знали, що взимку великих етапів не приганяють, бо навіть конвой не витримує. Приганяють сюди влітку, а найбільше – восени. Зимовою порою небезпечно вибиратися сюди, бо морози і глибокі сніги – "очень много отсєва". У морози і глибокий сніг приганяють переважно рецидивістів, та й то малими групами. Перед прибуттям етапу їм на кухню виписали з "бази" продукти і звеліли зварити на 950 осіб. Зварили на добу раніше, і це чекало. Вивели із Солікамська 1000 репатріантів, надіялися загубити по дорозі біля 50 душ. Тим часом вийшло більше як 200. Баланду, що залишилася після першої годівлі, начальник служби звелів винести за ворота і вилити. Чому не роздали людям? Ті б з'їли. "Не паложено!" Конвойних, що залишилися тут на дальшу службу, прибуло трохи більше як 100 чоловік; замало, але тепер всюди не вистачає людей. Коли прибув другий етап, то з баландою сталася майже така сама історія: зайву винесли за ворота, але не вилили. "Скармілі лошадям, а может, і самі елі", – пояснили безконвойні і додали: "вони" завше голодні, як шакали, і тільки й дивляться, щоб потягнути в арештанта.
Надіючись на те, що між "фашистами" немає стукачів, ніхто їх не "продасть", безконвойні нишком давали більше, ніж черпак. Із двох етапів тепер було в зоні трохи більше як півтори тисячі людей. Вже на місці померло біля 50 репатріантів, а це – небагато. Бо таких, "як вас пригнали, -– пояснювали вони, – ми думали, що всіх поволочемо ногами вперед". Те, що репатріанти не засуджені, вони оцінили чітко: "Хана вам здєсь!"
Коли довідалися, що репатріанти домагалися від начальників, аби їм віддали речі, які забрали по дорозі із Солікамська, то не могли надивуватися. Ці молоді злочинці не уявляли собі, що може існувати ще якесь "право" крім того, яке тут застосовувалося: що в моїх руках, те моє; не маєш сили – не маєш права. "Ну і чудакі! – дивувалися безконвойники. – Какой тебе дурак отдаст вєщі? У нєво, паді, дома с голой ж...й по снєгу бєгают, жрать нєчєго. Лучше єво баба тваї кальосікі (черевики) на стакан авсянкі вимєняєт! Он – відіш – нєспасобєн, воровать не может, – пашол псом работать..."
Ці молоді хлопці були практичними, дивилися на світ тверезо, без ілюзій. Вони природно сприймали свавілля начальників, знаючи чітко, що "положено" чи "неположено". Треба було бачити, як вони виволікали трупи з бараків: діловито, притиснувши ноги мерця ліктями під пахвами, з найменшими затратами зусиль, ніби то був їхній фах. Закінчені циніки? І з такою простацьки доброю душею? Як можна було поєднати таку дитячу наївність з простим холодним розрахунком?
Від цих самих безконвойників репатріанти довідалися, що "база" недалеко звідси. А це називається– "повезло". Бо як підуть завальні сніги, або бездоріжжя через весняні паводки, то ті, дальші, "з голоду поздихають". І з таким спокоєм вони те говорили, ніби про завтрашню погоду.
"База" дійсно була недалеко.
Минуло більше двох тижнів, і безконвойну обслугу забрали. Люди прийшли вже до себе. Знайшлися кухарі, призначили старосту зони, нарядчика, штатного "лєпілу". На роботу нікуди не виганяли, крім самообслуги. їсти не носили до бараків, належалося ходити до столовки. Годували по-бригадно в присутності бригадира і старости. Хліб привозили майже щотретій день. Пайка хліба була завше врізана – його не вистачало. Заміняли це випробуваним методом – "черпак за хліб". Першими бригадирами, нарядчика і старосту призначили з тих, що оббирали людей у вагонах. Вони-бо зберегли найбільше фізичних сил, а це надавало їм самовпевненості і нахабства. На їх лицях ніби було написано: "Я не зупинюсь ні перед чим!" Саме таких і треба було. Нарядчик і староста відразу перейшли у службовий барак. Разом вибрали собі "шестьорок" (особисту обслугу). Знайшли майстра, який мав їм виготовити "дрини" – киї, про які ще не раз буде згадка. З перших днів давали зрозуміти усім мешканцям "мертвої зони", що влада є на місці. Крім кухні, де вони паслися тепер без будь-якого контролю, вимагали окремого респекту до себе, їхні "шестьорки" теж поступово нахабніли, ставали недоброзичливими. Важко було повірити, що це вчорашні вигнанці, розсіяні війною по світу, які мали щось спільно-людське між собою. І було це так недавно. Почалося життя репатріантів "по образу і подобію" "зеків".
"База".
Це був один із централізованих таборів, що служив базою для якоїсь кількості ОЛП під оглядом утримання, постачання, обслуговування і т.п. як вільнонайманих, так і невільників, в якій би вони іпостасі не утримувалися. Тут знаходилися склади з інструментом, провіантом, одягом, пальним тощо, майстерні, де ремонтували автомобілі, переробляли їх на газогенераторне паливо, стаціонарні лікарні і реконвалесцентний пункт для оздоровлення дистрофіків, котрі мали влучну назву в усій імперії – "доходяга". "Базу" обслуговували самі "зеки" – спеціалісти. Не важко тепер здогадатися, що це місце – мрія кожного арештанта так само, як і будь-якого наглядача чи "вольняшки".
Влодко опинився якимсь чином на "базі" з попереднім етапом, коли сніг ше не був такий глибокий. Доставили його туди на правах фельдшера. Інтелігентний, вихований матір'ю чешкою, зробив таки відповідне враження на тих, від кого це залежало. Йому пощастило.
"База"! Де той доходяга, який би не мріяв про неї мов про царство небесне в передзабутті, перед тим, як згаснути навіки? Де той "пес-червоно-погонник", який, лягаючи на скрипуче, тверде і брудне ложе у землянці ОЛП, не мріяв би пробудитися у "раю" – на "базі"? Там немає ні ранкової побудки від удару залізякою об рельс, ні цілоденного дрижання від холоду і переживань, що, може, хтось утече. А є тепло і спокій – відпочинок...
Минув тиждень після того, як безконвойники покинули "мйортвую зону", – репатріанти почали господарити самі.
І раптом одного досвітнього ранку (у тих місцях у той час це глуха ніч) у таборі відчувся якийсь незвичний рух. Зайшло багато надзорців у зону, з ними – начальник "надзорслужби" і якийсь приземкуватий цивільний. Ходили від барака до барака, викликали бригаду за бригадою, веліли відразу виходити з речами і шикуватися по-бригадно біля воріт. Було дуже зимно, люди їжилися на морозі, тупцювали на місці, щоб не замерзнути у лихенькій одежинці. Терпіли. Тривало це досить довго. А в гурті вже з'явилася нова "параша": "Підемо на нове місце, там – робота, годують досхочу, а умови побуту – то вже й мови нема"... Декотрі вже навіть знали, як це задалеко і який там начальник. Створилися ворота – і табір почав випльовувати бригаду за бригадою на засніжену дорогу: "пєрвая иятьорка, вторая, третья..." і т.д.
Вивели таким чином біля 700 репатріантів, половину з того, що було в таборі. Трохи збоку стояла валка навантажених чимось саней, запряжених завше тими волохатими кониками і в "дугу". Конвою багато, бо мали не тільки етапувати, але й залишитися на службі разом з репатріантами на новому місці.
Прочитали формально, чого не слід робити "в путі следованія", бо будуть стріляти, запитали, чи зрозуміло, і – "Слєдуй!"
Більше семисот людей вирушили кудись у ніч, навпростець, у невідоме... На нове місце! А що ж там?




Розділ II. ТЕРПІННЮ НЕМАЄ МЕЖ…

Початок зими 1945-1946 року.
Сіріло. Було ще зовсім темно, ранок лиш відчувався. Чисельна колона, десь понад вісімсот людей – репатріантів і конвоїрів, просувалася недбало і мовчки, шпортаючись іноді через пеньки під снігом, долаючи простір у невідомому напрямку. Йшли по голому зрубі, обминали поодинокі тоненькі, мов груба конопля, стовбурчики, обчімхані і подряпані під час минулорічної порубки "ділової" деревини. Часу ніхто не міряв, бо нікому на цьому не залежало, так само як і простору, який уже був поконаний за цей час. Реальне значення мала міра втоми, що ніколи не залежало від пройдених метрів-кілометрів – на це складалося багато інших причин, а час поділявся на періоди від баланди до баланди, від перевірки до перевірки, від хліба до хліба, від цукру до цукру. Лиш цукор (який таки видавали), у меншій чи більшій порції, мав нагадувати, що закінчився якийсь-там місяць. Так було, здавалося, всюди, це стосувалося і людей, які йшли мовчки.
Аж дивно – ніхто ні слова. Тільки глухо скрипів сніг під ногами та чувся придушений сап людей, якому вторував храп невтомних конячок і скрип саней, що поспішали зараз-таки за плечима ще досить щільної колони густо конвойованих репатріантів. Попереду торували неторканий сніг провідники, якісь незнайомі люди, чи то з військових, чи з цивільних – важко було сказати. Разом з ними просувалася передня стежа конвою, а на відстані якихось 15-20 кроків за ними топтала сніг перша п'ятірка першої бригади підневільних репатріантів. По боках ішли слід у слід конвоїри, колону замикав своєрідний "трен" із значної кількості саней, запряжених малими, незграбними, волохатими кіньми. Коней поганяли безконвойники. На санях везли якесь добро, накрите зверху парусиною і прив'язане мотуззям. Складалося враження, начебто пересувається якась легендарна військова частина в однострою часів громадянської війни, в чубатих шоломах-"будьоновках" з непомірно великими зірками спереду. Короткі і лихенькі курточки з підрізаних шинель "б/у", мабуть, не дуже гріли, бо репатріанти йшли зіщулившись, ніби підкрадались до невидимого ворога, запхавши голі руки у рукави, щоб не мерзли. Ноги ставили широко, як діти, що взулися у валянки своїх батьків і не навчилися ще у них ходити. Єдине добро, яке мав ще кожний при собі, – це "котелок", останній залишок війни, винесений з Європи, – звичайна німецька алюмінієва менажка. Таку посудину мав майже кожний, оскільки розуміли, що в цих обставинах ця річ безцінна.
Конвоїри – у коротких кожухах, з опущеними "вухами" шапок, тримаючи руки на "пепешках", завішаних на карку поверх кожухів, ішли спокійно. Здавалося, ніхто ніким не цікавився, всяк знав свій обов'язок і виконував його без примусу.
Почало світати. Крізь ранішню імлу попереду забовваніла чорна смуга лісу. Це була межа: доти у минулому сезоні дерева були вирізані і вивезені на сплав у притоки Ками, чи, може, якоїсь іншої ріки. Морозна мряка у цьому місці була густішою. Зійшли трохи вбік, стали на слід, залишений тракторними саньми, увійшли в ліс. Зробилося затишніше і начебто тепліше, усіх ніби пригнітив морок незайманої гущі чужого лісу. Йшли далі, місцина була нерівною, спускалися по схилу в глибокий яр.
Непомітно розвиднілося зовсім. Етап, перетявши на своєму шляху вузьку балку яру, дряпався нагору знову; дрібненькі мізерні сотворіння – люди – обминали напівзогнилі колоди колись величних і гордих смерек чи ялиць, що тепер спиналися у безладді на сухі гіллячки, ніби пробуючи ще встати і загородити шлях непроханим гостям до своїх володінь, боронячи й оберігаючи живий ліс – своє потомство – від напасті, яку навіть мертві дерева можуть відчути. Переступали через дрібне патиччя, лягали животами на засніжений "вальожнік" і, де це було можливо, перелазили на другий бік – долали перешкоду за перешкодою і просувалися далі по пологому схилу дороги. Люди втомлювалися, сповільнювали хід, але не піддавалися, відчували, що на цей раз іти не прийдеться довго. Конвой поводився спокійно і не чіпав нікого. Валка саней завернула кудись убік ще до того, як етап спустився у яр, – очевидно, поїхали обхідним шляхом, минаючи стрімкий спуск і бездоріжжя.
На високому і доволі рівному місці посеред уральського лісу якісь "спеціалісти" залишили знак – відзначили величезний квадрат, шо виділявся зі струганою корою на деревах, наче білі "залисини" на тлі темних ялиць, почіпляли білі дощечки до цих дерев і написали на них якимсь чорним смаром, що стікав, мов чорні сльози: "ЗАПРЕТКА".
Під кінець коротенького, мов мить, дня сюди пригнали етап. Усіх чубатих репатріантів загнали у згаданий квадрат – "табір", збили в купу, і якийсь старшина, як виявилося згодом – начальник охорони у цьому "таборі", відразу пояснив:
– Оця площа, на якій ви тепер знаходитесь, це і є місце табору, у якому ви будете жити. Поза межі табору виходити заборонено, до "запрєткі" не наближатися на відстані п'ятнадцяти кроків. При порушенні забороненої лінії кожний буде застрелений на місці без попередження.
– Будь-які запитання вирішувати через бригадирів, старосту зони і нарядника. Звертатися безпосередньо до начальників заборонено! –додав хриплим, промороженим горлом начальник новоспеченого ОЛП (поки що без номера).
 
Наші Друзі: Новини Львова