Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 19 квітня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 95517
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
“Nein! Einfach gluckliche Erfolg! Magst ruig sein!”*
Остап ліг поряд на нари. Був задоволений.
В карантинну зону Петра більше не пустили. Він передав Остапові на другий день дрібно списаний листочок...
“Пєрвая машіна, вилєтай на комісовку!” – гукнув котрийсь із табірних придурків-”махновців”, коли Остап дочитував грипс від Петра.
Комісовка, комісовка – є таке “положено”, є таке й слово. Нащо? Перед етапом у “тайгу” належиться “комісовка”-медогляд. У передетапному бараці біля столовки роздягали наголо марних зеків у присутності зграї наглядачів з дринами і кількох офіцерів. Один мав білий обширний кабат поверх шинелі – “доктор”. Він оце й щипав кожного зека за голу половинку задниці: “Адєвайсь”.
30 осіб (по машінам) проганяли до брами і шикували згідно з реєстрами. Усі здорові, здатні до праці.
На етап! Куди тепер?!
* А, може, ти вкрав!
Ні! Попросту – щасливий випадок! Можеш бути спокійний.



Розділ III. ЕТАП У “ТАЙГУ”

Триста політзеків стояли перед брамою в колоні по п’ять, розділені на десять груп. За брамою очікували 10 вантажних автомобілів – “студебекерів”. Вантажівки були відповідно обладнані: поверх скринь – великі паки, змайстровані зовсім примітивно із здирків-обапілків. Крім каркаса зверху пака була оббита колючим дротом. Автомобілі стояли на заздалегідь пристосованій площі, для завантаження живим товаром зараз за брамою. Конвоїри з розрахунку по п’ять на кожну машину і відповідним резервом – стояли поруч... І знову все спочатку. Все, як і раніше.
На дворі метушилися начальники машин, хтось із офіцерів давав останні команди; запасна група конвоїрів з псарями помістилися в ущільненому триосному “студебекері”. Ще подали бунт свіжої соломи на підстил. Гримнули дверцята кабін, начальники сіли біля шоферів – і колона рушила головною трасою майже ідеально по 150 меридіану на північ. Шлях повільно піднімався від берега моря...
Принишклі зеки мали тепер заняття: надламували потрошки хліб і мовчки їли. Щелепи аж зводило від тугої шкіри риби, яку намагалися відгризти. Не викидати ж дорогоцінного харчу! “Суха” триденна пайка зменшувалася у руках голодних людей з неймовірною швидкістю, хоч як не старалися нещасні розтягнути це задоволення: порцію на три дні люди поз’їдали, не подолавши й першого відтинку шляху.
Спокій. У животі щось було, на короткий час зек утратив страх перед завтрашнім голодним днем. Їде зек. Його везуть. Здається, його везуть одного, ні спереду, ні ззаду, ні поруч нікого і нічого для нього не існує – він сам зі своїми стражданнями, муками і конвоєм. Їде. Ніколи для нього не скінчиться цей шлях страждань, ніколи, поки не вмре. Він не філософствує – він тим і в тому живе: його арештантська доля завше з ним, як власна тінь.
І зек терпить. Терпить гірко і стоїчно...
Крізь шпари між дошками свище протяг, заморожує людей, пудрує їх з верху і зі споду; вони робляться сірі, відтак – білі, всюди, навіть на лиці. Їде зек. Під провіяним наскрізь морозним вітром бушлатом, у застиглому тілі б’ється серце, ритмічно, з невсипущою натугою перепомповує сукровату, і зек продовжує клінічно жити.
Остап сховав частину хліба і натягав зубами цупкий шматок шкіри з риби: зволікав. Свідомість підповідала, і не безпідставно, що додаткова крихта, котру він отримав від Петра перед етапом, давала йому неабияку перевагу вижити довше в порівнянні з рештою в’язнів, котрі такої добавки не отримали. Та свідомість, всупереч голодові, переконала його, і він залишив частину пайки на наступний день. Він був уже “старим”, практичним невільником, не тратив свідомості ані здатності зважувати обставини.
“Палатка”. Перша зупинка для перепочинку шоферів і конвоя. Автомобілі запаркувалися, мотори замовкли – спокій.
Начальник машини відкнеблював знадвору дверцята, конвой встав з ослона, і по черзі пішли служаки випити по горнятку окропу. Тимчасом солдат зняв підпорки з-під штахет у буді і дозволив встати закостенілим, покритим сніговим порошком, в’язням. Здавалося, мертва дотепер маса ожила, рушила з місця, і почали зеки повертатися на коліна. Пробували встати на ноги, – не відразу вдавалося. Рух має свої переваги – люди приходили до тями, помалу випростовували задеревілі ноги, до облич вертався живий колір. Лейтенант, начальник етапної колони, заглядав по черзі у буди і усміхаючись питав: “Как, жів курілка? Дубарєй нєт?” Ніхто йому не відповідав, однак по його тону відчулося, що він від природи не мав би бути поганою людиною. Але й відчуття моменту, який переживали в’язні, було йому незнайоме – він, попросту, був при службі, був на роботі. Весельчак такий собі. Разом з тим відчулося, що колимська “тайга” є поза законом як для зека, так і для конвойних і охоронних військ. Більш-менш практичні в’язні досконало знали, що зайва фамільярність начальника більш небезпечна, ніж строгість.
Довго не попасали. Розмістили зеків як “положено” і рушили далі. Їхали тривалий час. Короткий день у тих широтах давно закінчився, гул моторів присипляв збайдужілих конвоїрів і вони похитувалися з боку на бік, поховавши голови у широкі коміри тулупів. В’язні, зауваживши послаблення пильності конвоя, тихенько перемінювали спосіб сидіння, старалися якось прилаштуватися, щоб не примерзати до помосту. Їхали так майже цілу осінню колимську ніч: переїхали через Сусуман без зупинки, і валка рухалася повільно, але впевнено далі, на північний захід. Мусіло бути десь над ранок, коли автомобілі знову зупинилися у якомусь місці. Конвой повиходив із будок, веліли вийти також усім в’язням. О диво – конвоїри почали помагати людям вибиратися через вузьку щілину надвір. Ставили зеків у загальну купу і не лаялися, не чіплялися. Поряд у темноті бовванів величезний приземкуватий чорний барак – туди й загнали усіх триста етапників і дозволили розміститися як кому буде вигідніше. Барак-півземлянка був вкопаний у землю настільки, що доводилося сходити у нього по похилому схилу, мов у яму. Двері, великі і солідні, запиралися щільно. Земляна долівка вкрита товстим шаром перетертого колимського грунту глинисто-шутрової консистенції. Впоперек лежали якісь масивні кльоци, дерева, через них доводилося перелазити. Попри стіни сталеві труби, вони були навіть гарячі. Очевидно, там була бойлерня для огрівання ще якихось об’єктів, бо ж не напалили спеціально для того, щоби сердеги зеки обігрілися. Пізніше стало відомо, що той пункт зупинки називався “Мехцех”. Мусіли там бути відповідні майстерні для ремонту рухомого транспорту. Люди поприслонювалися до стін і відразу позасипали у незграбних позах, мов загиблі від раптоводіючої отрути. Двері конвой замкнув знадвору, а в середині зосталося два солдати біля входу з автоматами напоготові.
Нараз: “Падйом”, “Падйом”! Ніхто й не ворохнувся. Люди, перемучені до краю, розквашені теплом і короткочасним спокоєм, глипали отупіло на конвоїрів, одурманені, не могли второпати, де знаходяться і чого від них хочуть. Конвоїри діяли енергійно, але без злості: “Вилєтай строїтса!”. Випихали одного за одним надвір, на мороз. І тільки тут нешасні приходили до себе, усвідомлюючи реальність. “Па-машінам!” – зеки покірно повлазили до будок; конвоїри спресували їх штахетами... “Парядок?” – “Парядок!” – “Паєхалі!”
Заревли мотори, хитнуло на вибоїнах нерівного майданчика, підкинуло людьми, утрамбувало їх – і валка покотилася.
Мороз тиснув у тих широтах і у той час не на жарт. Мусіло бути добре поза 30о нижче нуля. Дорога нерівна, втриматися на колесах неможливо: людьми кидало сюди-туди, товкло, підкидало, било об борти. Але такий “комфорт” мав свої переваги – люди не так мерзли. Їхали повільно і довго, долаючи засніжені простори мертвої Колими. Крізь шпари ще раз пробився короткочасний, сірий, мов попіл, день – і знову сумерки, ніч. По дорозі ще десь зупинялися, напевно, лиш для короткочасного перепочинку шоферів, бо буд не відчиняли, конвойні зоставалися на місцях. Зеки не реагували на ніщо. Лік часу зник...

* * *
Скільки молодого люду перейшло пішими етапами по цьому бездоріжжю під кінець 30-х років? Скільки лягло кістьми при спорудженні цієї дороги, котру ото місять тепер колеса “студебекера”. Ледве чи вернемося ще до цього питання – людина непевна ні дня, ні години. Але знайте: кожного року весняною порою, коли сніг зслизає з берегів “траси”, на них, на тих берегах, оголюються білі кістки тих, котрі цю трасу будували! Черепи ошкірюються скупому тут на тепло сонцю. Люди! Будете їхати такими шляхами – не забудьте: їдете по грунті, замішаному на поті, сукроваті і кістках тих, котрі зоставили той с л і д – трасу по собі. Пам’ятайте: ви і кроку не зробите, щоби не стати на людський труп на тій дорозі. Схиліть голови!
“Студебекери” зупинилися, мотори перестали ревти, тільки лагідно воркотали, щоб не застигнути на морозі. За бортом буди повстала метушня: заскрипіли кроки на снігу, заскавуліли пси. Хтось із кимось привітався: “Прівєт!”, “Прівєт!” “Прібилі!” – Ще чекали, поки збереться начальство. Сміх, регіт, плоскі дотепи, пересипані матерщиною.
Начальник конвою розставив “оцеплєніє”. Він передає; табірна адміністрація з начальником табору, начальником спецчастини з допомогою місцевої охорони приймає. Квапитися немає потреби. Покурюють: хто “Беломорканал”, хто “Север”, а хто “махорку” – згідно з рангом і посадою. Врешті хтось знадвору опустив заднє віко скрині вантажника, потім порозтинав дріт, котрим була оббита буда, заскрипіли цвяхи у замерзлих рамах каркасу – це відривали ломом дошки, роблячи таким чином ширший вихід позаду буди: “Вилєзай!” Зеки рушилися, старалися зіскакувати на грунт. Падали. Закостенілі суглоби відмовлялися служити. Піднімалися і глипали придуркуватими очима на білий світ, на сонечко над самим обрієм (був на диво погідний коротенький день). “Памагай друг дружке!” – ще одна команда. Ті, що були вже долі, підступали до борта, підставляли плече; котрі злазили, опиралися на них руками – розвантаження пішло гладше. І хто б подумав: люди вийшли усі і стали самостійно, власними ногами на колимський грунт. “Дубарєй, значіт, нєт!” – констатував котрийсь із служби. “Строїтса – помашінно!” Повторювати не треба було: зеки цю команду вже знали. Триста в’язнів вишикувалися по п’ять у ряд і в колону з проміжками – по тридцять осіб.
Вичитували з формулярів. Називали прізвище, а політзек завчено, мов Отченаш, називав своє ім’я, побатькові, статтю КК, по котрій суджений, і реченець – 25 і 5. “П’ять шагов вперьод – марш!”. Підійшли наглядачі, веліли всім порозстібати бушлати і провели відомий обшук. Нічого не знайшли. Брама широко відчинилася, по боках стали конвойні і чергові внутрішньої служби: “Пєрвая пятьорка, вторая”... При брамі вже у зоні табору відібрали проетапованих: староста зони, нарядчик, фельдшер з помічниками. Староста з двома помічниками-шестьорками пішов попереду; усіх запровадили в один барак. Барак низький, на штих вкопаний у землю; нари двоярусні. Строп починався на рівні горішніх нар і був вкритий густою щіткою інею. Каркас нар, настил з “обапілків” та й долівка – усе чорне і вкрите тонким шаром наледку. Зимно, майже так само, як знадвору, і темно, мов у норі... На слизьких нарах усі не помістилися, як там вже староста не ущільнював. Частина людей лягла покотом на обмерзлу долівку. Від натовпу народу нари і поділ відразу ослизли, але того в’язні вже не відчували...
Ледве чи хтось із прибулих потрудився підняти голову перед входом у табір, щоб побачити над воротами почорнілу від часу й негоди дошку, а на ній чорний і незграбний напис: “О Л П ИГУМЕНОВСКИЙ”.
Стемніло, прибулі остаточно забулися уві сні.
Сталося. І все накрила ледь сіра колимська ніч...
Вже вкотре зек мав нагоду переконатися, що брак сну сильніший ще від голоду. Адже зеки не мали нічого в устах понад дві доби. Дарма! Сон зламав; спали мертвецьким блаженним сном.
Скількись там часу відпочивали. Мусіла вже, мабуть, прийти нічна зміна з роботи, її “пакармілі” і вона поблендала у барак відпочивати. Правдоподібно після “розводу” з’явився староста з “пристяжними” і, розчинивши двері настіж, прогорланив іржавим голосом: “Випулівайсь! Без-паслєднєва!”. Вийшли. Від морозної мряки сіро, лиш десь миготіли вогники табірної огорожі. “Всє вишлі? Христа-вашу-бога мать!” І пішов у барак переконатися, чи хтось там не зостався. “Пашлі шамать!” Пішов попереду, новоприбулі – зграєю за ним; “пристяж” – позаду. У табірній столовці помістилися всі, хоч не всі відразу могли сісти при т.зв.столах. Староста біля віконця “хлєборєзки”, постукав у заслонку, хліборіз відчинив. “Начінай!” – скомандував староста. Люди йшли гусаком і приймали у сіблонку жменю чогось того, що у таборі називають хліб. Звідси відразу кожний смиренно пройшов по черзі попри стіну до “роздаточного” вікна, брали з купи бляшані чабарки, виготовлені тут, на місці, із бляшанок з-під консервів, “роздатчік” всипав туди кожному порцію баланди – темно-сірого на колір субстрату. Баланда була настільки “густа”, що не осідала на дно чабарки, хоч все одно її пили через вінця.
Поки порадилися у столовці, у барак прийшов “днєвальний” (кадровий помічник старости), заніс порцію-пайку дров, запалив у пічці, виготовленій із залізної бочки. Від неї розійшлося ласкаве тепло. Усі згромадилися біля пічки, зробилося неймовірно глітно. Справу швидко вирішив сам “днєвальний”: схопився за дрин, котрий був невідступно при ньому, замахнувся над головами людей і проскрипів: “Пааа-нааарааам...”, – закінчивши відомими, винятково підібраними словами.
Зі стропу почало капати, по дилинах стін потекли патьоки; ожили невмирущі всюдисущі блощиці і кинулися на здобич, котра сама до них прийшла. Вони кусали обличчя, залізали під одяг – рятунку не було. Про відпочинок мови не могло бути. Тіло вкривалося бородавками і пекло мов екзема. Так промучилися ще цілих 12 годин. Був “гонг” на побудку, пролунав відразу і другий на “развод”...
У барак зайшов нарядчик з двома помічниками, з реєстрами у руці – усі три з дринами на темлячках. Колимські дрини масивніші, ніж, скажімо, на пересилках, карбовані візерунками по усій довжині. Рукоять пристосована для рукавиці.
Помічник нарядчика вичитував прізвища зеків з реєстрів по 10-15 осіб і називав бригаду, у котру скерувалися ті люди. Кожну таку групку “пристяж” відпроваджував у відповідний барак.
Остап, Конрад і ще один із знайомих з пересилки опинилися у бригаді Михайлова. Їх зустрів, знову ж таки, якийсь вимізерований, дрібненький на вид “днєвальний”. Бригада з бригадиром на чолі була на той час на роботі. “Днєвального” почали дещо розпитувати, а той відповідав кількома словами: “увідіш”, “узнаєш”, “а тєбє нє всьо равно” і т.п.
Якби не блощиці – відпочили б. Якби...
Встигли таки довідатися, що опинилися у найгіршого бригадира (річ немаловажна) на ОЛПі. Чи так? Дочекалися приходу Михайлова з роботи: вже разом з бригадою пішли до столовки. У бараку зробилося тісно – полягали на піл.
Михайлов навіть не поцікавився, які люди прибули. Тим зайнявся його “шестьорка”.
Після короткого відпочинку (зеки спали мертвецьки) – гонг на побудку. Бригадники важко, мов лунатики, спускалися з нар і згорбившись, втягнувши голови у плечі, без єдиного слова йшли вроздріб до столовки. Там “днєвальний” вже стояв з тацею біля входу і вручав кожному ранкову (!) пайку (була ще ніч). Бригадники Михайлова підходили сонні до кухні, отримували свій мізерний черпак. Хтось навстоячки, дехто навприсядки споживали подане роздатчиком. Ні слова; мов німі... Гонг – люди потягнулися до воріт, на розвод.
Біля брами на “п’ятачку”, тобто майданчику, можна було приглянутися до загальної маси, котра вийшла на цей розвод. При світлі двох потужних рефлекторів, котрі засвічувалися виключно на час виводу людей на роботу, бовванів темно-сірий застиглий натовп: дрібні, мізерні, згорблені істоти, збиті суцільним пластом перед брамою, у розшарпаній арештантській одежині, просякнутій шахтною камінною пилюгою наскрізь. З лихенького ситцю стебновані бушлати вже були обдерті на плечах, раменах і зовнішньому боці рукавів; клаптики вати нагадували облізлу кожушпну вовною наверх. Сіблонки – у такому самому стані. Колишні “бурки” тепер саме дрантя, обмотані поворозками і шматками тонкого кабелю, щоб не злетіли зовсім з ніг. У переважній більшості “роботяги” підперезані теж тонким ізольованим кабелем. Камінний порошок в’ївся у їх шкіру так, що вона мала ту саму барву, що й одежина. Усе невиразне, неконтрастне у своїй цілості, різко контрастувало на білому фоні засніженого простору.
У натовпі вирізнялися люди з попереднього етапу. На них одяг не був ще таким обдертим і мав темніший колір. То були в’язні недавно привезені, перших триста осіб із політзеків двадцятип’ятилітників. Й вигляд вони мали менш жалюгідний. Тепер на розвод вийшли й ті, котрі тільки вчора прибули. Отож, табір поповнився свіжими силами “большесрочников” на 600 осіб.
Звідкись з’явився черговий “надзіратєль” з червоною опаскою на рукаві. Прийшли нарешті бригадири (вони їли окремо), з ними – їх пристяж. Швидко згуртували кожен біля себе свою бригаду; заскрипіли чопи – брама відчинилася. За брамою – конвойний відділ з місцевого гарнізону. Псарі стояли неподалік окремо з німецькими чорнобурими вівчурами на посмичках.
Нарядчик з дощечкою у руках оперся плечима об стовп воріт; почався розвод. Бригадири на чолі бригад: “Пєрвая пятьорка, вторая...”. Конвой перечислював ще раз. До кожної бригади долучався один з псом, старший конвоїр читав відому “молитву”: “В путі слєдованія нє...”, бригадники глухо відповідали: “Ясно” і розтікалися у мрячній теміні до призначених місць каторжної праці...
Табір “ОЛП ИГУМЕНОВСКИЙ” був побудований у видолинку між пологими горами, за табором простягалася горбкувата височина. З середини і зовні уздовж загорожі тягнулася чиста, шириною 5-6 метрів, загромаджена граблями смуга, відгороджена теж кількома нитками дроту на висоту півтора метра. Будь-який слід від чогось, виявлений під час “інспекції”, насторожував вартову службу і служив темою для найближчого інструктажу в гарнізоні. Так літньою порою. А взимку вистачало гладкої поверхні снігу на тій смузі, аби йно не була порушена. “З а п р е т з о н а”. Вартові на вежах мали право стріляти у всякого, хто б зважився підступити до тої зловіщої “запрєтки”; зеки варувалися її як прокляття. Уночі “запрєтки” освічувалися.
На той час, 1948 року, поруч збереглася “Мала зона”. Бараки були вже старі, низькі, обгнилі, дахи латані всяким дрантям, навіть вщент зужитим арештантським шматтям; вони ніби повростали у землю. Огорожа з колючого дроту вже була символічною і тільки визначала границі т.зв. “Малої зони”. Перекривлені ворота висіли на одному чопі і не запиралися. Але – вона “жила”: там проживали безконвойники і “підривники”. Останні – ізгої, котрі у міжчасі відбули реченець, а вийшовши за табірний паркан, не могли з якихось причин вернутися у свої сторони, звідки походили родом. Тепер тут вони лазили по норах шахт з мішками на плечах, наповненими динамітом і бікфордовими гнотами, заладовували шпури тим матеріалом і висаджували свіжу порцію відвічної скали.
Ті “підривники” – цікаві креатури. Від людини у них зосталося хіба що те, що ходили на двох ногах; зодягалися, правда, у таке ж лахміття, як і невільники. Вони були завше понурі, не відзивалися до нікого і були небезпечні при навіть не спровокованому конфлікті. Усі озброєні: без фінського ножа, кастета чи ще там якоїсь такої штучки вони і кроку не робили. Немає підтверджень, що вони належали до якогось злочинного клану: “законників” чи “сук”. Вже тільки той факт, що вони в и ж и л и – одиниці із тисяч, – свідчить про їх “характер”: вроджений чи набутий. Не зауважено у них ні тіні духовності чи зацікавлень, притаманних практично кожній нормальній людині. Чого вони не позбулися, то це сексуальної пристрасті. З тої причини вони були дуже небезпечні для новоприбулих арештантів (відтак і для політв’язнів), особливо у тих випадках, коли натрапляли на молодих і ще не зовсім виснажених хлопців; під вістрям ножа вони змушували недосвідчених до педерастії. Не міг почувати себе безпечним під цим оглядом свіжоприбулий політзек. Тому у шахті зеки або уникали зіткнення з підривниками, або трималися гурту при квершлагах біля виходу “на-гора”. Завше перед кінцем трудової зміни належалося пам’ятати, що у шахту прийдуть підривники. Згідно з їх минулим і сучасним, з їх способом життя і перспективами, з їх порожнечею у душі і серці, вони мали й такий зовнішній вигляд і вираз лиця, судячи з цього, їх вік можна було приблизно визначити 35-45 років.
Ізгої-підривники, може, й не заслуговують на таке докладне, висвічення із загального, більш численного конгломерату тамошнього населення. Однак йдеться про те, що вони являли собою зачатки колимського населення. Це типовий зразок кінцевого продукту, витвореного циклом зусиль потужної державної ланки шляхом: людина – трибунал – засудження – шлях на Колиму, а там “природний відбір”. І вийшло чисто по-науковому, за Дарвіном: що краще, що більш здатне достосуватися до нових природних умов – витримало випробування, вижило. Експеримент вдався і підтвердився! Ура! Впроваджуємо на тій підставі масове виробництво... людини! Але то тільки під оглядом біології. І тут природа мільйони років йшла хибним шляхом, бо творила свій, бодай нам доступний, кінцевий продукт – людину, невідповідну “до потреб людини”. Не так? Ануж заглянемо у словник: “Біологія – комплекс наук про живу природу, ...дослідження методів перебудови, освоєння й охорони природи відповідно до потреб людини”. Чи людина – компонент “живої природи” (за словником)? Чи ні? Якщо так, то теж підлягає “методам перебудови... відповідно до потреб людини”. Який жахливий глум! “Істинний колимчанин”: Кристал, отриманий шляхом прискорених зусиль цілого комплексу ура-наук; один із тисяч людської маси-сирівцю. Зате – “настоящій”.
Не мож відірватися від тої жахливої теми, від того “ліричного відступу” – опису “посьолка” і рудника імені “Белова”. Да проститься така непослідовність у сухій хроніці; бо щось бунтується у глибинах на саму мізерну згадку про той пекельний млин, котрий перемелює мільйони людських “Я” на “НІЩО” во ім’я параноїчної пихи гігантизму. А з д о б у т о к? – зглянься небо! – “істинний колимчанин”! Витвір, котрий вже не відчуває навіть власного падіння – теж зник... Його, “істинного”, таки дійсно комплексна деградація котилася під корінь рівночасно з наростанням активної мертвеччини на Колимі, з котрої він невсипуще вигрібався на поверхню; і розгубив, забув тимчасом усі ознаки Людини. Гнаний і мучений лиш неусвідомленим статевим інстинктом, залишеним йому на муки і глум в додаток до відсутності парної статі.
Де ви, вчені – антропологи, демографи, дослідники людської популяції? Де ви, етнографи, соціологи? Де ви були у той час? Чи, може, не знали?.. Знали! Ви не тільки знали, ви санкціонували задум партії і великого вождя з його скаженою тічкою. Ви не пожертвували навіть волоска зі своєї традиційної бороди, там де треба було кинути в запруду проти розгнузданого терору власний авторитет, визнання, побутові вигоди – та все, що могло і не могло ослабити те божевілля! І навіть ваше життя, бо воно й так минуло для людськості марно. Не вдіяли б нічого? Нехай! Але ж діяли б!
Можна би вже перестати дражнити спокій душі шановного читача, якщо пощастить такому бути. Але існує небезпека рецидиву тих часів. Сверблячка необмеженої влади над людьми, вриватися у закаляних чоботях у приватний людський дім, нищити народний побут, заглядати у глечик і в душу, визначати згідно зі своїм куцим мозком кому жити, а кому гнити, – така сверблячка не тільки існує, вона навіть встигла запрограмуватися генетично, вона – в крові тих, кому мало добробуту при домашніх вогнищах. Це стосується людей, виплеканих на отруйних випарах параноїчної пихи. Північно-східний ревір існує у тому ж стані, що й тоді – сталінська ін’єкція із мільйонів людей не допомогла. Обережно, глухо, тайно, під сакраментальним “табу” міняється тактика доктрини – але не міняється стратегія. Пильно оберігається законсервований апарат безконтрольного примусу, рівночасно – покора широких мас населення можливому фатуму, і щоб ніхто не питав: “Чому?” Бо раз уже не дозволено цікавитися: “Чому сталося?”, то й ніхто у майбутньому не запитає: “Чому відбувається”? Вистачить, при слушній нагоді, тільки сплодити відповідний циркуляр.
Невже не мож зрозуміти, що волосся на долоні не виросте, хоч зідри для цього увесь волосистий покров на людині для пересадки? Чи то таки невтямки?
“Дрова рубят – щепки летят”! Ось де заложений саркастичний цинізм! “Щепки” тут описуються, а де “дрова”? Чи часом не “істинний колимчанин” – дрова? А “тріски” у такому разі – мільйони зеків, відпад виробництва.
Ей! А хто ви, “рубачі”? Отут навмисне недомовлено; приховано у безсуб’єктному реченні. Лишень сокира, – слідчі й оперативні функціонери, – ті відомі; а топорища дерев’яні – то туманкуваті шептуни – сексоти, вони з того ж матеріалу, котрий рубають на... “щепки”. Тож: “Господи! Не карай сліпий меч, карай руку!” Тобто: “...Не карай сокиру, карай рубача!”.
Ось що робилося, ось що впадає у вічі тому, хто зауважив здобуток на Колимі, і не тільки в особі “підривника”.
Досить! Баста! Вернемося на “посьолок”.
З першим масовим напливом арештантів на Колиму ще у довоєнний час через порт Нагаєво на цих просторах запроваджено “Управління СВИТЛ” (Северовосточные исправительно-трудовые лагеря). Переважав тоді кримінальний контингент зі значним вкрапленням політв’язнів, які зоставалися на однакових правах утримання з кримінальниками. Важко встановити, хто керував тоді на Колимі; відомо тільки, що начальником “СВИТЛ” під час війни і в перші повоєнні роки був якийсь Гаранін – особистість екзотично-одіозна. Про цю людину поширювалися легенди ще у п’ятдесятих роках від ріки Індигірки до Чукотки. Йому належить вислів: “На Колимі вольних людей немає, крім мене і ще, може, моєї жінки!” Жаль, що про нього дотепер практично нема жодного гідного уваги спогаду, не враховуючи спорадичних згадок. А він варт більш докладного життєпису, бодай за колимський період керівництва усім господарством Колими, яке дійсно складалося виключно із системи “СВИТЛ”, тобто – арештантів і конвоя.
Із запровадженням госпрозрахункової системи у ГУЛАГ, коли мільйонні маси невільників передано до диспозиції, – якби у власність МВД-МГБ, вводиться порядок нового керівництва, – на Колимі – “Берлаг”, з центром Управління таки в Магадані. Нова система впроваджувалася рівночасно з категоричним розмежуванням арештантів на політв’язнів і кримінальників-побутовців. На початку п’ятдесятих років, цей процес був ще не закінчений і в декотрих місцях утримувалися “Берлагівці” в одній зоні табору, тільки в окремих бараках і навіть, бувало, – з одною обслугою. Це питання не було вирішене як на руднику “Белова”, так і ніде.
Від самого початку “БЕРЛАГом” керував полковник МГБ Васильєв – людина більш виважена, ніж Гаранін, але вже з нахилами “великого пана”, з чим примушував рахуватися як багатотисячну залогу “Управління”, так і адміністративну владу міста й області.
“СВИТЛ” офіційно проіснував, мабуть, до амністії 1954 р.
Табір ОЛП Ігуменовський, як можна було вже здогадатися, існував тут давно. Мабуть, відразу після того, як було урухомлено золоті розсипища по сусідству, зараз за пологою горою на одній із приток ріки Колими. То був “прииск Комсомолец”.
Населення ОЛПу до 1948 року комплектувалося арештантами, засудженими у рівній мірі за побутові порушення, так і за ст.58. В умовах “СВИТЛ” різниці між “політичними” і “неполітичними” до того часу ще не робили. Кримінальники – переважно із довгострокових рецидивістів, політичні – засуджені ще до Указу 1947 року. Переважна більшість політичних утримувалися тут за рішенням т.зв. “ОСО” – це були люди, замкнені без доведеного їм слідством поповнення злочину. Та їх і не допитували. То були представники інтелігенції (принаймні їх до таких зачислювали), котрі до арешту жили обережно і розуміли обставини, у котрих опинилися, але чимось викликали до себе підозру, або попросту чомусь не подобалися котромусь із робітників НКВД; могли то бути зовсім приватні справи, наприклад – жінки в черзі за ситцем посварилися. Ті люди пропадали безвісти: їх схоплювали на вулиці, в полі, вечорами, заманювали десь у безлюдне місце і... вони зникали, зникали для рідних назавжди. А жінок, звичайно, викликали у відоме – не рішався ніколи ніхто назвати “в НКВД” – місце і примушували відмовитися від “врага народа”, на що жінки й погоджувалися. А жертву? – Потримали енкаведисти у себе в пивниці, поки не отримали рішення від отого ОСО (особоє совєщаніє) на своє клопотання, відповідно “обгрунтоване” довгим і пильним спостереженням. Такий – особливо небезпечний, бо “хитрий і скритний”. І людина отримувала стандартно “червонєц” з шифром: “Содержать вечно, в полной изоляции”. Вони пропали для цілого світу назавше, і вони те знали. На тій підставі виник потім загальнопоширений афоризм: “Без суда и следствия”...
У таборах вони – у безнадії – переварилися в загальному котлі з убивцями, насильниками, “мокрими” грабіжниками, та й з випадковими кримінальниками. Не маючи якихось переконань (вони їх ще вдома не набували – боронь Боже), а посідаючи трохи хитрого глузду, виживали, і з них потім виходили непогані “мужікі, ломом подпоясані”. У змішаних таборах вони встидалися своєї статті, бо вона була непопулярна. В очах кримінальних арештантів вони числилися неповноцінними людьми: “сєл нізашто”, їх обзивали “чмурами”, “чортами” тощо. До тепер, очевидно, вони не підлягали на Колимі жодним обмеженням у порівнянні з кримінальниками, принаймні – у загальному плані, бо були з них теж “придурки”.
Усі “старі” (звісно – не за віком) п’ятдесятвосьмаки були “оформлені” (влучний термін, чи не так?) ще до Указу і тому усі без винятку мали за собою вирок 10 років і 5 – позбавлення громадянських прав. Таких політзеків на ОЛПі до прибуття перших “большесрочников” у другій половині 1948 року було понад 40 процентів від загальної кількості населення табору.
Але настав 1948 рік. Реченець – десятка-”червончік” рішуче вийшла з моди у практиці трибуналів. А вже раніше існував наказ про розмежування політичних від побутових арештантів. Периферійна Колима з тим заходом дещо припізнювалася. Тепер та проблема виникла й на ОЛПі Ігуменівськім. Табір належалося заповнити політичними в’язнями. Цей табір вже тоді назвали “спецлаг”. Куди ж вивести із зони кримінальників?
Тимчасом у зону завезли вже 600 новооформлених післяуказників, “смертників”, як їх зовсім відкрито називали. Гарячково почали розконвоювати можливу кількість благонадійних злочинців із числа “єщо-нє-потеряних”; переселили таким чином, може, з півтори сотні шуриків у Малу зону. Нерадо вони туди хотіли, бо бараки були у такому стані, що там би й щурі не втрималися. Більшість із них зоставалися дальше в основному таборі. У загальному тепер у зоні знаходилося приблизно 1200 осіб. Перенаселення бараків зробилося жахливим. Ще вивели дві бригади, 35-40 осіб у кожній, пішим етапом на “Комсомолець”, але це не допомогло. На тому не закінчилося: у грудні при морозі 45-50 градусів привезли ще один етап – 300 “новобранців”. Цим разом вже не вдалося доставити усіх живими: з будок виволокли понад двадцять трупів і “сдалі по счоту” разом з живими у зону; живі теж були у такому стані, що їх заводили придурки попід руки. Декотрі з цього останнього етапу не прожили й доби на новому місці. А були то зовсім ще юні хлопці. І у той таки час не було жодної медичної допомоги, ніхто не цікавився немічними, люди гнили від фурункулів, випльовували рештки легенів і у тій тісноті почали вмирати.
А адміністрація робила своє: усі невільники були розділені на бригади чи втілені в уже існуючі і – марш на роботу. Тому не дивно: щоденно і щозмінно притягали волоком з шахт і поверхневих робіт трупи.
Побутові злочинці розміщалися в окремих бараках. Вони не перебували в окремих бригадах, навпаки, – то були тепер ніби інструктори, що показували новоприбулим смертникам, як слід працювати, що де і як треба робити. Бо спецтабір у недовгому майбутньому буде очищений від них і весь виробничий процес видобутку рудникового золота перекинуть на політв’язнів, а це вимагає, звісно, відповідних навиків у роботі.
Розмежування позначалося навіть на тому, що кримінальників називали “ітееловці”, а політичних – “специ” або попросту знущальним словом “фашисти”. (“Ітееловці” – від ИТЛ – “Исправительно-трудовой лагерь”). ІТЛ далі підлягав СВИТЛ, а отже послабленому режимові в порівнянні з політичним спецтабором; в одній спільній зоні для обох, скажемо, фракцій двоякий режим важко – або й неможливо – було впровадити. Поки що – ітееловцям створили кращі умови побуту у бараках; там не було так жахливо тісно. Кухня наразі зосталася для усіх спільна, але “слуги народа” безсоромно там паслися за рахунок животів, навіть – за рахунок життя – політв’язнів. Ітееловцям ще оплачували місячно за роботу (тридцять-сорок карбованців), політичним – ні. Правда, за ті гроші неможливо було щось купити, бо нічого там не продавали, а “паскова” ціна 50 г пачки чаю хиталася від 70 до 100 карбованців (при умові, що його можна було напитати). На роботі інтееловці або з дринами у руках примушували політичних виконувати норми виробітку в першу чергу на себе, щоб на кухні їм було те горезвісне “дополнітєльноє”; або зовсім нічого не робили, граючи у саморобні примітивні карти десь у боковому вибою штрека, т.зв. “рассєчці”. Все одно: норми виробітку розкидали у той час на усіх, перевиконання плану акцептувалося на ітееловців і вони отримували додатковий (хоч мізерний) харч; та все ж... Рудник ім.Бєлова був рентабельний завдяки старанням ітееловців, те визнавалося офіційно. Політв’язні опинилися у немилосердному становищі.
Політичні “малосрочнікі” (10 років), котрих загнали сюди у попередні роки, опинилися, так би мовити, у посередньому становищі: їх влаштовували на полегшені роботи, пр. – у бригаду сортувальників, а рівночасно їх відділили від кримінальників і закріпили за спецлагом. По старій дружбі ітееловці відносилися до них поблажливо. На новоприбулих “смертників” вони дивилися тепер згори, насторожено і сухо.
У той час зняли з-над брами табору дошку з написом: “ОЛП ИГУМЕНОВСКИЙ”, а табір офіційно почав називатися: СПЕЦЛАГПУНКТ на руднику им.Белова.
Усі разом зеки основної і малої зони становили основну життєдіяльність рудника. Усі ці невільники змушені були забезпечити відповідний прибуток для утримання й оплати за колимським стандартом гарнізону – своїх охоронців, увесь склад табірної адміністративної служби, усе управління шахт і фабрики; до того ж – усе технічне обладнання і витрати на його обслугу з лабораторією включно.
Самим спецв’язням заборонено було отримувати будь-яку платню за роботу, як коням, волам чи гужовим віслюкам.
Такий стан мав свої підстави: спецтабори були віддані у ведення (власність) МГБ, а ті винаймали ту робочу силу державним підприємствам, скоротивши витрати на її утримання до мінімуму. Рівночасно з невільників старалися витиснути гранично найбільшу продуктивність праці, щоб система була не лиш рентабельною, але й давала значні прибутки. Кримінальників ИТЛ то не стосувалося.
“Абсолютно – і єдінственовєрная” реформа була зроблена; почалася серія т.зв. “сов/сек нульових наказів” (0,01, 0,02, 0,03 і т.д.). Накази передбачали модернізацію режиму утримання “особопровінівшихся” з постійним поліпшенням компетентності особового складу Лагуправлінь і режимно-адміністративного персоналу безпосередньо при таборах. З’явилися нові порядки у спецтаборах, а відповідно й функціонери, котрі ті порядки мали втілити у діяльність таборів.
Друга за кількістю згуртована маса молодих людей після арештантів – конвой, тобто – гарнізон. Про нього відомо мало. Та там і відати нема що: постригли хлопчину до війська, порадувалися батько-мати, що дитині випало таке щастя – захищати... стояти на стражі їх спокійного дня і ночі. Втішилися – і дуже. На те й існувала вбита молотом пропаганди вже майже традиція п’яних проводів “в армію”. Облущили голову дитині ще вдома і воно, ще не придбавши статури мужчини, а ще гірше – жодного життєвого досвіду і якогось свідомого погляду на людей, між котрими мало жити, з пустою кволою душею пішло служити. “Нехай іде, там його добрі люди розуму навчать”! – тішилися крізь сльози його батьки. Служити Сталінові і тільки Сталінові – за нього у вогонь і воду. Решта – завдання другорядні.
Начепили хлопчині червоні погони (літер ВВ ще тоді не було) і зачислили у ряди кадрових, діючих батальйонів: найбільш вірних вождю і... Не сумнівайтеся, батьки! У тих батальйонах вашу дитину “добрі люди розуму навчать”...
Чотири роки такої служби. На Колимі. Чотири роки ненависті, страху, безлюддя: чотири роки “політбатюшка” проповідує антихристиянські заповіді: “ненавидь”, “будь немилосердний”, “не вір”, “убий”! – Чи цього ще мало? Чи після цього вчорашня дитина стає людиною? Чи ваш син, батьки, коли вернувся з того війська, чи то ВІН повернувся? Ви можете збагнути, яку він приніс душу і серце?
Хто візьме на себе відповідальність за ті скалічені навічно істоти? А їх багато – набагато більше, ніж тих, кому пощастило вижити-пережити у зонах незчисленних таборів. Вони вмирали теж, але мало.
Якщо на світі й існують тюрми, то їх обслуговують платні службовці з покликання, може, й моральні дегенерати. Але співвідношення злочинців до бездушних тюремщиків по кількості у суспільстві можна якось вважати виправданим. Як же можна мобілізоване військо – у такій кількості – посилати на таку “роботу”?!.
Всякий табір починається від його начальника. Така вже гірка правда, і нічого тут не вдієш. В залежності від характеру начальника утримувався той чи інший найбільш доцільний порядок у побуті і морально-етичному ставленні щодо в’язнів. Ні до чого у тім випадку якісь там “закони, правила, приписи”. Не який “закон” – такий порядок, а який “начальник” – такий порядок. Тому всякий в’язень, етапований чи приетапований на нове місце, поряд з питанням: “Як годують?” ставив рівнозначне запитання: “Який начальник?”.
Коли на перше запитання можна було мати відповідь: “Плохо”, “Так сєбє”, “Как вєздє”, то на друге відповідь була стислою: “Чєлавєк!”, “Гад” або “Із гадов гад!”. Одне лиш слово, а в ньому, як у соняшному світлі, увесь спектр променів від інфра до ультра. Ні! “Чєлавєк” більше баланди не давав, ніж “гад”, бо звідки ж? Але зек відчував на відстані людину і при усіх решта позбавленнях хоч тим якось жив. Бо квітка пахне, а воно (лайно) смердить, хоч ми черево ні одним із них не набиваємо. Людина і гадина не вміщується в одній особі: не може щось з одного боку пахнути, а з другого – смердіти.
При підготовці ОЛПу Ігуменівського до переміни його на “Спецлаг” на ньому замінили у першу чергу начальника. Було це у першій половині 1948 року. На місце колишнього начальника призначено гвардії майора Микитюка. То була людина біля 40 років, прибув він без сім’ї, проживав самотньо у домику, розділеному перегородкою на два невеличких приміщення, на прилеглому до табору терені. Згідно зі скупими відомостями про його приватне життя, там, на місці, він сам себе обслуговував; варив собі їсти, утримував взірцевий порядок у своїй хатині і навіть сам прав свою натільну білизну, котру вивішував на двір сушити. Постіль віддавав прати до табірної лазні (як і всі начальники з режимно-адміністративного персоналу), відносив і приносив сам, не користуючись нічиїми послугами. Така поведінка головного начальника у селищі при руднику Бєлова інших начальників неприємно дивувала: всюди і завше принаймні табірне начальство користувалося обслугою із зеків. Це задовольняло пиху самодура: “У мене професор сартір чістіт!” Так поводили себе усі від самого верху до останнього задрипаного “надзіратєля”. Так було всюди, завжди, від краю і до краю – від Кольського півострова до Камчатки. Новий головний начальник нікому нічого не казав, не робив завваг ані не перечив, але особистий його приклад був аж надто промовистий. На решту начальників це діяло гнітюче. Відчували шкурою підкоп під свої привілеї.
Микитюк був трошки вище середнього зросту. Добре збудований, кремезний, здавалося, фізична сила випромінюється з нього крізь білий кожух, котрий він носив. Рухався легко, мов пантера. Трохи спрямована до переду голова на гладкому карку вигідно підкреслювала його маєстатичний торс. Шкіра на обличчі, чиста, рівного смуглястого кольору, зраджувала його, звідки він міг бути родом; мав темно-сірі чисті очі, котрі дивилися пильно, без напруги: підступна людина почувала себе під тим поглядом незручно. А він ніби бачив людей наскрізь. Рівний нормальний ніс ледве розділював на двоє пасмо густих брів над очима і закінчувався рожевими ніздрями. Трошки завеликі вуха не зауважувалися на вольовому чітко карбованому лиці з розділеним поздовжньою борозною підборіддям. Тільки губи ледь-ледь стиснені, ніби він на мить замислився, заклопотаний якимсь важким для вирішення питанням. Темно-русе, майже чорне волосся, в міру занедбане, свідчило про те, що він не франт.
Микитюк був гранично мовчазний – жодного зайвого слова. Коли ж щось казав, то рівним і спокійним тоном. На запитання відповідав коротко і завше після роздумів. Ніхто не міг стверджувати, що він комусь симпатизує чи до когось ставиться неприхильно– це була одна з його додатніх рис.
З підлеглим персоналом клопоту не мав: усяк знав свої обов’язки і виконував їх при його керівництві сумлінно. Для зеків він був “чєлавєк”. Він те відчував і, видно, тому тримався від них осторонь; знають люди добре, які він мав на те причини! Приміром: в’язень при появі наглядача зобов’язаний зупинитися, відступити на бік і привітатися: “Здрастє, гражданін начальник!” А “гражданін начальник” проходив повз і оком не моргнувши, мов і не до нього. Не зауважив. Але нехай би зек не привітався... Тому зеки при появі чергового швидко тікали до барака. Микитюк щоденно приходив бодай раз у зону. Ішов насамперед до кухні. Йшов рівно, не оглядаючись по боках. Не зауважено випадку, щоб він не відповів на привітання в’язня, знову ж – не зупиняючись і не повертаючи голови. Коли зек навіть демонстративно до нього не привітався, то він того наче не зауважував. Це факт незаперечний, бо зеки спеціально його поведінку щодо цього перевірили.
Дарма! Усе дарма! І такі люди, як він, не могли нічого вдіяти проти системи і проти нульових “сов-сек” наказів. І він, як виявилося, був наївною людиною.
А в селищі вольні його не любили. Не могли ні самі усвідомити, ні іншим пояснити, чому вони його не люблять. Тому він не мав близьких людей, з котрими міг би хоч сяк-так погуторити. Навіть між своїм офіцерським персоналом він був чужий. Відчували, бідолахи, його кристалічну натуру!
Чи не тому, бува, його “шуранули” до білих ведмедів? Заздрість! Вона керує дрібненькими смердячими душечками; вона непоборима...
Гвардії майор Микитюк! Так за що ж тебе, бойового офіцера-фронтовика, та сюди, у це багно? У ту пекельну яму? Адже ти тут не пасуєш, ніяк не пасуєш!
Неофіційне прізвисько Микитюка було “хазяїн”. Так його – як завжди влучно – нарекли арештанти ще до прибуття першої партії 25-літників. Безсумнівно: “обнюхавши” наперед.
Опер – “кум” (оперуповноважений, а “кум” – табірне) був якийсь Ніколаєнко, старший лейтенант. Згідно з рангом і посадою він мав підчинятися “хазяїнові”. Насправді ж то була посада незалежна. Ніколаєнко про свою діяльність “хазяїнові” не звітував; була це з іншого гнізда підсаджена птиця. Про таємничу функцію “кума”, де би то не було, невідомо нічого і – відомо усе. Його кабінет, як і всюди, знаходився у зоні. Оскільки він принюхувався, чим чия душа пахне, не тільки до зеків, то його обходили здалека поза межами табору теж всі цивільні у селищі. Такий стан його особистого життя позначився на його зовнішній подобі. Носив стандартну офіцерську шапку-ушанку, зав’язану під підборіддям. Мав кожух, але часто можна було його бачити також у шинелі з відкоченим коміром; може, намагався бути подібним до “залізного Фелікса”? Таке блюзнірство було притаманне “кумам”. Марний з лиця, худий і сутулуватий – мало нагадував штрам-виправку офіцера. Оскільки була зимова пора, морози неймовірні, то його продовгуватого лиця, вложеного між вуха шапки, мов у лещата, розгледіти було годі. З’являвся у зоні рідко коли. Зупинявся на півдорозі, наче схаменувшись, що йде не туди, куди йому треба. Блукав, загнувши руки назад і потупивши голову, ніби розмірковував над нерозгаданим кросвордом... Божевільний? Блаженний! Щасливий – йому добре...
Другий “особняк” (оперуповноважений) орудував поза межами табірної зони, з в’язнями безпосередньо контакту не мав. То був якийсь Білярчик – людина єхидна і підступна; пізніше на його місце прийшов Кузнєцов. Гарнізон же мав свого штатного замполіта, який вправно керував настроями конвойних військ і забезпечував непорушність лінії ЦК КПСС. Ці три “душпастирі” не давали забуватися ні на мить жодній живій душі на руднику, визначали програмний напрям, – як треба, а як не треба думати. Про їх конкретну роботу немає сенсу говорити – це відоме кожному.
Начальник політчастини табору був якийсь майор Шац – особа, позбавлена будь-яких людських задатків, плюгавенький з виду, робив враження звироднілого типа. Про цього майора Шаца ще буде згадка.
Начальник ППЧ капітан Поцелуєв – людина вже в літах, маловідома між невільниками, бо штаб був за воротами табору і в зоні він майже не з’являвся. Усю ж роботу по забезпеченню робіт людьми виконував нарядчик Левченко – кримінальник, пропалений драб, бездушний примітив, але Поцелуєва влаштовував.
Із режимної адміністрації керував наглядслужбою якийсь вже переспілий старшина МВД. Очевидно, від юних років він був пов’язаний зі службою при арештантах. Просмалений колимським морозом, вправно давав собі раду зі зграєю туманкуватих наглядачів. До зеків ставився обоятно, як людина, що певна свого місця служби і не потребує запобігати перед начальством. Ходив з дрином як з жезлом, бо не зауважено, щоби когось вдарив.
Табірна медамбулаторія – дуже важливий об’єкт у зоні. У цій амбулаторії господарював під кожним оглядом фельдшер Володимир Гузовський (чи Гудзовський), киянин, політв’язень, засуджений за якийсь незначний вчинок, бо мав реченець 10 років. Дійсним начальником медичної служби була – єдина жінка на руднику – Тетяна Денисенко, теж з Києва, яка у зоні табору з’являлася дуже рідко. Ще один фельдшер – “лєпіла” Володимир, здається, Смірнов залишався на нічне чергування. Більше про амбулаторію майже ніхто не знав, особливо ті, що прибували прямим етапом із Магадана. У 1949 році туди прибув лікар (чи не терапевт), молодий в’язень, засуджений за статею 54 і, як не дивно, також з Києва. Про функції і діяльність таких “амбулаторій”, розташованих у зонах колимських (і не тільки колимських) майже нічого ще не сказано, хоч вони заслуговують на більшу “популярність”.
Такий стан на руднику ім.Бєлова і зокрема у зоні табору “ИГУМЕНОВСКИЙ” існував ще у другій половині 1948 року при режимі “СВИТЛ”. Система виробництва, керівництва і навіть оплати за роботу – усе те ще не мало нічого спільного з режимом, який мав бути застосований у спецтаборах “БЕРЛАГ” виключно для утримання політв’язнів. Реформа проводилася поступово і ще не була вповні запроваджена навіть у самому Магадані. В усіх ЛП Колими арештанти перебували дотепер у змішаній масі. Однак такий стан не міг вже довго тривати – “Центр” підганяв, на місцях виконати веління Москви не вдавалося принаймні тому, що не було ким обсадити посади при таборах за системою “БЕРЛАГ”.
Глуха, понура, темно-сиза колимська зима. Температура вперто понижується без коливань і послаблень. Повітря якесь ялове, яким не мож наситити легені, наповнене замерзлою мрякою, наче у ньому розчинилася і повисла льодяна мука. Воно напівпрозоре, предмети розрізняються з натугою, як близькі, так і далекі. Пелена дрібного інею-снігу повільно, беззвучно лягає на землю – ущільнюючись при самому грунті. Тихо... Щось гейби тисне рівним невмолимим пластом зверху, породжуючи почуття безпорадності і відчаю у душах “вольних” і “невольних”. День за днем – з виду зникає усе: земля, гори, небо... Повільно, але невідворотньо вперто. Довкілля переходить у нудку фантасмагорію... Снігу прибуває щоденно.
Жовтень, листопад, грудень.
...Чогось тут бракує...
Зеки працювали двозмінно: зміна – 12 годин праці. Відповідно і годували два рази на добу: перед виводом на роботу і після приходу у зону з роботи. Час, потрачений на дорогу і перезмінку, входить у вільні від праці години.
Зеки сплять у чорних бараках-норах, мов у безоднях. Сплять так, як прийшли з шахт: мокрі – з фабрики, обмерзлі – з поверхневих робіт. Порція дров спалахнула і згоріла у пічці-бочці. Ослизлі було дилини стін знову обмерзнуть. Котрий зек прислонився головою до стіни, його сіблонка до неї примерзає. Темно. На піднебінню стропу – слабосильна грушечка електролампочки в ореолі слабосизого інею, дальше – не видно нічого. Біля вигаслої пічки – пріч із двох дощечок, на ній куняє “днєвальний”. Він теж зодітий – прикрився якоюсь грубою важкою і подертою рядниною; привілея, аякже. Повітря насичене сопухом могили і дводобового трупа. Зеків повно: лежать щільним пластом на нарах, на долівці – всюди.
Гонг! Бам, бам, бам! То черговий наглядач товче металевим шворенем чи ломиком по підвішаній залізяці. Бам, бам... Зек чує те захрипле, зіржавлене “бам”, “бам”, “бам”. Не вухами чує, а цілим своїм єством. Він спить таким глибоким сном, що не почув би вибуху бомби, не відчув би, коли б його розтинали у сні на кусні. А гонг чує. Він і тепер ще спить: спить і чує оті зловіщі звуки. Він не усвідомлює, що його тіло само ворушиться, сповзає з нар. Тіло зека прошите наскрізь і заповнене тим звуком, мов бактеріями чуми. Не приходячи до повної свідомості, зек вертиться у гущі червів-зеків, таких самих, як він. Не знає, де він. Хтось кричить, мов навіжений, біля входу у барак: “Паааадйоом! Вииипууулівайсь!”
Боже милостивий! Гонг і чийсь поклик сипким колимським голосом, ніби десь із підземелля! То поклик ангела смерті? Виклик на Голгофу чи на ешафот?
Двері барака відчинені, з нього, б’ючись об одвірки, вивалюється густа маса знужданих, одягнених у дрантя, людських тіл. Їм навпроти пливе сиза мряка, мов стадо впертих баранів; втискається той густий туман у барак і заповнює його від долівки до верхніх нар; зеки виходять із нього як із молока. На дворі маса розповзається і мовчки, мов тінь, пливе у напрямку столовки. І так кожного дня. Щодобово на зміну, на ... шибеницю!? Ні! На шибеницю у таких муках не йдуть! А йдуть – то тільки раз. Великий Павлов мав рацію: “Велика сила придбаного рефлексу, організм сам на нього реагує, без волі піддослідного”. Скільки тренували зека, поки він набув рефлекс?
... З барака хтось не вийшов; його організм вже не зреагував на дзвін. Скільки їх нині не вийшло?
У столовці “днєвальні” викрикують: “Бригааада Іванова!”, “Бригада Михайлова! Колохматова!”. Зеки підходять, “днєвальний” роздає пайку, зек бере і їсть, відразу стає у чергу до роздаточного віконця. Йому наливають у чабарочку баланди, він хлепче теплу бурду і приходить до себе. Не зовсім, але напівпросинається. Тихо – ніхто й слова не проронить – мов привиди, як мерці... Знову гонг: “Рааазвооод!”.
Виходять люди зі столовки і занурюються у мряку. Майже наосліп йдуть по лінійці просто на пляму світла перед собою: то над брамою засвітилася “кіловатка”, її світло, розчинене у молочному тумані, впирається розсіяними променями у білий сніг притоптаного “п’ятачка” при брамі. Зеки згущуються і під світлом робляться якісь ще менші, горбатенькі, сірі, як стоноги. Ущільнюються в гурти-бригади. Тихо. Мов риби. Підходять бригадири, з’явився нарядчик з дощечкою у руках. Заскрипіли чопи, відчинилися широкі ворота на дві половини: нарядчик стає плечима до стовпа у воротях, бригадири підходять до нього і звітують про “налічіє”: живі, мертві, хворі. “Отказчіков нєт? Нєт!” Біля другого стовпа напроти стоїть черговий з червоною опаскою на рукаві. “Началі!” (Зеки вже стоять по п’ять у шеренгах, і бригадири на чолі бригад. “Участок...”, “Брігада...”, пєрвая пятьорка, вторая... – марш!). Конвой обступає кожну бригаду окремо: “Взятса подрукі! Пєрвая пятьорка-вторая-третяя!...” Числять ще раз і нач-конвою записує ще собі на дощечку. Зеки покірно, німо виконують веління конвою. “В путі слєдованія нє!.. нє!.. не!.. Ясно?!” “Аааооо!” – випарував звук над бригадою, як лемент, змішаний з зітханням. “Слєдуй!” Бригади пішли, розтеклися і зникли у пітьмі.
Табір завмер, принишк, як старе цвинтарище опівночі. Світло над брамою згасло. По зоні вештається із барака в барак Федь Мотковський: збирає трупи і лається чорним матом. З кухні з’явилися дві тіні з санками. То кухар з помічником пішли до воріт. Там їм приділять конвоїра і вони привезуть “продукти”. Знову мертва тиша над табором, гейби по погромі гунів на зруйнованому попелищі.
Бригада Михайлова прибула на Другий участок (не називали шахта). Це чотири кілометри від табору. Мали б зеки подолати ту відстань протягом години, але не встигають “ліниві”, тому їм заграли “падйом” вчасніше. Опинилися перед стрімкою горою на “п’ятачку” (всюди майданчик – “п’ятачок”). Біля підніжжя гори якась кумедна забудівля – то компресорна. Ще невеличка поруч – склад і кузня. Обвисають дроти з кривих ґудзуватих стовпів; звідкись сюди протягнена електролінія. Але не здалека, рудник має свій автономний англійський дизельгенератор. На майданчику лежить купа хлистів тонкої деревини – “крепйожнік” і залізничні вузьколінійні шини. “Паадняать лєс!” Зеки нагинаються і неохоче беруть на плечі по одному хлисту; котрий довший, то під нього два зеки. “Стой”. То Михайлов перевіряє ще, чи кожний відповідно завантажений, щоби не маркерували. “Пашол!”. Дерево треба винести на стрімкий узбіч гори, може, якихось сто п’ятдесят-двісті метрів. Зеки з ношею витягнулися ланцюжком, драпаються д’гори. Падають на слизькій поверхні і падають від знесилля; Михайлов підганяє, б’є дрином (бригадира без дрина не буває ніде: ні в дорозі, ні на роботі). Винесли і поклали на “п’ятачок” перед входом у штольню.
З штольні виповзають хильцем люди попередньої зміни – чорносірі привиди. Облич не видно, облич нема: вони такі самі на барву, як і вся зовнішність зека. Виходять тільки ті, котрим не треба передавати зміну. Напроти них шмигнули мов щурі у нору жваві підривники з мішками на плечах. У кожного з них в руках ще шток-”трамбовка” (тонка рівна палиця, котрою заладовують динаміт у шпур).
Іде перезміна: хтось “здає”, а хтось “принімає” лебідку, копер чи квершлаг. Конвой чекати не буде – відпускають на це 20 хвилин. Поруч із сортувальною спорудою і рудоспуском є приземкуватий широкий будинок – “молоточна”. Там під час перезміни промивають перфоратори, котрі щойно винесли бурильники попередньої зміни із забоїв і відчисних. З кузні вже принесли туди свіжі бури і підзабурники. На майданчику людно: конвой помінявся, прийшли солдати підганяти і виганяти зміну у діл гори.
Підривники вийшли з шахти. Під землею лунають глухі вибухи, нагорі рахують по детонації, чи усі випалили. Переважно не всі. Перевірки не роблять, розуміють, що у штреках бувають обриви запаленого льонта від суміжного вибуху, котрий не встиг догоріти до динаміту; ладунок зостався у скалі. Такий невипал називають “стакан”. Згідно з інструкцією, його слід фахово ліквідувати навіть при умовах, що там працюють арештанти. Але цього ніхто не робить, навіть не вияснюють, де властиво був невипал. Бо на те треба потратити час: на дегазацію і розкоркування “стакана” – то мусіли б зробити підривники, бо це їх помилка, а їх вже немає. Пішли собі.
 
Наші Друзі: Новини Львова