Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 93037
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
До пересильного табору прибули вже у вечірню пору. Перекличка “по формулярах” затягнулася майже на цілу ніч: люди були перемішані в лазні, а формуляри складені посекційно на кораблі. Формували знову на майдані перед табором групи...
Сотня за сотнею в’язні вступали у зону табору. Тут знову жодної офіційної служби; натомість численні дриноноси в шапках-кубанках, у “душогрійках” з овечого хутра без рукавів поверх ватяних тілогрійок. На ногах усі мали стебновані “бурки” з сукна – зодягнені, одним словом, в “однострої”, мов військо. Їх дрини були значно довші й масивніші, ніж ті, котрими послуговувалися наглядачі і “суки” ванінського транзиту.
Приглядатися до усього не було вже сили – вражень за цей день було більш ніж достатньо. В’язні увійшли на терен зони і, спотикаючись, заходили у величезні приземкуваті землянки-бараки, куди їх заганяли вже місцеві “фахівці” того ж типу, що і “суки”.
Остап увійшов у зону з першою групою людей, десь біля 200 осіб. Їх загнали у барак, і він, маючи вже досвід у таких випадках, відразу поліз на нари, на другий ярус, зауваживши наперед, де є вікно. Не роздягаючись, поклав по-латишеву торбинку з мокрим светром під голову і ліг. А натовп заповняв барак, розповзався і зникав на стелажах-нарах. Нари були заповнені миттю. Потім людей ущільнили відомим порядком. Відтак ущільнених в’язнів на нарах підняли, наказали відсунутися до заголовків і сісти; на край нар посадили ще один ряд людей. Так розмістили дубельтову кількість – про можливість лягти не було і мови. Тепер заганяли решту і садовили поперечними рядами на долівку між нарами; ряд за рядом, поміщаючи наступних попереднім практично між коліна. Барак був таким чином заповнений аж до порога.
Кілька “шестьорок” зосталися у бараку біля порога, а два дебелих функціонери зачинили барак знадвору і затарасували двері поперечним дрючком.
Такий спосіб “уплотнєнія” був невідомий ще навіть бувалому в тарапатах Остапові. Низький строп барака-землянки ніби опирався на голови людей. Половина землянки була вкопана в землю, ще біля двох метрів стін із балок-кругляків розміщалося над землею. У барак входилося як у яму. Це була типова для тих часів нора, чорна зверху і всередині.
Муки для людей почалися відразу, як тільки барак закнебльовано. Стиснені суглоби сидячки, з коліньми біля підборіддя; неможливість хоч порушитися у цій тісноті – це призводило до жахливих фізичних страждань. Це мусіли знати командувачі зоною і бараками, бо час від часу привідчиняли двері і трошки впускали свіжого повітря знадвору.
Остап, будучи біля самого т.зв. “вікна” (подовгаста щілина, настільки широка, щоб зек не зміг пропхати голову через неї і вилізти з барака, заходився видовбувати глину з-поміж скляних баночок, що були вставлені замість шиби. Вдалося витягнути одну баночку, і живильна цівка повітря поплила у барак через цю дірку. Він притулив туди носа – і запаморочення від задухи минуло.
Часу до ранку залишалося мало. Для в’язнів – то була вічність. Барак відчинили: “Вихаді! Бєз паслєднєва!” – Перед бараком розсипалася численна зграя дриноносів.
Люди виповзали з ями рачки, мов каліки. Сяк-так вставали на ноги і творили щораз більшу безладну юрбу. Тиснулися докупи, жоден відрухово не хотів бути скраю. Вилазили з барака дуже повільно, таке неподобство розсердило дриноносів: почали підганяти – не допомогло. Ускочили в барак і ну лупити людей куди попало.
Коли повиходили живі, у бараку в різних кінцях лежало кілька мертвих. Їх повитягали надвір і кинули на купу біля входу у барак.
Від якогось “піщеблоку” притягнули люди-коні двоколісні гарби: одна – з пайками, ще одна – з бочкою, повною баланди, і третя – з преславним у віках окропом, правда, вже остиглим. Роздали миски з пресованого картону і бляшані банки з-під консерв, ємкістю 350 грамів кожна. Люди підходили гусаком до “роздатчиків” і отримували пайку, чай і черпак баланди. Відступали трохи набік від черги, випиваючи воду, і пили через вінця баланду, помагаючи собі пальцями – ложки майже ніхто не мав. Люди квапилися, бо пахло дрином: спорожняли баночки і миски і відразу передавали наступним у черзі до бочки. І – знову у барак.
На порозі барака з’явився здоровенний староста у згаданій вже шапці-кубанці і гукнув “істинноколимським голосом”: “Сцать-срать только раз в суткі! Остальноє – срітє под сєбя. Ясно?!” Усі мовчали. Відчували, сердеги, де опинилися. Надвір ніхто не просився (та й... з чим було проситися?)
Хліб у Магадані зекам давали без порівняння кращий, ніж на усіх пересилках “материка”. Баланда теж була значно якіснішою, крім чаю. Чай у Магадані мав вартість надто високу, щоб міг потрапити у зону табору звичайним порядком постачання. Чай на Колиму завозили (“с расчота на душу...”), але він перепродувався спекулянтами за неймовірно високі ціни.
Поплили колимські дні, лік часу загубився – ні дня, ні місяця жоден в’язень не знав: приморозки під ногами, рудий колимський грунт, припорошений першим інеєм, мов сизою мукою, – ось і весь “календар”.
Побутових арештантів помістили у зоні поруч політичних. То були радше окремі сектори одного табору. Але контакт між ними був зовсім неможливий.
Коли політичних випускали з бараків для чергової годівлі, а потім до відхідного місця, такого самого як і всюди, то побутовці кричали по той бік дротів: “Ей ви, чмури! Фашисти! Хана вам! Понялі? Хана! Ми вас єщо... будєм!.. Ха-ха-ха!”
Внутрітабірна обслуга у політзоні складалася з т.зв. “махновців”. Ті люди не мали права виходу за межі табору так само, як і “суки” у ванінському транзиті, вони належали до найбільш здеградованого прошарку населення. За віком у загальному і кожному окремому випадку вони були значно старші від “сук” (хоч і “сук” юних не було), середній вік їх становив 45-50 років. До речі, визначити їх вік було дуже важко. Грубі, зухвалі, нахабні, нерухомі, мов у тварини, лиця, шкіра посічена густою сіткою дрібних зморщок. Розстібнута сорочка-”косоворотка” випущена поверх штанів а ля “галіфе” і хутряна безрукавка поверх іншої одежі – невід’ємний атрибут “махновця”. Знаком рангу служила барва перехрестя на денці “кубанки” і вшита у розтягненій формі буква “М” на широкому драґончику, пришитому ззаду до безрукавки. Не мав більш ніхто права носити цю емблему “М” у їх присутності. “Махновець”, тим часом, постав перед нами тільки у галіфе; “сука” – у здертій з плеча іншого зека одежі, “махновець” – у виготовленій табірними кравцями із табірних речових запасів б/у: сінників, простирадл, коців, виношених вщент кожухів. Останнє вони здобували якимсь шляхом зі складів б/у наглядслужби. “Бурки” стебновані переважно з проношеного шинельного сукна, з підошвою із транспортерного паса – “елегантне взуття з “нічого”, як для табірних умов. Це був справді витвір таланту табірних шевців. Киї “махновці” мали вже навіть прикрашені мамонтовою кісткою, котрої у Магадані не бракувало, і її, очевидно, не надто пильнували, якщо кримінальні “роботяги” могли носити такий безцінний матеріал у табірну зону. До речі, наглядачі мали дрини значно простіші.
“Махновці” промовляли при крайній потребі. Вони видавали короткі звуки, мов крякіт сполоханого ворона. Пізніше стало відомо: “по-колимськи” говорити треба вчитися спеціально; виникла та “мова” внаслідок примороження горла і нарешті зробилася модною, цехуючи “настоящево калимчаніна-тайожніка”.
Що то за люди, ті “махновці”, і звідки вони взялися? Таке питання зовсім не зайве. “Махновці” – продукт табірної системи, укладу й умов побуту кримінальників за дротами. То були злочинці, які колись опинилися за колючим дротом. Тут зіткнулися з уркаганами. Будучи обдарованими фізичною витривалістю, гнучкістю і волею до життя, могли пережити тривалий час у неволі. Зосталося таємницею, як вони не попали під вплив, або не увійшли у конфлікт з табірною “малиною”.
“Махновці” з’явилися у таборах ще в довоєнний час. Але тоді вони називалися “мужік ломом подпоясаний” – сказано дуже влучно, але незручно, довго. Трошки фантазії і – “махно”, як виразник непідданства, свавілля, закріпилося назавжди.
Час зробив своє: вертатися до способу життя, котрого людина не знала і не розуміла, було вже пізно. У своєму нещасті вони надто швидко стали зрілими людьми. Дитинство вивітрилось, розвіялося, мов міраж (яке воно там вже не було), а тривала реальність диктувала правила поведінки. Начальники не забезпечували порядку і безпеки у зонах: робили перевірки, були присутні при виводі на роботу. Але не старалися, бо не могли перешкодити розвиткові дикої, кошмарної сваволі, коли всякий “цветнячок” тероризував основну масу “фраєрів”. Коли вночі відбувалися криваві розправи між зеками у бараках за мізерні непорозуміння, які виникали вдень. Коли програвалися у карти живі люди, і програні йшли під ніж, не відаючи – чому; коли процвітав гомосексуальний гвалт-педерастія, а за вбивство ніхто не відповідав. Коли десять галапасів об’їдали табірну кухню, і тому сотня “роботяг” переходила до категорії доходяг.
ИТЛ (исправительно-трудовой лагерь) – яка жорстока іронія. Ніхто тут не перевиховувався (та й тепер не перевиховується), а люди в таборах міцніли духом у моральній атмосфері навиворіт. Вони тут виростали; хто вижив, той і старівся на отих принципах існування. Хто вижив? Ось маємо представників перед собою – це “махновці”. “Трудовой лагерь”? Такого слова зеки не знають. Зате знають “пахать”, “вкалывать”, “впіратся рогами”, “бодатся с сосной” і т.п.
Минав час. Люди у таборах мінялися: хтось звільнявся додому, когось закопували на задвірках зони, а якась кількість вижила. То були тепер “махновці”.
Та мізерна частина кримінальників, позбавлена абсолютно рис людини, котра перехитрила усіх во ім’я збереження душі у тілі, була неоціненною знахідкою для управління “Берлага”: вони виконували ті самі функції у зоні політичних, що й “суки” у ванінському транзиті. При потребі ними можна було зацькувати й “сук”, котрі могли опинитися у Магадані. Тому-то “суки” так боялися етапу на Колиму.
Але й “махновці” мусіли з того щось мати, якісь вигоди, – то ж не малі діти! Що перше – те відомо: на кухні свій окремий “котел”, хоч окремого продукту на них не виписувалося; із завезеної харчової сировини на табірну кухню вони виїдали всеньке, що було хоч трохи якісне і могло втримати при житті тисячі людей. Сюди належав цукор, хліб, жири, капуста і т.п. Словом – один міг з’їсти цукру чи товщів за 50 зеків з рахунку добової норми. Так вони й з’їдали. Каламутну ж смердючу бурду згодовували людям. Про одежу вже відомо – їх обшивали кравці-”фашисти”.
Ще залишилося спімнути “дрібницю”: “махновці” були “жонаті”. За жінок їм служили хлопчаки-підлітки 14-16 років із неповнолітніх порушників закону. Табір для неповнолітніх був десь у районі “Дев’ятнадцятого” Звідти їм і приводили “жінок”. Вони спали з тими хлопчиськами у своєму окремому бараці на прічах, вешталися з ними по зоні табору. Хлопчики мали на собі дівочу одежину: моряцьку “форменку” з відкидним коміром, обтороченим білими пасочками, і спідничку поверх штанят, та ще й у складочку. На голові – шапка “кубаночка”, а на ногах бурки, як і у їх “чоловіків”. Щоправда, вони були стрижені під нульку, послаблень у цих випадках не буває, бо – “положено”. Боже милосердний! Які вони були знуждані! Вицвілі, бліді тварчики з погаслими оченятами і посинілими устами – мов вимочені у квасі. А тікати треба було від такої дитини, як від скаженої тварини: воно чіплялося, присікалося, кликало на допомогу “мужа”... Скільки там “махновці” убили дринами людей на місці, щоб заспокоїти кровожадність такого підлітка.
Ці “жінки” хворіли на т.зв. “капусту”. Що воно за хвороба – важко сказати, але відомо, що на задньому проході у хлопчиків наростав боляк, подібний до гемороя, тільки значно більший; така “жінка” вибувала з ладу, хлопця роздягали з дівочої одежини і наганяли у зону, а “махновцям” приводили інших. Так було!
Вивели на етап біля 300 в’язнів. Зробилося вільніше – в секціях дверей не зачиняли; режим послаб і люди виходили надвір. Це врятувало багатьох арештантів від неминучої смерті. Та недовго таке тривало: пригнали наступну порцію невільного люду, свіженьких – просто з трюмів через “баню” – і сюди. Їх, звичайно, запакували у вивільнених для них бараках. І знову в перші дні звідти ранками виносили мерців. Минав час. Котрі зоставалися у трюмі при житті, ті приходили до тями, тішилися тим, що “махновці” в Магадані були “справедливіші” в обходженню, ніж “суки” у Ваніно. А справа у тому, що “суки” у ванінській пересилці були більш подразнені, неврівноважені, – вони боялися ще відправки на Колиму; цим же вже ніщо не загрожувало.
Якось вранці після пайки у барак зайшов якийсь начальник у цивільній одежі в супроводі наглядача і звернувся до арештантів:
“Слушайтє сюда! Кто хочет палучіть двє целиє сєльоткі? Кто пайдьот сєйчас са мной за вахту на работу – палучіт двє сельоткі прямо возлє варот на виходє!”
Люди промовчали. Начальник зрозумів це як відмову від двох оселедців і вийшов з барака.
Наступного ранку, тільки-но вигнали усіх перед барак за пайкою, двері зачинили “на брєвно”, роздали пайку, вгостили кип’ятком “безплатно” і погнали в’язнів до брами. Тут відсортували нездатних до праці – “махновці”, як і “суки”, були самі добрими “лікарями”, слабосилих повернули від воріт назад, а решту, понад триста людей, вигнали за зону. Конвой на них вже очікував. По черзі вручили кожному “двє сєльоткі” з бочки, що стояла поруч, і загальною колоною погнали кудись. Йшли якийсь час вулицями міста (тоді це були ще тільки халупи, складені з підручного будматеріалу), а відтак повернули кудись вбік, на дещо пологий схил за містом. Там протікав невеликий струмочок, розливаючись багатьма рівчаками поміж камінням. Уздовж цього потічка хтось загодя розклав багато рискалів, заступів, лопат і джаганів. Учорашній начальник був на місці. Зеків розставили уздовж і веліли прокопувати трохи глибший вузький шанець, скеровуючи до нього воду.
Робота йшла мляво, бо не було погоничів, без яких невільник не буде працювати. Конвоєві ж байдуже, їм – аби ніхто не втік; майстри регуляції на це не надавалися. Тому зеки збиралися невеличкими групами на рівному і сухому місці, присідали і гуторили між собою. Це стривожило начальника: йому виділили стільки людей – де ж їхня робота? Конвой же байдикування в’язнів пояснив собі інакше: оскільки не працюють і про щось говорять, значить – готуються до втечі! Молоді, непрактичні ще салаги стривожилися.
Декотрі арештанти навіть лопати до рук не взяли, розуміючи з власного досвіду, що праця у таборі – це складова частина тих причин, які заганяють його до землі, тут, відповідно, під камінчики... “Дєнь канта – год жізні!”
“Ей, філони! Што нє работаєтє?” – крикнув котрийсь із конвоїрів.
“Твайо дєло тєлячеє, попка! Обосралса і стой!” – гукнув у відповідь котрийсь із бувалих зеків. На той час конвойні війська не мали нічого спільного з виробництвом, їх завдання полягало в тому, щоб ніхто не втік. Працюють чи не працюють – їх не обходило. Але реакцію на таку відповідь-зневагу можна було передбачити: сержант на мить оторопів, божевільними очима оглянувся на всі боки, відтак вчепився руками за автомат постового солдата: “Пусті, пусті! Пєрєстрєляю всєх!” Пост завагався, але автомата з рук не випускав. Підбіг псар і почав щось пояснювати спопелілому сержантові. Бувалий служака таки якось переконав недосвідченого “салагу”, який щойно прибув з “материка”. Сержант заспокоївся.
Байдикуючі, щоб не загострювати ситуацію, розійшлися уздовж струмка і повисли животами на держаках лопат, але – не працювали...
До Остапа підійшов якийсь вже старший віком і, видно, не новичок за дротами зек і зауважив йому: “Ти вродє нє із новічков, відать – папробовал нєбось гнуса! Зря ето ти, парень!.. Тєбя засєклі! Ти ето панімаєш? Хана тєбє!”
“А тобі не хана!? – відпарував Остап.
В’язень на хвильку ніби замислився, а відтак усміхнувся гірко і відказав: “Нннн-да! Впрочєм... раньше ілі позже – адін хрєн!..” І, похнюпившись, відійшов.
Десь через півгодини згодом той самий сержант з’явився з лейтенантиком і показав на Остапа: “Вот етот. Собіраєт групу на прорив – бєжать!” Лейтенантик порадив: “Глаз нє спускать! Сматрєть в оба! Єслі што – стрєлять... всєх!” І пішов геть. “Бєжать” звучить як вирок смерті. Хтось радив Остапові загубитися у гущі в’язнів, – марні потуги. Він з власного досвіду знав, що ховатися тут не поможе, – то дитяча забава у жмурки...
Осінній день у тих широтах вельми короткий; раптово смеркалося. Конвой стягнувся з постів і почав формувати маршколону по п’ять у ряд – як належиться.
Сержант відшукав Остапа і прогнав його уздовж через колону в самий кінець. Остап вчепив під руки двох зеків і не ставав з краю, як йому веліли. Сержант розмахував пістолетом. Знову втрутився псар: “Пусть ідьот, ліш би сзаді...” Остап опинився посередині останнього ряду.
“...Шаг вправо, шаг влєво – стрєляю бєз прєдупрєждєнія! Ясно! Слєдуй!” Загальна колона, 300 постатей, рушила по бездоріжжю у напрямку табору; треба було ще вийти на шлях.
Усі мовчали, весело погавкували пси, радіючи, що незабаром будуть нагодовані і у своїх будах. Але зеки, котрі встигли понюхати поведінки конвойних на материку, збентежилися: можуть стріляти! Чи у колону? Біс його знає – всяке вже бувало. Під прикриттям сутінок Остапа непомітно пропустили у передню п’ятиособову шеренгу. На його місце став інший (операція не з легких і вкрай небезпечна). Він зібрався з духом і, користуючись присмерком, пробився ще на кілька рядів уперед. Рух у колоні зауважили конвоїри, зупинили людей. А тут вечоріло (вечірні піші переходи зеків під конвоєм взагалі були заборонені), треба поспішати. Недалеко вже освічений ліхтарями головний шлях...
“Фас!” – крикнув псар у самому кінці колони. Великий вівчур німецької породи скочив на плечі зека у задньому ряді посередині, шарпнув його зубами за бушлат на себе, а хазяїн – відомо – допоміг псові, сіпнувши сильно за смич; зек не втримався і впав навзнак. Пролунав постріл... Стемніло.
“Паднять убітава бєглєца!” Ніхто не ворухнувся. Салаги зрозуміли, що у тих умовах добровільно ніхто не вийде з ряду, щоб підняти труп.
Два конвоїри передали автомати своїм колегам, взяли небіжчика за руки і підтягли між зеків у колоні. Міняючись, живі ще поволокли за ноги труп.
Прибули перед браму табору. Тіло вбитого залишили біля вахти на видному місці. Під яскравим освітленням прожекторів “надзіратєлі” робили шмон і пропускали у відчинені ворота по п’ять осіб. Конвоїри потішалися випадком у дорозі: “Панімаєш! Кінулса бєжать! Хатєл єщо аружіє атнять!” Зрозуміло, – то просвіщалися новенькі, що тільки-но прибули на Колиму, зеленюхи, на досвіді “старичків”: пробували власні нерви (не всі були готові до такого).
...”Вот он, бля!” – сержант схопився за кобуру і кинувся до воріт. “Нє смєть! Атставіть!” – гукнув хтось на сержанта.
Остап, тримаючись під руки з таким самим, як він, був уже поза межами брами, у зоні табору. Швидко побіг до барака і скрився.
В’язні не передбачили, як може обернутися провокація “втечі”, затіяна конвоєм, хоч таке практикувалося в усіх без винятку таборах. Але надіялися, що оскільки конвой не виявить того, котрого намітив до страти, то, може, й зречеться шукати “винного”, а іншого – взагалі не буде стріляти. Помилилися сердеги.
На другий день стало відомо, що поженуть знову на “канал”. Остап за пайкою не вийшов, заховався під нарами. Позбувся пайки, але уникнув виходу за браму, на очі конвоєві. Дарма. Конвой на цей раз помінявся (крім псарів) – як це міг бувалий зек не передбачити?
Знову взяли триста в’язнів на етап – на нарах вільніше. Ліва половина зони мов мертва. Тільки ранками орди невільників перед входом у кожний барак; то наділяють кожного освяченою “законом” кровною пайкою... У голові не вміщається: як може така кількість людей поміститися у барак? А таки може!
Окремої уваги на колимському грунті заслуговують охоронно-конвойні війська щодо чисельності. Вони були ще зовсім юні; усі верталися після служби домів, за рідкісним випадком якогось нещастя, як всюди при війську. У 1948 році на Колимі була велика залога військових, котрі воювали на фронтах у 1944-1945 роках. Оскільки вони перебували під окупацією (були ще дітьми, однак те не звільняє від відповідальності), то зголосилися “добровольцями”, коли фронт просувався на Захід; мали тоді 16-17 літ. Цих річників взагалі ще не демобілізували з війська, а “опальних” відбирали з частин, зачисляли до військ МВД, призначали до таборів – куди ж іще? – і скерували на Колиму. Чому саме на Колиму? Офіційні інстанції каральних органів ввели в особисті анкети пункт: “Чи перебував під окупацією?” Пояснення до цього пункту буде зайвим... Отож – частина конвойних була з тих, котрі заповнили в анкеті цей пункт: “Да”.
Наплив військ МВД прибував згідно з кількістю арештантів. Їх мусіло бути багато, навіть якщо вони становили 20 відсотків кількості зеків. Теж були ще безвусі юнці, яких тільки-но від маминої цицьки відірвали. Що стосується розуму – вони ще його не придбали; характеру – тим більше. І формувалися як люди тепер, саме в умовах оскаженілої антилюдської пропаганди і практичної служби, де щоденно ступали на труп. Воістину належне місце і методи для формування Людини.
Ті люди таки дочекалися демобілізації з рядів “почотної” служби; їм таки дали “зелену вулицю” для кар’єри. І їх тепер набагато більше між населенням, ніж тих колишніх в’язнів, які повернулися, котрим, до речі, ще з більшою дбайливістю забезпечена “кар’єра” аж до самої смерті. Які б конвойники не були “добрі”, вони все одно становлять певний процент населення, для котрого немає нічого святого на землі. Істинно цінний резерв і приклад на майбутнє для “взірцевого суспільства”.
Що стосується конвойних псарів, то це були молоді люди з вродженою рисою “доброти”. Так воно йменувалося, і нехай би хтось у тому засумнівався. Нехай би спробував не визнати таке! Бо яку людяність треба мати, щоб так любити пса (“жівотноє”), а пес – його? І досі колишній зек, коли зауважить “хазяїна” з псом і чує від нього похвалу, що його пес чи сука має надзвичайний розум і все те завдяки виключній людяності власника, і досі колишній в’язень обливається зимним потом. Таке асоціюється з гарнізонним псарем, а всякий власник пса твердить, що тварина ліпша від людини, а він єдиний майстер цінити інших, бо винятково любить тварин. Так, так! Життя провчило: треба бути обережним з тими, що кохаються у тваринах! Зек виніс з того гіркий досвід.
Тягнулися нескінченні магаданські понурі доби. Сніг висів у повітрі, поступово заповнюючи нерівності грунту. Була друга половина календарної осені, наступала зима. Хто її перетриває? Перезимує?
А пересилки мов живі фантастичні дракони: ковтали періодично (в міру прибуття етапів з Ваніно) великими порціями людей – кілька тисяч нараз, а потім виригали частіше і меншими порціями тих таки людей на етап у “тайгу”, в невідоме.
Котрогось чергового дня, ще при досвідку, “махновці” вигнали з бараків людей, котрі належали до попередніх етапів з материка. В’язнів вишикували у квадрат і один із штабовиків побіг до прохідної “доожіть”. З вахти вийшли наглядачі у супроводі офіцера у ранзі капітана; то мав бути начальник спецчастини. Вичитали вже відомим порядком триста в’язнів в окрему групу. Поділили їх на десять частин по 30 осіб і назвали ті частини “машини”: перша машина, друга – і аж до десятої. Видали їм на етап пайку, “чай” і випровадили за браму. Відразу вичитали другу таку порцію – триста зеків – десять по тридцять (на десять вантажних авт по тридцять людей). Пайку в “зуби” – і марш за ворота.
Остап не здивувався, що опинився в одній машині з Конрадом Ґеслінґером і двома молодими хлопцями, що на їх лиці ще навіть мошок не показувався. На 19-му вони були у різних бараках, по волі “махновців”.
Цих кілька тижнів у магаданському транзиті харчі дійсно були якісніші – в’язні йшли бадьоріше, відчули приплив сил і свідомості. Люди встигли знову зарости волоссям там, де йому належалося рости, однак вошей не зауважено після останніх відвідин магаданської лазні. Здавалося, що не так вже й погано закроюється на перший раз.
Хтось дорогою висловив думку: “Правда, рєбята, говорят – на мєстє дают жрать до отвала... Скорєє би!..” “Муудак!” –поставив хтось печатку на уста першого.
Зайшли без пригод до відомої вже міської лазні. Чому цю “баню” називали міською? Хто це може знати!? “Абработку” в ній проводили лише зекам і конвойникам. У лазні були попередні триста в’язнів, вони зайшли туди усі разом, оскільки надворі було вельми зимно. Не довго чекали: вийшов “банщик”, загнав усіх у перше приміщення, – було темно. Швидко поскидали з себе одежу і, пов’язавши у комплекти, віддали до дезкамери. Шмаття багато, обслуга із “безконвойників” мала чимало праці. Але працювали мовчки, злагоджено, покірно; боялися, сердеги, етапу у тайгу. Та ще під зиму. Ті самі ситка-душі, ті ж цирульники; те саме мило і така сама глота під кожним душем. Тільки ставлення інше, чим після прибуття з трюмів “Ногина”. Тепер обходилися набагато спокійніше, якщо не сказати – ввічливіше усі співробітники обслуги лазні. Ніхто не квапив, голили спокійніше, та й води не шкодували. Однак відчувалась якась напруга, подібна на урочистість. Аж пізніше, значно пізніше, стало відомо, що які б люди з обслуги лазні не були просушені-проморожені колимською байдужістю до горя свого і людей, то все ж вступала тривога у їх душі за тих, котрих вони мили, відчувалося, – востаннє. Хто ж краще за них знав, що звідси дотепер ще ніхто з “фашистів” не повертався. Та й кримінальники теж – не дуже густо...
У наступне чисте, світле й охайне приміщення впустили перших сто осіб. Попри стіну стояли столики, за столиками – урядники. Кожному в’язневі заглядали в уста, записували кількість золотих коронок чи зубів, в кого такі були. “Лєпіла” у білому халаті питав, хто на що скаржиться, що у кого болить. Ніхто не скаржився; кожному наступному він говорив спокійно: “Ладно!”, а потім: “Слєдующій”! Посувалося дуже швидко. У кінці кожному знову вштрикнули якоїсь вакцини під шкіру, подали одежу – ще гарячу, люди швидко одягалися і виходили на мороз.
Випустили за браму і передали під конвой, котрий відпровадив помитих-поголених в’язнів до карантинного етапного табору у місті. Він мав ще якийсь номер – не запам’яталося. Тут стояли кращі бараки, з чистими підлогами і рівними дошками на нарах. Хоч сінників тут теж не передбачалося, зате були дерев’яні “заголовки” – підвищення для голови, щоб спати. Місця на нарах усім вистачило; бараки опалювалися. У зоні була “столова” – за пайкою і баландою ходили самі “помашинно”, там і їли. Був свій ізолятор – відомий БУР. Були теж “амбулаторія” і “лєпіла” – безперечно, справжній лікар. Одним словом, як у байочці. Рай, та й годі.
У цьому таборі люди довго не попасали – тиждень і до десяти діб так званого карантину. І на етап. Люди мінялися так швидко, що не встигали навіть запам’ятати обличчя одне одного. А це була річ немаловажна: звідси люди могли опинитися в одному ОЛПі, і було вигідно мати знайомих з пересилки.
Майже кожного дня із зони виводили 300-500 в’язнів за браму, переважно у присутності представників управління “Берлагу”. Навіть дивно; стільки уваги тим зекам, якими погноювали шляхи від Балтики і Карпат аж сюди...
Годували набагато краще. Вперше тут побачили у баланді картоплю завбільшки з волоський горіх; безперечно – неочищену, в лушпинні. Траплялося листя капусти (бодай так казали). І дійсно, часом у мисці знаходили отруйнозеленого кольору (твердий, мов шкіряний) листок. Кожного дня до пайки додавали оселедець – один на чотирьох, хліб був житній і не тринився у руках. Баланду приправляли “хлопковим маслом”, ретельно вливаючи кожному у миску при роздачі порцію цього продукту спеціальним наперстком, з розрахунку 400 грамів на місяць – мізерна крапля. Але давали! Однак ні грама більше, як і всюди. Організм відживав і їсти хотілося до нудоти.
У таких умовах, коли пайка не пропадала і на кухні у котел закидали “положене”, а на роботу не виганяли; у бараках було тепло, відносно чисто і на нарах вільно можна було спати і повернутися з боку на бік без “команди”, – доходяги не траплялися, а труп у зоні був тільки випадковим і від якоїсь відомої хвороби.
У табірну медамбулаторію можна було звертатися цілодобово: можна було попросити й отримати щось від болю голови, зуба, мазь до рани чи боляка. Аптека бідненька, однак що було – того не шкодували (у таборах для політичних не було наркоманів, ніхто не потребував “моргаліков” (наркотиків), тому тут аптечка не була під режимом.
По двору зони можна було ходити, але не гурмами. Люди одягнені у нове шмаття – не так мерзли, отож частину часу проводили на морозі.
“Ех! Щоби ще дали хоч трошки більше їсти, – можна тут і вік вікувати!” – думав не один зек. Так, це був винятковий табір. Тут давали людям набратися сил у такій мірі, щоб вони могли подолати останній скачок-етап до призначеного місця і відробити там за хліб-сіль, втрачений державою за час від слідчої в’язниці і до нинішнього дня. Таких етапних таборів у Магадані було кілька, і всі вони були під особливою опікою Управління. Зеки у тих таборах (кримінальники і політичні утримувалися тепер окремо) тратили у цих тимчасових умовах відчуття реальності, приходили облудно до висновку, що Колима – не так вже й дуже погано.
Остап ішов з сортиру до барака. Було під полудень – хотілося їсти. Мороз невеликий, може, – 15о, сонце пробивалося крізь імлу, вітру не відчувалося. Усе, що дотепер минуло, для нього вже не існувало; жодних намірів чи планів на майбутнє. Порожнеча – у шлунку і в голові. Зловіщий дрин не висів над ним, настороженості не було, цілковита байдужість... Не зупиняючись, пішов уздовж “лінєйкі” аж майже до воріт, а потім назад у глиб зони, щоб скоротати нудний час перед баландою. Переважно у такому стані зек нічого не бачить, нічого не чує, нічого не відчуває, може, – крім голоду. Існує.
...Перед ним, мов з-під землі, виріс-з’явився якийсь чоловік. Мав на собі стареньку кожушину, підшиті валянки і шапку – не шматяну сіблонку, а обшиту овечою шкурою спереду і на вухах. Чоловік стояв, стримано усміхався і ніби чомусь радувався. Наразі мовчав. Остап тупо глянув на людину перед ним: нагадувала йому ніби знайомі риси, але збляклі, розмиті часом і безвідрадним буттям. Він взагалі не бажав зустрічатися з кимось знайомим, а тепер ще не міг вийти з глибокої апатії, йому ніби снилося. Чоловік, що стояв перед ним, простягнув йому руку на привітання – так буденно, без пафосу.
– Я тебе пасу в зоні вже кілька днів! Впізнав тебе відразу! І знаєш, по чім? По ході: ти так ходиш, що тебе пізнати здалека, за пару кілометрів; так ніхто більше не ходить!
“Петро!” – майнуло в голові. Остап пригадав його насамперед по голосу. У голові йому ніби розвиднілося; він чомусь зрадів, не усвідомлюючи, чому.
– То ти, значить, живий! Слава Богу! – Петро хотів ще щось сказати, але не міг. Не міг з двох причин: від хвилювання і від того, що стримувався від прояву почуттів, викликаних зустріччю.
Остап теж не міг з дива зійти, що зустрів цього хлопця, свого камрата, живого, та ще й тут, у Магадані. Ну, що у Магадані – то вже й не так, може, дивно, але що живого – це в голові не вкладалося.
Вони вже оба усміхалися від радості (і чого б радіти?), у грудях кожного з них щось тремтіло, розливалося по тілі, піднімалося вулканом до горлянки, ласкаво стискало за “яблучко”, досягало очей і... витискало сльози. Тільки б стриматися, тільки б не розквигнатися! Вони тримали один одного за руку і не мали сили розслабити долоню; очі плавали у сльозі, мов у густій оливі, але, стримувана волею, сльоза не викотилася з орбіт – ні в одного, ні в другого.
– Ще хтось з наших є? – видусив нарешті з себе Остап.
– Є! Є Ромко і має бути живий Генек, ти його знаєш! Ромка недавно відправили чи не на Аліскітова, а Генека – на Ізвєстковий. Але то дурниця, ще має бути, певно, живий Влодко, твій друзяка. Він був на “базі”, при санітарах. Ти знаєш: він був слабий на сухоти. Але то мудрий чех, вміє давати собі раду. Ну, що тобі казати, ти сам все добре розумієш, – ліпше від мене! – Петро розговорився, барви грали на його ще не зовсім знужданім лиці.
– То значить, якщо Влодко дійсно витримав “ту” зиму, то мало би нас бути ще п’ятеро живих! – Остап не закінчив рахунку. Трошки подумав і ще запитав: – Ну а тобі, Ромкови – як вдалося?..
– Та то проста справа: ти хіба не забув, що там питали, хто робив колись на сплаві? То ми з Ромком хоч не були на дарабах, але виділи їх. Та й ми зголосилися, так – аби! Бо хто його знав тоді? А там давали трохи ліпше їсти. Бо ми робили на “заторах”, а там слабому нема що робити, – мусіли трохи підтримувати! Якби не такі, як ми, то би на ріку не пішов ні єден кльоц. То не з Грицьом справа! 50 тисяч чоловік цілу зиму деревину спускали! І що, лишити то у воді? То ми зі сплаву майже всі вижили, ті, котрі не втопилися. А тебе! Ми з Ромком так такій казали, що ти... там десь під пеньком... Та що ту казати! Живий!
Петро квапився, це було видно. Незабаром обід.
– Зачекай ту! Я щось приготовив для тебе, я тому і випросився сюди, але ненадовго! Зачекай! – і він побіг підтюпцем у бік кухні. Не минуло й хвилини, як Петро приніс звідти і вручив “кирпич” справжнього хліба і... аж чотири великі оселедці. Остап здумів.
– Де ти то взяв?
– Знаєш що: я вже не маю часу з тобою говорити. Я ту від самого початку граю на скрипці. Не такий то я вже й скрипач – я грав добре на акордеоні, ти знаєш! Але межи сліпими й одноокий король. Вони ж нічогісінько не вміють, крім бити дрином і конвоювати... То я таке, ніби трохи придурок. Вони мене будуть тримати, не журися! Ну, я йду. Ми, певно, більше не будемо видітися, то ...може: пращай! Бо завтра ти вже підеш на етап! – сказав Петро вже на відході і швидко подався на прохідну.
“Чотири оселедці і ціла хлібина!..” Остап стояв – не міг зрушити з місця. Якби він знайшов скарб великого “Бича божого” – то так би не здивувався. Сховав усе під полу бушлата і не відав, що дальше робити. Почало стукати десь у скронях, ніби його спіймали у чужій коморі. Оглянувся, чи хтось не дивиться. Почалися немилосердні корчі шлунка; язик задеревів, він ніби розпух, тиснув на зуби, на піднебіння. Горло пересохло, щось тверде і гірке котилося з середини до горлянки... Ковтав, ковтав порожнім горлом – в устах нічого не було. Тільки мить, а йому здавалося – вічність... Притиснув полу до себе і, нарешті, поплентався за сортир. Там з ями парувало міазмами, дарма – зате нікого не було!
Почав їсти. Їв і їв, відламував по шматку і їв... Схаменувся, коли зауважив, що від хлібини залишився вже зовсім малий кусень, а в кишені бушлата лежало дві голови від оселедців; третього він вже теж надгриз: з його багатства майже нічого не залишилося. А він ще не наївся. Якось недоречно нагадав собі про Конрада. Йому скортіло похвалитися перед товаришем своїм щасливим випадком і... і здалося би поділитися з ним. “Поділитися, чи не поділитися?” Душа роздвоїлася: тваринний інстинкт наказував з’їсти усе до решти, свідомість вимагала співчутливого, сумлінного вчинку – залишити трохи голодному камратові. Останнє почуття перемогло, і він поплентався з рештками хліба й оселедцем до барака.
Конрад лежав трохи праворуч двох недоростків із колишніх гітлерюнгів і, мабуть, дрімав. Остап спинився біля нього, непевною рукою добув із-під поли бушлата оселедець і недоїджений хліб, простягнув Конрадові:
“Nimm mal, Konrad! Das ist fur dich!”*
Конрад підвівся, його очі зупинилися на тому, що Остап тримав у непевній долоні.
“Aaa, bist du es, Ritschi? Etwas geschah?”
“Nichts besonderes! Nah, da hast du!”**
Конрад зробив великі очі: щойно тепер побачив те, що йому пропонують.
“Hering? Und Brot? Woher hast du das gekriegt?”
“Spilt keine Rolle! Nimm, doch! Iss!”
“Nun, und du? Du brauchst ja fur selbe!”
“Ich hab meinen verschlugt... Schon! Also...”
“Dann las uns teilen! Wie?!”
“Mensches Kind! Guck mal hier!”***
Остап дістав з кишені ті дві голови, що зосталися від з’їджених оселедців, щоб переконати Конрада.
Brot – gleichfalls!”
“Hm! Danke fur Wohltat!”****
* “На, бери, Конрад! Це тобі!”
** “А, це ти, Річі? Щось сталося? ”
“Нічого особливого! Ось, тримай!”
*** “Оселедець? І хліб? Звідки ти це взяв?”
“Немає значення! Бери ж! Їж!”
“Але ж... а ти? Тобі ж потрібно!”
“Я своє вже проковтнув!.. Вже! Так що...”
“Тоді – поділимося! Що?!”
“Немовля ти! Глянь-но сюди!”
**** “Хліб – теж!”
“Гм! Дякую за добрий вчинок!”
Конрад ніби нерішуче, але поквапцем прийняв подане, швидко поділив на три частини, роздав хлопчиськам, і вони почали їсти.
“Wahrscheinlich gestohlen!” – Конрад ніби пробував жартувати.
“Nein! Einfach gluckliche Erfolg! Magst ruig sein!”*
 
Наші Друзі: Новини Львова