Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83019
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Золото, брілянти єсть! Часи?! Отдай сам, нє то хуже будєт! Тільки тепер Влодкові прояснилося, про що йдеться: таж він має справу із звичайнісінькими большевицькими мародерами! Змішане почуття огиди і презирства до цих створінь в офіцерських мундирах, шо так низько опустилися, заволоділо ним. Зіщулившись, байдуже спостерігав, як ці двоє удекорованих відзнаками на кітелях .старанно і методично промацували кожний рубець його дрантивих лашків. Не знайшовши нічого в одязі, взялися за взуття. Один із них дістав якусь загострену швайку і почав несамовито ламати і дірявити підошви черевиків. Розібрав дощенту обцаси, повидирав кліщами підошви – аж впрів, нарешті шпурнув знищені черевики на підлогу, вилаявся "сочним" матом і видивився ошалілим поглядом на Влодка.
– Гдє спрятал ценності?
– Я нічого не маю.
– Гляді! Ми точно знаєм...
– То шукайте...
– Ладно! Адєвайся! – промовив один із "доблесних воїнів". Влодко недбало почав одягатися. В душі панувало якесь спустошення, – не тямив нічого. Його підганяли, а він ніби й не чув. Одягнувся, підняв з підлоги подерті, знівечені черевики, підібрав усе, що повидирали, став напроти незадоволених офіцерів. Вирази їх лиць ніби говорили: "Обманул нас, сволочь".
Іді, і о том, што здєсь било, нікому ні слова. Понял?
Влодко ствердно кивнув головою.
– А тєпєрь марш отсюда!
Влодко вийшов і поблендав, зневірений, по сходах. Взутися не було в що, йшов босий. Біля вхідних дверей присів на східці – не знав дороги у свій сектор. Очікував недовго. Підійшов посильний, за яким плентався Ромко.
– Ну, що там? – запитав Ромко Влодка, майже не спиняючись.
– Побачиш! – відповів той.
– Нє разгаварівать, – гаркнув посильний, штовхнувши Ромка вперед. – Жді мєня здєсь! – кинув Влодкові на ходу.
Через кілька хвилин посильний вийшов сам із будинку і випровадив Влодка з лабіринту сплетінь із колючого дроту до "свого" сектора.
Посильний знову мав папірець у руці...
З Ромком було те саме, що й з Влодком, а згодом й з іншими людьми. Всі з підозрою оглядали одне одного. Недовіра вселилася між найближчими.
І все ж частина репатріантів була переконана, що над ними чинять насильство, вони задумувалися над питанням: по якому праву орда зі сходу сіє недолю і смерть на цілих континентах, де б не ступила її завойовницька стопа? Яким "законом" керується Кремль, чинячи самосуд над народами, які не є громадянами цієї мерзенної імперії? А головне – чому цивілізований світ байдуже спостерігає розвиток цієї ракової пухлини на значній частині земної кулі і не відчуває смертельної загрози? Як сталося, нарешті, що толерується дика нищівна сила, яка виповзла з надр північноазіатських пралісів, з примітивними інстинктами пожадливості? Сила без ознак терпимості, сумління, милосердя – всього того, що становить основу віками плеканої людської моралі? Відповідь була одна: стремління до світового панування.
Так практично, крок за кроком, недосвідчені молоді люди проходили університет людської збоченості і звироднілості, наслідки котрого важко було передбачити в майбутньому.
Дні минали монотонно. їсти хотілося, але голод був відносний, тому що тепер годували щоденно і регулярно. Кухню і пекарню обслуговували виключно поляки. В обслуговуючий сектор на допомогу брали лише довірених репатріантів. Це було вигідно вже тим, що цим людям не треба було платити за роботу. З двома з них Ромко познайомився і навіть якось привів їх у приміщення, де перебували галичани. То були кремезні і сильні молоді люди, добре відживлені, бо працювали на кухні і в пекарні. Розмовляли по-українськи, з виразним акцентом прикарпатців – були родом зі Станиславова. Мали тютюн і добрий завше настрій. Коли були вільні від роботи, вешталися по секторах, а пости у фіртках їх пропускали. Завжди вони залагоджували якісь справи. Врешті виявилося, що вони можуть взяти будь-які речі для обміну на тютюн чи хліб, якщо ці речі цікавили поляків. За їх посередництвом колишні полонені, приетаповані із Великобританії, позбулися останньої одежинки і черевиків. У присутності галичан трималися амбітно, дивилися на краян звисока, у близьке знайомство не вступали. Причини їхньої поведінки відомі: були абсолютно певні, що впрост звідси їх звільнять додому. Так їх запевняли офіцери описаного "штабу" – не радили вступати у ближчі стосунки з тими, з ким їм "дітей не хрестити".
Отож дивуватися тим хлопцям не було чого. Жоден з них ніколи не допоміг ближньому навіть у дрібниці; навіть на цигарку махорки вони нікому даром не дали. Мали відомості з-за дротів від поляків, знали теж настрої начальників, але ніколи й словом не обмовилися перед репатріантами, ні навіть перед краянами з Прикарпаття.
Побутувала думка, що вони завербовані чолові сексоти. Не любив їх ніхто, а їм на тому й не залежало.
Якось Остап порадився з Влодком і Ромком, чи не проміняти йому фотоапарат марки "Цайс-Ікон", який вдалося перевезти аж сюди в менажці. Йому було жаль цього фотоапарата: мав намір привезти його додому. Але з усього видно було, що на поворот найближчим часом нема надії. Ромко легко віднайшов пекарів зі Станиславова; ті прийшли, назвали ціну не торгуючись – хочеш бери, хочеш ні, і, звичайно, апарат взяли. Не віддати їм було небезпечно – могли донести у "смерш", а ті заберуть та ще й клопоту не оберешся. На другий день краяни із Станиславова явно-славно принесли Остапові обіцяний тютюн і шматок хліба – дводенний пайок. Тютюн був неякісний, якесь сміття, підметене десь на тютюновій фабриці. На зауваження посміялися і пішли. Виручений тютюн можна було ще збути, якби мали папір на закрутки. А паперу краяни не принесли, хоч домовленість про газету була. Довелося нагадати станиславівським гешефтярам про їх обіцянку. Згодом вони принесли книгу німецькою мовою "AMTLICHE MATERIAL ZUM MASSENMORD VON WINNIZA". Книга була документальна – в ній розповідалося про масове вбивство енкаведистів у Вінниці 1941 року. Хлопці забули про зиск і були вельми раді, що мають що читати. Про масовий і методичний морд українського населення у Вінниці хлопці знали стільки ж, що й про Станиславів, Львів, Чортків, Дрогобич чи Бережани. Тому жахнулися, коли познайомилися ближче з вінницькими масакрами НКВД. Вони зрозуміли, що масове винищення української нації не залежало від примх поодиноких маніяків. З документів, фотографій з місць розкопок і доповідних з підписами авторитетних представників цілого світу, вміщених у книзі, постала жахлива картина. У тих умовах, в яких знаходилися репатріанти, вони зрозуміли нарешті, що нічого доброго від цих людоморів не можна очікувати. Хлопці задумалися, принишкли.
Минуло ласкаве європейське літо. В таборі з'явилася трупа акторів, що ходила із сектора в сектор з репертуаром банальних пісень і плоских скетчів.
Під кінець вересня 1945 року почали відставляти етапи з шлеської карантинки в глиб Росії. Куди – ніхто не відав. "На родіну". У секторах продовжували вештатися оті актори з ретельно процензуроваиим репертуаром. Актори були фахові і виконували свої ролі як і належиться спеціалістам. Клоуни смішили, вокалісти викликали тугу за рідним краєм, драмактори показували сценку "штиком і автоматом", що розкривала геройство і благородність переможців у війні. Усе те мало підняти настрій репатріантів перед етапом "на родіну".
Где-то старушка спит в деревушке,
Ждет – не дождется сынка.
Тихо й сладко плачет украдкой...–
лилося з уст соліста, а рефрен оживляв згасаючу надію на можливий поворот додому:
Спи, успокойся, шалью укройся -
Сын твой вернется домой!
А клоуни смішили та забавляли...
Жарти і пісні, однак, не притуплювали почуття безнадійності, а ще більше ятрили душі. Виступи лунали приглушеним лементом за втраченою волею, і цього артисти не могли подолати навіть самі у собі.
Прийшла черга на етап і на сектор, в якому були хлопці з Галичини. "Спеціалісти" (з числа самих репатріантів) складали реєстри "по-вагонно", дотримуючись, очевидно, принципу змішування табірного контингенту, щоб у такий спосіб розірвати набуті товариські зв'язки. Чекістські "психологи", хоч і обмежені в загальному своєму розвиткові, чітко орієнтувалися, як утримувати людину, щоб вона була вічно між чужими, отож друзів розводили відразу. Вияснити, хто з ким товаришує, стало головним завданням сексотів. Поділених на групи людей згідно з комплектацією вагонів перевели в етапний сектор недалеко від головної брами. Тут ще годували два дні трохи густішою баландою, хліб видавали вже розважений на порції. Настав визначений день котрогось числа на початку жовтня; десь біля десятої години райку після роздачі пайка і баланди (ранками приварку дотепер не давали) у зону етапного сектора зайшов конвой (фронтовики з медалями), озброєні палицями й автоматами, почали виганяти людей на площу перед будинками: "Строітса!" Вишикували біля трьох тисяч невільного люду згідно з реєстрами "по-вагонно" і нумерацією вагонів. Десь біля одинадцятої години вивели перших чотири чи п'ять "вагонів" за ворота. Солдати стояли тут, шо називається, плече-в-плече. Офіцер скомандував: "Раздєвайсь!" Почався обшук. Обмацуючи, кожного питали: "Оружіє єсть? Золото-брільянти?" Вилучали не тільки годинники, дешевенькі перстені, а й папір, ручки, олівці. Годинники і біжутерію записували у відомість, видавали квитанції, обіцяючи, що на місці усе повернуть. Залишали тільки листи і фотографії. Усе металеве вилучали, однак менажки, хоч вони й були алюмінієві, мусіли залишити людям, бо не могли на дорогу їх забезпечити посудом (а мали намір, видно, завезти на місце живцем).
Обшуканих відразу ладували у вагони. Впоралися з тим навіть досить швидко. Ще пройшлися по вагонах і зробили першу перевірку: переганяли всіх з кута в кут і рахували. Для бувалих –дрібниця: призвичаїлися вже при переїзді до Льобаня. Гірше було літнім людям з європейськими звичками – деякі зовсім розгубилися і плакали. Чи можна собі уявити, як, згорбившись і оберігаючись від удару піднятими руками, незграбно перебігає перед російським солдатом через вагон учорашній ще викладач Празького університету, вгадуючи: "Вмастить мене цей бовдур костуром чи проскочу?"
Врешті зачинили вагони, поїздом шарпнуло – й ешелон, похитуючись і постукуючи на стиках скаліченої війною залізничної колії, покотився у тривожну й невідому путь.
Минали якісь полустанки, не зупинялися, колеса гриміли на залізничних розгалуженнях. Втомлені – поснули знову. Вночі потягнуло холодом через шпари, хто мав чим – накрився.
Остапові і Влодкові поталанило: вони їхали навіть в одному вагоні. Розмістилися на верхніх нарах, на вигідному місці. Біля себе притулили й старшу людину, Миколу Вишняка – колишнього стрільця УГА, який опинився в Чехії як інтернований воїн після програшу в "Чотирикутнику смерті". Вишняк проживав десь в околицях Подебрадів, був жонатий. Мав троє дітей – сина і дві доньки. Працював заробітчанином, придбав будиночок, землі, щоправда, не мав: чехи не давали можливості набувати грунт пришельцям-волоцюгам. Оскільки дружина Вишняка була теж українка, то просовітськи настроєні чехи її "не хотіли". Прийшли чеські поліціянти, наказали господареві дому взяти щось на день поїсти і відставили його тимчасово на збірний пункт. Таких назбиралося там багато, їх віддали совєцьким військам до вияснення. Совєцькі сказали, що чехи їх не хочуть і вони поїдуть назад до своїх колишніх домів. По кількох днях на "збірному" Микола Вишняк довідався, що його дружину з дітьми теж пригнали на цей пункт. Лишень у жіночий відділ. Він журився, як вони себе відшукають на Дрогобиччині, звідки був родом.
З російсько-комуністичної пропаганди, яку ширили з особливим завзяттям між заробітчанами, Вишняк знав, що ліквідації в Росії підлягають тільки буржуа – дідичі і капіталісти, котрі визискували таких як він, Вишняк, і його дружина. Отож ніяк не міг тепер второпати, нащо їх забрали з домів? Працював сумлінно, роботи не бракувало тим, хто не цурався її. Національний фактор у цьому випадку чомусь стидливо замовчувався. Адже зовсім очевидним було, що чехи з москалями вилучали виключно за національною ознакою. Знали теж ті репатріанти, що чехи самі, може, були б і не зачіпали їх, але "білих" хотіли таки росіяни.
Ті росіяни, що втекли колись від революції, не цікавилися майбутнім. Переважно мовчали або розмовляли на абстрактні теми. Вони знали вдачу свого народу, до котрого самі належали. Трималися достойно, як і належить людям, що знають собі ціну.
Вишняк мав у мішку ще добрий, майже новий, коц і продовгувату подушку. Ці речі йому тепер дуже пригодилися: він страждав на виразку шлунка, переважно лежав, обгорнувшись коцом. На подушці могло покласти голову принаймні двоє. Тому біля Вишняка тулилися Влодко й Остап.
Ешелон з репатріантами протягом двох ночей (вдень не везли) подолав шлях зі Шлеська до польсько-совєцького кордону десь на прогоні Холм – Любомль. Тут простояли більше доби. На новозайнятих російською червоною імперією землях почалися простої і тяганина. На одному такому простої, відразу чи не біля Сарн, у вагоні до люка попросився хлопчина, заявивши, що він із цих місцевостей родом. Десь тут мало бути його село, там – його тато, мама, брати, сестри. Глянув через задротовану дірку-люк у вагоні і дійсно впізнав свою місцевість. Мить – і про це вже знали всі. Заметушилися. У когось знайшлося клаптик паперу, хтось заховав у дорогу кусочок грифеля. Хлопчині вручили папірець, і він написав записочку, коротеньку, мов телеграма. Заадресував. Записочку склали, прив'язали до якоїсь трісочки і викинули через лючок якраз у той момент, коли мимо проходив залізничний службовець чи, може, робітник. Останній зауважив. Глянув ще під вагон, а відтак швидко нагнувся і підняв папірець; пхнув його у бокову кишеню. Може, було би й обійшлося, якби хлопець не почав кричати, хто він, звідки, щоб дати знати додому. Це зауважив конвоїр, підбіг до залізничника і сильним поштовхом карабіна збив його з ніг. Той упав горілиць. Конвоїр запхав руку в кишеню і знайшов там згорнуту записку. "Злочинець" був спійманий на гарячому. Підбігли ще два стражники і побили "виновного" до непритомності. Підняли з землі і попід руки кудись потягли... Цей хлопчина не дожив у глибині Росії до весни 1946 року... Помер з голоду.
Хліб дали востаннє на території Польщі, ще з запасів, узятих на Шлеську. Далі до вагона подавали сухарі з розрахунку 185 г на душу. Коли переїздили Білорусь, там випав уже сніг. Порції сухарів почали зменшувати. Часом закидали у вагон прогнилі смердючі оселедці. Часом "навалом" вкидали по кілька головок свіжовирубаної капусти. Зате "чай" подавався регулярно кожного дня, але тільки на зупинках.
На території Білорусі бранці пхалися до віконець, щоб подивитися на свій спустошений, пофабований війною край. Зустрічалися геть знищені села і селища. Подекуди стирчали з-під снігу обгорілі комини, що ніби повиростали із землі. Поряд виднілися пагорбки землянок, з котрих вився сизий димок – життя продовжувалося. Траплялося бачити й обдертих, у лахміттях, людей, переважно – жінок. Білоруси, ті самі білоруси, що вже не знали своєї мови, що в більшості й не мріяли про державність, плакали, дивлячись на свій обездолений край, на скулених в чотири погибелі, битих горем жінок, на мовчазні, мов привиди, поріділі проліски...
Минав день за днем, лік, часу загубився; люди слабли і тратили здатність до якоїсь орієнтації – як у часі, так і в просторі. Десь на межі Білорусі й Росії закінчився котрийсь місяць... Бо – о Боже милостивий! – видали цукор. За місяць часу. Його вийшло трохи більше, як півсклянки. Ті, що зналися краще на таких справах, твердили, що це щасливий випадок. Бо могли не дати нічого. Чому мали б не дати? На якій підставі? – того ніхто не дошукувався і не задавав собі такого питання. Так само, як не квестійонували і не дошукувалися рації у тому, чому знаходилися у задротованих вагонах? Які причини і доцільність цієї неволі?
Волочилися по засніжених полях Росії. Ешелон вистоював добами на запасних коліях дрібних станцій. У вагони подали "уголь". То був грунт, у якому містилося біля 25-30% вугільної пилюги. Решта – камінь і земля. Горіти воно не могло. Тільки під час руху, на протягах, те "паливо" жевріло. Залізна бочка, пристосована під "топку", тоді була тепла і хто був ближче, міг погріти руки. Вагон же продувало наскрізь, мов решето.
Однак люди продовжували жити, хоч були такі, що вже не вставали. Під час постоїв не було спокою, бо без перерви гримали дерев'яними довбнями по обшивці вагонів ззовні, бігали по дахах без потреби. Відгомін від ударів довбнею у вагонах міг привести людину до божевілля.
Згодом зробилося так зимно, що люди почали хворіти і вмирати. Вони попросту замерзали. Розуміється, вмирали першими ті, котрі на пересильних пунктах Мюльберга і на Шлеську "махали" пайку за махорку. Медична допомога, очевидно, не була передбачена. Ніхто й не допоминався такої. Трупів забирали опівночі, під час зміни варти.
Настав час, коли перестали подавати основний харч, що тримав людей при житті, – сухарі.
Доїжджали вже до Москви. В цих місцях, на відміну від Білорусі, снігу майже не було.
Потяг з репатріантами зупинився на котрійсь станції московської окружної залізниці. Затягнули у резервний тупик і поставили ешелон на "дооборудованіє": виявилося, що не всі вагони були забезпечені отими бочками-пєчами. Замість "вибулих" у дорозі "природною" смертю (їх везли з собою до Москви, а тут викинули і закопали) вагони заповнили живими, знов ущільнили ("уплотнілі").
Від першого дня, тільки-но прибули в Москву, харчі поліпшилися настільки, що у це важко було повірити. Хліб, уже розважений на порції, давали кожного ранку регулярно, 400 г па особу. Баланду розподіляли на день, але вона була відносно якісна, в ній плавало навіть листя капусти, гаолян чи чумиза, часом – грубо мелена житня мука. "Чай" – вранці разом з пайкою. Перевареної води вистачало всім на цілий день. Вагони забезпечили дрібним вугіллям і дровами на розпал. Репатріанти навіть вмивалися ранками. Воші розвелися у такій кількості, що, як кажуть, "очі виїдали". Та ніхто не ремствував. Люди звикали до свого невільницького становища як фізично, так і морально. Постій на місці позбавив від смертельних протягів у вагонах під час руху; раптове поліпшення постачання підняло настрій і вселило надію на якийсь вихід, на продовження життя, але не на волю.
У Москві затрималися кілька днів. Відтак потяг переволокли у якесь інше місце. Знову стояли якийсь час. поки вагони обшивали зверху колючим дротом. Минуло ще кілька днів...
"Ешелон" нарешті прикрасили "гірляндами" з колючого дроту й електричного освітлення. У вагони подали кілька відер вугілля, поповнили запаси провіанту на дорогу і поїзд вирушив із Москви. Ще численні нестерпні перегони з місця на місце, шарпанина, поштовхи, що аж люди з нар падали, – і нарешті вибралися з лабіринту московського кільця. Опинилися на курському напрямку, звідки відкривався ще дальший шлях у невідомі східні простори.
Потягнуло холодом. Відразу запалили в пічках – зробилося веселіше. Везли людей у напрямку Ярославля. Потяг рухався без упину. Пильнували по черзі, аби печі не повигасали, та все одно від протягів було холодно і люди горнулися один до одного, щоб загрітися. Покулилися, мов пси на морозі, і таки спали.
Наступного дня на якійсь зупинці закинули у вагони трохи хліба і кілька рибин тугошкірого дорша. Хлопці з обслуги повідомили, що "суп" у котлах готовий, але зупинка коротка і нема часу його роздати. Виникла проблема: як розділити хліб і рибу. За це взялися представники тої "еліти", що формувалася ще в Мюльбергу, – паразити на тілі зголодованих репатріантів. Хтось із них передбачливо приберіг вістрячко ножа, чи щось подібне, і тепер за "ножик" відкладав собі дещицю хліба і риби, а решту поділили між усіма у вагоні. З роздачею баланди чекали до кінця дистанції, де мали міняти локомотив. Так почався гіркий шлях репатріантів у глиб, може, кому матінки, кому мачухи, а декотрим – відьми лютої Рассєї, чужинецький ворожий край-могила. Кожний кілометр, подоланий на схід-сонця, відтинав ще шматок надії на якийсь вихід із становища, відтинав-ампутував без знечулення, з болями у душі; відтинав, а рана не гоїлася – сочилася, кервавила живою мукою десь під самим серцем. Адже відчуття ще жило, воно оголювалося і проникало назовні, журливою печаткою безпорадності лягало на обличчя.
"Перебої" у подачі харчів і води частішали і нічим не компенсувалися. Голод робив своє: люди слабішали і, цілком природно, слабші відчували респект, пошану до тих, що ще зберігали силу. Цей процес проходив ніби повільно, але грунтовно. Може, десь у нормальних умовах розум, інтелект мав якусь вартість і викликав до себе повагу, але тут це було зайве. Люди перероджувалися у тварин, де сильніші мали тиск на слабших. У вагоні утверджувалися ті, котрі присвоїли собі право зверхності над залогою вагона: викристалізувалися перші ознаки самородних "блатних" із числа вчорашніх власовців і "остарбайтерів", що не бажали миритися із станом постійного виснажливого голоду і радили собі у цій ситуації без огляду на якісь скрупули. Вони були позбавлені відчуття людяності, милосердя чи інших непотрібних "дрібниць", на які взагалі у цій країні ніхто дозволити собі не міг. Вони були тотожні з комуністичною партією. Різниця полягала лиш у тому, що комуністична партія не мала жоднот виправдання, бо її члени таки могли вибирати спосіб життя, їх нищівний вплив "на маси" був чисто маніакального походження, а ці у закритих умовах об'єднувалися з певних життєво-необхідних причин. Приперті в глухий кут, перед маревом голодної смерті вони шукали виходу згідно з власною натурою і можливостями. Чи не був це часом приклад "природного відбору" в екстремальних умовах, згідно з твердженням Чарльза Дарвіна?
Інша причина виникнення "блатної шайки" у вагонах полягала у покорі, нахилах до лакейської услужливості і холуйства основної маси людей; нездатності до опору і обожнювання грубої сили – їх величності кия. Ці властивості використовували компартійці на волі і "блатні" у неволі. Поодинокі відчайдухи, що посміли би..., вилущувалися без милосердя тут і там. Іншого пояснення цьому годі знайти.
Мало це явище і свій шлях розвитку. З Шлеська до Москви ці люди не осмілювалися на більше, як зайняти вигідніші місця у вагонах. Вмішувалися хіба що у розподіл харчів, ніби стежачи, аби кожний отримав свою "кровну". Ще вагалися, вичікували, чи не буде активного спротиву, бо люди не були надто виснажені. Тривале недоїдання позбавляло людей не тільки фізичних сил, але й рішучості, щоб не дати себе скривдити. Переродження на цьому грунті привело основну масу до покори.
В дорозі з Москви на Схід з посиленням голоду "господарі вагона" зовсім перестали рахуватися з рештою людей і забирали собі стільки, скільки вважали за потрібне. Ніхто не виявив опору такому грабункові. Не було вже сил.
Минали незлічені дні і ночі. Ешелон волочили в різних напрямках, щоб не перешкоджав на коліях. Він, як казали, "вибився з графіка" і його відставляли при гострій потребі або на команду якогось впливового начальника. Бракувало і локомотивів. Могли простоювати добами і добами кудись везли. З харчами почастішали "вихідні". Запаси опалу закінчилися ще на початку вояжу, тепер час від часу закидали у вагони метрові дрова, розрубати і розколоти їх, зрозуміло, не було чим. Запихали таке метрове поліно в "пєчку"-бочку одним кінцем і воно поступово тліло, потім його підпихали далі... Але закінчилося й те. Тоді почали помалу знімати дошки з нар...
Люди слабли, багато корчилося у гарячці, їх палила спрага, а води майже не давали. Старші віком умирали. Кожної ночі перед перевіркою попри вагон ходив безконвойний і питав: "Дубарі єсть?" (цебто трупи). Приховати було годі, бо при перевірці все одно виявиться. Безконвойник ходив із залізним гаком, виготовленим спеціально для виволікання трупів із вагонів у дорозі, на довгій жердці, і тим гаком стягав труп через отвір назовні. Трупи зносили в кінець потяіу і скидали в резервний вагон, спеціально для цього причеплений.
Микола Вишняк уже не вставав кілька днів. Мав потріскані і почорнілі уста. Від гарячки майже не приходив до повної свідомості; важко дихав і в безтямі кликав жінку або когось із дітей, щоб йому подали води. Не могли допомогти йому ні Влодко, ні Остап, що тулилися до нього з обох боків під коц, ховаючись від пронизливого протягу під час руху. Води не було, а паморозь на головках сталевих шруб злизували ті репатріанти, котрі ще могли це зробити. Якось після чергової перевірки посеред ночі Вишняк попросив, щоб його повернули на другий бік. У той час він прийшов до пам'яті і ще запитав, чи далеко від'їхали від дому. Жалівся, що дуже вже перемучений і слабий, – хотів би до своєї хати. "Там тепло і чисто. Я б собі полежав кілька днів, попив би гербатки з зілля та й видужав".
У ту ніч приймав зміну якийсь "добрий" конвоїр, бо не бив і не копав Вишняка за те, що той "симулює" і не встає на перевірку. Він тільки сіпнув з Вишняка коц, покоторгав його ногою і відійшов.
Стишилося. Потяг рушив. Вишняк рівно і, на диво, тихо дихав. Влодко й Остап прикрилися краями коца, притиснувшись до Вишняка, поснули теж.
Коли потяг зупинився, був день. Відразу повідчиняли вагони "на пол-чєлавєка" і вкинули по жменці сухарів, а що найголовніше – кілька головок сирої замерзлої капусти. Таку капусту давали не вперше. Перевага капусти в головках полягала в тому, що її легко було ділити, розбираючи по листку, крім того, між листками був завше лід, а це – вода. Шматки льоду були не менш цінні, ніж листя капусти. Подали теж кілька полін дров на розпал і відро якісного, хоч і дрібного, вугілля. Влодко й Остап тихо, щоб не збудити Вишняка, піднялися, зійшли з нар – отримати пайку. Визнані "старші" взяли свою данину із загальної кількості і решту почали ділити на всіх. Вони відносилися з деяким респектом до тих двох галичан, бо не вивчили їх до кінця, не знали, чого можна від них чекати. Тому старалися "не зневажити" при розподілі. Знали, що Вишняк під їхньою опікою і хворий, тому виділили й на нього, а головне – видали на листок капусти кілька осколків льоду для хворого. Хлопці розтопили лід у менажці і хотіли напоїти Вишняка. Полізли на нари, але жаль було будити його: він так тихо лежав, як немовля після тривалого плачу за мамою. Ще трохи почекали, з'їли свою пайку і полягали. Влодко ненароком торкнувся руки Вишняка – вона була холодна і штивна. Порушили його... Вишняк був уже, мабуть, давно мертвий, бо задубів геть. Обережно і скрито полягали поруч, розділили пайку Вишняка між собою і з'їли. Воду, виділену на нього, теж випили.
Опівночі, десь у чистому полі Передуралля, Вишняка прийняв гаком-острогою безконвойник. Остапові і Влодкові залишився спадок: доб-рісінький коц, подушка і пару простирадл у торбинці...
Дивна істота людина: існують явища, до яких вона призвичаюється, хоч це виглядає неймовірно, а є такі "дрібниці", до яких ніколи не звикне. Люди забували, в якому жалюгідному стані вони опинилися, і навіть призвичаювалися до своєї останньосортності, а до вистукувань, наприклад, дерев'яними молотками по обшивці вагонів не могли звикнути. Спочатку це дражнило, відтак – мучило і вкінець – виснажувало нервово. Чи не це було якраз тією краплею, що переповнила чашу витримки людського організму?
Ешелон скрипів-котився на Дошкульнім морозі кудись на Схід, потім – на Північ. Розхитувався на неякіснім залізничнім шляху. Простоював навіть добами. Рахунок часу був давно втрачений. Почалася зима. Десь потяг важко піднімався по горі, долаючи крок за кроком уральський перевал. Хтось повідомив із лючка, що минули Челябінськ. Постачання було зведене до простої випадковості. Проїжджали повз стоси дров на станціях, – ніхто й поліна не кинув у жоден вагон.
Частина найбільш вразливих на невигоди людей вимерла, решта – більшість – ще жила. Десь подавали спорадично кілька пригорщ сухарів і дві-три рибини на вагон. Ніхто вже не цікавився ретельністю розподілу, – що дали, те й добре. Ті, що ділили, тепер старалися дійсно втримати своїх колег при житті: розуміли, що харч будуть давати у вагон, якщо там знаходитимуться живі люди. Люди ж, мов замутеличина купка овець, дивилися благально запаленілими очима в руки внутрівагонних "добродіїв". Води не подавали зовсім, хоч можна було кинути у вагон бодай шмат льоду чи лопату снігу, – і то був би порятунок.
Дні стали короткі. Здавалося, була тільки ніч. У вагонах – постійно темно. Нар не вистачало вже навіть для половини людей. Мінялися місцями, щоб по черзі полежати на дошках, відпочити. А так сиділи щільними купками на збережених перекладинах. Мовчки. Мов марева, мов привиди.
Однієї ночі потяг зупинився на якійсь станції – крізь лючки пробивалося світло. Ще з годину маневрували вперед і назад. Зупинилися. Стихло. Репатріанти скинули дошку з решток нар, розтрощили її на тріски і кинули в пічку. Сиділи навколо щільними купками, мов сичі, – чекали перевірки і дня. Перевірки цієї ночі не проводили і довбнями по вагонах не товкли. Не зауважили, як благословилося на день.
Біля вагонів почалася метушня: поскрипували валянки на снігу, чути було якісь розпорядження, перемішані з лайкою, гавкали і скавуліли пси. Врешті заскрипіли в дверях цвяхи: то розмонтовували підпорки.
– Вихаді! ...Тваю мать.
Із німих і чорних, мов могили, вагонів почали незграбно вилазити привиди-люди. Помало, несміливо. Падали звисока і вставали, ніби неохоче. Кулилися у дрантивенькій літній одежинці на сухому уральському морозі. Чорні, немиті і неголені протягом тривалого часу, смердючі і нещасні – мружили запаленілі повіки на незвичне денне світло. Могли б викликати до себе бодай співчуття, якщо вже не жаль у людей, якби тут були люди. Розхитувалися на ослаблених ногах і якось по-чудернацьки усміхалися. Мовчали. Дивні якісь. Зовсім і не такі, як заходили у ці вагони біля півтора місяця тому. І марні, марні, мов мумії. Стояли біля вагонів, закутані з голови до ніг хто в що мав. Місцевий конвой вирізнявся тим, що солдати були одягнені в кожухи. Ті, що доставили етап, кулилися ще в шинелях і виглядали теж нужденно, виснажено. Конвоїри залазили у вагони, щось там нишпорили, ніби чогось шукали. "Нові" господарі – їх моторні й жваві рухи, рожеві обличчя, фальшива діловитість – якось неприродно контрастували на тлі почорнілої, напівзогнилої смердючої маси репатріантів. Почалися викрики, відтак – штурханина: "Строітса!" Але команда притупилася об невинну байдужість репатріантів – останні ніяк не розуміли команди: "Строітса по-вагонно в общую колону по пять!" Вони блаженно усміхалися новій днині, показуючи чорні від вугільної пилюги зуби, порепані від гарячки губи. Конвоїри мусіли – одні "здати", другі "прийняти" цей вантаж.
На відповідній відстані увесь ешелон був оточений конвойним військом у білих кожухах. Вони не підходили близько, затуляли носи і відверталися.
– Ну й ваняют, как козли!
Великі пси-вівчурі на посмичах сиділи неспокійно на втоптаному снігу, ліниво потягувалися і скавучали, знуджені бездіяльністю. Кого ж вони зустрічають у такій войовничій позі?
Закінчився перегляд вагонів, відтягнули набік трупи, що з'явилися вже після останньої перевірки, перерахували ще раз по-вагонно, ущільнили якось цю напівживу масу в загальну колону, знову перечислили...
Мізерно виглядала ця колона біля грізно обдротованих вагонів. Пролунали слова команди:
– Слєдовать прямо! Не разгаварівать! Не аглядиватса! Са строя не вихадіть! Шаг вправо – шаг влєво – счітаєтса пабєгом, – канвой стреляєт бес предупрєжденія! Ясно?!
Ніхто не відізвався.
– Яяясно!!? – заревів мов навіжений сержант.
– Ясно-ооо! – почулося слабеньке.
Невесело.
Люди, зовсім очманілі, заковані морозом, мовчки переставляли застиглі ноги, налазячи на передніх. Конвойні не любили цю "гражданскую" масу із недисциплінованих і невидресированих.
Переступаючи через колії, конвой вивів вужем цю недогнилу людську масу в напрямку міста. Увійшли між будинки на засніжені вулиці; то було місто Солікамськ – чуже, непривітне місто.
Старі, почорнілі дерев'яні будівлі, грубо складені з колод, сильно контрастували на тлі білого снігу і сірого неба. Часом на вулицях зустрічалися жінки, що поквапно й стурбовано кудись поспішали. Вони зовсім не звертали уваги на безконечний шлейф колон, який губився десь укінці вулиці. Для них це було звичайне явище: гнали черговий етап. Оскільки в Солікамську знаходилися пересильні транзитні табори, а крім них були ще й виробничі ОЛП, то такі картини, здавалося, вкарбувалися в пам'ять немовляти з молоком матері.
Якась жінка проходила вулицею з дитиною.
Мама, а ето кто? Вот еті, что ідут по уліце? – показує дитина на тих, під конвоєм.
– Прєступнікі! – відказує мати...
– Пріставіть ногу! – упав наказ, коли передня колона опинилася у "мішку", обшитому дошками, – перед високою чорною брамою однієї з Усольлагівських пересилок. Табір знаходився на краю міста. Забудови прилягали до самого частоколу, і це свідчило, що табір був споруджений давно. Скільки ж то тисяч проковтнув й ізригнув невільного люду цей "транзит" за час свого існування?
Хвацькі господарі пересилки діловито і фахово почислили людей, потім по-вагонно звірили з реєстрами, прийняли папери. Брама широко відчинилася, впускаючи величезну масу репатріантів...
Вмістимість цієї пересилки важко визначити. Будівель було багато, зона густо забудована. Бараки типові, як і всюди на пересильних таборах у довоєнний час: стіни із тесаних колод, чорні й ослизлі; нари – триповерхові (як і належиться на пересилках), витерті, відшліфовані тисячами людських тіл, котрі вже побували тут дотепер, низькі, на них можна було тільки лежати. Посеред кожного барака стояла вже справжня піч, складена із відповідного каменю, і в ній палили дровами. В бараках було тепло.
Репатріантів, мабуть, найбільш радо зустріли міріади блощиць – ці дрібні, смердючі і вічні супутники усіх арештантів на всій території безмежного краю – Росії. Ці маленькі сотворіння відразу накинулися на свіжих людей і почали кусати; порятунку від них не було.
В таборі перебували люди з попередніх етапів, але відселені окремо. Ця зона, куди загнали свіжий етап, була заповнена вщерть. Після закінчення прийому етапу в бараки відразу занесли великі дерев'яні цебри з гарячою баландою і почали годувати людей по-вагонно.
Пізно ввечері у бараки прибули численні "безконвойники", що в дорозі зі Шлеська обслуговували своїх таки колег, замкнутих у вагонах. Вони досі ще перевантажували трупи з останнього вагона на вантажні авта. Трупів, що везли з Москви до Солікамська, назбиралося кількасот. Зі слів тих безконвойних, живих у Солікамську зняли з вагонів біля 3000 осіб.
У бараках транзиту палилося постійно і в достатку. Було аж надто тепло, особливо – на верхніх нарах. Надворі – незвичний для європейця сухий мороз. У бараках, однак, дуже вогко, по дилинах стін стікала конденсована вода. І міріади блощиць. Чи таке було передбачене режимом, як компонент міри покарання?
Харчі, у порівнянні з попереднім часом, не враховуючи постою у Москві, були значно кращі. Хліба давали регулярно 400 грамів денно, і він був якісний. Колір і запах свідчив, що в його основі була житня мука. Баланда тут називалася "щі", бо крім соєвої "жмихи", котрою була закаламучена вода, плавало ще якесь грубо нарізане листя. Переважно воно було зелене, як рута, і тверде, мов ремінь. Часом траплялася дрібна, в мундирі, картоплина. Баланда-"щі" замащувалася "хлопковим маслом", яке огидно смерділо і нагадувало запах дизельного палива. Всезнайки пояснювали це тим, що його перевозили в бочках із-під нафти. Окропу-чаю – досхочу в діжці цілодобово; кожного ранку його доливали ще гарячим.
Начальники твердили, що репатріантів годують "набагато краще, ніж на волі", що це "усілєнноє пітаніє".
Протягом тижня увесь етап перейшов через так званий "санпропускник" -– обширний барак,.один кінець якого відгороджений і за цією перегородкою - "болєрня". При "болєрні" в куті – велика купа "шайок" (дерев'яна посудина на обручах, з ручкою, до двох відер місткістю). В "болєрні", розуміється, гріли воду і подавали жолобком у "моєчний зал". Перед входом збоку була невелика прибудівля для пропарювання одягу: Увесь той комплекс, цей шедевр двадцятого століття називався коротко – "баня".
У "санпропускник" заганяли певну кількість людей, враховуючи можливості приміщення й обслуги. Заганяли біля 100 осіб, подавали воду – шайку на три-чотири чоловіка, кожному ще при вході мазнули по долоні зеленим рідким милом. Кожний намочував у першу чергу місця на тілі, зарослі волоссям, натирав їх милом (якщо це можна так назвати) і підходив чергою (у цім краю всюди черги) до цирульників, які зголювали з тіла волосся обсолютно всюди, де б воно не росло. Відтак швиденько сполоснулися рештою води (три-чотири літри) – і бігом у барак. Треба визнати, що люди почали набирати божеського вигляду. Навіть пробували якось почистити одяг.
Наступний етап зі Шлеська прибув десь на тиждень пізніше, а з ним – Ромко. Попередніх ущільнили, звільнивши таким чином бараки для прибулих. Зробилося так тісно, що люди куняли сидячки, бо прилягти не було де. Різниця між приетапованими тиждень тому і щойно прибулими була разючою: перші вже помиті і поголені, відпочилі і підгодовані. Другі – важко уявити, щоб до такого стану можна було довести людей. То були чорні, оброслі щетиною машкари, які не могли втриматися на ногах, мовчазливі, отупілі. Пережили вони дорогу, подібну до перших, померло в етапі значно більше, хоч за часом не їхали довше.
Чутка – "параша", пущена кимось у таборі, мала завжди підбадьорюючий зміст. Термін "параша" у цьому останньому значенні вживався всюди у тюрмах і таборах. Коли він виник – невідомо, але сміло можна твердити, що це витвір фантазії дотепних "урок" – представників організованого злочинного елементу в державі. Чутки пускали різні. Наприклад: "ГУЛАГ на останньому засіданні включив до порядку денного питання про амністію з нагоди першого повоєнного жовтневого свята". Такий поголос поширювався у кількох варіантах, він мав підстави, бо грунтувався на зовсім вірогідній чи радше – можливій основі, з чого й виникла "інформація". Або ж: "Перший Новий рік після війни; Сталін уже дав відповідне розпорядження виробити проект "помілованія" (?). Знову низка різних можливих комбінацій, що підтверджували абсолютну правдивість таких відомостей...
Знамениті дати, дні народження, якісь там ще "дні" і завше – "ко-дню", і "параші", "параші", "параші"...
Ці чутки мали чи не найбільш придатний грунт для появи, тривалості і вірогідності між репатріантами. Серед кримінальників такий поголос служив попросту розривковими балачками, своєрідним "спортом". Бо кожний засуджений міг найбільше покладатися на кінець реченця, визначений йому на суді, – вони це розуміли. І все ж "параші" між засудженими не були позбавлені реальності. Історія вже знала низку випадків, коли ув'язнених за побутові злочини арештантів з більшими чи меншими обмеженнями амністували. Засуджених за так звані "державні злочини" не амністували ніколи від самого початку заснування імперії івідповідних "уложеній". Що стосувалося останніх десятиліть під оглядом – тим більше. "Політичні" в'язні не тішили себе ніякими надіями, бо ще ні один політичний не вернувся з-поза тюремних грат, з-поза колючих дротів таких численних таборів достроково. Значить – цих людей "параші" не стосувалися.
А тут така категорія людей, як репатріанти... Надіятися на якийсь реченець? Безглуздя! Адже – не засуджені. Термін утримання їх за дротами не обмежений. Припустити, що репатріантів може спіткати доля політичних в'язнів, не міг ніхто, навіть закінчений цинік. Бо ця суміш молодого ще народу (старші по дорозі майже вимерли) чоловічої статі, між котрими власовці (чомусь цих уперто вважали злочинцями) становили тепер якийсь незначний процент, вважала, що зайшло непорозуміння. Вони не припускали, що їм можуть у довільній формі закинути "державну зраду". Не впадали у відчай, а чекали терпеливо на оте універсальне, таємниче "раз-бєрутса". Отож тішили себе ілюзіями про нетипове вирішення їхньої дальшої долі, подальшого життя-буття, так само, як нетиповим було їхнє перебування за колючим дротом, доведення до стану голодної тварини, з позбавленням людської подоби, людської гідності. "Довго так тривати не може!" – твердили навіть ті, що "знали вже все" і не дивувалися нічому. Ілюзії були ще не вичерпані – надії не втрачені. Це й була причина стійкої живучості "параш" між репатріантами – вони ще вірили...
Зима на Північному Уралі. Багато снігу, мороз в середньому сягав тоді 35-40°. Десь у міжчасі вивели знову на етап біля 1000 репатріантів. А транспорт прибував. Місця у бараках не залишалося навіть під нарами. Задуха, нестача свіжого повітря... Бруд і блощиці. Хто ризикнув переполоскати білизну, того заїдали воші. Вхідні двері не замикалися, але надвір не випускали кримінальники з дринами...
Адміністрація не спала. У поверховому будинку напроти транзитного табору працювали люди. Працювали день і ніч. Цілодобово складалися реєстри на етапи в "тайгу" загальної маси, що прибувала із Заходу. Світло ночами у вікнах штабу не гасло ніколи.
Відставили ще один етап на "базу"; з ним пішов Влодко. Вивели за ворота біля 1000 людей – і як у воду. Що відомість про "базу" проникла в зону табору – не дивина: "база" – єдине місце (як твердили ті, що знали), де ще можна було вижити. Про інші місця ніхто не нагадував. Одночасно з етапами з'являлися нові серії "параш": "Стараються поліпшити умови перед розпуском додому, тому розвантажують щільність людей у бараках".
І знову готові "Дєла" на наступну групу невільного народу для відставки на етап...
У зону табору зайшли "начальники" (тут усіх, хто не репатріант, називали "гражданін начальнік" – цивільний він чи військовий) і вигнали частину людей на так звану "лінєйку". Вичитували прізвища, стверджували ім'я і по батькові, рік народження. Формували колони по 50 осіб, ставили окремо "для кармйошки" і виводили "с вєщамі" в окремий етапний барак. Недалеко від брами знаходилася приземкувата "каптьорка". Військові наглядачі доручили кримінальній обслузі "одягти" репатріантів "по формі" -– в зимовий одяг.
"Склад-каптьорка" всередині не був прилаштований для зберігання одягу – без полиць, стелажів, вішаків, а навіть суцільної підлоги. Долі на дошках валялися купи якогось старого шмаття; окремою горою лежали валянки. Тут видали кожному репатріантові рештки старої військової шинелі, обрізаної до самих основ кишень і з розрубаним на потилиці коміром ("списана з ужитку"). Були ці рештки шинель брудні, попросту – в болоті, подерті і протерті вщент в окопах, вогкі, злежані, прогнилі. Видали теж шапки "шльоми-будьоновкі" – справжнє дрантя, просякнуте потом ще в "гражданскую", прогниле і смердюче. На онучі дозволили собі вибрати, на смак, з купи решток колишніх гімнастерок і галіфе-штанів. Усе те мало оберегти людей від уральських морозів, бо приїхали сюди в літньому і теж уже зужитому вкрай. Але найгірше було з взуттям. Валянки "б/у" (бившіє в употрєблєнії) були проношені до дір на підошвах, а відтак розрізані вздовж від пальців до п'яти – дещо розширені таким чином, халяву кожного такого валянка витягли збоку і залатали шинельним сукном. Шматком, витятим з халяви, був підшитий валянок "через губу". Коли взували такий, за перепрошенням, валянок, то нога відчувала порожнину на підошві вздовж усієї стопи. Що це значить для ніг – пояснювати не треба. Колишню шинелю називали "куртка". Кишені "куртки" висіли з боків мов торбинки. Куртку кожен одяг поверх того, в чому приїхав, а "шльоми" і валянки примусили надіти під загрозою дрина. Старі, також прогнилі і подерті на тих місцях, де найбільше дошкуляє мороз – на колінах і на заду, колись ватяні, штани видали тільки тим, хто практично світив уже тілом. Кому вдалося зберегти дотепер ще добрі німецькі суконні штани, той був врятований. Із усього одягу, що видали на зиму, цілими залишилися тільки "будьоновки": видно, їх вчасно замінили "вушанками".
Арештанти-"придурки" працювали оперативно, і через кілька годин уже всі були зодягнені і взуті. Після комедії з переодяганням заперли, усіх – біля тисячі людей – в етапний барак.
Ввечері принесли баланду... Починалася нова сторінка в історії репатріантів. Що чекало у майбутньому? Глуха таємничість і холодне ділове обходження (мов із речами) гнітило душу тих, хто її ще відчував. Безпорадність роззброювала навіть упертих стоїків. Цілу ніч люди сиділи під замком у тривожній тиші, мов щурі, що попалися в пастку. Лиш зрідка хтось обзивався до сусіда.
Скільки німої людської муки проковтнув отой барак за довгі роки, коли вони проводили тут останню ніч перед етапом?
Чи то вночі, чи, може, вчасним ранком хтось відчинив навстіж етапний барак і крикнув: "Пааадйом!" Це було зайве – ніхто не спав. Вийшли, за звичкою – похапцем, із барака. Опинилися під сліпучим світлом потужного прожектора на "лінєйці". Маячіли начальники у кожухах; столик, а на ньому – стопи початкових "формулярів" на кожного репатріанта. Староста зони почав викликати на прізвища людей, тримаючи у руках відповідні рєстри. Він діяв енергійно, розмахуючи перед носами репатріантів своїм вкритим візерунками дрином. Численні начальники очікували, поки староста зі своєю командою не вишикує людей у суцільну колону по п'ять. Під сліпучими променями прожектора невільники, охоплені якимсь нуднотривожним передчуттям, як завжди буває перед невідомим, без спротиву і нарікань шикувалися у ряди. Кримінальні "придурки" галасували, бігали і лаялися, створюючи враження, ніби мають багато клопоту з упорядкуванням нерозумного стада худоби.
Коли вже люди стояли в колоні згідно з реєстрами, від воріт підійшов якийсь офіцер до столика з "Дєлами".
– Вніманіє! – крикнув офіцер захриплим голосом. – Сєйчас будут визивать по формулярам. Отвєчать как положено і строітся по п'ять вряд, для виходу за зону! Ясно?!
Далі – звична процедура: брама відчинилася, у зону зайшла група наглядачів, почався докладний обшук ("шмон")...
До воріт принесли великі пачки з готовими, вже нарізаними, пайками хліба і якоюсь, розфасованою на порції, рибою. Риба була напівв'ялена і цупка, як вогка ганчірка. Кожному репатріантові, який пройшов попередні належні процедури, вручали його пайку в руки і виганяли за браму. Тут люди шикувалися знову визначеним порядком, згідно з реєстрами.
День ще не наступив. Усе відбувалося при потужному електричному світлі. Людям в одному таки пощастило: мороз зм'як, над головами висіло чорне оксамитове небо, тихо – найменшого подуву вітру. Можна було при такій погоді вистояти тих кілька годин на снігу.
 
Наші Друзі: Новини Львова