Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83071
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
І вернеться твій син. І буде він здоров – не бійся: ні однієї подряпини на тілі. І чує, і бачить добре. Лиш одне дозволь, мамо, запитати тебе: кого оце тут, у кабінеті контррозвідки на ТО, він скалічив? Себе чи того он під стіною? Кого він скалічив? “Тссс! – секрет”...
Честь і слава тим офіцерам, котрим ти, мамо, вручила свою дитину, бо вони виведуть її в люди, дадуть добрий гарт (“боєвую закалку”), і оцей слідчий однією посмішкою (що вони ще такі “салаги”) прищепить йому моральну стійкість: не будеш мати потреби стидатися і будеш вдячна.
Потім він виховає тобі внуків, потомство – гідне тебе.

* * *
– Може, на сьогодні... вистачить, товаришу лейтенант? – запитав, зачервонівшись як мак, сержант; солдати глянули на сержанта, мов на спасителя. “Салаги”!
Слідчий не мовив нічого, сидів і кіптявив димом.
– На ньому вже місця нема! – посмілішав сержант. – Та й смердить же він, як падлина! Здох би він там, у пивниці, чи що! – і згодом: – Він, певно, якийсь дурень! Бо...
– Ну, нехай! – слідчий піднявся з-за стола. – Наразі можете йти! – відійшов до вікна. Хлопці вийшли.
Слідчий довго стояв посеред кабінету, загнувши руки назад, дивився на палаючого в гарячці підслідного. Підійшов ближче і почав вдивлятися у набрякле обличчя. Хворий і збитий важко, з короткими інтервалами дихав. З грудей виривався хрип. Слідчий не міг розчовпати: спить підслідний чи ні? Очі майже заплющені, ніби залиті чорною блискучою рідиною. І не ворушиться: “Спиш?” – гукнув слідчий. Підслідний не відізвався – ніякої реакції. Підійшов до стола і викликав наглядачів з КаПеЗе.
– Вот етот? – запитали жваві хлопці.
Слідчий тільки кивнув головою, не мовивши й слова.
Його поволокли за руки у підземелля контррозвідки. Запхнули якось у вольєр – сам уже не міг...

* * *
Його не тривожили до обіду наступного дня. В обід йому принесли “положеноє”. Наглядач зрозумів, що цей не зможе підійти і взяти мисочку з тим, що йому поклали. Пішов, приніс ще шматок хліба, переліз у бокс і подав усе під самий ніс хворому. Постояв, аж той почав їсти. Наглядач вийшов, побитий доїв усе і знову змертвів. Наглядач прийшов забрати мисочку і приніс йому повне горнятко узвару із сушених яблук і слив; почекав, поки той випив, забрав горнятко і без слів вийшов.
Заснув на голому бетоні, як на перинах.
Минула доба. Його знову роздрюхали, щоб дати належних 25% харчу. Служба помінялася. Черговий старшина якоїсь там статті виявився більш черствим, ніж учорашній. Після “обіду” його на ноги не ставили, але заснути не давали. Увесь час гримали по гратах залізякою.
Гарячка зменшувалась – наступала слабість. Слабість і відчуття болю у найбільш уражених місцях. Вже зовсім свідомо уяснив собі свій стан. Мов крізь мряку пригадував собі послідовно, що з ним робилося протягом трьох діб. Відчув, що, крім болю, на заді його ще й пече. Зрозумів: мимоволі в сні помочився, а шкіра на половинках мусила бути пошкоджена, від сечі й пекло. Штани були мокрі в крові ще дотепер.
Мусила бути ніч, бо його не зачіпали. І не зачіпали майже нікого. Вранці (здогадувався, що то ранок, бо почали виводити людей наверх) він зауважив, що до його боксу підійшов Воробйов, а з ним ще якийсь офіцер. Постояли хвильку, мов купці біля свинячої кучі, глянули один на одного і пішли.
Цілий день його будили (день і ніч у пивниці однакові), але не змушували стояти на ногах, як то було з іншими в сусідніх боксах. “Нагодували” в визначений час і залишили в спокою до вечора чи, краще сказати, до кінця робочого дня.
І знову: когось виводили, когось приводили. Бачив і чув тепер уже все. То мусив бути вечір; котрийсь вечір відтоді, відколи він тут. Силувався пригадати собі, скільки часу тут знаходиться, – дарма. Лежав тільки на боці, прислонивши голову в шапці до стіни: зробив відкриття для себе, що лежати на одному боці тривалий час краще. Бо місце на тілі болить, коли на ньому лежати, лиш спочатку, а потім затерпає і можна якось терпіти. Старався часто не повертатися з боку на бік. І ховав обличчя від немилосердного світла. І не міг сховати. Воно мало здатність гіпнозувати. Повернешся плечима до нього – воно діє, примушує дивитися на себе. Людина силкується не обертатися – і весь час перебував у напрузі.
Дві речі ніяк не міг вирішити: скільки часу провів у контррозвідці (і нащо б то йому здалося) і як уникнути впливу світла на нього. Найгірше дошкуляв голод, але у цьому плані він не тішив себе ілюзіями – добре усвідомлював, що думай не думай – не допоможе.
Гарячка минала. Тільки усе тіло постійно тремтіло, мов від пропасниці. Спробував піднятися на ноги – встав. Оперся об стіну, щоб не впасти. А ноги ніяк не хочуть служити: гнуться у суглобах і мов чужі, мов протези, та болять. Знову відзначив, що найбільше ушкоджений мав увесь вузол тазових суглобів і долішнього кінця хребта, там він був найдошкульніше побитий – подарунок стільцем “німого” ще першого разу. Пруги на тілі спласали, робилися вузькі і тверді, мов товсті пруги під шкірою; чорні, аж бридкі. Ще мав якісь жовтаві, тютюнового кольору, плями по тілі, крім пругів. І всюди від дотику боліло: але тільки від дотику. Ще дуже боліла голова. Опух на ній спадав найповільніше. А шорсткі губи: потріскані чи побиті?..
На ніщо не здалося оте самообслідування. Але що мав більше до роботи? Про що мав ще думати? Може, часом “про високі ідеї”, за що отут... Чи, може, мав думати про те, що “не вдалося перевернути політичний лад у Росії”? Адже стаття Кримінального Кодексу – п`ятдесят восьма, чи щось із тієї категорії – мусило числитися на його рахунку перед державою, що його ось уже скільки часу карає! Не було цього, то й не думав про те. Думав би про повернення додому, якби такі думки мали якусь реальну підставу! Але такі “дурниці” навіть у голову не приходили!
Час ішов. Відлічувався “харчуванням” один раз на добу. А решта всі двадцять чотири години не мали значення. І на допити не виводили; чому б то?
Якось знову був біля його клітки хтось “зверху”, чи не Воробйов часом? Кожного ранку черговий старшина зупинявся перед вольєром і приглядався.
Нарешті й лице спласло. І гудзи на голові не намацувалися. Повертався до попереднього стану, якби тільки не був такий зморений голодом. На ноги ставав рівно і ходив по клітці. Боліло: болів і був ще спухлий зад і не міг вільно згинати ніг у стегнових суглобах і в колінах; ходив якось кумедно, як качка. Чотири кроки туди, чотири – назад...
– Вихаді! – крикнув йому якось черговий старшина і попровадив його до виходу.
Біля дижурки зупинилися, старшина залишив його з наглядачем, а сам пішов у дижурку. Чути було через двері, що говорив старшина:
– Сильно заріс, будуть стригти, чи так виводити?
Невідомо, що відповіли у телефон, але його попровадили по сходах догори так, як він був.
На другому поверсі чекав Воробйов. Забрав його і повів до кабінету Савічева. В кабінеті був також Золотарський. Савічев неприємно скривився при вигляді підслідного. Золотарський зберіг байдужу міну.
– Таки треба було його привести до людської подоби, а потім уже – сюди! – сказав Савічев ніби сам до себе.
– У нас ще дотепер те питання не вирішене... відомо! Зрештою – випадок не передбачений, – сказав Воробйов.
– Так що, може, порозумнішав? – звернувся до підслідного Савічев.
Підслідний стояв мовчки, очі сльозилися на денному світлі. Відчував такий голод і слабість, що не міг ні стояти, ні думати, ні сприймати, що говорять.
– Чому мовчиш? Останній раз питаю: будеш говорити по суті справи чи волієш?.. Вибирай! – відізвався знову полковник Савічев.
– Я не знаю, чого від мене хочуть, – сказав тихо.
– Не знаєш? – процідив Золотарський, поправившись на стільці. - А про свою участь у банді Бандери не знаєш?
– Я там не був.
Савічев мусив бути нервовою людиною, бо видно було, що він швидко втрачає владу над собою. Він зблід.
– Закінчуйте з ним! Я його вже маю досить! – сказав.
Золотарський енергійно вийшов з-за стола, схопив заарештованого за праву руку, відхилив двері, заложив у фельц одвірка пальці жертви і, притримуючи, почав поволі притискати. Рухи Золотарського були такі натреновані, що заарештований, ніби паралізований, навіть не встиг зрозуміти, що робиться. Аж коли відчув нудкий біль десь біля серця, відрухово сіпнув з цілої сили руку до себе і аж присів. Варто було бачити Золотарського. Він умів такі речі робити.
Вказівний і сердешний пальці коротші, тому придушило тільки нігті і вони відразу посиніли. Середній – довший, кант дверей встиг причавити його міцніше, і коли той висіпнув руку, то з того пальця почала капати кров на підлогу: була протята і здерта шкіра першого суглоба – ніготь залишився цілий.
Його більше не мучили, бо Савічев сказав:
– Хватіт! Він і так розкаже! Ну? Так коли і від кого вперше почув про цю організацію, що ти про неї знаєш, знаєш її членів і про це не вказав у своїх записках?
– Я рішуче нічого більше не знаю, у жодній банді не був і не маю що більше сказати! – відповів заарештований, облизуючи пораненого пальця і ковтаючи слину.
– Це тобі якраз і пошкодить! Ми тобі характеристику для трибуналу виготовимо! Побачиш! – пообіцяв Савічев уже спокійніше. Покликав Воробйова і звелів: – Кінчайте!
Воробйов присів до стола і написав коротенький пояснювальний протокол. У ньому значилося, що “помимо усієї очевидності приналежності (імярек) до німецько-української злочинної банди, т. зв. ОУН, підслідний відмовляється підтвердити, що він у згаданій банді був. Тому...” – і ще там щось дописав.
Підслідного покликали до столу і веліли цей протокол підписати. Той побіжно переглянув, що там написано, ствердив для себе: не написано, що він був членом ОУН, і підписав.
Його відправили на Партизанську.
Башмаков відпровадив його у перший корпус і замкнув у якійсь камері на партері. Там було брудно і зимно – шиби вибиті. Через якийсь час прийшов і попровадив його в “санпропусник”. Тюремний зек постриг на ньому волосся (у в`язниці бритви не вживалося, тільки машинка; в таборі – тільки бритва). Цирюльник змилосердився і приніс у дерев`яному ковші літньої води. Поміг йому роздягтися і жахнувся, побачивши всеньке тіло, вкрите чорними басаманами. Башмаков не відступав ні на крок, тому зек не насмілився перемовитися хоч словом з “пацієнтом”. Хлюпнув на нього води і трохи сполоскав побите тіло, дав йому помити лице і карк.
Зек зробив що міг у присутності Башмакова. Помимо бандитської зовнішності, зек був співчутливою молодою людиною: “Вот ето дааа, вот ето отп...лі – ттвою тристасвятітєлєй мать”, – ствердив уголос, коли “обработка” закінчилася і Башмаков виводив підслідного із санпропускника.
Башмаков не мав часу, передав на тюремному подвір’ї заарештованого, мабуть, випадковому тюремникові, щоб той запровадив його на місце. На третій поверх служака допомагав піднятися, тримаючи його під руку. Ще трохи – і він опинився в “своїй” камері № 64.
Що відчуває безрідний мандрівник після виснажливих блукань байдужим ситим світом, опинившись у рідній хатині, де його мати на світ привела? Що відчуває мала дитина, коли опиниться в обіймах матері після того, як заблукала у лісі, проплакала там не одну тривожну ніч у надії на порятунок? Що відчуває в’язень?.. – Та ні! Ніщо не може йти в жодне порівняння!
Христос воскрес! Христос воскрес! – звеселилися душі співкамерників у всесвіті розміром 2х3 метри, коли підслідний з’явився знову, після тижневого “допиту”. І все мовчки. Тільки дзвони... Вслухайтеся! Не чуєте? Ах, ви ж глухі – “непорочні душею”, вона у вас не відчула болю, не відала крові: біль і кров – причина, і наслідок – ЛЮДИНА. Між ними – відчуття радості воскресіння.
Прийшов! Зайнялося полум’я небесної симфонії у душах людей: жива ще частка неподільного організму камерної спільності, зложеної із різних людей, різних рас, із різних кінців світу – вічно живої спільності, поки існують ще стаття п’ятдесят вісім і камера 64! Вслухайтеся! Ану ж почуєте душею, чого не чує вухо: “Христос воскрес!”.
Корпус номер два для підслідних політичних – це всесвіт, де планета-камера заселена не одна. Там кожна камера – окремий світ. І кожний заселений. І не фантастичними креатурами, а всюди однаковими людьми. І кожний окремий світ-камера знає про існування інших, суміжних світів. І тубільці кожної камери знають, коли і як переживають радість у тих світах, якщо причини на те такі самі, як у них. Хоч ніколи вони не бачили тих суміжних світів. Хоч не проникнуть вони туди ніколи: не побачать навіть у найсильніший телескоп, не промацають наймогутнішими радіозондами. Хоч ходять вони пустелею увесь час, поки під слідством і бачать тільки німих: ключника, чергового старшину і конвой (конвой, щоправда, не німий – знає два-три слова типу “слєдуй”, “стой”) і слідчого (той уже вміє говорити – єдиний).
Якщо в камері 64 є місце на радість, та ще й недоступну всякому смертному, то що на світі може бути неможливе? То в які чуда ці люди можуть не повірити?
Є такі чуда, в котрі тубілець не повірить.
Дайте китайцеві Цінь Янкші прочитати “Репортаж з-під шибениці” славної пам`яті Юліуса Фучіка, і Цінь не повірить, що в камері підслідний мав олівець і папір, й цього не знайшла ні одна Гнида (та як же мав, звідки мав?!). Що, маючи під слідством письменника, такий не був під особливим наглядом. Що написав цілу книжку і ніхто не бачив (тут прилягти на бетон удень неможливо). Але припустимо те, з чим погодиться тубілець камери 64: перо – палець, чорнило – власна кров і кров товаришів, папір – власна шкіра (з плечей, щоб не зауважили, що на щось зужив шкіру) – таке припустить при умові, що служба вся раптом осліпне. Але ніколи не повірить, що існує в системі “тюрма” така людина, котра погодиться вступити в контакт із в‘язнем і собі на лихо візьме та й буде виносити потрохи списані листки паперу (тьфу! – шкіру) і так винесе цілу книжку. Не повірить у таке Цінь Янкші.
Видно, є ще інші галактики, де існують інші планети і сотворіння на них. Але то вже недосяжне тугій голові мешканця камери 64. Ліпше сказали б йому, що письменника посадять обов’язково з “квочкою”, – о, то повірять...



* * *
Цінь помив скалічений палець Остапа в воді для пиття, знайшов десь шматину, звелів Остапові наплювати на цю шматину – змочити її власною слиною і зав’язав палець; Цінь – “доктор”.
Незабаром принесли обідню баланду. Для Остапа випросили “добавку”, бо порція йому не належалася: він не був того дня на “довольствії”.
Допити були вичерпані, слідство закінчене. Залишилося підписати “двохсотку” – то вже деталь.

* * *
Остап забрався під пріч на свою кожушину і ліг спати, його заслонили ногами, обсівши пріч від дверей. Господи! Яка благодать! Заснув.
Наступного дня “їздили” конем на другий поверх. Попалися: один із камери пішов у “кандєй” на п`ять діб (зізнався, котрий сильніший, щоб усіх не карали), “баби” не зізналися; покарали цілу камеру за мужиків.

* * *
Коля-метіс знахабнів до решти: два рази відбув у карцері і був битий, як сніп, і ще “запутував дєло”. Але його таки “женили”. Кілька днів тому він підписав “двухсотку”, і його відразу забрали “с вєщамі”.
У камері був ще Іван. Його слідство добігло кінця, і він уже так натренувався (відомо, інтелігент!), що навіть знав, скільки разів йому треба бути на допитах. Івана дуже швидко “переконали”, і він тепер творчо працював за слідчого: сам вів свою кримінальну справу. Щось йому мусили пообіцяти на самому початку слідства, і він брав на себе бувале і небувале. У камері – згідно з порадою слідчого, чи, може, сам так вирішив – не ділився на початку ні з ким, а потім йому було вже “запізно”.
Дмітрієв Іван, як вже згадувалося, був із Москви. Батьки його були впливовими людьми, могли Івана влаштувати після закінчення школи згідно з його примхою, що залюбки називається “вільний доступ до вимріяної професії”. Його приваблювала авіація: здоров`я відповідало і він опинився в летунській школі. Як стверджував, курс підготовки тривав один рік. Значить, після року навчання і вправ він уже водив штурмовик. То було перед самою війною. У сорок першому, коли почалася війна, він уже був летуном-штурмовиком у ранзі лейтенанта. На самому початку війни він не літав, не було достатньо літаків. Його влаштував батько ближче до дому, в Москві. Тут він служив при місцевому гарнізоні, укомплектованому спеціально для підтримання порядку і дисципліни в місті на час війни. Мав групу людей, патрулювали вулиці, особливо в нічну пору.
Іван був свідком паніки в Москві, коли німці опинилися біля міста. Ніхто в Москві не сумнівався, що німці без затримки підуть на столицю; Москва була готова до капітуляції. В канцеляріях гарячково готувалися до евакуації, всюди горіли стоси непотрібних, таємних чи компрометуючих паперів. Решта запаковувалося в паки і відправлялося на залізничні двірці. Ніхто цьому не перешкоджав, аж поки не стало відомо, що німці зупинилися і окопуються. Тоді було вирішено міста не здавати, готуватися до тривалої оборони. Іван ніс службу на вильоті з міста в напрямку Ярославля. Мали наказ затримувати спанікований народ від евакуації доступним способом, до розстрілу на місці включно. Він обмежувався тим, що прострілював пневматичні покришки коліс автомобілів – це за реляцією самого Івана.
Погрівся Іван зиму 1941-1942 вдома, а в сорок другому його зачислили в авіаполк. На озброєння надійшли нові штурмовики “Яки”; його посадили на ЯК-16. Відбув відповідний тренаж і – на фронт.
У 1943 році брав участь у битві на Курській дузі. Після такої практики він вважався не останнім асом між летунами. І все було “нормально”, поки не прийшло лихо.
– На фронті з’явилася німецька “Рама” – бойовий літак, найбільш небезпечний і найбільш ненависний на нашому боці! – пояснив Іван. – “Раму” було вирішено “скинути” від самого початку. На операцію “Рама” виділялася постійна ланка (чотири-шість літаків) “Яків” для негайної дії, тільки-но “Рама” з’явиться над фронтом. Їх називали “смертниками”. Тому туди ніхто не хотів добровільно іти.
Іван також опинився в цій ланці. Три чи чотири рази він повернувся щасливо на свою базу. Нарешті настала пора і на нього: “Рама” його підстрелила, ЯК-16 загорівся. Вогонь добрався у його кабіну. Іван не розгубився: пішов плавно вниз і сів на “живіт” (без шассі) посеред якихось дрібних кущиків. Запаморочений димом і трохи осмалений вогнем, не міг вийти з літака. А вогонь підступав до баків з пальним.
До палаючого літака підбігли... німці і витягнули його з кабіни. Встигли відбігти якихось сто-сто п’ятдесят метрів – літак злетів у повітря. Іван мав обпечене обличчя, особливо карк. Від поштовху при зіткненні з землею пошкодило ноги, тому німці помістили його до шпиталю, а після видужання – у табір військовополонених.
Не важко здогадатися, що Іван зі своїм жвавим і патріотично настроєним характером не всидить у таборі, коли німці майже не пильнують цього табору. Та й недалеко було, десь на терені Литви. І їх, кілька офіцерів, втекло при першій нагоді, коли була темна, захмарена ніч. Перейти фронт йому не вдалося, німці його зауважили і впіймали. Посадили до в’язниці за порушення табірного режиму, а згодом відправили в глиб німецького запілля, десь аж на Шлеськ. І знову помістили в табір для полонених офіцерів.
Там їх було значно більше. Іван знайшов однодумців, домовилися і знову тікають. Успішно переходять територію Польщі і добираються до фронту: Іван – на цей раз пощастило – переходить лінію фронту. Він називає свій полк, і його туди скеровують. Таким чином, після майже восьми місяців Іван знову опиняється у своєму полку. Після “дружньої” бесіди зі смершем (у його робочому “дєлє” відмічено: “пропал бєзвєсті” – “дєло” ж було ще в полку) і з допискою у послужних відмітках: “стільки-то був у німецькому полоні” його знову зараховують до особистого складу авіачастини. І командир полку той самий, і старші офіцери ті самі.
Іван отримує новий ЯК-16 і вже на ньому до кінця війни громить фашистів, бере участь у берлінській операції. Ніби нічого й не змінилося.
Але він зауважив, що йому далеко важче отримати медаль, ніж іншому орден. І ставлення до нього було чомусь краще, ніж до інших, – ніби його жаліли: відчував свою якусь відчуженість після того проклятого полону. Порівнював своє становище дуже влучно: “Ніби я не воюю за свою батьківщину, а наче найманець – за гроші”. Те саме було з його авансуванням у ранзі офіцера: його не градували ні на одну “звіздочку” до кінця війни. Хоч він воював чи не краще від своїх колег, його співкурсники в більшості вже мали на погонах по два “просвєти”. Відчуваючи це, він кидався у бій, немов лев, однак його успіхи в повітрі сприймалися холодно, стримано.
Кандидатом у партію він був, коли опинився в полоні, кандидатом у партію закінчив переможну війну і далі – ні кроку.
Про прийняття Івана в партію ніхто не згадував, а він сам якось втратив сміливість питати.
Закінчилася війна. Кілька днів розслаблення і забуття. Іванові котрийсь із штабних офіцерів зіпсував настрій і позбавив відчуття радості за виграну війну – повідомив його конфіденційно, що його “дєло” смерш відклав окремо і зробив якусь дописку.
Минуло ще кілька днів. Начальник штабу полку викликав Івана і повідомив сухо, що його переводять в іншу частину. “Так буде для тебе краще і нам спокійніше”. Його скерували на збірний пункт. А на збірному пункті вже було більше сотні офіцерів різних родів військ і різних рангів. Звичайно, в такому гурті мусив хтось знати хоч приблизно, що їх чекає в майбутньому. Тут ніхто нічого втішного не говорив, навпаки – пошепки поширювалася вістка, що їх “на сито”, – просіювати будуть. Коли і де – ніхто не знав. А люди постійно прибували. Усі зі “скалкою” на оці.
Прийшов час, їх заладували в телятники і повезли на “родіну” (і тут конкретно “додому” чи куди не вживалося). Завезли усіх з того збірного пункту аж у Мордовію і висадили в Шескні – усім відомому нині місці. Проживали вони там у землянках, голодували, як і всі в країні (хто не мав грошей). Були без конвою, мали своє самоуправління, мали призначеного коменданта (чистого) із смерша. Спиралися на військовий порядок, але всяк знав, що то облудливе: дозвіл на відлучення навіть у вихідний день треба було отримати від смерша, а не від командира “підрозділу” (підрозділи були для роботи, щось на взірець бригади).
Почали потроху “видьоргувати” і “розбиратися”. Було те саме, що і з власовцями: пускали чутки, що “пронік шпіон”, треба ізолювати.
А Іван? Іванів батько добре знайомий з Мікояном. Іван написав додому листа, описав своє становище, вдома втішилися, що син знайшовся (знали ж, що він пропав “безвісти”, ще тоді батька повідомили), стан не втішний, але при зв`язках можна буде щось порадити. Не встиг Іван приложитися як слід до “саману”, як прийшла бумага з Москви, щоб його звільнити, і негайно...
Про військову кар’єру не могло бути мови. Найнявся в цивільній авіації на вантажний транспорт. Перевозив вантажі на північ побережжям аж до гирла Єнісея і навіть – Лени. Бачив масу таборів, над котрими пролітав, лиш не знав, що то таке, і не надавав тому жодного значення. Думав – “секрети” підприємства. Йому порадили тим не цікавитися.
Не довго він там політав. Мікоян допоміг, й Іван опинився в Латвії, в Ризі, в школі митників. Закінчив ту школу, практикувався в Мінську, з Мінська призначений на Крайній Схід, у Примор’є.
Митний пост перебував у Владивостоці, сюди він і приїхав. Його призначили начальником митного філіалу в Находці. Тут він і почав працювати.
На початку січня він приїхав у Владивосток отримати заробіток на себе і на своїх помічників – “штат”, як він це називав. Зайшов тільки в коридор митної контори, як його скерував у бічні двері якийсь незнайомий суб`єкт. І тут він під дулом пістолета підняв руки догори вперше в житті (Іван твердив, що німці цього не вимагали, коли брали його в полон, ні потім).Його обшукали, відібрали “тетешник”, обірвали усі його відзнаки, заслуги і нашивки, а відтак відвезли на Партизанську. Далі вже трохи відомо, але ще не все.
“Обвініловку” Іван підписав на підставі “злочину”: “здався” у полон німцям. І зізнався до вчиненого злочину на тій підставі, що мав зброю при собі, а не стріляв у німців і не застрелив врешті себе. “Усвідомлюєш – комуністи не здаються?”. “Я тільки кандидат!” – “Все одно!”
В ході слідства йому довели, що табір військовополонених, де він перебував, належав до таких, звідки брали у шпигунську школу, і закинули йому, що “логіческі” він ту школу закінчив і присланий спеціально: німці, мовляв, не такі дурні, щоб від них утекти і успішно перейти лінію фронту.”Попробуй вийди звідси! А бачиш? Німці ще строгіші під цим оглядом”.
Так і йшов за звинуваченням.
Все одно – “четвертная” і “по рогам”, іншого не дано. І нікому не дано.
В камері Іван подружився тільки з Остапом. Він мав на те певні причини: усі решта або були не варті того, щоб з ними якшатися (азіати), або такі, що відкрито насміхалися з його вірності Сталіну (заперечував у його присутності висловлюватися про Сталіна без респекту). Остап ні одного, ні другого не робив, а ще був майже “земляк” – обоє з Європи. У ті короткі вільні хвилини, коли не були на допитах, вони говорили про різні справи, єднало їх ще те, що плекали надію на вияснення. Минув час, і вони розчарувалися: як один, так і другий. Тоді Іван підкинув ідею: тікати. І тікати відразу з Владивостока. Можна було його зрозуміти – він уже два рази в житті тікав. І успішно. Мав досвід і мав, на його думку, щастя.
Вирішено було вибратися за дроти, тільки-но опиняться на “Шостому кілометрі” (пересилка). Далі Остап попровадить відразу на летовисько, а там Іван уже сам господар: він знає, де, які літаки запарковані. Він не помилиться навіть серед ночі. Помістить Остапа у фюзеляж, а сам за кермо...
ЯК-16, пояснив Іван, має на дві години пального. Можна зробити до півтори тисячі кілометрів у глиб Китаю. Догнати – відпадає, бо не встигнуть. А переслідувати довго не зможуть: “їм” треба думати про пальне на зворотний шлях, а “нам” – тільки в один бік. У Китаї – лиш би трохи рівного місця. Остапові це здавалося таким фантастичним, що він у це не міг повірити (однак, як побачимо далі, емгебісти вважали такий варіант за можливий), навіть запитав, чи він (Іван) не має наміру його обдурити: Остап йому покаже летовисько і звідки туди зайти не зауваженим, а Іван може вилетіти, не взявши його на борт. Іван аж розсердився за таку підлу підозру щодо військового летуна.
Остап мав уже кілька адрес у Харбіні, куди можна при потребі зайти. Були то поляки, адреси він пам’ятав.

* * *
Після Івана в камеру 64 замкнули ще одного “злочинця”. Як і Ясіньський, з Шанхайського етапу. Привели його, як і Івана, ще з буйним волоссям на голові і в англійській колоніальній формі “джек”. У торбині він мав ще один комплект такого мундира. То був Павлов Василь (Вася). Мабуть, Вася був єдиним в`язнем, що не виказав ніяких емоцій за період перебування під слідством. Прийшов у камеру і привітався з тубільцями, ніби зайшов у звичну для себе секцію касарні. Васю швидко “оформили” за службу у “ворожому” (?), та ще “колоніальному” іноземному корпусі (цікаво: в якому корпусі він ще міг служити, коли там народився, виріс і виховався?). А раз уже корпус “волонтьорський”, – то він був ще й доброволець. Завдання і намір шпигувати на користь “іностранной разведкі” йому вже дочепили, він і не противився. Веселий був хлопець. Не встиг навіть втратити кольору обличчя до кінця слідства, бо ще й не вступав у конфлікт зі слідчим. Народився, вчився і служив без виїзду в Шанхаї. Був не тільки росіянином по батькові і матері, а вихований у добрих традиціях пошанування і любові до Росії, країни батьків, і захоплений романтикою необмежених можливостей, приїхав з другим етапом.
Вася зовсім погодився зі своєю долею пропащого. Стаття 58, п.1А і п.8 КК РСФСР – зрада і шпигунство – не залишала надій.
“Спасібо – спаслі! Жівой асталса. А то би повєсілся – вон сколько нашіх в петлю полєзло”, – жартував собі Вася.

* * *
Якось двері камери відчинилися, і на порозі став дебелий хлопець, міг мати щонайбільше двадцять п’ять років від роду. На ньому – суконна маринарка військового матроса з великим відкидним коміром, на відкритих грудях виднілася пасата моряцька натільниця – сорочка. Широкі чорні штани і ще добрі юхтові черевики. В руках – малий вузлик.
Стрижена на голо голова мала сліди глибоких шрамів і плішини від лишая-стригунця. Волосся, судячи по стерні, мало бути ясно-русе і рідке. Голова велика і сплюснута з верху до низу. Через це чоло було низьке і, не дивлячись на молодий вік, розтяте глибокою морщиною від скроні до скроні. Все обличчя було побите глибокими ямками від перенесеної колись у дитинстві віспи. Широко посаджені очі сіро-зелені, зовсім як у рисі – розлюченої рисі. Карк короткий, постава пригорблена, так що маринарка ззаду сягала моряцьким коміром до половини голови. Широкими плечима заслоняв усі двері. Губів не було. На тому місці, де мали бути вуста, тільки поперечний тонкий проріз, а під ним – масивний квадрат підборіддя. Ноги розставлені, і він похитувався на них.
“Страшна ця людина”, – подумав кожний про нього.
– Проходь, морячок! Не дивися так, ти вдома, ти не помилився – адреса правильна! – запропонував Павло, вишкіривши на прибулого таке саме, тільки вимарніле, вилиняле і спопеліле обличчя. – Гайда сюди!
– Простіть, я навіть не привітався! – вимовив хрипким матовим голосом матрос.
– Встигнеш і привітатися, часу тепер вистачить!
 
Наші Друзі: Новини Львова