Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 26 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 91655
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0


* * *
Ще того самого дня Остап розповів Борисові про те, що було з ним сьогодні у контррозвідці. Борис уважно слухав, не перебиваючи, зосереджено обдумував, не відповідав нічого. Тільки вже перед командою ключника “отбой” запитав Остапа якось обережно, ніби боявся сполохати саму відповідь, що її надіявся отримати: “Ти член ОУН?”. І пильно подивився Остапові в очі. “Ні!” – твердо відповів Остап, і вони вклалися на нічліг.
Остап лежав на бетоні і не міг заснути. Відчував, що й Борис не спить.
Вранці після сніданку вивели на прогулянку. По корпусу чергував Білан. На його зміні завжди відчувалося послаблення, було менше знущань. Цю обставину і використав Борис, щоб поговорити з Остапом без зайвих вух.
На прогулянці вони спацерували не гусаком, як це було приписано режимом, а пішли побіч, смирно загнувши руки на крижі і опустивши долі голови. Ходили “в кулко Мацєю” і тихо розмовляли. Бо стерегтися треба було й своїх.
Остап згадав, що відповів підполковникові: “Не був членом ОУН”. Це вивільнювало його від серії похідних запитань: “Коли?.. Де?.. Хто?.. При яких обставинах?.. Які злочини поповнили?..”. Нескінченна і не передбачена низка запитань на слідстві, яких автоматично уникалося простим способом: “Не був!”. Відповідати на ті запитання, – нутром відчував, – вчинити ганебний злочин.
У бесіді з Борисом Остап більше керувався правилом “табу” щодо ОУН, ніж правилом конспірації. Колись Петро, ще у ранньому дитинстві вчив його: “Про Справу не говорити з ким можна, лише з ким треба”. Як визначити: з Борисом “можна” чи “треба” говорити? І чи то була “Справа”? Мучив парадокс його становища: щось, що до війни вважалося самозрозумілим, тепер було “коляборацією”, а якщо ОУН “колябораціювала”, то совєти мали рацію? А якщо вони мали рацію?..
Борис слухав Остапа уважно. Те, що було не домовлено, мудрий Борис “прочитав між рядками”. Даремні були спроби щось від нього приховати, коли вже питання було зачеплене і додумане потайки в душі; не міг, тим більше, того зробити ще жовтодзьобий у справах глибших людських натур Остап.
– Ти побоюєшся, щоб не стати зрадником? – відверто спитав Борис.
– Ну, так! – підтвердив Остап.
– Так я і зрозумів.
– Вихаді! – крикнув наглядач, відчинивши загородку “прогулочного дворика”. – Захаді в корпус, канєц прагулке! – і почав при виході тихо рахувати: – Адін, два, трі...
Розмову продовжили вже в камері, на Борисовій прічі. Тепер не дуже боялися, що їх слухають, бо ніхто не розумів, про що йдеться, – ніхто не чув початку.
– Я прийшов до висновку, що ти не можеш нічого розказати більше, ніж те, що вони вже знають про цю організацію. Практично, ми в Маньчжурії знали більше про її діяльність, можливості і значення у майбутньому конфлікті, ніж це знали самі провідники ОУН. Уяви собі, що у нас, на території Китаю, була місцева мережа цієї організації, підтримувалася відповідними японськими службами, і навіть робилися спроби поширити її програму на Далекому Сході, на території так званого Зеленого Клину. Приклади свідчать, що та робота проводилася успішно. Так що вже від самого початку будь-який фактор на території сусідньої держави береться до уваги і відповідно використовується. Чи ти справді думаєш, що у Владивостоці, в місцевій контррозвідці, нічого про це не знають? Знають! Байочки про польські часи не мають для них практичного значення, а “історії” ОУН в тому плані вони писати не збираються – не їх спеціальність. Розваж! Виглядає, що їх цікавить щось інше.
Припустимо, будучи на їхньому місці, що б ми мали нині в руках? Я тобі перечислю усе можливе і навіть безумовне, чим вони володіють: матеріалами, що їх самі збирали; документами, що їх німецький абвер передав ще в довоєнний час; реєстрами членів і тих, що їм симпатизують, як ти висловлюєшся, “зрадниками” – людьми не твоєї категорії, а тими, що керували на рівні найвищого проводу, – вони їх мають нині в руках як під стражею, так і в формі інформаторів. А що ти ще можеш до того всього додати? Нічогісінько.
Твоє місце народження і вік відповідають їх підозрам, що ти мусив бути якось пов’язаний з цією організацією. Переконати їх, що ти не перебував під впливом ОУН, тобі не вдасться. Вони знають, що там люди – від малого до старого – прагнули до політичної незалежності. Як можна допустити, що ти – противник такого радикального руху – міг пережити усі ті роки? Ніхто тобі не повірить.
Що торкається “зради”, то я маю на цей рахунок свій погляд: відколи існує таке поняття, воно більше прислужується усяким спекулянтам на людській сумлінності, тим, що хочуть за рахунок вірності інших і навіть на шкоду тим іншим влаштувати свої шкурні справи. Приклади? Та їх скільки хочеш на кожному кроці. Скільки фельдмаршал Паулюс підтвердив смертних вироків польового суду своїм підлеглим за зраду протягом служби у вермахті? І як він повів себе після того, як опинився у полоні під Сталінградом?
І найбільше ошельмували поняття зради політичні кар’єристи, узурпатори влади – ці примушують на вірність, не обтяжуючи себе самих ніякими умовами чи взаємними зобов’язаннями стосовно підлеглого народу. Їм можна!..
На мій погляд, дотримання вірності не може бути на шкоду тому, хто її дотримує: не може один витягати користь для себе за рахунок іншого при допомозі вірності. Коли цьому іншому це на шкоду.
Єдине, що я визнаю недопустимим, – це відступництво. Маю на увазі відступництво-зраду власного народу. Хоч таких перекинчиків не судять, – а дарма, що не судять. Але людина мусить залишатися тим, ким вона вродилася. Бо інакше буде ніким. Тільки тварина позбавлена почуття народності. Це у наш час називають ознакою націоналізму. Називають ті, що прагнуть ослабити інший люд.
Підозрюю, що будеш мати ще багато біди, бо підполковник дарма не потратив на тебе ні часу, ні коштів на хліб. Щось він затіває – я не можу цього відгадати. Будеш мати розум – знатимеш, як чинити. Зрадити не зрадиш, бо не маєш що зрадити. Думаю, що розходиться про тебе самого. Бо про ОУН можна писати тепер абсолютно все – це вже не жива і діюча сила, це вже історія, розумієш? Історія. Біс його знає: може, більше написати, то й краще!
Борис говорив ніби сам до себе, Подразнена тривалим перебуванням під слідством душа творила нестандартні поняття про всілякі явища. Остап, як завжди, слухав уважно. Це був єдиний спосіб якось розширити свій світогляд у тих умовах. То були жмудні університети, але на інші не мав надії. Заражений бажанням якось “видертися між люди”, сприймав усе, що чув від інших – авторитетів. Борис був таким авторитетом у камері не тільки для Остапа. З висновками Бориса він не міг дати собі ради. Недосвідченість, обмеженість не дозволяла йому збагнути, звідки людина може стільки знати, бути всебічно обізнаною навіть у таких справах, як підпільний рух ОУН. Змалку Остап був призвичаєний думати, що не тільки хтось в іншому кінці світу, але навіть місцева поліція не повинна знати подробиць про тайну організацію. Виявилося, що “тайна” організація – зовсім не тайна. І це його шокувало: дійшов висновку, що така широка популярність ОУН – річ не випадкова і немаловажна. Вперше набрав свідомої поваги до цієї організації. “Так ось чому цьому питанню надається стільки уваги від Атлантика до Пацифіка!” – подумав.
Виглядало, що до цієї частини слідства Остап був найкраще підготовлений. Що не буде ніяких загадок, котрих би він не відгадав з першого разу. І слідчий не матиме переваги в тому, що питання будуть заскакувати підслідного зненацька.
Знову помилявся.

* * *
Після добової перерви Остапа викликали на перший допит відразу після ранкового “кип`ятку”. За брамою його знову очікував конвой із трьох молодих військових хлопців. Недосвідченість і страх конвою відчувався аж надто виразно: вони пішли вслід упритул, торкаючись карабінами плечей конвойованого. Остап, своїм порядком, вийшовши на залюднені вулиці, випростувався і, запхнувши руки в кишені куртки, пішов невимушено услід за сержантом. Сержант виявився розумнішим від попереднього разу: зауважив конвойованому, що руки належить загнути за спину, але не зупиняв і не чіплявся. На цьому закінчилося, і без зайвих пригод прийшли у контррозвідку.
Воробйов був уже на місці. Остап привітався. Воробйов не відповів, лиш поклав кілька листків паперу на малий столик перед Остапом, подав йому пару загострених олівців і звелів писати, як було домовлено останнім разом у кабінеті підполковника.
Тільки тепер виявилося, що Остап не вміє скласти жодного доречного речення. Пригадав собі, як він спостерігав за слідчим, коли той писав з явною напругою – аж прів, а він вважав це недоумком слідчого, аж тепер, зрозумів, який він сам у цій справі бідний.
Час ішов, а він сидів, вертівся на місці і не написав ані слова. Врешті слідчий таки приступив до Остапа і продиктував йому кілька речень стандартного змісту. Початок “ізложенія” з`явився.
Настала обідня пора, і слідчий знову послав за харчами для підслідного.Знову принесли четвертинку хліба і добрячий шматок кетового балика. І знову гарячий чай з цукром... Воробйов спожив те, що приніс із дому.
До вечора була заповнена одна сторінка паперу. Слідчий прочитав і тільки засміявся. Поклав папірець собі на стіл і якийсь час мовчав. Потім промовив:
– Прєскверно пішеш па-русскі і бессодержательно. Так, навєрно, дєло не пайдьот. Нада падумать...
Остап промовчав. Сам знав, що він “прєсквєрно” пише, і не тільки “па-русскі”.
Наступного дня Остапа знову вивели відразу після ранкової трапези, і знову його очікував той самий конвой, що був учора. Без усяких там “положено” попровадили його вже знайомим шляхом через місто. Йшли спокійно, неквапно.
Тільки опинилися на залюдненій вулиці, як з тротуару Остапа окликнув Борис М’ясніков. Остап рад був його бачити, однак йому було ніяково, що перебував у такому жалюгідному стані перед колишнім короткочасним товаришем. Остап відповів на привітання. Конвоїр попередив відразу: “В путі слєдованія с постороннімі нє разговарівать!”. Але не тут то було. Борис йшов тротуаром і питав, за що посадили. Остап відповів: за те, що й усіх. Перебував за кордоном. Мало того: за кордоном вродився і виріс, хіба цього не достатньо? Борис повідомив, що на складі вже майже ні одного репатріанта не залишилося: всіх “пересадили”. Остапа охарактеризували як одного з найбільш небезпечних злочинців: він начебто намагався зв’язатися з японською мережею і на тому його приловили. “Било очєрєдноє засіраніє мозгов, виступал “бєс”!” – пояснював безстрашний М’ясніков.
Конвоїри розуміли, що допускається архінедозволене, почали підганяти заарештованого, щоб ішов швидше; цей не квапився, навіть ще сповільнив крок.
Коли вийшли на перехрестя доріг, Борис підбіг до кіоску, крикнув крамарці, щоб подала швидко блок “Бєломорканала”. Усе це відбувалося на очах отетерілого конвою і здивованого Остапа.
Але нічого вже вдіяти не вдалося: Борис рішуче підійшов до Остапа і, розірвавши паперову обгортку, почав напихати кишені Остапової куртки пачками цигарок. Конвой опинився в жахливій ситуації: він не смів це дозволити. Зачепити Бориса якось не зважилися – кричали, але руками не зачіпали. З тротуару почулися вигуки: “Пси поганиє!”, “Стервятнікі вонючіє!”, “Самі пйоте кров заключонного, а пачку папірос єму жалєєтє!”, “На єво шкурє пасьотєсь, стєрви, паразіти, а єму жалєєтє закуріть!”. А Борис запихав решту цигарок Остапові за пазуху і лаявся на чім світ стоїть.
Сержант почав кричати на заарештованого, щоб він викинув цигарки. Попробував сам сягнути за пазуху, щоб відібрати напхані туди пачки. Йому категорично пригрозив Борис, що спеціально підстежить і порахується з ним: “І відвезуть тебе твоїй мамі в цинковій домовині, скажуть: “Пагіб смертю храбрих!”.
Так дійшли до самої контррозвідки. Борис обернувся і пішов собі геть.
Сержант увійшов у кабінет разом із заарештованим і, захлинаючись, розповів слідчому, що трапилося по дорозі. Воробйов звелів Остапові викласти усі пачки на стіл. Остап виклав. Слідчий поцікавився, чи конвой бачив, звідки той невідомий брав цигарки. Сержант підтвердив, як було. “Разбєрьомся”, – промовив Воробйов і відпустив сержанта. Слідчий на якусь мить замислився.
– Хто передав тобі цигарки? – запитав згодом.
– М’ясніков Борис, шофер зі складу. Той, що мешкає по Мельнічній з мамою! – відповів байдуже заарештований.
– Цікаво! Очевидно, його хтось повідомив, що тебе конвоюють через місто?
– Можливо! Звідки мені знати?
– Що він тобі ще говорив? – поцікавився Воробйов.
– Нічого не міг він говорити! Бо вони сперечалися з конвоєм, на тротуарі зчинився галас – нічого не мож почути!
– Што-то мнє ето нє совсєм нравітса! – сказав слідчий.
Остап знав переваги М’яснікова. Помимо того, що в той час у державі не було практично нічого святого, кожний міг опинитися на місці Остапа, але Борис возив безпосередньо тих, котрі мусили б його притягнути до відповідальності, – навіть у тих умовах це вже притуплювало справу. Які б вони не були, але люди є люди. Саме це М’ясніков мусив врахувати. Ізмєстєва він теж возив.
– Я цигарок відбирати від тебе не буду. Хоч, за приписом, належиться вилучати усе, придбане “незаконним путьом”. Але в камеру дам тобі тільки дві пачки – більше тобі на один раз не треба. Кожного разу будеш брати по пару пачок.
Знову просидів над папером цілий день, знову принесли йому їсти, а чогось путнього написати не зміг. Тепер тільки зрозумів, що він дійсно про ОУН нічого не знає. І не знає, чого конкретно від нього вимагають. Розглядався безпорадно на всі боки, не мав що писати. Воробйов з кам’яним спокоєм сидів, ходив по кабінету, курив безперервно і ніби й не цікавився заарештованим. Нічого не сказав також, коли в кінці робочої зміни забрав від заарештованого папір і олівець, не звернувши уваги на те, що там, фактично, нічого не написано.
Коли його вели на Партизанську, звідкись з’явився знову Борис ще з двома знайомими, але вже на виході на безлюдний провулок. Борис передав Остапові пакунок із сухими харчами, конвой безпорадно оглянувся і не заперечив.
– Слухайте, хлопці! – звернувся до конвоїрів худорлявий красень з чорними пишними бакенбардами, що прийшов з Борисом. – Скажете на прохідній, що йому передали в кабінеті слідчого, що він це виніс з будинку контррозвідки! Ясно? Бо, не доведи, Господи, якщо ви цього не зробите... – металеві очі колишнього фронтовика злосно втупилися в лиця необтертих життям конвоїрів.
Остап добре знав цього хлопця. В його присутності усі відчували його внутрішню силу, справедливість, рішучість. Не міг конвой не послухатися.
На прохідній в’язниці Башмаков докладно перевірив усе, що Остап приніс з собою. Переглядав і крутив головою:
– Откуда он ето взял? – звернувся до конвоя.
– Нє знаю! Винєс с кабінєта! Слєдоватєль відєл!
– Кто тєбє дал? – запитав заарештованого Башмаков.
– Мені принесли з міста! Слідчий дозволив взяти... Побачення не дали! – збрехав не задумуючись Остап.
Сержант мовчки взяв посвідчення з віконця прохідної про “сдачу” доставленого арештанта і пішов. Башмаков ще трохи покрутив головою, але дозволив забрати усе, що приніс з собою Остап.
То був досвідчений і хитрий службист. Він шкурою відчував, коли було щось не за законом. Зовсім можливо, що його збило з пантелику те, що заарештований уже третій раз виходив за браму і повертався під ослабленим конвоєм. Слідчі навіть дозволяли побачення в кабінеті контррозвідки в їхній присутності. Але це було в тому випадку, коли підслідний не тільки “коловся”, а ще й добре “сипав”. Башмаков сумнівався тільки тому, що слідчий не попередив на прохідній, щоб пропустили “передачу”.
Сержант таки сказав своєму командирові про випадок на дорозі, коли конвоював заарештованого до в’язниці. Наступного дня Остапа вже очікував “воронок” біля брами. Більше його пішки на допит не водили, хоч і не заковували.
Коли наступного разу Остап опинився у кабінеті Воробйова, той залишив його самого в кабінеті, не промовивши нічого. Згодом повернувся і подав папір та олівець. Потім сів біля свого стола і за звичкою запалив. Заарештований відчув переміну в ньому: від слідчого повіяло злим насмішкуватим задоволенням.
У кабінет зайшов підполковник Золотарський (його прізвище Остап уже знав). Слідчий і заарештований встали зі своїх місць. Золотарський відразу звернувся до Остапа:
– Ну, як іде робота? Бо я щось не бачу успіхів. Може, потрібна моя допомога?
– Я не знаю, що писати! Та й не маю що! Я не знаю нічого такого!
– Я переглянув те, що ти за тих кілька днів написав, – промовив підполковник Золотарський, присуваючи стілець ближче до заарештованого. – Зробив висновок, що ти дійсно не вмієш написати те, що нас цікавить. Марна трата часу. Ти напиши просто і ясно: кого знаєш з тих, що були в німецько-українській банді ОУН, які пости займали, чим займалися конкретно? Які вони поповнили злочини проти нашого народу, проти людства взагалі? Опиши їх вигляд, подай адреси, кого вони мають ще вдома. Де можуть, на твою думку, бути тепер. І, нарешті, напиши про себе самого: коли, де, при яких обставинах і ким був втягнений у цю злочинну фашистську банду. Які виконував доручення, хто їх тобі давав? Злочинна діяльність поодиноких членів цієї відомої банди цікавить нас незалежно від місця і часу її поповнення. Розумієш? Не має значення, на землі чи на місяці творив свої чорні діла бандит із ОУН, – усе нам потрібно, усе пиши, що лиш знаєш сам чи чув від інших! А твої “мемуари” нас найменше цікавлять. Те, що пишеш неграмотно, – не біда, аби лиш був зміст! Не буду тобі заважати. Мусиш поквапитися, – сказав, підвівся зі стільця і, не оглядаючись, швидко вийшов.
Світ потемнів Остапові, мов перед бурею. Вимоги Золотарського були такі виразні, такі природні для чекіста! Як він одразу не здогадався, що, властиво, буде вимагати підполковник від нього? Як могло статися, що він дав себе приспати отим фальшивим “ви”? Чому цю ординарну фамільярність Золотарського він сприйняв за безкорисливу прихильність? І загадкового тут не було нічого від самого початку! Бо чого ж ще можуть вимагати від підслідного в`язня слідчі органи контррозвідки на ТО? Як можна було улягти такому простому підступові? Всього-на-всього Золотарський застосував методу, нестандартну для МГБ у Приморському краю. “Людяність” після тривалих знущань... тепле слово і шматок чорного хліба...
Зробив зусилля над собою, взяв себе в руки і вирішив продовжувати гру. Кілька днів на подвійній порції хліба значно зміцнили сили, а спокійні ночі і певність того, що завтра не буде жодних несподіванок, повернули йому душевний спокій. Пригадав собі також бесіду з Борисом у камері про можливий підступ... Отже, йшлося про щось інше від самого початку – Борис підозрював це. “Мемуари” непотрібні”! Як він того не бачив відразу?!” Напишу, напишу!” – вирішив і почав писати: “В селі... в таких ось роках... почала діяти організація... До неї належали...” – почав перечисляти “мертві душі”, не виключаючи навіть Петра.
В обід йому знову принесли “горбушку” хліба і чогось доброго до хліба. Без зайвої команди поставили перед ним алюмінієвий банячок з чаєм і уламком цукру-рафінаду.
Воробйов відразу помітив, що заарештований зосередився й уважно пише. Мабуть, Золотарський володіє магічною силою впливати на людину без грубого примусу.
У камері Остап розповів Борисові, яка була бесіда з підполковником Золотарським. Китаєць “Вана” витер вогню із ватяного гноту, в камері – як завжди в останні кілька днів – усі запалили “Бєломорканал”. Борис переговорив по-китайськи з Цінь Янкші. Докинув ще щось Коля-метис. Неважко було зрозуміти, що говорили про справи Остапа.
Борис застеріг Остапа, що при певній необережності він може опинитися в досить скрутному становищі перед таким зубром, як Золотарський (виявилось, що його підступну лиху натуру знає багато арештантів). “Стережись його!” – сказав Борис.
Ще одну робочу зміну писав Остап про те, що звелів йому Золотарський. А перед кінцем робочого дня Воробйов забрав списані листки паперу і відніс підполковникові у кабінет. Заарештованого відвезли на Партизанську – і знову з двома пачками цигарок.
У камері поставилися до нього якось особливо, наче до людини, що захворіла на невиліковну хворобу, – вважали, що “розколовся”, “сипле”, тому й “прихильність” у формі дешевих поблажок забезпечується.Остап боляче сприйняв це.
Наступного дня після сніданку його відвезли на 25 октября.
У кабінеті Воробйова майже не затримувалися: відразу зійшли на другий поверх у кабінет підполковника Золотарського. Останній уже очікував.
– Сідайте, Остапе Йосиповичу! – кивнув на стілець геть у кінці стола, біля порога.
Заарештований обережно сів. Нерви напружені до краю.
– Ну, як там у тюрмі? Невесело, правда? Ну, ще б – на те вона й тюрма!.. Але, бачите, ми поставлені в такі умови, що не маємо іншого виходу: мусимо вдаватися до рішучих заходів, щоб нас не задушила всяка нечисть. Ми тільки боронимося! Може бути, що ви (знову “ви”) випадково тут, самі знаєте: дрова рубають – тріски летять! Якщо б ми дали вам можливість доказати, що ви своя, тобто наша, людина... не знаю, як би це краще пояснити... Ми не хочемо карати, а мусимо. Я вам не дарма показав тоді “Відозву” Микити Сергійовича! Думаю, що ви мали час над тим замислитися!
Уявіть собі, що більшість обдурених членів банди відразу відгукнулася: повиходили з лісу, склали зброю, виказали схрони (так він назвав криївки), допомогли розкрити тих, хто їх утримував і забезпечував. Але ще не всі вийшли. Та й не можуть усі вийти, бо мають за собою стільки злочинів проти власного народу, що зовсім справедливо бояться кари, заслуженої кари (уточнив) власного народу. А народ не простить! Западний дядько хоче спокійно орати і засівати свою ниву. Він не хоче йти “з мотикою на сонце”. Ми таким допомагаємо.
Ті залишки банд, що мають за собою непростимі гріхи, ще бродять лісами, ще нападають на мирне населення – їх ми мусимо нещадно зліквідувати. І ми їх знищимо! Усіх! Там, на місці, нам потрібні тамтешні люди для повної ліквідації банд. Ми надамо вам можливість себе, скажемо просто, виправдати, – підполковник Золотарський зробив паузу і продовжив:
– Ви можете вийти на волю! Але при умові, що нам допоможете. Ви маєте німецький вишкіл, людина дисциплінована, не дуже заплямована, і, що найголовніше, – знаєте там людей. Слідчий мені каже, що ви прихильна до нас людина... Однак слова словами, а найкраще за себе говорять діла. Маєте єдиний шанс – це на мою відповідальність: ви даєте згоду, підписуєте зобов’язання боротися з німецько-українськими бандами і виїздите туди на роботу. Можливо, ще тут, на місці, отримаєте ранг, ну, наприклад, лейтенанта, і виїздите у той район, де знаєте добре людей. Там вам будуть створені умови виправдати себе перед батьківщиною, перед партією і нашим великим вождем. Кров’ю змиєте з себе злочини і провини, котрі маєте перед народом. Даємо вам день, щоб ви подумали. Завтра, десь у цей час, дасте нам відповідь на згоду.
Остапове серце тіпалося, мов у пропасниці. У горлі пересохло. Отруйне жало згадки про волю у самій середині (чи під кінець?) слідства пришпилило його у невагомості: очі не бачили перед собою нічого, він оглух – звуки долинали розрізнені, незмістовні; душевне затьмарення переходило у фізичний біль. Біль? Чи можна визначити, а тим більше пояснити самому собі, що з людиною твориться, коли їй нагадають про волю саме тоді, коли вона найменше має на це надії? А надія якраз трималася дотепер на вірі у тріумф справедливості. Чи те, що пропонував йому Золотарський, мало щось спільного із справедливістю?
І можливість опинитися на волі таким шляхом не можна було повірити, тому Остап не повірив підполковникові; почував себе враженим у найбільш болюче місце безсердечним Золотарським.
– Іди! Завтра займемося твоєю (знову “ти”!) справою!
Воробйов сам відвіз заарештованого у не обладнаному під воронок “віллісі”.
В камері його не очікували. І цигарок він на цей раз не приніс. І настрій був такий, що Цінь тільки похитався з боку на бік, сидячи з підігненими ногами на своєму ложі. І Павло втупив холодний погляд одинокого ока у затьмарений лик Остапа. Тільки Борис промовив єдине слово: “Сідай!” – і, посунувшись, зробив йому місце біля себе.
Ще того самого дня Остап знайшов нагоду переповісти усе, про що була мова у кабінеті Золотарського.
– Що ти сам про це думаєш? – поцікавився Борис.
– Що це грубий жарт підполковника. Я навіть не підозрював, що він такий жорстокий... так... знаєш?..
– Знаю! – перебив його Борис. – Але він не жартував!
– Так ти думаєш, що вони справді можуть мене відпустити додому? – здивувався Остап.
– Саме так! Золотарський не жартує!
– Я не вірю, не пустять! – сумнівався Остап.
– Пустять, чом би й ні! – промовив Борис іронічно.
– Ти... насміхаєшся! Або я сам щось – не теє! Невже ти не розумієш: я міг би лиш приїхати туди і – шукай вітра в полі! Що, Золотарський – дурень?
– Не роздувай кадило! Ти тепер запаморочений пропозицією Золотарського, у голові маєш... того – сам знаєш. Ну, всякий би на твоєму місці втратив голову. Зрештою, ви – європейці. Ви не звичні до таких комбінацій. А тут звичайний розрахунок. Я аж тепер зрозумів, що вони від тебе, простака, хочуть. Ти хоч знаєш, яка відстань від “кандея” до “горбушки”? Саме цю відстань тобі дали пройти! Що тебе чекає, якщо ти погодишся на його пропозицію?
По-перше – підпишеш умови, які тобі поставлять, і дійсно поїдеш “туди”. Це і є основа, на яку ти “клюнеш”. Золотарський не має жодного наміру залишати тебе на волі – викинь собі це з голови. Тебе пустять туди, де їм вигідніше тебе використати; це будуть найбільш небезпечні місця. Тебе оунівці, може, й не влучать відразу і ти зостанешся живий, але що станеться з твоїми... ну, когось ти там маєш? Ти змушений будеш у тих умовах і стріляти добре, якщо схочеш ще день-два прожити. Кого ти будеш стріляти і хто в тебе стрілятиме – ти подумав? А виходу не буде! І будете стрілятися! У цьому випадку ти виправдаєш надії золотарських повною мірою: їх стремління і прагнення – щоб ви самі себе винищили! Тільки під їх наглядом! “Мудре керівництво” золотарських – а ваша спільна кров і смерть. Та вони не хочуть мати вас живих нікого! – ти це розумієш? А руки хотіли б мати чисті. Ти – золота знахідка для цього діла: відірваний від реального життя – людина бараків-казарм, в`язничної камери, як слід наляканий теперішнім своїм станом і без перспектив – тобі і дають міражну надію. Як спеціаліст, навчений німцями, – це немаловажно, бо сіряків, що їх ще треба вчити, вони мають і там достатньо. Чого, чого, а шкур ніколи ніде не бракувало!
Найменш реальним є те, на що найбільш надієшся, – це перекинутися на “той” бік, як ти сказав: “шукай вітра в полі”! Там спрацьовує така система, що тобі доведеться відразу когось убити, і то під наглядом золотарських. Це стане відомо “всюди”, на те існує пропаганда. І – мости матимеш спалені. Спробуй перейти, і тебе відразу там порішать. Коли вже будеш непотрібний, тоді загинеш “геройською смертю” при першій сутичці з неіснуючими вже бандерівцями. Якщо стоятимеш на боці золотарських до кінця. Але так чи інакше ніхто із золотарських тебе після всього живим не захоче мати.
Смішно, правда, в нашому стані, стані повільних смертників, говорити ще про моральний бік цієї затії. А, однак, станеться чудо – і ти колись опинишся між людьми! Як тоді жити будеш? Хіба не бачиш, що все скеровано на твій упадок як людини?! З нами не рахуються навіть як зі сміттям. Збережеш в собі людину, то, може, ще хоч день проживеш.
Дивовижна обізнаність Бориса з підпіллям на території Галичини і Волині вразила Остапа більше, ніж зміст його пояснень. Звідки міг знати про це чоловік, що виріс і виховався у Китаї, при берегах Тихого океану?
Остап навіть не надумувався. Це ж зрозуміло було від самого початку, він те знав, відчував ще тоді, коли Золотарський “робив йому ласку” в своєму кабінеті.


* * *
– Сідайте, Остапе Йосиповичу! Може, закурите? Що ж, я думаю, що ми вам документи виготовимо найближчим часом...
– Я нікуди не поїду! – перервав підполковника знетерпеливлений Остап.
– Як? – підполковник збілів мов папір.
– Не поїду. Це не для мене робота! – твердо вимовив Остап.
Запанувала тривожна тиша. Воробйов встав.
– Увєсті! Заканчівать слєдствіє!.. Под трібунал! – почувся стишений, якийсь чужий, далекий голос Золотарського, і він нервово заметушився біля шухляди стола.
Оскільки допит Остапа не був запланований на цей день, то його довелося знову відправити на Партизанську. Після перерви йому тепер знову наклали кайданки.

* * *
Ніч.
Його хтось розбудив з твердого сну: від того часу, як він відмовився від “свободи”, що йому “дарував” Золотарський, він спав спокійним сном дитини. “Тебе!” – которгав хтось із камерних товаришів за плече. Виліз із-під прічі Павлуші і пішов, сонний, до причинених дверей. “Фамілія?” – перепитав ще раз ключник, глянувши на папірець. Старшина випровадив його до брами. Ще мить – і він був у пивниці контррозвідки; відомий вольєр і невсипущий страж у матроській уніформі. “Стоять! ттвою мать!”
Обличчя Воробйова тріумфувало. Він від самого початку сумнівався! Тільки дарма підгодовували фашиста. Золотарський приїхав тут... корчив з себе фан-фанича!
 
Наші Друзі: Новини Львова