Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 20 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 82822
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Дуже важливому!
– Ладно! Падажді! – зм'як нарешті солдат і пішов на вартівню. Чекати довелось недовго. Заскреготав залізний засув, що блокував дверцята на прохідну, і в віконечку з'явилася голова солдата: "Прахаді!" Остап пройшов попри вартівню і опинився поза брамою. Тут на нього чекав бувалий солдат з коротким карабіном напоготові:
– Попробуєш удрать – уб'ю как шакала! Понял? – попередив.– Слєдуй туда, направо, в штаб!
"Дурень, ну й дурень! Попався!" – подумав Остап, але назад вороття не було, і він пішов поперед конвоїра у напрямку будинку-барака, котрий мав бути "штаб". Зайшли з конвоєм у якусь кімнату, що, видно, не прибиралась вже від того часу, як її покинули німці. Всюди бруд, запущеність, сміття, затоптане болото на долівці і пустка. Посередині стояв столик на схрещених ніжках – звичайний німецький польовий атрибут – і кілька стільчиків.
– Садісь! – роздратовано кивнув солдат на стілець і пішов комусь доповідати.
"Чому він відноситься до мене так, ніби я йому щось винен?" – подумав Остап.
Раптово відчинилися двері й увійшов офіцер якогось молодшого рангу у довгій, ще зовсім новій гімнастерці. Обличчя худе, червоно-бурого кольору. Підійшов і став впритул до Остапа, запитав непривітно:
– Кто такой? Фамілія, ім'я, отчество?
Остап терпеливо відповідав на всі запитання, відчуваючи приниження. Думав: "Нащо йому це все? Адже не записує. Та й не слухає зовсім..."
– Что ти хотєл нам сказать? – врешті запитав офіцер, дивлячись на прибулого з виглядом відвертої ворожості.
– Я в особистій справі! – почав було Остап, підшукуючи російські слова (думав, що так його прихильніше вислухають). Проте офіцер зрозумів відразу, що має справу з "нєрускім". Додав з глумливою посмішкою:
– Много нашіх убіл? – І, не чекаючи відповіді, вийшов. Хвилин через 10-15 зайшов інший офіцер, такий же худий, сутулий, самовпевнений. Він мовчки сів біля столу, запалив цигарку від запальнички "а-ля браунінг" – і знову посипались ті ж самі запитання про анкетні дані, як на допиті, що Остапа дуже дратувало. Йому здавалося, що його прихід сюди ці пани не сприймають поважно.
– Я – "смерш"! – заявив нарешті офіцер, блиснувши очима. Що воно таке – чи то прізвище людини, чи якась посада – Остап не знав, зрештою, йому було байдуже – не для цього він сюди прийшов. Його більше турбувало те, що отой "смерш" тримався з ним підкреслено вороже.
– Я хотів поговорити про справи, які безпосередньо торкаються мого перебування у цьому таборі... – почав було Остап.
"Смерш" перебив:
– А я думал, што ти імєєш нам што-то сказать важноє. Ти што – нєрускій? Скажі мне, кто в лагерє імєєт оружіє? Ведь пронєслі туда оружіє, ми знаєм!
– Не знаю, я не приглядаюся! – Остап здвигнув плечима.
– А ти пріпомні! Не знаєш фамілії – не важно!
– Я тими справами не цікавлюся, тут мені всі чужі і незнайомі! Мені треба додому...
– "Треба-треба", – передразнив його "смерш". – Ти лучше скажі, кто готовітся к бунту в лагєрє?!
Бесіда явно не клеїлася. Вони говорили не тільки різними мовами, а й про різні речі і одне одного не слухали. Ще кілька категоричних запитань "смерша" вже зовсім у хамському тоні дали зрозуміти Остапові, що дальша бесіда марна, і він замовк.
– Так каково ти чорта прішол, єслі нєчєго доложіть? – визвірився "смерш". – Увєсті! – кинув конвоїрові через плече.
"Аудієнція" закінчилася. Остап ішов не кваплячись поперед конвойного і не міг зібрати думки докупи. Врешті, пройшовши через вузький прохід попри вартівню і опинившись на території табору, заспокоїв себе, що мав справу з людьми некомпетентними. Ніяк не хотів змиритися, що це крах його сподівань, волів залишатися при переконанні, шо це чергова невдача, яку ще можна виправити. Поблендав до барака.
На муштру у цей день Остап не вийшов і його "отдєлєніє" розбіглося поміж бараками, люди грілися на ласкавому сонечку.
Бесіда за брамою Остапа спантеличила. Але це не означало, шо він покинув намір пробивати собі шлях додому. Він тільки стояв перед питанням "як"? Порадитися? Відразу відкинув цю думку. Розказувати комусь про своє, близьке до відчаю, переживання, відчував, це не тільки даремна, але й шкідлива справа. Люди не люблять зневірених, слабких не тільки тілом, а й душею. Разом з тим він усвідомлював, що не може у цьому місці, в цій компанії існувати. Якщо в Чехії дорога на свої терени впиралася тільки в труднощі з харчами і транспортом, то тепер усе було значно гірше – він перебував за дротами. Як можна було так безглуздо дати себе загнати за ці огорожі? Та ще й з людьми, чужими йому під кожним оглядом, людьми, яких не розумів і знати не хотів.
Тут він зіткнувся із загрозливим мовчанням, з прикрою неприязню представників тої держави, яка щойно виграла війну. Не усвідомлював, чому вони не можуть (чи не хочуть) допомогти людині в такій ситуації, навіть доброго слова не скажуть, а стріляти, вбивати мастаки, в чому він пересвідчився вже не раз. "Разбєрутса" – якесь таке слово, що й не збагнеш. Воно однаково нічого не означає, як і ставило масу загадок без ключа, щоб їх відгадати. "Разбєрутса" – розраджували одне одного на кожному кроці, не вкладаючи в те слово певного значення.
Десь мала існувати якась сила чи інстанція, яка буде "розбиратися", це "щось" покрите таємничістю, до нього ставляться з благоговінням і уникають зайвий раз згадувати. Це слово давало зрозуміти, що воно у множині і безсуб'єктне. Людина мусіла прийти до висновку, що тут якась нечиста справа. Інакше – нащо така мряка таємничості?
Хлопці-галичани тільки посередньо відчували, як холодила душу репатріантів сама лиш згадка про "разбєрутса". Не знали, що на людях шкіра тремтіла на саму згадку про тих, хто мав з ними розбиратися. Тих, що ховаються десь у затінках, не виявляючи чіткіших обрисів дня ширших верств народу, того народу, котрий вони нищили своїм "разбіратєльством".
Люди в таборі тимчасом втрачали рештки ознак розумних створінь, звикаючи до життя в неволі. Через місяць після роззброєння вже не можна було впізнати, що це колишні заводові вояки. Рабський дух, прищеплений їм, очевидно, віками, – пробудився. Стан арештанта, виглядало, влаштовував кожного пересічного власовця. Про поворот на "родіну" перестали згадувати, усі помисли і стремління були скеровані на пошуки махорки чи чогось такого, що можна було б з'їсти. Вияв протесту проти існуючих порядків вважався святотацтвом. Побутувало поняття: якщо ти знаходишся тут – значить, це абсолютно справедливо! Таке поняття притаманне народові, який не звик жити згідно з власною волею і власним розумом.
З настанням сутінків мешканці табору висипали на так званий "пятачок" – мало освітлене місце у вільному від забудівель куті. На тому майданчику торгували усім, хто що мав, за принципом: "Махньом не глядя"!
Остап після розмови зі "смершем" не міг заспокоїтися. Щоб якось облегшити нудьгу, почав виходити також на "толчею" і під приглушений гамір тих, що "махали", обдумував плани, як би йому вирватися за межі табору. Почувався мов молодий вовк, що опинився в загороді. Думки снувачися в голові мов павутиння, а він не міг спинитися на жодній, щоб прийняти остаточне рішення. Якось під час черговою виходу на "толчок" до нього підійшов кремезний, невисокий на зріст чоловік, узяв його легенько під лікоть і запропонував:
– Відійдемо набік!
Від незнайомця війнуло впевненістю, вольовитістю, й Остап пішов з ним, намагаючись якось розгледіти його. Той ішов поруч, нагнувши трохи голову й далі притримуючи Остапа під руку. Пасмо думок обірвалося. натомість з'явилася наївна цікавість: "Що хоче від мене цей суб'єкт?" Не справляв враження надто виголоднілого, як більшість із тутешніх.
Гамір "ринку" стишувався в міру їхнього віддалення від нього. Нарешті стали – поблизу нікого не було.
Вибачте, що займу трохи вашого часу, – почав ввічливо незнайомець. – Звичайно, ви не знаєте, чого я вас відкликав, – чи то спитав чи ствердив він.
– Сподіваюсь почути, – озвався Остап не вельми делікатно. Але відзначив про себе, що цей чоловік звертався до нього на "ви", чого давненько Остап не чув.
– Маю до вас кілька запитань. Надіюсь на вашу відвертість, – сказав незнайомий чистою російською мовою. І чи не вперше Остап відчув милозвучність, соковитість цієї мови. Коли позбавлена грубих виразів і лайливого тону. Водночас зауважив, що цей чоловік "тисне" на нього, важко було опиратися його сильній волі.
– Повинен сказати, що я не вмію добре говорити по-російськи... – почав Остап трохи знервовано, добираючи слова.
– Говоріть, говоріть по-українськи, я вас добре розумію! Ви звідки родом?
– З Галичини.
– Так ось, – продовжував спокійно незнайомий. – Ви недавно були за брамою. Це ви були за брамою, правда ж?
Остап відчув якийсь внутрійшній протест і навіть обурення.
– Так, я був за воротами. А вам що до цього?
Цікаво, чому ви не перейшли кордон на Захід? Ви ж мали таку нагоду... – наче надумував незнайомий.
– Це моя особиста справа. Я ж не питаю, чому ви тут!
– Навіщо ви так... – вів той своїм приємним шовковим голосом. – Я б хотів знати причину вашого виходу за браму тільки тому, шо ви людина... як би це точніше сказати... недосвідчена, непрактична і, гм... здається, простакувата в подібних справах...
– В яких справах? – скипів Остап.
– Ну, ну! Не гарячкуйте. Ми, очевидно, не так ведемо розмову...
– Не відчуваю потреби говорити з ... кожним зустрічним про свої особисті справи. І взагалі...
– Та заспокійтеся! – незнайомець торкнув обережно Остапа вище ліктя. – Курите? – простягнув папіросницю. Остап відмовився. Чоловік закурив сам, затягнувся.
Виникла пауза і зняла трохи Остапове напруження, викликане владною поведінкою його співбесідника.
– Я вам зла не бажаю, – продовжував незнайомий спокійно. – Не спішіть у барак. Ще встигнете нагодувати блощиць. Вечір який гарний, погідний... Скажіть, ви – кадровий військовик?
– Не зовсім так... – зам'явся Остап.
– Зрештою, не це важливо... Вам би ще вчитись, як на те пішло...
Остап відчув, що має справу з особою, котра, мабуть, не з одної печі хліб їла. Якось заспокоївся непомітно і розслабився. Співбесідник блискавично зреагував на зміну Остапового настрою і повернув розмову у потрібне йому русло.
– Вас викликали чи ви самі попросилися за браму?
– Я пішов сам. Мав намір довести, що сиджу даремно.
– Зрозуміло! – перебив незнайомий. – Але зараз важливо, про що саме вас питали і що відповідали ви. Крім ваших, так би мовити, "особистих" справ.
– Прийшов якийсь офіцер і почав мене розпитувати, чи хтось збирається тікати; хто з підофіцерів має зброю, збирає групи...
– А ви що йому на те?
– Не бачив, не знаю, кажу, а він до мене: "Сколько ти рускіх убіл?.." Я хотів йому пояснити, що тут опинився випадково, що це несправедливо, але він не захотів навіть слухати. Казав мене нагнати в табір.
– Ну, добре. Може, вони вам щось пропонували? Хліб, цукор, наприклад... Чи зробити їм якусь послугу?
Остап, безперечно, зрозумів відразу: незнайомець цікавиться, чи не завербували його в донощики. Йому зробилося прикро, що так могли про нього подумати.
Кілька хвилин стояли мовчки. Потім незнайомець муркнув собі щось під ніс і промовив:
– Звичайно, ви кажете правду. Вас ще береже ваша наївність і незнання російської мови. З часом ви зрозумієте, що я мав на увазі. Попереду ще багато лиха...
– Може, й так, але не для мене, – відрізав Остап. – Я не маю до цього всього жодного відношення. Мене не обходить, хто і за що воював. Я сам по собі... Не знаю, як ви, а в мене всі підстави вимагати, щоб мене негайно відпустили додому.
Незнайомець стояв і спокійно слухав. Врешті промовив:
– Добре, добре. Хвалю за таку впевненість і зовсім не думаю, що вона безпідставна. Але вам не зашкодить послухати, що скажу я. Варто бути готовим і до іншого повороту справи. Мені шкода вбивати у вас таку ангельськи непорочну віру в справедливість на цьому світі. І все ж трохи приглядайтеся: маєте справу з такими чинниками, яких ви собі не зовсім уявляєте. Вам ще довго не вдасться повернутися додому... – Помовчав трохи і додав: – А за ворота з вашими справами не раджу звертатися – ні тут, ні деінде. Це вам може тільки зашкодити... До побачення! – і він розчинився у мороці ночі мов привид.
"Міняйли" з п'ятачка вже розійшлися були по своїх бараках, до вічно голодних блощиць. Пішов і Остап. Тихо ліг на пріч і довго не міг заснути. Ще звучав у вухах голос того, з ким щойно розмовляв, їхню бесіду він не раз згадував пізніше, коли всі його сподівання розбилися в пух і прах і коли життя випробовувало на виживання.
Минали дні. Народ поступово і невідворотно слаб. Люди не цікавилися своїм майбутнім, деградували. Полонені ледве волочили ноги з бараків до кухні і назад. Курці набрякали, наливалися рідиною. Усе довкола стало сірим, непривітним – людина опускалася до тваринного стану: пошук їжі, уникнення зайвого руху. Всюди запущеність, бруд, воші. Ніхто не дбав про свій зовнішній вигляд, не голилися тижнями. Після ранішньої баланди ще сяк-так виходили на площу, нібито на муштру, але відразу лягали покотом на теплу піскувату землю і так лежали годинами. Це називалося "безконечний перекур".
Десь в половині серпня в зону прибув якийсь офіцер і сердито заявив: – Прєкратіть ету єрунду со строєвой!
З муштрою таким чином було закінчено. Харчів у табір поступало щораз менше, кількість хліба скоротилася, – ніхто не знав, скільки його належиться, а скільки дають.
Торгівля куривом здрібніла зовсім: якщо хтось мав на закрутку махорки, то міг з нею у столовці стояти біля віконечка, через яке подавали баланду, і давати раз затягнутися димом тому, хто за це відчерпував зі своєї менажки дві чи три ложки, – то вже як виторгує. Щоб закрутка не згоряла швидко, папірець слинили і тліло те повільно.
Якось серед ночі загнали у табір нове поповнення, десь понад тисячу чоловіків. Були вони добре відживлені, елегантно зодягнені в новісінькі англійські військові мундири, в міцних жовтих шкіряних черевиках і з мішком за плечима кожний, їх розмістили удвох бараках, що були дотепер зачинені на замки. Вранці вони вийшли на майданчик, поскидали з себе одяг і, голі до пояса, почали робити гімнастику. Потім приводили себе в порядок біля умивальника (вода завше була). В мішках вони тримали запасну білизну, теплі речі, кілька пар шкарпеток і навіть кілька хусточок та пакети з ужитковим папером. Але найголовніше, що дивувало табірників, – це харчі. Вони мали з собою не тільки готові буханці хліба, ковбасу, твердий сир і масло в банках, але й бляшанки з військовим денним раціоном, в котрих крім харчів були навіть цигарки. Усе якісне, усе запашне – невидане. Аж не вірилось, що десь ще існують такі люди на світі: чисті, усміхнені, здавалося, – безтурботні. Навіть начальство за брамою було проти них просто нуждарем.
Посеред дня їх вже обсіли "старі" репатріанти, мов саранча. І нудили, і канючили хоч цигарочку, хоч пушечку консерви. І пришельці ділилися – не шкодували нічого.
Саме ці люди принесли в табір вістку, що в Маньчжурії почалася війна з японцями і "наші" (так вони висловлювалися) б'ють проклятих самураїв аж пір'я летить. Американці скинули на Японію атомні бомби, кажуть, – дуже ефективна зброя, але головне – це наша армія...
Хто ж були ці люди? Як виявилося, звичайні совєцькі полонені, що угримувалися в таборах у західній частині Німеччини і Франції. Після звільнення їх відправили на англійські острови. Там привели в божий вигляд і протримали до тих пір, поки врешті їх не зажадав радянський уряд. Тепер вони їдугь на "родіну", а тут знаходяться тимчасово, бо не знайшлося для них відповідних приміщень, де б їх розмістили, їх заберуть, однак, тільки-но підготують транспорт. З репатріантами хлібом ділилися, але в ближчі контакти не входили, навіть до "земляцтва" не признавалися: були попереджені, що "в таборі знаходяться люди, котрі їм не рівня". Від власовців відмежовувалися категорично. Різниця між тими, що тут перебували, і тими, що прибули з Британії, була не лише зовнішня. Англійці дали військовополоненим можливість підняти голову і глянути на світ, якого вони не бачили і мали про нього тільки туманне уявлення як про джунглі людського безправ'я і визиску, злиднів і терору, в цьому світі вони побачили себе, зробили порівняння. Тепер голосно захоплювалися баченим, хоч добре знали, що то їм може коштувати. Відчуття страху мали вже трохи притуплене: наочний приклад вирішив питання ціни людини і речей на світі.
Та не минуло й двох-трьох тижнів, як вони вже теж "махали" на "толчеї" новеньку білизну чи екстра-черевики на махорку, закручену в якийсь папір. Дарма: "барахло" вже втратило ціну зовсім, ніхто черевиків не хотів. Начальство за воротами далі полювало на золото, колишні полонені, зберігши золоті коронки у німецьких таборах, з'явилися зі щербатими зубами тут. Примовкли зовсім, поникли тілом і душею.
Були й між ними такі, що зверталися до адміністрації: в Англії вони отримували гроші на певні витрати і дещо з того зуміли приберегти, а коли перейшли Ла-Манш, ті гроші у них забрали "для обміну". Натомістьвидали їм квитанції. Тепер вони домагалися, щоб їм хоч щось виділили з продуктів у рахунок вилучених грошей. Ніхто про це й слухати не хотів. Пропало.
Десь наприкінці серпня чи, може, й у вересні, у табір зайшла велика група офіцерів "смершу". Веліли вишикуватися усім для перевірки (дотепер перевірок ще не робили). Тисячі людей стали в ряди буквою "п". Офіцери мали з собою реєстр, по котрому викликали з двадцять осіб і відразу вивели їх за прохідну. Майнула чутка, що то були офіцери, які не зголосилися ще тоді, коли складали зброю, їх відразу розстріляли недалеко від табору. Внутрішня команда була скасована, натомість на чолі зони поставили старосту.
У той самий час підрозділи ув'язнених, що були створені за принципом військових структур, розділили на так звані "вагони", тобто групи, що мали бути завантажені у вагони. У такому порядку належалося тепер отримувати баланду і хліб. Призначили старших на кожен вагон, вони склали реєстри на "своїх" людей і подали на вартівню. А ще через два чи три дні під вечір у табір увійшов озброєний підрозділ військових і з притаманним у таких випадках поспіхом і вигуками: "Давай-давай, таку т-твою мать!" – звеліли усім шикуватися в колону по п'ять і за кількістю на вагон.
Люди в поспіху забирали свої мізерні пожитки, якщо хтось щось ще мав, і ставали в ряди. Зробили перекличку згідно з реєстрами і під посиленим конвоєм крізь заздалегідь відчинену браму погнали на залізничну станцію.
Вивели відразу всіх. А було в таборі понад чотири тисячі осіб. Конвою не бракувало, бо залучені до цього були кадрові вояки, фронтовики, яких під кінець війни знаходилося в Німеччині до біса. При тьмяному станційному освітленні брутально загнали весь той ослаблений вже народ у вагони – так звані "телятники", непридатні для перевезення людей. Переважно вони були пошкоджені, діряві, погано полатані. Задротовані не були. Зверху на вагонах, у кінцях ешелону, були примонтовані кулемети.
Всередині вагони були обладнані вже на арештантський лад: двері відсувалися тільки на таку ширину, щоб могла протиснутися одна людина, вздовж вагона були настелені двоярусні нари. Посередині, на протилежному боці, була прорубана в настилі діра, а на дірі примоцьований чотирикутний дерев'яний раструб із дощечок у формі вазонка – то був кібель, або ж, як у всій імперії називали, "параша", невід'ємний супутник арештанта.
Після процедури з "посадкою" невдовзі у вагон залізли два конвоїри з дерев'яними молотками-довбнями і, перегнавши поодинці усіх в один кут вагона, почислили людей. Проходило це все так злагоджено, що, здавалося, одні все життя тільки те й робили, що конвоювали арештантів, а репатріанти мовби від народження були загнаним, видресируваним людиноподібним натовпом.
Біля вагонів гамір стих. Репатріанти шукали місць...
"На родіну!" Будь-яким способом, але нарешті поїдуть!
Репатріанти намагалися триматися при доброму настрої, тішили себе словами. А в душах засіла якась нудьга. Печаль стискала горло. Ніколи тим людям у житті не виходило так, як вони собі самі бажали. Безвольні, без'язикі. Везуть їх мов худобу на різню. І все ж – зрушилися з місця. З цієї невеличкої станції біля Мюльберга починався наступний етап у житті людей, котрі якимсь чудом залишилися живі у жахливій, кривавій війні.
Розташувалися на нарах у вагонах де хто відвоював, де кому випало. Погомоніли ще трохи і позасинали. Над ранком сильно сіпнуло чи штовхнуло – під лязг вагонів усі побудилися. Ще сіпнуло – і поїзд покотився. Почалися перші кілометри відворотного шляху з місць, куди цих людей закинула війна. Куди тепер? Куди? "На родіну!" А в грудях нудно...
Їхали недовго. Бо везли їх тільки вночі, а вдень поїзд стояв десь на безлюдному місці. Було вже геть за північ, коли рушили з місця. Кілька зупинок – і знову ранок. Через шпари між дошками у вагоні не можна було зорієнтуватися, куди прямували. Під час денних постоїв подавали у вагони баланду. Вона була така сама, як і в таборі, але дещо густіша. Давали теж хліб. Давали тільки раз на добу і давали мало.
Через три доби таки подолали шлях від Мюльберга до Шлеська. Тут, на Шлеську, ешелон з репатріантами простояв цілий день, і тільки коли стемніло, вагони відчинили, вигнали усю цю масу людей на дорогу і під густим і бестіянськи нелюдяним конвоєм погнали вперед. Йшли спочатку по лініях, заставлених вантажними вагонами і платформами, наповненими всяким добром, вилученим із розтрощеної Німеччини. Всюди було якось тісно і тому конвой нервувався, наїжившись дулами карабінів і автоматів на лахмітну колону репатріантів. Незабаром опинилися перед масивною брамою, поруч з якою на риштованню височіла вежа, а там – кулемет з обслугою. Це вже не була смугаста будка поста європейського типу: це була "вишка" для стереження і ведення ефективного вогню по невільниках, якої б категорії вони не були. "Вишка" в Європі – символ Росії від віків. Вона відома на безмежних просторах до Сахаліну і Курил. "Вишка" мусіла б увійти в герб Росії як основний його компонент. Як символ зверхності, символ непохитної міцності (гляньте он, як "крєпко" стоїть на розчепірених ногах!), символ невсипущого нагляду за паствою, що дано було тільки богам Олімпу. Не перечислити усіх достоїнств цієї практичної і водночас символічної споруди. Туманкуватий європеєць люструє цей витвір фантазії кремлівських шайтанів і не спроможний навіть здогадатися, що має перед собою. Тим часом "вишка" зробила ще крок у Європу. Стережіться! Вона вже на Шлеську! Європа! Ти впустила її в свій дім!
Відчинили браму, читали прізвища по-вагонно і впускали порціями за огорожу. До ранку, здається, впоралися. Розвели репатріантів більшими чи меншими групами по численних секторах поселення, перелаштованого тепер для потреб транзитного табору. Варто зупинитися над тим, шо то був за "лягер".
Колись тут знаходилося містечко, що його німці називапи Льобен.
Збудоване воно було спеціально для польських гірників, котрі працювали в катовіцькому вугільному басейні. Було це донедавна чудове поселення для робітників, побудоване десь перед самою війною, бо посаджені дерева поміж будинками ще не встигли підрости. Переважно триповерхові будівлі, помешкання складалися з трьох-п'яти кімнат, обширної кухні, алькер-комори при кухні і туалетного комплексу. Підлоги вистелені паркетом, кухні комбіновані: можна було палити дровами чи вугіллям, користуватися газом або електрострумом для готування їжі. На яку кількість населення було розраховане це містечко Льобен (здається, з польського Лабендзь) - невідомо, але на згаданий час його обнесли двома загорожами із колючого дроту і зробили з нього величезний концентраційний табір, поділений на сектори. Люди розміщалися у помешканнях колишніх гірників. Щільність була велика, але місць вистачало всім. У приміщеннях не було нічого такого, що можна було б пересунути ч місця на місце – жодних меблів ні навіть стільця. Усі сиділи чи лежали на голому паркеті. Для протирання паркету і утримування чистоти на кухні видали ганчірки. Всюди сухо, тепло, дехто мав ще сякий-такий коц – що треба ще тому, хто донедавна жив і спав на полі, в лісі, в болоті, під дощем і на морозі?
"Сектори" були з'єднані між собою фіртками з дроту, при фіртках – сторожа. Така система нагадувала лабіринт, який обмежував рух всередині цього міста-табору.
Коли прибув сюди згаданий етап, "Льобань" (як його тут називали) був уже в значній мірі заселений. Що це за люди – визначити було неможливо. Усі іменували себе "репатріантами". Вони зганялися практично з усієї Європи, де лиш вступила нога російсько-большевицького солдата. Етап з Мюльберга розмістили, очевидно, в середніх секторах зони табору, бо зовнішньої огорожі звідти не було видно.
Тільки-но людей розмістили у приміщеннях, як привезли їжу на спеціальних німецьких візочках у герметичних кесселях. Вона була ще гарячою. Хліб видали з розрахунку буханець на 15 осіб; баланду-"щі" роздали по-вагонно. "Чай" – просто переварена вода, трошки закаламучена чимось (по запаху можна було вгадати, що то кропива). Отож, ще не найгірше.
Особливої уваги заслуговує розподіл хліба, як тут, так і всюди, де його не вистачає і люди голодують. В Льобані, як згадувалося, видавали хлібину на 15 осіб. Буханці були великі – 3,2 кг. Круглі і добре випечені. Розподіл хліба доручали найбільш ретельним і чесним у кожній групі. Різали його на клинці, а потім переважували на саморобних добре вивірених терезах. Різниця полягала іноді тільки у тому, що хлібина могла бути з котрогось боку краще випечена. Тому застосовували ще "лотерею": у торбинку скидали папірчики з номерами до 14 (хто ділив, брав собі останню пайку, що залишалася вкінці) і кожен витягав свій номер. Такий самий лежав на пайці хліба. Отже – все справедливо. Не всі придають цьому належне значення. А дарма. У табірних умовах харч, а найголовніше – хліб, мав абсолютно першорядне значення. Пайка чи баланда завжди і всюди в совєцьких таборах називалася "кровна". Тому у цьому випадку ніхто ніколи нікому не поступався, – тут "ні брата, ні свата". Існувало багато різних способів ділити пайку чи інший продукт: їх завжди удосконалювали: недовір'я виникало на тому грунті, що як не діли – а як його мало, то таки мало.
Пайку хліба і два рази на день баланду видавали регулярно, ніщо не пропадало – табір обслуговували поляки.
Для Європи, для світу Льобен іменувався як "карантинний пересильний пункт", щоб не привезти з "нечистого" Заходу у "чистий" Схід якоїсь зарази. Чутки свідчили, що секретні служби Заходу і капіталістичного світу взагалі тільки тим і займалися, що розповсюджувати заразу на шкоду "Совєцкой Росії"...
Етапи до Льобеня прибували майже кожного дня. Звезли сюди між іншими і тих 20 з лихвою тисяч колишніх вояків Дивізії РОА. Щоправда, вони тут вже не становили більшості. Переважали так звані "бєлякі" – ті, котрі емігрували з Росії ще під час Першої світової війни. Були це люди старшого віку, більшість з них – освічені, врівноважені, розумні. Знаходилася між ними й молодь. І ті, що емігрували після большевицького бунту в 1917, і ті, що покинули Росію після невдалої спроби спротиву большевикам значно пізніше, розселилися і проживали в значній мірі в державах Східної Європи. Багато з них одружилося з місцевими, займали навіть поважні посади. Тепер ці люди, не підозрюючи лиха, потрапили в тенета своїх "визволителів". Отже, Росія не забула своїх дітей, вона збирала їх по світу, куди лиш сягнула її рука, і повертала назад, на "родіну". Назбирали теж колишніх стрільців УГА, що були інтерновані і залишилися жити в Чехословаччині, в Австрії, Німеччині. Відрізнялися вони переважно добрим одягом і взуттям, мали ще здоровий вигляд і необхідні речі: білизну, подушечки, коци, нерідко – простирадла. Але траплялося багато й таких, що не мали нічого, – їх вихопили на дорозі, в полі, на роботі – де вдалося. Голод вони відчували ще не так гостро, ще не були виснажені. Зате моральний дух мали надзвичайно пригнічений, чи, може, не вміли скривати свій душевний стан: були збуджені, нервували, ночами не спали; жах вимальовувався на їхніх обличчях. Для них, "бєляків", окремих секторів у таборі не було, їх розміщали разом з усіма репатріантами, в тому числі й власовцями. Це їх дуже бентежило. Маючи здатність до логічного мислення, приходили до висновку, що їх може чекати доля така сама, як усіх. Бо їм обіцяли, що затримають лише на кілька днів, поки "разбєрутса". Для декотрих минали вже місяці, а ними ніхто не цікавився. У секторі, де знаходилися кілька хлопців з Галичини, було найбільше тих "бєляків" із Чехословаччини. Котрі з них були жонаті на "своїх", тобто теж на емігрантках, тих чехи видавали цілими сім'ями. Хто ж мав жінку, скажімо, чешку, того забирали лише самого. "До вияснення" – казали при арешті. На збірному пункті – що "їдуть просто додому, бо чехи їх не хочуть". Колишні стрільці УГА, найбільш наївні, журилися тим, як будуть жити вдома, не маючи ні землі, ні хати. Вихідці з бідних, обдерті вічними змінами окупантів, не уявляли собі житія без кавалка поля. А росіяни й інші представники імперії були байдужими – вони їхали "на родіну умірать".
В загальному уся ця суміш національностей, представників різних соціальних верств вважала, що опинилася у таборі "випадково". Кожний ще плекав якісь ілюзії на щасливий вихід і шукав йому обгрунтування. Для порівняння брали власовців, які служили мовби індикатором ступеня виновності "перед партією і народом". Що ці люди Богу духа винні – розуміли усі. Але їх покарати держава підстави нібито мала, а для решти – ні. Отож тішили себе, що мають шанс на звільнення.
Настрій репатріантів почав падати з наростаючою швидкістю лише тоді, коли на терені табору з'явилися якісь начальники, якийсь штаб розслідування. Із блоку в блок ходили посильні, когось викликали у цей штаб; хтось вертався, а хтось – ні. У таборі з'явилося нове поняття – "доносчік". Присутність таких людей розглядалася як щось фатальне, таке, що не піддається ніякому контролю, їх неможливо було виявити чи якось їм протидіяти. Чутка про можливі доноси внесла переполох між людьми. Кожний відчував, що за ним може хтось стежити, що він – мов голий між одягненими, що йому щось загрожує, їхніми долями керував хто хотів, лиш – не вони самі.
Отож, ніхто навіть не цікавився тим, як виявити цих сексотів. Зайва цікавість могла коштувати надто дорого, бо їх діяльність забезпечувалася й охоронялася "органами", котрим вони служили. Хто цікавився сексотом, той розглядався як такий, що втручається в "роботу" "смершу", в систему розвідки, дезорганізує "роботу" і є, фактично, кримінально відповідальний. Сексота можна було ненавидіти, але – таємно. Своє ставлення до донощиків ніхто не ризикував відверто висловлювати. Хто був відомий або підозрювався у тому, що "работаєт на смерш", то такому легше жилося. З ним старалися бути в злагоді, щоб він не мав "зуба" на людину. Деякі навіть підлещувалися і попросту прислуговували їм – згідно з поговіркою "чеши дідька зрідка"...
Врешті прийшла черга і на галичан відчути на собі результати доносу. Одного разу з'явився у секторі посильний із штабу, також репатріант, з папірцем у руці. Він був уже відомий, носив на рукаві синю пов'язку. Розшукав Влодка, показав папірчик з його прізвищем і звелів:
– Пашлі в штаб!
Всюди сторожа пропускала без затримки. Влодко поцікавився, чого його кличуть. Посильний мовчав. У Влодка виникла надія, що, можливо, можна буде якось пояснити, що між власовцями він випадково, і навіть почав роздумувати, що йому казати. Незабаром опинилися перед чотириповерховим будинком.
– Прішлі! – буркнув посильний, пропускаючи Влодка поперед себе. Піднялися на поверх. – Падажді здєсь, – сказав і зник за якимись дверима. За хвилину вийшов знову з папірцем у руці. – Захаді, – звелів Влодкові і почав спускатися по сходах. Влодко зайшов.
Необставлена, брудна кімната була засмічена і просмерджена димом. Майже посеред кімнати стояли два стільці, на яких сиділо двоє офіцерів. Глянувши спідлоба на Влодка, один із них запитав:
Фамілія? Влодко сказав.
– Кагда ізмєніл родінє? – кинув жорстко другий. Влодко зам'явся, не зрозумівши запитання.
– Ладно! – не давши Влодкові прийти до себе, махнув рукою один із офіцерів і встав зі стільця. Кітель на ньому був розстебнутий, з-під нього видно було майку якогось невиразного кольору. Засунувши звичним рухом руки в кишені штанів "галіфе", він наблизився до Влодка, дихнувши спиртним перегаром.
– Раздєвайся, бистро! – гаркнув.
Влодко завагався, почав обмацувати ґудзики на френчі.
– Ну! Ти што, руского язика не панімаєш? Живо! – прохрипів зло офіцер, що сидів.
Влодко зовсім розгубився, не розуміючи, що від нього хочуть. Стояв і глипав по-дурному.
– Скідай із себя всьо до ніткі, ти, прєдатєль! – закричав знову погрозливим тоном той, що підійшов до Влодка впритул, і простягнув руку до кобури. – Ілі же...
Це вивело Влодка з оціпеніння, і він почав гарячково скидати з себе одяг.
– До гола раздєвайся і бросай на пол, сволоч нєдобітая, т-т-твою м-мать! Дурака із себя корчіш! Бистрєй!
Не зволікаючи, Влодко поскидав з себе усе до кальсон і почав розшнуровувати черевики. Скидав усе на купу перед офіцерами, не відчуваючи наразі нічого, крім замішання, – не міг второпати доцільності поведінки цих тріумфаторів щойно закінченої війни. Страху – о, диво! – чомусь не мав, було тільки незручно від того, як поводилися з ним ці дорослі люди офіцерського рангу. Скинув останню шкарпетку і залишився голий; стояв перед ними, сплівши руки на запалому животі.
– Золото, брілянти єсть! Часи?! Отдай сам, нє то хуже будєт! Тільки тепер Влодкові прояснилося, про що йдеться: таж він має справу із звичайнісінькими большевицькими мародерами! Змішане почуття огиди і презирства до цих створінь в офіцерських мундирах, шо так низько опустилися, заволоділо ним. Зіщулившись, байдуже спостерігав, як ці двоє удекорованих відзнаками на кітелях .старанно і методично промацували кожний рубець його дрантивих лашків. Не знайшовши нічого в одязі, взялися за взуття. Один із них дістав якусь загострену швайку і почав несамовито ламати і дірявити підошви черевиків. Розібрав дощенту обцаси, повидирав кліщами підошви – аж впрів, нарешті шпурнув знищені черевики на підлогу, вилаявся "сочним" матом і видивився ошалілим поглядом на Влодка.
 
Наші Друзі: Новини Львова