Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83321
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Хамські виступи, неписана лайка – все списувалося на рахунок останніх років жорстокої війни, солдатам усе прощалося. Але господарі були розчаровані поведінкою непереможного російського солдата. Щоправда, трохи відносилося до специфіки батальйонів Рокосовського, рекрутованих великою мірою із арештантських таборів. Однак господарі такого не чекали і тепер трохи картали себе за необдуманий вчинок. Бо солдати почали присікуватися і до дівчини.
І одного дня довелося солдатам вибиратися: їх виводили з маньчжурської території на свою. Наперед відкликали з квартир у склад роти чи батальйону. Вони забрали речі і пішли, попередивши, що прийдуть попрощатися, щоб господар для цього щось “зорганізував”.
Удома приготували стіл, накрили найкраще і дочекалися колишніх льокаторів. Ці прийшли, та не всі. Коло столу не затримувалися довго, бо час не чекав: випили швидко, що було, і треба було прощатися...
Батька покликали до другої кімнати, “щоб йому там щось сказати”. Там його безпардонно зачинили і заборонили виходити. Матір випхали, витрутили з вітальні також, – відразу стало зрозуміло, до чого йдеться.
У вітальні закричала донька: “Рятуйте!”. З протилежної кімнати вискочив батько, але не встиг навіть перескочити коридор, як солдат виладував йому в груди серію куль з автомата. Мати, було, кинулась за ним, але впала на порозі. Втратила свідомість, побачивши чоловіка в калюжі і зрозумівши, що робиться з донькою. Усе сталося швидко і, як люблять деякі спеціалісти говорити, оперативно: донечку згвалтували і також залишили непритомною посеред вітальні. Сусідів близьких не було. Аж через кілька годин хтось із поблизьких китайців зауважив, що там негаразд. Коли Кешу сповістили і він прибув, то мати ще не опритомніла – лежала на ліжку, а якась стара китаянка була біля неї. Дівчину забрали до шпиталю.
Гарнізон уже вибрався.
Кеша перебрався з батьками під саму границю на лінію “Погранична-Харбін”. Обслуговував перші п`ятдесят кілометрів телефонної лінії попри залізничну колію, від Пограничної у глиб Китаю.
Мати, майбутня теща Кеші, втратила глузд, дівчина, ніби ще не вийшовши зі шпиталю, вибралася через вікно і повісилася в шпитальному саду. І справі, здавалося, кінець. Якби Кеша не робив спроб вияснити факт злочину через певні органи. А ще до того він радився у людей, і справа набрала розголосу між місцевим населенням.
Тепер Кеша сподівається в 64-й, а на допитах йому навіть не згадують про цей випадок. Лиш через пару тижнів він почав призадумуватися – слідство набирало іншого напряму, йому інкримінували... шпигунство. Залізнична лінія була зайнята військовими перевезеннями, він бачив і комусь там розказував... уже були навіть свідки. Про те, що він бачив і розказував іншим, він пояснив слідчому сам. Тепер йому легко доводили, що він розголосив таємницю про рух військових вантажів і підрозділів по залізничній лінії і це стало відомо ворожим центрам. “Так ось звідки “там” знають про це усе”, – переконували Кешу на слідстві без жодних зусиль. Кешу не довелося довго переконувати – він справді комусь там розказував, що бачив на станційних зупинках зі стовпів, лиш чіплявся за те, що не знав про те, що таке “воєнна тайна”. Йому показали в тлумачнику КК, що “незнаніє закона нє освобождаєт преєступніка от отвєтствєнности”. А “розголошення” було вже доказано. Кеші незабаром вліпили “катушку” – і на Колиму. Як же швиденько і без затрат зусиль впекли “розумного Кешу”.

* * *
До цього часу 64-та камера мала отих двох: Бориса і Павла, що їх можна було певною мірою піддати випробуванню під слідством. Вони мали якусь причетність до розвідувальної роботи, скерованої на шкоду совєтській Росії. Борис мав практично легальну роботу при японському штабі Маньчуго. Він був людиною інтелігентною і знав ступінь своєї “виновності” перед “Родіной” (він громадянство СССР прийняв відразу, ще в Харбіні перед виїздом у Владивосток). Може, й дійсно він приніс якусь шкоду державі? Може, хоч мимоволі?
Павло, безперечно, підлягає під розслідування і, можливо, суд. Приїхав зі свідомим наміром шпигувати на територію держави, якої колись був громадянином. Більше ніхто тут не був ні в чому винен. Навіть Борис більше надавався до того, щоб його використати в аудиторії навчального закладу, ніж перегноювати у в‘язниці. Бо, ніде правди діти, далеко ще було місцевим центрам до тієї практики в ділянці легальної розвідки, яку мали на той час японці. То розумів досконало Борис і на тому помилився.
Що ж стосується визначення кари, то чогось подібного ще у світі не практикувалося, тільки найвищий реченець. Усім без винятку, усім однаково. Це найкраще свідчення того, що твердження про уніфікацію підслідного матеріалу, причому від самого початку, виправдане самим фактом кінцевого висліду засудження.
З університетською освітою у камері був тільки Борис. Не зовсім відомо, наскільки офіційно освіченою людиною був Цінь, – бо був надзвичайно розумний. Коля мав закінчену гімназію в Шанхаї. Решта усі прибулі і вибулі мали початкову або семикласну школу.
Скільки разів людина повертається назад у спогадах про “свою” слідчу камеру розміром 2x3 м, скільки разів переконується, що цей маленький світ у границях часу, проведеному тут під час слідства, не може бути вичерпаний до самого дна. І як несправедливо вчений світ полишає поза увагою географію, суспільний уклад, особисті і спільні інтереси її тимчасових мешканців. Чому дотепер світ не знає камери №...?

* * *
Камера №64 на третьому поверсі в‘язниці, корпус №2. Розміри нам вже відомі. Ми знаємо, що це свій окремий світ. Цей маленький світ настільки ізольований від решти всесвіту, що це може собі уявити лиш той, хто там був. Наведемо приклад: людина поставила собі завдання проникнути за межі нашої планети і помаленьку здійснює свої наміри – ніколи не сумнівалася вона в реальності такого наміру. Підслідний в‘язень із шістдесят четвертої ніколи не поставить собі завдання проникнути тільки через стіну в шістдесят третю чи в шістдесят п‘яту – це нездійсненне. Нездійсненне навіть у порівнянні з тим, що людина могла би ступити ногою на Місяць. І, може, проникне ще далі. Хотілося б побачити в‘язня, котрий побачив хоч одного собі подібного із корпусу №2 протягом усього часу перебування під слідством. Немає. І завдання такого ніхто перед собою не ставить: нереальне!
Люди немало чули і читали про перестукування в‘язнів між собою через тюремні мури, користуючись морзеткою або спеціально придуманим і відтвореним кодом перестукування, – і одне, і друге має можливості зв‘язку і порозуміння. Можливе, можливе.
Корисне. Видається таке можливе в мурах старих в‘язниць, куди ще не проникла наука про спосіб будувати “глухі” стіни. Отже, корпус №2 мав глухі стіни – то був новочасний корпус. Перестукуватися через його стіни було неможливо з двох причин: з камери до камери через стіну не було чути стуку, а ключник чув, що стукають у стіну з другого кінця коридору і навіть приблизно в котрій камері стукають у стіну. Бо спроби такі бувають: кожний сміливий новенький пробує такого щастя. Тому мешканці всякої камери можуть тихо, обережно розмовляти між собою і зі слідчим під час допитів – це усе. Бо щось запитувати, щось повідомляти, взагалі розмовляти з коридорним заборонено і часто дорого коштує: ключники до в‘язнів не відзиваються в жодному випадку.
Тому ідеалізовані в європейській літературі способи зв‘язків усередині самої в‘язниці через перестукування (зустрічається в декотрих авторів) в умовах владивостоцької в‘язниці були неможливі. Виняток становила бетонована долівка. Ми вже знаємо, що перекриттям над головами у камерах було склепіння – мусило бути надзвичайно товсте. Однак по самій середині камери від вікна до дверей була лінія найтоншого місця між поверхами. І у цьому місці можна було почути стук зверху або постукати самому вниз. Був у цьому і недолік: “служба” на коридорі чув стук у стелю чи долівку ще краще, ніж у стіну, – треба було бути винятково обережним. І все ж таки цим способом зв‘язку між поверхами користувалися. Бо треба було.
Передбачлива тюремна система поліпшувалася, може, навіть довгими вікнами, тому таку “дрібницю”, як внутрітюремні зв`язки між в`язнями, знали і знали, як покласти цьому край. Задрипана туманкувата ключниця, ростом у півтора метра від землі, яка прослужила тут кілька років, зналася на тих справах у сто разів краще, ніж професор підслідний, що опинився тут вперше
Якщо на третьому поверсі тримали під замком сотні мужчин, то другий поверх займали підслідні жінки, затримані на підставі “політичних” злочинів. Четвертий поверх на тому боці, де була камера №64, займали засуджені “малолітки” (так злагіднено називали засуджених дітей віком від дванадцяти і до вісімнадцяти років). Неважко тепер здогадатися, що таким способом усякі контакти між в`язнями, які могли б так чи інакше вплинути на хід слідства, були виключені.
Ось приклад: шістдесят четверта заселювалася підслідними, чужими для Владивостока, що не могли мати якихось справ з місцевим населенням, а камера на другому поверсі під 64-тою була заповнена тільки місцевими жінками і дівчатами. Спільних (“подєльних”) справ вони не могли мати. І так завбачливо розселювали скрізь по тюрмах. Нема потреби сумніватися, що цього не вміли дотримуватися скрізь по в`язницях, починаючи від Луб`янки чи Бутирки і закінчуючи Владивостоком. Пильне і невсипуще око ключника служило основним гарантом, що і при тих умовах спроби зв`язків між підслідними в обрубі корпусу будуть даремні.
Вікно відчиняв і зачиняв ключник на той час, коли в‘язнів виводили на прогулянку, – це мало б тривати сорок хвилин на добу. Чи так воно було? Звернімося до факту. Ключники не квапилися відразу бігти у камеру, щоб провітрити до приходу з прогулянки її мешканців. По-друге, ніякий дурень не тримав у прогулянковій клітці невільника аж цілих сорок хвилин. Прогулянка тривала так довго, поки облізлий тюремний наглядач встигав вийти на третій поверх і вивести звідти групу в‘язнів із наступної камери.
“Козирьок” – цей епохальний винахід, геніальний винахід двадцятого століття – ізолював людей від зорового ефекту: людина не бачила навіть неба. Він, цей “козирьок”, був на віддалі яких 25-30 см від стіни вище вікна, і була щілина шириною 8-10 см нижче вікна. Значить – він висів скісно. З боків він був “зашитий” бортовими дошками і прилягав щільно до стіни. Долішня щілина була розрахована лиш на те, щоби під час дощу вода не стікала по стіні. При загратованому вікні у вузькій шпарі між козирком і стіною над вікном у камері було завше так мало світла, що очі боліли, червоніли від напруги. Було враження, що людина перебуває у пивниці.
Діжчинка –”бачок” із дерев‘яної клепки – на історичний “кип‘яток” стояла на “тумбочці” (щось близьке до накаслика, нічного столика) у правому куті біля дверей. Зліва на долівці стояла така сама діжчинка – то був кібель, “параша” по-місцевому. Обі ці діжчинки мали кружечки, щоб їх накривати. Кібель у 64-й був майже завжди порожній, бо люди були здалеку і ніяких поповнень у харчах не було. А на тюремній баланді – добре, якщо виходилося для власних потреб раз на три дні. Уся біда полягала в тому, що кібель був собі дерев‘яний, а дерево, як відомо, здатне просякати наскрізь тим, чим посудина наповнена. Кіблі служили, може, вже відтоді, як корпус побудували, і він смердів тепер навіть зверху. Смердів нудно вже перегнилими людськими фекаліями. Не так вже й важко догадатися, що жоден постійний в‘язень цього смороду не відчував. Відчував його новоприбулий і відчував той, хто тривалий час – три-чотири дні – був на допиті. Але останній звикав відразу. Гірше справа малася з “новенькими” – цих, бувало, нудило. Один раз на кілька діб у камеру подавали брудну вогку шмату, щоби протерти бетонну долівку. Ця шмата, звичайно, була із старого мішка, просякла карболем для наведення дезинфекції в камері. Тоді сморід змішувався, і ставало ще важче дихати.
Карболем була просмерджена уся тюрма. І сьогодні ще здається, що у найбільш запущеному свинарнику легше дихалося, ніж у тюремній камері при такому скупченні людей. Цим комбінованим фетором смерділи, здається, навіть мури, подвір‘я – усе. Бо свіжоприбула людина відчувала запах тюрми відразу за порогом прохідної, на вартівні головних воріт.
Як це впливало на в‘язня, що був під слідством? Підслідний протягом перебування у в‘язниці жодного разу не мився і ніколи не прав і не міняв натільної білизни. Виняток могли становити тільки такі, що їх “брали” з дому, бо вони мали зайву пару білизни. Але що могла допомогти пара білизни на – припустимо – три місяці? Води – “чаю” – подавали кожного ранку за кількістю людей у камері. Не виходило навіть по півлітра на одного. Дивуватися не було чого: при відсутності водотягу цієї води треба було й так насмичитися в бочках на поверхах корпусу. Та й потім її треба було знову виносити униз у бочках, тепер уже у вигляді людських випорожнень. Тому в‘язні намочували вранці невеликі шматини і витирали ними зболілі очі. Решту води належалося берегти до наступного ранку, бо ніколи не було відомо, чи не приженуть котрогось з допиту у такому стані, що йому потрібна буде вода як ліки. Цілюща вода. А вошей у камері не було. Видно, це делікатне створіння не могло жити в таких умовах.

* * *
Голод у в‘язничній камері має свої особливості. У цьому випадку йдеться про таку камеру, як шістдесят четверта. Бо особливість цієї камери полягала в тому, що сюди ніколи не приносили передач. Люди жили тільки на гарантованій в‘язничній порції. Постійне недоїдання. Організм марнів, виснажувався і слаб. І, як усюди в таких умовах (під замком чи за дротами), баланду варили з чогось невизначеного. То була брудна бурда, на дні миски зоставляла тонкий шар чогось такого, як річковий намул. Бо осад мав запах тухлої м‘якини, віддавало цвіллю. Значить, то не була земля, то було щось органічне, здатне псуватися. З такого самого продукту пекли хліб (тюрма мала свою пекарню). І тільки порція жовтавого цукру (порція вже відома) – те, чого не можна було замінити на щось гірше. Ні листочка, ні крупинки, ні приправи (бо, може, хоч приправа внесла б якісь відживчі складники) – жодної переміни в харчах протягом усього часу під слідством. Цього вистачало, щоб через місяць перебування на такій яловій баланді і глевкому хлібі (дріжджі не піднімуться на такій субстанції) людину охопив загальний авітаміноз. Кривавили ясна, чіплялася куряча сліпота. Загальне ослаблення робило враження сп‘яніння: коли виводили з корпусу на допит, то вже на подвір‘ї тюрми людина йшла потіч, ніби дурману наїлася. Мускул тратив пружність, шкіра робилася тоненька і безбарвна, мов погано виправлений сирівець, корінчики волосся їжилися – жалюгідний вигляд мав кожний “старий”, зголодований і просмерджений підслідний.
І ще вічне відчуття голоду. Воно діяло, як м‘які, але цупкі окови на волю людини. Породжувало нехіть до того, щоб якось боронитися, не бути байдужим до власної недолі. Висихало тіло, звужувався, нидів характер.
Курячу сліпоту вважали “хворобою”, і її виліковував тюремний “лєпіла”-побутовець кількома ложками риб`ячого трану. Бо невидючий – практично сліпий після заходу сонця – в`язень неміг успішно давати зізнання.
Силу впливу голоду на замкнену в камері людину знали всі працівники адміністрації і служби як усередині тюрми, так і в системі дізнань і покарання поза її стінами. В‘язень боявся втратити хоч рісочку з того, що було “положено” (належалося) отримати в щоденному раціоні. То було єдине, чого дійсно боявся кожний в‘язень, – навіть найбільш витривалий на допитах. Усвідомлення того, що слідство закінчиться трибуналом і “катушкою” – 25 років неволі, не так жахало невільника, як втрата денної порції в‘язничного хліба або миски баланди. Про це добре знало “начальство” – на то воно мало довголітню практику. Чому б не припустити, що цим займалися спеціалісти-психологи. Покарання голодом могло бути головним заходом відплати за вигадані порушення. Вже згадувалося, що погана поведінка у прогулянковому дворику каралася в першу чергу позбавленням частини або й усіх харчів як окрему жертву, так і гуртом – усіх, хто знаходився у камері. Кара голодом могла застосовуватися окремо і також у поєднанні з іншими заходами, приміром, позбавлення прогулянки, виведенням на якийсь час у “холодну” (про це ще буде мова), стояння цілий день на ногах без дозволу присісти (примхи самих ключників) тощо.

* * *
Варто побіжно зупинитися на “гуманному” принципі органів дізнання: “Закон про заборону застосування катувань під час дізнань як слідчим, так і іншими причетними особами...” Значить, бралося до уваги “не можна бити” – в першу чергу. Чи потрібно було бити цього занужданого невільника? Чи існує ще щось таке, що ще гірше діє на людину, ніж побої? Скільки людей у власній країні і на цілому світі заведено в блуд отим “безпалочним принципом” – до речі, “єдиним на світі”. Та існують же способи знущань над людиною у стократ ефективніші, ніж палиця! Чи оця креатура, доведена камерою до отупіння, одурманена зіпсованим повітрям вовчої ями-камери, з заліпленими порами на немитому тілі, з каправими очима від нудного присмерку в камері, де вікно має чи не найбільш непривабливий вигляд? Бо дошки славного єжовського “козирка” чорні, прогнилі зсередини від дощу і браку світла. Вони, ці дошки, ніби зловісно-нахабно приступили до самого вікна, заступили собою світло і заглядають безстидно, понуро на цю мізерію – людей у камінному мішку. Так день і ніч – вічно! Чи не мало того, що ключник (особливо, коли це істота жіночої статі) намотає на кирзи шмаття, щоби не стукати ногами по коридору, щоби підкрастися до дверей камери тихо, підступно, підло і заглядати у “волчок”, хто порушує камерний режим? А що там можна було ще порушувати? І в`язень сидить, тремтить, дивиться з острахом у темні, мов запекла кров, двері, старається зауважити, чи не відслонилося овальне очко в кормушці, величиною з ружетку на офіцерському картузі. Бо хтось у камері “слішком громко” розмовляє – оце й причина “прінять мєри нємєдлєнно”. І це, і те, і багато непередбаченого чигає на людину звідусіль ще до того, що вже вона має. Усе годі перечислити...
Опинився такий “злочинець” з недоведеним ще злочином перед слідчим. Що має перед собою цей слідчий? Оте недогниле в камері людиноподібне створіння? Що може примусити його поставитися до такого створіння як до юридично обгрунтованої сторони, нехай навіть до найгіршого злочинця? Що стримає його сміливість у “творчості” при такому вигляді підслідного при умові, що “оформити” цю нужду є не тільки його правом, але і його обов`язком? Що порушить приспану людяність у серці Савічева (а такі претензії на людяність вони усі мають) при вигляді оцієї купки сміття – смердючого невільника? Ніщо не перешкодить! “Разбєрутся” з легким серцем. Оцей в`язень піддався вже психічній операції: з нього вже “снялі вєрхнюю щєпу”, згодом – “снялі стружку”. В комплексі з його виглядом, терпінням, йому довели до уваги, його переконали, і він зрозумів, що опиратися нема жодного сенсу. І дійсно – немає! Бо він не врятується! Бо тільки один-єдиний “срок” для усіх його також не мине.
Чи буде ще такий “злочинець” опиратися? Чи не буде говорити “усе”? Чи є потреба його ще бити? Ще катувати?!



Розділ III. “ПЄРЄДЄЛКА”

Для Остапа слідство увійшло у нормальне русло. Воробйов питав, а він відповідав. Або, попросту, він розказував у хронологічній послідовності свою біографію, а слідчий записував, компонуючи речення по-своєму. Непорозумінь не було ніяких, бо Воробйов писав дійсно “зі слів” підслідного, скорочуючи зміст там, де він не мав “существєнного значенія”, супроводжуючи його відповідними коментарями.
Врешті-решт Остап підписував ці протоколи, кожного разу відчуваючи з гіркотою в душі, що слідчий шельмує: після прочитання протоколу Остап розумів, що там написано не про нього. А начебто і з його слів. Робив несміливі, нерішучі і непевні зауваги перед підписанням протоколу, сим викликав різке обурення Воробйова. Тому без спростувань підписував – і все.
Він усе надіявся, що прийде ще час і він зможе пояснити, як було насправді. Кому? Коли? Яким чином?
Однак протоколи хтось переглядав, робив зауваги, вимагав стислості і викреслював “неістотне” з протоколів попереднього допиту. Воробйов завжди починав черговий допит з вияснення “нелогічних” дрібниць, що були вже записані раніше. Лиш ледь-ледь. Тільки дрібку – а решта у протоколі залишалася так, як було записано. Прослідкувати за тим, наскільки зміст протоколу від цього набирав іншого спрямування, Остап ніяк вже не міг. Такі “доповнення” і “спростування” записувалися нашвидку, Остап їх підписував. Дрібниці!
Десь через три тижні слідства матеріал (“де і коли був, що робив”) був вичерпаний. Разом з тим вичерпався й запас фізичних сил Остапа, трохи віднайдений за останні місяці перебування на напівлегальному становищі у Владивостоці. Він знову неабияк упав на тілі і на силах. Змарнів геть.
Причини, які впливають на людину під час перебування під слідством, переконуючи її в недоцільності спротиву, діяли і на Остапа. Роззброювали його морально. Це й позначилося на першій фазі допитів. Тому не було непорозумінь між ним і слідчим – усе ніби йшло гладко. Це приспало чуйність слідчих органів – не сподівались мати якісь непорозуміння у подальшому ході допитів.
Тимчасом дещо не було враховане на самому початку – як слідчим, так і самим Остапом: Остап далі не тратив надії вигородити себе з халепи, не відмовився від наміру довести державним чинникам, що він не той, за кого його приймають. Слідство велося “успішно”, однак не врахували, що Остап пройшов уже через муки, винищення десятків тисяч людей, яких приетапували з пересилки на Шлеську. Що він переступив через зелену смерть уральського байдужого бору, “обдурив” леденіюче пекло етапу з Уралу до Находки, не догнив у бараках пересилки в Находці. Що він призвичаївся – не розгублювався, не впадав у безнадію. Бракувало лиш практики – під слідством він був перший раз. Остап помилявся, дуже помилявся, що надіявся поправити в майбутньому те, що напсував йому Воробйов у протоколах вже на початках. Свята наївність не покидала його: думав, що силою фактів, які він при найближчій нагоді викладе, витисне хитро скомпоновану “правду со слов...”, занесену в протоколи дотепер. Чи мав він підстави так думати? Мав. Але при умові загальнолюдських норм поведінки взагалі. Право на розслідування може дати тільки наявність конкретного факту злочину, до якого допитувана особа мала би безпосередню причетність, а хоча б – посередню. Якраз цього факту злочину не було, Остап це розумів, а слідчий старався такий “факт” скомпонувати й інкримінувати. А безсторонності не було, як не було також хоча формально поставленої противаги обвинуваченню – захисту, свідків, – замкнули, зламали і чинили розправу.
Ці запитання падали лавиною на Остапа. Де? Коли? Що? Але жодного разу слідчий не запитував: чому? Остап якось поділився своїми міркуваннями з Борисом. Борис з якогось часу почав повчати його, як слід поводитися на допитах. Перше основне правило: не розраховувати на поблажливість слідчого при будь-яких умовах. “Слідство – це боротьба за існування, і в ньому дрібниць не буває”.
Борис був на диво обізнаною в усьому людиною. Умів доречно пояснити якесь явище чи факт – не міг тільки допомогти самому собі у своїй недолі. Під впливом Борисових пояснень і порад Остап помалу тверд, починався зворотний процес: від переконання в недоцільності опору до постанови – більш не уступати.
Воробйов відразу відчув переміну в зізнаннях підслідного на допитах, але він потирав руки – основа була вже закладена. Канва чітка і виразна.
Перед наступним етапом слідства Остапові дали на кілька днів спокій, на допити не викликали.
І незчувся, як став справжнім в’язнем, може, навіть рівним Борисові чи Павлові. Люди вибували і прибували, він мав уже своє постійне місце на бетонній долівці під прічею Павла. Там не міг вже ніхто розміщатися на нічліг без дозволу.
Дивний світ творять собою люди у в’язничний камері. Ніде більше на світі нема таких ідеальних умов для пізнавання людини, як тут. Нічого тут не можна скрити від вродженого темпераменту, здібностей, придбаних знань, виховання, рис характеру. Людей часто розділяють тільки на дві категорії: дурень – мудрий, добрий – злий, чесний – нечесний і т. п., залежно, що конкретно в людині цікавить. Ніхто поза межами камери навіть не уявляє, яка гама почуттів, властивостей скривається у людині. Найчастіше трапляється, що людина сама себе достатньо не знає. У камері людина пізнає себе безпосередньо, у порівнянні з іншою людиною. Критичний аналіз і оточення, і самого себе проходить підсвідомо, якось мимовільно. Бо зумовлено місцем перебування, обставинами, особливістю оточення.
В’язнична камера у корпусі для політичних – мабуть, єдине місце на світі, де можна зустріти справжнє, нічим не підфальшоване співчуття. Мабуть, єдине місце, де неможливо когось обдурити підфарбованою “щирістю”, де можна відверто страждати, і ніхто не подивується, не осудить. Кожний там натуральний, кожний – оригінал. Це єдине місце на світі, де людину не осудять за її слабохарактерність, за зрив. Це єдине місце, де кожний щиросердно дорожить ставленням до себе усіх решти. Бо тільки тут людина відчує, що при певних обставинах людям можна вірити. В камері ніхто нікому нічого не винен, ніхто не шукає зиску за рахунок іншого.
Нема заздрості – є доброзичливість.
Неприродним вважається, якщо людина відхиляється від засад внутрікамерного співбуття. Але, на диво, це не осуджується загальною думкою камерного, так би мовити, духу. Радше віднесуться з вирозумінням.
У в’язничній камері для політичних підслідних відносини між людьми не зіпсуті навіть загальноприйнятим на волі етикетом. Усяк знає, що тут це зайве.
Заскреготів ключ у немащеному замку в дверях, заскиглили сухі чопи сталевих завісів, і ключник став на порозі камери: “На – букву Бе чи Ве”! – і хтось відізвався. “С вєщамі!” – і, грюкнувши дверима, аж луна пішла по цілій в`язниці, вийшов. Кілька хвилин у камері панує абсолютна тиша: той, кого викликали, збирає свої пожитки у торбину, як має що збирати, і мовчки пробирається поміж колінами своїх товаришів до виходу. Стає біля дверей і, опершись плечем об сталевий брус-одвірок, очікує. Мовчить...
Нарешті знову неприємний скрип чопів – і: “Вихаді!”
Що пережили за ці кілька хвилин у камері, як переніс виклик “с вєщамі” кожний зокрема? Що відчув той, котрого викликали?
Ніхто не сказав ні слова. І не було “пращайте, друзі!”, і не було “до побачення!” – нічого не було. Тихо, мов у могилі. Не було проводів, напучування. Але чи дійсно не було нічого? Хто здатний заглянути в душу котромусь чи кожному, хто був присутній у той час, коли “видьорнулі” одного з них “с вєщамі”? Адже це недаром називається “видьорнулі”! Це ампутація без наркозу. Це... крик! І немає тут байдужих. Бо хто загубив душу “на гражданкє”, той віднайшов її тут, у камері, – важко тому жити, хто має душу в таких умовах.
Хто пройшов через камеру – залишив слід. Залишив шрам на душі. Скільки слідів? Скільки шрамів?
Хто пояснить: чому люди в камері відчувають, коли на коридорі вже знаходиться новенький, людина, що її зараз заженуть якраз сюди? А відчувають! І замовкають на той час також, як і тоді, коли когось виводять. Жаль людини! Жаль, що пішов, і жаль, що прийшов!
У камері – три китайці. Один із них має луску на шкірі, як риба. Він невеликого зросту, але кремезний і ще не вимарнілий до решти. Він приніс із собою трохи тютюну. Другий ще зовсім молодий. Цінь опікується ними...
Павла знову забрали на допит, його немає у камері вже третій день. Кеша був цілу добу на допиті, тепер лежить під лівим лежаком на бетоні, підстеливши під бік ватяну куртку, під голову юхтові японські черевики. Під другим лежаком вилизується молодий місцевий кореєць, він прийшов з допитів вночі. Збитий, змолочений на квасницю. Він прийшов з Суханівської після тижневого переслуховування. Ключник привів його під руку, мов дівчину, і штовхнув у камеру, не дивлячись куди. Цей відразу опустився на коліна біля самого порога і простягнувся на голому бетоні. А тепер він під прічею. Борис і Остап сидять на Борисовім лежаку при стіні біля вікна і, підтягнувши ноги під саме підборіддя, розмовляють. Борис розповідає про звичаї і вдачу японців.
У камері стихли, насторожилися. В коридорі є новенький. Відчувається: його заженуть у 64-ту. Скрипить, мов татарська колимага, ключ у замку, відчинилися двері. Ключника не видно з-за плечей поставного мужчини. Ще мить – і ключник вправно штовхнув цього мужчину у плечі, аж той опинився майже у камері. Але ще ніби не квапиться. Ключник сильним розмахом зачиняє двері, і вони б’ють у плечі красеня у військовій офіцерській уніформі. Він, приголомшений несподіваним ударом дверми, оглянувся, хитнувшись на ногах. У руках новенький мав щось подібне на скатертину, а в ній завернені його пожитки: мило, рушник, паста і щітка до зубів.
Скільки емоцій було виписано на лиці цієї людини, що опинилася під замком! Була навіть лють. Здорове, плекане обличчя добре відживленої людини, ясно-русе волосся з залисинами на високому чолі. Темно-зелена гімнастерка з шерстяної якісної діагоналі, темно-сині, добре пригнані “галіфе” з васильковим кантом ховалися у блискучі шеврові чоботи. Шинелю мав перевішану через руку – усе нове, чисте.
Борисові і Остапові кинулися у вічі дірки на гімнастерці над кишеньками на грудях. Вони були з обох боків, їх було чимало. Видно, медалі й ордени тільки-що зняли, і зняли досить неделікатно, бо дірки були аж розшарпані.
Мав він ясно-сірі, гарні, широко посаджені очі, зграбний ніс, малинові, вогкі, мов у жінки, уста. Гладке, чисто виголене лице було без єдиної зморшки. Спокійні очі з домішкою подиву і заклопотання, що прийшли на зміну обуренню. Відразу було видно, що він, як і більшість людей, розумів своє теперішнє становище як недоречне. І він стояв, ніби його помилково штовхнули у клітку, наповнену рабами.
– Проходь! Не стій біля дверей, ніби чужий! Сідай! – запросив котрийсь із в’язнів.
– Перепрошую, – відізвався прибулий. – На якій підставі ви звертаєтесь до мене на “ти”? Я вас не знаю і відчуваю, що не маю потреби з вами знайомитись!
– Ну, ну! То постій собі, якщо тобі так ліпше!
– Це непорозуміння!..
– Маєш рацію! Але приймай непорозуміння як належне, так буде розумніше у нашому становищі, – зауважив спокійно Борис.
– Та не хитайся, мов незаймана дівчина! Ти свіжий, з, так би мовити, волі! Розказуй, що там, за воротами, робиться! Та поклади ті свої маєтки там, коло параші, – то такий закон у кожній тюрмі, на цілому світі!
– Ви... знущаєтесь?! – промовив гірко і якось насторожено новий у камері, не відступаючи від дверей.
Від нього пахло якимись парфумами, чи то, може, був звичайний запах людини, запах свіжого повітря.
– Помиляєшся, знущаються – тільки не ми! А такого слова “ви” немає між нами для вжитку! Чого ж мовчиш? – мовив Борис.
– Не маю я про що з вами говорити! І взагалі... що то ще за безглузді жарти?! – тримався свого новий.
– Ти знаходишся у в’язниці: корпус номер два, “салон” – номер 64, – почав дотепний красень, метис Коля, підступаючи до новоприбулого. – Між такими самими в’язнями, як ти сам! Метикуй, ти, голова! Усвідомив? Між підслідними! По-лі-тич-ни-ми! Врубав нарешті? – і підступив колишньому офіцерові під самий ніс.
Той насторожився, трохи розгубився і зніяковів.
– Пробудися, бо ти спиш! Ніякого непорозуміння немає! – пояснював далі з ноткою насмішки Коля.
– Я з вами нічого спільного не маю і мати не бажаю! Моя справа виясниться ще сьогодні! Я... я... – почав давитися власними словами, зробив паузу і випалив: – Я іскреннє савєтскій челавєк! – і ніби йому полегшало від того.
– Ну, а, я, ми –хто? – як ти думаєш? – дошкулював Коля. – Ми патріоти, добровольці, кандидати на Колиму за золотцем! За золотцем і ураном, шлябізуєш?!
– Коля, – обізвався Борис, – не присікайся! Так негоже, ти молодший! – і звернувся до новенького: – Ми всі тут “савєтскіє”, можеш нам цього не доказувати; докажеш це слідчому. Іди ліпше сюди і сідай. Як, кажеш, маємо тебе називати?
Свіжа людина у камерній темряві висвічувала, мов діамант у жмені сірого піску. Від неї пашіло здоров’ям. Йому зробили трохи місця на кінці лежанки і запропонували ще раз, більш лагідно: “Сідай! Сідай же, не стій!”. Він нехотя ступив крок у камеру і присів, ніби тимчасово, на ріжок прічі, не випускаючи з рук шинелі і вузлика. Не говорячи нічого, сидів штивно.
– Ну, то як тебе будемо кликати? – запитав ще раз Борис із-під вікна. – Хоч тимчасово?..
– Іван. Іван Олексійович, – відповів після паузи той.
– “Алєксєєвіч” залишимо на пам`ятку, поки що. Іван так Іван! – погодився нарешті в`їдливий Коля.
На якийсь час запала тиша. Іван щось метикував. Не важко було здогадатися, що робилося тепер у його душі. Зрештою, не він тут перший і ще далеко – не останній. Однак у голові кожного на початку крутилося одне: “випадковість, тимчасовість”. Тому людині дають осмислити її становище, коли вона опиниться в тюремній камері.
Найважче переносять таку метаморфозу такі, як Іван, – вони ніколи не готові морально до такого. Найлегше таким, як Остап. Бо з цих людей мало хто прожив вік без незаслуженої кари, без в’язниці.
Іван трохи втихомирився і поцікавився, яким способом він зможе зараз вийти з камери, щоб поговорити з кимось із вищого начальства. Що можна було йому на це відповісти? Щоб його трохи пощадити, Борис сказав йому: треба зачекати, поки не дадуть баланду, бо тепер ніхто не буде з ним говорити. Івана потішали, як дитину, що мала незабаром померти, переконуючи її, що вона проживе ще сто років. Бувалий Іван був дитиною у цих справах.
В коридорі почулися кроки і притишені голоси – розносили баланду.
Дзенькнула кормушка, у камеру подали у мисках баланду на ту кількість людей, котра була на місці. Борис пригадав, що у камері є “новенький”, і попросив на нього порцію баланди. За дверима хвильку вагалися, а потім зек-роздатчик подав ще миску з баландою. Зробилося тихо, тільки дерев`яні ложки терпугом шкрябали по алюмінієвих мисках. Іван сидів мовчки – не їв.
Коли забирали порожні миски, Іванову баланду залишили в камері. Знали, що він ще зголодніє і з’їсть, бо – мусить. Голод не пан.
Через якоїсь півгодини Іван знову занепокоївся, хотів поговорити з начальством: “Не залишатися ж мені тут на ніч”, – дивився розгублено по камері. Жаль було його: він ще зовсім не усвідомлював свого краху.
– Постукай до дверей, хтось прийде! – порадив Борис.
Іван послухався і постукав кілька разів, але вже можна було зауважити, що сміливість його ослабла. В дірі дверей показалося обличчя ключника. Обличчя мовчало, очікувало.
– Ну, говори! – підштовхнули Івана.
– Я хочу говорити з кимось із вищого начальства! Випустіть мене! – закричав. – Ви не маєте права!..
Кормушка з тріском зачинилася, стало тихо. Іван не відступав від дверей. Непокоївся.
– Стукай ще раз, сильніше! – знову хтось порадив.
Іван загримав у двері кулаками. кормушка відчинилася знову, і знову з’явилося, мов витесане із липового чурбана, лице ключника. Лице гляділо і нарешті прорекло: “Чєво?!”.
– Я вимагаю негайно відчинити і провести мене до когось із начальників! До відповідального!..
Кормушка знову з грюком зачинилася. Іван безпорадно присів на краю прічі. Він був у розпачі.
Через якихось півгодини двері відчинилися, на порозі став старшина Башмаков; на рукаві червона опаска, дашок картуза натягнений на самі очі. Мертвецьке, землисте обличчя було, як завше, в гримасі.
– Кто тут капрізнічаєт? – почулося з-під дашка картуза.
Мовчанка.
– Каму жізнь надоєла, спрашіваю?! – домагався Башмаков.
– Я хочу, щоб мені дали можливість говорити з начальником оцього вашого... – зам’явся Іван, – “завєдєнія”!
На невиразному лиці Башмакова не поворушився жоден мускул, воно було мов із сірого граніту. Можна було лиш здогадуватись, скільки таких іванів він бачив на своєму віку. Мав уже досвід. Постояв нерухомо в пройомі дверей і промовив недбало, голосом струдженої людини:
– Нє нарушай тюрємново рєжіма! Нє савєтую... сіді тіхо, а то... – кивнув ключникові, щоб той зачинив двері, а сам, роблячи крок назад, докинув:
– Разбєрутса! – І пішов.
Ключник так гримнув сталевими дверима, що всі аж кліпнули очима. Іван ще стояв біля дверей.
Він уже знав, що криється за словом “разбєрутса”.
 
Наші Друзі: Новини Львова