Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 06 березня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 94318
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Остапа поставили лицем до стіни, руки за спиною.
Після короткої наради біля столика для коридорного ключника відчинено одну із камер – здається, другу від сходової клітки. Спочатку її оглянули старшина з Ізмєстєвим, через хвилину вийшли і загнали туди Остапа. Залізні двері з неймовірним грюком зачинилися і зробилося тихо, мов у могилі.
У камері не було нікого і нічого: ні прічі, ні постелі. Під ногами голий бетон, у кутку Остап кинув мішок на долівку і почав роздивлятися. У приміщенні було похмуро, ніби смеркалося, треба було призвичаїти зір, щоб щось докладніше розглянути. У протилежній від дверей стіні було вікно. Відразу зауважив, що вікно було звичайне, не виглядало на поперечну і загратовану під самою стелею тріщину. Воно було пробите значно вище, ніж у помешканнях, – десь починалося на висоті голови середньої людини, але величина його відповідала розмірам звичайного вікна. Загратоване міцними і товстими сталевими прутами досить густо, за гратами була натягнена ще дротяна сітка з очком десь близько 25 міліметрів. Вікно було прикрите знадвору відомим нині усьому світові єжовським “козирком”. Цей козирок якраз заважав проникненню денного світла в приміщення. Вигляд почорнілих від часу і негоди дощок у вікні замість світла, напівтемрява у приміщенні через цей преславний “козирок” приводили до гнітючого настрою навіть найбільш тривку натуру. “Єжов погиб, але діло його живе і процвітає”, – подумав новий мешканець понурої цимбри, дивлячись на затулене вікно.
Стіни були пофарбовані в колір гнилого темно-зеленого жабуриння на висоту до двох метрів, вище побілено майже у сірий колір. Стеля складена склепінням, і здавалося, що людина знаходиться у пивниці, а не на третьому поверсі. Двері залізні, з “кормушкою”, а в ній овальна скляна дірка зі склом, завбільшки з велику сливу. Кібель був накритий кружечком і не поширював специфічного запаху. Проте у камері панував одор самої в’язниці, що ним були просочені навіть мури. За розмірами камера могла мати близько двох метрів ширини і, може, три метри від дверей до вікна. Гранично обмежений простір.
Малося вже десь біля полудня.
Остап цього дня ще нічого не їв і тільки тепер відчув, що голодний. Нагадав собі, що в бараці на складі зостався ще його хліб і солена кета – це можна було їсти відразу, а ще – вівсянка, торбинка з чумизою і олія. “Як же я не здогадався взяти з собою щось поїсти? – подумав тепер, стоячи посеред тісної камери. – І ніхто не нагадав, хоч би сам Ізмєстєв, адже він знав, йому така річ не першина!”
Вийняв з мішка шкіряну куртку, подаровану начальником складу за курник, перевзувся з виданих на складі валянок у кирзаки, що були вже не “спецовка”, а його власні, підстелив під бік кожушину б/у, видану також на складі, відмочився у кібель, ліг на бетон і накрив голову курткою. У камері було зимно – навіть сон не брав.
Усвідомити свого нового становища він ще не міг, і на це було багато причин. Найголовніше те, що він мав вже вироблену звичку до всіляких метаморфоз, як би швидко вони не наступали: ніщо його вже не дивувало, а відчуття внутрішнього опору проти трактування його не як людини він втратив ще на Уралі.
День добігав до кінця, їсти йому не давали (бо на цей день його не чекали і на “довольствіє” не зачислили). Стемніло, світла в камері не було.

* * *
29 листопада 1947 року Остап перший раз отримав у камері арештанську порцію хліба, мірку цукру ( з розрахунку чотириста грамів на місяць) і горнятко простиглого окропу.
О десятій годині того ж дня прийшов у камеру арештант-фризієр з машинкою до стриження – “нулькою” і ретельно обстриг на тілі Остапа кожну волосину, де тільки волосся встигло вирости за той час, відколи він вийшов навесні із пересилки в Находці. “Цируль” стриг мовчки в присутності ключника. Після цього Остап став офіційним політичним в’язнем, що і було відзначено в його “послужних документах”. Того дня його більше ніхто не чіпав. В обідню пору черговий наглядач подав через “кормушку” миску з тюремною баландою і вкинув дерев’яну ложку. Ввечері не давали нічого, тільки “перевірка” і, мабуть, о десятій годині “отбой”. До “отбоя” не можна було лежати, після отбою – стояти.
Вранці ключник голосно гримав великими ключами по залізних дверях і кричав: “Падйооом!!!”. Через кілька хвилин знову двері гули від щирого удару залізом і лунав голос “служби”: “Праверка!!!” Належало стати так, щоб мигом ока можна було почислити, скільки людей знаходиться у камері. Остап був тільки один, і йому легко було “пастроїться”.
Йому дали одну добу відпочинку. А через добу... Двері камери відчинилися, і ключник голосом робота промовив: “Фамілія?!”. Остап назвав своє прізвище. “Вихаді! Стой! Лицом к стєнє! – зачинив двері: – Слєдуй”! Через кілька кроків : “Стой! Ліцом к стєнке, руки назад!”.
Треті двері до камери правого боку від сходів. Двері напіввідчинені. Туди й запровадив коридорний ключник Остапа.
У камері ясно світилося. В глибині стояв невеличкий столик, за столом сидів офіцер МВД. Справа від дверей стояла табуретка. Остап зупинився.
– Фамілія. Ім’я, отчєство. Год рожденія... Я буду твоїм попереджаючим (“предварітєльним”) слідчим і потребую виразних правдивих відповідей на мої запитання. Говорити мусиш правду, правду і тільки правду, якщо не хочеш мати зайвих неприємностей.
Остап слухав і приглядався до цього “прєдварітєльного” слідчого. Він був також острижений накоротко – на “щітку”. Волосся рівне, темно-русяве. Обличчя з правильними рисами – навіть симпатичне, якщо б не було стягнене на переніссі, видно, тривалим перебуванням на цій роботі. Мав вигляд людини назагал перемученої працею. Йому можна було дати під сорок. Рівний тон, спокійний голос. Міг бути людиною розумною.
Зупинилися окремо на питанні громадянства. Слідчий уже знав, що є така Тернопільська область, і не міг ніяк погодити це з відсутністю громадянства СРСР. Остап уже мав на цьому практику і пояснив слідчому, що він дотепер зовсім не був на території СРСР, від початку війни 1939 року перебував на території Польщі. А тепер його привезли силоміць з території, що належить Чехословаччині чи, може, Австрії. Бо не знає докладно, кому ці поля відійшли після закінчення війни. Слідчий трохи подумав і зробив висновок, що справді нема підстав вважати Остапа громадянином СРСР.
Рухи слідчого були повільні, усе йшло якось мляво. Він писав зосереджено, заповнював якийсь папір-бланк. Закінчивши писати і прочитавши попередження, що за “дачу завєдомо ложних показаній” Остап буде відповідати в кримінальному порядку згідно з “Ука РСФСР, от... Стаття...”, покликав до столу і звелів підписати попереджаючий документ.
– Садісь! – Остап сів на стільчик, запала пауза.
Слідчий звичним рухом відклав ручку убік, з широким розмахом схрестив руки на грудях і відкинувся плечима на спинку стільця. Подивився довго і пронизливо на підслідного, ніби хотів сказати: “Ти сміття, ти відтепер у моїх руках – у пастці, як миша. Схочу – з’їм тебе, як кіт, а якщо ні ... все одно тобі капут!”.
То був уже кадровий чекіст сталінського типу.
– Ти звинувачуєшся в діяльності проти нашої держави, проти нашого народу (оте вічне посилання на “народ” уже звучало якось недоречно).Остап встиг добре приглянутися, яку ціну мав “народ” у руках цього мундированого уряду над урядом. Тепер ще й ним прикриваються, мов щитом.
– Я не зовсім добре розумію, чого від мене хочуть відтоді, як мене сюди привезли! – спробував злагіднити тон співбесіди із слідчим.
– Ти служив зі зброєю в руках добровольцем німцям на окупованих територіях. Того тобі було мало: ти під кінець війни, коли вже усьому світові стало зрозуміло, що німці ганебно програли війну, ще вступив добровольцем у так знану Добровольческую РОА, щоб далі воювати проти нас. Того ти хіба заперечувати не будеш? Можна тільки собі уявити, якою ненавистю до нас, до нашого ладу, до великого Сталіна (він, безперечно, допустив помилку, назвавши Сталіна вкінці), щоб при очевидному провалі наших ворогів, у засліпленому ненавистю відчаї кинутися на бік Власова, для продовження безумного опору нашій доблесній армії.
Остап перебував під справжнім слідством вперше – не вмів ще себе відповідно поводити, але відразу зрозумів спрямування бесіди слідчого. Та не міг нічого ні пояснити, ні заперечити. Бо усе було якраз так, як говорив слідчий: в його особовій справі було записано “доброволець”, сама “РОА” від самого початку теж була “добровольческая”. Відтепер він почав відчувати, що йому ніколи не вдасться спростувати абсурдність усіх цих його “добровільних” вчинків. Почав розуміти, що може означати документ і запис у ньому, якщо підійти до цього з формального боку. З формального – то було б ще не найбільше лихо, але відчувалося виразне вороже ставлення до нього як до людини. Бесіда слідчого не мала нічого спільного з юридичною практикою, він висловлював свої міркування, пояснив собі “біографію” підслідного на догадці (бо того, що мав під руками, було недостатньо для справи), ламав опір підслідного. Пописувався знанням справи і логічністю своїх доводів на підставі того, що він вже “знав”. підігрівав себе і старався спалити надії того, хто перед ним був.
– Розкажи отак коротко, але щиросердно про свою діяльність
– Знаєте, я не можу вам відразу пояснити справу, як усе те в дійсності було! – почав Остап, – Я хотів і навіть пробував уже давно якось те вияснити, але мене ніхто чомусь не слухає. Я зовсім нічого не зробив каригідного, я такий “там” доброволець, як і “тут” доброволець у Владивостоці. Я... – Остап далі говорити не міг. Вперше за ці роки йому жаль став гірким клином у горлі, витискав сльози, яких він так стидався останнім часом.
Тепер, пробувши кілька місяців на відносній “волі”, встиг зупинитися в роздумах над своєю щербатою долею. Зневажливі обвинувачення, вихаркані йому просто в обличчя. А тим часом він не міг відмовити у рації тим людям, між котрими опинився, між людьми, здесяткованими війною, і тепер голими і голодними. Він признавав право цього чужого йому люду навіть на помсту за свої позбавлення. Допускав, що до вияснення справи вони могли трактувати його згідно зі своїм розумінням, навіть згідно зі своїм настроєм. Він не мав нічого проти них – не хотів, щоб і вони мали щось проти нього. Оцей офіцер – зовсім симпатична людина і чомусь так вороже настроєний проти нього.
– Ти мені мозок не засирай! Тебе німці даром не годували – то господарний народ. За хліб і маргарин ти мусив відробити! Так ось: що ти конкретно робив? Будеш розказувати сам чи давати тобі запитання?
– Я нічого каригідного не робив! – випалив Остап.
– Сволоч! А те, що ти дотепер приховував свою службу в німців і в армії Власова, це також будеш заперечувати? То ти не знав, що це злочин? Так нащо ти про це дотепер мовчав, га? Адже ти скривав тому, бо знав, що тобі за це належиться!
Обличчя слідчого набрало попелястого кольору; чогось путнього чи доброго від нього чекати було годі.
Завершилося компромісним протоколом, що Остап признав за собою службу добровольцем (згідно із записом в особовій справі) у німців, і “добровольну службу РОА”. А першим злочинним актом у повоєнний час було записано в протокол те, що він приховував від партії, уряду, народу (завжди у таких випадках перелічуються всі інстанції, щоб котрийсь із них не було зневагою, що її не згадали) свою злочинну діяльність. Не згадано було тільки одне – зацікавленість “органів” у цій справі. Вони завжди воліли скромну тінь, аніж денне світло.
Протокол Остап не хотів читати, слідчий прочитав його вголос сам. Підслідний не прислуховувався – знав, що там написано, думав свою думу. Але протокол підписав.
Слідчий повільно повертався до врівноваженого стану: складав помалу папери в кирзовий “портфель”, уже не звертаючи уваги на присутність Остапа. Потім гукнув ключника і сухо звелів: “Увєсті!”. І, випроставшись, вийшов з камери.
Остап знову опинився в одиночці.
Наступного дня перед обідом слідчий з’явився знову, дещо “видушив” із Остапа для доповнення вчорашнього протоколу і вийшов.
Перед самою обідньою баландою його викликав ключник “с вєщамі” і перегнав у камеру номер 64.
Коли сталеві двері немилосердно грюкнули за плечима Остапа, він зупинився коло самого порога, вагаючись ступити необдумано крок вперед.
Камера, на перший погляд, була така сама, як і попередня: тільки трішки світліша, бо за гратами у вікні не було дротяної сітки. У цій камері були люди і був специфічний сопух, який буває там, де є скупчення людей, а місця і повітря мало.
На нього дивилися кілька людей-тіней, що знаходилися тоді у камері. Було тихо, мов у могилі. Тільки очі, звернені на прибулого: спокійні, але уважні і проникливі.
Остап обвів поглядом камеру. Люди сиділи скупчено на прічах, було так тісно, що здавалося, не було куди й кроку ступити. В глибині камери – один з них, вимарнілий, ніби мумія, з жовтавим, мов пергамент, кольором обличчя. Впало у вічі те, що він мав трохи завеликі, прозорі та відхилені у боки вуха і великі темно-блакитні очі. Сидів рівно, не горбився, лихенька курточка на ньому була застібнута до самого підборіддя. Чоловік підняв марну і гудзувату з довгими пальцями руку до обличчя, провів долонею по підборіддю. Цей порух зрадив у ньому людину інтелігентну, виховану в добрих традиціях.
– Проходь ближче! Сідай де-небудь! – озвався до Остапа.
Остап мовчки взявся за мішок і спробував пройти далі від порога. Щоб він якось помістився, усім довелося зрушитися і зробити для нього місце.
Упоперек камери під вікном стояла пріч на залізному каркасі, вцементованому ніжками у долівку, завширшки з лежак у купе спального вагону, завдовжки на всю ширину – два метри. З боків попід стінами також такі лежаки, тільки трохи вужчі, бо не зоставалося місця для вільного проходу між ними. Таким чином у камері належало розмістити троє людей. Остап застав на місці вже шість чоловік, він був сьомий.
Йому показали місце, щоб сісти.
Речі він залишив збоку від дверей, а сам пройшов вперед і сів біля вікна на вільне місце. Не роздягався. Деякий час ніхто не відзивався до нього. Мабуть, що хотіли дати йому прийти до тями після першого враження. Бо видно було по обличчю, що він “новенький”, з “волі” – не переведений десь з іншої тюрми Примор’я. Мав ще свіже, не вилиняле від браку сонця і світла обличчя.
– Звідки будеш? – запитав клаповухий сусід.
– Здалека. З Європи – все одно не будеш знати! – відповів ухильно Остап.
– Не може бути! – не наполягав той. – А за що сів?
– Не знаю, не сказали!
– Ти “обвініловку” підписував: Там сказано – за що!
Остап глянув допитливо на співбесідника і при цім себе зрадив: він ще не знав, що таке “обвініловка”, і клаповухий відразу зрозумів, що має справу з “салагою”.
На тому закінчилося.
Крім уже згаданого, у камері були ще два китайці: один вже похилого віку, років під шістдесят, інший ще молодий, типовий, з масивним підборіддям, розкосими, розумними очима, відхиленим до заду високим чолом і піднятим круглим тім’ям. Ще один з присутніх в’язнів відразу викликав до себе увагу. Був надзвичайно знуджений, з одним тільки оком, на місці другого – зяяла неприємна, нічим не прикрита червона яма. На устах і чолі шрами від тятих ран. Зведені губи застигли в гримасній посмішці, оголюючи щербаті, поламані зуби. В одинокому, широко отвореному оці застиг допитливий металічний погляд. Шкіра на обличчі настільки втратила свій природний колір, що воно зоставалося без виразу і нічого не говорило хоч про якийсь характер свого власника. Одежинка – тільки кантурі.
Ще два молоді хлопці лежали “валетом” на боковому лежаку (заборонений спосіб поведінки в умовах тюремного режиму), витягнувшись рівно, аби не впасти на долівку, бо лежак був завузький. (Пізніше Остап довідався, що вони щойно повернулися з кількаденного допиту у контррозвідці. І черговий ключник був сьогодні “добрий”).
Настав час, коли роздавали в’язням харч. У коридорі застукали цебри, загомоніли роздавальники. Голодні люди притихли в тривожному очікуванні вимріяного черпака тюремної бурди. Відчинилося віконечко – “кормушка” в дверях, “роздатчік” із арештантів-побутовців відштампував сім порцій баланди, подаючи її у бляшаних мисках через діру у дверях. Мешканці камери 64 спорожнили миски, і “обід” був закінчений. Через кілька хвилин віконечко в дверях відчинилося і хтось гукнув: “Посуда!” – з камери подали у коридор стопку із семи мисок.
Через годину чи півтори після прийому баланди двері відчинилися, на порозі став коридорний черговий з папірцем у руках. Придивився до папірця і, не підводячи голови, гукнув: “На ка!”
Дехто з в’язнів назвав свої прізвища, що починалися на букву “к”.
– На виход! – показав пальцем черговий на Остапа.
Остап вийшов у коридор.
– Слєдуй! – черговий пустив поперед себе арештованого до сходової клітки, відчинив дверцята в залізній загорожі, що відділяла коридор від сходів. Тут Остапа чекав старшина з червоною опаскою на рукаві, але вже не той, котрий привів його сюди. Двері за спиною зачинилися.
– Руки за спину! Слєдуй!
Ще замок один і другий на виході корпуса № 2, і через кілька хвилин Остап, закований у кайданки, вже сидів у “воронку” під посиленим конвоєм з чотирьох військових. З ними знову був Ізмєстєв.
На вулиці 25 Октября в будинку контррозвідки на ТО він підписав “обвініловку”. Тепер він уже сам знав і міг сказати іншим, за що його посадили. Назад до в’язниці його привезли вже без Ізмєстєва.
У камері знали, чому його викликали. Та ніхто ні про що не питав. Навпаки: усі уникали торкатись цієї теми. Ще до “отбоя” “новенький” у камері вже знав декотрих людей ближче. Згадуваний на початку клаповухий в’язень називався Борис. Був десь з Китаю, бо без помітного акценту розмовляв з китайцями по-китайськи. До Остапа відразу поставився прихильно, з бесіди пізнав, що цей “нєрускій”, – зайвого нічого не розпитував. Одноокий в’язень був ще порівняно молодий, призвичаєний до камери, дуже зморений голодом – тільки шкіра і кості, мав уже сині плями на ногах – ознаку авітамінозу, тому отримував “дрожджі” (ці “дрожджі” – справжній глум над людиною). Був це хлопець веселої вдачі, інтелектуал. Старший віком китаєць називався Цінь Янкші. Вмів трохи розмовляти російською. Молодого китайця кликали “Ваня” (загальна кличка всякого китайця між росіянами). Ще двох хлопців не можна було розпізнати навіть з лиця. Вони лежали без руху, не відзивалися, не реагували ні на що. Остап тільки догадувався, що це, мабуть, наслідок допитів.
У камері числилося дотепер дев’ять осіб. З Остапом стало десять. Молодий китаєць мав незабаром вибути, бо вже підписав “двухсотку”. Таку кількість людей помістити в камеру розміром 2х3 метри було неможливо, якщо врахувати, що вони мали б усі поміститися лежачи на ніч. Рятувало те, що три-чотири особи перетримувалися в КПЗ під час допитів. Так і тепер: трьох підслідних допитували на Суханівській. Прийдуть ті, візьмуть інших. Так і розміщувалися.
Якщо стати біля вікна і повернутися лицем до дверей, то біля них у кінці бокових лежанок вистачало ще місця в правому куті на дерев’яну діжечку-парашу, а в лівому – була “тумбочка” (щось на зразок накатика), а на тумбочці стояла майже така сама діжечка, як і параша, – кібель, на відомий вже “кип’яток”.
Остап у бесіді з Борисом зауважив, що камера переповнена, що бракує навіть повітря – важко дихати. Борис пояснив, що царська Росія будувала цю тюрму після поразки росіян у війні з японцями 1905 року. Тюрма будувалася як “одиночна”. То мало означати, що камери розраховані на одного арештанта. Після падіння царату в камери поставили ще бокові лежанки, і заплановано утримувати по три арештанти в кожній. У 1926 році виявилося, що одного царського корпусу буде замало – злочинців прибавляється. Почали будувати і, як бачимо, побудували другий такий самий корпус, абсолютну копію першого – царської. Тільки оберненого фасадом на 1800. Сюди відразу вже вцементували каркаси на три “ліжка”. Зважаючи на те, що все одно “прєступний мір” при нових умовах зникне, бо науково доказано, що він при соціалізмі позбавлений економічного кореня, – “не буде ні злочинців, ні тюрем”, то нема потреби розширювати площу під утримання “елементу з признаком пережитків капіталізму”. Нинішній наплив злочинців – річ тимчасова, через певний час в’язниці розвантажаться і будуть пустувати або будуть служити як докір дожовтневій історії, як музеї антикультури, антимистецтва, антилюдяності.
Борис був добре з цим обізнаний і добре вмів просвітити співбесідника ігноранта – дарма, що виріс, виховався і вчився в Китаї.
Одноока людина, наразі загадка, тільки сміявся беззвучно, слухаючи пояснень Бориса. Видно було, що вони товаришували. Якщо Бориса можна було, на перший погляд, порівняти з великих розмірів кажаном з великими і розумними очима, то цей другий виглядав на старого, бувалого в штормах і обскубаного грифа.
Після вечірнього апелю ще посиділи якийсь час у слабо освітленій камері. Червоненьке світло від жарівки, що була вмонтована в маленьку нішу над дверима і закрита подірявленою бляшкою, губилося в чорних стінах. Лиш заокруглене склепіння трохи сіріло над стриженими головами в’язнів.
То було якраз таке освітлення, від якого боліла голова, – краще вже сидіти потемки. Такі умови в тюремній камері викликали шок у прибулої сюди свіжої людини. Призвичаєних – гнітило, спустошувало їх духовно, притуплювало свідомість.
Затхле повітря з комбінованих запахів від непраних ганчірок, людських виявів і до кібля – усе це доповнювалося взаємно і творило поняття “в’язниця” у її матеріальному існуванні, в її впливові на людину.
Існує твердження, що людина до усього призвичаюється. Є підстави з таким твердженням не погодитися. Ми бачимо перед собою у камері 64 людей вже “призвичаєних” – більшою чи меншою мірою. Чи не можна було знайти якогось іншого визначення? Бо людина не призвичаїлася, вона переродилася: перемінився її зовнішній вигляд і переродився її внутрішній зміст – то вже не людина у звичайному розумінні, що ще до чогось “призвичаїлася”, тобто зовнішньо загартувалася, внутрішньо збагатилася. Гострий погляд підслідного з глибини в’язничної камери – усе, що залишилося на місці колишньої людини. Зовнішній обчімханий вигляд свідчив про зубожіння внутрішнього багатства. Так практично виглядає “призвичаєння”. Чи то також входить у вирок трибуналу як міра покарання підслідному?.. Чи, може, справді таких призвичаєнь не тямили? Тямили! Розуміли добре! Лиш вірили свято, що нема сенсу зберігати хоч щось людське у тих креатурах-фашистах; усе одно їм “вєк свабоди нє відать”! Прямували у своїй діяльності до винищення.
Але приходила відповідна година (у коридорі був годинник “ходіки”), і ключник ішов від дверей до дверей камер, гатив з усієї сили по них і кричав: “Аатбооой!!!”. Потім робив ще одне коло попри двері, заглядав у вічка (“волчок”), чи, бува, хтось ще не влігся. Горе тому, хто не встиг до того часу залізти під пріч.
В’язниця має свої неписані правила і закони для внутрішнього вжитку. Одне із них – новоприбулий, хто б він не був, не має свого місця для спання. Тому Остап мусив зачекати, поки усі розмістилися на лежаках і на долівці, лиш після того лягав там, де ще можна було поміститися. У камері було три сінники (матраци) – порожні зовсім мішки-ганчірки і дрантиві коци, вже відомі “драп-дєрюги б/у”, – якраз за кількістю “тапчанів”. Воно, це “імущество”, ніколи не пралося і мало запах сотень тіл, що на них по черзі лежали і ними по черзі накривалися. Від бруду вони злипалися в долонях. А на лежаках було по три дошки, прикручені до каркасів шрубами, аби їх не можна було зняти.
Підслідний поступово переміщався з місця на місце, поліпшуючи свої умови відповідно до того, коли його попередники вибували, а нові прибували. Так що до закінчення слідства можна було опинитися і на лежаку, з “законним” коцом і шматою під боком на голих дошках, не на бетоні. Але це при умові, що не було “хронічних” підслідних, котрі знаходились в камері по рокові і більше, як ото Борис і одноокий Павло (Паша). Бо ці два перебували у камері № 64 майже рік. Вони займали два лежаки постійно. Третій зостався для зміни у тому порядку, як про це сказано вище.
Норма часу від початку і до кінця слідства – три місяці. З китайцями, корейцями слідчі органи встигали швидше (ці відразу “щиросердешно” розказували про свої злочини), і тому вони майже ніколи не “вилазили з-під нар”. Виняток становить тут Цінь Янкші – цей був уже довго і займав третій лежак.
Уночі когось пригнали з допиту, когось забрали...
Уранці – “Паадйоом!”. Тільки встигли встати і відразу “правєрка”. Два ключники відчиняли навстіж двері, ставали на порозі камери з ручним ліхтарем (на коридорі також слабо світилося) і числили “налічіє”. Ще через короткий час двері знову відчинялися і в камеру подавали діжчинку з перевареною водою, що її завжди і всюди називали “чай”. Цей чай видавався також по нормі на кількість, “налічіє”, в камері людей. Потім порція хліба, наперсток цукру через “кормушку” – і сніданок вмить закінчувався.
Кожного дня після сніданку виводили на прогулянку. У той час належалося винести за собою кібель, можна було піти в “общій туалєт”. Звичайно, всі туди йшли. Старалися там якось спорожнитися, щоб потім не згущувати повітря в камері. Кібель несли з собою, промивали водою з бочки, що була у виходку, особисті потреби також залагоджували в іншу бочку із залізними вухами і з перекладеною впоперек дошкою, на котру треба було ставати. (Ще раз нагадаємо, що на той час у Владивостоці каналізації не було і тому приходилося воду приносити на поверхи, а відходи “золотарі” виносили вночі в бочках). На той час камера зоставалася відчинена, кібель після відвідання ставили біля дверей і, заклавши руки за спину, усі, хто був у камері, виходили надвір, на прохід у супроводі окремих чергових. За той час ключник відчиняв вікно і провітрював камеру. Часом ще робив “шмон” у камері, розкидаючи і перемішуючи усі речі підслідних. Прогулянка тривала (чи ліпше сказати, повинна була тривати) сорок хвилин.
“Прогулочний двір” знаходився на запліччю корпусу, і туди виходилося через малі двері – “ запасний ход”. Двір простягався від стіни корпусу і до межі “запрєтки” біля зовнішнього муру. Уся ця площа була розгороджена на малі клітки – десь по двадцять кв.м кожна, з високою і досить щільною огорожею з дощок. Це виключало можливість контакту з арештантами із сусідніх камер.
Для загального нагляду за в’язнями у “прогулочних” клітках із дощок були споруджені галереї високо над двором, так що наглядач бачив усі клітки зверху.
Таким чином, пильного ока не уникав ніхто і ні на мить протягом усієї прогулянки. Порушення режиму під час прогулянки каралося особливо жорстоко.
В’язні спацерували гусаком попри дошки у “прогулочному дворику” мовчки, загнувши руки за спину, наглядачі ходили розміреним кроком по настилах-галереях з поруччям і пильнували “порядку”. Головне правило, якого належало дотримувати, – не зупинятися під час спацеру і не відзиватися: одне і друге вважалося однаково каригідне. При такому “порушенні” режиму наглядач давав сигнал свистуном, приходив (чи приходила, бо були і жінки – як ключники, так і “надзіратілі”) черговий по прогулянці і виводив “камеру”, котра “робила спробу” порозумітися з сусідами, що прогулювалася у суміжному дворику.
Було чи не було, але сигнал стража був. Пояснень від в’язнів ніхто не вимагав і ніхто нічого не доводив. “Камеру” карали. “Саджали” на штрафний пайок усіх, якщо страж не вказав “винного” особисто. Найбільш застосовувався режим “кандєя” – сто грамів хліба і горнятко води на добу, протягом щонайменше п’ять діб. Якщо страж показав порушника особисто (що було рідкісним випадком), то карали тільки його самого з виводом у льох. Там ще могли “злосного” роздіти до сорочки і залишити на бетоні практично голого.
Можна собі лиш уявити, як люди боялися тих “спацерів”. Бо кожного дня котрась “камера” була оштрафована.
“Бздєть на прогулке воспрещається! Попка занюхаєт – кандєй!” – жартували гірко невільники, наскільки дозволяла їм творча здібність у тих умовах.
І все ж! І все-таки ці прогулянки були корисними з огляду на те, що людина дихнула свіжим повітрям, від якого крутилася голова, ніби від міцного вина.

* * *
Для Остапа нарешті почалося нормальне підслідне життя. Його регулярно виводили з в’язниці, доставляли на 25 Октября для переслухання. Регулярно стригли, ніколи не мили. “Призвичаювався” до мікросвіту, що обмежувався розмірами камери, достосовувався до традицій і моральних засад тюрми і, зокрема, камери. Бо відомо, що кожна в’язнична камера має свої внутрішні камерні “закони” і канони. Свіжа людина, що прибуває, мусить прийняти “дух” камери. Згодом сама ця людина є хранителем і переносником цього камерного духа. Строга ізоляція міжкамерних комунікацій була настільки вдосконалена і продумана (над цим працювали усі причетні до “системи” – від ключника до ген. Гвішіяні. Працювали “вчені” у цілій країні і обмінювалися досвідом), що тюремні традиції мали більш камерний характер, ніж загальнотюремний. Цей порядок не був винятком і у владивостоцькій в’язниці.
Допити вів молодший лейтенант Воробйов, слідчий контррозвідки на ТО, у будинку тієї ж таки контррозвідки на третьому поверсі.
Кабінет був сірий, непривітний, з отруйно-зеленими стінами, похмурий і справляв враження великуватого за площею. Одне велике вікно, звернене у глухий двір, масивний стіл для слідчого, два стільці з плечовим опертям, при дверях ліворуч – стільчик (табуретка) для підслідного і ще невеличкий низький столик при стіні, десь на половині віддалі між столом слідчого і сидінням підслідного. На стіні висів великий портрет найбільш людяного із людей Фелікса Дзержинського. Портрет був виготовлений у найбільш вдалій експозиції: профіль у шинелі і піднятим коміром, руки в кишенях, пильний гострий погляд. Портрет природної величини, до колін. Підлога була нерівна, темна – хоч чиста, нашмарована якимсь продуктом із нафтової ропи, через що виглядала, ніби постійно мокра. У кабінеті панував запах сирої нафти. Високий незграбний сейф стояв біля самих дверей так, ніби поставлений був тимчасово.
Коли приводили Остапа на слідство, тоді слідчий Воробйов відчиняв вікно і так вів допит майже до самого кінця. Кабінет був добре опалений, але при відчиненому вікні у зимовий сезон швидко вистуджувався; доводилося сидіти одягненим. Воробйов накидав на себе шинель наопашки і так писав протокол. Ради іншої не було: запах нафти “нормальна” людина ще могла якось терпіти, а коли приводили підслідного, то він страшенно смердів. У кабінеті запах в’язня, запах тюрми викликав огиду.
Треба визнати, що запахом тюремної камери був просочений увесь третій поверх, де були кабінети-цехи з обробки людського матеріалу.
Слідчий Воробйов був людиною старанною і ретельною у роботі. Дисциплінований у всьому комплексі поведінки чекіста, не давав приводу старшому начальству, аби воно було ним незадоволене. Старався. Робив усе можливе, щоб своєчасно привернути до себе увагу. Не варто його судити за це як кар’єриста, бо тоді повелося так, що єфрейтор між шереговими і молодший лейтенант між офіцерами були дуже непопулярні. І з єфрейтора кпили собі навіть шерегові – не вважаючи його саржею, і молодший лейтенант викликав сумнів у тому, чи належить взагалі зачисляти такого до офіцерського складу.
Одним словом, відчувалося, що тут ще чогось бракує до рангу офіцера. Часто розходилося про освіту. І він, природно, бажав собі кращого призначення. Оця його скрупульозність в роботі і поведінці впадала у вічі підслідному відразу після перших зіткнень, ще не маючи підстав судити щось про його вправність у веденні допитів. Він був протилежністю тому слідчому, котрий складав Остапові “обвініловку”.
Правила ведення послідовності допитів він знав, системи старався не порушувати. І в цьому була його біда. Йому бракувало гнучкості, він не міг прийняти певного рішення, якщо слідство “не хотіло” іти за накресленою заздалегідь схемою. А з таким накресленням, з таким “планом” він (як і всі інші “біографи” МГБ) приходив на кожний черговий допит. Писав протоколи старанно, та йшло йому то важко. За робочу зміну він збирав замало матеріалу, чим міг порушити хід слідства і не вкластися в час, виділений державою на “обробку” однієї особи, без обгрунтованого на те виправдання.
Хворів він тією самою хворобою хронічного чекіста (чекістом він постарався бути раніше, ніж порядним слідчим), якою хворіли, без перебільшення, всі без винятку слідчі, усі, хто мав справу з “політичними злочинцями”, ніби знаючи наперед характер і ступінь вини жертви. Хотілося переконати тепер у цьому саму жертву і запротоколювати. І жертва повинна була цей протокол покірно підписати. Так, знав наперед, що людина перед ним – злочинець. І виникало це переконання не від здогадки – це не дозволялося, а від безпомилковості логічного виводу, побудованого на єдино правильному ідейному переконанні – на відчутті. Склад злочину (“состав прєступлєнія”) можна скомпонувати за допомогою самого підслідного – це вже деталь.А для чого ж тоді слідство? Для “виявлення” складу злочину. Чуєте? – для виявлення (його ще нема!) – це деталь. Друга хронічна хвороба усіх слідчих, якою постарався заразитися Воробйов на самому початку посвячення в ряди чекістів, – це недооцінка особи самого підслідного. Особи дорослої, з досвідом, здатної до спостереження і до логічного аналізу. Не відчував він, що також перебуває у полі зору підслідного, хоч дещо в іншому плані: підслідний відкидав службову основу відносин між сторонами і придивлявся до слідчого як до людини зі всіма її сильними і слабкими сторонами. І робив це з практичної потреби, з наміром боронитися від напасті. Шукав, аби знайти, що можна використати з людяності (переважна більшість покривджених вірять у людяність кожної людини) в характері слідчого, шукав найменшої ознаки добра у його душі, щоб за це вхопитися, щоб до нього апелювати. А вже згодом відкривав у слідчому його вади і достоїнства, його темперамент. І це були більш “логічно обгрунтовані” висновки, бо були доступні для людського мозку. І допомагав у цьому сам слідчий, бо не старався щось приховати перед нужденним в’язнем, – не мав такої потреби, – був завжди натуральним, як пастух з твариною. Керувався тим на тій підставі, що екземпляр – підслідний у подобі людській – вже ніколи не може вплинути на його опінію як по службі, так і між людьми: екземпляр ішов на повільну смерть, а таємниці його, слідчого, роботи і особистих якостей забезпечені – навічно. Більш ніде слідчий не був такий оголений, як перед своєю жертвою.
Оцей розрахунок на “вічну таємницю”, на “час усе спише”, на гарантію непорушності системи керував діяльністю каральної машини завжди, був закладений в її основу, дозволяв і штовхав робити ці невірогідні визначення, збочення в трактуванні мільйонів людей на шестині суші планети. Тому можна було післати ці мільйони на погибель, приписавши їм тільки ідейну несумісність. Ця ідейна несумісність ніколи не доказувалася і не була ніколи доказана – вона не підлягала обговоренню. Натомість фабрикувався “состав прєступленія”.
Чи не тому Воробйов не слідкував за своєю поведінкою? Уже на першому допиті він більше вразив Остапа своєю невихованістю, ніж Остап його тим, що смердів в’язничною камерою № 64. Наприклад: скуривши папіроску “Бєломорканал”, напльовував повну трубочку слини, здушував у верхньому кінці і приглядався, як слина вибиває рештки тютюну з недопалка і тягнеться брудним сомплем аж до підлоги. Приклад наводиться не для того, щоб принизити гідність слідчого, приписавши йому невихованість, а для підтвердження того, що йому все одно, як це оцінює підслідний. У тому то й справа, що слідчий для підслідного був людина, а підслідний для нього – предмет.
Воробйов ледве чи відрізнявся якоюсь оригінальністю у порівнянні зі своїми колегами у слідчому відділенні контррозвідки Владивостока. Радше можна припустити, що він може служити еталоном для всіх решти слідчих – і не тільки контррозвідки. Це, так би мовити, те, що стосується поведінки на місці роботи і ведення допитів. Його, як і всіх інших працівників “органів”, раз зустрівши тут, важко вже уявити собі поза цими стінами. Він просто соромився принизитися до рівня звичайної людини в присутності ув`язненої особи. Важко було усім їм дотримуватися цієї штивності на початках (а Воробйов і був початкуючим), але згодом призвичаювалися і робилися фаховими і бездушними роботами. І він також старався справляти відповідне враження. Старався якнайскоріше просякнути квасом середовища, в якому знаходився і працював. Та мав переваги: здорові нерви. На це було дві основні причини: не встиг їх зіпсувати, бо мало ще працював, і мав вроджену натуру людини із зимною кров`ю. Та й не старався сягнути дальше свого ремесла. Він був людиною молодою, а більшість підслідних були старші від нього. А вже про життєвий досвід – то вже й порівняння не могло бути між ним і в`язнем. Худорлявий, з підтягненим животом, трохи відставленими від ребер ліктями, що робило його сутулуватим і трохи незграбним у рухах. Марний був настільки, що кістки рамен і лопаток на плечах виразно виділялися через діагоналевий матеріал гімнастерки. Може, тому переважно носив на собі кітель. Надмірно худорляве обличчя обтягнене тоненькою шкірою, білою – навіть блідою з ледь помітним рожевим відтінком. Очі – матової порцеляни, світло-сині з зеленкуватим відтінком: байдужі, холодні, ніби ніколи не кліпали. Тонкий, рівний ніс закінчувався прозорими хижими ніздрями. Між тонкими губами, які, до речі, завжди були трохи відхилені, здорові рідкі, вузькі і довгі зуби. Карк подовжений, з виразним кадиком і “гороб`ячим гніздом” – ямкою ззаду. На голові рідкий поріст кольору житньої соломи (не таке вже рідкісне явище) з рудим відтінком. Такі самі рудуваті брови були трохи запишні. Бліда щетина покривала худі руки. Вона росла також на худих, ніби з розчавленими суглобами, пальцях; вони нагадували великих волохатих гусениць з рожевими головами-нігтями і були відразливі на вигляд. Увесь характер, якого вже набув і до якого ще прагнув, спочивав у його погляді. Очі дивилися ніби не на людину, а кудись у порожній простір. Губи завжди зраджували внутрішню напругу, вони завжди “діяли”, завжди “говорили” – не спочивали. Коли придивлявся до жертви, лице було наповнене змістом: людина ця позбавлена почуття сумління, чекати від неї вирозуміння – марна справа.
Остап був одним із тих рідкісних підслідних, що думали використати слідство для вияснення всього, що дотепер з ним сталося, довести абсурдність того, що він ні оживає, ні вмирає ось уже від кінця війни і до початку 1948 року.
Уже після першої зустрічі зі своїм постійним слідчим Воробйовим, після перших сухих наставлень про безплідність усякого спротиву слідчим органам, про “правду і тільки правду” він твердо постановив, що нарешті йому вдасться пояснити, яким чином він опинився у такому жалюгідному стані, внутрішньо погоджуючись з обуренням місцевого населення і його представників у “органах” з приводу німецької інвазії, нав`язаної, виснажуючої війни на власній території. Він міг зрозуміти і розумів, що ці люди мають впімнутися за свою кривду. Тепер шукав шляхів, якими б вдалося прийти до порозуміння з місцевою владою за посередництвом Воробйова. Крім усього пережитого на території далі на схід від Збруча, залишався людиною, яка не загубила сама себе, будучи переконаним, що він не річ, що він людина, хоч дотепер з ним обходилися гірше, ніж з твариною. Навіть почав трохи грішити проти власовців, що вони наділили йому під кінець війни тієї сумнівної слави, яку мали самі. Так, він майже признавав право “свого народу”. Але таких обов`язків сам за собою не відчував, не маючи нічого спільного з тим народом. Вважав: справедливість на його боці – і мусить взяти верх.
Знову його роздуми перервав брязкіт ключів і виклик “на ка”. “Рукі...”, “Слєдуй!” – блискучі кайданки, ‘воронок” – і знову в кабінеті Воробйова.
Цього разу Воробйова у кабінеті не було. За столом сидів старший лейтенант, порпався у шухляді стола, готувався писати: виклав на стіл папір і письмове приладдя. Конвоїр “доложив”, старший лейтенант тільки глипнув з-під лоба: “Ви – свободни!” – відпустив конвой.
– Садісь! – і почав неквапливо заповнювати перший листок майбутнього протоколу.
– Тимчасово, поки твого слідчого нема, я буду проводити допити. Попереджаю: викладай відразу все про свою злочинну діяльність, якщо не хочеш мати зі мною неприємностей. Я дядько такий, що не люблю довго базгратися! Твоя карта бита: більше – менше, все одно “катушка”! Так що не мороч нам голову, бо не допоможе!
Остап мовчав... Сидячи в затіненому кутку, приглядався до “нового” тимчасового слідчого. Останній, повільно відкинувшись на запліччя стільця, сплів руки на грудях і втупив невидячий службовий погляд в Остапа.
Настала довга пауза – один із засобів зламати “новичка” від першого разу. “Мразь фашістская! – вимовив нарешті слідчий. – Не моя воля! Я би тебе... так розказуй же, будь ласка, як ти виступав проти нашої совєтської Росії,” – додав господар кабінету, не відводячи нахабного погляду з підслідного. Знову пауза. Підслідний мовчав і тільки мовчки придивлявся до офіцера, намагаючись збагнути, з ким має справу. Запитання були настільки недоречні, що відповідати на них не було що. Вони випливали з того, що у слідчих органів не було нічого, крім особової справи ще з військкому, заповненої наприкінці 1942 року. Міністерство натискало, чекати не було коли. Не було ні часу, ні можливостей у такій гарячці шукати свідків, збирати фактичний матеріал, яким би можна було наразі уявного злочинця приперти до стіни. Зоставалося одне. Підслідний мав сам усе розказати про себе, і до цього його належало примусити.
– Я хочу вже віддавна усе те якось розказати, пояснити, але мене ніхто чомусь не хоче вислухати. Я нічого злочинного не зробив у житті, я...
– Ти мені мозок не засирай! Ти! – перебив слідчий. – Чули вже молитви вовків в овечій шкурі! Бач, який тихоня, який смирненький тепер! Ти дітей варив? Чи сирих ковтав?! Розказуй сам усе від початку!!!
– Так що ж, маю хіба говорити неправду? Ви мене примушуєте говорити те, чого зовсім не було!..
– Сісти рівно! Не спиратися на стіну! Кров‘ю запачкаєш стіну! Ти! – слідчий встав з-за столу, він кипів, обличчя перекривилося, потемніло, очі почали зловісно блищати, губи тремтіли. – Кров‘ю совєтських людей: дітей, жінок, старих людей! Он, на тобі кров ще не висохла дотепер! Ти глянь, глянь на себе! Мразь, сволоч, “фашистскоє отродьє”! (пізніше Остап довідався від сокамерників, що “глянь – на тобі кров!” – це не просто слова, то один із “прийомів”: в‘язень мимоволі позирає на себе і тим “себе видає”. Це фіксується і служить потім як підстава, що можна вимагати признання до вбивств. Принцип ніби виник на правилі “як не злодій, то не оглядається, коли кричать “держи вора!”)
Не зрозумів Остап, чому слідчий так роздратовано себе поводить. Адже той перебуває у панівному становищі порівнянно із в‘язнем, не потребує, мабуть, вдаватися до такого тону. Тільки пізніше дійшло, що то був також прийом – складова частина “первічной абработкі” підслідного і називається “брати простачка на гоп-стоп”. Протокол не був написаний, слідчий розірвав на дрібні клаптики те, що вже був написав. Робоча зміна допиту не тягнулася довше восьми годин ні хвилини. Остапа вивели і, дотримуючись правил, відправили назад на Партизанську і здали “на склад”. Видно, Остап ще не звільнився від враження цього, за дозволом сказати, “допиту”, бо Борис зустрів його уважним поглядом. Цей погляд питав і відразу говорив: “Ну так про що була бесіда сьогодні? Бачу, бачу, про що ви говорили!”. “Снятіє грубої щепи!”
Лиш Паша-гриф випалив з сарказмом:
 
Наші Друзі: Новини Львова