Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83204
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Неподалік мурів тюрми знаходилася велика казарма для обслуги самої тюрми. То був також не тинькований, понурий, кількаповерховий будинок із цегли брудного бурого, мов засохла кров, кольору.
Тут було тихо всюди. Безлюддя. Населення уникало проходити повз цей бастіон мовчання і таємничості. Близько не було більш-менш грунтовних забудівель: якісь руїни і звалища. Коли хтось проходив повз, його підганяв “служба”: “Давай, давай! Нє астанавліватся, нє сматреть па старанам!”. Лише біля головної брами були ще вузькі дверцята – “прохідна”. І загратоване віконечко.
До прохідної час від часу під’їжджали “воронки” і “бобики”, “вілліси” (усі виходом через задні дверцята), задкували аж до самого входу, і там ішов обмін людьми: когось привезли зі слідства на відпочинок, когось забирали на чергові допити. Конвойні приходили пішки: люди не люди – тіні не тіні, з похиленими головами, як арештанти. Приводили, відводили в блискучих американських лещатах на зап’ястях, майже впираючись штиками в плечі конвойного. Пішки водили тільки побутовців. Політичних людям не показували і людей не показували їм. А за мурами мертва тиша. Тільки у глуху ніч часом відчинялась брама, туди заїжджав вантажний автомобіль. А через короткий час брама знову творила прогалину, через яку викочувався таємничий автомобіль і щезав у невідомому напрямку. Так було завжди. Так було за Ягоди, так було за Єжова і до указу. Так було в двадцяті, тридцяті, сорокові роки – нічого не змінювалося відтоді, як започаткував роботу Дзержинський.
А Далекий Схід і Примор’я аж кишіли від “ворогів” народу. Їх завше тут було більше, ніж лояльного населення, тому бастіон на Партизанській не дармував ніколи.
Наступним місцем тимчасового утримання невільників була пересилка (пересильний табір) на шостому кілометрі, по дорозі на “Вторую Речку”. Цей табір був невеликий, оскільки в безпосередній близькості від міста не хотіли утримувати значну кількість небезпечних злочинців, тому й тримали людей тут не так довго. Відразу етапували цілими партіями в численні “управління ІТЛ”, і “шостий кілометр” не був ніколи надто переповнений. Тепер місцем, куди їх переводили, була бухта Весьолая. Сюди привозили на вантажівках тих, кого злодійськими ночами вивозили за браму із тюремних мурів. Вантажні “полуторки” були накриті парусиною. За ними тягнувся шлейф запаху хлорованого вапна, і машина мчала на “військовий об’єкт” в бухту Весьолая, куди заборонено було будь-кому заходити. Але звідти людей вже нікуди не етапували. Там їх закопували в прибережний пісок, і про них ніхто нічого більше не чув.
Отже, ці операції проводилися від часу панування в ЧК Дзержинського і до випуску на світ божий указів весною 1947 року. З того часу функціонування тюремно-каральної системи значно змінилася. Вантажні авто перестали робити нічні рейди: згідно з указом смертне покарання було замінено тривалим реченцем – двадцять п’ять років позбавлення волі з похідним позбавленням громадянських прав на п’ять років і, в більшості випадків, ще й десять років примусової висилки. Отже, всього виходить сорок років за дротами... Хто може це пережити?!

* * *
Для втілення в життя указів треба було мати могутній, численний і добре налагоджений апарат для розслідування і покарання винних у злочинах, добре обладнані для таких цілей будинки.
Не знаємо, і вже, мабуть, не будемо знати, коли цей комплекс в обрубі ТО з перетворення людей на “кадри” почали споруджувати. З певністю можна твердити, що пожвавлення в його розширенні і комплектації відбувалося якраз тепер, у післявоєнний час. Обладнання проводилося методично і швидко.
Початку не знаємо – понурий злодійський “секрет”. Тому будемо дотримуватися здогадки і логічної послідовності у розвитку каральної системи в Примор’ї, що, зрештою, залежала від її розвитку у цілому краю. Тому розширення і посилення системи можна віднести до часів “єжовщини”, а гострих форм у тих місцях воно набирає, мабуть, не у воєнний час, а лиш у повоєнний, з масовим напливом уражених закордонною чумою репатріантів. Зовсім можливо, що ці люди потайки були настроєні проти існуючих порядків у їх рідній країні, а більш справедливо буде міркувати, що вони мали причини бути настроєними проти осіб, котрі на той час були при владі. Але їм по-фарисейському інкримінувався виступ проти народу, а потім ще додали незначний атрибут: “власного”, і вийшло разом зовсім добре – “проти власного народу”. Вони й змусили Гвішіяні вдатися до рішучих заходів.
Тому на той час будинок – солідний будинок – на вулиці Суханівській у Владивостоці (злі язики твердили – усно, щоправда, – що цей будинок побудований ще за царя під університет, але через війну не був доведений до пуття) був вже заселений органами МГБ і чудово пристосований до потреб, які на той час були важливими. Обширні аудиторії перегороджені простінками, розділені на робочі кабінети. Навколо зведений мур з кронштейном із колючого дроту, як і належиться. Приставлена зовнішня і внутрішня охорона і забезпечена повна таємничість щодо того, що робилося всередені цієї “загадкової” цитаделі.
Такий розширений об’єкт для “обробки” людей, “чокнутих” фашистською заразою, вимагав місця, де можна було перетримувати цих невдах. В’язничий корпус номер два вже не вміщав жертв. Та й возити їх туди-сюди – зайва морока і витрата дорогого часу. Тому споруджено т. зв. КПЗ (камера “предварітєльного заключенія”) у пивницях, що вже були там готові і ще добудовані останнім часом. Самі пивниці також були переобладнані у довгі коридори, розділені уздовж на дві половини: одна половина – для служби, інша перегороджена простінками з цегли на невеличкі цимерки – “бокси”-вольєри і відділена міцними гратами від службового проходу, як сказано, для служби.
У цих підземних боксах перетримували переважну більшість жертв, поки їх не “оформили”.
Інше місце знаходилося на вулиці 25 Октября в будинку номер 12 – Контррозвідка на ТО. Це чотирьохповерховий будинок (ще тоді без каналізації), давно облюбований і відповідно загосподарений ще від незапам’ятних часів, практично, у самому центрі міста. То була кухня вже з традиціями, своїми звичками і гонором. І тут було своє самовистачальне КПЗ. Лише в порівнянні з фабрикою на Стуханівській не було зовнішньої охорони: скромний заклад, зверху нічого не побачиш. Навіть табличка-шильд якась непоказна – відразу не звернеш увагу. Але за дверима!?
Якщо добре розважити, то з обладнанням цих “передєлок” не було вже так і важко, ще не такі гіганти-об’єкти споруджувалися в країні. І від матірних владивостоцьких виникли дрібніші відгалуження в Чернигівці, Полтавці та інших районних поселеннях.
Гірше справа малася з персоналом, якому вводилося в обов’язок зайняти місця в кабінетах на Суханівській і в Контррозвідці на ТО. Потрібно було багато юристів на місця слідчих, уповноважених, прокурорів тощо. Тільки уявити собі: сотні кабінетів і не в одну зміну. Треба було швидко, фахово і, що найголовніше, справедливо виявити, вияснити і доказати винність кожного підслідного зокрема. А потім винести йому вирок – найбільш “справедливий”, якого ніколи не діждеться підсудний у будь-якій іншій країні.
Керівництво МГБ добре усвідомлювало собі, що це неабияка справа. Таку кількість спеціалістів з необхідною ерудицією і мінімальною практикою для ведення “політичних справ” не можна було підготувати за короткий час. Специфіка роботи полягала – як вже згадувалося – у тому, щоб виявити злочини на голому місці. А потім переконати себе, підслідного і прокурора з нагляду заведенням слідства (не говорячи вже про трибунал), що злочин є і підлягає найсуворішому покаранню. А час не чекав.
Попит викликав пропозиції: в “органи” нашвидку набиралися люди – здебільшого молоді – з огляду на їх “лічниє качества” (малося на увазі їх лояльність, нездатність до критичного мислення), без огляду на їх фахові дані. Пояснювалося це тим, що всяка людина з часом, у процесі роботи “наб’є руку”, і через рік-два буде з нього непоганий чекіст. А якщо не вийде – не велика втрата: можна звільнити з роботи цього і взяти на його місце іншого (“незамінимих немає”). Де ще є кращий полігон для практики “в єстєствєнних условіях”.
Підігнані важким матеріальним станом повоєнного часу, приваблені тим, що у такий трудний для людей час можна було користуватися “спецдопуском” – жерти і одягатися без карток і, практично безплатно, в “органах” опинилися переважно люди випадкові, кар’єристи і спекулянти. Брак ерудиції і досвіду підмінили “творчою” самодіяльністю. Бездарність – пихою і всецілою відданістю Сталінові і його зграї. Владивосток наводнився мовчазними чекістами, їх амбітними жінками, наглуватими з приводу місця роботи батьків дітьми. Розширилася мережа “спецмагазинів” без вивісок і інших пунктів провіантного і товарного постачання. Пригноблене населення задовільнялося німою заздрістю, дивлячись на ці “пункти”, де було навіть масло.
І все ж таки цих “спеціалістів” бракувало для нормального функціонування машини, призначеної для перемелювання людського матеріалу на переконаних зеків. Правдою зостається те, що вони працювали з великим перевантаженням. І не стільки від надміру злочинів, які належало відповідно зафіксувати в протоколах, як через невміння скласти “дєло” в стрункій послідовності розвитку каригідної діяльності підслідного, що мусило завжди виявити, викрити, демаскувати вовчий характер людини ще від самого народження.
Не допомагало й те, що у своїй більшості підслідні з політичних мотивів розуміли недоречність будь-яких заперечень щодо звинувачення і знали наперед, що їх справа програна. Тому підписували все, що б слідчий не підсовував. Зайвий допит – безцільне страждання – не допомагало це і слідчим. Бо треба було ще вміти сформулювати “дєло” так, ніби літературний твір з логічно обгрунтованим змістом, як на екзамені з мови і літератури за середню школу. Не всякому таке під силу. Не виручала тут і техніка послідовності запитань, “логіческі витекающіх із...”, завчених як “Отченаш”.
Сваволя у практиці дізнань запанувала така, якої ще світ не чув і не бачив. І їй, цій сваволі, судилося ще довго служити, хоч дещо в змодернізованій формі. Здібним називали такого слідчого, що “впік” жертву на лопатки, і останній визнав себе винним, переможеним. Визнав, не визнав – цього вистачало на “катушку”. Наслідком такої практики у проведенні слідства було те, що людина, раз посаджена за мури слідчої тюрми, ніколи більше волі не бачила (мається на увазі за політичний “злочин”). Ніхто, жодна особа дотепер ще не була звільнена з-під слідства за браком доказів її вини. Ніколи злочин не був меншим, ніж на визначення найбільшої кари згідно з приписаним пунктом статті КК 58. Візьмем для прикладу статтю 58 пункт 10 – “болтун”, найбільш поширений дотепер пункт. Він передбачував покарання від трьох до десяти років неволі. Ніхто не отримав менше “червонца”. Винятком “поблажливості” для “болтунів” було те, що в численних випадках їх випускали на волю після відбуття десятирічної муки при умові, якщо вижили. Та навіть ті “щасливці”. що опинилися за межами дротів табірних зон, доживали віку на відлюдді (між людьми їх ніхто не зустрічав), під пильним наглядом ЧК, живучи “тіше води, ніже трави”. Практично, вони зоставалися невільниками до кінця життя, тільки без офіційного конвою. Рідко хто з таких доживав віку поза межами в’язниці. Звичайно, для зменшення клопоту нагляду і для запобіжного заходу їх “ізолювали” знову, і вони доспівували свою життєву пісеньку за дротами.
Решта пунктів статті КК 58 (цифр і букв) звільненням не підлягали. Найгіршим, проте, був вирок, визначений через “ОСО” (особоє совещаніє). Цих засуджували тільки на “червонєц” (десять років), але на волю їх не випускали до смерті. То були люди виключно інтелігентні – мислячі люди, ізольовані без будь-яких доказів провини чи порушення закону. Тому й трибунали не мали підстав їх судити й “дєла” відсилали на розгляд “ОСО” з наперед тенденційною (потайки від жертви) характеристикою. Не було випадку, щоб “ОСО” відхилило чи анулювало чиюсь “справу” в звинуваченні “особливої небезпеки” хитрого підсудного і людину випустили б з-під варти.
В’язні, посаджені за вироком “ОСО”, заслуговують на особливу увагу з того приводу, що вони становили поважний відсоток від кількості політв’язнів, відрізнялися скромністю, залишаючись переважно і далі догматами-марксистами. Та впадає у вічі той факт, що навіть при тій сваволі ведення слідства на політичній підставі, коли ніхто не перечив органам ЧК у методах його ведення, ці органи були настільки бездарні, що не могли дати собі ради з людьми вищого інтелекту.
Ще раз доводиться нагадати, що береться до уваги період ... до указу 1947 р. Після указу відпала потреба користуватися послугами “ОСО” і указом від 1943. Бо слідчі-спеціалісти були вже достатньо кваліфіковані, а злочини, поповнені мільйонами людей, надто очевидними: воєнний час виявив усіх, хто був “за”, а хто виявив своє “звіряче” нутро і був “проти”. “За” і “проти” – протилежності. Для ліквідації “проти” й була налагоджена і розширена система, згадана вище.
Найменше клопоту було з конвойними і охоронними військами. Цю службу виконували мобілізовані кадровики, їх зачисляли до внутрішніх військ в необхідній кількості. Таким належався тільки відповідний інструктаж, не треба було дресирувати у них бестіянську натуру, бо вони і так були лихі на цілий світ і усе, що було в ньому живе. І – найголовніше – не треба було їм багато платити за службу, бо вони служили “срочну”. Відірвемося на хвилинку і уявимо собі, яку кількість найманої поліції – цивільної і військової – жандармерії, охоронної і конвойної служби треба було б оплатити у випадку, як це практикувалося і практикується дотепер на світі. Скільки ж то треба було б видатків?! А ще при такому розмаху “виробництва”!
Ще зосталося пекуче питання харчування. Воно ніколи тут не виходило за рамки “пекучих” проблем, а у післявоєнний час набрало особливо гострих форм. І все ж воно не потребує окремих пояснень, бо супроводжує нас постійно, як хронічне каліцтво протягом усього часу.
Укази 1947 року не внесли ніяких спростувань у засудження на підставі попередніх параграфів закону і попередніх поправок – “указів” до цих законів: хто опинився за дротами за рішенням “ОСО” чи на каторзі за указом 1943 року, так там і зостався – нічого не змінилося для них. Виграли лиш ті, що були засуджені на смерть і їх не встигли стратити. Ці зосталися живі.

* * *
Глибока осінь – листопад 1947 року. Спокійно і тепло. Повільно змінилися барви листя на деревах. Ще зволікають скинути з себе багатокольорові шати приморські велетні уссурійської тайги. Знехотя дерева відпускають по черзі поодинокі листки. А ті пливуть повільно долі до землі, з легким шелестом торкаються сплячої трави, покірно кладуться поруч зі своїми побратимами, що лежать ось тут ще не ущільненим шаром. Приморська осінь...
Тихо, як у небі! Заснули комахи, заніміли птиці. Не всякому пощастило хоч раз у житті дихнути чистим, свіжим і прозорим повітрям Уссурії, відчути спокій і забуття від цього огидного оточення, створеного на цій землі чи може занесеного сюди необачною людиною.
Ні, тут місцеве зло не могло народитися і прорости!..
Лиш для людей, котрі нас тут цікавлять, така свята уссурійська тиша не приносила жаданого спокою. Вона виводила приречених репатріантів з буденного оціпеніння, у ній, мов на повільному вогні, закипала внутрішня тривога: пекла немилосердно відчуттям безвідрадного майбутнього. Важкою мокрою плахтою був прикритий для них світ, через яку ні дихнути свіжим повітрям, ні зазирнути, що тебе чекає у найближчому майбутньому.

* * *
Опівночі з 15 на 16 листопада 1947 року люди, котрі у той час не спали і слухали радіо, почули важливу інформацію: “В країні ліквідується карткова система на харчові продукти і проводиться виміна грошей у відношенні один до десяти, тобто за один червінець – десять дотеперішніх рублів – дають один рубль теперішніми грошима. Гроші приймають у новому визначенні в усіх крамницях, більші суми можна виміняти у цьому ж відношенні в державних банках міста Владивостока. операція обміну грошей закінчується о дванадцятій годині шістнадцятого листопада”.
Реалізацію і обмін “старих” грошей почали відразу опівночі. Населення тоді ще нічого не знало. Тому цей нічний час використали для обміну ті, котрі знали наперед, що гроші “впадуть”. Той, хто мав гроші на збереженні в ощадній касі, отримував рубль за рубль до трьох тисяч. Решта грошей перераховувалась на загальній підставі. Рішення про обмін – 1:10.
Оскільки на те, щоб позбутися дотеперішніх грошей, виділялося лиш кілька годин (мається на увазі і до дванадцятої години дня, бо усього опівночі дано дванадцять годин), то не важко собі уявити, що робилося в місті: крамниці відчинилися згідно з розкладом годин і “відпускали” товари вже за новою ціною – за десять рублів те, що коштувало один рубль. Кожний розумів, що гроші втратили вартість, кожний старався їх позбутися до полудня хай хоч в ціні вдесятеро меншій, аби хоч не зовсім даремно пропали.
Але що було в крамницях до придбання? Якби було що купити й дотепер, то люди не ходили би обдертими і голодними, а червінці не складали б в мішки! Тепер населення кинулося купувати все, що під руку потрапляло. У порожніх крамницях люди душилися – ні вийти, ні зайти, почалася колотнеча, бійки. Зате “торговиє точкі” позбулися усього “неходового товару” – того, що людям не було потрібне навіть у найскрутніший час. І цього “товару” не вистачило, а гроші на руках зосталися. Люди вивчили основне правило економіки в один момент: “якщо за гроші нема що купити, то вони нічого не варті. А те, що за гроші було віддано – працю чи продукт – віддано даром”.
Люди кинулися до банку. Але там стояли такі черги, що годі було сподівалися, що вдасться обміняти хоч один червінець до полудня. Щоправда, біля обмінних пунктів банків пильнували порядок десятки озброєних міліціонерів. Черга посувалася повільно, а час не чекав... До банку приносили червінці грубими купюрами в мішках. То були непоказні собі люди, спрацьовані, з мозолистими руками й обвислими плечима. Хоча таких “мільйонерів” було небагато у черзі, однак це свідчило про те, що прості люди мали нахил до збагачення; таке явище не могло вважатися як природне, притаманне людині, вихованій в “дусі”. Убоге на мислення населення у своїй більшості дивилося на таких людей з неприкритою заздрістю, з люттю і не шкодувало їм із отруєної нестатками душі своєї ненависті. Такі вже ці люди. І, як завжди, пов’язували це з причинами усіх бід у країні. Гавкали на тих, кого не боялися, хоч ці “жмоти” їм нічого не були винні. Бо ті, що мали можливість лиш зателефонувати у банк, на яку суму зарезервувати їх рахунок, аби після обіду тільки провести відповідну операцію з перерахуванням тієї суми на нові гроші, ці люди були населенню або не відомі, або їх ніхто не ризикував би зачепити на свою біду.
У торбах тим часом декотрі люди принесли свою багатолітню кривавицю, свій піт, свої надії на поліпшення долі якщо вже не своєї, то, може, хоча своїх дітей. Так вони цінили свій придбаний червінець, так вони розуміли своє право на набуток за свій власний труд. Це були такі собі лихварі – “гопсеки”, не злодії, і ні сотика їм ніхто задаром не дав – то були люди праці.
Дотепер вони мали на збереженні (вони так думали) гарантію на безпечне майбутнє – капітал. Тепер виявилося, що їх безсоромно обдурено: вони берегли непотрібні папірці. Вони мали той недолік, що знали ціну власної праці і хотіли мати з неї користь. Чи вони мали ще й таке право? – над цим треба ще застановитись. А поки що вони прибули з поблизьких селищ, очікують черги до віконця банку, лиця безкровні – зажурені, їх відпихають на кінець черги, бо на них потрібно буде потратити багато часу, їх розгублені, перелякані очі неспокійні, вони надломаним винуватим голосом питають, цікавляться, котра вже година, – чи встигнуть... А тим часом небо хмариться над ними. “Ііш кулачйо! Вон куда девалось народнє добро!” – гомонять голі “патріоти”. Ніби від цього якраз залежить добробут людей, якщо і ці будуть убогі. А була це звичайнісінька і найбільш примітивна заздрість, на якій вже не раз хитрі керівники зробили інтерес, пустивши жертися людей між собою на цій підставі підбадьоривши і давши перевагу “чесним” голодранцям і ледащам.
Ще обмін не закінчився, як “мільйонери” вже зрозуміли, що зробили фатальну помилку, прибувши сюди зі своїми грішми для обміну. Вони відчули тривожний неспокій, у їх душі вселився страх. І справді. Ще обмін не закінчився, як їм запропонували зібрати свої пожитки і “слєдовать” (прокляте мільйонами людей слово) у найближче “учрежденіє” для вияснення справи. Тут їх гроші перерахували і конфіскували, а їх самих замкнули під ключ як економічних диверсантів. Хто ще нині поручиться, що ті гроші не були використані для приватного вжитку хоч частково? Адже власникам не видали навіть посвідчення, навіть хоч якої цидулки замість вилученої-зрабованої суми. А їх самих... покарали (була чутка, що згодом звільнили). Ще б!
У наступні дні після грошової операції з обміну, а фактично – після повального грабунку населення у масштабі цілої імперії, бо більша частина грошей була на руках у населення, поширилася чутка: “врєдітєлі” якраз оті, що приносили великі суми у банки для обміну. І були таким способом – мудрим способом – викриті. Вони (обов’язково пов’язані з імперіалістичними шпіонськими центрами) навмисне зібрали народні (а не чиї-небудь) гроші у мішки з метою економічного шкідництва. Грошей ніде не вистачало, не було вже навіть чим виплачувати “рабочим”. Паралізували, бач, грошовий обіг у країні на шкоду людям.
І як же тут не згадаєш гоголівського чорта, що вкрав з неба місяць і сховав у мішок, аби людям було потемки ходити. Тільки у Гоголя є той недолік, що не вияснено, з якою ще вражою силою чорт мав стосунки? На чию користь він працював?
Шкідників ліквідовано шляхом грошової реформи. І нехай би спробував хтось поставити під сумнів це твердження, а тим більше – заперечити. Ніхто б на таке не зважився. Хоча всякий розумів безглуздість цього твердження.

* * *
16 листопада 1947 року начфін погранскладу № 2 капітан Приходько виплатив робітникам складу аванс по п’ятдесят рублів, в тому числі і репатріантам.
На короткий час була припинена робота, проведені збори, пояснено людям, якого нищівного удару зазнали ворожі сили, котрі жили з нетрудової копійки. “Від нинішнього дня новий цінний рубль буде мати тільки той, хто його заробить власним мозолем”, – патетично говорив “храмой бєс” перед різноколірною публікою в обрубі погранскладу № 2. Обіцяв і клявся великому-превеликому, мудрому-премудрому та усій його зграї, що відтепер подвоїмо-потроїмо наші зусилля, аби прославити його невмируще ім’я в просторі і у віках своєю відданою працею.
Хліб від цього дня продавали без карточок і скільки кому хотілося; навіть безпритульні діти наїлися того дня хліба досхочу. З іншими харчовими продуктами ще “поки що” (горезвісне і довгоживуче “пока єщо”) не ладилось: то не підвезли, то не встигли, то щось там перешкодило, то... словом – “пока єщо”.
Компанія демобілізованих зустрілася ще того самого вечора, щоби поділитися враженнями. Підсміювалися з того, що на нинішній день найбільше грошей мали урки, хоча через це багато “щипачів” опинилися під арештом.

* * *
Наприкінці листопада 1947 року Остап допомагав натягнути брезентовий тент над скринею “студебекера”. Це було вдосвіта. Підійшов всюдисущий сновида – Ізмєстєв, став збоку і довго приглядався нібито до роботи. Остап зауважив, що Ізмєстєв кілька разів затримав уважний погляд на ньому, а потім відвертався і придивлявся до фотографії. Не було сумніву: Ізмєстєв виловлює чергову жертву з-поміж робітників складу. Остапа охопило якесь непевне передчуття. Щоб він відчув страх, то цього не можна сказати, бо страх – це завжди наслідок вчиненої провини, за яку не хочеться, але треба відповідати. Мабуть, люди, що вчинили зло, завжди неспокійні, бо мають страх. Ізмєстєв ще трохи покрутився, не мовив нічого і, ніби заклопотаний, пішов собі геть.
Після роботи приковиляв сам “Клюшкін” (винятковий випадок) до фанзи і брутально прогнав Остапа у барак, звелівши забрати з собою усі свої речі і більше в майстерні не з’являтись. Яке було здивування, коли він пішов услід за Остапом аж у барак (тут його дотепер ніхто не бачив), шмальнув від серця палицею по перекладині верхніх нар і з люттю звелів: “Ложісь здєсь, гніда недобітая”! – це вже було щось нове. Остап завжди був вразливий до хамського ставлення до себе: він ніколи не давав приводу до цього. Не стримався і тут:
– Ви мене зневажаєте, товаришу майор, а я не знаю причини, за що! По-перше, я не військовий.
– Малчать! ... твою тригосподабога мать, фашіст, замєчанія єщо мне дєлать!!! – перервав Остапа замполіт.
... Починалися перші нічні приморозки, погода стояла чудова, наближалася календарна зима.

* * *
28 листопада 1947 року вдосвіта сонного Остапа хтось сильно смикнув за ногу. Потім швидким рухом здерли з нього дрантливий коц, і він зостався розкритий. Спросоння Остап не міг зрозуміти, що це твориться з ним. Учора ввечері виходив до міста з Борисом, був допізна – спав тепер твердо.
– По-одимааайся! – мов гадина зашипіло над головою.
Остап насилу розплющив очі, оперся на лікті і почав підніматися, щоб сісти... При слабому світлі від жарівки, що висіла під стелею бараку, побачив перед собою Ізмєстєва. Той стояв ногами на долішніх нарах, однією рукою тримався за край верхніх нар, у другій руці тримав пістолет, націлений чорною крапкою дула цівки просто у перенісся Остапа. Збоку стояли двоє військових з автоматами, хлопці – таки із залоги самого складу № 2. Ще два солдати стояли в дверях, опершись об одвірки з автоматами напоготові.
– Злізай! Руки вгору! Обшукати! – скомандував Ізмєстєв своїм притишеним голосом, поводячи пістолетом за головою Остапа. – Одівайся!
Далі пішло все як по маслу: Остапові зібрали його пожитки в мішок, впевнилися, що він нічого чужого не назвав своїм. Ізмєстєв сягнув до кишені вільною рукою, блиснули нікелем американські кайданки, і він фахово защемив ними руки Остапа на зап’ястях. Вивели надвір.. Перед бараком стояла “полуторка”, коло неї ще троє озброєних солдатів.
Опустили задній борт кузова авта і, мов перце, висадили догори арештованого, оскільки той мав закуті руки. Ізмєстєв застеріг Остапа, що стріляє добре, сів поруч з шофером, а всі сім конвоїрів обступили заарештованого.
– Паєхалі? – впевнився шофер – також військовий.
– Паєхалі! – відповів сержант зверху авта.
Рушили з місця, і через яких п’ятнадцять хвилин опинилися на вулиці 25 Октября, дім 12, вивіска виголошувала: “Контрразведка на ТО”. Опустили задній борт, зняли Остапа і його мішок, пройшли через двері, і тут Ізмєстєв зняв з нього кайданки.
Усе робилося настільки фахово, злагоджено і послідовно, що Остап не встигав усвідомити усього того, хапнутися за кінець нитки подій. Він був одурманений – не зауважував важливості моменту.
Тим часом уже розвиднілося.
Десь ніби з-під землі біля арештованого виросли ще два офіцери. Ізмєстєв пішов попереду, Остап з конвоїрами за ним. Піднялися на другий поверх в обширний, чистий і світлий кабінет. За масивним столом сиділи три вищих офіцери. Між ними шпакуватий, стрижений майже “під нульку” худорлявий полковник. Ескорт залишився за дверима, Ізмєстєв став струнко біля дверей.
– Товарищ полковник, – рапортував Ізмєстєв, – заданіє по задержанію опасного преступника виполнєно!
– Абашлось бєс ексцесов? – перепитав штивний полковник, встав з-за столу і протягнув руку Ізмєстєву.
– Как приказано, товарищ полковник!
– Поздравляю! Да бєріте стул, садитесь же!
Ізмєстєв присів на стільці трошки збоку від стола – Остап стояв майже посередині кабінету, ніби зовсім зайва особа у цій компанії. Один з майорів перебирав ще якісь папери, полковник дивився некліпаючими, червоними від недосипання очима поперед себе; усі мовчали. Видно було, що прийшли сюди спеціально, аби з усіма почестями прийняти “опасного преступніка”. Але тепер вже думали про нього, як рибалка про рибу, що опинилася в матні.
Не квапилися. Нарешті майор взяв в обидві руки якийсь документ із твердого шарого паперу, випростався в плечах, аби йому було далі від очей, уважно придивився до нього і почав різким владним голосом запитувати:
– Фамілія?!
Остап відповів якимсь придушеним голосом.
– Ти што! Язик проглотіл? Ану – громче!
Остап повторив.
– Імя, отчество, год рожденія... – і почалося, як завжди в таких випадках буває.
Коли було встановлено анкетні дані, майор звернувся до полковника, назвавши його по імені і по батькові: “Сходітса!”.
– Тепер раскажи нам о своїх прєступлєніях, небось ти много людєй убіл, немало человеческой крові напілся за время, так сказать, своєй деятельності! – звернувся полковник до Остапа.
Голос у полковника сухий, неприємний. Та найбільше вразила арештованого недоречність узагальненого запитання.
– Я взагалі нікого і ніколи не вбивав, – насмілився на відповідь Остап, – та й що то ви мені таке закидаєте, ніби я... я... – затявся він перед офіцерами.
– Подойді к столу! Живо!!! – загарчав на нього полковник. Взяв від майора папір, встав.
Остап ступив пару кроків уперед.
– Стоять, – зупинив його полковник, вперся у нього тупим поглядом, витримав хвильку, а потім швидким рухом повернув документ заповненим боком до Остапа, витягнув руки наперед через стіл і гримнув:
– Узнайош?
Документ був заповнений німецькою, там були записані ті самі особові дані, про які щойно його розпитували російською. На лівому куті паперу красувалася його фотографія: простоволосий, свіжопострижений з боків при самій шкірі, лиш на верху голови зіставлений короткий чуб, так званий Wehrmachtsschnitt. Вимарніле лице, тоненький карок збігав від підборіддя долі і ховався у аж надто заширокому комірі зимового, чи радше сказати осіннього плаща, застібнутого по-військовому до самого верху. На грудях, мов у арештанта, красувалася велика біла таблиця з номером 2933. Табличка трималась на мотузочку, який добре було видно на темному плащі. Остап бачив цю фотографію перший раз у житті. не міг тепер нагадати собі, коли його сфотографовано. Якусь мить стояв мовчки, пригадуючи, коли би то могли його сфотографувати в отакому вигляді. Смутно вирисувався в пам’яті випадок, коли їх кількох забрали з гофу, просто із занять і запровадили через запасний прохід у штахетах до фотографа. Дивився на документ, а полковник чекав, доки “неопровєржімая уліка” викличе відповідний ефект, а він, чекіст, прочитає на його обличчі розгубленість, відтак зламаність і нарешті цілковитий моральний розпад. В душі полковник заздалегідь уже тішився, як жертва буде корчитися перед ним, мов весняний листок від наглого вогню.
– Атвєчай! – закричав незадоволений начальник, не отримавши очікуваного результату.
Крик полковника вивів арештованого зі спогадів, і він відповів зовсім щиро:
– Я бачу цей папір уперше в житті!
То була правда. Він своє “досьє” не бачив у такому вигляді жодного разу. Далі переступив з ноги на ногу і замовк. Хотілося б ще щось сказати, пояснити – ніби шукав чогось у пам’яті і не міг знайти. Думка, ніби птиця, ненароком спіймана у шорстку долоню, пручалася під черепом – не знаходила собі виходу.
– А ето? Твоя подпись?! – полковник сунув папір ближче в обличчя Остапові і показав місце підпису пальцем другої руки, не зводячи палючого погляду з обличчя жертви.
Остап підступив ще крок і придивився: так, то був його власноручний підпис. Він пригадав собі, що третього чи четвертого дня після прибуття на вишкіл, Давидюк запровадив цілу їх групу у штабний будинок, і там він разом з іншими підписався на вказаному місці звичайним штубацьким способом. Фотографії тоді не було. Тому він і не міг відразу признати цей документ. Тепер вже пригадав собі це.
– Так, то я підписався! Я тільки забув про це!
– Забил! Відал?! Доброволєц есес забил! Пріпомнім!
– Ретельно обшукати його! – звернувся полковник до Ізмєстєва, важко опускаючись на своє місце.
Арештанта вивели в коридор. Тут стояли вже викликані два хлопці у військовій одежі. Роздягнули до шкіри і почали промацувати кожний рубець одягу. Вилучили всеньке “добро”, яке він тільки мав. Забрали листи, папір, фотографії, вже зроблені в бухті Чусовая, і гроші.
Хлопці діяли швидко, фахово. Ізмєстєв приглядався.
Остап стояв зовсім голий. Скільки вже разів йому доводилося бути у такому вигляді перед одягненими людьми, але завжди відчував якусь незручність, якесь стидливе приниження. У такий час він був більш роззброєний внутрішньо, як роздягнений зовнішньо. Навіть тоді, коли такий акт був неминучий, допустимо, для медичного огляду, і тоді він почував себе завжди ніяково. Тепер справа малася інакше, бо несла в собі присмак грубої зневаги, знущання. Усвідомлення своєї безпорадності перед лицем грубої сили гнітило душу, ранило рештки почуття власної гідності, нівечило у ньому саме поняття “людина” до решти. Пережиття попередніх років, нестатки, погорда над ним від осіб, нічим не кращих від нього, довголітнє існування на грані між життям і смертю викликали нарешті голод до самопризнання, огиду до упокорення. Тепер, коли розум не був притьмарений крайнім голодом, не був притуплений нагінкою дрином, браком часу на роздуми через зненавиджену працю, а був здатен відчувати моральну зневагу, Остап це відчув, і відразу дуже боляче, пекуче. Він не зауважив, що експеримент, виконаний над ним долею-мачухою, зробив його хворобливо вразливим. а не навчений ще з дитинства ділити людей на “своїх” і “чужих”, то мав жаль до отих манекенів, що виставляли його на посміховище – на його думку – без потреби.
Коридором шмигали зосереджені повновиді секретарки-машиністки зі жмутами списаного паперу в руках, кидали байдужий погляд у його бік, і він стидався. Не розумів ще, що він навіть не епізод у їх житті, що вони спостерігали вже сотні подібних екзекуцій і ще побачать немало. Що вони тепер зачерствіли до подібних сцен, а на майбутнє зостанеться тільки суха узагальнена пляма в їх пам’яті, де він не буде мати окремого місця, як і всякий інший арештант, що зустрічався у коридорі контррозвідки, коли вони там працювали.
Обшук закінчився тим, що йому звеліли ще розставити ноги, розчепірити пальці на руках і присісти кілька разів на місці. Обрізали металеві гудзики на штанах, пряжки від шнальок і відрапортували Ізмєстєву-мумії:
– Больше нічево нє обнаружено, товарищ капітан!
Його знову ввели у кабінет. Вилучені речі поклали на окремий столик, мабуть, для того він тут і стояв. Замість вилучених грошей йому дали папірець зі вказаною сумою, усе решта залишилось без поквітовання. Мабуть, тому, що не представляло собою будь-якого corpus delicti, не мало жодної причетності до справи.
– На, підпиши ось тут! – звелів Ізмєстєв, поклавши перед арештованим на столику тільки що заповнений бланк з особистими даними і відміткою про затримання. – Можеш прочитати, якщо хочеш, – додав єхидно.
Остапа вивели з кабінету начальника контррозвідки (про це він здогадався сам) і попровадили до виходу. Внизу вже чекали вищезгадані два офіцери, покурюючи “Беломорканал” і базікаючи безтурботно про всілякі нісенітниці. Ізмєстєв знову закував руки арештованому, але вже не за спиною, а спереду – це значно краще, бо Остап встиг зауважити, що ці делікатні кайданки здатні самі затискатися, якщо шарпати руками. Спереду зручніше було тримати руки спокійно. Виявилося: треба було ще чекати на “воронок”, що мав ось-ось під’їхати.
У душі Остапа щось зламалося. Ніяк не міг зібрати думок, ні простежити, ні встигнути думками за всім, що з ним робилося. Дійсність ніби враз була розірвана, пошматована на клапті і розкидана вітром, а він не міг її позбирати і довести до якогось пуття. З ним повелися, як з бездушним об’єктом, з яким працювали, – це з одного боку, а з другого – “опіка” над ним була справді гідна великого злочинця.
Надворі перед входом у контррозвідку почувся гул мотора, “Пашлі”! – і Ізмєстєв попрямував попереду, а офіцери з арештованим Остапом – за ним. Ізмєстєв зайняв місце біля шофера, а вони позаду. “Вілліс” підскочив на місці, мов цапок, і покотився найкоротшою дорогою на вулицю Партизанську. Лиш кілька хвилин, і вони опинилися перед вхідною хвірткою слідчої тюрми.
Ізмєстєв енергійно вискочив з машини першим, показав цидулку черговому у віконце, і вузькі дверцята прохідної відчинилися. Офіцери підхопили Остапа попід пахи і майже винесли його через дверцята “вілліса” просто у вузький прохід при тюремній брамі. Мішок вкинули за ним і повернулися назад; дверцята зачинилися, черговий зариглював їх важким і товстим сталевим шворнем.
Це вже була територія тюрми.
Ізмєстєв передав через віконце черговому пістолет ручкою наперед, відімкнув “браслети” на руках арештованого. Представника тюрми чекали недовго. Із внутрішнього боку брами зателенькав глухенький дзвіночок, другі дверцята проходу відчинилися, і увійшов дебелий старшина з червоною опаскою на рукаві. Старшина звірив, як годиться, документи на “прихід” інвентаря-людини, промацав речі в мішку і обшукав Остапа ще раз (сьогодні вже втретє), кивнув мовчки черговому, щоб той відчинив прохід у бік подвір’я. Дверцята відчинилися, і старшина мовчки провів арештованого та Ізмєстєва на територію тюрми. Сам пішов попереду, за ним – Остап з речовим мішком і Ізмєстєв. Підійшли до вхідних дверей другого корпусу. Перед дверима старшина вперше заговорив: “В путі слєдованія по сторонам нє смотрєть – смотрєть под ноги, прі встрєчє с пастаронніми стать ліцом к стєнке, голову опустіть. Ждать разрешенія следовать дальше. Голову нє поднимать на всьом путі слєдованія. За нарушеніє етіх правил будут применєни строгіє мєри наказанія. Понятно?!” – і, не чекаючи відповіді, закалатав у залізні двері. Ще кілька секунд, і заскрипів давно немащений замок хвіртки з високим порогом, прорізаної в одній половині дверей. першим увійшов Ізмєстєв, за ним старшина штовхнув Остапа, а сам ступив останнім.
Коридор був ще раз перегороджений зараз за дверима товстими сталевими прутами – пройти далі було неможливо. Після коротких формальностей внутрішній черговий відчинив прохід у сталевому штахетнику і пропустив усіх у темний коридор.
Сходи вгору і знову сталеві прути товщиною не менше ніж двадцять міліметрів. Коротка затримка – і всі троє опинилися на третьому поверсі другого корпусу для політичних підслідних владивостоцької в’язниці. Коридор темний, без вікон, слабо освітлений.
Остапа поставили лицем до стіни, руки за спиною.
 
Наші Друзі: Новини Львова