Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83203
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Василь знав, що Остап отримав від Грицька близько ста рублів і гроші поклав у маленьку валізочку під ліжком. Після закінчення роботи Василь занепокоївся, захотілося вийти і випити баночку “тмінної”.
– Підемо до “Красного бардачка”? – запитав Остапа. Той відмовився.
– Ти іди зараз, а я ще закінчу оті штани – щось буде за них! Чекай мене на базарі при вході.
Василь пішов, взявши мовчки гроші із валізочки.
Відчувалося, що він котиться у прірву – спивається. Поведінка вже не підлягала контролю.
Остап не витримав, покинув вигадану роботу (щоб не йти з Василем) і пішов за ним до міста. Коло будочки Василя не було. Навідався у “Железко” – там також його не застав. Стало тривожно на серці. Рушив, як домовилися, на ринок – але і там його не було. “Де ж його шукати? Адже грошей не має! Щоб не наробив якоїсь біди!” – подумав Остап.
Уже стемніло, коли він пішов ще раз на ринок. Там залишився тільки сторож. На майданчику перед виходом з ринку бовванів у тьмяному освітленні силует Василя на широко розставлених ногах. Остап підійшов до нього. Василь тримав печені глосики, ледь прикриті шматком подертого паперу. Був геть розхристаний, без пілотки, без погонів і, що найважніше, – без чобіт на ногах. Зовсім босий. З кишені офіцерських галіфе із зеленим кантом стирчала шийка літрової пляшки з “тмінною”. Василь був безтямно п’яний.
Остап лиш минув вузьку хвіртку, як до нього підійшов добродушний сторож і запитав:
– То, може, ви товариш он того, що не вступається з ринку? Каже, що на когось чекає. Я йому товкмачу, що вже пізно, що ніхто не прийде. А він своє: “Хто? Він не прийде? Ти ще не знаєш його, прийде, обов’язково прийде...”. Знаєте, тепер заборонено стороннім перебувати на ринку. Може б, ви якось його вивели звідси!
– Василю! – гукнув, підійшовши, Остап.
– А? Ти прийшов? Прийшов! Я знав, що прийдеш. А ти думав, що я про тебе забув? Ні-і-і!.. Ось! – і повернувся кишенею, з котрої стирчала горілка, щоб практично доказати, що “не забув”.
Треба було якось зарадити, адже вести його до казарми у такому вигляді неможливо. Забрав від Василя горілку, закуску, підпер легко ліктем і повів униз на Мельничну, до Борисової хати. Вдома була тільки мати. Дала Василеві попити якогось квасу, понюхати нашатирного спирту – не допомогло, аж доки Василь не виблював трохи випитого. Його хилило на сон. Мати принесла десь від сусіда моряцькі штани, закороткі і замалі всюди, але не було ради підібрати щось путнє, вигнався “завеликий”. Черевиків на ноги також не знайшлося – розшукали гумові калоші. Сяк-так приодягли, і хлопці подалися долі вулицею до переїзду, а далі на погрансклад № 2.
Черговий офіцер хотів поганьбити Василя, але той мало не кинувся на нього з кулаками. Остап ледве допровадив вже розкислого Василя до фанзи і там поклав спати: у казарму офіцер не радив вести.
Вранці Василь прийшов до тями. Мовчав цілий день.
Надвечір вони пішли в “Уссурі”. Зустріли знову ту дівчину, з котрою Остап домовлявся. Вона швиденько скомбінувала ще два квитки, якось виміняла їх так, що вони усі троє опинилися поряд. Під час сеансу дівчина витягнула від Остапа обіцянку, що той обов’язково прийде до кінотеатру, тільки появиться новий фільм.
Василь від того дня покинув пиятику зовсім. Сашка не хотів більше визнавати за товариша. Вважав, що Сашко відрікся від нього не через свою “принциповість”, а через те, що Василь перестав мати зайві гроші.
Остапові пощастило ще два рази бувати в “Уссурі”. І кожного разу на нього чекало те дівча з квитком у руці. Він провів її додому. Жила вона далеченько, аж у кінці вузької затоки, – трамвай туди не ходив. Біля її дому попрощався з нею і приспішив ходу назад, до трамвайної зупинки.
Десь через тиждень, коли з’явився на екрані новий фільм “Александр Невский”, він пішов знову. Дівча вже чекало його з квитком при вході у кінотеатр. Під час сеансу вона прошепотіла, що нині після фільму вони підуть до неї додому в гості. Невеличка на зріст, опецькувата, з кругленьким чистим личком, гарячими темними очима і шорстким неслухняним волоссям – ця дівчинка без маєстатичного вигляду (як, наприклад, Ліда) і без вишуканої поведінки виявляла таку категоричність, що він навіть не пробував відмовлятися.
– Мама нас уже чекає! Я її попередила ще того разу! – нагадувало це говірливе і непосидюще дівча. По дорозі вона ще приквапцем повідомила, що більше нікого не буде, бо батько не повернувся з війни до них, зостався з якоюсь іншою жінкою “на западє”. Старший її брат “сидить” за якийсь незначний проступок, бо “дали” тільки три роки – це ще до Указу. Тепер – мама сказала – дали б більше. Разом з тим вона квапила Остапа, тягнула за рукав, щоб швидше іти, – геть по-дитинячи. Її балакучість була ще й вигідна: ніж дійшли до її дому, він вже непогано орієнтувався у тому, що його чекає в хаті.
Остапові було невигідно ходити пізно вечорами, витрачаючи вже й так підірвані сили. Вранці ж бо треба бути на роботі, а назад вертатися неблизько. Тим часом його немилосердно тягнуло до домашнього вогнища, до тієї неповторної атмосфери, яка буває тільки у затишку приватного життя, коли уся “казенщина” зостається за стінами оселі, – туди, де сподівалася відпочити втомлена душа. Ішов, слухав безконечне щебетання незгіршеної ще життєвою практичністю дівчини, а в грудях щось тремтіло, обіцяюче тривожило.
Забралися східцями на високий берег, а далі мощеною стежечкою до невеличкого подвір’я. Невеличка хата, слабеньке світло на причілку заскленої верандочки. Терпкий запах японської хризантеми і чорна пляма на землі трохи збоку від хати, очевидно, з-під вугілля. Коли Остап опинився у цьому маленькому царстві домашньої тиші перед самим входом на веранду – зніяковів. Ніби доторкнувся до чогось святого, йому не дозволеного.
Дівчина хвацько підбігла до вікна, у котрому світилося, постукала і гукнула: “Мамо, ми прийшли!”. Незабаром відчинилися засклені двері на веранді, в скупому світлі з’явилася статна жінка і гортанно промовила:
– Входіть, будь ласка!
– Добрий вечір! – привітався Остап, піднімаючи картуз.
– Іриночко, проведи гостя – в сінцях не світиться!
У світлиці було чисто, відчувалося, що тут мало перебувають люди, – чисте як надворі повітря, прогріте від печі. Масивний стіл, накритий товстою скатертиною з довгими френзлями, комплект стільців з високим запліччям стояли рівненько довкола столу. Масивний вазон з фікусом аж під стелю займав цілий кут світлиці. За столом була відкрита книжкова шафа, на її полицях рівненько стояли солідні фоліанти, справляли враження декоративності і не нагадували, що є для практичного вжитку. Ліворуч, на глухій стіні проти вікна, висів невеликий килимчик, а під ним тверда софа з обшитим оксамитом запліччям. Добре нафарбована підлога, а на ній аж до стола вже стоптаний, колись дорогий хідник. На стіні, геть за столом, висіла копія одного із шедеврів Айвазовського – “Після бою”.
Взагалі світлиця робила враження залишків минулих добрих часів, з гідним уваги і пошани наповненням ще й тепер. Видно, будиночок мусив належати якійсь статечній родині. Відламком тієї родини мала бути, мабуть, господиня. Від самого початку Остап був приємно вражений.
– Іринко, вчися обходитися з людьми! – звеліла господиня хати. – Поки ми розмовляємо, постав нам щось на стіл! – сіла на софі і запросила Остапа сісти поруч. – Сідайте отут!
Невимушеність і помірна стриманість господині були очевидними. Помітивши ніяковість гостя, вона відразу спробувала її розвіяти:
– Ви нас не осудіть, що ми вас запросили до нас, – звернулася відразу до Остапа, – ми, знаєте, зосталися самі з Іриною. До нас ніхто не приходить, сидимо отими вечорами, мов закляті. Вона мені відразу сказала, що домовилася з “якимсь” – дотепер не знаємо вашого імені, що буде купувати йому квитки на чергові фільми. Я й сказала, щоб вона вас запросила додому. Хоч нам веселіше буде, якщо вже ви не будете задоволені.
Іринка принесла пляшку якогось лікеру. То мало бути ще з передвоєнних запасів. Потім поставила пару тарілок: одну з нарізаною ковбасою (виглядало, що вона має якийсь особливий “допуск”, інакше – звідки ковбаса?), другу з кетовим кав’яром (це можна було придбати в “комерческій” крамниці за “солені” гроші).
Розум та інтелігентність цієї жінки на другому кінці світу були несподіванкою для Остапа. Вона випивала разом з ним, запобігливо обминала можливість виникнення небажаних бесід, влучно відгадувала, що його морально могло не влаштувати. По-мистецькому нищила бар’єри незручності, створювала атмосферу невимушеності. Якось ніяково було швидко залишати гостину.
Час, однак, не чекав. Засиділися до пізньої ночі, треба було-таки добиратися якось до свого леговиська у фанзі, на території складу. Рад не рад, встав від столу і сказав гостинним жінкам, що мусить добиратись “додому”. Тепер вони вже знали, що він не тутешній і дому ніякого не має. І його не затримували. Тільки проінформували, що трамвай вже не ходить, доведеться добиратися пішки. Ще раз уточнили напрямок навпростець, через гребінь перевалу, куди йому треба було йти.
– Надіюсь, вам не треба буде зайвий раз нагадувати, аби ви до нас заходили як до себе додому. Заздалегідь домовимося, що від цього ми собі взаємно не будемо нічим зобов’язані, – мовила на прощання господиня.
Вийшов. Його відпровадили до східців на стрімкому березі, далі рушив сам.
Йшов догори нерівним, вибоїстим шляхом, підсумовуючи зміст приємно проведеного вечора. І все ж таки натяк на брак довір’я між людьми з приводу небезпеки “попастися” через необережно сказане слово гальмував певність у собі й тут. Навіть, коли їх було тільки троє. “Що за мара? – думав ідучи Остап. – Усіх цих людей зв’язувало і єднало оте правило гри в мовчання. І мама Іринки вміло обминала в бесіді те, що можна було пояснити як прояв осуду існуючого порядку або незадоволення безпорядками, недоліками. Усе вона вміла приховати, хоч і видно було, що робить це навмисне. А така поважна особа”.
Нарешті добрався до пункту на земній кулі, призначеного йому існуючою системою, вже над ранком. Не заснув відразу. Пообіцяв собі, що при найближчій нагоді зайде до тих людей знову. Відчував добре натренованим нюхом, що його запрошували не просто так – для “належиться”.
На жаль... Більше не пощастило йому там відпочити, забутися на мить в безконечному часі і просторі: ні в найближчому майбутньому, ні пізніше – ніколи.
Ніби задрімав, але почув, як Ліда прийшла вже на роботу і в сутінках намацувала дірку в замку своїм ключем. Діждався, поки вона зайде у свою сепаратку, встав, пішов помився і почав готувати собі сніданок. У сінцях почувся гомін: прийшов водій.



* * *
...Три указа накаркала
На одну дорогу...
На яку це? На ковану?
Ну вже наробила...
Да шесть тысяч в одной версте
Душ передушила...
Т. Шевченко
Однак не три укази, а лише два, зовсім конкретні – оголошені весняної пори 1947 року. А далі вже сходиться, бо справді обидва укази “на одну дорогу...”. “Укази 1947” були не “накаркані”, а викликані “історичною необхідністю” на даному конкретному етапі розвитку – як господарського, так і суспільно-політичного.
Етап розвитку базувався на тому, що попередні накреслення комплексного будівництва (ось тільки не вдається докладно визначити: що будувалося?) були успішно завершені, виконані і відповідно перевиконані. Як логічний наслідок цього грандіозного завершення, настав час нових накреслень і завдань для їх ще більш успішного завершення в майбутньому. То й був “конкретний етап”. Накреслення для подальшого розвитку прогресу (себто поступу вперед) диктувалися наявними досягненнями планового (не стихійного) господарювання, знову ж таки – сказано – успішно завершеними.
А прогрес – не жарти! Історично доведено, що він чекати не буде, зупинити його неможливо. Не скеруєш куди треба (єдино правильним напрямом) – піде катзна-куди, не повезеш – піде сам. Піде стихійно, безпланово. Отже...
Так науково обгрунтований поетапний поступ уперед створив передумови, поштовх для подальшої діяльності, від яких нікуди не подінешся, – це і є історична необхідність. Ось чому укази на початку сорок сьомого не були “накаркані”. Виходить, вони були своєчасно запліднені здоровим сім’ям і роди були своєчасними. Ось безпосередня підстава для появи на світ першого указу – повсюдне і суцільне злодійство, грабунки, параліч господарської діяльності й узгоджена діяльність суспільного паразита – “малини”, “чорної кошки” та їх фракцій. А підстава для появи на світ другого указу – надмір (мільйони) покривдженого населення, котре могло бути незадоволене власним існуванням, мільйони людей, що завдяки воєнним обставинам висунули носа поза межі своєї держави, – хіба ж їм можна вірити? Хто їх знає, що вони думають, чим вони там дихають? Хіба буде перебільшенням допустити, що більшість збідованого населення належала якраз до тих двох категорій “порушників” і (що їм буде легко доказано) “злочинців”?
І загадка таки зосталася не розв’язана: чи поява такого суспільного стану була стихійною, чи заздалегідь запланованою? Адже це не випадково. Бо випадково навіть щурі в курнику не виникають. А люди не щурі... З цією загадкою – стихійно чи закономірно – треба йти до ворожки...
Трохи тут не штимує. Бо в першім випадку є незаперечна наявність злочину – крадіжка чи грабунок з розбоєм. Залишається завдання: знайти злодія і покарати. У другому випадку – є люди, потенційні вороги... чиї вороги? У першому випадку відомий злочин – невідомий злочинець. У другому – є злочинець, а злочин ще для нього не готовий.
І усе це на фоні грандіозного плану прославитися ще більше (що там тріумф над руїнами Берліна) історичними досягненнями в царині перетворення мертвої Колими і Чукотки на Квітучий край. Нереально? Усе в руках Генералісимуса реально. “Він” задумав! То вам не віл п..нув. І знову це підтверджує своєчасність сплодження указів.
Ці люди, котрі підпадають під укази, так прагнуть прийняти безпосередню участь у виконанні цього грандіозного плану, що одні (злодії) що хочеш крадуть, щоб опинитися на Чукотці, а інші признаються до якого хочеш злочину, самі такий придумують, аби опинитися на Колимі, щоб їх не оминула честь разом із іншими прогріти вічну мерзлоту своїм вигімнастикованим тілом, скропити її своєю сукровицею, погноїти власним трупом і засіяти білими кістками. Таких мільйони-мільйони!
Е, так розумувати не належить. Такий вступ до чергового викладу фактів - поганий, невиправданий пасквіль. Нечесно, нечесно! Рушійною силою для штовхання прогресу вперед в історичному плані не були якісь абстрактні “накреслення”, “етапи”, “досягнення”, “стихія”, “грандіозні плани” – та чого тут тільки не нагороджено, не навалено! Скільки жовчі в людини, що так думає!
Такі збочення у трактуванні, таке незнання справжнього стану справ у країні допустиме тільки для розніжених європейців. Для байдужих до свого завтрашнього дня американців. Але тут на місці?! Осліплений ненавистю!.. Зрозумій! Опинися в шкурі “найбільшого” світила. Постав себе на місце бідного Гвішіяні у Владивостоці. Що не спить ні вдень ні вночі.
Уже тридцять років доводиться штовхати “прогрес” поперед себе на чистому ентузіазмі: в полі і на шахтах, в лісах і на прокладанні доріг, на будівництві і на заводах при верстатах. Остання війна показала, чого такий спосіб господарювання вартий.
Потрібна праця – продукт праці, а за це треба платити. Платити нема чим. Значить, треба, аби люди працювали задурно. Але так можуть працювати ентузіасти або раби. Ентузіазм тимчасовий – це солом’яний вогонь, скільки не піддувай... Раб – інша справа. У наш час він може існувати тільки за дротами і не називатися “раб”, бо чи не залежить часом усе якраз від назви?
Підприємства нерентабельні, не можуть покрити витрат на виробництво, а що можна говорити ще про якийсь чистий зиск? Хліб, основу життєвого прогресу, доводиться ось уже тридцять років відбирати за так від хлібороба. І примушувати його ще й доплачувати до цього хліба. І вселити треба в селянина, вбити в його тупу для сприйняття голову переконання, що якраз він так хоче: гарувати день і ніч, не відрізнятися від робочої худоби, не зауважуючи навіть, коли від нього забирають хліб, молоко і т. ін. Ні, він сам мусить чекати у довгій черзі і тремтіти за те, чи в нього візьмуть його кервавицю.
Візьмімо такий приклад: складено план, складено кошторис – усе на будівництво будинку. Потім цей будинок побудують (у кошторис не вкладуться – це як правило) і споруда готова. Тепер знайдіть купця, щоб він такий будинок купив, та вже не дав заробити на ньому, а хоч би гроші повернув. Не знайдете, не знайдете такого купця, якби йому треба було купувати для себе. Тоді його “беруть” на баланс за номінальною вартістю. Хто збув, а хто набув – яке це має значення. Не моє.
Та кінця тому усьому нема, як котячій молитві.
Керувати таким молохом, в такій системі, з такими виробничими силами, і боятися (бив вже німець) власної немочі. Потрібне золото, золото, золото. В такі умови поставили партнери по антинімецькій коаліції.
Закінчилася війна. З одного боку, втовкмачується в голови простаків, що з війни вийшли сильнішими, ніж тоді, коли у цю війну вступили. Навіть підтримується думка, що “дарма не пішли в травні сорок п’ятого відразу на захід, не зіпхали американців в море і не зайняли Європу усю, до Атлантики”. Оце сила! Але нащо б це? Хіба шестини суші земної кулі ще мало? З іншого боку, мають те, що мають. Витягни вугілля з-під землі, пали в будинках і мартенах. І за це плати. Чим? А заплатив, то дай продукт робітникові, щоб він “отоварився”, повернув гроші в банк.
Та що йому, цьому робітникові, даси за рублі, за його піт і мозолі? І вже рублі засіли в руках населення. А воно їх даремно не взяло! Просто нема що купити. Не підеш же грабувати дядька!
То була “велична” сталінська епоха. Рівної їй світ ще не бачив. Потрібна була “сильна рука”. Слава Богу, така рука була у Сталіна. “Кадри” вирішують все!” Так він називав людей. Люди – “кадри”. Ні народності, ні родини, ні сім’ї... “Сильна рука” тасувала людей-кадри, як карти в колоді. А може, не так, як карти? Однак згідно з історичними умовами великої епохи. І мала поставити все на своє місце: відібрати гроші в населення. Ще й не “верхи” мали бути винні за те, що “кадри” мають гроші, а ці самі кадри, бо мали порочний нахил (ніби верхи його не мали) до збагачення, хоч ці гроші були придбані вже за нової влади, за чесну працю. А в майбутньому більше не допустити до інфляції... і вродилася, вилупилася шайтанська “ідея”, під яку було покладено “законний” фундамент – два укази. На їх основі почався наступ на кадри.

* * *
Злам в економіці держави мав настати так чи інакше. Люди мусили б відчути це і, бажаючи якось існувати, викручуватися. А тут війна (передбачений чи не передбачений випадок), на її барки можна було звалити і звалювалися усі біди як наслідки війни. Заперечувати цей факт безглуздо, бо приморські порти дотепер приймали американські транспорти з усіляким добром, хоч вантажі не містили найнеобхіднішого для населення на кожний день. Забезпечувалася програма номер один.
Та люди, не призвичаєні до таких високих матерій, не можуть охопити своїми куцими мізками усієї величі власної посвяти в ім’я грандіозних звершень за програмою номер один. Вони досі думають про свої порожні животи і про ненагодованих дітей. Що ще за обмеженість?!
Пропагандистська машина не дармує. Вона працює на повну потужність згідно з обставинами, які склалися. І згідно з місцевими умовами і наявними об’єктами, на котрі можна скерувати зовсім виправданий народний гнів.
І людям показують, хто винен в усіх їх бідах. А винуватців більше ніж півтори сотні тисяч тільки в околиці Владивостока (існувала усна версія, що їх було сто шістдесят тисяч). Були й такі сміливі брехуни, що називали число (!) шістсот тисяч. Розуміється, що це перебільшення. То були колишні полонені, що опинилися в німецькому полоні протягом війни... Тепер репатрійовані із Великобританії, Франції і навіть із ЗДА.
Цих репатріантів при кожній нагоді представляли місцевому населенню як приклад масової зради Батьківщині у найвідповідальніший час – у червні 1941 року. Бо, замість затримати наступ німецьких військ, вони “добровільно” здалися в полон ненависному ворогові. Оголили лінію фронту, не виправдали довір’я вождя і партії: не стояли насмерть. Не кинулися з півлітровими пляшками, повними горючої мішанки, під німецькі танки. Як було погодити ці цифри з масовим героїзмом на фронтах? “Масова зрада” (згідно з офіційними повідомленнями німецьких інформаційних центрів, через шість тижнів після початку війни в німецькому полоні опинилося близько мільйона російського війська) і масовий героїзм? Чи то були дійсно ті, що прийняли на себе перший удар німецьких дивізій, – невідомо. Але й маловірогідно. Бо з полонених перших днів війни майже ніхто живий не зостався. Сьогодні вже усі знають, що належало зробити в червні сорок першого, аби не пустити німців у глиб краю, у сорок першому чомусь ніхто того не знав.
Що ж то були за люди?
На побережжі Японського моря є значні поклади кам’яного вугілля. Зрозуміло, знаходяться вони на “ТО” в районі Владивостока. Сюди позвозили людей, які у воєнний час тим чи іншим шляхом опинилися за кордоном. То були різні люди. Але основу складали колишні полонені: близько ста шістдесяти тисяч. То були переважно молоді люди. Дуже молоді. Їх помістили в численних бараках, наметах або просто в землянках, бо місця дуже бракувало. Загнали їх у вугільні шахти, звідки вони добували вугілля вручну. Були вже розконвойовані і також вирішили, що їм тут буде краще тих шість років, ніж удома. Тому добровільно дали підписку про невиїзд протягом вказаного терміну – це вже відомо. То була значна кількість молодої чоловічої сили, придатної для створення нормальних здорових сімей.
Після такої спустошливої війни ці люди були позбавлені можливості повернутися додому. Утримання їх в ізоляції і в таких виснажливих умовах було явищем звироднілим, недоречним, нічим не оправданим. Керівництво зовсім не рахувалося з ними. Був то резерв для майбутніх кадрів на гранд-звершення. На разі вони задурно виносили вугілля з нір і чекали, поки з ними почнуть “розбіратса”.
Процес переродження у цих людей під впливом обставин і пережиття потроху минав. Хоч свіжими були в пам’яті відступ, голод, що випали на їх долю з перших днів війни, пропаганда недорік політруків: “Не звертатися за нічим до місцевого населення на західних рубежах держави”, полон.. Зовсім недоречний принцип “у меня плєнних нет...” викидав цих людей за борт моральної підтримки і опіки. Втратили грунт під ногами. Усе, чим жили до полону, втратило будь-який сенс.
Вони зосталися живі. Але на їх очах вигибли тисячі, десятки тисяч товаришів. Гасли ті люди не на полі бою... Світ нині знає, як вони добре трималися до останнього свого дня. Чи це можна віднести до винятковості “русского чєлавєка”? Ні, то була винятковість, але вона не полягала в прагненні ще щось “доказати”. Це абсурд! Росіянин має таку саму душу, як і всі люди на світі. Так само відчуває і так само страждає, так само хоче жити. Винятковими були обставини, у яких опинилися всі ці полонені: ті, що вмирали, і ті, що зосталися живі, а тепер отут... І в серці цих “живих” щось також вмерло, коли їх товариші по полону з камінним спокоєм покидали цей світ, не зауваживши навіть границі між життям і смертю. І ці були вже свідомо мертві. Мертві! Бо їм відмовили в праві навіть бути полоненими. “Нікому не потрібні, нема таких”. Не могли відразу переродитися. Не могли плюнути на рідний край через примху Сталіна, котрий, на їх думку (бо так їх привчили з дитинства), уособлював, втілював у власній величі цей рідний край і рідний нарід. Ніби справді один маніяк мав право діяти самостійно, прикриваючись іменем усього народу. Мали скалічену психіку ще до війни: їх привчили бути тільки маленьким приростком, слабими придатками “великого духа” Сталіна. Через пуповину вони живилися поняттям рабської покори його волі. У цьому харчі не були ні крихти смаку власного “Я”. Але життя без “нього” вони собі уявити не могли. Тепер “він” їх відрубав. Пуповина всохла, а вони не вміють жити без нього, без його обуха над головою. Важку моральну рану завдав їм їх “батько рідний”. Якщо ще враховувати російську національну вразливість, то можна собі уявити, яка ця рана була болюча і до якого непоправного каліцтва вона призвела людей.
Після першого переродження під впливом сталінського повеління, коли вони зробилися “ніхто, “нічиї” в таборах військовополонених, де знаходилися також “чиїсь” (французькі, англійські, американські полонені – страждали тільки морально), не очікували харчів чи одежі від “своїх” через Червоний Хрест. Знали, що цього нема навіть для фронту, навіть для голодних дітей. Але вони не мали навіть листування з рідними, бо були “безвісті пропавші” (ото ще винахід: мільйони самого народного цвіту випарували в повітря). Геніально! В практиці воєн такого ще не було.
Тегеран. А потім Ялта – конференція.
І виявилося, що вони не були вже зовсім щось таке ніщо: про них згадали. Тепер Сталін забув, що в нього таких людей “нєт”, забрав їх собі - це ж бо його речі. А Черчіль і Рузвельт?.. Ну хто б там через кілька мільйонів ... порушував дружні стосунки. Ще й Сталін Рузвельтові подарував рідкісну поштову марку.
Закінчилася війна. Кілька мільйонів колишніх (захоплених у полон ще в перші дні війни) полонених, а для свого народу “безвісті пропавших”, аліянти віддають (ніби вони позичали) Сталінові, майже в усіх випадках без згоди на це самих тих “пропавших”. Бо ці вже очуняли: відчули, що можна обійтися й без “сонечка ясного”, добре знаючи, що їх очікує “на родінє” (термін “вдома” не вживався). І вони знову стали “безвісти пропавші”, але на цей раз вже для аліянтів ; цим і байдуже – не їх кінь, не їх віз. Європейці й американці – майстри швидко забувати.
Певна кількість цих людей тепер перед нами, в околицях Владивостока, розкинені по березі Японського моря. Вони якось живуть. Вони самі собою керують в бараках, утримують своїх – вже власного виховання – “придурків”. у шахтах користуються власними погоничами. Мають своїх “лєпілів”. мають і стаціонарні лікарні – безплатно, розуміється. Мають право писати листи куди хочуть (строго підцензурно). Мають на місцях потрібну кількість комендантів і оперативників. Це й є адміністративні і духовні наставники, що не дають їм забутися, хто вони такі.
Чорні, худі, знуждані й обдерті “враги народа”. Ці “прєдатєлі” щоденно виносять на визначені для цього майданчики своїх товаришів і закопують у прибрежну шутровану землю. Мовчки закопують, так само, як ті мовчки вмирали. І йдуть щоденно, позмінно під землю на роботу.
Горнило, через яке їм довелося пройти, перетопило усі їх сподівання на оціпеніння, надія на майбутнє розвіялася, як марево, втрата віри, що можна собі якось зарадити в житті, вселила переконання, що вони справді вже не люди. Навіть погорда за “зраду” їх не дратувала. Це кадри. Продуктивні сили, які мали тепер під нагаєм подолати віковічну відсталість країни швидко й дешево.

* * *
Як же тепер зрозуміти той факт, що війна давно закінчилася? Що війни жоден із тих сіряків не хотів, що жоден з них нічого не міг зробити і тому не зробив, щоб війна почалася, щоб війна точилася чи закінчилася. Що кожного із них витягнули із-під стріхи, відірвали від рідних, від жінок і дітей – чи цього, може, вони теж хотіли? Кинули їх у вир в мільйонних масах людей. Що, кожен із них хотів воювати, а надто – опинитися в полоні і ось тепер стікати потом у вугільних шахтах Примор’я? Бути відірваним від рідних осель, людей і ближчих родичів?
А де ж людяність? Де моральний бік виправдання гвалту над почуттям людської гідності? Чому не враховано простий факт, що це люди, живі люди? Що вони – знову ж таки – не за власною волею – пережили війну, і її кінець вніс якісь надії в душу кожного із них на право подальшого існування. Що кожна ця людина здатна відчувати, сподіватися, страждати, переносити біль незаслуженої розлуки з батьками, братами і сестрами, з жінками й осиротілими дітьми. Що життя – скарб, який вони винесли з кровопролитної війни, – це їхнє життя, їхня єдина власність, і може, це щось єдине, на що ніхто не має права посягати. А це життя тепер роздрібно і гуртом відбирають – у муках відбирають. З простої заздрості: що ось той загинув, а ти живий зостався...
Від голоду, холоду, вкрай примітивних умов побуту, способу праці в часі, нормах і технічному оснащенні, в ізоляції – тривалій – від жіноцтва і взагалі від природної біологічно необхідної структури суспільного середовища люди скочувалися до фізичного виродження, до духовного зубожіння.
“Вторая Речка”, Сучан, Артем – околиці Владивостока, де були розміщені оці “прєдатєлі” – репатріанти, служили наочною пересторогою для решти вільного населення як міста, так і його околиць з прилеглими районами: бережися опинитися в полоні! – краще вже смерть.
Різні люди з місцевого населення задивлялися на репатріантів по-різному. Але їх зачерствілі душі внаслідок постійного контакту з невільними людьми (“зеками”, “лагерниками”), котрих тут не бракувало ніколи, втратили здатність співчувати або хоч вирозуміти. Присутність зека всюди, де була непосильна і невдячна праця, зробилася буденною нормою. Всяк знав, що вантажі, які не піддаються потужності корабельних такелажних стріл, будуть розвантажені мускульною силою арештантів. Тому їх приводили в порти щодня, люди призвичаїлися до думки, що це зовсім нормальне явище. Оглянув критичним оком вантаж на борту корабля той, від котрого залежало розвантаження чи навантаження, і відразу вирішував, скільки “зеків” йому буде потрібно для цього.
Те саме робилося на земляних роботах: у котлованах під фундаменти, на дорогах через суцільні скелі тощо. До таких населення ставилося, у крайньому випадку байдуже. До репатріантів (“временних поселенців”) ставилося вороже. Бо так їм казали “свише”. Так було безпечніше. Заздрість – рушійна сила всіх революцій (соціальних) – не могла змиритися з тим, що вони, ці “фашисти”, пересиділи війну в американському запіллі на повному їх військовому “довольстві”. Що вони мали харчі, були одягнені в американські чи англійські шерстяні (!) мундири, їли шоколад, пили ром і ще отримували долари або фунти. “А ми в той час на фронті, на заводах... по три зміни – куди там!.. по три доби додому не приходили і на сухарикові! а вони “наїли холки”! Така офіційна версія підігрівалася постійно.
Одним було гірко й іншим – не солодко. Живі люди після війни. Всякий пережив її в якийсь свій спосіб. Тепер рубали цей народ тупою сокирою на частини, не давали зростися, створити єдиний народний організм зі спільно пережитими випробуваннями.
Людей настроювали одних проти інших. Чи від цього вільні міщани були в більшій безпеці, ніж репатріанти? Якби ж то так!? Та вони ходили принишклі, обережні й насторожені. Усього пильнувалися. Людина йде з роботи і має якісь причини для поганого настрою. Усіх зусиль докладе, аби той настрій не показати. “Щось ти сьогодні незадоволений!” – можуть йому закинути (або й не сказати). Незадоволений? Чим би? Та тільки владою! Ні відгадати, ні пояснити нікому не вдасться, чому в нього поганий настрій... І чомусь той настрій мав бути обов’язково добрий за усіх обставин? І чомусь кожний мусив бути задоволений! А якщо ні? То це скрита антирадянська діяльність. Зникали до решти моральні цінності, милосердя не мало місця, людяність тратила рештки коріння, підозра в нелояльності до існуючого режиму поглиблювалася, підсліджування і фальшиві доноси зробилися нормою буття.
Ні, не кращі справи малися і між місцевим населенням Примор’я. І вони не були певні завтрашнього дня – дарма, що не поповнили ніякого злочину: не знали, чи, заснувши звечора у своїй хаті, не прокинуться деінде.
У таких умовах народилася вже нова людина, позбавлена прогнилих старих звичок: пхатися до “політики”, творити якісь там партії чи групи однодумців, мати своє власне судження про явище в суспільстві і в побуті, а ще гірше, висловлювати ці судження. І жили люди таким життям, яке їм було визначене наперед “зверху”. І навчилися нічим не забивати собі голову, нічого не знати, аби десь випадково не висловитися і не відповідати. “Матеріалізм” – тільки те, що має практичну вартість, що можна помацати руками. А думати по-своєму і, боронь Боже, висловлювати свої думки вголос:..
І дурень той, хто подумав би, що вистачить не пхатися з судженням аби бути безпечним і не опинитися за гартами. Бо існувала така стаття у КК з пунктом десять – це стаття 58 п. 10 “за агітацію проти...”. За порушення цієї статті КК належало десять років – “дєтскій срок” неволі. А хто був безпечний від того, що йому не “пришиють” статтю з пунктом десять? Що це був за неоціненний пункт для тих, котрі комплектували “кадри”, таке не могло навіть приснитися: він давав можливість посадити кожного. Ось, наприклад: посварилися за щось сусіди, і підліший з них (від природи чи внаслідок виховання) робить донос (можна й анонімний) на іншого... Коли дотримуватися усіх правил класичного дослідження, то такому “підшивали хвіст” – заводили досьє, приставляли до нього “шпика” (стукача) і збирали на нього факти антидержавної діяльності. Що ж то могла бути за діяльність? Зрозуміло, “сказав”... або “не сказав” тоді, коли треба було сказати (не плескав у долоні, коли на зборах хвалили “його” або наймудрішу політику, або ж замало плескав). Або простіше: “Веде себе підозріло” – треба посадити. Тут обходилося без “чорного хвоста”. Але в першому і другому випадках ставилося два свідки, що підтверджували факт “злочину” (чули, як говорив), – і більше нічого не треба. Те, що говорив, можна було коментувати слідчим МГБ як злочин. І немає значення, що було сказано в “переносном смислє”, чи “можна було понять как...”, завуальовано “под”, провокаційне висловлювання, за яким можна було “додуматися”, – рятунку вже не було. Та й ніхто не боронився – знав, що не допоможе, знав, що його просто вирішили посадити.
“Свідків” для таких доказів злочину було досить із “штатських”, що свідчили проти кожного, проти кого сказали, читаючи показання з папірця.
“Злочинів” ніхто із засуджених пізніше не пам’ятав: на суді не слухав, за що судять (все одно вже), копію вироку скурив ще у камері для засуджених, навіть не прочитавши. А коли питали “болтуна” з діточним реченцем – десять років позбавлення волі, то він нічого не міг пояснити.
Хто замислиться над тим, то завжди прийде до єдиного висновку: непідсудних у такому разі не було! Так, але і не зовсім. Бо судили переважно за розум, за ознаки найменшої непокори (навіть не виявленої практично), від заздрості; дурнів – як правило – не чіпали.
А хто чи що таке “верхи”, що могли так – за перепрошенням – “господарити”? Що це за сила? І де їх місце в лавах народних мас? Хіба можливо, щоб найголовніша державна ланка політичного, економічного й ідеологічного устрою могла зостатися поза увагою? Хіба вони нічого не робили? Хіба їхні функції зводилися лише до того, що вони були каральною системою за непоповнені злочини? Бо про них нічого не сказано конкретно, а із загального опису можна зробити тільки такий висновок?
Усе тут правильно. Таємничість діяльності “верхів”, “високопоставлених”, усяких там “органів” зовсім не є придуманою. Вони самі собі створили довкола себе таємничість. Перше правило: “секрет” – це їхній найбільший привілей. І хто без “допуску” (є такий офіційний термін) спробував пхнути носа у їхні справи в царині керівництва всім – абсолютно всім: руками, розумом народним, вихованням нових поколінь, кому народжуватися і кому вмирати, сімейними справами кожної людини, наглядом за мораллю кожного громадянина тощо, – того чекає стаття КК 58 п. 8 – “шпіонаж”, і тому “вєк свободи нє відать”. Не можна цікавитися нічим, що може бути за завісою державної кухні. Є спеціальне міністерство, що знає: які харчі і кому треба, і у якій порції, з якою приправою подавати. А більше – зась!
Зрозуміло, хто стоїть вище, той бачить далі і більше. Але хто дивиться згори – зовсім не бачить нічого під ногами. І часто не знає, по чому він ходить. Якщо такому верхогляду заважає щось під ногами, то він використовує свої органи для усунення перешкод у русі на “путі нєвіданного прогреса”. Хто дивиться на небо – не бачить землі. Хто марить майбутнім – вмирає без кусня хліба сьогодні. Тому “високопоставлені” привчають “низи” жити мріями про майбутнє, в самі вже користуються скромним сьогоденням.
Отже, з’явилися перешкоди в русі на шляху поступу вперед. І “наймудріший”, “порадившись з ... народом”, на даному конкретному етапі “зригує” два укази з коментарями. Усе зрозуміло.

* * *
Треба догадуватися, що зараз, після оголошення указів і виступу по радіо Круглова, генерал Гвішіяні мав багато роботи. Чомусь хочеться йому поспівчувати, що на його поле діяльності було відпущено план, який для виконання завжди буває трудний, якщо врахувати поважність намірів “верхів” оживити Колиму і Чукотку (а кількість потрібних кадрів мусили спланувати, бо вже знали, що таке проект), то Гвішіяні (дуже енергійна і рішуча людина) мусив, мабуть, спроектувати і відразу створити швидкодіючу фабрику (а може, й цілий комплекс) для оперативної переробки населення, яке мав під руками, на “кадри”. Завдання не легке. Але... для Гвішіяні!?

* * *
Увійдемо у становище генерала Гвішіяні.
Він був головною особою комісії з розгляду наслідків детонації ядерних бомб, скинених у Нагасакі і Хіросімі. Відразу в 1947 році опублікував (здається, окремою брошурою) свої враження і захоплення ефектом, викликаним як на місцях катастрофи, так і на психіці і настрої японців. Заморожений мозок генерала не виказав жодних ознак якогось почуття людяності: усе тільки “тверезий” розрахунок рентабельності та ефективності такої зброї. Ода на честь атомної бомби була написана.

* * *
І разом з тим можна собі уявити, які сили треба було урухомити, щоб задум верхів, висловлений в указах, був оперативно виконаний. Належало діяти рішуче, злагоджено, швидко і згідно з “чаяннями народу”. Це були “чаяння”, виконані в окремих “директивах” і “циркулярах”, про які народ не знав і не підозрював.
Матеріальна база вже була, але з недостатньою пропускною спроможністю. Перше місце – це великий прямокутник на вулиці Партизанській, обведений високим муром з кронштейном уздовж гребеня муру, зі сторожовими вежами на рогах прямокутника і в інших передбачених місцях, з трохи замаскованим освітленням. Стільки й можна було зауважити зблизька. З дальшої віддалі чи з горбка можна було бачити темно-руду черепицю на дахах тюремних корпусів і, в кращому випадку, четвертий і третій поверхи цих корпусів. Тюремні будинки споруджені із темно-каштанової цегли без тинку. Звиродніло висіли на стінах дощані “козирки” (“намордники” на вікна – за визначенням самих арештантів), аби арештант не бачив світа-сонця, перебуваючи поза мурами тюрми. Відомо було, що в обрубі тюремного комплексу було два зовсім однакові будинки – корпуси за номером 1 і номером 2. Перший – для утримання “побутовців”, другий – “врагов народа”, цебто політичних. Крім них, були ще службові будівлі різного господарського призначення. Ця тюрма не використовувалася для утримання засуджених, а була виключно “слідча”.
Варто нагадати, що за царату було побудовано корпус № 1, якого вистачало тоді для утримання усіх засуджених навіть під час жахливої столипінської реакції. Тепер був побудований корпус № 2 на зразок першого – площа практично здвоєна – і цього не вистачало навіть для перебування підслідних.
Неподалік мурів тюрми знаходилася велика казарма для обслуги самої тюрми. То був також не тинькований, понурий, кількаповерховий будинок із цегли брудного бурого, мов засохла кров, кольору.
 
Наші Друзі: Новини Львова