Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83017
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Через кілька днів він вторгував уже близько чотирьох тисяч рублів і мав намір віднести ці гроші на пошту. Того ж таки дня отримав коротенького листа від якоїсь подруги його сестри. Писала, що наразі не треба нічого присилати: твоя сестра, мовляв, лежить у лікарні і просить написати, що їй нічого не треба. Василь упав духом. Відчувалося, що його мучить сумління, – сестрі треба допомогти скоріше, не чекати, поки сама попросить.
Невдовзі Василь, мабуть, отримав ще одне повідомлення про сестру, мусило там щось статися, бо за один день він так змарнів, що його важко було впізнати. Після роботи покликав Остапа до міста. За брамою складу тільки вимовив: “Сестрі моїй гроші більше не потрібні”. Замовк і більше до цього у той день не повертався. Випили по банці “тмінної” і подалися відразу в “Железко”. Там він ще випив і побився. Закривавленого Василя Остап запровадив до фанзи і змусив лягти. Наступного дня закінчили роботу на складі раніше і за допомогою Приходька організували групу солдатів, щоб відомстити вчорашнім кривдникам Василя. Хлопці виїхали за ворота на “студебекері”, зараз за межами складу причепили зелені погони замість червоних, одягли пограничні картузи і поїхали у “Железко”. Дорогою затерли болотом номери на автомобілі і заїхали у двір клубу. Шофер чекав за кермом, решта вбігла у приміщення, вчинила розправу над тими, хто вчора побив Василя, дісталося й невинним. Швидко повернулися, вскочили у кузов “стударя” і зникли ще до приходу міліції, військових патрулів і підмоги покривдженим.
Наступного дня була неділя. Василь знову покликав Остапа до міста. За брамою показав велику суму грошей і процідив крізь зуби: “Підем, проп’ємо”. Направились у центр міста. На перехресті, біля інституту і входу в парк, порадились, куди піти; грошей вистачало. Пропивали те, що треба було послати сестрі.
– У “Золотий Рог” не підемо, – категорично заявив Василь.
Остап промовчав, він тут ще нічого не знав.
– Краще підемо в “Ресторан восточних блюд”, бо в “Розі” повно сексотів і чекістів, вони відразу зауважать новеньких. Там тільки для панів і американців із “Торгпредства”. Наш брат там не буває!
Остапові було все одно, і вони пішли до “Ресторану восточних блюд”. Остап уперше побачив те, про що ще навіть не чув: столики і мати на підлозі, ідеальна чистота, обслуга з китайців і корейців, незвична ввічливість.
Не знали, що можна було собі замовити. Їм запропонували цілий список різних присмаків, різні невідомі назви. Але випити досхочу там не можна було. Замовили собі дещо. Їм принесли більше, ніж замовляли, сервіс такий, що міг позаздрити королівський двір. Коли оплачували рахунок, то виявилося, що за такі гроші можна було прожити місяць. Грошей трохи ще зосталося. Василь хотів-таки випити, і вони пішли у сусідній “Челюскін”. Людей було небагато, музика грала повільні танці, кілька пар тихо топталося на одному місці. Зайняли місце за столиком.Підійшов кельнер, але перед тим, як прийняти замовлення, запитав, чи мають гроші. Відповіли, що мають. Не повірив – попросив показати. Василь вийняв жмут грубих банкнотів з кишені і пхнув кельнерові під самий ніс: “Ось гроші! Неси сюди горілку – дві пляшки!”. Сховав гроші знову до кишені і важко відсапнув...
При виході із “Челюскіна” Василь не витримав, його занудило – і він обблював паркет і поріг на самому виході.
Два портьє схопили його за руки і послали за міліціонером. Василь швидко вийняв останні два папірці по десять червінців кожен і віддав їм.
Якось добралися до парку. Сторож відразу зауважив нетверезих і вигнав їх за браму. Аж дивно було Остапові, що Василь, цей непокірний гайдамака, так слухняно всюди поступається. Десь тут-таки присіли під муром і задрімали. Прокинулися від холоду вже у другій половині ночі і пішли через усе місто до свого леговиська. Поверталися – світало. Цілий день Василь хворів, його нудило, хоч був голодний. Остап також почував себе погано, але більше від недоспаної ночі, ніж через пиятику.
Грошей не залишилося навіть на цигарки, Василь став байдужий до всього, ніщо його не цікавило. Товк цілий день чоботи, а ввечері шукав де б позичити на склянку “тмінної”. Сашко не навідувався, бо не було вже чого. Тільки Борис залишився вірним товаришем до кінця. А Василь сумував...

* * *
Борис ввів Остапа в свою компанію “демобілізованих” десь наприкінці жовтня чи на початку листопада. То був зовсім інший світ. Коло молодих людей із корінних міщан почувало себе аристократами серед іншого населення. Це були тепер реальні зяті у найкращі доми Владивостока. Із репатріантів цієї групи тільки один Остап був удостоєний уваги місцевої амбітної молодіжної еліти. Борис привів його за попередньою згодою таких, як він сам.
За віком усі вони були майже рівні, десь близько двадцяти п’яти років. Усі побували вже в другому кінці світу – в Європі під час останнього розгрому німецької армії. Бачили війну на власні очі, відчули її на власній шкурі. Думали про себе як про пережитих і досвідчених людей, що знають ціну життю в різних ситуаціях. Переконалися практично, що життя людини за певних умов вартує менше, ніж куля, випущена з пістолета. Тому тепер не покладалися на оцінку власного життя іншими людьми – знали самі собі ціну.
Розмовляли короткими стислими фразами про всячину. Однаковою мірою байдуже ставилися до майбутнього, як і до минулого; старалися жити т е п е р.
Демобілізованих у місті було багато, але мало молоді з фронтовою практикою. Ще менше було таких, що оцінювали війну і її наслідки тверезо й об’єктивно. Ці ж мали свої погляди на все, що робилося і робиться навкруг них: бачили світ голим, без шат, котрими він прикритий в “нормальних” умовах. Побачили і зрозуміли, до якого падіння здатна людина під час війни. Вони навіть думали, що знають більше за інших, що знають усе. Насправді ж лише через маленьку шпаринку одним оком побачили, як цей світ виглядає. Одним оком і в одній площині. Але навіть цього було досить. Бо зіткнулися із знівеченою, спустошеною природою на мовчазній і безборонній землі. З ямами від бомб, заповненими трупами людськими і кінськими, з дивовижними нагромадженнями спотвореного металу на пожариськах. Покликані на службу в другій половині війни, вони мало бачили і мало знали, який жахливий слід залишила ця війна на окупованих теренах від Сталінграда до кордонів Польщі – в Україні, Білорусії і західній частині Росії. Вони щось чули про те, щось читали (не досить уважно), проїздили повз знищені залізничні двірці, оселі, сильно пошарпані і все-таки мали ще вигляд “населених пунктів”. На території густонаселеної Європи зустрілися з розтрощеними і спаленими надбаннями багатовікової культури і цивілізації: кількасот кілометрів європейської землі, по якій прокотилася війна, – всюди руїна. Понюхали трупного смороду замість вишуканих парфумів, а замість квітів і поранкового свіжого уссурійського повітря – смороду спаленизни і гниючого посліду.
І всюди ще жива людська мерва: перемучена, перелякана, збожеволіла. Люди бездомні, люди без роду, без плоду, зрушені з рідних місць, без даху над головою і сімейного гнізда – збурена, перемішана фрактура колишнього укладу. Люди, що говорили різними незрозумілими мовами, в лашках різного покрою, з видовженими і передчасно поораними зморшками обличчями. Всюди ці залишки колишнього злагодженого суспільства, народу. Вони в лісах, ямах, землянках, у пивницях під руїнами міст. Голодні, виточені хворобами, зі спустошеними душами. Але жива ще працездатна сила, перемішана з металом, із землею. Висіпана-видерта з борів і боліт, виведена із затишних будинків, знята з поверхів робітничих кварталів. Озброєна “найпередовішими” ідеями – з одного боку, й ідеями про “виключне право”, обумовлене історичною необхідністю, – з другого, що давали обидві ідеї на “абсолютно обгрунтоване право” володіти світом. І ніяк на менше не погоджуються. Одні... uber alles in der Welt... А інші? Інші: “Ми старый мир разрушим до основанья...” – в одному і в іншому випадку треба над тим світом панувати, щоби бути “над” ним, а тим більше, щоб його знищити до “основанья”. Так їх навчили – не знаємо, що вчили – безперечно. Зігнали їх – цю працездатну силу – докупи, одягли в різні уніформи, поставили чоло в чоло, нацькували однаковими командами, лиш різними мовами одних на одних і пустили на різню. Тепер тупуватий солдат знає, кого вбивати: бий по ненависному “мундіру” (чомусь ненависному, ніби людина добровільно, сама вбралася так, щоб бути об’єктом прицілу), не дивися, хто там, під тим “мундиром”. Бий того, хто хоч трохи інакше розмовляє, хто вродився поза межами “імперії”, хто стріляє у тебе. Так, хто стріляє у тебе! – цього достатньо. А за що вбивати? Канцелярія Геббельса Та аналогічна їй РКП(б) повторюють на кожному кроці, за що вбивати.
І цій працездатній силі дано право сказати своє вагоме слово під заспів своїх партій, що ними диригують незамінні, непогрішні вожді. Дано право сіяти смерть і руїну – вони і сіють. Пхаються, лізуть саранчею, підкопуються під землею, налітають з повітря, залишаючи позаду себе хаос.
І чоловіки віком від сімнадцяти років до сивого волосся вимордовуються взаємно на місці головної сутички, що її назвали “фронт”. А привід до чергової бійки? – о-оон та висота!.. “За всяку ціну!” Що ж то буде за ціна тій висоті? Людський матеріал , людське м’ясо – воно дешевше, ні – воно зовсім нічого не коштує. “Ми” беремо і “ми” не платимо.
Йшли хлопці, зеленюхи з Владивостока. Йшли з іншими такими самими, як вони: з торбинкою через плече на сухарі і порцію цукру, ще з однією торбинкою з-під газмаски (їх повикидали вже давно), якщо вдасться щось “зорганізувати” дорогою, – їсти ж хочеться. З виразками на давно немитому тілі, із запущеними ранами(хто б дивився на такі дрібниці, коли треба брати висоту або форсувати ріку), бо то лиш подряпина – вона присохне! З болотом поміж пальцями на ногах, замішаним на людській крові, що напхалося крізь діри в кирзаках і як засохло на Віслі, то й не мите до Ельби. На грудях – бляшка “за відвагу”, у грудях – вічний ниючий страх, у тілі – перевтома, виснаження. У голові постійна дрібничкова буденна турбота: попоїсти, відпочити, подалі від очей старшини, позбутися важких пачок з патронами, що від них руки задерев’яніли, пальці заціпеніли. А ще аби якось проїхати, хоч сто метрів, на возі під час цілотижневого маршу або хоч потриматися за кульпак рукою – і то полегша на ноги. Аби добратися до шанців без пригод і щоб на той час дощу не було. Щоб в окопах не було води і не обсувалися береги. Щоб дали дубельтову порцію спирту перед наступом, бо від цього людина забувається, притуплює жах під час ураганного вогню канонади.
І відпочити, відпочити – від усього!
Вони збайдужіли до трупів. Труп німця, труп нашого, жінки, дитини чи старця, військового чи цивільної людини, нарешті – бідного чи багатого. Все одно. Труп у болоті посеред шляху, в полі чи вдома, пошматований чи без ознак насильства – це лиш труп, вінець солдатського зусилля, результат невсипущої праці мільйонів порушених війною людей, кінцевий продукт, здобутий тими, що зосталися ще живі. Ще мить назад так бажалося зробити з людини труп! Ну ж! Ось він! Нагорода за позбавлення, принесені генієві смерті, – гаряче бажання сповнилося! Радій ти, хто ще топче ряст! Чи ще довго прийдеться його топтати? То ж чому вони не тішаться здобутком своєї праці? Чому байдужі до трупів?
Більше трупів – більший “урожай” зібрали.
Чи є ще така невдячна праця, як праця солдата на фронті, яка б замість необхідної продукції давала нівець, страту найдорожчого – людини? Замість прибутку – збитки? Замість ушляхетнення душі – її спустошення, втрату сумління? Цинізм?
Й оце для цього велася війна? Для продукування трупів? Вони, хлопці із “Владіка”, прийшли (не прийшли, їх пригнали) на другий кінець світу. І їм сказали, що відтепер їх найблагородніший вчинок робити з живих людей неживих. Сіяти смерть і залишати руїни – ось найвища мета їх діяльності.
Гвалт над “освобождьонною” дівчиною – акт геройства, гвалт у більш звироднілій формі – акт патріотизму, гвалт у супроводі звироднілості і закінчений нечуваним садизмом – виповнення благородної місії помсти за поганьблення “наших” жінок. А наших поганьблених жінок (дівчат) тихенько висмикували з-поміж людей на колишніх німецьких просторах, нарекли їх “німецкіє подстілкі” – і гайда сюди, у Владивосток. А звідси далі, через море.
Для чого це все? Хто цього хотів? Хто хотів геть із хати – і на смерть, бо йому мало власної землі? Кому мало? Може, мало тому сибірякові, що йому до сусіднього села треба три дні кіньми їхати, а може, мало простому баварцеві чи мешканцеві Альп? Бо він сіпнувся під Сталінград, щоб бути роздертим на шматки гранатою (ще невідомо чиєю у тій суматосі) або замерзнути на білих просторах, не встигнувши жодного разу вистрелити? Чого їм не вистачало – як одним, так і другим? Цікаво було послухати стислі, недомовлені спогади про недавнє минуле. Варто знати їх думку про це “минуле”.
Товариство, до котрого належав Борис, було противником війни і її наслідків. З уривчастих саркастичних оповідок складалася загальна картина бойні і її оцінка. Не бажали дотримуватись офіційної пропаганди, що Сталін і решта його кремлівських тхорів не винні у людському горі.
Що такі погляди небезпечні, вони усвідомлювали чудово. І все-таки давали собі волю в судженнях, кпили з “ясного сонечка”, називаючи його коротко “вус”. Уже більш поблажливо ставилися до так званого злочинного світу. Є підстави думати, що вони останнім співчували, а може, й були в ділових відносинах з ними. Таке твердження може видатися парадоксальним, однак це незаперечний факт. І міські (чи навіть “всесоюзні”) “щурики” тішилися повагою більшості молоді, ніж ті, що їх переслідували.

* * *
Злочинний світ (“преступный мир”) – визначення потенційних злочинців у загальнодержавних масштабах.
Термін “преступный мир” відомий був уже давно, ще від того часу, як хтось сказав, що він “сам себе нищить”. Абстрактний прогноз, тридцятирічної давності, призабутий, саме поняття, як бачимо, вживалося в його безпосередньому значенні – “преступный мир” існував і процвітав.
Самі злочинці називали себе “малина”. Так їх називали прихильники з молоді. Широкі верстви населення мали ще для них загадкову назву “чорная кошка”. Оскільки під назвою “чорная кошка” виступали всілякі грабіжники, навіть ті, що не мали нічого спільного з “преступным миром”, то існувало окреме визначення – “законники”. “Законники” не визнавали за собою назви “чорная кошка”. Ще існувала загальна і, здається, більш влучна назва – “блатной мир”. Окремі касти загальної течії мали ще свої назви. “Блатной мир” виник і розвивався на грунті всієї державної економічної системи. Принциповою основою “блатних” був “закон”. “Закон” диктував правила, яких мусили всі “блатні” дотримуватися без будь-яких застережень. Правило “економічне”: добувати засоби проживання не з праці, а виключно з крадіжки. Правило “моральне”: дотримання вірності “малині” в цілому, в яких би фракціях вона не виступала. Правило “суспільне”: визнавати за людей тільки “своїх”, усі решта – фраєра, або “чорти”. Ворожа їм формація – міліція (“лягаві”, “мусор” тощо) і війська внутрішньої служби – “червонопогонники” (“пси красноголовиє”).
“Закон” вимагав також взаємодопомоги і взаємовиручки в кожному окремому випадку і в кожній фракції.
Рекрутувалися “блатні” найбільше з дітей-сиріт, дітей з неповних сімей, дітей батьків-”блатних” та інших незадоволених існуючими умовами життя. Не бракувало там паростків висопоставлених батьків.
Отже, “кадри” підживлювали широкі верстви населення, а штовхачем на цей шлях молоді було постійне незадоволення нестатками і терором єжовського і поєжовського періоду. Проблеми воєнного і повоєнного стану у державі дуже сприяли розвиткові цього, на перший погляд, звироднілого в суспільному розтині явища – живучості і поширення блатного руху. Коріння цієї аномалії сягало ще сімнадцятого-вісімнадцятого років – як наслідок Першої світової війни. У двадцяті роки були спроби покінчити з “урками” жорстоким способом – вирізати як злоякісну пухлину. У результаті отримали метастази (пригадаймо собі заходи великого педагога-чекіста А. Макаренка), ліквідувати “блатних” не вдалося, а в післявоєнний час вони вже виступають, без перебільшення, як суспільний і дуже чисельний розгалужений клас. Вони всюди: в містах і містечках, на волі і поважний процент у тюрмах і таборах. Звільняються з-під варти, змінюють місця проживання, обмінюються досвідом, “вдосконалюються”. Ними захоплюються діти, вони допускають здібних людей у свої ряди, “школи”. Викликають повагу населення своєю принциповою “чесністю”.
Партія й уряд з‘ясували для себе тільки одне: чи мають “блатні” якісь нахили або наміри захопити політичну владу тепер або в майбутньому? Чи загрожують існуючому режимові в країні? Виявилося, що цього нема і не може бути ніколи. Отож махнули рукою на це явище і залишили ці проблеми для вирішення місцевій міліції. А що ж міліція? Якщо взяти до уваги вольові якості, психологічні здібності, витривалість будь-якого члена “малини”, то навіть найбільш здібному міліціонерові залишається в кінцевому результаті нуль порівняно з початкуючим “щипачом”. “Блатні” чудово знали свою перевагу над політичними “баранами” – “контриками”, котрих згноюють на місці тільки на підставі підозри. Нахабніли, нав’язували свою волю міському оточенню – знали, що відповідати за це не доведеться. А спіймають на явному злодійстві, то дадуть рік-два, якраз скільки треба для всебічної підготовки “настоящего вора”.
Затуркане населення не припускало думки, що при безпомильності сталінського режиму в країні могло бути щось не так. Усе гаразд, усе заслуговувало тільки на найвищу похвалу. Як же було погодити наймудрішу політику найнатхненнішого генія у країні, що процвітає, з таким негативним явищем, як наявність організованої злодійської банди? У всесоюзному масштабі! І людська маса пояснила собі, що “преступный мир” на “даному етапі” – річ конче потрібна. Чому? Тому, що інакше його б не було. Найсильніший тільки сказав би: “Не треба” – і не було б. А раз вже є – значить треба! Отож “нє нашево ума дело”.
Самі “урки” також не робили собі проблем з того, чому їм так легко орудувати, мов вовкам у кошарі без пастухів, і пояснювали свій успіх власним талантом. Вони відчували, що можуть розраховувати на поблажливість представників влади, будуть менше покарані, хизувалися тим, що мають захист навіть в ЦеКаКаПе. Таке твердження виглядає на перший погляд абсурдним. Однак факти свідчать, що М. Калінін “милував” засуджених “уркаганів”, якщо вони зверталися до нього особисто. Те, що велика кількість “ворів” була звільнена за його особистою вказівкою, не підлягає сумніву.
Як виглядала ця “організація” у своїй внутрішній структурі? Найбільш масовою і найбільш впливовою частиною “блатного мира” були “законні вори” (визнані злодії). Їх називали коротко “законникі”. “Законників” можна було зустріти скрізь – від Ленінграда до Берінгової протоки, вони поповнювалися безпосередньо з широких мас населення, дітей-”малоліток”, які могли витримати жорстоку школу “закону”. “Законникі” мали ще своїх спонтанних вожаків. Ті за віком уже встигли скуштувати усіх присмаків “воровського життя”. Вони були вольовими людьми, аби примусити себе поважати і, що найголовніше, забезпечувати. В усіх випадках ці “баті” були людьми жорстокими і небезпечними. Але вже “на дєло” не виходили, хіба що в дуже невідкладних або складних випадках. Були хитрі, мали добрий нюх, знали наперед, де пахне смаленим, і на рожен не лізли. Береглися. “Батями” залишалися доти, доки могли примусити себе поважати або були практично корисними “малині”, інакше так само спонтанно випадали із зграї. Надії на сумління, на повагу до старшого, на заслуги не могло бути. Тому вони воювали за своє місце не рахуючись ні з чим...
“Законні вори” – найбільш чисельна, найбільш активна група масового класу-паразита. Ці крали всюди і все, що мало якусь ціну і на що був попит. Обкрадали помешкання людей (найчастіше, бо “робота” була найбільш безпечна: за приватну власність не так карали і не дуже шукали за краденим. Відомо, що навіть стаття КК передбачала різний підхід до крадіжок державного майна і приватного). Тягнули все, що цінне, зі складів, крамниць, залізничних пакгаузів, поштових і вантажних вагонів тощо. Крадене, звичайно, мусило опинитися у загальному “котлі”, цебто становило загальну власність, котра потім розподілялася. Зрозуміло, частину при розподілі може отримати тільки той, хто приносить щось у цей загальний котел. Навіть “батя” мусив бути корисним, робити певні послуги, щоб годуватися із загального корита.
Друге завдання “законників” – стежити за виконанням режиму в середовищі “малини”. У цьому випадку не було спеціальних функціонерів – усі однаково стежили один за одним.
“Закон” передбачав дотримання “честі вора”. Звідки виникла ще одна назва стержневої групи – “чесняги”. “Честь” зобов’язувала красти “чесно” – не грабувати. Отож треба було вміти “працювати”, знати своє ремесло досконало. До кожної чергової крадіжки ретельно готувалися, і невдача (як і удача) аналізувалася в кожному окремому випадку. Поспіх у “роботі” кваліфікувався як боягузтво. Втрата самовладання, брак холоднокровності – речі недопустимі. Ці якості у “чесняги” цінувалися більше, ніж “чиста робота”, бо останнє могло бути випадковим, а особисті якості “вора чесняги” – постійні. Сила волі в критичних випадках – гарантія, що не “розколеться”, як зловлять.
Наступні обов’язки – наглядати і керувати “роботою” молодшого злодійського покоління. Цих початківців називали (зокрема у Владивостоці) “щипачами”. Дуже влучна назва, бо вони “щипали” чи “відщипували” – займалися дрібною крадіжкою: очищали кишені заїжджих простаків, тягнули на ринках від покупців, орудували на залізничних вокзалах між пасажирами, в трамваях і кінотеатрах – усюди, де було скупчення людей. Могли вилущити з одягу на безлюдній вулиці підпилу людину або зняти з вішака пальто в гардеробній ресторану. За робочу зміну, а вона тривала цілодобово, “щипачі” заробляли в кілька разів більше, ніж “законники” протягом тижня. Вони й служили основним матеріальним гарантом усій “малині”. Але про це не знали – “працювали” і були такі раді, що могли показати свою старанність. Вони були вже вражені магічним впливом злодійської романтики.
Особливе місце в діяльності злодійського прошарку на зразок “чесняг” займало виховання самого злодія від дитини і протягом усього періоду “щипача”. “Матеріалу” вистачало: залишені на ласку вулиці діти, зовсім малі діти, дошкільного (та й шкільного) віку. Мали ці діти й свою назву: “безпрізорники”. Вольових і зухвалих, з гострим поглядом хлопчиків і дівчаток підбирала для себе “малина”. Вони залишалися під впливом злодійського середовища навіть тоді, коли ними опікувалися державні установи. Та й куди було дитині, втаємниченій у злодійські справи, подітися? Зв’язані обітницею й “обов’язком”, вона боялася: знала, що за “зраду” вб’ють. Порішать найближчі товариші, бо саме їх пошлють старші на цю розправу.
Дітей вчили красти. Були для цієї мети “школи”, перш за все вулиця – “робоче місце” майбутнього злодія. Разом з тим існували певні технічні засоби, що вимагали теоретичного пояснення з наступним практичним втіленням. Злодійський жаргон вивчався вже від самого початку. Та головне – мужність і витримка, презирство до “лягавих” і нехтування опінії населення, вироблення аристократичних рис “настоящего вора”, який би був потім гідним представником свого клану. Вчилися обдаровувати людей тим, чим щедро обдаровували їх ще тоді, коли вони ледь навчилися ходити, – зневагою.
Мораль і психологія “чесняги” прищеплювалися підліткам від самого початку – з дитинства. Вимагалася відчайдушність, призвичаєння до незгод, “честь вора” – відмова від власності.
Погорда до майна між ними була гідна подиву. Але тільки між ними самими – один одному нічого не шкодували, усе було спільне, до дівчат включно.
З “озброєння” признавали тільки ніж, “фінку”, мусили вміти ним користуватися. У тому випадку вони були небезпечні, ножем користувалися холоднокровно.
З тих, що пройшли школу “закону”, не усі трималися загальної маси “чесняг”. Були й такі, що орудували на власну руку. Ці “урки” бралися переважно за якесь більше “дєло” і грабували поодинці. Якщо виникала потреба, то могли допомагати один одному, але зобов’язань на майбутнє між ними не було ніколи. То були дуже практичні, хитрі і небезпечні злодюги. “Законові” вони підкорялися, як і усі “чесняги”, і однаково несли відповідальність за зраду “малині”. Користувалися допомогою, сховищами і дотриманням таємниці нарівні зі всіма. Але то вже був “вищий клас” злодійського середовища. Мали загальну назву-кличку: “медвежатнікі”.
Виділялися також “вори-рецидивісти” – ті, що мали вже не одну судимість і були на окремому рахунку в органах правопорядку. Так би мовити, злодії із заслугами. Таких шановано, але красти на себе вони мусили самі, їх почесне утримання “малина” не передбачувала. Цим було важче. За ними стежили шпики постійно, і вони завжди могли опинитися знову за гратами. Рецидивісти почували себе пригноблено, але ради не було – від “закону” вони не могли відійти.
Ще одне відгалуження при “законі” – “аферисти”, дуже цікаві люди. То була злодійська інтелігенція. Займалися підробкою (фальшуванням) документів. Виконували свою роботу майстерно: з печатками, підписами і водяними знаками на папері включно. Були винятково корисні в лоні “малини” тим, що уможливлювали “уркам” рух по всій країні, на усі сторони світу. Їх “роботу” без старанної, ретельної експертизи викрити було неможливо. І їх самих важко було виявити, бо нічим не відрізнялися від пересічних людей: десь працювали, були ввічливими й обережними.
Були й такі, що “відкололися”, тобто “зав’язали”. До них належали ті, що “зав’язали” по старості, каліки, дуже скомпрометовані перед владою (повторні рецидивісти) – усі, хто не міг більше красти. Траплялися випадки, що “зав’язували” молоді, хоч це було важко зробити. Версія, що вони перевиховалися під впливом “мудрої політики” і “єдиновірної теорії”, педагогічної майстерності державних органів примусу і т. ін., – хибна! І вже найбільш абсурдним є твердження, що хтось із них перевиховався під впливом праці і – нарешті – сам почав працювати. Людина , яка після покарання приступила до буденної роботи, ніколи “вором у законі” не була. Такий тільки під арештом “хляв” (вдавав із себе) “вора”, “розкидав чернуху” (обдурював), “пускав пиль” – як там ще це не називали, але не переступав ні на волосину дозволеного “урками”, аби їх не скомпрометувати.
Кожного, хто “вмєстє жрал” і спробував би відступити від “закону”, караюча рука “малини” діставала завжди, і зроблено було це “чисто”, без слідів. А представники влади не зможуть, ба – ніколи не схочуть допомогти такому, за принципом: “преступный мир сам себя...”.
Ізгої, що відійшли від “малини”, бувало, одружувалися чи виходили заміж, виховували навіть дітей. Але в “законі” залишалися до кінця життя. Вони змушені були при потребі допомагати “малині”, давати притулок. “Малина” не зловживала подібною допомогою і оберігала їх від можливого провалу. Не можна сказати, що їм легко жилося.
Усі “масті” дбали про добре ім’я “блатного” світу. Вони жили між людьми і мусили цей факт враховувати Люди мали розуміти їх як принципово чесних і благородних людей. Так до певного часу, поки не набрали відповідної сили. А потім примушували себе поважати як аристократичну верхівку того самого населення. Протидіяти цьому було неможливо: “блатні” здатні були до тісної взаємопідтримки. Покривджений злодіями міщанин не знаходив ніде підтримки: ні в сусіда, ні навіть у представників влади. А міліція? Працювали, аби день до вечора.
Перша половина сорок шостого року – період найвищого процвітання декласованих елементів. У той час “урки” впливали навіть на виробництво в державі, паралізуючи рух виробничих сил, сіяли апатію і страх між населенням. Ніде ніхто на був певний за цілість майна: від приватного дому і до державних складів.
Нарешті допекло. І вища влада родить указ про припинення розкрадання народного майна, а вже разом з тим приділено трохи уваги й розкраданню приватної власності. А потерпіли від цього “фраєра”. Бо почали засуджувати на тривалі реченці звичайних робітників. Відразу після публікації указу (весна 1947 року) перший корпус тюрми на вул. Партизанській був ущерть забитий підслідними за “хіщеніє”. Мусив бути ще якийсь “циркуляр” до цього указу, бо каральні органи шаліли, забираючи дітей від батька чи матері за склянку чумизи або гаоляну, витрясених з чобота на прохідних портів чи інших складів з провіантом. Середні реченці сягали десяти років, гурткові крадіжки – до п’ятнадцяти років виправних таборів.
Указ нічого не говорив про боротьбу проти організованої злочинності, сором’язливо замовчували наявність такої чисельної паразитичної організації на цілій території держави. А “урки” тим часом продовжували орудувати, тільки більш обережно, – наперед знаючи, мов навчені вовки, чиє лоша спершу з’їсти. “Шурики” і тут не програли нічого.

* * *
Коли вже Василь і Остап мали трохи грошенят і виходили до міста, то часом вибиралися аж на Суханівський ринок або навіть у “Гнілой Угол”. Там можна було купити нерозбавлену горілку в пляшці. Брали пляшку горілки, дві порції глосика за “твердою ціною” сім п’ятдесят за порцію і тут-таки на порожніх прилавках випивали. Про це можна б і не згадувати. Але вони з’являлись на ринок уже після торгів, коли там нікого не було. Тоді завжди вешталися групи зовсім малих і вщент обдертих дітей.
Коли люди розійдуться, діти ходять по ринку і збирають усе, що можна з’їсти. У голодний час тисяча дев’ятсот сорок сьомого року ніхто нічого їстівного не залишав. І от, мов горобці, збирали по зернині чумизу чи гаоляну, овес і кісточки з риби. Прибиральниця пильнувала, аби вони не вигрібали сміття із смітників, бо це додавало їй роботи, і бігала за ними з мітлою, виганяючи з ринку і лаючи на чому світ, кленучи поганими словами тих, хто їх на світ випустив. Діти тікали, та незабаром поверталися знову.
У кожній групі таких покинутих дітей був свій “старший” провідник – свій “гаврош”. Він пильнував, аби добуті за день “харчі” справедливо розподілялися між усіма. То був завжди хлопець із сміливим, настирливим поглядом в очах і роблено незалежним виглядом. Якраз він повинен був уміти організувати напади на смітники і відволікти на себе гнів розлюченої прибиральниці, забезпечуючи втечу решті. Терпляче приймав на себе удари віником.
Коли Василь з Остапом заїдали випиту горілку глосиком, діти стояли на поважній відстані, ліпше сказати – на безпечній відстані і придивлялися в надії, що “дядьки” поїдять рибу, а кістки залишать на настилі, де люди розкладають свій крам. У присутності цих дітей охоплювала якась ніяковість, коли вони завмирали у вичікуючих позах, що ось зараз щось перекусять. Василь у таких випадках не доїдав глосика – надкушував, а решту залишав дітям. Робив це мовчки. А потім відходили обидва. Діти обережно кралися і забирали залишені кістки.
Діти дуже швидко зрозуміли, з ким мають справу, і вже при третій зустрічі “старшой” підійшов до Василя й Остапа, привітався, запитав, чи “вкусно”, і попросив не кидати кістки на землю, лиш на папірець.
– Скільки тобі років? – поцікавився Василь.
– Та кажуть, що більше як п’ять! – пояснив хлопчина. – А вам нащо знати?
– А де твій дім? – продовжував Василь.
– Нема дому!
– Ну, а мама? Тато? Де?
Хлопець тільки здвигнув плеченятами і якось недбало позіхнув: “Нє-єту!” – протягнув байдужим голосочком.
– А де ж ви спите? – не давав спокою Василь.
– А вам нащо знати? Хіба ви міліція?
– Та ні, не міліція, просто цікаво!
– Е-ее, цікаво! Там, де всі, – “под мостом ілі под лодкой”!
Василь відтепер давав дітям гроші. А ще через тиждень вони вже й не раді були, що познайомилися з “беспризорними”: ті відразу насідали гурмою і канючили, щоб їм щось дати – як не грошей, то хоч що-небудь.

* * *
У крамницях, де отоварювалися карточки, завжди були великі черги. Найдовші черги стояли там, де відпускали хліб. Люди стояли за хлібом цілодобово. Черга – це шайтанське нововведення – виснажувало до решти.
Продавець не квапився: мовчки, методично відтинав бльочки ножицями, наліплював їх на великий аркуш паперу і, стукнувши ще кістками по рахівниці, скупо відважував належний пай хліба – ніби ласку робив покупцеві. Нервозність висіла в повітрі над чергою людей. Відчувалося, що вистачить маленької іскри, щоб людина спалахнула і вибухнула гнівом.
При виході з крамниці завжди стояли голодні обдерті діти. Маленькі, марненькі, мов трісочки, з голими впалими животиками. І запах хліба, і він перед їх оченятами... Вже в дошкільному віці ( на вигляд – три-п’ять років) вони мусили мати добре натреноване око, бути неабиякими психологами, щоби безпомилково відгадати, кого можна попросити дорізочок – хоча б найменший. Добре, якщо дитяча помилка закінчувалася понурою мовчанкою або відмовою чи навіть грубіянською лайкою: це ще півбіди. Гірше, коли натрапиш на сердитого дядька, і цей замість дорізка вгостить черевиком: у самого в хаті діти чекають на цю дробинку хліба.
А згодом ці діти підростали і бралися за “ремесло” – починали красти. Так їх учили старші: “Нє маленькій – воровать пора!”.
І справді, як же було більшенькому стояти з простягненою рукою – соромно вже. Та й не дадуть нічого такому.

* * *
Ще одна категорія “беспризорних” у Владивостоці – воєнні інваліди. Після закінчення японської кампанії в Маньчжурії їх дуже багато залишилося у місті. Мали на це об’єктивні причини: у Владивостоці знаходилися військові шпиталі, де лікували поранених. Оскільки на розправу з японською армією “Маньчжуго” було кинуто масу так званих штрафних батальйонів, набраних з добровольців-арештантів, котрі прагнули довести, що вони зрозуміли свою провину перед Батьківщиною, за що перебували за колючим дротом у таборах, – тепер, наприкінці війни, вирішили змити свої провини власною кров’ю на фронтах.
То були переважно люди без роду – без плоду. І їм, калікам, після закінчення війни, не було куди податися, бо й дому і рідні у більшості з них не було; їх виписували із шпиталів, і вони залишалися тут.
Тепер безногі, безрукі, понівечені каліки отримали пенсію: усі сто двадцять рублів і “іждівєнческіє” картки на харчі. Вони голодували. Прогнилі від поту, побілілі від сонця і дощу військові роби ледве прикривали їх брудні тіла. Стоптані вкрай кирзаки, скрипучі милиці і медалі на грудях, що не трималися дрантивої гімнастьорки, – залишок героїчного і тріумфального закінчення війни. Ба, ще кожний з них мав незагоєну душу. Сиділи переважно на велелюдних перехрестях, ринках, перед входом у парк культури і відпочинку ім. Горького, клали перед собою подерті картузи і канючили від перехожих милостиню. Інші вешталися на залізничному вокзалі та на ринках і пробували “промишляти” на власний ризик (“блатні” їх не визнавали). Це завдавало клопоту тим, для котрих ремесло злодія було притаманне ще з “гражданки”. Люди малися на осторозі, і їм доводилося важко. Після невдалої спроби щось украсти їх били. Іншого захисту не було, бо міліція таких не брала. Тримати під арештом непрацездатних калік не було сенсу – тільки хліб дарма проїдали.
Жебраки-каліки завжди були неприємні, голосно кричали, перемішуючи свої просьби такою нецензурщиною, такими прокльонами, що робилося моторошно навіть бувалим цинікам. Отож краще вже було такому щось дати. А що дати?
І шпиталі, і дитячі притулки були переповнені: ні одних, ні інших вже не було куди діти – як для утримання, так і для лікування. Тому вони хворіли і вмирали: діти десь на віддалених пустирях чи смітниках, а інваліди – переважно у старому міському саду. Так закінчували свою життєву дорогу: одні – сповнену пережиттям, інші – ще й не розпочавши її...

* * *
Траплялося часто, що, не маючи грошей на горілку, Василь опинявся у пригніченому настрої і втрачав бажання виходити до міста. Тоді Борис забирав Остапа з собою. Вони йшли до М’ясникових додому. Борис вечеряв (часом пригощали й Остапа), одягався у свій кращий одяг, і вони йшли у компанію, до якої належав Борис. Він з мамою мешкав у звичайному одноповерховому будинку на вулиці Мельничній. Мати Бориса була від природи доброю жінкою. Крім того, гарно вихованою людиною. Це позначалося на її сім’ї, і зокрема на Борисові.
Теплі стосунки між Борисом і Остапом склалися не без підтримки Борисової мами. У цій низькій хаті панував такий спокій, така чистота настрою, що Остап відразу забувся, що він репатріант, що він “фашист”.
М’ясникови не мали на той час достатків. То були люди невибагливі, Борис не навчився тягнути щось зайве додому, що не було чесне зароблене. Мама Бориса, здається, мала хворі ноги, їй важко було ходити – більше часу проводила вдома. Усі позахатні справи залагоджував Борис. У них не було меблів, за винятком найбільш необхідного: кілька твердих стільців і скриня “сундук”. Ще був мисничок у кутку біля дверей з тарілками і баняками на поличках. Усе дерев’яне, зчорніле від часу і морського клімату, але завше чисте і на своєму місці.
Остапові подобалося тут бувати, навіть тоді, коли Бориса не було вдома.
Якось у такий момент він і зайшов до М’ясникових. Мати попросила трохи зачекати Бориса. У той час навідалась якась жінка позичити решето. Трохи постояла, погуторила з Борисовою мамою і пішла собі геть. Після неї в повітрі довго стояв запах дешевих парфумів, хоч жінка була вже в роках. Незабаром повернувся Борис і спитав:
– Хто у нас був, мамо?
– Американка! Приходила позичати решето!
На цьому бесіда закінчилась, Борис щось перехопив, і вони пішли – як завжди – у своє бравурне середовище молодої міської “аристократії”.
– Що це за “американка”? – запитав вічно цікавий Остап.
– Сам не знаю. Ліпше при нагоді запитай маму, вона тобі розкаже...
Наступного разу, коли Остап знову зайшов до М’ясникових, Борис уже сам нагадав мамі:
– Розкажи, мамо, Остапові про тих американок, бо він мене питав, а я чув дзвін, та не знаю де він!
Мама поставила обом попоїсти і почала розповідати.
– Та то ще від того часу, як тут були американці і японці. Ну, японці до наших дівчат не ходили, мали з собою своїх з Японії. А американці то вже поводилися так, ніби у себе вдома. Вони не трималися купи – вешталися містом, співали, галайкали напідпитку, одним словом, були веселі хлопці. Квартирували у людей, були заможні, нічого їм не бракувало. Не скупі, людям нічого не шкодували. І ходили до дівчат. Були прості, щедрі, доступні, обіцяли оженитися тільки-но закінчиться війна. Дівчата пропадали за ними. Та вони й справді були дуже симпатичні, зовсім не рівня нашим “семйоновцям”. Ходили до найгарніших у місті дівчат. І всі ті дівчата надіялися, що американці заберуть їх із собою до Америки. Боже! Як їм заздрили ті, що не були такими привабливими і не могли розраховувати на виїзд за океан!
Коли “лазовці” були вже близько, то японці ще трохи проти них воювали. Американці воювати не хотіли. Лиш до міста не підпускали, доки пакувалися і вивозили усе необхідне в порти. Готувалися до від’їзду. Ну, а їхні дівчата – за ними, до кораблів – а на трап їх не пускають: “Нє положено!” – та й усе. Вони тоді знову до своїх кавалєрів. А ті... вони не те, що наші. Наші шпіцем під зад та й “пішла вон!”. А американці так не навчені – брехали, що прийде ще цивільний корабель, бо на військовий капітани заборонили брати жінок. Який там вже “цивільний” корабель!? Дівчата не повірили: “Забирайте нас зараз” – і край! А й правда: яке б то було військо з жінками? Тоді американці придумали... Сказали, що мають право забирати з собою усеньке своє майно, яке мають. Поробили великі паки на зріст людини, обгорнули своїх дівчат матами і забили зверху рідко дощечками, щоб не подушилися, – на авта і на пірси. Там вже стояло багато того вантажу. Дівчата лежали смирно, тільки чекали, коли їх “віра!” – і на палубу.
А корабель за кораблем відсигналював, рубав швартові і відходив на рейд. А “жінки”, що вони могли тепер зробити?
Американці залишили в портах своє “майно”. Коли кораблі пішли, портовики порозбивали пачки і випустили безталанних до дому. Але повідбирали в них навіть підвіски з вух – геть всеньке, що ті мали з собою у вузликах.
А коли в місті було безвладдя, то їх свої ж повиводили на вулицю. Зібрали на площі і ну знущатися... А потім шнурки на шию і водили на посміховисько містом...
Коли прийшли “лазовці”, то багато дівчат повтікало, а декотрих повісили нібито за шпигунство. Ті, що повтікали, десь попропадали в тайзі. А декотрі повернулися і живуть. Але заміж не вийшли: весь час комсомольці та й партійні пильнували, аби ніхто з ними не злигався. До них боялися підступити. Отож і донині вони “американки”...
Борис з Остапом сьорбали з мисок якусь ріденьку соєву бурду і мовчки прислухалися до розповіді матері.
– Какіє всьо-такі наші люди сволочниє! Правда, мама? – згодом вимовив спересердя Борис і жбурнув ложкою об стіл. Він виглянсував черевики й обидва вийшли. Настрій був пригнічений...

* * *
Остап виніс з території складу великий шмат японської цельти. Збути у місті такий товар не вдавалося, тим більше вигідно. Всепожираючий приморець Грицько забрав цей матеріал і навіть непогано заплатив. Для сільської місцевості така матерія була дуже вигідна: міцна і не промокала.
Василь знав, що Остап отримав від Грицька близько ста рублів і гроші поклав у маленьку валізочку під ліжком. Після закінчення роботи Василь занепокоївся, захотілося вийти і випити баночку “тмінної”.
 
Наші Друзі: Новини Львова