Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83015
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
“Дурні” кавказькі горці не розуміли своєї вигоди від спілки із сильним сусідом – бунтувалися. Завжди бунтувалися. Бо невдячні! Тому там служив Сашко.
Коли почалася війна у сорок першому, на Кавказі в горах стало зовсім неспокійно: горці виступили організованими загонами проти “своїх” гарнізонів. Шалені! Хотіли позбавитися опіки, без якої не те що вони самі, але навіть їхні віслюки і вівці поздихали б. Тому залога кавказьких гарнізонів не тільки не була зменшена на користь фронту проти німців, а навіть зміцнена за рахунок мобілізованого ополчення.
Сашко на фронті не був. Усю війну провоював на Кавказі проти “басмачів”. Тому нагород не мав.


Розділ II. МІЖ ПРІРВАМИ

Сашко був старший роками від Василя. Темно-русявий, брови майже чорні, смагляве худе обличчя – чистий український тип. Натура спокійна, трішки гордовита й суха – не визнавав слабість характеру. Незграбну, слабохарактерну людину не цінував ні на гріш, не було нікому виправдання, що це – вроджене. З Василем дружив, до Остапа приглядався критично цілий тиждень, поки трохи зблизився. Відчувалося, що дружні стосунки з ним не можуть бути гарантовані назавжди, якщо людина не здатна постійно тримати себе принципово і хоробро. Промахи, пов’язані з нерішучістю і боягузтвом, не прощав: тоді його попередня дружелюбність переходила в нищівний сарказм – хто не почував себе в силах, ліпше такому було з Сашком не зближуватись.
Любив чистоту тіла і, як кажуть, чистоту душі.
Але це був тільки служака. Його характер викувався у підступних боях на Кавказі, де беззаперечно виконувався наказ, випробовувалася витримка кожної людини зокрема в критичних ситуаціях, коли йшлося про взаємовиручку між бойовими товаришами. Там умови кували власну волю і вимагали цього від інших. Здригнувся у відповідальний момент, похитнувся, виявив слабкість через приховане боягузтво – хтось потерпів на цьому. І часом непоправно. Тому доводилося наперед вивчати людину, аби потім не жаліти самому. І так роками: до війни, а найбільше під час війни. Це всмокталося у його кров. Без попереднього вивчення й оцінки людини не вступав у товариські стосунки. Його гордовитість грунтувалася на тому, що вважав себе добрим – ліпшим, ніж інші, – психологом, розумівся на людях. Але основна цінність цієї людини полягала в її вимогливості до самої себе. Він страх як боявся втратити якусь рису мужності (у його розумінні) в очах тих, з ким приятелював. Недоліки його, так би мовити, характеру полягали в тому, що він виховався однобоко, хоч і на сприятливому грунті товариського спілкування, але вузько, тільки в одному напрямі: він вважав за слушне вимагати від товариша, аби цей “перекувався” згідно з його поняттям, як має виглядати людина. Тому його товариство обтяжувало, вимагало постійної напруги. Однак в умовах, де панував розлад, брак внутрішньої дисципліни, Сашко був людиною неоціненною.
Сашко не був чимось загадковим. Його характер викарбувався на ньому зовні. Тому Остап при першій же зустрічі зрозумів, з якою особистістю має справу. А мусив цю справу мати, бо з Василем вони вже були свої люди. Отож Остап показав і свій “характер”: дав зрозуміти Сашкові, що цінить його, але в певних межах, що має вже свій власний духовний гарт і вважає за потрібне залишатись таким, яким є. Сашка тільки здивувало те, що “нєрускій” взагалі може мати якийсь “характер”. Його привчили, що такого не буває. Василь загладив справу попервах, а згодом вони всі троє вже ходили до міста, випивали разом по порції “тмінної” і йшли разом у “Желєзко”.
З оповідань Сашка випливало, що кавказькі горці хронічно не терпіли росіян на своїй території. Росіяни не шанували їх віковічні традиції, насміхалися з їхніх звичаїв. Знущалися над пам’яттю Шаміля. Тим часом закони, введені ще Шамілем, зберігалися у народів Кавказу і люди їх дотримувалися.
Якщо царська Росія ще мала між тими народами прихильників хоч у питанні організації будь-яких національних військових з’єднань, то теперішня влада практично не знаходила собі між ними колабораціоністів.Стосунки вкрай погіршилися ще тому, що не пошанували іслам, котрому поклонялися буквально всі правовірні горці. Росіяни, теревенячи про “рівноправність” народів, принижували їх гідність усілякими доступними засобами. Переселенці з центральних областей Росії на Кавказ – майже виключно військові. Такі культуртрегери висміювали усе, що для місцевого населення було святим. Не шанували звичаїв, що зобов’язували жінок носити паранджу, брутально зривали це покривало з лиця жінки на вулиці, на ринку чи деінде, а напідпитку дозволяли собі такі вольності навіть у саклі в присутності чоловіка. Строгі правила, введені для жінок у мусульманському середовищі, охрестили “рабством” жінки і взялися цю жінку “звільняти”, хоч ніхто їх про це не просив. Мета вивільнення жінки від “мракобісся”, встановленого Кораном, мала часто практичне значення: молоді військові хлопці, підгодовані грабованою бараниною, потребували стосунків з жінками. А тут на перешкоді – паранджа. Не так вже й важко здогадатися, чому солдати з берегів Єнісея, Волги чи Північної Двіни – ці “краще виховані”, ніж кавказькі “дикуни”, старалися за допомогою зброї і навальної сили численних батальйонів перевиховати кавказьку жінку. Робили це більш “прогресивним” способом, ніж будь-коли світ бачив. Це ж так просто: муллу застрелили, з мечеті зробили стайню для коней, а паранджу здерли з обличчя жінки. І Аллах не покарав. І небо не впало на голови порушників священних законів. Якого хочете ще більш переконливого доказу, що віковічні канони ісламу – уярмлення для жінки, котра від віків так прагне “волі”, щоб опинитися в “обіймах” спраглого солдата, понюхати від нього перетравленої сивухи. Ось хто взявся духовно перекувати кавказців і в першу чергу їх жінок. Оце душпастирі! То вам не католицькі місіонери з хрестом і проповідями!
Царська Росія не доконала всього до кінця: взяла гори, але пошанувала паранджу, звичаї, віру в пророка, не втручалася в мусульманську сім’ю і її структуру. Дурні ще були! Не осяяні єдино і виключно правильними ідеями!
Саме “вищий сенс” буде поставлений як противага оцій банальності, оцій вульгарній непристойності, взятій за основу у відносинах з кавказьким населенням, поки воно не було розтрощене вагою кирзака.
Сашко також був певний, що вони виконували просвітянську місію у Кавказьких горах між впертими басмачами. Так, вони служили. І довго служили. Так, вони потребували “баб”, і що тут такого дивного? Так таки й пояснював облави на аули: хлопці рвалися вперед у надії, що “прихватять” лезгіночку. Смакував, бідачисько, кожну удачу, як свою, так і своїх товаришів. Порядкували там, як у власному дворі...
“Кукурузник” виявив аул. На цій підставі вироблений був план операції (чергової операції). Ще завдання – знайти туди найкоротший і найбезпечніший шлях. Зберегти в таємниці, щоб басмачі не довідалися і не повтікали з аула. Водили з собою когось із місцевого населення. Водили на шнурку. Бо втече. Ці мали під страхом смерті показувати стежки в горах. І показували. На аул нападав батальйон чи більше – це не має істотного значення. Завдання: обступити зненацька, так, щоб і миша не вислизнула. Обступили. Але що це? Перед аулом велика отара овець і кіз. Стягнули живий перстень, підійшли до крайніх сакль – тихо, мов у раю! Нема нікого, ані живої душі. Глиняні, биті з сирого лампача, халупки порожнісінькі.
Перед саклею сидить старенький, сивий як голуб і марний як мумія горець. Сидить у папасі – він мужчина.
– Де люди? т-твою триаллаха мать!
– Повтікали в гори, – відповідає спокійно дідок.
– А ти якого хрена тут сидиш? Ану показуй дорогу!
– Я залишився для того, щоб гідно вмерти від кулі або штика уруса. Аллах добрий, він мені в цьому не відмовить! А показувати вам дорогу не хочу, та й не можу, несила вже ходити швидко. Вам їх і не треба шукати, вони самі прийдуть. Ви ходите за ними, вони ходять за вами...
Старенький хоче вмерти в папасі, як і належить справжньому джигітові. Але боїться, що перед смертю можуть здерти її і він помре осоромлений, з непокритою білою головою... Хлопці знають про це – на те ж їх і послали на Кавказ. Наступне бойове завдання – зняти з горця папаху. І починається боротьба: солдат вчепився руками в папаху і хоче зірвати з голови дідуся. А той (звідки в нього стільки сили?) притис папаху руками, мов залізним обручем: безчестя – померти від кулі чи багнета без папахи, мов баба! Але він не дасть собі ради. Волохату сіру кучму знімуть з голови! Зі шкірою знімуть! Поганьблять його гордий дух! Потягли старого горця по землі перед його саклею. Той вчепився за папаху і не пускає! “Аж зло бєрьот!” – висловлювався Сашко. І справді: набрався нахабства чучмек, впирається, стає в обороні одвічних звичаїв свого народу. Ще й сердить, каламутить наповнену добром душу солдата! Псує нерви, наволоч! І таки розсердив, довів до гріха: хтось із солдатів ударив старого чимсь твердим по передпліччю. Хруснула кістка, рука повисла долі... жах, перемішаний із соромом, пробився від серця старого кавказця і ліг на старе обличчя. І тільки після того... що йому вже після того? – найгірше сталося. Папаху, папаху здерли!.. оголена голова... Ох!..
Коли верталися з “акції”, займили поперед себе вівці. Не пропадати ж їм у горах, коли невдячні чучмеки від них відмовилися! Вівці нічого не винні! Але...
Десь з груня пролунав постріл, розлігся поміж горами. Котрийсь, що йшов попереду, впав посеред стежки і не ворухнувся більше. Ще постріл – ще підплив кров’ю наступний попереду. Приглушені постріли з лунким відгомоном між горами не втихали. Рідшав ланцюжок солдатів на стежці. І обминути нема куди! Овець відразу покинули, обсіявши їх чергами з автомата. Сонце з полудня. А до “бази” ще шмат дороги. Ніхто не має ніяких “знаков разлічія” – усі тепер однакові, усі шеренгові. Але “дикі” горці бачать, хто несе поранених і вбитих. Вони знають: командири не будуть носити. А хто нікого й нічого не несе, того на мушку... і вже його несуть. Тремтить душа солдата, сержанта, офіцера. Не відає, чи не знаходиться в центрі “хреста” оптичного прицілу горця, – ніхто не відає!
Відстрілюються. Як тільки їм здається, що почули достеменно, звідки стріляють, то відразу туди скеровують ураганний вогонь. Аж на душі полегшало: “Відбилися!”. Ідуть далі, прицільні постріли з-поміж скель не вщухають. Настрій пригнічений. Майже усі тепер когось несуть. Сумно. Важко. Непевно і лячно!
Здесятковані, добираються до “бази”. Хто живий, у того на душі посвітліло. Тепер би пугар спирту і добрий шмат тлустої баранячої печені. Завтра треба закопати товаришів, які нині впали від зрадливої кулі підступного й нечесного басмача. Закопати в кам’янистий кавказький грунт.
Вранці – побудка. Сніданок і “наряд” на спільне цвинтарище поховати тих, що впали за ... за що ж впали?
На похоронах виступив – як і належиться – замполіт. Він якраз і каже кожного разу, за що вони впали. “За великі і невмирущі ідеї! “За світле майбутнє!”. “За смерть усього старого світу, котрого виразником на цій землі є басмачі!”. “Смерть басмачам! Помстимось сторицею за наших славних героїв! Смерть!”. “Хай живуть великі ідеї першого, другого, третього і ВЕЛИКОГО - Сталіна!”. “Клянемось! Клянемось...”.
І знову “відкрито” аул. Знову докладний план вилазки. Лиш ненависть між людьми не залишилась присипана землею ні в аулі, ні на місці розташування військового підрозділу. Вона ще покаже своє хиже, жорстоке обличчя. Відкрито аул! Люди тільки тим і живуть, що прагнуть тепер помсти. Кривавої помсти. Не виправданої нічим, бо опертої на безглуздій ненависті. Розбрат між людьми росте... І так щодня. Щомісяця. Роками. Кавказці також повертаються у свій знищений аул. І також клянуться над трупом сивоголової людини, що помстяться за наругу над їх старійшиною. Ні, не за смерть вони будуть мстити – цей старенький вимолив собі смерть від зброї уруса, хотів цього, така була його воля. Але вони побачили його труп з оголеною головою і зняли руки до неба, просячи помсти... Вони добре знають, за що воюють.
Котра із сторін має рацію? Солдати прийшли з півночі, під’юджені бестіянською пропагандою до екстазу, до осліплення, і нищать населення гір, бо “воно не таке”. Так їм сказали. Горці обороняються. Обороняються століттями. Обороняються від “ідей”, котрі заповзялися знищити їх віковічний уклад життя. Обурення наростає, способи боротьби вдосконалюються. І ось...
Почалася війна. “Фронт” катастрофічно котиться на схід. Горці “нагліють”, хочуть звільнитися від віковічних пут Москви. Озброюються і чинять організований опір стократ численнішим гарнізонам. Вони у себе вдома.
Тепер їм закинули, що вони колабораціонують з німцями. Що може бути гірше?! Правда це чи неправда, але так пояснили політруки. Значить, правди не дошукуйся, а виконуй наказ. І довиконувалися...
Горці – бандити! Дагестанець – зрадник дагестанського народу, чечен – Чеченії, інгуш – зрадник Інгушії. І тільки солдат з кривавою зіркою на чолі – “справжній захисник Кавказу від кавказців”. Для чого він прибув катзна-звідки.
– Тривалий час ми безуспішно вели бої в горах з великими бандитськими групами, – розказував Сашко. – Групами командували добре нам відомі басмачі. Ми мали навіть їхні фотографії. Стільки разів стикалися з ними в боях, однак ніяк не вдавалося добитися якоїсь переваги. Ми мали великі втрати, – бандити зникали в горах.
Одного досвітку до нашого штабу привели трьох командирів саме тих бандитських підрозділів, котрі нам найбільше дошкуляли. Усі троє були на добрих конях, сідла, чепраки, збруя – усе в сріблі, усе багато оздоблене. Кожний з них мав багату, інкрустовану золотом шаблю. На грудях у кожного висів перевішаний через карк німецький автомат. З коня жоден не зійшов, тільки очі дозволили собі зав’язати перед в’їздом на територію розташування наших військ. Вимагали розмови тільки з командиром полку і більш нікого признавати не хотіли. Обдурити їх не можна було, бо командира вони знали в обличчя. З коней відмовилися зійти, побажали, аби командир до них вийшов сам і то негайно. Довелося розбудити комполку.
Було ще рано, але командир вийшов до них. Басмачі заявили, що вони приїхали здатися в полон разом із загонами, котрими командували. Само собою зрозуміло, що загонів вони не привели з собою, бо жоден горець добровільно на таке не піде. Тому вони залишили свої відділи у безпечному місці, куди уруси не зможуть без провідника добратися. Якщо командир згідний, то вони проведуть туди військо, а там вже як буде. Розмова велася надворі, таємно, Басмачі вимагали виступати негайно, бо інакше в загонах кинуться їх шукати і тоді буде пізно.
Вказали на мапі місце, де знаходяться бівуаки банд, їх кількість, озброєння, забезпечення – усе сходилося з даними розвідки. Перспектива легкої перемоги була дуже привабливою, підозріння обману – незначне. Зрештою, не вдасться – нічого на тому не тратять. А басмачі і так нікуди не дінуться.
Зібрали нараду штабу: вирішили розпочати операцію негайно – більше такої нагоди не буде. Протрубили збір, віддали відповідні команди, гарнізон заворушився. На сніданок видали “с/пайок”.
Басмачі поїхали попереду на своїх конях, оточені добірним конвоєм, також верхи. Для безпеки розладовано їхні німецькі автомати. Піднімалися вгору вузькими стежками, часто понад небезпечними урвищами. Йшли швидким маршем, щоб завчасу бути на місці. Дивувало, що басмачі мали нахабство розташуватися так близько, над “самими головами” гарнізону. Їхні ж командири давали корисні поради: як треба заховуватися, на що зважати. Провідники запевняли, що стежа коло бівуака не виставлена: там знають, що їх уруси не викриють ніколи, але розвідку слід послати, бо завжди можуть трапитись якісь зміни. Так і зробили. І справді, шалаші-землянки у вказаному місці, на досить рівній площині, не охоронялися, але були заселені, бо курився з них дим. Людей майже не бачили – мабуть, ще спали. Командування зібрало коротку нараду. Військо розділилося для оточення “бандитського гнізда”. Перемога була такою близькою і такою певною, що два батальйони миттю і без звуку замкнули коло. Провідників, уже зайвих, брутально стягнули з коней, роззброїли, тісно пов’язали і приставили до них сторожу (пильнував їх також і Сашко). Солдати застигли в кущах при самому виході на площину і чекали команди. Усім нетерпеливилося. Усе – як на долоні: неглибокі окопчики і кулемети без обслуги, прикриті бурками. Усі захопилися настільки, що навіть не подумали, чому табір мовчить досі? Нарешті в повітрі зашипіла ракета – і на її знак ланцюг піднявся із землі і під голосне “ура” кинувся на розташування горців. Перед самими землянками усі залягли. У солдатів ніхто не стріляв, з шалашів ніхто не виходив. Рад-не-рад – розвідники полізли на животах до землянок, з котрих і далі ще курився димок.
Яке було здивування, коли розвідники, перевіривши землянки, вийшли звідти на повний зріст і розгублено доповіли, що в землянках нема нікого. Навіть ті, кого щойно бачили, десь зникли, мов крізь землю провалилися.
Обдурили! Бойові ряди порушилися, резервна залога почала виходити на рівнину, на відкрите місце. Зчинився галас.
І саме у цей час заторохкотіли з усіх боків басмацькі кулемети. Зчинилася паніка, три батальйони війська опинилися в засідці. Солдати падали під кулями, мов підкошена трава. Їм не давали й голови підняти. А тим часом полонені зникли, мов випарувалися у повітря. Штаб також обстріляли, але він знаходився поза межами оточення, і тому майже не постраждав.
Закінчувався день. Подали сигнал збору. Обчімхані батальйони верталися долі з гір під невпинним обстрілом осмілілих басмачів. Ті насідали, мов подразнені оси, на вузьких і стрімких гірських стежках. Ще були жертви – вже на шляху вниз.
Смеркало, коли добрались до місця розташування свого гарнізону. Вишикувалися у ряди, провели перекличку – втрати були жахливі...
Коли Василь почав шити чоботи для офіцерів, та ще й безплатно, йому дали помічника для ремонту кирзаків і валянок. То був хлопець із Примор’я, десь з околиць Манзовки чи райцентру Чернігівки. Називали його насмішкувато “Грицько”, через те що говорив російською з сильним українським акцентом. Був нащадком колишніх виселенців з України. Їх поселили на теренах Зеленого Клину і Сірого Клину згуртованими й однорідними за народністю общинами. Таким чином ці люди зберегли рідну мову і навіть звичаї й обряди. Тепер Гріша (так він називав себе) служив близько від дому “срочну службу”.
Низькорослий, худорлявий, чорнявий, з дрібними рисами обличчя молодий хлопець. Тільки очі мав гострі, мов у орла. Ці очі бігали швидко в орбітах і були, мабуть, єдиною реакцією на зовнішні впливи. Бо обличчя було кам’яне, мов у єзуїта. Губи Грицька завжди ледь помітно ворушилися, а це свідчило про те, що він постійно щось комбінував у своїй голові. Ніщо не минало повз його увагу, що б не говорилося чи робилося в його присутності. Сам майже ніколи не встрявав у бесіду.
У Владивостоці він почувався “у себе вдома”, решту військових вважав там людьми тимчасовими і навіть випадковими. І цей “простачок” умів це дати зрозуміти всім, хто був поруч.
Він був хитрою людиною, навіть захитрою для свого молодого віку. З усього хотів мати особисту користь. Чимось нагадував Маршалка, але умів бути непомітним.
Василя як майстра слухав без усіляких застережень. Ця дивна натура найяскравіше проявила себе пізніше, у своїх вчинках.

* * *
На складі № 2 тримали автомобіль “шевроле” з брезентовим верхом, призначений для внутрішнього вжитку замість пасажирського вегікуля. Шоферував на ньому Борис М’ясников, молодий місцевий хлопець, недавно демобілізований з війська. При війську йому також пощастило, бо у другій половині війни був покликаний на службу і як шофер возив на фронті командира полку. Як би там не було, але більший термін служби провів у запіллі, та ще й шофером.
Переваги “свєрхсрочніка” не визнавав і працював як вільнонайманий, цивільний. Тепер возив випадкових пасажирів – офіцера, робітника чи службовця складу за розпорядженням начальника, куди кому було потрібно. І привозив назад. Відомо, що в таких випадках йому виписувала путівку Ліда на кожний випадок виїзду за межі території складу, і тому він постійно заходив у фанзу.
“Бобик” багато часу стояв у резерві, а Борис тим часом просиджував з майстрами. Дармував цілими годинами, покурюючи “Север” або “Беломорканал”. Обкурений війною, волів не працювати.
Борис М’ясников – мешканець і уродженець “Владіка”, так любовно місцеві називають своє місто Владивосток. То був ще дуже молодий хлопець, навіть дивно, як його звільнили з війська. Бо його річник ще служив при війську від самої війни. Трішки вищий середнього зросту, русявий, з дитячим обличчям (виглядав молодшим, ніж був насправді). Завше чистий, охайний, щоденно глянсував свої черевики до ідеального блиску, навіть носив у кишені “бархотку” – шматок грубого оксамиту, аби ним при нагоді витерти запорошене взуття.
Борис не був надто мовчазний, але й не говорив багато, а – найголовніше – ніколи не говорив зайвого і дурниць. Підтримував дружні стосунки з Василем і Остапом. До Сашка ставився з певною осторогою, трішки перешкоджала їх зближенню Сашкова хвалькуватість. Але відразу можна було запримітити, що це були товариші тільки за місцем праці. Поза роботою Борис провадив своє молодецьке життя згідно з умовами і специфікою післявоєнного часу. Опинившись на фронті у сімнадцять-дев’ятнадцять років, він уже багато пізнав. Долаючи ширші простори безпосереднього запілля за лінією фронту, мав можливість спостерігати жахливі наслідки воєнних дій ще теплими. Маси трупів, шматки розірваних людських тіл на дорогах чи бездоріжжях, куди йому доводилося возити свого полковника вдень і вночі, бомби, канонада, лемент поранених, понівечених людей – усе вмить переродило юнацьку душу.
Коли Борис повернувся з війни, він не застав живими ні батька, ні старшого брата, яких забрали з дому у перші дні війни. За одного мати вже брала пенсію, другий ще вважався “безвісти пропавший”. Але загинули вони на фронті обидва.
Борис був працьовитий, стриманий, ввічливий і дуже не любив військову службу. Мабуть, якраз це було головною причиною, що Сашко – цей бравий вояка – не знаходив з Борисом спільної мови. На додаток до всього, Борис ніколи не лаявся. Його мова була чистою, стислою і зрозумілою.

* * *
Василь мав допуск на територію складу, де знаходилися магазини з одягом і взуттям. Він підбирав там потрібний для роботи матеріал і крої-купони окремим офіцерам на чоботи. Частенько крав, що потрапляло під руку, часом навіть приносив цілий крій на чоботи. Усе потім якось реалізовував у місті, де всього цього дуже бракувало. Виручені гроші Василь переважно пропивав. Остап допуску не мав і красти не вмів – боявся. А їсти хотілося, і навіть дуже. “Жінки” у місті він також не придбав, додати щось до голодного карткового раціону не міг. Тому він пішов якось ще з якимсь приблудним волоцюгою на вантажну залізничну станцію після роботи розвантажувати вагон-пульман вугілля. Пульман вугілля – шістдесят тонн. Десять рублів за тонну – це шістсот рублів за розвантажений вагон вугілля. По триста рублів на кожного. Багато це чи мало? Зрівняємо з наявними цінами: “кирпич” чорного хліба вагою один кілограм і вісімсот грамів коштував на чорному ринку сто вісімдесят-двісті рублів. Дві пачки цигарок “Біломорканал” – п’ятнадцять рублів. Склянка вівсяної муки – до двадцяти рублів. Склянка гаоляну – вісім-десять рублів. Горілка: розливна з бочки “тмінная” – сто двадцять рублів. Про м’ясо і м’ясні продукти відомостей не збереглося. Вони на ринку не з’являлися, на карточки їх не видавали – це вже відомо. М’ясо бувало в “комерческих” і за такими цінами, що люди такої категорії, яка тут згадується, не наважилися б навіть поцікавитися, скільки коштує такий делікатес. Ще можна було покуштувати гуляш чи шніцель у ресторанах “Золотой Рог”, “Челюскин”, “Восточные блюда”. Усе це – недосяжне для наших сіряків. Із молочних продуктів можна було купити щось на ринку у сільських жінок. Селянки продавали найбільше “варинець” – заквашене нерозбавлене молоко. До речі, молочниці розмовляли чистою українською мовою, вирізнялися добрим здоров’ям і веселою невимушеною вдачею. У Владивостоці ніхто не насміхався з їх мови, не дражнив словом “жлобіха”, як це має місце на корінній Україні. Викидали вугілля у щільній чорній пилюці, викидали наосліп. Рот зав’язували ганчірками, щоб не їсти чорного пороху, а очі сльозилися без кінця у темряві чорного туману. Спітнілі, мокрі від волосся до нігтів на ногах, викидали з серцем чорну мару з вагона мовчки.
Біда, однак, очікувала пізніше – коли вагон уже був порожній і виметений віниками (кожний свою половину). Вугілля “пливло”. Обривалося в котромусь місці з бурту і зсувалося донизу – відразу кілька тонн. Засипало колію, різало живцем перемучене тіло, серце молодих і голодних невдах. Щось тверде, мов п’ястук велетня, підсувалося з-під грудей до гортані, душило, витискало сльози – пекучі, мов розтоплене олово. І знову доводилося черпати осоружне вугілля занімілими руками...
Скільки ж разів цих тридцять тонн треба було підняти лопатою, аби отримати в кінці роботи так важко загаровані обезцінені гроші! На таку роботу можна погодитися тільки в стані крайнього відчаю. Так воно і було: голод гнав, і перспектива купити відразу цілий буханець хліба понад голодну норму карткової системи обіцяла хоч раз перервати дошкульну вимогу шлунка – їсти. А другого дня?
Другого дня (який же тут “другий день” – ніч була потрачена у важкій праці) розбита, виснажена людина не могла працювати. Лиш потребувала наїстися – поповнити закопані у вугілля рештки енергії. Мука не менша, ніж на “лівій роботі”. А після роботи можна було піти на Первореченський базар і купити за двісті рублів вимріяний брикет чорного і неякісного, мов шмат торфу, хліба. За менше як “двісті” спекулянти хліб не продадуть.
Ще б склянку вівсянки... Ще б пару шматків спеченого насухо глосика, аби не мучитися, аби відразу наїстися. Ще пару пачок дешевеньких папіросок – і грошей нема. А потім спішно за будочки, десь за сортиром, подалі від людей і жебрущих покинутих дітей (щоби не просили, щоб хоч не дивились на тебе таким пекучим, благальним поглядом, щоб не поділитися з ними). Їсть. Ламає руками хліб і напихає рот, здобрюючи це час від часу маленьким шматочком печеного глосика. Коротка мить – і вже нема нічого: ні хліба, ні грошей, ні сил піднятися з землі, ні ситості від спожитого. Смеркає, ринок порожніє. Додому!
Зрадлива подачка організмові – ніби людина може таким способом наїстися – гнала на “промисел” знову і знову. Наступав параліч душі і тіла – байдужість до всього. Тільки б наїстися.
Цілу хлібину нараз – не інакше.

* * *
Ще на початку, коли Василь і Остап опинилися у фанзушці на місці майстрів, Василь присмичив звідкись поверхове залізне ліжко. Розкрутив ще десь два сінники з соломою і поставив це при “стіні”, тобто біля перегородки з дикти. Пояснив начальникові, що тут обидва будуть проводити обідню перерву. Начальник махнув на це рукою, і ліжка залишилися у фанзі. Тепер Остап перейшов сюди спати. Таке не дозволялося, але наразі начальники дивилися на це крізь пальці. Тут йому було спокійніше і не так дошкуляли блощиці.
Василь відразу зауважив, що Остап приходить удосвіта звідкись перемучений, падає на пріч, змарнілий, з впалими щоками, чорними вінцями довкола почервонілих очей і запалим животом, ніби з нього випороли кишки. Заплющить очі, заціпить уста – мертвець та й годі.
– Ти що? Ходиш вугілля розвантажувати? – запитав Остапа.
– Ну, так! А що?.. Їсти ж хочеться!
– Дурень! Я тобі піду, як зауважу ще раз!
– Василю, Василю! – аж простогнав Остап.
Василь замовк, задумався. Потім встав зі свого стільця, вдарився долонею по чолі: “Який же я ... !” і вийшов. Через кілька хвилин повернувся, приніс німецької форми плоску їдунку з густими і товстими, мов палець, вареними макаронами. З кишені галіфе дістав ще великий шматок білого хліба. “На, рубай!.. А там побачимо!”
Видно, Василь знав місця “лівої роботи”. Тому так безпомилково вгадав, де Остап працює вночі. Або зауважив, що той має вугілля під нігтями і чорні обідки на очах, – у тих місцях вугільна пилюка погано відмивається. А може, й сам пробував там колись щастя?
Виносити їжу з військової кухні, щоб годувати “власовця”, було дуже небезпечно. Однак Василь ризикував, виносив хоч щось у своєму “котьолку”, віддавав Остапові. І все-таки хтось доніс про це одноногому замполітові, й він почав стежити за Василем.
Офіцер, як правило, солдата перехитрити не може: Василь такого сподівався і завчасно довідався, що замполітові вже відомо про те, кому він носить із кухні солдатський харч. Тепер Василь часто приходив з обіду без нічого і вибачався перед Остапом, ніби був винен, лаючи “Клюшкіна” на чім світ стоїть.
Лівий заробіток Остапа на розвантаженні вугілля припинився. Треба було шукати якогось іншого джерела доходу. І таке джерело незабаром знайшлося.
Настала друга половина осені 1947 року. То був час, коли почалося активне постачання усім необхідним на зиму здобутих Курильських островів: щоденні аврали при завантаженні чергового корабля на “Курили”, праця майже без відпочинку. Виганяли усіх без винятку. Мало коли тепер Василь і Остап знаходилися у майстерні. І Борис, і Грицько ладували паки, напихали мішки, вантажили, розвантажували у порту “Гнілой Угол” усе, що подавалося зі складу.
Тоді Василь навчив Остапа красти. Крадіжка ця не сягала таких розмірів, як у Василя, але таки крадіжка. Була вона й менш небезпечна і менш відчутна для начальників магазинів: Остап крав трофейні японські речі, головним чином – білизну. Цього добра там було дуже багато, і воно лежало під голим небом великими скиртами, частенько навіть не прикрите зверху брезентом. І не пораховане. Японське “барахло” навіть не мало свого начальника, був це хтось “по совмєстітельству”.
Японська білизна – вовняна і бавовняна: бавовняна біленька як сніг, вовняна також біла, але з ніжним сивеньким відтінком, була позв’язувана в бунти і добре упакована. Виносили з території складу вовняну білизну – дорожча.
Остап перед закінченням роботи заходив за величезну купу японської білизни, добував зі споду сухе і якісне, роздягався і натягував на себе до п’яти пар сорочок і кальсон, прикриваючи крадене своєю сорочкою, і виходив за “матеріальні ворота”. Пара білизни на чорному ринку коштувала сімдесят рублів. Ціна невисока. Хоч люди не мали білизни так само, як і хліба. Причиною низької ціни на японську – таку якісну – білизну було те, що її на той час виносили дуже багато. Торгували нею майже всі, хто працював тоді на складі. Сімдесят рублів – це третина хлібини. Рівно шістсот грамів, бо розрізаний на частини хліб платився дорожче. І все-таки винести п’ять пар білизни на собі зі складу значно легше, ніж викинути тридцять тонн вугілля з “пульмана”.
На початку винесене зі складу добро реалізувалося з великими труднощами. Треба було вийти зі складу до міста і там десь зняти з себе крадене, так, щоб ніхто не бачив. А потім? Як розпродати це добро вроздріб? Бо потрапити на очі міліціонерові... Усі знали, чим пахне “указ” весни 1947 року (мається на увазі “указ” про посилення боротьби з розкраданням “народного” і приватного добра).
Питання реалізації краденого вирішилося швидко: Василь збував своє у батьків Ліди-диспетчера, туди ж запровадив й Остапа.
Та на цьому ще не кінець. До Грицька навідувалася якась жінка з його приморського села. Ця молодиця скуповувала все – гоже і негоже. Грицько знав наперед, коли вона прибуде, і старався до того часу нагромадити всього якнайбільше. Сам боявся красти. Звертався пошепки майже до всіх знайомих на складі, вициганюючи “барахлішко”. Василь мав Грицька за недостойного партнера. Не радив й Остапові збувати йому крадене. “Боягуз він, цей Грицько”, – казав Василь, що мало означати: “Тримайся від таких подалі”.
Батьки Ліди також були десь з недалекого села. Перебралися до міста недавно. Мали свою хатку на Снєговій вулиці. Там дозволено ще було будуватися без застережень і обмежень. Вулиця лихеньких хаток. Якось Ліда запросила Василя й Остапа від імені батьків до себе додому. привід знайшовся: їм обом належали гроші за збуте. Настав умовлений день, і вони пішли.
Ліда вже була вдома. Поралася десь на кухні, а її батько з матір’ю зустріли їх обох у більшій кімнаті, до якої входилося відразу з приладнаного абияк ганку. Виявилося, що батьки Ліди послуговуються чистою, незасміченою українською мовою. На столі вже стояла пляшка оковитої, лежав хліб і ніж на вишитому рушникові – традиція, привезена ще колись із далекої рідної України і не загублена, не забута ще дотепер на чужині. Посідали біля столу з гідністю господарів, запросивши сісти й прибулих. Тільки тут Остап мав нагоду переконатися, що Василь майже бездоганно розмовляє також українською.
Відразу можна було зауважити, що це порядна, поважна, законсервована у добрих старих традиціях родина. У хаті запахло не стільки гостинністю, скільки доброзичливістю.
Поки Ліда поралась на кухні, батько розповів, що він уже знає про Василя й Остапа від Ліди. Мати в розмову не втручалася. Через кілька хвилин Ліда внесла смажену рибу, нарізані огірки і ще щось гостре до горілки. За карткової системи і при таких цінах це було розкішно. Хліб подала свій, круглий, добре випечений на поді.
Дівчина зняла невеличкий фартушок і також сіла до столу. Вбрана була у гарну сукенку стриманого кольору. Голову коронувала товста каштанова коса, тонкий стан і випуклі привабливі стегна зраджували у ній ще зовсім молоду, але вже стиглу жінку.
Батько налив по одній. Випив спершу сам за здоров’я присутніх і поставив скляночку на стіл. Обтер пишні вуса і не закушував. Другий раз випили уже всі разом. Почали мовчки їсти. Мати крадькома позирала на Василя й Остапа. Випили ще по одній самі чоловіки, жінки тільки пригубили. Знову їли, однак бесіда не клеїлась. Щось ніби гнітило усіх: не подібне на недовір’я, не викликане якоюсь нерівністю у суспільному стані – адже ніхто нікому не підлягав. Мати почала розпитувати Остапа, чи він залишив ще когось вдома, де перебував після війни до приїзду у Владивосток... Цей давав короткі сухі відповіді, оминаючи важкі пережиття першого року після війни. Зовсім не розказував про перебування за дротами у таборах повільної смерті. Батько пробував зрушити настрій горілкою, налив і припрошував випити. Ліда сиділа увесь час мовчки, ніби задумалася над чимось поважним і невирішеним. Випили ще раз, тепер уже всі разом.
Василь почував себе зовсім погано у такій компанії, не був призвичаєний до домашнього вогнища. Його добра вроджена натура якось не поєднувалася з думкою, що така людина виховалася без належної опіки не лише тата і мами, але дідуся й бабусі. Він би ще випив. І заспівав би. А тут сидів наче орел із зв’язаними крилами. Остап попросив трохи більші склянки. Ліда принесла, і батько знову налив по повній. Випили. Настрій пожвавився.
У суміжній кімнаті заскиглила дитина. Мати лиш глянула на Ліду, та встала і швидко вийшла. Від цього ніби щось порушилося у цілому ладі, що вже наступив був після останньої чарчини. Хлопці заквапилися до виходу, хоч Остапові ще хотілося посидіти.
Батько випровадив гостей аж на вулицю, пожалкував, що все залишилося на столі, якось винувато попрощався, й обидва друзяки пішли у напрямі складу № 2. Полягали спати, хоч не було ще пізно. Що ж за дитина у тих людей? Пробував вгадати Остап. Не Лідина ж, Ліда чоловіка не мала – він це знав. Покинув загадку нерозгаданою і заснув.
Наступного дня все носився з наміром запитати Василя дещо більше про родину, з якої походила Ліда, однак відклав цю справу до вечора.
Закінчився робочий день. Гроші були – багато грошей, їх хлопці вже не рахували окремо. Василь поставив під залізним ліжком маленьку валізочку, і туди вони кидали виручені кошти – скільки хто мав. Василь приносив у кілька разів більше, ніж Остап. Тепер взяли звідти “скільки треба”, покликали з казарми Сашка і пішли вниз до будочки, у якій продавали “тмінную” на розлив. Будочка була недалеко від воріт цегельні “Красний кірпіч” – вигідне місце для торгівлі горілкою. За будочкою закріпилася назва “Красний бардачок”. Метка корчмарка доливала до горілки багато води. А гроші брала як належало – сто двадцять рублів за літр. Відвідувачі будочки не могли ніяк зарадити цьому: корчмарка торгувала “по блату” – її з місця не зрушиш, отож вони спересердя і назвали будочку “бардачок”. І “красний” лише тому, що будочка обслуговувала робітників із цегельні.
Три камрати спустились із стрімкого берега, підійшли до згаданої будочки, і шинкарка налила їм по одній повній півлітровій баночці “тмінної”. Випили одним духом, без обави, що сп’яніють, бо знали, що горілка знешкоджена запобігливою господинею будочки. Закусили шматочками соленої риби (Василь приніс у кишені) і подалися у “Железко”.
Увесь наступний день Ліда стояла перед Остаповими очима, мов привид. Її граціозна постава, гордо посаджена голова на рівній тонкій шиї, сумовита мовчазність, яка вселяла до неї повагу і пошану, не вступалися з голови, примушували про себе думати. На роботі у фанзі вона не була такою чарівливою, такою притягуючою. Виникала ціла купа запитань: чому терпить на роботі лайку сп’янілих шоферів? Чому така красуня самотня? Вчора він би ще був посидів у неї в хаті, нині “Железко” зробилося для нього осоружним місцем. Відчував, що у тих умовах, в яких на той час знаходився, навіть мріяти не може про якесь зближення з такою дівчиною, як Ліда. Адже, Ліда, напевно, знала собі ціну.
Так проблукали з різними незначними пригодами цілий вечір, і Остап не влучив нагоди, аби більше розпитати про Ліду. Стримувався ще й тому, що боявся виявити свої почуття перед Василем.
Коли повернулися “додому”, Остап пішов спати до своєї фанзи. Ліг і ще деякий час не міг заснути. Однак спромігся зважити холодним розумом безглуздість своїх почуттів до Ліди. Зусиллям волі опанував розпущеними емоціями, заспокоївся і заснув.
Наступного дня, коли Ліда прийшла на роботу, він майже спокійно відчинив двері її конторки і привітався з нею як з добре знайомою людиною. Вона підвела голову і відповіла на вітання невимушено, але з якоюсь гіркою посмішкою. “Куди там куцому до зайця!” – подумав Остап і пішов до своєї роботи.
До вечора всі його вчорашні “забурення” заспокоїлися і майже вигасли. Залишилися в пам’яті тільки її гарний вид і якийсь незрозумілий щем у грудях.
Того дня вдалося винести зі складу п’ять пар білизни, а Василь ще й виніс дорогі японські унти.
Після робочого дня віднесли крадене до батьків Ліди.
Сашко не мав ніяких доходів і тому “пасся” за рахунок Василя. Нині він знову пішов з ними до міста: спочатку випили по півлітровій баночці (склянок тоді не було) “тмінної”, а потім пішли у кінотеатр “Уссурі” (на той час у Владивостоці було два кінотеатри: “Уссурі” і “Комсомолець”). Черга до каси стояла велика, може, до двісті осіб. Але пощастило: Сашко побачив когось знайомого попереду і той купив квитки на всіх. Показували якийсь дешевенький водевіль із пригод невмирущих гусар і дівчат. Остапові це було нецікаво, і він завів розмову з дівчиною, що сиділа поруч зліва. Виявилося, що живе вона недалеко звідси, не пропускає жодного фільму. Остап збрехав, що проживає аж за переїздом на “Снеговой”. Дівчина пообіцяла, що буде брати на нього квиток завжди, коли демонструватиметься новий фільм. І завжди у перший день показу – нехай він тільки стежить за афішами. Розривка з цією балакучою дівчиною ще більше затерла слід у почуттях, залишених Лідою.
Вийшли з кінотеатру. Сіли у перший трамвай і доїхали до лінії другого трамвая. Довелось довго чекати, й Остап відразу обох, Василя і Сашка, запитав, хто ж така ця Ліда, наче мотивуючи своє зацікавлення тим, що щось у її житті негаразд. Василь мало міг пояснити, зате Сашко розповів докладніше. Ліда “була” гарною дівчиною (Остап відразу зауважив оте слово – б у л а). Вона з батьками приїхала сюди з села після того, як отримала відомість про старшого брата, який пропав на фронті безвісти. Підозрювали, що він опинився в німецькому полоні, до того ж наприкінці війни, – дуже непопулярний випадок на той час. Якось випадково Ліда познайомилась з якимсь лейтенантом морської служби. Це був хлопець сміливий і безпардонний, з’являвся до них додому, забираючи Ліду з собою на прогулянки. Жодні протести батьків не допомагали: Ліда не корилася їх волі, лейтенант глузував з них відверто. Так минуло кілька місяців. Згодом лейтенанта перевели по службі в Сов-Гавань, і він не прийшов навіть попрощатися з нею. Ліда довідалася, куди він виїхав, зібрала свої пожитки, покинула батьків і поїхала за ним. Та через кілька днів повернулася, уся побита, з синцями і ранами на тілі. Оскільки вона не хотіла “по-доброму” від нього відчепитися, то він був змушений її вигнати силоміць. Унаслідок “гарячої любові” тепер має синочка. Батьки ніби втихомирилися, але мати її, кажуть, частенько б’є. Не може простити Ліді сорому, який вона принесла їм до хати. Ось така пригода з красунею Лідою. Сашко супроводжував свою розповідь такими підсоленими подробицями, що Остап зрозумів, чому Борис М’ясников недолюблює цього фантазера.
Розповідь залишила неприємний, гіркий осад у душі Остапа. На Сашка був лютий, до Ліди мав жаль.
Так була загублена ще одна повноцінна, гарна і здорова людина, була спустошена ще одна незміцніла душа при першому подихові гарячого вітру, ім’я якому – любов.

* * *
Гарна і тиха приморська осінь 1947 року. Робота на складі тривала. На допомогу приводили невеликі групи японців. Час праці був ненормований.
Режим для репатріантів ослаб до решти. Барак майже спорожнів уночі – усі “поженилися”. На обід майбутні дружини приносили їм їсти. Декотрі приходили вже вагітні. І дівчата хвалилися цим. Це вселяло у них спокій за майбутнє, впевненість, що найголовніша проблема – мати чоловіка – вже вирішена, що чоловіка від дитини і дружини нікуди не заберуть. Репатріанти віджили фізично, набралися сили, швидко вростали в суспільний грунт Приморського краю. Приодіяглися, заспокоїлися – губився слід воєнного і повоєнного лихоліття у їхніх душах. Мали гіркий життєвий досвід і віком ставали старші – змінювалися характером.


* * *
Василь отримав від сестри розпачливого листа, що вона хворіє, не може дати собі ради, пухне з голоду, бо нема як заробити на харчі, просить допомоги. Такого вона ще не писала ні разу. Василь подав листа Остапові, а сам задумався.
Остап порадив, аби взяти гроші, що є в запасі у валізці, і вислати сестрі. Грошей виявилося мало, може, якихось шістсот-сімсот рублів. Заплатити за пересилку – залишиться сестрі на три хлібини. А на ліки? Вирішили протягом найближчих кількох днів придбати до трьох тисяч рублів, а тоді вислати. Василь звірився ще одному офіцерові, начфінові Приходькові, – також краянові з України. Той командував якоюсь сторожовою службою і міг полегшити вихід з “вантажем” через матеріальні ворота. Він пообіцяв допомогти, але націлив на японське “барахло”, щоб не ставити під удар завідувачів речових магазинів. Василь дав слово, однак і не думав обмежуватися японськими трофеями.
Через кілька днів він вторгував уже близько чотирьох тисяч рублів і мав намір віднести ці гроші на пошту. Того ж таки дня отримав коротенького листа від якоїсь подруги його сестри. Писала, що наразі не треба нічого присилати: твоя сестра, мовляв, лежить у лікарні і просить написати, що їй нічого не треба. Василь упав духом. Відчувалося, що його мучить сумління, – сестрі треба допомогти скоріше, не чекати, поки сама попросить.
 
Наші Друзі: Новини Львова