Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83013
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Ізмєстєв попередив кожного зокрема, що репатріанти не мають права віддалятися без дозволу від місця проживання далі як на два кілометри. У випадку порушення цієї перестороги можуть виникнути зовсім непередбачені наслідки, порушник буде вважатися втікачем.
Після зустрічі з Ізмєстєвим старшина почав виводити людей на роботу.
Праця на складі нічим не відрізнялася від тих робіт, що виконуються на складах узагалі: розвантажували “стударі”, приводили до порядку всяке військове (та й цивільного тут не бракувало) майно, наладовували мішки і пачки різними речами, які доставляли на котрусь ділянку кордону, згідно з фактурою, де був перелік потрібних матеріалів, частин до всяких машин або зброї.
Роботи було багато, “аврали” виникали щоденно. Для допомоги приводили на склад часом військовополонених японців. Їх стерегли під окремим конвоєм, бо існувала думка, що “япошки на все здатні”. Однак шпигувати там не було що.
Склад як склад. Хіба що безладдя, засміченість і відсутність сякого-такого порядку як на території, так і в магазинах. І не дивно: майно прибувало всяке – “отєчественноє” і трофейне – його треба було брати на облік, вести якийсь рахунок. Не було на це ні часу, ні робітників.
Найбільше не справлявся у своїх магазинах завскладу запасних частин до автомобілів. Біда полягала в тому, що запасні частини (і навіть цілі вузли) доставлялися також такими людьми, що не мали зеленого поняття, що до чого.
Цей чоловік варт уваги. То був невисокого зросту, коротконогий капітан. Тримався він надзвичайно штрамакувато: завжди випрасуваний “на кант”, блискучі портупеї, випучені вперед груди, хвацько зібгані “в гармошку” халяви шеврових військових чобіт. Чоботи мав цей капітан виготовлені на замовлення, і були вони завжди наглянцовані до такого блиску, що до них “можна було зачесатися”. Їдко-зелений картуз коронував його невеличку голову, над дрібним і худеньким лицем стирчав широкий, майже квадратний, з ледь заокругленими кантами, дашок. Цей дашок також блищав на сонці, мов металевий.
Вираз лиця завше мав суворий, зосереджений.
Він ніколи не говорив нормально – усе кричав. Голос мав тоненький, якийсь нечистий, пронизливий і неприємний. Цей голос чути було далеко.
Рухався по території складу надзвичайно швидко – майже бігав. Втрачав найбільше на тому, на чому йому залежало. А залежало йому на тому, що він відчував замало поваги до своєї власної особи. Відчував, що з нього кепкують. І справді, виглядав смішно: забувався частенько, з ким має справу, і замість підійти до людини – підбігав. Підбігав до нижчих за рангом: до старшин – колег по роботі. Бігав кумедно: короткі ноги, здавалося, рухалися тільки в колінах. Від того він ставав ще нижчим, блискучі чоботи блискали швидко-швидко, мов спиці коліс; так бігати більше ніхто не вмів. Навіть тоді, коли йому часто зауважували: “Нє торопітєсь!” – не міг інакше, бідачисько. Біг.
Крім того, був людиною поганою: причепливою, несправедливою, підступною, мстивою. Вічно пов’язував усякі неполадки з “навмисним шкідництвом”. Ніхто не любив іти на роботу під його керівництво.
Репатріанти, котрі були назначені до нього на роботу, непомірно страждали від зневаг. Капітан відверто знущався з них, нагадував їм на кожному кроці, хто вони такі, запевняв, що їх слід давно вже вигубити, до ноги. Так і висловлювався: “Нє дать вам хлєба, которим кормятся чесниє люді, нє дать вам портіть воздух, которим ми дишім!”.
Люди страждали через звичайнісіньке підозріння, через безсоромний наклеп. А репатріанти найбільше дорожили тими умовами, у яких опинилися після непомірних смертельних мук і позбавлень за післявоєнні роки. Та й воєнні...
Через тиждень репатріанти трохи призвичаїлися до нового місця, працювалося краще. Харчі, придбані на карточки, були якісніші, ніж у Находці, але їсти хотілося більше – не було тут риби. Головне – хліб. Його отримували за нормою “2”, а то вже щось означало. І знову той самий гаолян, чумиза або – в кращому випадку – вівсянка. М’яса не видавали на карточки, належалося кілограм двісті грамів на місяць. Крупи чи муки – кілограм вісімсот грамів. Належалися ще якісь “овощі”, але таких ніколи не було і карточки не отоварювалися – пропадали. Не отоварювалися чай, приправи і т. п., бо не було.
Тільки хліб – чорний житній хліб – тримав при житті цих виснажених людей. Увесь запас злиденної кількості додатку до хліба репатріанти варили самі і варили переважно кожний для себе. Іноді на двох, якщо це були близькі товариші.

* * *
На декотрих магазинах протікали дахи. Накриті папою ще бозна-коли, вони прогнили, пошкодив їх приморський вітер – треба було лагодити. На складі лежало трохи чорної бляхи, і начальство вирішило її використати для покриття найбільш пошкоджених дахів.
Одного разу у барак репатріантів зайшов начальник складу, майор, досить врівноважена і солідна людина, запитав, чи є якісь спеціалісти між прибулими. Досвід підказував, що колишнього табірника тільки запитай про якусь спеціальність, і він відразу відповість, що саме це вміє робити. Отож не запитав: “Чи є столярі?”. Знав, що усі тут “столярі” в такому випадку.
Спеціалісти знайшлися. Остап, між іншим, ризикнув назвати себе кравцем. Людей зі спеціальностями виявилося мало, і заявляли вони про себе досить несміливо. Тільки Сергій Звєрєв встав на рівні ноги і випалив: “Я спеціаліст по фінансових розрахунках, але, крім того, добрий бляхар. Ну і що з того?”.
Начальник складу поблажливо усміхнувся і сказав у відповідь:
– Я якраз шукаю бляхаря! Підберіть собі одного помічника і зайдіть до мене у кабінет. Черговий по штабу вам покаже, куди.
Звєрєв подумав, сказав: “Гаразд” і знову ліг на нари. Начальник складу вийшов.
– Підеш до мене помічником? – запитав Звєрєв Остапа, тільки-но начальник вийшов із барака.
– Я поняття не маю про бляхарство! – відповів Остап, усвідомлюючи, що цьому чоловікові немає сенсу говорити неправду.
– Я знаю. Але мені потрібний помічник, а не бляхар.
– Добре, нехай буде!
Бесіда відбувалася ввечері, після закінчення трудового дня. Вранці Звєрєв забрав із собою Остапа, і вони пішли до будинку, де містився штаб. Вартовий запровадив їх до дверей кабінету начальника складу.
Увійшли.
– А-аа! Здрастє, садітєсь! – вказав на стільці.
Ще того самого дня Звєрєв з Остапом почали готуватися до покриття дахів. Викинули всяке дрантя з-під якоїсь тимчасової повітки, принесли пару широких брусів, поставили два верстати, до яких примоцували сталеві вінклі і круглу чавунну трубу для скручування бляхи, знайшли молотки, ножиці, потрібні для примітивної бляхарської роботи. За той час підвезли пару бунтів чорної бляхи, бочку покосту і щітку, якою білять стіни. Остап намащував бляху покостом з обох боків, ставив її торцем на дерев’яні рейки, щоб сохла.
На другий день Звєрєв поставив вимогу, аби очистили частину даху, що його треба було покрити бляхою у першу чергу. Вийшло непорозуміння: начальство не передбачало додаткових робітників. Звєрєв категорично відмовився знімати прогнилу наскрізь папу з даху. “Я спеціаліст, а не підсобник!” – заявив начальникові складу. Йому пригрозили, що знову піде на “общі” (ну які вони тут були, ці общі!), він кинув об землю киянку і попрямував до матеріальних воріт. Остап – за ним.
Не було ради: вивели кількох солдатів, і ті обдерли, ба – обчистили – частину даху під наглядом Звєрєва. Неймовірно: “фашист” давав розпорядження, а солдати виконували. Звєрєв кричав на солдатів, лаявся, вживав такі нецензурні вислови, які дотепер Остап і не підозрював у нього при звертанні до людей.
Невідомо, чим би це закінчилося, якби ще того самого дня частина даху не була фахово накрита. Правда, це дорого обійшлося бляхареві з помічником: працювали до десятого поту і до пізнього вечора. Звєрєв знав що робить. Остап, наразі, був незадоволений таким темпом роботи. Повернулися обоє до барака найпізніше від усіх.
Звєрєв навчив Остапа фальцувати і клепати аркуші бляхи. Вчив сумлінно. Звєрєв умів це робити. Умів і показувати.
Начальники зрозуміли, що нарешті мають під руками доброго спеціаліста (жаль – “фашист”) і треба з ним рахуватися. Звєрєв не був ликом шитий, знав тепер свою перевагу і висував вимоги як спеціаліст: оплачувати роботу згідно з існуючими розцінками. Виявилося, що він чудово знає усі ці розцінки. У побуті Звєрєв вимагав щоденного допуску під гарнізонний душ після роботи. “Может, тєбя єщо і молоком поїть?” – гримнув на нього котрийсь із офіцерів. “Да! – не дав себе збити з пантелику Звєрєв. – Положено і молоко. Но у вас саміх єво нєт!” Бляхарам дали деякі інші пільги, але з оплатою від виробітку нічого не вдалося виграти, “по штабу” на складі бляхар з помічником не передбачувався. Видали їм, між іншим, цивільні костюми, ще зовсім нові (трофейні, звичайно), комбінезони, черевики і по дві верхні сорочки. Харчів не передбачалося.
Звєрєв був родом із Москви. Мав там навіть сім’ю. Жвавий мов миша. Невисокого зросту, марний і трохи сутулий. Обличчя худорляве, гострий ніс, проникливі, невеликі, глибоко посаджені очі. Губи наче висунуті і завужені, ніби мав намір свистіти, верхня губа накривала долішню. Погляд впертий і категоричний.
Мав десь років п’ятдесят. Виглядало, що виховувався він у хорошій сім’ї. Матерщиною послуговувався зовсім тенденційно, при певних ситуаціях, а взагалі розмовляв чистою російською мовою. Говорив завжди “по дєлу”. Був уважним, умів вислухати співбесідника, не зневажав нікого. Не чинив нічого такого, що могло б принизити його людську гідність.
Додому листів він не писав ніколи. І нікому не пояснював причин.
Звєрєв розумів, що посади бляхаря на складі не введуть, бо ремонт дахів – захід тимчасовий. На цьому він більше не наполягав. Але від вимоги вмиватися після роботи під душем не відмовився. Він добре розумів, чому йому суперечать. На території складу лазні не було. Увесь особовий склад військової обслуги ходив організовано до лазні десь у місті. А тут знаходилася невеличка душова для начальника Погранскладу і його сім’ї, що проживала разом з ним в окремому будинку. В душовій вмивалися декотрі вищі офіцери, серед них – замполіт складу, майор без однієї ноги. Цей замполіт був пострахом для всього живого на терені складу. Без його втручання і вирішального слова не вирішувалося нічого.
Пустити Звєрєва під офіцерський душ? Туди, куди не допускалися навіть сержанти і старшини? Де вмивався сам замполіт? Та швидше туди впустять свиню, ніж репатріанта, “фашиста” Звєрєва! А Звєрєв це знав чудово. І, може, не так йому залежало на чистоті власного тіла, як на тому, щоб познущатися над гординею “високопоставленого” замполіта. Якось після роботи він підійшов до начальника матеріального складу і сказав, щоб його з помічником впустили до душової і подали теплу воду. Неважко здогадатися – йому відмовили. “Тоді я завтра на цю роботу не виходжу”, – заявив рішуче Звєрєв і жбурнув киянкою під верстат. Начальник здвигнув плечима, поблажливо усміхнувся, мовляв, куди ти, сарако, дінешся!
Вранці Звєрєв з Остапом вийшов разом з усіма на роботу за ворота. Старшина не зауважив цього. Лиш на місці виявилося, що вони обоє зайві люди – на них не було заявки. Старшина не міг нічого второпати. Звєрєв вимагав направити його кудись на роботу. Старшина сказав йому іти до свого бляхарства. Той відмовився. Тоді старшина повернувся у штаб. А ще через п’ять хвилин Звєрєв з помічником уже стояли у кабінеті замполіта під його нищівним поглядом (усі служаки, офіцери і рядові не називали його інакше як “храмой бєс”). Замполіт був певний, що вистачить одного його погляду, щоб поставити таку нечисть – репатріанта – на належне місце. Це наразі. А потім буде видно. Він так і висловився: “Марш мнє сєйчас на указанную работу, а там я уж пасматрю, куда тєбя дєть!”. Звєрєв повторив свою вимогу: митися після роботи під душем, бо бляхареві належить змивати з себе шкідливий металевий бруд згідно з правилами техніки безпеки. Замполіт, який дотепер майже ніколи не розмовляв з нижчими за рангом, бо його розуміли “з першого погляду”, натрапив, як кажуть, на свого. Звєрєв дивився на замполіта своїми невеличкими темними очима з наївною, здавалося, цікавістю. І не відступав. Замполіт втрачав самовладання: його очі вийшли з орбіт і потемніли, лице спопеліло, він закам’янів на місці і тільки важко, зі свистом, дихав. Однак себе таки пересилив.
– Ти у мєня єщо попляшеш! – пригрозив він Звєрєву. – Подищі сєбє помощніка, – звернувся до Остапа, – і продолжай работу! Обойдьомся бєз етово... – і замполіт – цей духовний наставник – висловився такими словами, що будь-який урка міг би йому позаздрити.
– Я ще не вмію сам покривати.
– Дєнь помучішся, а на другой – научішся! – кинув глумливо.
– Ні, не зумію! Не зможу! – затявся й Остап.
– Вон! – ледве протиснулося замполітові з горлянки.
Звєрєв з помічником вийшли з кабінету. Того дня їх ніхто не турбував до самого вечора.
На другий день вранці у барак зайшов сам начальник складу, підкликав до себе Звєрєва і щось йому тихо сказав. Звєрєв ствердно кивнув головою і відійшов до нар доїсти те, що приготував собі на сніданок.
Підійшов час виходу на роботу, репатріанти подалися до воріт. Звєрєв сказав Остапові: “Падажді!”.
Вийшли з барака останніми. По дорозі до воріт Звєрєв тільки зауважив, що начальник Погранскладу-2 дав “добро”, щоб вони милися під душем після роботи. Цього дня вони працювали з надміром. Звєрєв підсвистував, заклепуючи поздовжні шви на стиках покриття. Був задоволений з того, що поставив на своєму. В Остапа закрадалася боягузлива думка, що замполіт постарається відомстити. Але нічого не сказав Звєрєву про свої побоювання.
Перед вечором, ще до закінчення роботи, вони обоє подалися до душової. Помилися, прополоскали сорочки від поту, випрали онучі і саме встигли до кінця робочого дня.
“Храмого бєса” ніхто не любив і не поважав – явище не рідкісне. Тепер злорадно тішилися, що “клюшка” (ще й так називали замполіта) не домігся свого, хоч розуміли, що йшлося не про душ, – було зачеплене болюче питання: ставлення до невільника освяченого ідеологією устрою, такого устрою, який, крім використання дармової невільничої праці, ще й старався будувати на цьому свої великопанські амбіції. Що найцікавіше – питання це накинув їм злиденний репатріант Звєрєв. І це зовсім чітко усвідомлював замполіт.
– Чорт з ним, з тим душем, не було за що скандалити, – не витримав Остап на другий чи третій день після “перемоги”.
Звєрєв перестав стукати киянкою і промовив:
– І я так думаю. Я також думаю, що ти здатний зрозуміти, про що мені розходилося... – Звєрєв розтягнув уста в беззвучній усмішці.
– “Клюшка” буде мстити!
– Не буде, не встигне. Та він і не здатний на щось поважне. От так собі, якби міг наздогнати, то вдарив би палицею, – то дуже дрібничковий чоловік. Але такі мізерненькі духом дуже щирі сталіністи. Вони служитимуть якому хочеш богові – і кожному послужать щиро, навіть Гітлеру. Я їх уже бачив на власні очі, які вони патріоти, коли прикрутить. Запам’ятай: дуже “щирий прихильник” – найбільш ненадійний. Сталін – падлєц, але у цьому випадку, мусимо визнати, має добрий нюх. А має ще й страх – боїться підступу, тому так їх виполює, отих найбільш щирих і ніби відданих холуїв. Бо він сам такий.
– Сказати правду, Сергію Івановичу, мені після цього усього навіть не хочеться іти до тієї душової, – признався Звєрєву Остап.
– А ми, до речі, туди більше й не підемо! Я хотів хотів трохи полоскотати “клюшку”, адже досі він в житті не бачив ванної і душової. До Європи не дійшов – ногу йому відтяпало ще на початку війни. Він дурний зроду, і тепер каліка – то ще й лихий на цілий світ.
Ні розуму, ні сили, зате гонору... Ось у це болюче місце я його й вразив. Ти ще багато дечого не знаєш. Приглядайся! Колись були попи на Русі, ти також цього не знаєш. Господи! Та більшість з них не мала поняття, що таке людська душа, а про виховання – й мови не було! Бо їх ставили на ці місця “грошовиті люди”, котрі більше дали на храм божий. А що то були за душпастирі? Правда, я не маю на увазі усіх поголовно. Найбільший приклад маєш, які вони були непопулярні в сімнадцятому році. Можеш собі уявити щось подібне в Європі, на світі взагалі? Між католиками чи між мусульманами? Неприпустимо, щоб вони знущалися над своїми душпастирями так, як тут... Та ніяка революція не схилить їх до цього! Там справді виховували і виховують людей у духовній культурі... Хто б ще стягав ряси зі своїх священиків і примушував їх зректися віри, а потім розстрілював десь у застінках, по-злодійському, та ще й перед смертю ганьбив їх честь і людську гідність? Хоча там більше атеїстів, ніж у нас. Однак жоден з них не зважиться смикнути попа за бороду чи хляпнути на нього лайном під час відправи – як це трапляється у нас дотепер. А вже щоб урядово – то шкода навіть думати! Бо там і атеїст – людина! А чия то заслуга? Та тих, котрих обов’язком є збагачувати людську душу добром, – священиків! Дарма у нас привчають думати від малого, що священики тільки тим й займаються, що брешуть людям, ніби світ був створений за шість днів. Ось антинауковий, антисуспільний аргумент! Дурних та злих попів замінили іншими душпастирями, такими ось “клюшками”. І терплять таких людей як пістряк у дійної корови на животі. І ненавидять, розумієш? Ненавидять усі. Бо, бач, той піп не пхався силоміць нікому в душу. А цей – ні! Цей вважає, що має право втручатися у найсокровенніше. Тепер вільних нема, нема вільного розвитку поглядів на “віру”.
Нема й “атеїстів” супроти тієї віри, що її проповідують “клюшки”. Бо відразу – смерть! І тому тепер усі атеїсти, навіть ті, котрим вони служать! Ніхто не любить ні їх, ні їхніх проповідей. Піп колись хоч про людське око наказував: “Не вбивай, не кради, не чужолож, одним словом – не роби іншому того, що тобі немиле!”. А цей – ні! Цей не вчить, а вимагає: бий, убивай, навіть не кради стидливо, а грабуй, гвалтуй, нищ і т. д., і т. п., і не дрібничково, а масштабно, і не поодинці, а колективно. А над ким чинити це насильство? О, він скаже і покаже, кого і як... бо він натхнений духом не міфічного бога, а зовсім реального, “матеріального”, – існуючого тепер! Що вже тепер я, приміром, собою представляю? А бачиш? Він ще мене принизити хоче... Я, не до речі кажучи, якийсь кревняк нинішнього міністра фінансів СРСР...
Звєрєв був роздратований.
Може б, Остап і погодився з точкою зору Звєрєва, якби той стримався своєчасно і не вимовив останньої фрази: “кревняк... міністра фінансів”. Виходить, Звєрєв почуває себе скривдженим як суспільно якісна особа. Розглядає справу однобоко. А шкода! Остап так вирозуміло сприймав бесіду, а тепер його охопив сумнів. І він насторожився.
Якийсь час мовчали обоє, а потім Остап таки запитав Звєрєва, що він думає про майбутнє, коли, приміром, закінчиться оте їх скитання. Чи справді доведеться гибіти отут ще цілих шість років?
– А ти не чув, як виступив Круглов весною, коли вводили в дію “Указ” про введення смертної кари? Він тоді сказав: “...безпощадно винищувати не тільки тих, що вчинили злочин, чи таких, котрі діють проти... в даний час. Але й тих, котрі займають вичікувальну позицію, дожидаються слушного для них моменту... щоб, у випадку, вдарити в спину!..”. А ти знаєш, що це значить? Знаєш, кого стосуються ці слова? – Трохи помовчав, і, не отримавши відповіді від Остапа, пояснив сам: – Це стосується усіх без винятку, і безпечним від введення “Указу” не може почувати себе ніхто. Такого сам шайтан не придумав би! Браво, Круглов!.. Питаєш, що буде з нами? А нічого... “Винуватий був, винуватий є, винуватий – “вичікує слушного моменту...” Нам підходять усі три звинувачення!
– Але це не може бути! Взяти хоча б мене! – загорівся Остап, адже відчував: те, що говорить Звєрєв, суперечить здоровому глуздові. – Не може бути, у будь-якому випадку людині треба щось-таки доказати! Ну, я, ви, ми – були десь, підозріння... але “всі”?.. – Ще хотів додати щось на зразок “разберутса”, однак стримався, бо з власних спостережень і досвіду знав ціну того слова.
– А ти знаєш анекдот про верблюда? – запитав Звєрєв. І, не дочекавшись відповіді, нетерпеливо продовжив: – Думаєш, анекдоти виникають просто так, на порожньому місці? Яке насіння – такий плід! Програли, вже програли усі народи і держави!.. Але то вже інше питання. Насамперед скропиться на власному народові. Дорого обійдеться російському простакові “Указ 6-го мая 1947 г.”.
Звєрєв був збуджений. Говорив забагато, що було йому не властиве. Щось його не влаштовувало. Так, Остап був певний, що Звєрєв каже чисту правду, а в цьому він переконався на власній шкірі. Але не визнати рації державним чинникам ні на волосок – з цим Остап наразі погодитися не міг. Він пам’ятав “віц”, що його якось розказував сусідам тато. То була відома коротенька розповідь про те, хто має рацію.
Посварилися дві єврейки і прийшли до ребе, щоб він їх погодив. “Сідайте, – сказав ребе. – Заспокійтеся!” Коли жінки вже трохи охололи, ребе, звелів першій скраю: “Ну, розказуй!”. Ця розповіла усе, про що вони сперечалися, і чому вона думає саме так, а не інакше. “Ти маєш рехт, – погодився ребе. – Тепер розказуй ти”, – звернувся до другої жінки. І ця розказала все від початку й до кінця, доводячи справедливість своїх міркувань. “Ти маєш рехт!” – сказав ребе і цій жінці.
Збоку сиділа жінка ребе, слухала і не втручалася. Лиш останнє, що сказав ребе, її обурило: “Ну-ну? Як то так? “Ти маєш рехт” і “ти маєш рехт”? Обидві мають рехт?”. “І ти маєш рехт!” – відповів ребе жінці і вийшов, залишивши жінок самих.
Остап замислився над власною долею, шукав для цього підстави, шукав виправдання. Його пам’ять була вкрай заповнена пережитим за останні роки, починаючи від того часу, коли вир політичних подій захопив його у пригнобленій віками Галичині і змусив танцювати під дудку узурпаторів із Варшави, Москви, Берліна – і знову Москви. І так дотепер. І усі вони шукали і знаходили виправдання для своїх загарбницьких махінацій – “пре-” чи “пост-де-факто” – не має історичного значення.
Лиш він не розумів нічого із амбіцій керівних політиканів “сильних” держав. Сам жив тільки під тиском очевидної необхідності, кожний його крок був обумовлений якимсь “мусом”, не зробив у житті ще жодного кроку за власною ініціативою. Дійшов висновку, що цим самим принципом керуються усі люди, суспільства, політичні устрої, керівні особи держав. “Усі мають рацію”. Не розумів, що хтось гострить ніж на когось без ніяких на те причин, лиш від звироднілого глузду великодержавного маніяка. Що така звироднілість може бути притаманна як поодинокій людині, так і цілим суспільствам.
Офіційна пропаганда і введені “Укази” весною 1947 року були, на думку Остапа, вимушеним заходом, як наслідок війни. Він вбачав у судженнях Звєрєва поспішність висновків. Шість років “добровільної” висилки... може й не доведеться, – гірше вже минуло. Мало їх залишилося, цих репатріантів, а представників РОА – ледве кілька осіб.
“Ні, не мав рації Звєрєв саме в цьому питанні”, – сумнівався Остап у безсонні ночі. З іншого боку, не міг узгодити поглядів Звєрєва з його чесністю, добротою і прямолінійністю – ознаками людини розумної і вихованої.
Вони покривали дахи два тижні. Потім не вистачило бляхи, і роботу припинили.
Тимчасом бляхарів використовували на легких роботах, тримаючи їх у запасі.
Бляхи ніхто складові не виділив, дахи були розкриті, пішов дощ, у магазинах з’явилася вода. Папи на складі не знайшлося. Почали накривати дахи японським якісним цельтом, матеріалом дорогим і цінним з точки зору його властивостей: він був тонкий, легкий, не промокав. Звєрєв мало не плакав, дивлячись на таку безгосподарність.
Начальник Погранскладу № 2 підполковник Сімакін, як уже згадувалося, мешкав на його території разом із сім’єю: жінкою і двома дітьми. Жінка любила господарювати і тримала курей. Дерев’яний курник стояв неподалік дому начальника. Останнім часом у ньому завелися щурі і геть видушили курей. Жінка не давала спокою своєму чоловікові, підполковникові: зарадь чимсь, щоб щурі не їли курей. Сімакін привіз звідкись трохи бляхи і попросив Звєрєва (саме – попросив, а не наказав) оббити курник з середини, аби щурі не могли проникнути туди. Робота випадала на вихідні дні, і Сімакін пообіцяв заплатити за це окремо. У найближчу неділю Звєрєв з Остапом взялися до роботи з самого ранку. Жінка начальника годувала їх кілька разів на день і майже не відходила від них протягом цілого дня.
Вона багато розпитувала, цікавилася чисто приватними справами Звєрєва і решти репатріантів. Звєрєв розказував їй про пройдений мученицький шлях під час війни, показував повиривані на тілі німецькими осколками ями, розповідав, як його лікували в німецькому шпиталі (це дивувало й Остапа) і як він опинився на території Франції у таборі для військовополонених, а звідти – в англійській окупаційній зоні аж до кінця війни. І як потім без їхньої згоди усі такі, як він, опинилися у “совєтскому концтаборі” (так він називав) у Мільбергу в Саксонії. Тільки тепер Остап довідався, що Звєрєв – один із тих полонених, котрі поповнили “злочин” нарівні зі службою в РОА. Він “наєл морду” на англійських хлібах, ще й “фунти” отримував. І це у той час, коли в краю голодували, а сотні тисяч гинули на фронті вже на німецькій території і на підступах до Берліна. Хто ж міг тепер це простити?
Жінка сиділа на якомусь обрізку дерева і тільки слухала, похитуючи головою. Про уральське біле пекло Звєрєв майже не розказував, однак про етапи розповів детально, хоч без зайвих відступів.
Курник обшили бляхою сумлінно і фахово. Начальник давав за це гроші, але бляхарі не взяли. Тоді жінка винесла шкіряну куртку, таку, яку носили в двадцятих роках керівні чекісти, і подарувала її Остапові (Звєрєв відмовився взяти цю “гадючу шкуру”). Куртка була ще зовсім добра, на теплій підкладці, але на начальника вже завузька, не сходилася на животі. Звєрєву дала за роботу зовсім нову пару теплої білизни. І на прощання – чималий шмат свинячого шпику на обох. Шпик Звєрєв бачив останній раз ще в англійській окупаційній зоні, Остап – на Уралі, коли отримав пакунок з дому. Можна собі уявити, які вони були задоволені.
Латання курника не залишилося в таємниці: “храмой бєс” тепер дошукувався чорних плям на шкірі підполковника Сімакіна від контакту з “фашистами”.
Начальник усе спихав на жінку.
Звєрєв незабаром зник. Його взяли якось так непомітно, що це вияснилося тільки через два дні. Забрав його Ізмєстєв. Забрав по-злодійськи, що вважалося вищим класом уміти оперативно “работать”.
Тим часом ставлення до “фашистів” мінялося докорінно: вони помалу вростали в населення самого складу, а далі – міста. До них почали призвичаюватися люди, що їх оточували. Напруження, штучно створене “клюшками”, не могло тривати вічно. Життя вимагало змін. Цих кілька десятків хлопців, яким – не враховуючи Звєрєва – не сягало й тридцяти років, отримали дозвіл виходити поза межі складу після роботи, можна було навіть залишатися там до “отбоя”. У вихідні дні відлучалися на цілий день. Зрозуміло, ніхто не мав жодного папірця, який засвідчував би особистість конкретної людини. Тому далеко не відлучалися, щоб не потрапити в руки “внутреннікам”, котрі могли застрелити на місці (такі випадки були) – як втікача.
Усе сталося якось блискавично: репатріанти через тиждень майже усі були вже “жонаті”. На них очікували дівчата на високому березі недалеко від складу кожного дня після закінчення роботи. Забирали немитих і голодних. Верталися репатріанти назад чисті й ситі. Хлопці вже мали сяку-таку одежинку, хто кращу, хто гіршу, набиралися сил, поправлялися. З-під верхньої одежини видно було чисті білі сорочки.
Згодом декотрі перестали приходити ночувати. Відомо було, що такого дозволу домоглися їхні “жінки” через якісь зв’язки, бо інакше Ізмєстєв не дозволив би такого.
“Наречені” і батьки наречених, котрі привабили собі репатріантів на майбутніх чоловіків і зятів, робили спроби поженити молодих, розписати їх офіційно у ЗАГСі. Це не вдалося нікому: репатріанти не мали ніяких особистих документів. Мусили наразі задовільнятися таким співжиттям.

* * *
Золота приморська погідна осінь наступала. Це чи не найдовша пора року в тих місцях. Повільно міняють барви дерева, повітря чисте, аж дзвенить. Тихо і помірно тепло буває цілими днями. Вечори манять молодь на вулицю. А що ж репатріанти?.. Якби не неволя...
На складі були затверджені такі посади, як швець і кравець для обслуги особистого складу офіцерів і рядових. Звичайно, це не був “індпошив”. Ці спеціалісти повинні були службовцям ремонтувати одяг і взуття. Наближалася зима, і такі люди були особливо потрібні. Адже на зиму нового одягу не видаватимуть.
У цей час покинув службу швець, а на його місце прийшов інший, ще зовсім молодий “сверхсрочнік” Василь Руденко. Досі він служив на китайському кордоні при частині, що базувалася у Хабаровську. Відслужив “срочну” і приїхав за направленням у Владивосток. На магазинера не надавався, почав шевцювати.
Кравця взагалі трудніше знайти, а на складі тим більше. Після закінчення бляхарських робіт затвердили на цю посаду Остапа.
Майстерня розміщувалася у круглій тектуровій фанзі недалеко від головного входу. Всередині фанза була розділена: відразу за зовнішніми дверима – невелика прихожа, ніби сіни. З цих сіней двоє дверей вели у різні приміщення: праворуч – у майстерню, ліворуч – у диспетчерську автомобільного транспорту, що належав до Погранскладів № 2 і № 12. У майстерні працював “зупак” Василь Руденко – швець і Остап, репатріант, на посаді кравця. За стіною, а властиво, за перегородкою з дикти, працювала диспетчер, ще зовсім молода жінка, якій минуло ледве 22 роки від роду. Називали її тільки по імені – Ліда.
Василь мав свій низенький верстатик, при котрому чинив взуття солдатам й офіцерам, Остап – невеликий стіл і кравецьку машинку, трофейну німецьку “Сіманко”. Працювали вісім годин – з восьмої до четвертої вечора.
Ліда приходила на роботу рано-вранці, щоб своєчасно забезпечити шоферів документами і відпустити їх “на лінію”, як прийнято було висловлюватися. Цілий день вона тихенько працювала, рідко заходив хтось із шоферів, якщо треба було відмітити дорожний лист чи направити в інший бік за вантажем. Лиш ранками і вечорами сюди збиралися гурми шоферів. Вони галасували, лаялися, палили смердючий тютюн, плювали і смітили в сінях та приміщеннях диспетчерської.
Ліда була гарна з виду, добре скроєна в тілі, темно-руса товста коса коронувала її голову, яку вона носила високо й наче гордо. Одягалася зі смаком. Усі знали, що вона незаміжня.
Шофери непристойно жартували з нею, а після роботи декотрі напідпитку тягнулися до неї через стіл брудними від керма автомобіля руками. Підлоги у фанзі не було – вона стояла на голій землі. Ліда щоденно прибирала запльовану долівку, підмітала і терпляче вигортала сміття і бруд за підпилими шоферами. Переносила брутальність мовчки, здавалося, не вважає за потрібне реагувати на хамське ставлення до неї розпусних шоферів.
Остап не міг цього збагнути. Він був тут людиною свіжою і чужою. Про “рівноправність” жінки вже чув. Чи то так мала виглядати та рівноправність? Невже Ліда не відчувала приниження від цих потворних за змістом і непогамованих за способом вираження жартів? Хіба це не залишало гіркого осаду на дні її душі? Бо не виглядала вона на бездушний предмет. Мусіла відчувати. І, здається, тому була невесела.
Василь сидів при своєму шевському верстатику і цілий день лагодив валянки для солдатів, готуючись до зими. Робив він це дуже спритно і швидко: вирівнював низ валянка гострим ножем, намащував його трофейним японським гутаперчевим клеєм і відкладав набік, щоб клей підсох. Потім намащував рівний войлок, підсушував і вже мав, як він це називав, “заготовки”. Тепер залишалося тільки добре пригріти клей на валянку і на войлочній підошві, притиснути гарячі частини докупи – і валянок готовий. Це набагато швидше, ніж підшивати, недолік лиш у тому, що в таких валянках не можна грітися біля вогню і сушити їх на гарячому, бо в обох випадках клей розтане і підошви відпадуть. Але... винахід прогресивний. А те, що гутаперча – надзвичайно дорога річ? Так це ж японське, трофейне, воно нічого не коштує! Зате яка продуктивність праці!
Остап наразі не мав багато роботи. Офіцери приносили йому завузити чи розширити штани, замінити комірці кітелів. Стоячі комірці дуже швидко проношувалися від надміру поту, особливо влітку. Остап умів виготовляти тиснені тверді і гарно вигнуті – цього навчив його ще Філімон. Сержантам, за дозволом “храмого бєса”, пришивав нагрудні кишеньки до гімнастерок і підрізував “галіфе” під коліном, щоб надати робі хоч трохи привабливішого вигляду. Бо, правду кажучи, хлопці в цьому “мундірованію” соромилися вийти за браму. На тлі матросів вони виглядали жалюгідно. На цьому й спекулював замполіт: дозволяв підігнати штани і пришити кишеньки до гімнастерки тільки як заохочення чи винагороду за “отлічную боєвую і політіческую подготовку”. А Василь, знаючи усіх солдатів особисто, пояснював ці дозволи тим, що “клюшкін” дуже ласий на підлабузництво, і дозвіл на кишеньки отримують його холуї і “наушнікі”. В тому Василь міг мати рацію. У цей саме час, тобто у другій половині 1947 року, за наказом МВД службовці складів № 2 і № 12 мусіли поміняти барву роду військ з прикордонної на внутрішню. Це означало, що зелений колір картузів і погонів належало замінити синім і червоним. Не буде перебільшення сказати, що жоден із військових, хто дотепер носив мундир прикордонних військ, не захотів добровільно переодягтися. Жоден не хотів поміняти зелені погони на червоні, прикрасити свою голову синім кашкетом з червоним отоком і “нахімовським” (саме тоді ввели) низьким, малим і шпічастим дашком.
Першим з’явився у мундирі ВВ на території складу замполіт. Відразу поставив вимогу перед штабом складів, щоб негайно виконати наказ міністерства й замінити одяг на “внутрішній”, який був завезений в достатку. Але справа з переодяганням тягнулася кілька тижнів. На це були й вагомі причини.
Йшлося про те, що у місті солдати й молодші старшини кадрових військ розділилися на дві ворожі групи, а точніше – на ворожі табори. В один табір входили “пожарнікі” – це усі “червонопогонники”. Цих було чи не найбільше на території міста і прилеглих до нього районів – охоронні гарнізони, що обслуговували численні пересилки й арештантські табори, конвойні війська, охорона й обслуга тюрми, охорона і конвойні війська при таборах японських полонених. Як можна здогадатися, “пожарніков”, які носили також “внутрєнную форму”, було між тими військами найменше. До речі, вони й не були військовими, а лиш “воєнізірованимі”. Цивільна молодь на той час взагалі називала цих служак “пси красноголовиє”. Військові ж обходилися прізвиськом “пожарнікі” – насмішкувато і не так небезпечно.
Другий табір складався з нечисленого гарнізону інших родів військ: піхоти, артилерії, саперних частин і т. п.
До другого табору належали також прикордонники. Цих було порівняно мало. Служили вони тільки при своїх господарських установах, розміщених у місті і в околиці. Зате належали до найбільш активних і відчайдушних хлопців, якщо не брати до уваги матросів, що трималися окремою групою, але були дуже згуртовані.
У районі міста “Пєрвая Рєчка” побудований Будинок культури залізничників, по-місцевому – “Железко”. Цей Будинок – “Железко” – був місцем, куди сходилися вечорами усі вищезгадані військові.
У партері “Железка” був буфет, а в буфеті продавали горілку й інші міцні напої за комерційними розцінками. Поки молоді солдати були ще більш-менш тверезі, то обмежувалися усними зневагами і штурханиною. Але після легкого сп’яніння починалися бійки. Доходило до ножів, кастетів та інших недозволених предметів, якими користувалися усі однаково. Військові з внутрішньої служби не хотіли піддатися, бо їх було багато. Решта виступала проти них, тому що мала підтримку цивільної молоді, а всі разом ставилися відверто зневажливо до “псів”.
Отож неважко зрозуміти, чому військові з прикордонних складів з такою відразою поставилися до того, що їм треба одягнути на себе “оту шкуру”.
При зміні мундира вимагалося ношене віддати до магазину, а натомість отримати новенькі кашкети і погони військ МВД. Настрій похоронний. Відпорювали навіть петлички від шинель і віддавали за червоні.
Прикордонники опинилися у досить скрутному становищі. Треба було щось придумати. І придумали: придбали і червону масть і постаралися залишити або вкрасти зелені аксесуари. На службу виходили як “внутренніки”, а тільки за ворота – все замінювали.
Василь Руденко був добрим спеціалістом. При нагоді робив досить гарні офіцерські чоботи. За це його цінували. То був високий, сильної будови хлопець, з русявим волоссям і синіми, мов волошки, очима. Худе, але гладке, різко викарбуване обличчя підкреслювалося рівними устами. Холодний погляд насторожував, він справляв враження людини, з якою було б небезпечно мати щось собі на пеньку. Від нього аж пашіло фізичною силою і внутрішньою неподатливістю. Чесність, непідкупність, недволикість, недрібничковість, сміливість і чутливе сумління – усе це було написане на ньому. Люди з такими якостями, як правило, у тридцяті-сорокові роки впадали в око миршавеньким кар’єристам по лінії ідейної надійності, і з їхньою допомогою справжні характери винищувалися. Василя, мабуть, рятувало те, що він був тільки швець.
Родом він був з Дніпропетровщини. Мав ще сестру, котра проживала десь на Кубані чи на Північному Кавказі в якомусь колгоспі. Батьків й інших рідних він не мав. Батьки померли від голоду в тридцяті роки, а вони з сестрою дивом опинилися на Кубані. Було йому тоді одинадцять років, сестрі – ще менше. З сестрою він переписувався. Вона писала йому, що дуже бідує, голодує. Листи Василь читав мовчки, не виявляючи при цьому ніяких емоцій, часом давав прочитати листа Остапові. Цей також читав мовчки і мовчки віддавав Василеві.
Незважаючи на атлетичну будову, мав голос тонкий і не сильний. Він ніколи не підвищував голосу, лиш коли був чимсь чи кимсь незадоволений, його очі ставали великі, круглі, холодні і нерухомі, мов у риби. Людина з “чорною”, закулісною душею не мала сміливості до нього наблизитися. Підла дрібненька душечка відчувала, що Василь бачить її наскрізь і що це небезпечно для неї.
Отож Василь був рідкісним зразком українського степовика, з природними рисами овіяного славою запорозького потомка. За всіх обставин був веселий, усі життєві турботи збував жартами, любив співати і співав при роботі. Мав гарний високий тенор, але тихий, ніби стриманий. Найчастіше співав українські пісні, які мусив навчитися ще у своєму селі, від своєї мами.
Остапа він прийняв за товариша з першого дня. Головну якість, яку Василь вважав цінною у людині, – бути “непродажною шкурою” – в Остапові він признав. І сказав йому це у вічі.
Чи він робив щось каригідне, злочинне і мусив боятися доносу, викриття? Чи, може, належав до якоїсь політичної опозиції, що була поза законом? Ні, ні і ще раз ні. Яке ж тоді значення міг мати для нього ненадійний під цим оглядом товариш? Як і багато інших, Василь пристосувався до системи доносів. Пристосування обумовлювалося тим, що людина не говорила на “слизькі теми” – мовчала або висловлювала погляди на три дозволені теми: спорт, рибальство і проститутки.
Василь мав одного друзяку, котрому вірив (знову оте “вірив” – більш ні на чому не будувалися близькі стосунки). То був Сашко Шинкаренко, старший сержант, також з тих, що не мав до кого і до чого вертатися після закінчення термінової служби. З юних літ при війську, не мав ніякої спеціальності, не мав би з чого жити “на гражданкє”, тому й далі служив.
Сашко служив у кадрових військах ще до початку війни. Служив “срочну” на Кавказі, в одному з численних гарнізонів, насаджених там для того, аби тримати в покорі місцеве населення: народи Дагестану, чеченців, інгушів, черкесів і гірські райони Грузії. Росіян там не любили. Але стосунки базувалися не на взаємній любові чи ненависті – одні одним в любові не клялися, що “на вічні часи...”. Ні, ніяких симпатій у кавказьких народів ніхто не просив. На це малися більш надійні середники, ніж довір’я пустопорожнім засвідченням про “вічну вдячність і любов”, – це були зовсім реальні гарнізони.
“Дурні” кавказькі горці не розуміли своєї вигоди від спілки із сильним сусідом – бунтувалися. Завжди бунтувалися. Бо невдячні! Тому там служив Сашко.
 
Наші Друзі: Новини Львова