Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83202
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Остап, не відмовившись категорично від самого початку, дав Дусі привід надіятися. Тривожило її те, що він перестав до неї навідуватися. Але система “сватання” була запущена в рух, у це включилися й інші її прихильники. Василь-комсорг, наприклад, знав уже про цю справу від “сундуків” (військових, котрі залишилися служити після демобілізації за харчі і одяг). Остап, однак, не брав собі цього до голови.
У наступну суботу перед закінченням робочого дня на берег прийшов з Василем мічман (“сундук”), найближчий сусід Дусі, – запросити бригадира (Остап ще не був з ним особисто знайомий) на день народження своєї жінки. Що це правда, то Василь – свідок. Жінку мічмана Остап уже бачив якось у Дусі. Це була здорова на вигляд, симпатична з лиця, але нахабна ще молода особа. Дітей у них не було, і свого мічмана вона частенько била, коли приходив п’яний. Остап, не підозрюючи нічого, пообіцяв прийти.
Настала неділя. Мав прийти, як і домовлялись, Сергій. А на вечір Остап пообіцяв бути на іменинах у жінки мічмана. Сергій прийшов ще з одним своїм товаришем. Через КПП їх пропустили без затримки за проханням комсорга Василя.
У той день надворі було гаряче, довелося сидіти у “бункері”. Приготували смаженої печінки з бичків, принесли бражки (таки від Дусі), Василь роздобув десь трохи спирту. Спирту було мало, і його вилили в бражку – щоб була зліша і ліпше “брала”, “балдєть” захотілося кожному. Випили, заїли чим Бог послав, і почалася розмова. Кожний хотів щось сказати, кожного щось свербіло, усі прагли хоч трохи розслабитися. Бригадир майже не пив. Одурманюючу силу бражки він уже знав. Через півгодини кожний вже мав у чубі. Василь лиш попробував цього “йоржа” і пішов у гарнізон. Альоша і Сергій поринули в спогади минулих літ. Коли почалася війна, їх мобілізували як “добровольців” у перший же день. Альоша опинився у школі парашутистів-десантників на летовищі десь біля Смоленська. Через два тижні після поспішного тренування його відправили у десантну частину – і на фронт. Він навіть не спостеріг, як і коли опинився у запіллі німців. Повторилася та сама історія, яка домінувала всюди: командири повтікали, а ці сиділи в кущах, чекали наказів, аж поки фронт майже без вистрілів просунувся далеко на схід. Минуло кілька днів, припік голод, і група “десантників” вийшла з лісу – просто в руки німців. Після кількох тижнів побуту в таборі військовополонених таки в Білорусії десь біля кордонів Литви Альоша повідомив мамі, де він знаходиться. Мама прибула і забрала його з собою додому. Молодші сестри були вдома, батька мобілізували вже після Альоші. Усе ніби звичайна річ. Але від того часу Альоша замислився над питанням, хто такі “німці”. Вони пустили його додому, випускали всіх, за ким приїжджали або хто мав можливість документально довести, що він з територій, уже зайнятих німецькою армією. Чи пустили б полоненого “наші”? Сумніви вирішив вислів Сталіна про військовополонених, і Альоша більше не розраховував на “своїх”.
Історія з Сергієм була така ж. Він опинився у військовій формації, що “відступала”. Командири дали драпака відразу після першого масового німецького бомбардування. З ними залишився тільки “ком первого отдєлєнія, помком пєрвого взвода”. За інструкцією, при “отсутствії” чи “несоответствії командіра” всякий може взяти на себе командування даним військовим підрозділом. І цей помком узурпував владу над значною групою військових. Ганяв їх по лісах, примушував окопуватись, розстрілював тих, хто пробував відлучитися, щоб роздобути хоч що-небудь поїсти. Німці ними навіть не цікавилися. Знайшовся якийсь дивак і застрелив самозванця – командира неіснуючої армії. Так опинилися в німецькому полоні. Однак не всі. Кому було ближче додому, той подався лісами до своєї оселі. Сергій без вагання погодився служити у місцевій, створеній окупаційними органами влади, поліції. Причина: батька забрали, коли вони були ще малими дітьми, він його смутно пригадує, а мама відмовилася від батька заради майбутнього дітей. Так їй порадили в НКВД. Нічого це не допомогло: дітей третували, голодували вони постійно і навіть не розвинулись фізично. Сергій скидався на скелет, обтягнений шкірою. Виглядав наче страхопуд на городі.
Знову випивали – і знову говорили й говорили...
Остап прийшов на іменини, тільки-но пішов Сергій.
Невеличкий фінський будиночок стояв на гористому місці, і до нього входили по східцях: спочатку у маленькі сіни, а звідти у єдину кімнатку. То був “холостяцкій домік”. Але в них мешкали сім’ї. У сінях гудів прмус, на ньому щось шкварчало, смажилося, по запаху – риба. Поралася коло нього сама господиня. “Прахаді, прахаді!” – звеліла вона Остапові тоном, який не потерпів би непослуху. Увійшов до кімнати, нікого не було. У кімнаті біля стіни напроти дверей стояло широке високе залізне ліжко, застелене дешевим, але гарним покривалом. Праворуч, біля вікна, стояв невеликий столик, біля нього – чотири стільці (здається, такі він бачив у Дусі). Коло дверей стояла чавунна шторцева піч з простою трубою, виведеною у стелю. Біля протилежної глухої стіни – німецька військова шафка, такою колись користувався він сам. Як ця шафа опинилася аж тут, на березі Японського моря?
Він одягнув на себе усе найкраще, що мав: на голові – біла мічманка, німецький військовий френч (дуже вигідний тим, що застібався глухо аж під шию і не було видно, що нема сорочки) і моряцькі чорні штани “кльош”, заправлені у халяви кирзяків. Штани, до речі, також подарував йому Василь (запевняв, що то не крадені, а його власні).
Відсунув стілець трохи набік від столика і сів.
Увійшов мічман, а з ним пара – чоловік і жінка, ще зовсім молоді – колеги по роботі, як він їх представив. Безтурботно молода пара почала відразу вимагати “начінать”. Мічман висунув столик, господиня накрила. На столику з’явилася пляшка чистого спирту і скляна посудина з холодною водою. Довго не чекали, розлили чистого і випили за здоров’я і успіх (?) нинішнього “торжества”. Остап обпалив собі уста і запив водою.
Щось вони говорили між собою, про щось сперечалися “по роботі”. Його не зачіпали, а радше – не брали до уваги, але нащось він тут був, чомусь його сюди запросили!
Після другої “мічманиха” почала “по дєлу”:
– Слухай, – звернулася до Остапа, – ти знаєш, чому ми тебе покликали? Ти мужик чи ні? Давай потолкуємо. Ми хочемо тебе врятувати. Ти мужик хороший – ти повинен женитися. Ми тобі хочемо добра. Послухай! – правила далі “мічманиха”. – Ви усі тут підпадаєте під “статтю”, вас ніхто живих не випустить. Ти думаєш, що Родіна і партія забули і тобі простили? Та просто тепер не до вас – є поважніші справи, ви так, на закуску! А Дуся має авторитет у... ну, сам знаєш, тобі не треба говорити! Вони для неї зроблять, що вона схоче. Так що гляди! Вона на тебе таки вистарається документи, що комар носа не підточить. Ось незабаром вона прийде, і ми тут доведемо справу до кінця. Ти не думай собі: “Єслі Палаша (це її ім’я, мабуть, Пелагея) за што-нібуть бєротся, то у нєйо с крючка нє сарвьотса!”.
Остап майже не слухав. Він тільки думав про те, що, опинившись вперше у компанії цих людей, не зможе поводити себе за столом згідно з правилами (радше – без правил), які тут існують. Закроювалося не на гостинну вечірку, а на розпущену пиятику. Голоси ставали крикливими вже після першої чарки. Налили знову по скількись там грам. “Пєй!!! – репетувала “мічманиха” до когось (може, й до нього). – Ти мєня нє уважаєш!” Випили всі. Остап закашлявся, мало не задихнувся. “А єщо мужік!” – сміялися з нього.
Увійшла Дуся. Знову у сукні з чужого плеча. Зчинився неймовірний галас: “Каралєва, каралєва явілась”. “Штрафную, штрафную – за апазданіє!” Налили їй грановану склянку “штрафную”. І вона випила. Заплескали в долоні, господиня посадила Дусю на зарезервоване поряд з Остапом місце.
Гарячкували всі. “Наливай!” – налили... Остап долив до спирту води. Хтось крикнув йому в саме вухо: “Хуже баби!”. Він випив і вже не звертав уваги ні на що. У голові закаламутилось, бачив усе ніби крізь дим, чув наче крізь стіну. “Ну, та ну! Поцілуйтесь! Ха-ха-ха, дурак, ну й дурак... Шмата – не мужик! Дуся, Дуся, ти сама – сама його цілуй!” Ще усвідомлював свій власний стан. Ніби падав кудись у прірву, але падав легко, мов птиця...
...Пробудився. Місяць освітлював кімнату. Почував себе зовсім добре. Не п’яний. Захотілося пити. Стримався – не пив води. Десь колись чув, що після спирту не можна пити воду на другий день – сп’янієш. Обережно оглянувся. Мічман з дружиною лежали (тьфу! в яких непристойних позах) на ліжку. Спали мертвим сном. Остап лежав на підлозі: сукняний бушлат мічмана тиснув коміром у бік. Під головою якийсь лашок. Одягнений так, як з вечора, тільки кирзаки стояли в ногах. Тихо звівся на ноги, стояв твердо. Підняв онучі, взяв кирзаки в руку і тихенько вийшов.
Вранці бригадир спав довго – не його зміна. Прийшов на берег Маршалко після видужання, однак звелів не будити бригадира. На воду вийшов сам з рибалками в кунгасі. “На ворота” в шлюпці вислав Карпова. Виглядав після хвороби ще погано, вкрай роздратований.
Уже в кунгасі Маршалко почав розпитувати людей про справи. Помалу розмова дійшла до Остапа: чи відлучається, куди. Люди вже якось само собою розділилися, отож про бригадира говорили все, що хотіли. Не важко було здогадатися, що найбільше його цікавило.
Щось сталося, бо якраз на той час вибрали з невода близько півтонни окуня – це вперше (і, як потім виявилося, – востаннє), відколи рибалять. Окуня переважили і понесли в тузлук.
Остап встав, коли кунгас уже повернувся і рибу засолювали. Йому захотілося пити, і він пив і пив охолоджений окріп. Настрій був препоганий. Через якоїсь півгодини зауважив, що стопи ніг починають наливатися, пухнути – явна ознака рецедиву дистрофії. З’їв ранкову баланду, вийшов з ями і сів неподалік на камені. Закурив і дивився байдуже на хлопців, які поралися з виловленою рибою.
Маршалко підійшов до Остапа, не привітався і лиш сказав мимоходом: “Пашол за мной!” – і пішов попереду, заклавши руки назад. Спинився біля купи дощок поблизу намету, сів. Виглядав погано і був лютий, аж зблід.
– А рибка-то все-таки є? А?
– Усе, що є, ми в море не викидаємо, засолюємо, – відповів бригадир, зрозумівши відразу, куди той гне.
– Ти мені юрка не крути. Треба було виходити на воду три-чотири рази на добу – нехай по півтонни, і то вже було б... Риби нема не тому, що вона не “йде”, а тому, що ти ходиш (вимовив з притиском) до чужих баб, не маєш часу займатися тим, чим тобі положено. Але я тобі місце знайду, я тобі постелю!.. Чекай-но! Ти забув, хто ти є і де знаходишся, – я тобі нагадаю!
Остап скипів, але стримався.
– Поставте, Григорію Омеляновичу, іншого на моє місце, я в начальники не просився.
– Ти! – запалився Маршалко. – Ти мене розуму вчити?! Ти будеш суджений за навмисну шкоду державі. Знаєш, як воно називається? Саботаж!
– А ви мене не лякайте! – стримувався ще, хоч у ньому вже кипіло. – Я не боюся! Ляканий вже! Н е б о ю с я! – відбив кожну букву Остап.
– Ах ти сукін син! Сволоч...
– “Чужих баб”, – не стерпів Остап. – До твоєї жінки не ходжу! А як хочеш скуштувати дрина чи ножа, то можеш отримати зараз, отут! Начувайся!
Це трохи охолодило інструктора. Встав і докинув:
– Ладно! Увідім, кто каво! Брігаду передать Карпову!
– А я її не приймав, іди сам передавай! – випалив Остап.
Але Маршалко в бригаду не пішов. Попрямував помалу вгору до Находки, докинувши: “Больно грамотний”.
Остап зрозумів, що справа погана. Бо якщо справді буде ловитися окунь, то при цих порядках йому не вдасться нічого доказати. Хоч він і неофіційний бригадир. А ще у той час, коли Маршалко хворів більше двадцяти днів. Не хотілося за дроти. Хоч тут не на волі, але все ж таки не голодний.
Сонце піднялося, погода була гарна, припікало. Остап зійшов на берег:
– Капец катьонку – больше с...ть не будєт! – вигукнув до хлопців. – Я вже не бригадир!
– Не треба було братися за бабу “з великим приданим!” – пожартував хтось з гурту. Всі розреготалися.
Цікаві люди: тільки-но Остап увійшов в нелад з Маршалком і не бригадир, як відразу став своїм між усіма. Сховалися у “бункер” від сонця і почали грати в “двадцять одно” – гроші і так були непотрібні, за них нічого не купиш.
В обідню пору вийшли на невід знову (Остап не виходив, не його зміна) – окуня не було. Поки піднялись на берег, з гарнізону прийшов комсорг з якимсь матросом. Були в доброму настрої. Якимсь чином дізналися про непорозуміння між Маршалком і Остапом.
Остап розповів їм, яку мав нині бесіду з “начальником”. Сміялися. Однак задумалися над тим, що Маршалко погрожував судом...
– Погані справи, якщо окунь піде саме тепер, – розмірковував уголос Василь.
– Ну, як же! Та ще й до того бригадир віднімає від свого начальника Дусю, – засміявся матрос.
– Ага! Вона розтрубила про це на всю околицю, – підтвердив Василь. – А наш “сундук”, її сусід, розповів у гарнізоні, що цю справу вже навіть запили вчора у його хаті. Хвалився, що його жінка – головна райбіда в цьому. Надіється, видно, що “мужічка” вистачить і на неї. То небезпечна баба, свого лисого б’є, від неї усі матроси тікають – кидається, мов скажена.
Остап розповів їм від початку до кінця куценьку історію із залицяннями Дусі.
– Дурниці! Не бери собі цього до голови. Нічого він тобі не зробить, – мовив Василь, – хлопці з ним поговорять. А до Дусі більше не йди. І не через Маршалка. Тут баби небезпечні, щоб чого не встругнули!
– Сашу пошлем за КПП з кортиком, побалакає з інструктором... “по-душам”...
– Ти збожеволів! – перервав Василь матроса. – Ти що, не знаєш Саші? Та він “намочить пальці”, хоч би ти його за руки тримав!
– Та я пожартував! – виправдовувався матрос.
Ці хлопці з гарнізону стали рішуче на його бік, коли він опинився в скрутному становищі. Дивно, здавалося б. Адже мусіли бути попереджені, як мають ставитися до “фашистів”. Навіть Маршалко, проживши з дитинства в оточенні невільників, дивився на “фашистів” як на рибальські снасті, з точки зору бухгалтерського розрахунку.
Хлопці навіть не здогадувалися, як глибоко зворушили його душу, спраглу за добрими людьми, за справедливим ставленням до себе.
Молоді хлопці з гарнізону не мали куди вийти – відбували службу на березі разом з арештантами або з “фашистами” (як цього року). Отож у вільний від служби час приходили до рибалок і прислухалися до розмов, до розповідей про домівку кожного, про воєнний час, полон, життєві злигодні останніх років. Щось з того намагалися зрозуміти, порівнювали і робили висновки.
Вранці Маршалко був уже на березі. Тепер Остап знав, чому інструктор так швидко приходить “з дому” на роботу. Приніс із собою пляшку самогону. Тільки впоралися з ранковою мізерною “разнорибіцею”, як Маршалко почав вгощати декотрих самогоном.
– Карпов! – звернувся до нового бригадира. – Забєрьош єво в свайо звєно! І штоб он у тебя пахал, – ясно? – Карпов знітився і не відповів нічого.
Коли Маршалко пішов з берега, люди накинулися на нового бригадира з докорами і лайкою. “Ти слідкував за ним, капав Маршалкові на нього – захотілося стати бригадиром?”
Від того часу робота не йшла. Люди байдикували. Вася відмовився від нічного чергування. Маршалко тепер щодня з’являвся на березі і підганяв до роботи. Заставляв силоміць. Але найгірше було те, що риба не ловилася зовсім. Сезон окуня минув, сусідні зеки і япошки познімали неводи.
Цього літа трапилася ще одна непередбачена біда: оселедці “івасі” покинули води материка й організованими косяками направилися до японських берегів. Шукати винних не треба було довго: японці. Пускали чутки, що японці спеціально використали військополонених як шкідників, а самі вже, мовляв, давно позасівали дно моря спеціальною травою, щоб “івасі” паслися. Вони навмисне забруднили прибережну воду, аби “івасі” – дуже вибаглива риба – не захотіла бути при “наших” берегах. Хтось мусів ще й бути, що не доглянув, а на це – відповідна стаття в КК. Почалися арешти і розслідування: хтось “сів”, але “івасі” від того не повернулися назад. Якісний промисловий сорт риби покинув береги і на очах відійшов на схід.

* * *
Було наприкінці літа. Якраз тоді у Примор’ї стоїть гарна погода. В один із таких погідних днів Маршалко прийшов на берег дуже вчасно. Змінна ланка вже збиралася для виходу на невід. Маршалко гукнув з берега, щоб повернулися. Припнули кунгас і вийшли на пісок. Маршалко стояв темний, мов хмара перед бурею. Звелів негайно знімати невід. Послідовність демонтажу сітей на воді знав найкраше він і ще Остап. Недавній конфлікт перешкоджав Маршалкові звернутися до Остапа, аби той зайнявся цією роботою. Мусів сам іти на воду.
Забрали необхідний інструмент, вигнали обидва кунгаси і почали знімати невід. Підняли сіть, зняли крило і відправили на берег. Снасть зняли після обіду, просушили усе на сонці (на це пішов ще цілий наступний день) і занесли під намет. На третій день прибув новий “хазяїн” берега з представником бухгалтерії відділу постачання “Дальстроя”.
Рибальський пункт у затоці Чусова ліквідовувався. Господарство “консервувалося” до наступного сезону.
Остап дотепер не знав, що підзвітною особою на березі є він. Перелік матеріальних цінностей, які рахувалися за ним, був йому невідомий. До того ж він зовсім не розумівся на таких справах. Представник бухгалтерії поцікавився, чи він має копію такого переліку у себе. Не дуже здивувався, коли довідався, що Остап поняття не має про якийсь підзвіт. Маршалко тільки мовчки покусував вуса.
Голова ліквідаційної комісії служив колись також у цьому гарнізоні. Демобілізувався і залишився на роботі у Находці. Мав, видно, на це певні причини. То був молодий, енергійний хлопець, дотепний і веселий. Перше, з чого він почав, – послав у гарнізон повідомити знайомих, що він на березі. Поки прийшли з гарнізону, він вияснив справу з підзвітом і сміявся з дурня, котрому “навішали” матеріальну відповідальність, аж за живіт хапався. “Будеш сидіти, поки не посинієш, за те, що дурень”, – глумився весело представник “Дальстроя”.
З гарнізону прийшли його знайомі, в тому числі комсорг Василь. Вчинили галас, з’явилися спирт і закуска. Від цього й почали передачу підзвіту.
Коли випивали, молодий представник кивнув головою у бік “підзвітної особи” і розказав веселу історію, яка буде мати сумний кінець. Говорив він забавно, “суржиком”, – був з тих хахлів, котрі за ціле життя не можуть вивчити ні однієї мови, користувався жахливою мішаниною двох мов, пересипаючи це все неписаними словами.
Василь переглянувся зі своїми гарнізонцями. Афера з підзвітом їх обурила.
– Значить, хтось нагосподарив, а тепер треба знайти офірного цапа? Так? З зеками просто: що з нього візьмеш...
– На зеків підзвіт не відкривають – заборонено! – перебив представник “Дальстроя”.
– То що ж?.. – зловісно вимовив Василь.
– Хана! – вигукнув котрийсь весельчак з матросів.
– Тихо! Спокій! – підняв руку представник бухгалтерії. – Зробимо усе так, як треба. І то ще сьогодні!
Наростала небезпека. Василь відкликав Маршалка набік, до нього приєдналися ще якісь хлопці з гарнізону. Інструктор скупо пояснював, що то не його витівка. Там.. хтось... комусь... – не його справа, та й тільки. Назвати нікого не хотів чи не міг.
Закінчилося тим, що голова ліквідаційної комісії примусив підписати акт передачі обидві сторони, підписався сам і при всіх присутніх пообіцяв новому господареві рибальського майна, що протягом місяця усе спише. А якщо той “полізе на рожен”, то не розрахується і з тим, що в нього є тепер. Матроси схвально вигукнули, запили справу і розійшлися. Вечоріло.
Остап вперше поставив свій підпис на офіційному папері поруч з іншими вольняшками (правда, підписувався вже два роки за те, що шість років йому не захочеться вертатися додому) і через шпаринку заглянув у царство системи господарювання при “строгому обліку”. Вже вранці він знав, що комусь потрібні були дошки у Находці, вони навіть не дійшли на берег, хтось зішворив собі підпільний “закидничок” із сіті, котра дотепер висіла на ньому, і він про це й не здогадувався. Навіть цвяхи, яких бракувало всюди, були “завезені” сюди.
Що було б, якби не представник із “Дальстроя”, на якого вдалося вплинути матросам?
“Комісія” з Находки від’їхала на своїй дрантивій “полуторці”, “фашисти” повечеряли і сховалися на ніч у своє підземелля. Остап ще довго не міг заснути.
Вранці – останньому для “фашистів” у затоці Чусова – прийшли матроси попрощатися. Василь відвів Остапа набік і вручив йому добрячий жмут банкнотів у червінцях: “На, візьми! Там, може, пригодяться!”. Попрощалися і розійшлися.
Позбирали хлопці свої пожитки у клуночки, які вміщалися під пахвою, і вийшли на дорогу чекати автомобіля ЗИС-5, котрий обслуговував тільки рибальський пункт у затоці Чусова. Усім було байдуже, куди їх повезуть. Знали, що не додому.
Геть після полудня затарахкотіла з боку КПП “полуторка”, задзеленчала, затріскотіла по вибоїнах на горе-дорозі. Маршалко вмостився у кабіні, і ЗИС-5 рушив у напрямку КПП, а це означало – у напрямку Находки. На КПП чекало ще кілька матросів. Вони попрощалися з “фашистами”, Маршалкові, ніби жартома, пригрозили: “Сматрі там, нє балуйся!..”. Таке попередження було зовсім зайве: Маршалко не був здатний на більше, ніж тільки якось боягузливо виконувати обов’язки, покладені на нього управлінням “Дальстроя”. Старший черговий КПП порахував людей, прийняв від Маршалка папір, мабуть, на право вивозу “вільних” людей за межі недозволеної зони.
Минули “Рибстрой”, переїхали попри заболочену вузьку затоку і незабаром опинилися на “Базі”, звідки починали свою рибальську діяльність. Знайоме місце: по той бік ріки Сучан височіли привабливі груні “Брата” і “Сестри”. Малося вже під вечір, коли “полуторка” привезла ще два невеликих намети і стометровий “закидник” – волокушу для вилову риби. Розвантажили усе привезене добро, поїли дещо із збережених харчів, розвели багаття і ще довго балакали, вгадували, що буде з ними далі. Потім розтягнули брезент на землі і полягали спати.
Наступного дня вранці Маршалко був уже на місці. Розбудив усіх і звелів натягати намети і розбирати заповщений невід-”закидник”. Кухар зварив баланду, похлебали і взялися до роботи. До обідньої пори два невеликих намети вже стояли розіпнуті, а невід розвішаний на схрещених жердках і зішворений у тих місцях, де були діри. Ще того самого дня вкопали міцний стовп у землю на самому березі устя Сучану, а під вечір якийсь катер прибуксував один кунгас із затоки Чусова – на цей раз не довелося переганяти його веслами.
Переспали на жорсткій траві, якої нарвав кожний для себе на прилеглій леваді, але вже в наметі – не під голим небом. Перевтомлені, спали міцно.
Удосвіта Маршалко був уже на “Базі” і підганяв усіх до роботи: належалося відповідно скласти цей гігант-невід на кунгас, щоб зручно було травити його з настилу на кормі у воду і не перекрутити під час цієї операції. Це треба було швидко робити.
Аж тепер ці люди ознайомилися з важкою і невдячною роботою рибалки, котрий працює на правах раба, на правах тяглової худобини.Перший раз, коли невід був ще сухий, його порівняно неважко було скласти на кунгасі перед виходом на воду.
А якщо сіть мокра? Таку сіть витягали дотепер з води кіньми, зараз запрягли у грубі, мокрі линви людей.
Вирушили на лов нерозумної риби, яка не хотіла сама лізти у ставний невід. Треба було виловити відразу багато риби, щоб виправдати сподівання дальстроївського начальства, спожиті хліб і сіль рабами-”фашистами”. Та й тепер ніхто не збирався харчувати їх даремно.
Уже було відомо, що Маршалко родом десь із Чернігівщини. Виселили їх ще на зорі колективізації як куркулів. Уся родина вимерла в дорозі і вже на місці: він залишився сам один. Від неволі і голоду не вдався на зріст, тіло мав якесь карликувате, а душу бідну і черству. Але вроджену натуру мав добру і навіть зберіг багато рис людяності. Хотів також користати з того, що було доступне іншим людям, іменованим вольними і начальниками. Мав природний потяг до Дусі і тому був радий, коли його знову скерували у затоку Чусова. Риба там не пішла. Тепер позбавлений хоч сякої-такої відради, бо був прикований обов’язком знаходитися при бригаді рибалок в усті річки Сучан. Спохмурнів, став непривітний і лихий. Витискав останні соки із нещасних “фашистів”. Удосвіта виганяв усіх до невода, слідкував, щоб швидко і ретельно клали у кунгас невід, мов парашут, і відразу виганяв на воду. Маршалко зробився дріб’язково причіпливим, ніби знущався.
Почалася непосильна праця з ранку до темної ночі. Навіть на обідню перерву Маршалко виділяв часу, тільки щоб нашвидку влити у себе півлітра баланди. Стояв над душею, мов зловіща тінь ангела кривди. Його особа була небажаною для всіх без винятку. Ложка страви не йшла в горло, коли він блукаючим поглядом слідкував, як люди їли. І знов у воду! Люди, мокрі від голови до гниючих ніг у кирзаках, мокли у воді майже цілодобово. Не висихали ніколи. Встигали тільки скласти мокру важку сіть у кунгас і знову викидали її за борт, натужуючись, щоб рухати його веслами вперед. Витравивши сіть, залишали кунгас на приколі і відразу чіплялися один за одним до мокрого товстого мотуззя. Перекидали собі ці линви через плече і вибирали їх, усі сорок метрів, із води, згорбившись і пересуваючи їх уздовж мокрої занімілої спини. Через два дні такої праці роба на плечах розлізалася від тертя жорсткого трав’яного кінця. Ні хвилини спочинку. Ніхто ніби й не бив. Лиш гіпнотизуючий погляд Маршалка фокусувався на нетривкій волі людей, спалював її, позбавляв опору, примушував не зосереджуватися над тим, що діється навкруги. Ритмічно виконували цілий день нескінченну кількість разів послідовну роботу: складали невід, травили його за борт, волочили з води, вибирали з матні 20-30 кг дрібної рибки, знову складали мокрий невід... і так до пізньої ночі, і так кожний наступний день, і так безконечно.
Протягом якихось двох тижнів люди вже вибилися з сил. Падали з ніг.
Не роздягалися і не вмивалися. Тіло у більшості вкрилося чиряками – люди почали хворіти.
Виявилося, що “фашисти” не можуть користуватися поліклінікою у Находці нарівні з вольняшками. Вони знову змушені були звертатися до лікаря (“лєпіли”) у жіночому таборі, звідки їх не так давно вивели на “волю”. А тут існував порядок звільнення від праці тільки на один день, і тільки при наявності високої температури. Гнояки, звичайно, розрізали, видушували з них гній, однак звільнення від роботи не давали – “не положено”.
Першим помер від зараження Іван Яковенко – цей найсильніший чоловік у бригаді. Потім Вася-сторож і синьоокий білявий Микола Сініцин – невиразна, мовчазна і дуже невибаглива особа. Начальники із “отдєла снабженія” “Дальстроя” приходили на місце роботи і відкрито звинувачували “фашистів” у навмисному саботажі. На покалічені, гниючі руки, на облізлу шкіру на спухлих плечах не звертали уваги. Хотіли багато риби – і більше нічого.
Навіть місця померлим “вольним” не знайшлося на вольному цвинтарі, – їх закопали без труни і почестей там, де закопували арештантів.
Був, здається, кінець серпня тисяча дев’ятсот сорок сьомого року. Закінчувалося літо. Мала наступити погожа приморська осінь: вона завжди у цих краях тепла і дуже гарна. Не зауважували цього лише рибалки.
Але одного ранку не прийшов на базу Маршалко. З’явились озброєні конвоїри із завскладом “Дальстроя”.
Нічого людям не пояснили. Та й нащо? Прибулий офіцер сухо і холодно звелів усім вийти “с вєщами” із намету. Озброєним людям наказав: “Взять под стражу!”. Спрацьовані, нужденні, невиспані і голодні невільники не виявили ні крихти здивування, що опинилися знову під дулами автоматів.
“Кладовщик” поставив вимогу, щоб “фашисти” здали роби і кирзаки, які отримали з магазину “Дальстроя” ще два чи три місяці тому. Не було вже що відбирати, все подерте на клаптики. Але таки зняв. Для рахунку. Кожний уже мав щось своє і переодягнувся. От лишень взуття... Кілька осіб залишилися босі. Світило сонечко, світилися на сонці білі ноги тих, хто не мав у що взутися.
“Слєдуй!” – добре знайоме слово. Офіцер пішов попереду. Незадовго опинилися перед брамою одного з таборів у Находці. Розмістили їх у “робочій зоні”, де ще донедавна була майстерня для переробки спалених речей із “Дальстроя”. Зустріли прибулих лише блохи і блошиці. Розмістилися на долівці. Незабаром староста покликав їх у їдальню – харчі на них були вже виписані у табірній кухні, хліб отримали з віконця “хлєборєзкі”.
Того ж таки дня прийшов черговий по табору і звелів усім іти в табірну “амбулаторію” на комісовку, цебто – на огляд й оцінку їхніх сил: треба ж було вияснити, що можна ще взяти з цих решток людських тіл і кинути на вівтар в ім’я здійснення великих ідей.
“Фашистів” оглянув лікар, приписав лікування на зранене тіло і записав усіх без винятку на “усілєнноє пітаніє”. На роботу їх не виводили.
Через тиждень люди знову прийшли до себе. Тіло гоїлося, рани на руках від мокрого мотуззя затягувалися сухим струпом. Додаткові харчі повертали сили – настрій поправився. Табірний лікар, який їх обслуговував, був із “п’ятдесят восьмої”. Він зметикував відразу, що це за люди і які терпіння їм довелось перенести за роки після закінчення війни. Тому допомагав як тільки міг. Ніхто з табірної адміністрації ними не цікавився.
Кажуть декотрі люди, що чуда на світі не буває. Однак факти спростовують такі непродумані твердження: з учорашніми рибалками з “волі” опинилися за дротами ще кілька якихось “фашистів”. А між ними – хто б міг подумати – Сєня Овчінніков, підофіцер РОА, колишній командир “второго отдєлєнія, первого взвода, первой роти” третього стрілецького батальйону, – ще один з “останніх із могікан”. Він був у непоганому ще фізичному стані і не такий обдертий, як усі решта. Звірився тільки Остапові (вони з одного взводу), що наприкінці ліквідації решток уральського етапу зустрівся випадково із шкільним товаришем, а цей був тут досить впливовим начальником. У критичний момент перед етапом на Колиму він заховав Овчіннікова в арештантському стаціонарі, ніби “списав” його. Коли небезпека минула, Сєня вийшов з “підпілля”, підписався також добровільно, що не захоче протягом шести років вертатися додому і “по блату” працював безплатним рабом у начальників. Виконував найважчі і найбрудніші доручення: носив вугілля, чистив відхідні місця. Маючи тепер з чим порівняти свої умови життя протягом цих кількох місяців, він був задоволений.
Так прожили ці люди кілька днів, може, більше тижня, в умовах порівняно чудових.
Реконвалесценція, очевидно, вважалася закінченою, “фашисти” напасли достатню “холку” на державних харчах. Бо якось після вечірньої баланди увійшов у барак черговий по зоні і звелів усім збиратися “с вєщамі”, значить – на етап. Вивели до прохідної і пропустили по одному за браму, звіривши особисті дані з “дєлом”. Тут на них чекав конвой, який відпровадив усіх на станцію “Угольная” і здав у столипінський “заквагон” – “у тюрму на кальосах”. Помістили їх у двох сепаратках (близько двадцяти чоловік), решта вагону була заповнена зеками.
Рано, ще засвіт, їх висадили на станції “Товарная” у Владивостоці. Два конвоїри тільки з револьверами (яке послаблення!) вже чекали на них. Забрали “дєла” від господарів вагону, перерахували усіх і попровадили на вулицю 25 Октября у Приморську контррозвідку, загнали у підвал під будинком і звеліли там чекати. Десь біля одинадцятої години прийшов посильний і забрав їх у просторе приміщення на другому поверсі. І тут... вони підписалися на добровільну висилку на шість років уже втретє.
Репатріанти – це слово знову набрало конкретного значення – були незадоволені таким ходом справи. Вважали, що їх обдурено з тими “підписками”. Що вони прогаять більше, ніж шість років, поки отримають дозвіл повернутися додому. Але з ким сперечатися і про що? Будь-який службовець тільки механічно виконував ту роботу, яку йому доручили. І цей, котрий збирав пілписи, не міг ні порадити, ні допомогти.
У коридирі контррозвідки їх очікував високий веселий офіцер у формі прикордонних військ. “Пашлі, хлопци, за мною”, – запропонував він репатріантам і повів усіх на проспект Океанський. Сіли у трамвай і поїхали через “Первую рєчку” аж до Переїзду. Тут перейшли через залізничну колію на “Вещевой погрансклад № 2”. Всіх розмістили у великому бараку-“секції”. Нари були загальні (такі самі, як для арештантів) і двоярусні.
У бараку брудно, все було чорне: від стін (“брьовен”) і до мішків з потертою на порох соломою, котрі називалися тут навіть не сінники, а матраци. Під голови нічогo, постелі жодної, вкритися нічим.
Репатріанти зайняли місця в одному кутку, ближче до вікна. Хотілося їсти.
Через якоїсь півгодини прийшов старшина з жовтим “молотком” на погонах, повідомив репатріантів, що його призначили старшим над ними, і розпорядився, для початку, іти за ним у “баню” і на “прожарку”.
У лазні помилися, отримали по парі натільної білизни і по рушникові. Усе закроювалося на добре, тільки вони від учорашньої вечірньої баланди у Находці ще нічого не їли. Сказали про це несміливо своєму старшині. Той пішов відразу вияснити справу з харчуванням і, за одним махом, узяв з собою двох хлопців, щоб принести коци для усіх. Принесли. Вони були такі брудні, що гидко було до них доторкнутися. І знову ті самі грубосукані із вати “драпдєрюги”.
Кепсько було з харчуванням: знову не знали, за якою нормою годувати отих репатріантів.
Геть після полудня покликали всіх у штаб, і там начфін видав кожному особисто під “распіску” харчові карточки другої групи до кінця місяца і вручив кілька карбованців авансу, щоб було за що ті карточки отоварити. Тільки тепер репатріанти відчули себе рівними з вольняшками.
Ще цього самого дня купили хліба – на нинішній і завтрашній день.
Наступного дня зранку посильний із штабу викликав по черзі до оперуповноваженого на допит. Вів його старший лейтенант, блондин з блідо-сірими очима. Справляв враження добре вихованої, але сухої і стриманої людини. Носив гімнастерку, а не кітель. Мабуть, тому що пишався новим ременем з портупеєю і відглянсованою кобурою з пістолетом ТТ. Мав на собі прості штани (не галіфе) і жовті американські черевики. Належав до прикордонних військ. Хто побував у нього на допиті, вважав, що мав щастя скласти зізнання на свою користь і саме завдяки “доброму” оперові.
А між тим він не становив винятку з-поміж решти хронічних чекістів. Якраз навпаки – він мав найбільше, мабуть, якостей стандартного типу, котрі цехували його як чекіста, як людину на своєму місці, людину, яка знайшла своє покликання. Прикладав максимум зусиль, щоб не бути упередженим до людей, котрі опинилися в його руках.
Людина, про яку йде мова, – це реальна особа. Мається на увазі оперуповноважений контррозвідки на ТО, призначений “оперувати” на погранскладі № 2, Ізмєстєв (ім’я і по батькові забулося). Він отримав ранг капітана таки в цьому 1947 році. Мабуть, зробив неабияку кар’єру в цій царині ( якщо не змінив професію), бо був ще порівняно молодий. Про нього можна було б і не згадувати, але дуже вже він надається на зразок безпомилкового у своїй скромній діяльності “інженера людських душ”.
Ізмєстєв попередив кожного зокрема, що репатріанти не мають права віддалятися без дозволу від місця проживання далі як на два кілометри. У випадку порушення цієї перестороги можуть виникнути зовсім непередбачені наслідки, порушник буде вважатися втікачем.
 
Наші Друзі: Новини Львова