Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83014
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Покличте когось із старших, раз ви не можете вирішити нічого! – вимагали настирливо.
Військові рішуче пригрозили і власовці на кілька кроків відійшли. Через деякий час прибув якийсь ще зовсім молодий американський офіцер у супроводі перекладача. Перед ним поставлені були ті самі вимоги: або полон, або пропустити через фронт на правах політичних біженців.
Вам уже сказали, що про полонених не може бути й мови. Ми отримали наказ не пропускати на Захід нікого без відповідних на те підстав.
Які ж підстави треба мати?
Докази, що хтось є родом звідти чи проживав у котрійсь із західних держав. Правом політичного притулку можуть користуватися ті, що це підтвердять, – пояснив офіцер через перекладача і пішов геть.
Ану назад! – тепер уже зовсім безцеремонне звеліли військові і залягли за кулемети. – Бо будемо стріляти!
Група невдалих "парламентарів", похнюпившись, повернулася назад, їх обступили і почалася голосна суперечка про те, що робити далі: добиватися виходу на Захід, чи повертатися на "родіну". Декотрі повільно міряли кроками землю, мовчки похнюпивши голови. Про що вони думали? Про минуле? Майбутнє?
Недалечко майорів лісок. Туди попрямував розсіяно дехто з власовців. Чути було постріли – це кінчали з собою ті, яким вдалося пережити війну. Ніхто їм у цьому не перешкоджав...
– Ех! Взяти б до рук зброю та вдарити останній раз, щоб загинути пристойно, як належиться руському солдату, ніж зігнити у застінках ЧК! – почувся розпачливий голос.
Невелика група, якихось 50-60 осіб, кинулася прожогом напролом крізь американські позиції і зникла за пагорбком у західному напрямку. Але ненадовго. Десь хвилин через двадцять їх, побитих і скривавлених, пригнали американські вояки назад. Виявилося, шо на Захід "рускіх" не пускають взагалі. І тисячі народу занепокоїлися: "Прєдалі нас генерали! Самі удралі, а нас оставілі!" – кидалися на всі боки, наче риба у пошуках глибини, марно намагаючись сховатися на безводді...
Ще на марші від Праги ходили чутки, що в Дивізії знаходяться большевицькі агенти. На них навіть показували пальцями. Але ніхто не насмілювався їх зачіпати. І саме вони тепер не тратили голови і присутності духа. У різних кінцях неорганізованої юрби з'явилися стихійні агітатори. – Таваріщі! Возвращайтєсь домой! Родіна-мать ждьот не дождєтся своїх заблудших синовєй. Вас ждут ваші матері, братья, сьостри і ваші дєті! Нікто не пріласкаєт так, как родная мать-Росія! Не слушайтє подстрєкатєлєй – ми простиє обманугиє люді, нас не тронут...
Чи хтось звернув увагу на те, що ті "спонтанні" промови і запевнення були однакові за змістом, навіть ті самі фрази, хоч виголошувалися у різних кінцях розгубленої людської маси одночасно?
Слід зазначити, що промови мали певний успіх. Безвихідь, крах надій зробили своє. Люди відчули, що опинилися над прірвою, яка утворилася раптом на рівному шляху, і саме в той час, коли надіялися на порятунок на Заході. Тепер кожний особисто, мабуть, вперше, мусів оглянутися. А оглянувшись, зрозумів, що назад вороття нема. У цьому розпачливому стані власовці хапалися за соломинку, тому-то промови і звернення агітаторів падали на благодатний грунт. Під їх впливом кожний намагався зрозуміти свій стан і відповідно переорієнтуватися. Що ж далі? Тільки тепер про них, колишніх червоноармійців, згодом полонених, із полону-погибелі – в РОА, куди їх штовхнула виразна заява Сталіна: "У мєня плєнних нєт. Єсть ізмєннікі родіни!" – згадали. А вони роззброєні, перемучені війною, намагалися знайти відповідь на запитання: "Що далі?"
Але нові умови вимагали пристосуватися швидко. Вже десь о другій-третій годині пополудні натовп заспокоївся. "Господін" зникло з ужитку, а словом "таваріщ" так послуговувалися, ніби ніколи й не зверталися інакше один до одного. Таке швидке переродження можна було пояснити хіба що тваринним жахом перед поворотом "на родіну" і неминучою карою за "ізмєну родіни". Дикий переляк паралізував волю кожного, хто усвідомив, що поворот у Росію неминучий. І ті, що тепер тут виявляли прив'язаність до Сталіна, виглядали найбільш жалюгідно.
Бойові підрозділи перетворилися на неорганізовану, морально пригнічену масу, шо нагадувала отару овець у передчутті бурі.
Перебування при війську протягом кількох років виробило у цих людей певні звички. Будучи тривалий час складовими більших чи менших військових з'єднань, вони відчували силу, якою володіли батальйони і полки, їх забезпечували усім необхідним. Вони ледащіли. Заразом – армія була певною опорою у їхньому житті, на якій вони звикли паразитувати. Крім обставин воєнного часу, спрацював ще й фактор умов їх розвитку в довоєнний час і спосіб життя, що витворили у цих загублених у самій середині Європи людей такий характер і таке ставлення до себе і до оточення, яке воно й було насправді. Змалку привчені, що вони особисто є ніхто, так само трактували й інших, якщо ті не виступали як значна організована, груба сила, їх всюди не любили, а німецьке командування не поважало. Вони це відчували й усвідомлювали. Відповідно до цього достосовували свою службу і поведінку, котра їх і відповідно цехувала.
Але – яка музика, такий і танець. І все це раптово зникло разом із закінченням війни. Зараз сенс життя зводився лише до шматка хліба і ковтка води. Кожний із цих горе-вояків опинився віч-на-віч із самим собою, відчув свою безпорадність, гірке розчарування, нікчемність буття. Тому закінчення війни не принесло їм відчуття радості, що залишилися живі після такої жорстокої війни. Ці люди мали роздвоєну душу вже з дитинства: виховані на прикладі Павлика Морозова, покинуті і відлучені від Батьківщини статусом полоненого, у відчаї кинулися творити армію для визволення такої Росії, яка б їх признала. Ще можна припустити, що служили за кусень хліба, за кожен день існування на білому світі, вже без ідей і ідейок. Опинившись у німецькому полоні, позбавлені моральної підтримки, ще цінили краплини життя; піддалися омані-інстинкту самозбереження, не пішли за покликом пролетарських ідей, які їм втовкмачували з дитинства, і тому, напевно, не вмерли. А потім вир воєнної завірюхи всмоктав їх у свій божевільний танок, вони десь загубилися для себе, для рідних і близьких, – люди-ніхто. Але вони посідали те, що було завжди найдорожче прикінці будь-якої війни – це ж и т т я . Колесо неминучості якось оминуло їх, не розчавило на бездоріжжях чужини. Тепер... "Я залишився живий, а це – злочин". Бо в полоні не повинен був опинитися: мав, може, й заподіяти собі смерть. І відчуття це тепер душило за горло, не давало дихнути. Вони згадали, що особисте життя не тільки їхня власність, – воно належить народові, батьківщині... Адже воно "дається" – хто ж цього не знає... І цього дорогоцінного скарбу – життя – тепер ніяк не сховаєш... А так хочеться жити. Були це всього-навсього лиш люди.
Цивільні люди, вкраплені в Дивізію, теж заметушилися. Окремо від військових вони намагалися перейти через заслін американських військ на Захід, але їх також не пропустили. Жодного. Тепер вони відділилися і згуртувалися окремим табором. Цивільні були менш збентежені, адже вони не "ізмєннікі родіни".
Ліворуч від дороги, біля лісочка, зробили, очевидно, перепускний пункт. Туди прямували якісь люди – гуртками і поодинці зникали в американському запіллі. Отже, не усім було заборонено шукати екзилю на Заході. Це помітив Ромко, найбільш непосидючий і тямущий. Він вирішив вияснити: хто ж переходить на Захід? Вернувшись, розповів, що є там якийсь американець, який досконало творить по-польськи. Для переходу достатньо вміти говорити польською мовою, заявити, що ти поляк, і довести, що до 1939 року проживав на теренах Львівщини, Тернопільщини чи Волині, – таких пропускають. Звичайно, на тому боці перевіряють, чи правда це все. Доведеться ще багато що пояснювати. З росіян не пропускають нікого.
Галичани завагалися, чи не використати можливість (польську-бо мову знали досконало) і не вийти на Захід. Вони не відчували того збентеження і страху, що росіяни, кожен був певний, що в короткому часі опиниться на теренах Галичини, а там вже якось буде. Хтось таки підкинув думку, чи не податися в екзиль. Ромко категорично запротестував:
– Що ви на них дивитеся, на тих власовців?! Вони неначе вівці перед стриженням крутяться в загоні! Присягали Сталінові, пішли проти своїх, то най тепер думають! А ми що?! Хто має страха, то най іде під три чорти! А мені чужини досить. Вони одне, ми зовсім інше. Війна закінчилася і закінчилися її порядки!
– Але ж, Ромку, ти зовсім інакше говорив про власовців у Радебергу, пам'ятаєш? – закинув в'їдливо Остап.
– Маєш причини вчинити інакше? То йди, назви себе поляком і... А я хочу додому, – всміхнувся поблажливо Остапові.
Остап недолюблював цього розбещеного синка лісничого, студента чи не ветеринарії. Ромко студіював у Львові після закінчення коломийської гімназії. Жив у достатку, зводив дівчат за батькові гроші: посідав практичний розум, чого бракувало Остапові. Ромко мав час на самоудосконалення...
Проте питання виходу кількох галичан за межі впливу Росії не залежало від настрою чи позиції Ромка. Своєрідність ситуації, в якій опинилися хлопці, в значній мірі гнітюче позначилася на психологічному стані кожного з них. Досі все виправдовувалося одним словом: "Війна!" І ще: "Коли говорять гармати – музи мовчать!" Замовкли гармати – люди підсвідомо верталися до нормального буття, як вивільнена магнітна стрілка повертається до свого природного стану "Північ-Південь". Те стосується й тих кількох галичан. Вони дочекалися кінця війни саме тут. Тепер би швидше назад, у своє середовище. Ще свіжі в пам'яті безтурботні юнацькі вечори... Загроза з боку чеського комуністичного активу примусила їх зробити тих кількасот кілометрів разом з Дивізією, а радше – в її рядах. Зараз те усе розвіялося мов марево – вони звільнилися від цупких пут воєнної безоглядності. Усе їм тут було чуже: люди, команда, уніформа, сама земля і ця воєнна колісниця, до котрої впрягли чужинецькі напасники їх самих з цілим їхнім народом, як і сама війна. Не мали вони ні жалю до винуватців їхніх митарств, ні претензій до воюючих сторін.
Не одне покоління їх попередників служило гарматним м'ясом у руках завойовників від часу втрати власної княжокоролівської державності. Позбавлені практичних можливостей (а часто й власної волі), захищали чужі інтереси інших народів. Коли ж наступить цьому кінець? Хлопці були ніби після виснажливої косовиці, повертаючись з далекого чужого поля. Швидше б додому, де спокій і відпруга. Де батько і мати, рідні і близькі тривожно виглядають своїх дітей, розсіяних по світових просторах. Чекають живих і здорових і в думці не припускаючи, що хтось із них не вернеться додому. І вони тут, у чужому оточенні, це відчувають. Щоб розвіяти гнітючий настрій, Петро затягнув своїм не сильним, чистим голосом:
Вітер буйний, та вітер буйний повіває,
Та верхи розхиляє...
У цей саме час, мов зловіщі тіні, нечутно підійшли до співаючих двоє і відрекомендувались: Сморшов і Ломачков. Вони присіли наочіпки біля хлопців і поцікавилися:
– Ну? Що далі думаєте робити?
– Нічого не думаємо! Війна закінчена – вйо додому! – відповів за всіх Ромко.
– А хто вас пустить додому?
– А ми й питати не будемо. Самі підемо, – відгризнувся котрийсь із хлопців.
Ну ні! – в'їдливо, але настирливо заперечив Ломачков.
– Прийдеться почекати і слухати старших.
Маєте нам щось казати, то кажіть! У нас тепер різні інтереси, у вас свої, у нас – свої! – гукнув знову хтось.
Ми оточені танками і нас усіх швидко загорнуть туди !.. Розумієте? – натякнув багатозначно Сморшов.
– Що значить "туди"? Хіба не дальше від дому на захід! – спересердя перебив Сморшова Остап.
– Ну що ж! – сказав Сморшов. – Моя справа вас попередити. Ліпше тримайтеся кожний окремо, бо в гурті "розколять" відразу. І запам'ятайте: ніхто нічого ні про кого не знає. Інакше – "вишка". Зрозуміли? Ходімо! – гукнув він Ломачкову, і вони пішли.
Ніби хмаринка у весняний день заступила на мить сонце і війнуло неприємним холодним вітерцем. Що означає це попередження? -переглянулися між собою хлопці. Сморшов і Ломачков перелили в душу кожного дрібку тих тривог, переживань і сумнівів, якими були переповнені їхні душі, чим була насичена уся ця маса недавніх вояк і цивільних. Це попередження збудило в пам'яті перебіг подій 1939 –1941 років. Від того часу минуло чотири роки – враження від війни притупили було відчуття горя, спричиненого масовим мордуванням їхніх таки ровесників. Рани на молодих серцях гояться швидше і залишають менше рубців, ніж на старших і досвідчених. Не могли вони теж розуміти калькуляції непоквітованих втрат молодої народної сили, бо не здатні були думати практично. До них черга не дійшла тоді, і тому особисте горе їм було невідоме, бо не пережите. Тепер ефект, викликаний війною, ослаб і зблід, а на натяк Сморшова відізвалася пам'ять з-перед чотирьох років: маси людей, що пропали, купи трупів на подвір'ях в'язниць і густий задушливий фетор над містами і селами від цього. Вимальовувався смутно зв'язок між цим усім. Чужі, незнані орди в чубатих шапках запрудили міста і містечка. Такої кількості людей зі зброєю ніхто в Галичині не пам'ятав. Блідо-жовті обличчя, понурі, тупі погляди, специфічний запах-сморід "востока" і виразно вороже наїжачення цієї навали вже від перших днів розпаду Польщі нічого доброго не віщували. Так і сталося. Кожний із тих пришельців залишив тоді по собі слід кривавого ката. І стривожений настрій кількох галицьких хлопців переходив помалу у тверезу свідомість. Десь з глибин зеленої і недосвідченої пам'яті пересторога Сморшова і Ломачкова викликала ті образи, надавала їм чітких обрисів.
Інше відчуття неминучості було у росіян. У цієї загубленої посеред Європи маси людей, здавалося, таке ж спустошення у душах, як і на територіях, якими пройшлася війна. Різниця хіба в тому, що людина – не розвалена бомбою хата; людині болить і людину не збудуєш наново. Всі хотіли жити. І відпочити. Кожен надіявся, що станеться чудо і їх влада (інакше не називали, як "наше правітєльство") враз помилує, не опустить занесений над апасним народом меч.
Хлопці з Галичини грішили іншою крайністю. Всі вони знали, що після кожної війни люди вертали до рідних осель, де б не знаходилися, в яких би чужинецьких арміях не служили. Після закінчення війни ніхто нікого не питав, на якому боці фронту воював. Адже були змобілізовані на підставі закону, залежні від чужої волі, в чому ж їх звинувачувати?
У самій Коломиї, наприклад, після Першої світової війни були представники польських повстанців, з легіону Галлера, січових стрільців – добровольців при австрійській армії, австрійських колишніх вояків з різних фронтів, з УГА, ЧУГА, УСС, солдати колишньої армії Брусілова; колишні полонені, що вернулися з російського чи італійського полону. Були офіцери, підофіцери і рядові. І ніхто їх, як правило, не тягнув до відповідальності за те, що воював "проти". Виняток хіба становили вояки УГА, третовані поляками в 1919 році. Чи ж дивина, що галичани не розуміли червоних росіян і їх людиноненависницької політики, драконівських законів?
Відчуття туги за рідним краєм, де людина провела свої дитячі і юнацькі роки, не має собі рівною. Воно буває сильніше, ніж масова паніка, викликана тваринним страхом втратити життя. Зі стану паніки можна опам'ятатися, почуття туги – навпаки, тільки посилюється з часом. Людина піде на смерть, лиш би на ріднім порозі. Людина відчуває своє право на Батьківщину, як мала дитина на збереження її життя, хоч пояснити цього не може. Позбавляти когось Батьківщини, як і життя дитини, – найбільший злочин. Це страшніше, ніж кара смерті за здійснений злочин.
Десь біля четвертої години пополудні хтось передав по усному "телефону": "Офіцери, на совєщаніє!" Від загального натовпу відділилася невеличка група людей і неорганізованою гурмою подалась за пагорб у північно-східнім напрямку. Минув час, але офіцери з "наради" не верталися; вони не вернулися вже ніколи. Треба зазначити, що дехто з офіцерів зумів прошмуглювати таємно аж на "родіну" -– вони не пішли на "нараду".
І знову вчинився якийсь рух. Лінія американських військ ущільнилася, наїжившись дулами кулеметів. Водночас зі сходу півколом з'явилася густа лава червоного російського війська. Вона швидко наближалася, мов виростала з-під землі, виблискуючи скерованою на власовців зброєю і решта бездомного люду, котрий тут опинився. Військо зімкнулося попри лінію стежі безтурботних американців, і совєцькі танкісти (а саме їх використали для цієї "операції") розвернули усю масу полонених лицем на схід і з криком "давай-давай!.." погнали у напрямку своїх позицій – у тому самому напрямку, звідки щойно перед полуднем ці люди прийшли. Гнали навпростець, весняними незасіяними полями біля 30000 різного народу.
Ішли смирно, мовчки, пригорбившись. Грунт під ногами м'який і нерівний. Йшли, не порушуючи тиші, що маревом нависла над тисячами істот, з яких ще вранці складалася цілісна і боєздатна Перша дивізія РОА генерала Буняченка.
Полями просувався шмат зовсім реального життя, яке якимсь дивом збереглося до кінця війни і в такому віці, що становило найвищу цінність після важких втрат за роки війни. На думку ж тих, що виграли війну, ці люди, ця ще здорова молода сила мала загинути. Така вже людська натура: що більше не культивована, то більше керується не розумом, а почуттям, які виникли на грунті примітивних заздрощів і ненависті. Помилки не було, інтуїція цих волоцюг не обдурювала: відношення сторін, які виграли війну, нічого доброго їм не віщувало. Холодна байдужість американців і злорадна неприхильність конвою із танкових військ – вже "своїх", які фахово переганяли "програвших" у своє запілля, давали підстави думати, що розраховувати па порозуміння не прийдеться.
Магічна сила стадного інстинкту в людини: ідуть усі, маса як один чоловік. Жоден не замислювався над тим, що з ним робиться. Людина в стаді більш безвольна, ніж тоді, коли їй приходиться самій контролювати кожний свій крок.
Йшли полем, перетинали якісь шляхи, але на дорогу не виходили. Під вечір прибули на якусь моклакувату леваду, яка мала форму велетенської продовгуватої миски. Місце було порізане рівними мов струни рівчаками, заповненими стуленою водою.
– Прівал! – відлунням пронеслося над головами людей і затихло. Розігріті швидким маршем люди почали черпати воду менажками з рівчаків і жадібно пити. Власовці опинилися начебто на дні плиткої природної чаші, а навкруг маячіли озброєні танкісти в чорних – переважно - ребристих фільцових шоломах.
Місце для постою вибране очевидячки невідповідне. Це розуміли навіть ті, які були призвичаєні до крайніх невигод. Ноги легко грузли в мокрий грунт і звідти підтікала чорна рідина, мов розколочена на воді сажа. Мить – і в черевики просякала стулена вода. Про відпочинок не могло бути й мови. Як виявилося, тут розкинулося плитке торфовисько. Саме сюди і загнали на цей "прийомний пункт" вражених недовірою людей. Сам шайтан не міг би гірше наворожити.
Незадоволення, однак, ніхто не висловлював.
День добігав кінця. Сонце сховалося за обрієм, стемніло. Настала травнева ніч, перша ніч після закінчення війни під "опікою" російсько-большевицьких військових сил. На тлі неба, по краях багниська виразно вимальовувалися сильветки озброєних танкістів. Військові виглядали ніби не з цього світу: довгі, майже до колін, гімнастерки, груди в медалях, на ногах зношені, стоптані кирзяки. І все те вицвіле, нужденне, непривабливе. І лиця – такі ж. Вони були мовчазливі, понурі, мов з каменю. Єдине, що можна було від них почути, це: "Не падхаді! Стрелять буду!"
Тут у першу повоєнну ніч і заночували. Земля, перемішана тисячею ніг, перетворилася на чорне місиво. Було мокро і нестерпно зимно. Змучені форсованим маршем люди опиралися один на одного, щоб суглоби кісток відпочили і так немилосердно не пекли. Крайні пробували ставати на сухе, але танкісти швидко таких протвережували: "Назад-назад! Стрелять буду!"
Ніч була безмісячна, тривожна. Час від часу в різних напрямках виникала безладна стрілянина, лунали викрики, лайка. Зрідка злітала ракета, розсипаючи бліде мертвецьке світло. Нарешті почало світати. Коли розвиднілося, завважилися переміни, які зайшли протягом ночі – помінявся конвой. Замість танкістів з'явилися якісь інші вояки, але теж фронтовики. Були то люди старшого віку, обсмалені війною, на вигляд – 45-50 років, а між ними – ще зовсім юні, майже хлопчаки. Офіцерів не бачили.
З настанням дня в одному місці зробили щось на зразок живих воріт і почали виганяти людей з болота. Пробували пропустити мов через лійку, щоб якось полічити цих нещасних хоч приблизно. Відомо лишень, що це не вдалося. Змучені безсонною ніччю, яку провели в студеній воді на ногах, брудні, вимазані грязюкою, бліді мов мерці, нещасні мовчки почали вибиратися на сухий грунт. Шикувалися в п'ятірки, утворюючи на ходу колону, і відразу виходили на шлях. Новий конвой теж не знав інших слів, крім "слєдуй!", "давай-давай!", "стой!", а далі загинами в усіх царів, богів...
На битім шляху впорядковували загальну маршколону. Ті, що вийшли першими, використовували кожну хвилинку, аби присісти і дати відпочити перемученим ногам. Визувалися, вичищали чорне торф?яне болото з ніг і черевиків й засинали на пні. їх будили і відганяли далі шляхом у північному напрямку – на Дрезден.
Знесилена і голодна багатотисячна колона, розтягнувшись на кілька кілометрів, рухалася так повільно, що прийшлося дати команду "прівал!" Люди зійшли з дороги, заповнили фоси, придорожні насипи і падали, засинаючи мертвецьким сном. Сонце стояло в зеніті, було тепло, – блаженство... Проспали майже півдня. Надвечір людей побудили, вишикували в ряди і погнали вперед. Колона пішла живіше.
Закінчувалася друга половина дня. Тисячі ніг здіймали сизу куряву, крок за кроком долаючи простір у невідомому для себе напрямку, туди, куди провадив конвой. Хто мав щось ще в запасі, той їв потайки: гіркий досвід змушував бути черствим.
"Давай-давай!" Іти ставало щораз важче. Сонце скотилося за обрій, війнуло вечірньою прохолодою. Конвой збільшили. Хтось пустив чутку, що він супроводжуватиме їх аж на "родіну", до місця демобілізації. Йшли допізна, в потемках. Нарешті прозвучала команда: "Прівал!" Конвой зігнав людей зі шляху на високий скісний берег і велів лаштуватися на нічліг. Поблизу протікав потічок, туди кинулись набирати води. Дозволили розкласти ватру і пригріти собі їсти, якщо хтось мав. Попередили, однак: хто віддалиться далі як на 50 метрів від дороги, буде застрелений.
Хлопці принесли води і зварили в менажках кашу з грисіку, який Ромко взяв з воза. Примастили ще пушечкою консервованого гуляшу і поїли навіть досить непогано. Врешті вогні погасли і люди поснули на схилі обабіч дороги. Спали сном праведників, і лише храп свідчив, що тут не трупи, а живі люди. Над ранком похолодніло, конвойовані прокидалися і заворушилися. Розвиднілося, і конвой закомандував: "Падйом! Становісь в калону по п?ять!" Покірно вийшли на дорогу. "Слєдуй!" – маса народу рушила знов у північному напрямку і незабаром вийшла на терени густо заселеної Саксонії. Переходили через містечка і села, від яких віяло пусткою – ніде ні душі. Лиш із деяких вікон звисали невеличкі білі фани – символи капітуляції. На адміністративних будинках, на шпилях дахів висіли червоні прапори. Часом можна було зустріти випадкового німецького функціонера з обов'язковою червоною пов'язкою на рукаві. Коли відійшли далі на північ, побачили на узбіччях доріг пачки кінних і піших людей, що тягнули навантажені всіляким добром візки: верталися в свої краї. Рухались переважно під французькими прапорами. Як можна було здогадатися, не верталися голіруч. Прихопили з собою усе потрібне і непотрібне з німецьких домів, оскільки тепер жоден господар-німець не ризикнув би їм перечити. Ці бундючні і певні себе європейці – ще вчорашні раби – приглядалися з презирством на конвойований набрід, між котрими більшість була у військових німецьких мундирах.
Одні і другі поверталися з території Німеччини до своїх рідних сторін. Одні і другі опинилися туг внаслідок воєнних подій, одні і другі залишилися на кінець війни живі. Тепер верталися туди, звідки їх доля закинула на територію напасної Німеччини – одні вільні і з тріумфом, другі – поганьблені і під густим озброєним конвоєм.
Після цілоденного маршу, без відпочинку, по вивільнених від транспорту дорогах зробили врешті "прівал" – Посеред шляху, де ніч застала. А люди слабли з голоду, никли на очах.
З-поміж власовців щезали час від часу люди, переважно – вночі. Подейкували, що "між загальною масою людей заховалися злочинці, які мали намір таємно перейти на територію Росії з метою шпіонажу і диверсій. Але їх своєчасно знешкоджено. І не треба на це звертати уваги".
Якогось дня на одному з привалів всезнаючий Ромко сповістив своїх друзів, що на марші колону нібито ділять на частини, кожну з яких поведуть у різні сторони. Таке повідомлення не мало істотного значення для галичан, отож пропустили це мимо вух. Важніше інше: начальник конвою звелів етапованим самостійно створити групи по десять осіб - "десятки", призначити старших цих груп і скласти реєстри нібито для харчування ("кармйошки"). Один примірник належало віддати начальникові конвою, другий залишався у старшого групи. Так і зробили.
Згадка про можливість отримати щось із харчів трохи підбадьорила людей, бо майже половина етапованих уже охляла так, що не могла далі йти після кількаденного голодування. І справді, привезли звідкись хліб на фірах, вкритих брезентом, і перележалого, пожовклого маргарину. Хліб був ще свіжий, добре випечений і смачний. Розділили усе те з розрахунку – хлібину на 10 осіб. Роздали й маргарин. Люди підкріпилися, повеселішали.
Розподіл людей на десятки, як виявилося, аж ніяк не впливав на те, щоб людей нагодувати. Скликавши старших від десяток на нараду ("совєщаніє"), попередили їх, що вони відповідають відтепер за людей, якби хтось зник. Без дозволу "десятника" ніхто не смів нікуди відлучатися. Таким чином вдалося встановити загальну кількість людей, їх прізвища.
Промарширували ще певний відтинок дороги і заночували в саду якогось великого, обчімханого війною села. Численний конвой обступив кілька тисяч людей і сторожував пильно. Багато конвойованих мали надію, що тут можна буде вночі щось вкрасти у німців, щоб поїсти. Наслідки не дали на себе довго чекати: ще не розвиднілося, як "десятники" почали заявляти, що в них когось бракує. Голодні люди кинулись по хатах шукати їжі. Декотрі над ранком з'явилися самі, а деяких віднайшли по сусідських будинках. Застрелили прилюдно понад 20 чоловік і одну німкеню за те, що в неї знайшли одного "втікача", а вона твердила, що в її хаті нема нікого.
Згодом рушили знову. Конвой уже не церемонився з людьми – обкладав відстаючих добірними словами із "общепонятного" і киями, випадково виламаними десь із придорожної деревини.
Була неділя. Конвойовані переходили через якусь населену місцевість. Зголодовані і змучені маршем люди вже ледве волочили ноги. Дорога піднімалася злегка вгору. В одному місці біля пагорба, порослого свіжою травою, в глибині подвір'я виднівся солідний будинок з написом на фронтоні: "Gasthaus". Над шпилем шпічастої вежі майоріла червона фана. Звідкись доносилися звуки хриплої "гармошки". Недалеко від дороги стояв довгий ослін із запліччям, на ньому сиділи совєцькі офіцери в нових "золотих" погонах і курили, очевидно, відпочивали після "попойки". Довгі гімнастерки майже накривали їхні коліна. Сиділи смирно – цілий світ, здавалося, їх не обходив. Раптом трохи вище від них з'явилися три чи чотири статні жінки у військових мундирах – вони почали стріляти з пістолетів у конвойованих людей, що проходили мимо.
Стріляли не цілячись, калічили людей і лаяли "ізменніков родіни" на чім світ соковитою російською матерщиною. Легші поранені хапалися за вражене кулею місце і якось незграбно, неприродно проскакували вперед, просили у товаришів допомоги. Інші падали серед шляху і тарасували дорогу друзям по нещастю. За короткий час важко було вже пробратися вперед. Убитих, правда, було мало. Поранені, менш терпеливі, голосно лементіли і плакали: інші, стікаючи кров'ю, обкладали добірними матюгами кривдниць у військовій формі. Проте були серед полонених холоднокровні люди, гідні подиву: вони спокійно проходили попри дула пістолетів, навіть не повертаючи голови.
Офіцери, що сиділи на ослоні, й далі мирно покурювали і вели бесіду між собою, не звертаючи уваги на те, що робилося перед самим їхнім носом. "Розвага" жінок незабаром закінчилася: не вистачило куль.
Власовці до кінця життя згадували той випадок, називаючи його "Чортов мост". Це ще раз підтвердило, що в характері цього народу дійсно є щось таке, що не піддається ані розумінню, ані поясненню. Бо усі на своїх місцях – ті, що стріляли, що сиділи і дивилися, й ті, в кого стріляли, сприймали цей небуденний випадок як звичайне явище. Чим це пояснити? Тваринним інстинктом? В жодному разі! Тварини не діють нераціонально! Помста? Що ж завинили тим жінкам люди під дулами їхніх трофейних пістолетів? Ви – фаталісти, стоїки, циніки; ви – життєлюби і боягузи! Може, хтось із вас зі своєї точки зору дасть пояснення цій екзекуції майже у самому серці Європи?! Бо, як відомо, "цивілізований" світ не мав на це жодної інтерпретації. Бо залишається "загадочная руская душа", яку "нєльзя понять"... Душа? Де ж та душа, якщо так легко можна забрати життя в людини? Тут приклад тільки кількох десятків постріляних без жодної спроби вчинити якийсь присуд на юридичний основі, а попереду ще – мільйони...
Виснажені голодом, тривалим маршем, завошивлені і немиті – опинилися нарешті перед табором недавніх військовополонених десь в околицях містечка Мюльберга. Наближаючись до табірної брами, зауважили, що від загальної маси людей залишилося лише кілька тисяч осіб: основну колону по дорозі розвели в різні напрямки.
Перед брамою табору – начальство, багато війська – усі фронтовики, з медалями: заздалегідь приготувалися до прийому "етапу".
– Прібилі?!
– Прібилі! – вигукнули радісно конвойні.
– Офіцери єсть? – звертаючись до власовців, крикнув котрийсь із тих, що зустрічали прибулих.
– Нєт! – залунало кілька тисяч голосів із натовпу.
– Откуда родом? – обступили щільним кільцем колону військові, шукаючи земляків. Хто знайшов собі "земляка" з-поміж прибулих, відпроваджував його набік, в окрему групу. Таких знайшлося, може, з півтори сотні. Солдати пригощали "своїх" махоркою. Однак важко було зрозуміти: безшабашне і безцеремонне ставлення військових до "земляків" - власовців – то була прихильність, чи, може, якийсь хитрий задум. Бо теплоти у взаємовідносинах між ними не відчувалося. Але пан чи пропав, може, хоч пушку махорки дадуть переможці – думали собі ті, що опинилися в окремій групі.
Процедура прийому в табір була проста: прізвище й ім'я, поверховий обшук – і конвойований уже в зоні. Нарешті брама зачинилася. Люди розбіглися по бараках шукати собі догідного місця на поверхових прічах німецького військового зразка.
Тих, що знайшли собі краянів між солдатами й офіцерами з числа табірної адміністрації, спіткала трагічна доля: їх відразу відвели на якихось 200 метрів від воріт табору і розстріляли всіх до єдиного. Вранці пригнали німців з білими опасками на рукавах і наказали закопати трупи в тому ж самому місці, де були розстріляні. "Ну, то?! Приласкали "землячки"? – зловтішалися ті, що не призналися до "земляцтва".
Табір був типовим для утримання полонених: висока огорожа із колючого дроту, натягненого і вертикально, і навскіс, мов струна, з'єднувала наріжні стовпи. Біля брами – вартівня, по кутах табору за кілька метрів від огорожі – сторожові вежі. За брамою якісь будинки, теж барачного типу, як виявилося згодом, для обслуги табору.
В бараках знайшлося ще багато пушок із спорошкованим молоком на смітниках – сухарі, галети і т.п. То було непогане пасовисько для зморених голодом невільників.
Звідкись взялося слово "репатріанти". Воно відразу засвоїлося мешканцями табору. Так себе називали не тільки цивільні, вивезені в часі війни на роботу до Німеччини (між ними було найбільше білорусів), але й колишні вояки РОА.
Вже на самому початку, так би мовити, самоіснування проявилася у цих людей своєрідна риса характеру, кинулися у бараки займати "кращі" місця на нарах-прічах ("койках"); розбіглися по смітникових ямах у пошуках поживи (правда – не всі) і там почалися перші непорозуміння між ними. Хоч місця в бараках всюди однакові і наїстися зі смітників годі.
На терені табору, в коморі при кухні, було знайдено чимало зіпсованої муки. Мабугь, цього продукту не забрали звідси тому, що не годився вже ні курам, ні свиням. Була там і картопля, настільки вже проросла, що не "виполоти" картоплину від картоплини. Жиру не знайшлося ніякого, солі теж не було. Виникло питання: кому ж дістанеться це добро? Чи усім прибулим, чи тим, котрі перші "знайшли"? Вирішили згодувати знайдене усім. Бо знайдено не в полі, а на кухні. Не переважала тут справедливість, як це здавалося на перший погляд. Ця категорія людського характеру не могла тут мати значення: вже з'являлися зародки стихійної табірної "еліти", яка керує внутрішнім життям закритих громад. А "еліта" не належала до тих, що знайшли. Дрова на кухні були, отож відразу знайдене добро зварили й розділили усім по менш-більш рівних порціях. Найбільше поживи знайшлося таки в бараках. Це свідчило, що полонені французи чи англійці не голодували.
Отже, перша гостра потреба – наситити шлунок – була задоволена і люди полягали спати. Після двох-трьох годин по трапезі на кухні табір був як виметений – ніде ні душі.
Спали мертвецьким сном і навіть не відчували, як паслися воші на їхньому тілі. На прічах ще були сякі-такі сінники, подушки із важкого пір'я і дерев'яної стружки. Дах – нарешті! – над головою, нема зверхника з ненависним наказом – чого ще можна було у цих умовах вимагати? Вірилося, що усе це лиш тимчасове, перехідне, скоро будуть кудись усіх відставляти, "на родіну", наприклад, чи впрост до домів, як припускали цивільні. Хто захоче їх тут тримати і дарма годувати? Усе це притупило наразі переляк перед майбутнім, який переслідував власовців відколи склали зброю. Ніхто із адміністрації табору в барак не навідувався, нікого не турбуючи. Виспавшись досхочу, взялися проварювати вошей. Добре, що хоч якісь казани знайшлися для цього. Дехто пробував переконати себе, потішити інших, що справи не надто погані, усе закінчиться щасливо. Бо й офіцерів недарма відділили від "простих"...
Так минуло три дні: без їжі (не враховуючи смітників, що були вже перебрані по соломинці), без розпоряджень і, здавалося, без якогось зацікавлення з боку зовнішньої табірної адміністрації. Репатріанти – це слово увійшло вже було до офіційного вжитку – ночами помалу тратити рештки фізичних сил, рухалися повільно, настрій падав. Врешті на четвертий день гукнули від брами, щоб хтось із "старших" узяв із собою кілька чоловік і пішов з ними до табірного магазину за продуктами. "Старших" не було, а бажаючих вийти за продуктами знайшлося більш ніж достатньо. Кілька осіб випустили за ворота і погначи кудись під конвоєм. Згодом вони повернулися і притягнули двоколісну гарбу-"біду", а на ній – мішечок з якоюсь грубомеленою мукою, сушена цибуля, трохи буряків з пророслою вже гичкою, турнепс; сіль і кілька куснів мила вінчали цей такий дорогоцінний для голодних здобуток. Оскільки на території табору вода була, то невдовзі з комина на кухні пішов дим... Ледве дочекапися їжі. Усі стали в довгу чергу за своєю порцією. Контролювала згадана "еліта".
Після обіду в зону табору зайшов якийсь офіцер і велів самостійно, власними силами укомплектувати людей у військові підрозділи, очолити їх здібними командирами і таким чином навести порядок в отриманні їжі. Підрозділи були сформовані відразу, без проблем. Наказ адміністрації табору був виконаний, реєстри складені і подані на вартівню. Непорозуміння виявилися з призначеннями командирів підрозділів: пам'ятаючи долю офіцерського складу, ніхто не хотів займати навіть найменшу посаду. Кожен волів залишатися в тіні загальної маси людей і не виявляти якоїсь ініціативи. Тим більше бавитися тепер у якесь "військо". Але їсти треба було і командири знайшлися. Наступного дня до кухні з менажками вже йшли "повзводно" і "поротно". Для колишніх військових це було звично, а цивільні нехитрого порядку навчилися швидко.
"Баланда" (це слово відразу ввійшло у вжиток) була дещо густіша, хліба ще не давали.
Через день чи два на територію табору прийшов якийсь понурий майор і розпорядився, щоб командири підрозділів, до "ротних" включно, зібралися біля воріт табору. Знову ніхто не хотів іти. Боялися. Але знайшлися чи то хоробрі, чи маніяки і пішли до брами. Майор вийшов із .вартового приміщення і коротко наказав приступити до "строєвой" муштри просто на терені табору. Він подав їм "Розпорядок дня", розкреслений і розписаний на аркуші паперу. "Командири" розійшлися і донесли до відома цей наказ по бараках. Звістка про муштру викликала двояке враження: більшість сприйняла це насторожено.
Та коли наступного дня подали на сніданок хліб (400 грамів на душу) і черпак чаю – настрій у всіх піднявся. Муштруватися вийшли відразу після сніданку. Залунали звідусіль команди "лєи-гу!", "праа-гу!", "шаагом а-рш!" Виглядало це досить кумедно.
Нововведення супроводилося "парашею" (теж табірний термін, що означало в даному випадку "поголос із найбільш вірогідних джерел"). Поголос, як потім виявилося, мав реальну основу. "Параша" повідомляла, що усі тут таки, на місці, піддадуться лікарському оглядові і здатні до військової служби будуть відправлені на Далекий Схід, проти ненависних японців. Це призвело до спалаху патріотизму серед певної частини вчорашніх власовців: кожен був готовий хоч зараз іти на фронт і бити проклятих самураїв, що хочуть захопити Росію аж по Урал, до повного їх знищення. "Кожному, хто проллє за Батьківщину кров, все проститься". Таке право чи правило, мовляв, застосовувалося до колишніх злочинців, що були завербовані з місць ув'язнення під час війни у штрафбатальйони Рокоссовського. Хто в бою був поранений, тому дарували все, і він вертався не в табір, а просто додому.
Годі якось втриматися від оцінки такої готовності цього народу до "відповідальності" за непоповнений, а бодай – недоведений злочин. Усі якось почували себе заздалегідь достойними покарання, і то гуртом, і то не смій інакше! Найбільш надії покладалися на можливість бути пораненим на фронті, в бою проти японців; кожний вже уявляв себе скаліченим японцями. Охочих вмирати за "родіну" щось не виявилося: війна закінчилася і життя цінилося більше, ніж геройська смерть, навіть між найбільш патріотично настроєними.
Щоправда, усі ці поголоски муштрі не помагали. Команди: "Строіт-са!", "Смііір-но!" та інші виконувалися винятково несумлінно, дисципліна наштовхувалася на пасивний опір. На муштру треба було попросту виганяти києм, хоч відчуття відповідальності за розпорядження, чи просто наказ, мав кожний. Фактичний настрій був проти того, щоб займатися остогидлою військовою муштрою, і цей вияв небажання показував кожний, але тільки перед "унтєрамі". "Унтера" розглядалися як запеклі, безпосередні вороги шерегових, тобто рядових. Усі вважали, що муштрують підофіцери з власної примхи. Ті "унтера", котрі добре знали російську мову і допомагали собі матюком, а навіть копняком, почували себе краще. Гірше було тим підофіцерам, котрі не знали досконало російської мови, а це немаловажна річ у цьому "інтернаціонально" вихованому середовищі. Ромко, Влодко, Остап не тільки не могли добитися послуху з боку підлеглих, а й зустрічалися навіть зі зневагою. Та це не обходило нікого. Табірна адміністрація тільки споглядала з зовнішнього боку на цю комедію і підсміювалася собі під ніс. Цю затію легко можна було відгадати: повільно, але вперто ослаблювати, виснажувати фізичні сили цих горевояків постійним голодуванням і "муштрою" та відволікати їх увагу від усвідомлення фатального становища, в якому вони опинилися, щоб часом не збунтувалися.
А недоїдання й фізичні вправи робили своє. Хліб завозили спорадично. Завозили не на всіх відразу – хтось їв пайку, а хтось спостерігав збоку і страждав, сумніваючись, чи дістанеться йому пайка завтра. Начальники з адміністрації (фронтовики, до речі) і в грош не ставили репатріантів. Але де треба було, давали брехливі пояснення, згідно з російсько-большевицькою модою. Працювали шайтани із самого дна темного царства, щоб розкласти, затруїти, ввести гангрену в душу народу, де би це не трапилося. Безумовно: голодна людина не шукатиме причини там, звідки вона походить, а буде з ненавистю дивитися на того, хто на його очах їсть. Пояснювали усе просто: то дров не привезли на пекарню, то німець-пекар захворів, то фріци муки не доставили (гади, навіть рускім шкодять), то ще щось. Нарешті – піч у пекарні завалилася, отож мусять возити хліб з далека. І ще треба розслідувати, мовляв, чи це не диверсія... Люди слабли – хтось більше, хтось – менше. Виникли перші ознаки дистрофії – почали набрякати у декого ноги. Йшло літо, а в табір не подавали ні листочка якоїсь зеленини.
Якось закомандували виділити "роту" за продуктами. Зробити це виявилося неможливо – люди ледве пересувалися. Зголосилися добровольці. Було їх біля сотні. "Добровольців" вивели за зону і повели до якихось німецьких пивниць, на відстані півкілометра від табору. Там знайшли картоплю і буряки. Усе це добро було пророщене густим пагінням майже метрової висоти. Кілька чоловік під конвоєм притягли звідкись дво - і чотириколісні візки, а на них – плетені з лози великі коші. І почалась робота. Капітан, шо командував цією "операцією", велів швидко здирати крухий поріст із картоплі і набирати в лантухи з рогожі, котрі були тут, на місці. Квапив і повторював: "Вєсєлєй, вєсєлєй, ребята! Єщо дєнь-два – і пропадьот совсєм". Слабосилі репатріанти з зусиллям виривали крихке і мокре пагіння пророслої картоплі і виносили геть оберемками. В іншому кінці пивниці перебрали буряки, що теж вже пустили лико - природа пробудилася навіть під землею. Нарешті конвоєві набридло чекати – наближалася обідня пора, репатріантів погнали до табору. З собою вони притягнули кілька візків зі старою і смердючою вже картоплею та буряками. Після обіду вивели ще кілька репатріантів, і вони також привезли трохи того добра. Усе те скинули на купи біля кухні – в таборі зробилося веселіше. Вижити вже можна було.
Закінчився котрийсь місяць, бо видали норму – 400 грамів мокрого жовтого цукру на одну особу. Чи було стільки? Жирів жодних, солі – за нормою (її не було зовсім – розікрали).
Для справедливого розподілу харчів на кухні почали чергувати підофіцери за визначеним кимось графіком. Ромко, Влодко і їм подібні у цей графік вписані не були. Туди попали більш "справедливі" і більш "принципові" командири. Безумовно, в голодний час на кухню пхаються ті, хто ще має силу і спритність до того. Є така категорія людей, що не піддається згубним у певних умовах сентиментальним почуттям. Згодом з таких виникли табірні паразити, яких у подібних ситуаціях, мабуть, не бракує ніде на світі, де людям змалку не прищеплюється порядність.
З'явився внутрітабірний ринок ("толчок"). Тут можна було виміняти сіль чи цукор на махорку, якщо хтось таке мав, чи ще щось.

* * *
Існують на світі явища, які пояснити неможливо, або надзвичайно важко. Так і в даному випадку. Як пояснити те, що люди за такий короткий час перебування за дротами стали відразу закоренілими "лагерииками"? Виникла вже певна система: від добірних паразитів ("еліта") і до останніх капітулянтів – кандидатів на той світ. Перші вже організованим способом поліпшували собі життя за рахунок інших. Назвати їх "законниками" (відомий злодійський клан) ще не можна було, хоч їхня поведінка в табірних умовах була цілком паразитична. Вони господарювали на кухні, виманювали в окремих людей цінні речі, примушували собі прислуговувати (що називалося на табірному жаргоні "шестерити"), вимагали визнання і пошани до себе. Обережніше ставилися до згуртованих людей, які могли б чинити їм опір. Отож кілька хлопців з Галичини саме і робили враження організованої сили, яка не хотіла рахуватися з амбіціями цієї новоствореної табірної аристократії. Причому вони мали деякі переваги, скажімо, не робили спроб користуватися якимись привілеями, а отже, не були нікому суперниками. Нерускість теж мала значення: невідомо було, чи ці люди покірно піддадуться сваволі. Тому їх ніхто не зачіпав і обминав стороною.
Друге явище – дрібничкова, але дуже шкідлива спекуляція внутрі табору. Спекулювали тими речами, в котрих відчувалася гостра нестача: хлібом, сіллю, цукром, тютюном. Найбільш ходовим товаром, який потрапляв у табір якимсь загадковим чином із-за дротів, був тютюн, або ж махорка. Усе решта пливло на "толчок" із внутрітабірної кухні та економії особистих ("кровних") пайків. Меншу ціну мало вже мило, котре видавалося тут у мізерній кількості на загальну масу людей, але персонально його ніхто не отримував. Сіль, картопля надходили на "толчок" з рук згаданих паразитів із кухні. Загальнообмінним грошовим товаром на внутрітабірному ринку служила махорка. Усе визначалося кількістю махорки. Великий попит на тому ринку мали золоті речі – обручки, родинні перстені, кулончики і золоті коронки. "Паразити" виготовили навіть відповідний "інструмент", щоб виламувати золоті мостики із щелеп.
Цінності, на думку більшості представників табірної адміністрації й охорони, обов'язково мусіли бути у кожного репатріанта, які начебто мали нагоду грабувати Європу протягом усього воєнного часу. Припущення грунтувалися на тому, що тут узагалі куди не глянь – золото: тільки бери. І не уявляли собі, щоб, опинившись у таких умовах, не придбати собі золотих речей. Припущення начальства було хибне – колишні власовці і вивезені на роботу грабованого золота не мали. Тим не менше "побєдітєлі" з-за воріт вирішили, що вистачить цих "відщепенців" приморити голодом, як золото з них посиплеться. До пожадливості представників армії, що завоювала Німеччину, домішувалася ще заздрість, що "он той уже має з чим вертатися додому після демобілізації, а я... Знати б, де ці фашисти ховають коштовності, в кишках знайшов би!" Та ба! Ті, що мапи ще золоті коронки, мостики, вставні зуби, – залишалися щербатими. А ще через кілька днів вони вже позбулися і зубів, і махорки, і хліба. Мотивувалося це тим, що "пока на родіну, всьо равно останешся без золотих зубов. І –даром. А так хоть – закрутку махоркі..." Така практика порушила норми й без того вже мізерного харчування у таборі, хтось за тютюн об'їдав товариша, хоч і сам не наситився.
З посиленням голоду і виснаженням людей змінювалися і форми спекуляції, вони зробилися жорстокішими. Обкрадання кухні стало нормою, злодії нахабніли: фізично ослаблені люди тратили здатність до будь-якого опору.
Влодко мав невеличкий перстень із вставленим блакитним топазом. То був подарунок мами. Перстень служив Влодкові талісманом. Перстеня він не носив на пальці, відколи опинився у полоні. Тепер, припертий голодом, порадившись із РОМКОМ (і більше ні з ким), вирішив і собі "заробити". Обоє подалися до брами: Ромко –як компаньйон, Влодко – як господар перстня. Коли вони сказали, з чим прийшли, то їх відразу впустили на вартівню... Торги були короткі: сержант на прохідній довго не оглядав перстень, швидко заховав собі до кишені, а присутні солдати висипали тютюн-махорку на стіл, веліли цю купку забрати і прогнали геть. Тютюну набралося майже дві пачки. А могли й того не дати...
Через кілька днів хтось махорку від Влодка вкрав і спекуляція на тому закінчилася.
Тим часом життя продовжувалось.
Остап щораз частіше задумувався над своєю долею у тій тарапаті. Мабуть, усі однаково переживали прикре відчуття, що війна закінчилася, а вони не вдома. Але йому здавалося, що він страждає більше всіх. Він перебував в абсолютно чужому для нього середовищі. Не знаходив пояснення свого митарства між чужим йому народом. Роздуми приводили до висновку, що твориться жахлива несправедливість, а особливо над ним у цих обставинах. Бо що він міг мати спільного з колишніми полоненими "москалями" чи з вивезеними на роботу до Німеччини "остарбайтерами"? "Чому мене тримають за дротами як злочинця?" – обурювався він про себе. Мав уже достатньо здорового глузду, встиг добре зрозуміти, чому власовці так боялися повороту на "родіну", знав, що всяк пильнує насамперед сам себе, і тому не говорив з колегами про свої особисті справи і переживання. Вирішив звернутися до когось із адміністрації табору, аби з'ясувати своє становище. Адже – він не росіянин. Було це десь у другій половині липня 1945 року. В обідню пору Остап рішуче подався до брами. Будь-що-буде – вирішив він. Постукав у хвіртку, що розділяла головні ворота від вартівні. Вийшов якийсь заспаний солдат з жовтими личками впоперек погонів та кількома медалями на вщент ВИЛИНЯЛІЙ гімнастерці.
– Чєво єщо нада? – запитав зі злістю.
– Хочу поговорити з кимось із начальників.
– А іменно?
– Я не знаю...
– Я тут старший! Гаварі, я доложу, єслі. нада!
– Ні! Мені б когось із старших офіцерів! – не здавався Остап.
– По какому дєлу?
– Дуже важливому!
 
Наші Друзі: Новини Львова