Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83023
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Він роздає рибу. Ми будемо працювати, а він – роздавати?! Нам такий бригадир не потрібен!
– Я не знаю, про яку рибу ти говориш!
– Та ту, що він дав якійсь дитині, нехай он хлопці скажуть, коли я брешу, – гарячкував Іван.
– Поклич хлопців! – звернувся Маршалко до бригадира.
– Я сам! – сіпнувся було Яковенко.
– Не втручайся! – спинив його Маршалко.
Остап гукнув хлопців.
– Бригадир продає рибу? – звернувся до них інструктор.
– Я не казав “продає”, а “роздає” – то ще гірше! – закипів Яковенко.
– Я таки не зрозумів, про що тут йдеться, ану розкажи! – звернувся Маршалко до Карпова. Той розповів понуро усе, як було тоді з тими бичками і Дусиною дівчинкою, не проминув додати: в очі бригадирові нічого не кажуть, а між собою... так робота не піде.
– Ну, про це я вже знаю, – вразив усіх Маршалко своїм спокійним голосом. – Питаю: гроші брав чи ні?
Зробилося тихо, усі мовчали. Іван сіпнувся було ще щось сказати, але Маршалко спинив його на півслові:
– Ти вже своє сказав, дай іншим дійти до слова! – обернувся знову до бригадира: – Ти що, продавав рибу? Може, ти заробив та не поділився з ними? Скажи їм!
Всі зрозуміли, що інструктор кепкує собі з цієї “поважної” справи. Зніяковіли.
– За торгівлю рибою – державною рибою – ми віддаємо під суд. Продавав рибу? Будемо судити. Так хто ж бачив, що котрийсь продавав рибу? – Маршалко насмішкувато обвів усіх поглядом. – То чого чіпляти бригадира: “підходить”, “не підходить”? Може, вас питати будуть, що кому “підходить”? Мені підходить, – твердо вимовив інструктор.
– Та то все дурниці, Григорію Омеляновичу, – обізвався котрийсь із присутніх. – То прийшла якась дитина на берег, і бригадир для потіхи дав їй три чи чотири бички на дріт, а Йвана легко взяти на “слабо”, його і під’юдили і.. ну, самі бачите...
Маршалко вибрав час, коли нікого не було близько, і сказав бригадирові:
– Ти тій дитині рибки підкинь, якщо з’явиться на березі. Ліпше, щоб ніхто не бачив. Вони тут свіжої риби роками не пробують: на вудочку не впіймаєш, а сітей не мають права тримати – тюрма.
Сказав, що завтра не буде, і пішов геть.
Рибалки знову почали виконувати розпорядження бригадира. Застукали молотки по конопатках, рознісся дим і запах розтопленої смоли. Вася й Альоша, білорус, пішли за харчами до Находки. Справа “бунту” вважалася вирішеною.

* * *
Хтось приходив вночі і брав сіль. Уже другий раз. Вася докладно розказав Остапові як виглядала людина. Крім гасла, чоловік нічого не говорив. Тільки другого разу попросив: “Піддай!” – ось і все.
На берег знову прийшла дитина Дусі і сказала бригадирові, щоб навідався. Остап дав їй великого йоржа, може, зо три кілограми, пообіцяв прийти. Цього разу, здавалося, ніхто навіть не звернув уваги на те, що бригадир знову “роздає”.
Після заходу сонця Остап подався до Дусі, попередивши Васю, куди іде. Не застав її ще вдома. Незабаром прийшла після вечірнього доїння корів. Принесла відерце свіжого, ще вкритого піною, молока.
– Чому не приходив? – запитала, пораючись біля примуса, щоб приготувати дітям вечерю.
– Як нема потреби, то чого ходити?
– Ну, тепер ти вже моряк, скупаний у солоній воді. А що, набрався страху? Бо той старий пес навіть як боїться – не покаже! – розбазікалася Дуся. Була, очевидно, в доброму настрої.
Діти вже сміливіше повиходили зі своєї комірки, стали вкупці недалеко від чужого дяді і приглядалися з цікавістю, як він, сівши на мамину “кровать”, курив “Прибой” і пускав густий смердючий дим по хаті.
– Не бійтеся, то хороший, добрий дядя, він вас не зобидить! – підбадьорила дітей Дуся.
Час минав, надворі смеркалося. Бригадир сидів як на шпильках, – завтра вранці на воду, а Дуся ніби чогось зволікала. Нарешті видобула звідкись пушку американського консервованого м’яса, кинула це м’ясо у баняк і дала закипіти: вечеря була не така, як щодня.
Насипала цього “супу” в алюмінієву миску і поставила дітям. Пішла за занавіску і винесла дві білі глибоченькі глиняні тарілки. Розлила в одну і другу “супу”, припильнувала, щоб в одній було більше м’яса, поставила на столі й мовила:
– Чого сидиш мов засватаний? Сідай до столу, угощайсь! – нагнулася до діжки в кінці ліжка, зачерпнула великим кухлем бражки, розлила в два горнятка – бригадирові і собі: – Ну, давай вип’ємо за... ну, гаразд. Вип’ємо так!
На Остапові, очевидно, їй залежало. Хотіла як у людей. Хоч раз у житті. Хоч коли хтось прийде до хати. Навіть білі глиняні мисочки берегла для випадку, щоб бува діти не побили. Якби не власний гіркий досвід, то Остап, можливо, й насміявся б із забитої недолею жінки. Поспівчував.
Випили сизу брудну рідину, з’їли “суп” без хліба (хліб – на карточки, а хаті – троє дітей).
– Ну, як у мене? – запитала розчервоніла від бражки Дуся. – Сподобалось?..
– Дуже сподобалось. Дякую. Розкажи хоч, як іде “інтерес”. Адже сіль беруть?
– Та все гаразд! Але як будемо розраховуватися? Ти нічого не кажеш... Може, гроші, або що? Бо то ж не мені сіль. Бери хоч молоко наразі! Ось, на! Свіже, вечірнє. Може, які продукти, але з тим тепер сам знаєш...
– Мені пора. Завтра ранком не встану, як буду засиджуватись допізна! – піднявся і попрямував до дверей. Дуся – за ним.
Остап подумав хвильку і сказав:
– Добре, за молоком пришлю зараз, ти щоб не лягала ще спати... А воно не скисне до ранку?
– На холоді поставити – не скисне.
– Добраніч! – і пішов у напрямку берега.
По дорозі підійшов до Васі і звелів йому зараз же бігти до Дусі по молоко. “Можеш сам напитися скільки влізе, решту вранці віддай на кухню”.
“Будєт сдєлано! А на хрєна мнє єво піть, без прівичкі...” – відповів Вася і як тінь зник у пітьмі в напрямку Дусиного барака.
Бригадир не чекав, пішов спати.
Вранці, коли хлопці повернулися від невода, гаолян був зварений на молоці. То було щось незвичайне. Від кухаря довідалися, що молоко приніс Вася. Тільки й всього.
За сіллю приходили ще раз. І після того не було вже нікого. Комсорг з’являвся на берег з “ФЕДом”, знімав і робив рибалкам фотографії. З Находки приїздили і забирали свіжу “разнорибіцу”. Командир дивізіону регулярно отримував живого краба. Окунь і тепер не “йшов”. Засолювали мало і засолювали несортову рибу. Виставити другий невід чомусь не квапилися. Видно, сезон уйка минав – окуня не буде. На березі роботи було мало – дармували. Молоко час від часу Вася приносив. Карпов робив спроби вияснити, звідки молоко. Передчуття не обдурювало: був не тільки несимпатичний з лиця й якийсь зім’ятий у поставі, а ще й дріб’язково підленький. Остап заглянув ще якось до Дусі ввечері. Хотіла напоїти його бражкою – відмовився. Починав нудьгувати. Проклятий камінний “бункер”, видовбаний у суцільній скалі, тепер аж лякав його. Після довгого напруження у таборах смерті людина приходила знову до себе. Відроджувалося притаманне їй бажання жити – щось трохи інше, ніж черпак баланди...
Маршалка не було вже кілька днів. Щось мусило статися. Приїздили за “разнорибіцей”, казали, що захворів на запалення легенів.
Тепер бригадир почав навідуватися до Дусі частіше з Василем-комсоргом – на бражку. За молоком Вася перестав ходити: “Мало того, що годуй їх молоком, то ще й чекай, що тебе продадуть за те молоко”, – висловився він.
Якось Дуся знову прислала свою дівчинку на берег із запискою для бригадира, щоб прийшов обов’язково, але сам, без Василя. Стемніло, і він пішов. Дуся була вже вдома, у хаті сяк-так прибрано, діти позачісувані. Сама була в якійсь дуже погано скроєній перкалевій сукенці. То було вже щось нове. “Може, хтось іменинник?” – подумав бригадир. Але вона нічого такого не сказала. Зробилася метушливою. Хотіла бути привабливою, а була смішною. Посидів трохи, діти підступили до нього зовсім близько і смирненько заглядували йому в очі. Видно, Дуся тягнулася з усіх сил, бо знову приготувала вечерю з продукту, якого на карточки не дають. Після кухля бражки вона розчервонілася і, набравшись хоробрості, вимовила: “Знаєш що! Чого підеш зараз на берег? Переночуй тут, у мене, а ранком підеш!”.
Досвіта була його черга іти на воду. Який сенс тут залишатися, коли вранці доведеться все одно бігти до берега? Відмовився. Піднявся зі стільця і направився до виходу. Дуся встала і собі й поквапно запитала: “А завтра знову посилати за тобою чи сам прийдеш?”. Зупинився біля дверей, по довгій хвилині відповів: “Можу прийти, все одно там нема що робити”. Вийшов за поріг, Дуся – за ним. Відійшов кільканадцять кроків, як почув за собою виразно слова Дусі: “Ну і тєльонок єщо!”.
У “бункері” всі спали. Повітря було таке важке, що аж стискало горло. Липкий піт виступив йому на всьому тілі. Відчув огиду до цього приміщення, переміг себе і ліг спати. Одурманений затхлим повітрям, заснув важким безтямним сном.
Вранці Вася повідомив його, що Карпов кудись увечері виходив і повернувся спати майже рівночасно з ним, випередивши його лиш на кілька хвилин. Остап лиш махнув рукою: дурниці, мовляв, ніхто нікому не боронить ходити. Але Вася на це реагував інакше... День минув спокійно, перед вечором бригадир, щоб хоч трохи позбутися нудної атмосфери на березі, подався помаленьку до Дусі на посиденьки. Йому тут подобалося більше, ніж у просмердженому камінному гроті, між притупленими – силою нелюдських умов протягом останніх років – співбригадниками.
Прийшов значно раніше, ніж дотепер. Дусі ще не було, але діти вже звикли і не ховалися від нього. Вона цього разу також прийшла скоріше. Поралася з вечерею для дітей, а він сидів на “кроваті”, звісивши ноги і палив знаменитий “Прибой”. Щоб скоротати час, почав розмову, поцікавився, чи знає Дуся Маршалка.
– Я – його? Ще б! Ще й як знаю! – пожвавішала Дуся. – Я його знаю вже давно, він тут на березі кожного року: з зеками, з вольними, тепер з вами; це його місце роботи.
– Цікаво, чому він дотепер ще не начальник, адже вже не молодий, – вставив бригадир.
– Ні, він тільки тепер з “фашистами” трішки начальник, а так ні. Ну, бригадир при зеках – це вже все. Його на Чусовій усі знають, а ось начальником щось не беруть.
Дуся – говірлива жінка. Багато розказувала цілий вечір, і все про Маршалка – знала його добре, не була байдужою до його особи. Мешкав він десь у кінці вузької, заболоченої затоки неіснуючого Старого порту. Хати у цьому місці були тимчасові, зібрані зі всякого хламу колишніх портових забудівель. Таку хатку склепав собі на нічийній території і Маршалко. Має жінку і було у нього двоє дітей. Тепер жінка хвора, повикручувало їй руки і ноги, повиростали гулі на суглобах, лежить, мов спаралізована. Син мав уже 15 років. Пішов якось скупатися з хлопцями, захворів на запалення легенів, хворів недовго, помер у гарячці – було це в минулому році. Залишилася ще дівчинка, але якась невдала – не може навіть у школі вчитися. Тепер він сам варить їсти, сам пере і доглядає хвору жінку, старається дещо на дитину і так живе. Рідко коли буває вдома...
Дуся була, як кажуть, слаба на характер – не могла приховати того, що знала, щоб не сказати. От і розказала, що він уже кілька років (відколи жінку паралізувало) живе у неї, коли буває на березі. Ночує, вимагає випивки...
Відчувалося, що Маршалко має якусь силу над нею, вона не могла його спекатись. Так принаймні вона давала зрозуміти. Та й, зрештою, що вона може зробити, коли прийде мужик ввечері до хати і не вступиться? Якби був якийсь захист, а так що ж... Що ж, Дуся керувалася тверезим, здоровим глуздом. І не дивно. Безперспективна, як і величезна кількість жінок у країні, не маючи майбутнього, Дуся ще надіялася, ще шукала можливості влаштувати якось своє життя, щоби було “як у людей”. За таких умов всякий “мужік” був об’єктом зацікавлення одиноких жінок. Дуся не була винятком. Не відривала б вона окрайця хліба чи ложки страви від дітей, тому що він “хароший дядя”. Затія з торгівлею також мала б означати щось трохи більше, ніж купівля-продаж.
Не тільки Остап – усі на березі розглядалися місцевим населенням під кутом їх майбутньої вартості. “Фашист” – не було тепер таке рідкісне явище на Сході. То були живі люди чоловічої статі – щось, що мало найбільшу практичну цінність у повоєнний час. Варто було заволодіти таким “фашистом” і закінчити зі своєю невлаштованістю, викликаною війною. Люди рознюхували, розпитували, цікавилися через посередників у тих місцях, де, на їх думку, вирішувалася доля цих людей. Майбутнє “фашистів” не віщувало нічого втішного: “ето только временно”, пояснювали компетентні люди, “а там ім всєм кришка”.
Не знали нічого про це тільки самі “фашисти”. Майбутнє їх не цікавило, бо ще не було визначене сучасне. Який сенс замислюватися над тим, що від тебе не залежить?
Остап вертався уже пізненько до своєї печери і думав про Маршалка: по ньому не скажеш, яке його приватне життя. “Так ось чому він іде “додому” в усяку пору доби і вчасно вранці з’являється на березі...”
На берег згодом знову прийшла донечка Дусі з запискою. Ще й приписочка: “Маю щось важне тобі сказати”. Цікаво! Може, викрили з сіллю?
Пішов відразу після вечері – швидше, ніж досі. Дуся була вже вдома, у хаті прибрано, біля стола два стільці зі спинкою, стіл застелений скатертиною. Це не обминуло його уваги, оскільки дотепер цього тут не бачив.
Діти помиті, приодягнені: худенькі, мов трісочки, стали вкупці – самі не знали, що це з мамою сталося.
Дуся, безумовно, була в позиченій сукні з нижчої і повнішої жінки. Порожній “мішок” на грудях висів, квадратний виріз оголював неплекану шию робочої людини, з-під сукні виглядали рожевенькі шельки сорочки. Почувала себе незручно в цьому пишному вбранні, якось неприродно. Мов дике лоша в хомуті.
Дуся відійшла від примуса, на якому щось доварювалось, нахилилась під лежанку і витягла пляшку з якоюсь рідиною. Забувшись, що вона у святковій сукні, тернула денцем пляшки об поділ і поставила її на стіл, наче печатку на важливому документі. Знову відійшла до примуса.
Нагодувала дітей і нагнала їх спати. Поставила на столі мисочку (знову ж ту, білу, глиняну) з шматочками хліба і пушечку консервованої ковбаси – американської. Нагадала собі і принесла вже сухий зверху огірок. Розрізала його уздовж і положила біля хліба. Перейшла на другий бік стола і сіла на стілець. Лице мала неприродно поважне.
– Посидимо сьогодні, – вимовила теплим тоном.
Розкоркувала пляшку і почала наливати горілку в невеличкі скляночки (бригадир бачив їх уперше).
– У мене такий де-ень сьогодні!.. – сказала багатозначно. – Вип’ємо! – підсунула йому склянку.
Остап випив. То була горілка “Тмінная”, а не самогон. Дуся чекала його реакції.
– Де ти взяла горілку? – запитав, щоб не залишити без уваги її старання.
– Тебе це не обходить, ти пий! – повторила, наливаючи йому вдруге. Випила й сама. Випила одним духом – видно, для неї це не первина. Відкусила смердючого огірка, решту поклала на мисочку.
Налила ще раз і, не чекаючи, випила. Остап надпив трішки і поставив скляночку на стіл. Жував помалу шматок хліба і розмірковував, з якої рації вона влаштувала цю випивку з “переодєванієм”. Поганого нічого не очікував від цього, але життя привчило його зауважувати всякі переміни і бути обережним навіть у дрібницях.
– Посидимо сьогодні! Так? – повторила знову. – А тобі подобаються мої діти? Ти до них такий добрий. Вони все питають: “А коли прийде той добрий дядя в мічманці?”.
– Гарні дівчатка, лиш... – трохи зам’явся, – тут таке дике місце для дітей. Старшу вже б до школи...
– Пий! Чому не п’єш?! – запрошувала сміливіше Дуся.
– Налий ще собі – мені не смакує самому!
Випили ще по одній, у пляшці залишилося зовсім мало. Ослаблений організм не витримував алкоголю – Остап відчув, що п’яніє. Взяв шматок ковбаси (Дуся її не зачіпала), поклав на хліб і почав заїдати зрадливу горілку. Ще при добрій пам’яті вирішив більше не пити.
– Яка я п’я-ана! – протягнула Дуся і відкинулася на спинку стільця. – Я тобі ось що скажу: ти можеш і звідси ходити на роботу. Маршалко коли тамті роки бував із зеками, то завжди ходив звідси на роботу. Додому у Старий порт далеко. А тут переночуєш – і на роботу!
– Мені пора! – зауважив Остап, зрозумівши, куди хилить Дуся. Бесіда ставала недоречною і вимушеною, словом – треба вже іти.
– Нікуди ти сьогодні не підеш! – підвелася зі стільця і стала йому за плечима. Щось подумала і переставила свій стілець побіч з Остаповим. Сіла. – Яка я п’яна! Що я тобі зараз скажу! – мов завила своїм надломаним голосом підвипила Дуся.
– Послухай! Я вже вирішила! – нагнулася ближче і дихнула йому в лице. – Ти зостанешся у мене! Тут тобі буде добре. Ти будеш нашим (оце так!) дітям за тата. Вони вже самі казали: нехай цей дядя буде у нас. Знаєш, як вони хочуть мати тата? Добре я кажу, правда?
Він сидів, слухав її теревені і пригадував собі, що ця затія має вже свою історію. Базіканню Дусі не надавав поважного значення.
– Добре, а де ж їх тато? Твій чоловік де подівся? Може, він ще десь живий, – натякнув. – Маєш “посмертну” на нього?
Таке запитання могло видатися доречним – меншенькій мало бути вже три роки.
– Та ні... Я не вдова... а діти – так... – шукала відповідних пояснень Дуся. – Я не вдова, – повторила. – Я тобі усе розповім, бачиш, я нічого від тебе не скриваю. Ну що ж. Я самотня, а до такої ні-ні та й забігають мужички, ну ось... Але... Ліпше покиньмо цю балаканину! То не до речі. Я вже вирішила – і все тут!
Остап звів очі і довго дивився на жінку, котра сиділа перед ним. Якби не “Тмінная”, що притупила його увагу і спостережливість, побачив би багату палітру на обличчі підвипилої Дусі: надія і розпач, самовпевненість і сумнів, мольба і нахабна вимога – усе нараз. І поверх усього напружене: “переможу чи ні?”. Шукала відповіді в його очах – вони були байдужі. А так старалася! “Невже він мене не зрозумів, невже – не оцінив?” – говорило її змаргане лице.
А чому б і їй не мало усміхнутися щастя? Он скільки жінок вона зустрічала – “гірших від неї”, і вони мають чоловіків, навіть начальників. “Своїх” мужиків. Хіба вона гірша?
Остап відкинувся мовчки на спинку стільця, приплющив очі і пригальмував думку. Збайдужів. Дуся не справила на нього ніякого враження. він ледве розумів, чого вона хоче.
Поки він так сидів, вона поквапливо скинула з себе сукню і в самій рожевій сорочці полізла на свою високу пріч. Відсунулася до стіни, підкулила ноги і спостерігала за ним.
– Ти, може, стидаєшся розбиратися при світлі? – зсунулася на землю, підійшла до стола, дмухнула на лампу і знову забралася на своє місце під стіну: – Ну?!
Знадвору пробивалося скупе місячне світло. Остап встав і повільно, не мовивши ні слова, пішов до дверей.
– Тобі треба вийти? Тут є відро! Зачекай, я...
Причинив за собою легко двері, пустився швидким кроком до берега. Кминова горілка відразу вивітрилася з голови. Здавалося, ніби хтось стежить за ним. Він не звертав уваги, йшов не оглядаючись. Вася-сторож відділився від намету йому назустріч.
– Що, Вася, не спиться?
– Ета сволоч... да ладно... завтра уж! – повернувся до свого постою.
Остап не зрозумів, що Вася хотів сказати, однак не допитувався. Пішов далі. У “бункері” ліг на свої скрипучі дроти і відразу заснув.
– Брігадір, пастой! – гукнув Вася вранці, коли Остап першим вийшов до шлюпки. – Де вєдь ета й...ная шкура палзьот гадом тєбє по пятам, ти што... у тєбя в галавє кролікі...
– Ти про кого, Вася?
– Да он адін у нас! – плюнув бригадирові під ноги, повернувся і пішов у “бункер” спати. Зміна ліниво виповзала по одному з-під підземелля і ланцюжком рухалася до кунгасу.
Відв’язав човник, заклав весла в кочети і повеслував до невода. Веслував ритмічно, раціонально витрачаючи мускульну силу, – навчився вже. Механічні рухи звільнили його думку. Згадав учорашній вечір... “Я втік! – подумав про себе Остап. – Утік, не сказавши навіть “добраніч”.

* * *
За харчами до Находки рибалки ходили самі: занадто велика спокуса для стороннього. Ходили по черзі усі. Бригадира в більшості випадків підміняв Вася. Шлях не короткий для таких сил, які мали люди з берега, а надто Остап. Ходили по двоє. Іноді просився піти позачергово Карпов, і йому з радістю віддавали свою чергу: кому хотілося махати за день майже сорок кілометрів пішки, та ще й з мішком за плечима. У Находці нікуди не підеш, бо на перепустці виписаний маршрут і причина “слєдованія”, а, по-друге, навіть роздивитися Находку не було часу. Карпов твердив, що має когось знайомого у місті і цей знайомий йому завше щось дасть – кілька пачок “Бєломора” або “Сєвєра” чи навіть шматок хліба. Хтось пустив чутку, що Карпов “стукач” і ходить до “кума”. Чутка не перевірена і не підтверджена, але хіба людей переконаєш? Напередодні він знову попросився піти провідати хворого Маршалка. Що ж, намір благородний і необхідний, але де шукати його хату? Карпов сказав, що знає де.
Бригадир написав заявку на перепустку, і Карпов пішов. Повернувшись, він повідомив, що Маршалко вже майже здоровий і незабаром буде на березі.
Випала черга іти за харчами бригадирові й Альоші. Вони обоє відчували якусь приязнь між собою. “Пропуск” на них був готовий і лежав у будці на КПП. По дорозі Альоша розповів, що у Рибстрої є багато його земляків із Білорусії, навіть з його місцевості, і він надіється зустріти когось із них.
Іти було важко. Ноги ще не відійшли після дистрофії (та й мало було надії, що колись відійдуть), втомлювались, хотілось присісти і відпочити.
Незабаром опинилися у не забудованій ще дільниці Находки – Рибстрої. Тут зосередили ще одну категорію невільників – “вербованих”, котрі жили у бараках, які нічим не відрізнялися від арештантських, хіба що була стеля над головою і замість нар “вагонетки” – кожна на чотири особи. Бараки називалися “корпуси”, були пронумеровані і мали загальну назву “общежитія”.
Мешканці цих бараків, головним чином молодь, були “завербовані” з місцевостей, які в роки війни опинилися під окупацією. Найбільше з Білорусії, Брянщини, Орловщини та інших місць цієї смуги. Причин можна дошукуватися різних, чому молодь майже вся завербувалася на Схід взагалі і в Приморський край зокрема. У Примор’я без спеціального дозволу не можна було переїжджати, селитися – тим більше. Так само було і з виїздом із Примор’я.
Харчі виписували їм у загальну “столову” (карточок не давали). Крім того, вони мали “комерческую” їдальню, де можна було поїсти за гроші, якщо хтось їх мав. Комерційні ціни відомі – місячний заробіток на один обід. Працювали на найбільш важких роботах поруч із арештантами; Находка розбудовувалася.
Переважно сільська молодь, нездатна протистояти звироднілій системі кабального визиску їх праці, підписала якийсь “контракт” на якийсь реченець і на якусь суму і тепер відробляла узгоджений час (як мінімум – три роки) і суму (підйомні). Зануждані, спрацьовані, брудні і невеселі... Жвавіші хлопці робилися “приблатньоними”, більшість навпаки – тратила до решти присутність духу. Дівчата без належного нагляду й опіки скочувалися у багно розпусти.
Так і доживали вони свій скалічений молодий вік. Що можна було очікувати від них у майбутньому? Повинні були зміцніти як люди за освяченим віками прикладом своїх батьків, свого оточення, середовища. Без прищеплення моральних засад вони скочувалися у безодню. “Так ось звідки беруться “Дусі”!” – На душі в Остапа зробилося гірко.
Остап присів на моріжку при дорозі, щоб відпочили ноги, Альоша пішов між бараки шукати краянів. Недовго й шукав. Десь в одному із крайніх бараків здибався з білорусами зі своєї місцевості, і йому сказали, що є хлопець з його села – Сергій Цибульський. Альоша залишив записку і попередив, о котрій годині приблизно будуть вертатися назад, щоб здибатися.
На зворотному щляху, тільки-но минули багнисту затоку Старого порту, на них уже чекав Цибульський, а з ним ще кілька хлопців, які зацікавилися “родаком”. Зустріч була хвилюючою. Їм коштувало пекельних зусиль, щоб не заплакати. Однак часу було обмаль. Остап нагадав, що їм треба повернутися своєчасно через КПП на берег.
Вони взялися за руки, наче малі діти, і Сергій повів Альошу у свій барак, усі мовчки пішли слідом. Сергій шкодував, що усе це так непередбачено, зненацька, він навіть не встиг придбати чогось, аби пригостити, – шляхетний обман. По всьому було видно ті достатки, які дозволяли “вгостити”.
Затримуватися більше не можна було. Вирушили курявим шляхом у бік Чусової. Кілька хлопців із завербованих узяли мішки на плечі, щоб трохи підсобити Альоші й заодно Остапові. Винесли за межі Рибстроя й повернулися. Далі пішов тільки Сергій. По дорозі домовилися, що в найближчу неділю Сергій навідається в гості на берег. Вийшли на вершину пагорба, який відділяв Находку від Чусової, – і тут розпрощалися.
Остап, не відмовившись категорично від самого початку, дав Дусі привід надіятися. Тривожило її те, що він перестав до неї навідуватися. Але система “сватання” була запущена в рух, у це включилися й інші її прихильники. Василь-комсорг, наприклад, знав уже про цю справу від “сундуків” (військових, котрі залишилися служити після демобілізації за харчі і одяг). Остап, однак, не брав собі цього до голови.
 
Наші Друзі: Новини Львова