Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83021
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Ти хоч вже людей слухай, як сам такий йолоп на тих справах, – порадила жінка.
Діти давно наїлися і мовчки щезли за занавіскою, полягали спати. Було вже досить пізно.
Заскрипіли двері, і ввійшов знову Василь.
– Отбой! Пости на мєстах! – засміявся він. – Ну що, домовились? Дай нам, Дуся, по горнятку бражки, і ми покриваєм додому, – спати пора!
Дуся привідкинула ріг якоїсь грубої старої парусини, котрою була прикрита велика діжка, що стояла “в ногах” прічі, і черпнула великим алюмінієвим горнятком сизої смердючої рідини. Подала Василеві, він випив. Черпнула ще раз і подала бригадирові – і цей випив.
– Ходімо! Надобраніч, Дуся! – попрощався Василь. Вийшли.
– Знаєш, про що вона мене запитала? Запитала, хто між нашими на березі стукач. Що б то мало означати? – звернувся стурбований Остап до Василя.
– А справді, ти знаєш, кому не можна вірити між вашими людьми? – перепитав Василь.
– Не знаю і не цікавлюся. Мені від того не зимно і не тепло, – на березі нема про що доносити.
– Дарма так думаєш. Такими людьми всюди цікавляться, навіть наш “батя” мусить з тим рахуватися.
– Але ж між нашими таких не може бути!
– Помиляєшся. Без “очей” і без “вух” не мають права залишати навіть найбільш довірених людей, а таких, як ви!..
– Я так перебрав усіх і... таки не може бути, – стояв на своєму бригадир.
– Може бути! – ствердив рішуче Василь. – Придивись ліпше до Карпова і Яковенка.
– Ти що?! – визвірився бригадир. – Карпов – мій найвірніший помічник! Та він за мене... А Яковенко!.. Та якби не він, то б і робота не йшла. І він найсильніший між нами!
– Але ж ти дурний-дурний... Ти багато дечого навчився на світі, а на тім ще такий, як цап!
Бражка, котрою пригостила їх Дуся, робила своє. Василь не пішов спати у гарнізон, а провів бригадира на берег. Сп’яніння не відчувалося, але “приятельські відносини” ставали теплішими, бесіда – відвертішою, бажання побалакати “від душі” не тамувалося ні практичною потребою говорити вночі, ні обережністю.
– Що вона за одна, ця Дуся? – поцікавився Остап.
– Дуся? Не знаю. Я її тут уже застав. Кажуть, вона на березі ще зперед війни. Звідки взялася – ніхто не знає. Має тут ціле стадо корів у “підсобному хазяйстві МВД” з Находки, тримає у своїх руках приплід і молоко – там на тому не розуміються. Однак не вміє мати з того зиску – бачиш, як живе і які її діти? Але вона добра і щира баба, працьовита, її би здалося помічника. А вона... Та й спекулює для інших, не для себе.
– Ну а її чоловік, де він?
– Не має вона чоловіка, і, здається, не було!
– А діти?
Василь тільки здвигнув плечима.
Помовчали ще кілька хвилин. Від затоки доносився приглушений відстанню ритмічний шум прибою, ген біля намету, на білих дошках, сидів Вася-сторож, берданка цівкою стриміла до зоряного неба. Ніч була погожою. Відчувався холодний вітерець.
– Підемо вже спати, – промовив Василь.
– Та підемо, – відповів Остап. Розійшлися.
Мусило бути вже ген за північ, коли бригадир тихо ввійшов у смердючий камінний “бункер” і приліг на свій залізний лежак, знявши з себе куртку і кирзаки. Підклав руки під голову і лежав; заснути не міг. Думав. Старався осягти те, над чим дотепер ще ні разу поважно не замислювався: хто його “продає”? Помалу почала вимальовуватися загальна картина системи стеження і доносів. “Виходить, – розмірковував, – ніхто не має сили ні опертися цьому, ні щось змінити”. Наче відчув на собі невидимі шори, мов запряжена конина, відчув і намордник, до якого не звик від дитини, хоч мирився зі смертельними позбавленнями, які випали на його долю. Жахнувся. Зрозумів, що такі, як Дуся і Василь, вродилися, мабуть, у тих шорах і намордниках, раз уже для них це – буденщина, складова частина суспільних відносин. “Ніхто не вільний від цього”. Зло, підступність, зрада, грубіянство також були йому відомі – сам переніс багато на власній шкірі. Чого ж дивуватися? “Справедливість”, “несправедливість” – категорії, котрі всяк розглядає згідно зі своїми особистими переконаннями і практичними потребами. За хамство ніхто нікого не карав, за ввічливість і хороший тон у поведінці ніхто не нагороджував, не відчував себе зобов’язаним хоч бути вдячним. Натомість те, на що звернули його увагу сьогодні, було запроваджене у систему відносин між людьми для морального терору, який призводить до душевного каліцтва. Виглядає, що кожна людина на невидимому припоні, якого вона боїться і певна, що ніколи його не позбудеться. Це перша заповідь, яку засвоює дитина від батьків удома, росте у такому переконанні, призвичаюється, як пес до обтятого хвоста. Смиренно погоджується з таким станом. Нащо б це?
Почував себе голим у непролазних кущах тернини: умій вигинатися, викручуватися, умій уникати, умій пристосовуватися. Найменша необережність – і ти вколовся, поранився, ознаків не сховаєш.
Безпорадність лякала.
Ніч. Людина сама з собою. Чого тільки не передумаєш в такі хвилини. Однак ніч є ніч. Заснув.
День приносить світло і віру в життя. Вранці Карпов вийшов на воду за бригадира. Він чув, коли бригадир повернувся, знав, що той не виспався, підмінив його. Добрий, чутливий Карпов...
Остап пробудився після сніданку. Сторож уже спав. На березі було усе в порядку. Маршалко не прийшов – це добре. З’їв свою порцію баланди. Знаходився ще під впливом нічних роздумів, але вони зблідли від денного світла, мов густі сутінки у печері рибалок з приходом сонячного проміння.

Роботи було небагато, час не нормований. Хтось пішов за графіком у Находку за харчами. Ті, що не виходили на воду в цей день, поралися на березі: зрощували кінці линв, витесували і вертіли діри в поплавках, розчиняли тузлук ще в одному резервуарі.
Хтось подряпався на скалистий стрімкий берег за дикою цибулею і диким часником для приправи на обід. Яковенко стояв на камені посеред глибокої води з вудкою.
У половині дня і перед заходом сонця бригадир сам виходив на воду. Маршалко не з’являвся цілий день. Учора він також був тільки зранку, похмурнів, покусував горішню губу, як завжди, коли був незадоволений, сказав бригадирові невизначене: “Давай, командуй – я пашол”, закинув руки за спину і, пригнувши голову, пошкандибав у бік Находки.
Смеркалося. Вася взяв свою берданку, пішов сторожувати. Тепер він бовванів між убогим рибальським майном на підвищеному місці, зараз за чанами. Вимальовувався мов старовинна статуя на фоні густо-фіолетового неба біля незграбного намету і купи солі, накритої сяк-так шматком брезенту радше про людське око, ніж для захисту від негоди. Усе тратило живі барви, тільки білі плями розкиданих дощок вирізнялися на цьому мертвому березі. Море почорніло, але жило. Стояв штиль, воно хлюпалося об каміння, наче русалки, що вийшли купатися, дочекавшись, коли потомлені люди сховаються у свої кам’яні мішки.
Бригадир останнім зайшов у “бункер”, роздягнувся і ліг спати. Заснув швидко.
Вранці встав сам і пішов на воду замість Карпова. Улов був бідний, як завше, тільки виловили трохи більше окуня, ніж дотепер. З’явилася надія, що, може, нарешті він “піде”. Закрив “ворота”, повернув шлюпку і повеслував до берега. Важкий кунгас повільно ішов позаду, ледь похитуючись на спокійному дзеркалі затоки.
Коли пристав до берега, побачив, що над самою водою стоїть старшенька дівчинка Дусі. Вода хлюпала на її великі чоловічі юхтові черевики, – худенька, простоволоса, але причесана. Бригадир трохи здивувався, глянувши на неї. Досі на берег ніхто із “сусідів” не приходив; дочекався накату, сіпнув човен.
– Дядя! Дядя! – гукнула дівчинка, поки він порався зі шлюпкою. – Мама казала, щоб ви прийшли! – хотіла вже бігти назад.
– А коли мама казала прийти, зараз?
– Ні, після роботи, бо її не буде вдома!
– Зачекай-но, я тобі щось дам, – і почав розглядатися по березі, щоб знайти шматок кабеля, викиненого морем. Знайшов.
Тим часом причалив кунгас, і хлопці почали викидати сачками виловлену рибу на пісок. Яковенко обережно виніс два великих краби і поклав їх на березі догори черевами. Вернувся і почав працювати разом з іншими. Остап вибрав кілька великих рибин, нанизав їх на кабель і завдав дитині, щоб несла додому. Дівчинка аж вгнулася під незвичною вагою, вода стікала по її плечах, вона заточувалася – не могла нести.
– Підожди, я трохи надберу! – сказав бригадир.
– Ні, ні! Не треба! Я донесу, донесу! – оченята засвітилися, мов у вовченяти, яке випадково впіймало сплячого зайця.
Відрадно було дивитися, як дитина борикалася зі своєю ношею: несла, відпочивала, волочила по землі, знову сідала відпочити, вставала і мордувалася далі, але не скинула жодної рибини.
Неважко було запримітити, що цей вчинок бригадира не сподобався людям, які щойно пригнали кунгас. Коли викинули улов, Яковенко демонстративно закинув собі обидва краби на плече і попрямував до “бункера”. Поки бригадир порався з припоном кунгаса, в “бункері” вже виникла суперечка. Яковенко встиг пообривати ноги обом крабам і кинути у казан варити. Коли увійшов бригадир, він брутально зробив йому зауваження, що вони більше не потерплять, аби їх працю, не питаючи, хтось роздавав. Люди розділилися: одні твердили, що це дрібниця, інші пропонували, що, кому нелад, тому компенсують відшкодування грішми, інші стали на боці Яковенка: тут ідеться не про рибу, а про те, що з ними не рахуються. І що, властиво, “він” собою представляє? Найменший і найслабший Вася-сторож підступив до найбільшого і найсильнішого Івана Яковенка і почав його лаяти добірним матом, обзиваючи вонючим шакалом, гавноїдом, крохобором і т. ін. Бригадир не звертав на це уваги. Дивився тільки на Карпова. Той сидів мовчки. Але його вигляд говорив більше, ніж можна було б сказати словами. Єхидна усмішка застигла на його обличчі. Увесь якось зіщулився, ніби ховався чи готувався до стрибка. Карпов не виявив своєї позиції. Однак непослух, розлад у бригаді, дезорганізованість його радували. Він тішився і приховати цього не вмів, не міг. Вася Ільїн не поминув і його: “Радуєшся, гніда вонючая, т-твою мать!”. Ільїн був пряма протилежність Карпова. Він не виявив підтримки нікому, лиш зауважив у цій метушні нечесну, дрібничкову ціль. “Німий” дотепер Вася відчував усе, що бродило у бригаді від самого початку, на що не був здатний Остап.
Усі знали, що Яковенко від самого початку не злюбив Остапа за бригадирство. Усі, однак, помилялися в головному: Остапові не залежало на посаді бригадира. Тільки він один знав, що офіційно ніякого бригадира не існує. На шістнадцять рибалок був назначений лиш Маршалко. Він був проведений наказом по “Дальстрою” як інструктор і бригадир в одній особі. Інструктором він був остільки, оскільки. За це йому платили гроші з відповідною добавкою кожного місяця. Маршалко назначив на своє місце ніби помічника, ніби заступника на випадок, коли його не буде на березі. Остап натомість не мав ні повноважень, ні платні за свою службу і працював разом з усіма.
Здається, тільки Ільїн виграв на цьому непорозумінні. Виявив себе малим, але небезпечним скорпіоном з отруйним жалом: його почали боятися.
Яковенко, родом десь із берегів Азовського моря, був найбільш обізнаний з роботами на воді. На його думку, це давало йому перевагу над усіма іншими рибалками і “законне” право керувати роботами тут, на Далекому Сході. Мав ще не зіпсований шлунок, швидко повертав до сил. Разом з тим мав натуру обмеженого хуторянина, не здатного взяти щось від практики пережитих років. Відчував цей недолік і сердився за це на весь світ. Собі нічого у вину не ставив.
Маршалко самими обставинами життя змушений був розумітися на людях і, будучи майже неписьменним, мало помилявся в оцінці осіб, з котрими стикався. Тому обминув кандидатуру Яковенка на свого заступника.
Невеличку зачіпку з кількома рибинами, котрі бригадир дав Дусиній дитині, Яковенко вирішив використати як привід до остаточної компрометації бригадира (грунт для цього готувався від самого початку) і зайняти його місце.
Школа життя продовжувалася.
Під впливом конфлікту бригадир цілий день майже не вникав у роботу. Самі поносили рибу у тузлук, перевірили невід, буї, закріпили поплавки – робота йшла. Але настрій у всіх був отруєний.
Дочекалися вечора. Вже присмерком Остап пішов помалу до Дусі. Ішов якось несміливо, ніби покрадьки. Ішов і думав. Думав, що дарма погодився на розмову з Дусею.
Зайшов. Світилося. Дуся була вже вдома. Діти їли.
– Що ти хотіла? – запитав з порога.
– Щоб тобі сказати пароль! – пильно подивилася на бригадира: – Ти чого такий надутий?
– Говори живо, бо ніколи. Я нині трохи нездоровий і змучений, – відказав не переступаючи поріг.
– Може, кухоль бражки? Гляди й поможе!
– Ні, іншим разом. Мушу йти.
Дуся зрозуміла, що балачки не буде. Подякувала за рибу і сказала пароль, якщо вночі хтось підійде за сіллю. Бо чого доброго цей “німий” ще вгараздить ладунком солі з берданки.
Трохи підбадьорений, Остап зайшов у “бункер”. Ще не спали. Про щось гомоніли. Остап пройшов мовчки до свого лежака, роздягся і ліг. Відчули, що він не в настрої, замовкли, загасили лампу і стишилися. Заснули. Бригадир зрозумів, що на цей раз він виграв. “Бунт” з приводу кількох бичків на вдався.
Дарма. Подразнений ранішнім випадком, не засинав. Лежав горілиць з розплющеними очима, які аж боліли від темряви. Думки плуталися, переганяли одна одну. Пригадував усе від самого початку, коли вони всі стали “вільними”. Десь він загубився з-поміж людей того часу, коли Маршалко поставив його “старшим”. Йому не допомагали, а тільки шкодили – шкодили не йому, а “бригадирові”. Будь на його місці хтось інший – з ним було б те саме. “Треба буде з ними поговорити, хоч би й завтра”, – подумав і заснув.
Вранці, коли Остап піднімав людей на вихід до невода, Яковенко не встав, ще й загнув добрячим матюгом на бригадира. Примусити його піти на воду не вдалося. То була вже поразка, битися з ним не будеш. Попросив сторожа Васю, і цей зайняв місце Яковенка при веслі. Коли повернулися від невода, Маршалко вже сидів на дошках, освітлений ранковим промінням сонця.
Лиш бригадир висмикнув шлюпку на пісок, Маршалко гукнув, щоб він ішов до нього. Бригадир підійшов.
– Сідай! – показав Маршалко місце біля себе. – Ну що, не йде рибка?
– Як бачите!
– Погані наші справи. Може, доведеться переносити неводи в інше місце! Ще сьогодні вийдемо шукати підходящого дна. Ми, видно, не врахували течії, й окунь не потрапляє на наше крило. Бо рибка є. Інакше дадуть нам по шапці за таку роботу.
– То що ж ми тут порадимо? – промовив бринадир. – Як переконати чи подіяти на рибу, щоб вона лізла у наш невід?
– Я тобі вже не раз казав: є риба у морі. Значить, вона мусить бути у нас. Мусить! Зрозумів?! Добирай способу і тягни її з води, от як! – Маршалко підвівся і попрямував до берега.
На березі рибалки розсортовували улов. Набирали у великі пачки-ноші, важили і скидали в тузлук. Набралось, може, сто п’ятдесят кілограмів й окуня з рожевим носиком.
Маршалко оглянув човен, що лежав боком на піску. показав, де треба його ще раз проконопатити, бо промок. Пробралися до кунгасів, які гойдалися на невеличкій хвилі. Один із кунгасів також протікав, під кормовою банкою взявся цвіллю. Маршалко чудово розумівся на таких справах. Звелів бригадирові, щоб негайно поставив людей на конопатку і просмолення дна, оскільки робота була виконана досить несумлінно. Дошки намокали навіть крізь смолу.
Остап підкликав до себе Карпова і звелів йому зі своїми людьми негайно зайнятися шлюпкою. Карпов якось недбало повернувся і, не дивлячись у вічі бригадирові, процідив крізь зуби, щоб той сам сказав людям, що вони мають робити. Маршалко стягнув брови, худе лице звелося в один клубок м’язів, вуса наїжачились. Якусь мить дивився услід Карпову, що помалу віддалявся від них. Окликнув його різко, навіть не назвавши ні імені, ні прізвища:
– Ей, ти! Ану іди сюди! – Карпов обернувся і підійшов. – А це що за новина? Може, ще кланятися буде вам бригадир? Заскоро дещо забуваєте! Перша умова: щоб бригадир двічі не повторював! Пашол вон! виполняй! – прошипів зі злістю Маршалко. Карпов знічено відійшов. – Сволочі! – кинув Маршалко услід. – А ти що, боїшся їх? – спитав за мить бригадира.
Остап промовчав.
Хлопці законопатили дно шлюпки, залили розтопленою смолою й покірно вже, мовчки волокли з води великий кунгас на сушу. Бригадир сам пішов у палатку, виніс лот, сталеву кішку, ківш і великий широкий ніж. Потім взяв у кухаря свій пай хліба на день і перевзув сухі онучі в кирзаки. На це усе було потрачено не більше півгодини.
Тепер бригадир тільки кивнув, як хлопці відразу підскочили, зіпхнули шлюпку на воду і поставили весла на включини. Бувалі вже. Скинули все потрібне на дно шлюпки, Маршалко зі своїм нерозлучним саквояжиком сів на корму і звично взявся рукою за кінець стерничого весла. Бригадир зайняв середню банку і затабанив, повертаючи слухняного човника носом у відкрите море.
Стояла гарна погода, сонце навіть добре пригрівало. Бригадир зняв робу і “мічманку”, подаровану комсоргом, – прів. Відійшли геть від пляжу, опинилися у відкритому морі. Сил бригадир тепер уже мав більше, веслував вправніше, втомлювався менше. Тепер уже й він зауважував красу живого моря, що дотепер було для нього лиш глибокою, холодною і небезпечною для життя водою. Наліг на весла, шлюпка, мов вправна водяна пташка, погойдувалася на лагідних хвилях морської поверхні. Воля! Мовчали обоє. Але й мовчання тепер було вже іншим. Тепер море їх єднало. Ловили мить, коли були далеко від усіх суєт світу: вождів, рабів, брехні, політики, бундючності начальника-бюрократа, плазування кар’єристів, сумнівної правди і несправедливості. Не було цього всього хоч мізерну мить у знівеченому в кожного по-своєму житті. Тільки небо, морська безодня, навкруги байдужий, але й не зрадливий простір. Життя – лихенька трісочка, названа шлюпкою, і кусень черствого, твердого, мов торік замішана глина, хліба у кишені – ось і все. Мовчали. Погойдувалися на хвилях і вдихали повними грудьми світ.
Проміряли в кількох місцях глибину води. Відзначили кут відстані від декотрих об’єктів на березі – Маршалко вмів це запам’ятати, як уміють люди визначати точний час, не маючи годинників. Без жодних записів на папері завтра він безпомилково потрапить на те саме місце. Припнулися, викинувши кішку за борт. Линви не вибрали і визначили цим напрямок течії. Поїли, що Бог послав, – усе мовчки. Але тепер вони були вже одне ціле: море, небо, шлюпка, Маршалко і бригадир. Нащо слова?
Було вже після полудня. Заторохтів десь мотор. Незабаром попри них промчав невеличкий військовий катер. На мостику стояв морячок і щось кричав їм через хрипливий рупор, показуючи рукою у протилежний від берега бік. Катер минув, шлюпкою сильно хитнуло. Це протверезило розморених Маршалка й Остапа.
Маршалко приклав долоню до чола і почав вдивлятися у відкрите море. Підставив під бриз із моря щоку і прислухався
– Глянь-но на море! – звернувся до бригадира.
Остап подивився пильніше туди, куди щойно показував військовий морячок. На краю обрію зауважив білу смужку, мов товсту повстяну нитку, котра різко вирізнялась на фоні сталевого моря і заіржавленої блакиті неба.
Маршалка охопив неспокій. З моря потягнуло ледь помітним, але різким вітерцем, мов тонкою струєю протягу в нагрітій кімнаті. Тепер вже обоє відчули, що море будилося зі штилевої сплячки. Шлюпку то піднімало повільно догори, то знову опускало долі, наче в широку водяну котловину. Берег зникав із їхніх очей.
– Вибирай кішку! Швидко! – звелів рішуче Маршалко і почав розвертати човна до затоки.
За кілька секунд кішка опинилася у човні. Остап уже сидів на середній банці, широко розставивши ноги, наліг на весла.
– Наляж! Ще, ще! – підганяв Маршалко.
Шлюпка мов птиця неслася до берега. Море неспокійно “дихало”. Вода зробилася брудною. Веслувати ставало важко. Однак Остап бачив неспокій на обличчі Маршалка і це його підганяло – він веслував щосили.
Біла смужка росла, товщала і нарешті стала подібною до валка вати, який біг у напрямку берега. Маршалко щораз оглядався і хмурнів. Раптом він пронизливо закричав: “Табань!”, а сам завертів стерничим веслом, щоб повернути шлюпку носом у протилежний бік, на набігаючий з моря бриж. Момент був схоплений блискуче: білий гребінь розсікся об гострий високий ніс шлюпки і покотився далі до берега. “Табань!” – і знову шлюпка летить до берега, але ненадовго. Новий вал морської шуми швидко наздоганяв їх, ріс, закривав обрій. “Табань!” – і знову шлюпка повернулася під вправною рукою Маршалка на сто вісімдесят градусів і зустріла грізний накат своїм гострим кілем. Але на цей раз не пішло вже так гладко: їх обох обсипало густою хмарою із гребеня досить сильної хвилі. На дні шлюпки з’явилася вода.
Маршалко однією рукою притримував стерно, другою підняв решітку з дна шлюпки і швидко почав вичерпувати воду. Одночасно стежив за напрямком шлюпки і щораз оглядався на відкрите море. Обоє попріли, змучилися.
Хто бував коли-небудь у човні в прибережній смузі моря, той знає, наскільки облудлива уява про відстань до берега. Ось-ось, здається, рукою подати. А насправді? До берега близько, а тягнути весла ще довго.
Були вже у затоці. Море кипіло. Новий вал білого шумовиння наздоганяв їх з шаленою швидкістю. “Табань!” Але було запізно: гримучий гребінь з’явився над їхніми головами, хвиля сильно вдарила об борт човна, біла хмара застелила на мить небо... Хід човна сповільнився майже до нуля. Пішов рідкий, але грубий дощ. Маршалко пересів за весла, звелівши бригадирові вичерпувати ковшем воду. Тепер він сидів із зануреними у воду ногами і тиснув на весла з усієї сили, що аж тріщали у його руках. Жах виразно відбився на його лиці. Бачив перед собою марево смерті, однак не піддавався. Берег здавався зовсім близько. Там на вітрі і дощі стояли усі рибалки, приглядалися безпорадно, як нещадно гралося розхитане море човником, мов сміттячком. Маршалко налягав на весла, хвиля накривала їх обох кожен раз, але вони вже не звертали на те уваги.
– Гляди, не випади із шлюпки, тримайся банки! – кричав Маршалко до непрактичного Остапа. – Черпай, черпай! Не панікуй! Не розхитуйся!
Маршалко вже хрипів, його важко було зрозуміти. Він так перемінився на лиці, що Остап бачив тепер перед собою наче чужу людину.
Ще одна довга страшна мить... Поряд зі шлюпкою майже над їх головами зависів кунгас, піднятий, мов перце, на самий гребінь спіненої хвилі. Берег... спасіння... і так близько!.. Але біля берега ними закрутило, завертіло, мов у киплячому казані. Остап смертельно перелякався, втратив рівновагу.
– Тримайся банки!!! – заревів з усієї сили Маршалко. Він став на ноги, стиснувши між колінами банку, на котрій дотепер сидів, змахнув веслом у повітрі і в ту ж мить схопився руками за кінець линви, на якій був припнутий кунгас. “Хапайся за мотуз, ти, турку! Хапайся за мотуз!!!”
На березі зрозуміли. Хвиля прибивала кунгас до берега. Линва, прив’язана другим кінцем до міцного кілка на березі, була розслабленою. Швидко підбігли і вибрали линву з води, нашпанували. Сильний прибій збивав їх із ніг, заливав очі, груди, накривав з головою. Руки викручувало, виривало з лопаток. Не пустили.
Могутня хвиля підняла човен востаннє – і море викинуло їх на прибережний шутер.
Хлопці підбігли і притримали їх, щоб не змило водою назад у море. Шлюпку перевернули і, звільнивши від моря, віднесли на безпечне місце.
Завивав вітер, густий дощ тяв батогами по обличчю, розбурхане море ревіло – цього всього інструктор і бригадир уже не відчували. Їх ледве доволокли до “бункера”.
У “бункері” позатикали добре бійниці соломою, аби не віяло. Маршалко зняв із себе верхній одяг, сидів мокрий до нитки біля грубки, у котрій палилося. Але, призвичаєний до зимної води, до дощів і всякої негоди, тепер, мабуть, мало відчував це. Розслаблений, примружив очі і відпочивав, мов лань у безпечному місці, якій вдалося уникнути переслідування вовків. Усе залишилося позаду. Остап зняв робу, перебрався у суху білизну й одягнув свій ще німецький військовий френч. Мерз. Його трясло від холоду, боліли всі суглоби рук і ніг, спина геть задерев’яніла.
Маршалко дивився перед себе втомленими очима.
– Може б, хто наважився піти в штаб гарнізону, я напишу записку, – вимовив ніби сам до себе. Йому мовчки подали листок якогось паперу й олівець. Інструктор нашкрябав щось непевною рукою на папірці.
– Вася! – гукнув до сторожа. – Побіжи у гарнізон... – знав, що Вася йому не відмовить, так само, як і бригадирові.
Вася мовчки піднявся з лежака, одягнув на себе робу, накинув поверх брезентовий плащ, що належав тільки йому як сторожеві, узяв папірця і мовчки вийшов.
Через якоїсь півгодини він повернувся. Підійшов до Маршалка і подав йому пляшку зі спиртом. Маршалко посміхнувся, лице його роз’яснилося.
– Дали, – тільки вимовив і відразу піднявся на ноги. – Йди-но сюди! – гукнув до Остапа. – Будемо лікуватися, щоб якась хандрюга не вхопила!
Випили з алюмінієвих горняток і закусили соленою рибою. Поскидали з себе одяг і спиртом розтерли добре один одному плечі й груди.
Вітер вщух, а дощ лив далі. Вечоріло. Маршалко натягнув на себе ще мокру одежинку, накинув плащ сторожа, не забувши захопити з собою решту спирту, і вийшов, – зник за дощем, мов за заслоною.
Вранці вже світило сонце, море було спокійне, вода аж бриніла під сонячними променями. Бригадир після вчорашнього купелю і ковтка спирту спав мертвим сном – ніхто його не будив навіть на сніданок.
Коли Маршалко прибув на берег, кунгас з уловом уже повернувся від невода. З рибою також впоралися: було її ще менше, ніж звичайно, – перешкодила буря. Розбудили нарешті й бригадира. Згодом він стояв при самій воді з інструктором, розмовляли про вчорашній день.
– Тебе врятувала тільки твоя необізнаність. Бо море не любить боягузів. А при самому березі ти трохи насмородів у штани... правда – витримав, – сказав Маршалко.
– Ну, а ви? Ви б на себе подивилися! – запалився Остап.
– Що я? – трохи подумав і відповів: – Ти ще не бачив, як на берег викидає таких, знаєш, біленьких, вимитих... разом зі сміттям, з трісками... Півсекунди – і вже дошки нема під тобою. То, брат, не жарти!

* * *
Яковенко – вперта, тупа натура – не відрікся від затії скомпрометувати бригадира. Дехто з членів бригади, знаючи про це, провокував його на конфлікт. А тепер підмовили, щоб він звернувся до Маршалка з цією справою. І він, поправивши картуз на голові, широким квапливим кроком підійшов до Маршалка й Остапа. Не привітавшись, заявив:
– Він роздає рибу. Ми будемо працювати, а він – роздавати?! Нам такий бригадир не потрібен!
 
Наші Друзі: Новини Львова