Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 12 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83205
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Завжди мовчав. І тепер ішов попереду, тихенько насвистуючи якусь мелодію.
Прийшли на місце. Човен стояв там, де його вчора залишили. Коли Остап зауважив, що небезпечно залишати “посудину”, бо можуть і вкрасти, то інструктор спромігся цього разу на відповідь. Пояснив, що таке не може статися з двох причин: по-перше – сюди ніхто не заходить, по-друге – існує певний неписаний закон – не чіпати човен, якщо не знаєш, чий він.
Зіпхнули човен на воду і пішли у напрямку затоки Чусова.
Тільки-но прибилися до берега, витягнули човен на пісок, як відразу Маршалко звелів бригадирові:
– Ну, давай командуй!
Швидко вклали на кунгас крило, пікуль, буї, поплавки й усе інше, що було необхідне для встановлення крила й опори під майбутній невід. Роботи було багато, але й встигли зробити чимало. Маршалко піщов з берега задоволений.
Наступного дня вистачило, аби виставити невід, відпочити і для проби ще витрусити його перед смерком. Якою була радість, коли вибрали з неводу, може, якихось 40-50 кг усякої дрібної риби. У сітях опинився далекосхідний бичок, минтай, корюшка, глосик тощо. Не знайшли тільки такого бажаного уйка і його супутника – окуня. Саме окуня Маршалко сподівався. Не було наразі навіть знаку. Це збентежило інструктора, він посоловів, замкнувся у собі і пішов мовчки від берега. Перед відходом відкликав бригадира набік і звелів витрясти невід раннім ранком, ще до зорі.
Того самого дня приїхала “полуторка”. Привезли знову сіль, трохи сітки з крупним очком і, що найголовніше, – харчі на наступні три дні для рибалок.
Рибалки того вечора наїлися вперше за два останніх роки. Риба була і в баланді, риба була і смажена. Полягали спати. Важко дихали від переповнених шлунків, спали не міцно. Але настрій був добрий.
Ще затемна, лиш на сході небо зашарілося, бригадир розбудив зміну із восьми рибалок, і вони пішли до кунгасу, кожний з веслом на плечі. Кунгас погойдувався на невеличкому прибої при березі. Підтягнули його на мілкішу воду, вскочили і повеслували до невода. Вибрали близько двохсот кілограмів усякої “разнорибіци” – окуня й далі не було.
Поки прибилися назад до берега, зійшло сонце.
На березі їх очікував інструктор, сподіваючись, що цього разу прийшли з окунем. Був розчарований. Як завжди у таких випадках, почав прикушувати верхню губу, від чого його вуса наїжачувалися.
Викинули сачками цю рибу на пісок і пішли снідати.
Заки ті, що виходили ранком на воду, поснідали, інші встигли вичистити усяке сміття з двох чанів і, перегативши струмок, запустити у них воду, додали солі і розмішали її веслами. Тузлук мав бути дванадцятипроцентний. Як же цього досягти, не маючи ні ваги, ні метра – нічого? Мали на це випробуваний рибальський спосіб: хлопці почали носити у відрах сіль і сипати у чани. Маршалко вкинув у воду дві картоплини, які приніс із собою. Інші розмішували сіль у воді, аби вона відразу розчинялася. Коли картопля випливала на поверхню – солі більше не треба було, тузлук готовий. Відразу кинули туди рибу, над якою вже бриніли великі зелені мухи. Корюшку забрали на кухню – і з ранковим виловом було закінчено. Маршалко наказав бригадирові поставити вірного нічного сторожа, щоб той уночі пильнував усе рибальське господарство. Звелів витрушувати невід тричі на добу і пішов геть.
На воду виходили в полудень і ввечері – окуня не було.
З гарнізону прийшов Вася з двома матросами і забрали, аж підмели, усю дрібну рибу до себе на кухню.
Так почалися рибальські будні для решти “фашистів”, які були списані, але не повмирали. Тепер, маючи достатню кількість риби, почали навіть набирати сили.
Кожного досвітку бригадир першим виходив на шлюпці до неводів, “запирав ворота”, а сім рибалок згодом підганяли кунгас і витрушували з невода мізерну кількість різної риби. Найбільше залазило у невід минтая метрової довжини. На жаль, ця риба вважалася неїстивною. Окунь, як на зло, й далі не “йшов”.
Маршалко навідувався на берег, довго не затримувався, давав бригадирові вказівки і забирався геть.
Привезли вагу, ножі, сокири, пили й інший інструмент, возили сіль. Почалися звичайні, одноманітні рибальські будні, другий невід чекав готовий на березі своєї черги. Не було потреби його виставляти.
Риба дійсно дуже швидко приїлася. Рибалки тепер випорювали з бичків жовто-оранжеву печінку, підсмажували і їли. Бувалий на морі Іван Яковенко виходив на скалистий берег і витягував з-поміж каміння морську капусту – довге м’ясисте листя, подібне до зелених мечів. Божився, що воно поживне. Свіжим його сікли дрібно, і кухар додавав до баланди. Виходили “щі”. Та хліба й жирів бракувало, і люди відчували голод.
Часом у невід залазили великі краби. Завжди такого краба Остап передавав командирові дивізіону. Справи від цього ще більше поліпшилися. Комсорг Вася сказав бригадирові, щоб прийшов із хлопцями у гарнізонну “каптьорку”: списувати постільну білизну, можна буде щось підібрати для рибалок. Виносити щось із гарнізону не дозволялося, таку списану білизну відразу шматували на кусні і відправляли до вжитку як ганчір’я – чистити зборою, у механічні майстерні, автогосподарство. Таким чином рибалки придбали по два простирадла і наволочки на подушки ще зовсім добрі, не подерті. До того ж, під час чергової лазні каптинармус дивізіону видав кожному по дві пари натільної білизни б/у, із військових запасів. Та знайшлися в бригаді й такі, що були проти того, щоб на гарнізонну кухню віддавати непотрібну для засолювання рибу. Яковенко, наприклад, викрикував, що ліпше закопати в землю, викинути назад у море, ніж віддавати отак собі свою працю матросам і їх начальникові. Бригадирові у вічі нічого не казали, знали і відчували, що його підтримує Маршалко.

* * *
Дні були гарні, погожі й теплі. Люди помалу призвичаювалися до гулу прибою, який не змовкав ні вдень, ні вночі. Морська хвиля невпинно набігала на скелястий берег якраз у тому місці, де був гуртожиток-”бункер” для рибалок. Вона розсипалася на міріади іскр, відступала і знову котилася скісним валом на байдужі мовчазні прибережні скелі. Навіть у стані спокою море гомоніло. Воно дихало, плесо повільно, але велично піднімалося й опускалося, мов груди велетня під час глибокого сну. Іноді набігав короткий, але шквальний густий дощ. Тоді треба було ховатися: приморські дощі холодні. Морські чайки хмарами кружляли над затокою, наповнюючи повітря різноголосим скиглінням. Вони сідали на поплавки крила і невода, підкреслюючи білими лініями контур рибальських снастей. Сідали на обрамлення невода недарма: стривожена риба часом підпливала під поверхню і ставала здобиччю чайок.
Справи поліпшувалися. Гарнізонна кухня тепер отримувала щоденно якихось тридцять-сорок кілограмів дрібної риби – те, що залишалось на піску після засолу.
Рибалки були відносно чисті, помиті й позбулися вошей. Поправлялися. Однак виголоднілий організм не швидко призвичаювався до нових, більш сприятливих умов. Ноги й далі були набряклі аж до стегон, рухатися було важко. Рибою напихали шлунки до несхочу, проте почували себе голодними. Усі без винятку хворіли на червінку. Допомоги не було ніякої, та й ніхто нікуди зі своїми недомаганнями не звертався – давно були відлучені від таких “ніжностей”, як медична допомога. І все ж одного разу до “бункера” прийшов гарнізонний фельдшер у супроводі комсорга Василя. Він приніс велику скляну посудину, у якій розчинили у чистій струмковій воді до рожевого кольору марганець. Фельдшер звелів кожному випити цієї води щонайменше зо три літри; бувалих “фашистів” не треба було до цього намовляти: поралися самі, промиваючи шлунки. Фельдшер поцікавився також кухнею. Як виявилося, риба не завжди була доварена чи досмажена, а це недопустимо навіть для сильних організмів.
На другий день Василь прийшов ще з якимсь дебелим матросом, який приніс мішок з подрібненими перепаленими до брунатного кольору сухарями. “Оце все, що знайшлося у нашому гарнізонному магазині”, – повів Василь і звелів від імені фельдшера протягом двох наступних днів не їсти нічого, крім “чаю” й оцих сухарів. “Кому не поможе, повідомити фельдшера”, – додав комсорг, й обидва морячки пішли назад у гарнізон.
Крім “дієти”, рибалки ще полоскали шлунки. Через два-три дні все внормувалося.

* * *
Обмін із гарнізоном – як-не-як вигідного для обох сторін – ставав хронічно необхідним. Разом з тим наростала небезпека криміналу. При тій системі, яка панувала у краю, це пахло спекуляцією державним майном, та ще таким, як харчі (риба), під час карткової системи на продукти. Треба було бути дуже обережним, аби на підставі доносу не опинитися під слідством.
Маршалко про ці махінації знав чудово – виявляється, сам колись тут працював рибалкою, та мовчав, робив вигляд, що нічого не діється. Ніхто ще тоді не підозрював, що він за свою мовчазну згоду вів окремий рахунок з гарнізоном.
Але чутка про таку “комерцію” якимсь чином таки дійшла до відома певних інстанцій у Находці. Одного погожого дня на берег навідалися якісь люди, котрі приїхали на “віллісі”. Зупинилися біля самої води і гукнули бригадира. Крім шофера, прибуло ще двоє людей. Були вони добре відгодовані, виплекані й гладкі. Одежинка на них (якісь старенькі куфайки) аж ніяк не гармоніювала з їхніми обличчями. Безпосередність також впала у вічі: вони по черзі підійшли до бригадира і привіталися за руку, мов із давно знайомою людиною. Шофер привітався останнім і відразу почав заглядати чогось під капот мотора. Два “пасажири” роздивлялися навкруг себе, наче вперше опинилися в затоці Чусова. Відкликали бригадира трохи набік і завели невинну бесіду про погоду. Розмова не клеїлася, бо бригадир відчув у цьому щось підступне – цих людей він не знав.
– Ти чого такий невеселий сьогодні? – запитав один із них Остапа. – Покинь журитися, все одно багаті від суму не будемо.
– Трі к носу – всьо прайдьот! – додав інший. – До речі, ти хіба нас не знаєш? Нас у Находці всякий знає – така робота!
– Я там не проживаю, – відповів обережно бригадир.
– А-а-а! – протягнув перший. – Ти, мабуть, із завербованих, тоді не дивно. Можемо представитися: я – експедитор комерційних їдалень, а він, – показав на іншого суб’єкта, – шеф-кухар. Ми тепер потрібні люди!
– Ви маєте до нас якусь справу? – запитав бригадир. – Бо я кваплюся!
– Та нам би здалося з п’ятдесят кілограмів свіжої риби для їдалень і ресторану...
– Ні, ні – не зараз, – перебив “експедитора” на півслові “шеф-повар”, зауваживши якусь тінь недовір’я на обличчі бригадира. – Ми можемо заплатити тепер, а приїхати, коли тобі буде вигідно!
– Можемо навіть вночі, якщо це тебе влаштовує. Працюємо ж для себе. Ми платимо добре! – і покрутив перед носом пачкою банкнотів.
Тепер уже неважко було здогадатися, що пахне смаленим. Запропонував їм риби так, безплатно, якщо будуть колись на місці у той час, коли кунгас прийде з непоганим уловом.
– Але, – додав, – тільки з відома Маршалка, він тут господар.
– Добре, нехай і так! – промовив один, і, аби не зрадити себе до кінця, кинув у “вілліс” кілька рибин уже з тузлука, із свіжого улову. Щиро попрощалися, спритно вскочили в автомобіль і рушили в бік Находки.
Тільки автомобіль зник за пагорбом, як комсорг дивізіону вже прибіг на берег.
– Хто приїжджав? – запитав нетерпляче бригадира.
– По правді – не знаю, хто вони такі. Але...
– Що хотіли?
Остап коротко розповів про все, не забувши дати свою оцінку цим дивним відвідинам.
– Ну, добре! Добре, що ти не взяв грошей. То наші “заложили”! – констатував Василь. – Наволоч, самі “рубають” рибу і самі “продають”.
Довелося значно обмежити постачання гарнізонної кухні свіжою рибою, і робилося це абсолютно таємно. Командний склад практично нічого не втратив, а загальний військовий котел обходився без добавки з берега.
Командир дивізіону був дуже незадоволоний з такого повороту справи і був із тих людей, яким не байдуже ставлення підлеглих. Любив, щоб його цінували і хвалили. Мабуть, тому увесь склад дивізіону називав його “батя”.
Дрібна риба, непридатна для засолу, залишалася на березі. Щоб не розкладалася на сонці і не смерділа, її кожного разу закопували глибоко у пісок. Така була користь усім від дотримання “законності” про нерозбазарювання державних харчів.

* * *
Сторожа всього рибальського добра на березі бригадир призначив сам. Яким він має бути, Маршалко порадив Остапові наперед. Найголовніше: сторож мусить бути вірний як пес тільки бригадирові і непідкупний з боку решти рибалок. Обов’язково повинен мовчати про все, що б йому не довірялося. “Харошій сторож – бальшоє дєло!” – сказав багатозначно інструктор.
Такий чоловік знайшовся. То був Вася Ільїн – невеличка і непоказна істота. Миршавенький Вася жив собі своїм особистим життям. Ніхто його з-поміж рибалок не зауважував, а якщо й зауважував, то тільки для того, щоб поглузувати з нього. Наприклад, треба було перевернути кунгас, а він знаходився поруч, то йому жартома могли сказати: “Ну, Вася, допоможи – без тебе “дєло нє пайдьот!”. Чи він розумів, що над ним кепкують за його слабосилість? Невідомо. У таких випадках він мовчав. І тінь гіркоти не з’являлася на його дрібненькому обличчі. Відчужений, “паршиве каченя”, чужорідне тіло в людському середовищі. Характер? Не виявляв Вася ніякого “характеру”. Вважали за примітивного, невибагливого. А що був нехитрий, не комбінував нічого, то ще й – за тупого, позбавленого здорового глузду. Невідомо, яким чином він, малолітнім хлопчиною, опинився у Німеччині, як під кінець війни потрапив у дивізію “РОА”. Саме він ще був тим відламком, порошинкою, котра залишилася після дивізії. Що допомогло йому пережити дотепер те воєнне і повоєнне лихоліття, яке не могло його оминути, як і тих, котрі давно вже переступили свій останній поріг цього немудрого життя?
Насправді Вася був не такий вже й нікчемний. І зовсім не мовчазний, коли хтось намагався зачепити його інтереси. Слідкував за справедливим розподілом харчів, гостро реагував на принизливий для його гідності розподіл місця і категорії праці. У таких випадках він запалювався, очі погрозливо блищали, страшно і нестримано лаявся поганими словами, ставав подібним до дикого кошеняти. На слова, здавалося, не звертав уваги. Тамував у собі образу, не розтрачуючи сил і енергії на такі “дрібниці”, як глузування.
Саме йому, Васі, віддали тоді обідню порцію бригадирської баланди. Чому якраз йому – невідомо. Такий вчинок він зрозумів по-своєму: залишив бригадирові свій хліб. Цей хлопець чутливо відчував ставлення до себе окремих людей із безпосереднього оточення. Такий собі простий хлопець десь із глибини російського бору зберіг за час немилосердного лихоліття не тільки життя, а й людську гідність – наслідок доброго домашнього виховання. Небагато таких було. Більшість зламалася у моральному плані при першому подуві життєвої негоди.
Отож і призначили Васю нічним сторожем, Маршалко цей вибір схвалив. Васі Ільїну вручили берданку і два патрони до неї: один наладований грубою сіллю, другий – дрібним шротом. Після вечірньої баланди він зникав із бліндажа і не з’являвся у ньому до ранку.
Вибір сторожа був навдивовижу вдалий. Вася став незалежним, відчув себе потрібною людиною. Справді був вдячний бригадирові і зробився, за словами Маршалка, “вірний як пес”.
Уночі Вася пильнував рибальське господарство, а вдень його можна було при потребі ще й кудись послати (навіть до Находки) – й усе він виконував сумлінно. Саме тепер виявилася його непересічна витривалість: міг обходитися без достатнього сну, добре тримався на ногах.
Нічної пори, коли усі спали, сторож відпускав призначену кількість риби для гарнізону. У цій “операції” він проявляв дивовижний талант.
До того ж, Ільїн був єдиним представником на березі, який отримав постійну перепустку, що дозволяла йому проходити через КП у бік Находки в будь-яку пору дня.

* * *
Праця на березі була налагоджена, рибалки позмінно виходили на воду, витрясали з невода убогий вилов нестандартної риби і поверталися. Поралися, більше відпочивали. Втрачені під час тривалої дистрофії сили ніяк не відновлювалися. Змагала кволість, паралізувала нехіть до всякої роботи.
Тим часом з контори відділу постачання “Дальстроя” прийшло офіційне розпорядження, щоб “разнорибіцу”, непридатну для засолювання, відпускати на вагу за нарядом торговельній організації з Находки. А це вже було щось. Маршалко ходив задоволений. Тепер крупнішу рибу засолювали, дрібну залишали на самому краєчку пляжу над водою, поки не приїде за нею автомобіль марки “шевроле” з маленькою скринею. Рибу згортали шуфлями на ноші, важили і зсипали у цю скриню. Автомобіль найчастіше прибував пізненько, риба за цей час грілася на купі, розкладалася на сонці.
“Фашистам” нараховували за цю рибу по сім копійок за кілограм. І то гроші.
Десь через тиждень на березі дізналися, що “торговельна організація”, яка закуповувала свіжу рибу, реалізує її зовсім не в крамницях роздрібного продажу для населення, а забезпечує нею головним чином пересильний табір, котрий ще дотепер не був ліквідований. Ось чому ішла “в дєло” така риба. І це непогано. Бо нинішні “рибалки” ще не так давно і такого не мали. Тепер вони, не змовляючись, робили усе можливе, аби цю рибу зберегти у належному стані, поки її не заберуть у Находку.
Забезпечення гарнізону свіжою рибою скоротилося до того, що її отримували тільки довірені офіцери і старшини, і то крадькома, боячись доносу. “Батя” за посередництвом Маршалка краба отримував регулярно. Сторож Вася умів чудово господарювати вночі, забезпечуючи гарнізон через певну людину, довіреного і перевіреного мічмана.
Окунь вперто не “йшов”, тільки іноді піднімали після ночі якихось сто – сто п’ятдесят кілограмів, а це було ніщо проти того, що очікувалося від моря і праці рибалок. Якраз через це Маршалко нервував, став злий і навіть почав підозрювати “фашистів” у злочинному саботажі. Він наскоками з’являвся на березі, виходив сам на шлюпці, щоб зачинити “ворота” невода, і стежив за тим, як піднімали сіть, – чи часом, бува, не випускають окуня в море. Та справа не зрушилася.

* * *
Берегом у затоці Чусова цікавилося місцеве населення не тільки з огляду на рибу. Всяк знає, що там, де ловлять рибу, мусить бути й сіль. А сіль видавалася на карточки. Для страви цієї кількості вистачало. Коли ж треба було щось засолити – огірки чи капусту, то сіль мусили купляти за спекулятивними цінами на чорному ринку. Туди сіль потрапляла різними шляхами, в тому числі й з місць, де виловлювали і засолювали рибу. Але завжди вона була неймовірно дорога.
Сіль була у затоці Чусова, але при наявності такого сторожа, як Вася Ільїн, про якусь крадіжку не могло бути й мови. Наближення живої істоти до затоки Вася відчував якимсь своїм, тільки йому притаманним чуттям. У найтемнішу ніч він виходив назустріч злодієві з берданкою і попереджував, що буде стріляти, а сам так ховався, що порушник, не знаючи, де він, втрачав упевненість в успіху. Ранком Вася, наче між іншим, говорив Остапові без свідків: “Сьогодні знову хтось підходив... І чого б то?..”.
Якщо на берег завезли кілька тонн солі, а вкрасти її, як виявилося неможливо, то хтось вирішив домовитися. Тому одного разу підприємливий комсорг дивізіону запропонував бригадирові при найближчій нагоді зустрітися з кимось, кого Остап дотепер не знав, “поговорити”. Він погодився. На другий чи третій день, як усі впоралися з роботою, на берег прийшов Василь, і вони обоє подалися у напрямку кількох будиночків, так званих ДНС. Вечоріло, через якихось тридцять хвилин вони вже були в “посьолку”. Між невеличкими фінськими будиночками на одну кімнатку з невеличкими сіньми, трохи вище на схилі пагорба, стояв ще один, більший, будинок, який нагадував закриту шопу або стодолу. Незважаючи на те, що вже смеркало, у вікні не світилося. Увійшли туди.
Коли опинилися у темних сінях, назустріч їм вийшла дівчинка. З-за її плечей визирало ще двоє діточок – одне з них зовсім ще мале.
– Мами нєт єщо дома! – заявила дівчинка. – Скоро прідьот, она знаєт, што ви будєтє!
– Чому ж ти не світиш? – запитав Василь.
– Та-а, мама не казала світити без потреби – шкода гасу! А ви сідайте, сідайте на мамину кровать! Я зараз засвічу! – повернулася в якийсь кут і відшукала сірники. Відразу засвітила невеличку гасову лампу.
Тільки тепер бригадир розгледівся по хаті. Справді, сісти не було на чім. При стіні ліворуч стояла висока “мамина кровать”, напроти – стіл із грубого бруса, вузький і довгий, біля стола – один низький стільчик, у стіні над столом невеличке віконце, видно, прорубане в “брйовнах” уже тепер. Попри стіну направо тягнувся завішаний брудною, зашмолиганою дітьми, занавіскою до самої землі прохід далі. Підлоги не було, долівка засмічена і заповзана дітьми, залишеними без нагляду. Всюди брудно, запущено, відчувався запах якоїсь зіпсованої страви.
Василь квапився, але мусів уже дочекатися приходу господині.
– Вон отсюда! – прикрикнула старшенька дівчинка на менших дітей, котрі з цікавістю визирали з-поза її плечей на “чужих дядів”. – Нельзя слушать, когда старшіє разгаварівают, – ви єщо малєнькіє!
Діточки, мов миші, зникли за брудною занавіскою. “Взрослая”, років семи-восьми, залишилася.
Через кілька хвилин двері відчинилися і ввійшла господиня з великою банкою у руках, до якої була прикріплена ручка з дроту. У банці вона принесла трохи молока. Привіталася і поставила банку в куток, біля відра з водою. На старшеньку дівчинку тільки глянула, і ця також відразу сховалася за ширмою.
Стояла перед гостями висока, худа і спрацьована, що відразу впало в очі. Непричесане, занедбане волосся, пов’язане якоюсь шматиною, обличчя подовгувате, марне, негарне, але не відштовхуюче, позбавлене живих кольорів, змучене і передчасно знищене.
Зодягнена була у щось таке, що нагадувало й довгу сукню, і робочий халат, і верхню одіж на випадок негоди. Крій чи фасон був не до визначення. Обриси її фігури зовсім губилися під цією “сукнею”. На ногах мала трохи завеликі кирзаки, взуті, мабуть, на голу ногу, бо халяви вільно ляпали по тонких литках, коли вона рухалася важко (видно, від утоми) по хаті. Вік цієї жінки важко було визначити, але більше тридцяти п’яти років, мабуть, не мала. Разом з нею до хати проник запах корівника.
Мовчки скинула кирзаки, поставила у другому куті і, набравши в миску води, помила руки. З-за ширми знову виглянули менші діточки: “Мама!” – запищали несміливо. Вона тільки притупнула на них ногою – і вони щезли.
– Так ось, я привів тобі бригадира з берега. Домовляйтесь, а я кваплюсь, бо вже й так запізнююсь, – мовив комсорг Василь і піднявся, щоб іти.
– Підожди, може, по горнятку бражки? – затримала жінка.
– Ні, Дуся, іншим разом, служба... сама знаєш! – і швидко вийшов, причинивши за собою скрипучі двері.
– Почекай трохи, я тут впораюся з дітьми... справу маю до тебе!
Дуся швидко накачала примус, запалила, налила в казанок молока, всипала туди чумизи чи то манної крупи і накрила шматком дикти замість покришки. Діти, видно, були голодні, бо вийшли знову і стали всі троє у смиренному очікуванні.
– Я вам що говорила: коли чужий дядя...
– Нехай будуть, такі гарні діточки. Нащо їх лякати “дядею”, я ж їх не з’їм, – перебив Дусю Остап, не давши їй закінчити.
– Їм тільки дозволь, то й на голову сядуть. У мене тут з ними режим, порядок! – ніби хвалилася Дуся.
Діти, відчувши підтримку чужого дяді, стали сміливішими і підступили до стола. Вони були також занедбані, з брудними рученятами, нечесані І, зрозуміло, босі. Лихенька одежинка з сірої, якоїсь випадкової тканини прикривала їхні тільця. Відразу було видно, що Дуся якось з чогось комбінувала і шила ці примітивні сукеночки. В оченятах дітей відбивалася наївна і довірлива цікавість до “нового дяді”. Всі троє були дівчатка.
– Ти до школи вже ходиш? – запитав Остап старшеньку.
Дівчинка зашарілася, глянула на маму і відповіла:
– Ні, ще ні, але скоро піду. Мама сказала, що в город!
– Скільки ж тобі рочків?
– Та вже вісім! Правда, мама, вісім?
– Вісім, вісім, – підтвердила сухо Дуся, наливаючи дітям у миску гарячої негустої каші, звареної на молоці.
Дуся впоралася з вечерею для дітей і звернулася до бригадира:
– Вася казав мені, що ти надійний мужик, – зміряла Остапа уважним поглядом з голови до ніг. – Ти маєш на березі сіль – хорошу, міленьку сіль. Нам треба трохи солі. Ми можемо її купити за гроші або обміняти на щось – домовимося, так, щоб було добре і тобі, і нам.
Зауважила тінь нерішучості на обличчі бригадира і відразу поспішила далі:
– Ні, ні, ніякої небезпеки нема! Будеш знати тільки мене – і більше нікого. І тебе ніхто не буде знати!
– Гм. Сіль уся поважена, і...
– І її дощ розмиває, бо вона під голим небом, – закінчила по-своєму Дуся думку бригадира.
– То тепер, поки риба не йде. А коли піде, то інструктор буде на березі днювати й ночувати, – почав недоречно викручуватися Остап.

– Ти що? Маєш мене за дурну? У мене ж троє дітей... я що, буду сама голову в зашморг пхати? Що певно, то певно? Це вже мій клопіт, щоб усе було гаразд!
– Мені нічого не треба, ні грошей, ні взагалі нічого, – відпирався далі бригадир.
– Ну й мудак же ти! Видно відразу, що мудак! І боягуз! Тобі пропонують “дєло”, а ти “на попятную”! Слухай, я знаю, що ти маєш сторожа на п’ять, – настоящий пес. Там уже пробували підійти, – шкода говорити... Але як ти скажеш – так і буде. Він тільки тебе слухає. Ти тут не перший і не послідній – ми кожного року щось організовуєм. Я тебе навчу: ти тому своєму “німому” з пукавкою скажи, що вночі прийде “хтось” і скаже пароль, – нехай дозволить взяти мішечок солі. Розраховуватися буду я сама. Бачиш? Ти вже згоден! Я можу дати тобі гроші, не хочеш – то можна трохи гаоляну чи чумизи, муки не обіцяю. Можеш брати потроху молока. Та молока я тобі і так дам, без нашої домовленості. – Трішки помовчала і випалила: – Хто там у тебе стукач?
Останнє питання трохи спантеличило бригадира. Він розумів, про що йдеться, але дотепер цим не цікавився, не надавав цьому значення і зараз не міг нічого відповісти. Трохи подумав і мовив:
– Правду сказати, не знаю. Певно, нема такого. Я не порушую ніяких законів...
– Ну й дурень же ти! – не дала йому закінчити Дуся. – Який же з тебе бригадир, якщо не знаєш, хто тебе продає?
– А мене ніхто не купує! – повернув справу на жарт.
– Ти хоч вже людей слухай, як сам такий йолоп на тих справах, – порадила жінка.
 
Наші Друзі: Новини Львова