Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83020
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
То була жінка середнього зросту, з чіткими обрисами фігури – цього не могла приховати недопасована арештантська одежина. Обличчя мала типове: рівний ніс, вперті чорні очі зраджували присутність допитливого характеру, трішки заповні губи були завжди зведені у якійсь страдницькій гримасі. Біле кругле лице вінчало кучеряве неслухняне волосся.
Не отримуючи задовільних відповідей на свої запитання, почала розповідати дещо про себе. Виявилося, що була родом десь із Білорусії. Це була єврейська родина. Війна розсіяла їх сім’ю по світі. Батьки, опинившись під німецькою окупацією, навряд чи залишились живими. Сама вона опинилась десь аж у Зауральському краю з якоюсь установою, де працювала. Про одного брата отримала вістку, що пропав безвісти десь на воєнних дорогах, – служив у кадрових військах. Про другого не знала нічого: обидва були молодші за неї.
Заарештували її за якісь махінації з продуктовими карточками. Як це часто буває, вважала, що покарали її несправедливо. Мотивувала свої твердження тим, що була незаміжня, без опіки близьких, рідних, уже в роках (тоді їй було поза двадцять п’ять), тому стала об’єктом нахабних переслідувань перестарілих як для неї “бронірованих” начальників. Доводи її були досить переконливі (навіть після трьох років неволі ще не втратила своєї жіночої привабливості). Закінчилося тим, що її штовхнули на порушення, спровокували і “викрили”. Засудили на тривалий реченець (не сказала на скільки), і ось вона тепер тут.
Щось зрушилось, зруйнувалося у житті цієї жінки, щось вона замовчувала. Щось втратила назавжди, що й позначилося на її характері. Водночас зберігала людське обличчя у цьому моральному хаосі, видно було, як усім цим переймалася. Ходила між своїми подругами по неволі, мов біла ворона, вважалася дивакуватою, якій “щось бракувало”.
Дуже швидко ця дівчина завоювала собі симпатії усіх мешканців чоловічого барака. Завжди приходила після вечірньої баланди, присідала десь на нарах і базікала своїм рівним монотонним голосом про всілякі нісенітниці з прожитого дня, згадувала уривками минуле. До усіх однаково була привітна і доброзичлива, до нікого не виявляла окремих симпатій. Частенько співала своїм непоганим альтом популярні народні єврейські пісні. Слів ніхто не розумів, але душу цих тужних мелодій відчував кожний. Котрась із пісень мала одноманітний рефрен: “чірі-бірі, чірі-бірі бам”. Це запам’яталося, і її прозвали “чірібірібам”. Вона стала такою бажаною, так її присутність увійшла в звичку, що її просто бракувало. Після повернення з роботи і вечірньої баланди її чекали і мовчки нетерпеливилися. Тільки часом хтось муркне, лежачи на нарах: “Щось немає нашої чірібірібам”.
І вона приходила. Відчувала, що стала бажаною у цій компанії зі своїми нісенітницями про “волю”, про своїх сусідів і подруг по минулому. Лиш про своїх подруг по спільному покаранню ніколи нічого не розповідала. Ніхто й не питав її про це. Часом сама скаржилася, що “там” – між жінками у бараку – нудно і неприємно., “не відпочинеш ніколи між ними”.
Так просиджувала до “отбоя”, прощалася, усміхалася і виходила, пообіцявши, що прийде ще обов’язково. Виходила і, ніби добрий дух, залишала після себе заспокоєння. “Фашисти” засинали мов нагодовані діти після останнього поцілунку матері перед сном.
Перебування у жіночому таборі дійсно було тимчасове. Тривало воно близько двох тижнів. За той час “мужікі” оклигали, дякуючи добрим жінкам, і могли вже потроху працювати в каменоломні.
Між тим вибуло ще кілька осіб. Чи то підривники не доглянули, чи, може, люди не встигли відійти на безпечну відстань, коли вибух поранив відразу чотири особи: двох смертельно – вони не дожили до кінця зміни, а двох ще запровадили до табору. Нагадаємо: підконвойну поранену людину важко було забрати з місця роботи. Прийнявши певну кількість людей, конвой мусив таку ж кількість привести назад. Хоча практично це було можливо. Поранених можна було відразу забрати з кар’єру і рятувати. Перешкоджала проста формальність: належалося заповнити і вручити конвоєві відповідний документ про “видачу-прийом” певної кількості людей. Інакше конвой не відпустить ні живого, ні мертвого. Хто мав цим зайнятися? На місці потрібний був спеціаліст, який би ствердив, що потерпілий справді має бути відправлений через скалічення. Потім на підставі такого документа належалося скласти відповідний акт, підтверджений компетентними начальниками, що, в свою чергу, потребувало попередньої заяви... Така тяганина могла тривати добами.
Чи був у цьому випадку лихий намір начальства? Напевно, ні. Тяганина не була придумана на місці. Існував певний “порядок”, який мав забезпечити утримання людей під вартою і виключити втечу. За це конвой відповідав головою. Поставлений у такі умови, він не міг діяти інакше. Однак “порядок” існував лише на папері, а практично справою вимушеного вилучення підневільної людини з-під конвою до кінця роботи не цікавився ніхто. Тому не зауважено жодного випадку, щоб скалічену на роботі людину хоч раз взяли під опіку ще до закінчення робочої зміни.
Якось наприкінці весни 1947 року, під час ранкового розводу, групу чоловіків із 16 осіб, які ще були придатні до фізичної праці, не випустили на роботу. Повернулися у барак мовчки і не роздягаючись прилягли на нари. Байдуже. Ніхто не цікавився причиною...
Через якоїсь півгодини у барак зайшло двоє чоловіків у супроводі чергового по зоні. Один із них мав вигляд типового сталінського урядника-бюрократа: в темно-сірій гімнастерці з накладними нагрудними кишенями, підперезаний вузьким ременем. Темно-сині галіфе заправлені у хромові (як же інакше) чоботи в “гармошку”. На голові – картуз “воєнного образца”. Від цієї людини несло претензійністю, самовпевненістю. Одяг, скроєний із цивільної тканини на військовий лад, вказував на те, що його власник готовий однаково як наказувати, так і підкорятися. Буро-рожеве обличчя свідчило, що ця особа любила випити і не любила думати. Весь його зовнішній вигляд, поведінка були ретельно продумані і справляли враження типового функціонера “генеральної лінії”. Усе це супроводжувалося удаваним недбальством, ніби питання, яке йому належало зараз вирішити, – чиста дрібниця.
З ним прибув худенький, невеличкого зросту чоловік, якихось сорока п’яти років від народження. Марненьке лице з тонким рівним носом, темно-русявими рівними і шпичастими вусами було засмагле. Лиш рухливі хитренькі очі видавали його натуру. Звичайна робоча куртка, прості старі штани, заправлені в халяви кирзаків, і стара занедбана кашкетина на голові свідчили про його невибагливість. Трохи завеликі і здеформовані руки незграбно звисали. Уся його постава говорила про те, що він гарував на шматок сухого хліба ціле своє життя, ще від дитини. Майже непомітна метушливість і якась тінь неспокою цехувала усю його істоту.
Обидва вони досить своєрідно доповнювали один одного.
– Ось до вас прибув сам представник “отдєла снабженія” “Дальстроя”, – вказав черговий наглядач по табору на бундючного дальстроєвця. – Він вас забере з собою, і ви будете у нього працювати! Ясно?!
Ніхто нічого не відповів. Нікого не цікавило, де тепер працювати.
– Хто з вас працював коли-небудь у рибальстві? Хто взагалі ловив рибу? – запитав худенький чоловік, який прибув з представником відділу постачання.
– Я! – виступив наперед високий, колись сильної фізичної будови “хахол” Яковенко.
– Де ти рибалив? – допитувався супутник начальника.
– В Азовському морі, де ж би ще?!
– Ставні неводи знаєш?
– Ми ловили волокушею, – пояснив Яковенко.
– Ну, нехай, тут навчитеся рибалити так, як буде потрібно.
– Ладно! Собірайтєсь с вєщамі! – звелів черговий.
Начальник-дальстроєвець стояв увесь час мовчки, впершись великими пальцями в ремінець на животі. “Фашисти” слухняно почали збиратися в дорогу. Дотепер усі вже знали, що “с вєщамі” – значить на етап. Ніхто не знав куди і ніхто не допитувався. Через кілька хвилин усі вже стояли посеред барака і чекали розпоряджень.
– Пашлі! – кинув черговий.
Від БУРу прийшли до прохідної. Тут черговий звелів зачекати. Сам пішов через хвіртку за браму. Зараз-таки повернувся назад і пропустив шістнадцять майбутніх рибалок прохідною просто в руки конвою, котрий на них очікував. Два конвоїри “приняли” людей за списком, обшукали, чи не має хтось із собою “рєжущіх” або “колющіх” предметів, порахували, поставили у три ряди по п’ятеро й одного позаду, прочитали “молитву”, запитали, чи “ясно”, і після слова “слєдуй” рушили вперед, услід за представниками “Дальстроя”.
Незабаром прибули в якесь “управлєніє”, там зачекали надворі, потім усіх разом запровадили у коридор. Конвоїри звеліли сісти на підлогу попри стіну в коридорі, як і належиться арештантам, при цьому погрожуючи, якщо хтось встане без дозволу, буде вбитий на місці за “попитку”...
З ними залишився тільки мізерненький вусатий чоловічок, який дуже нетерпеливився.
Відчинилися двері одного з кабінетів, на порозі його став якийсь офіцер і звелів усім зайти до нього. Зайшли. Конвоїри розділилися: один зупинився біля дверей, другий – біля вікна. Люди з’юрмилися трохи збоку від дверей і чекали, коли офіцер займе місце за столом. Той нарешті сів, швидко переглянув “дєла”, що вже лежали на його столі, і почав викликати по одному:
– Прочитай оцю “бумагу” і підпиши, живо!
Анкета виявилася такою самою, яку вчорашні репатріанти вже підписували на Уралі, – про добровільне виселення на шість років без права віддалення від призначеного для проживання місця.
– Але ж ми вже підписувалися на шестирічне виселення ще минулого року, – спробував хтось пояснити. Йшлося про те, що знову пропадав рік.
– Нічого не знаю і знати не хочу, – відповів рішуче начальник. – Підписуй живо і марш звідси! Я не маю часу теревені з вами розводити!
Не було ради. По черзі підходили і, не читаючи змісту “зобов’язання”, підписувалися. Коли підписалися усі, а “дєла” перемандрували з одного кінця стола на інший, офіцер встав і вручив конвоїрові вже готову цидулку з печаткою про “прийом” матеріалу. Конвоїр покрутив у руках папірець, приглянувся, здвигнув плечима і, вимовивши: “Вродє в порядкє”, – кивнув головою товаришеві. Вони вийшли.
Офіцер почав складати документи у шафу в куті, “фашисти” ще стояли скупчені, не знаючи, що їм далі робити.
– Ну а нам тепер куди? – насмілився котрийсь із знову “вільних”.
– Нє майо дєло! Убірайтєсь вон отсюда к... матєрі і нє воняйтє здєсь!
Вийшли. У коридорі назустріч їм піднявся з підлоги ( не було на що сісти) вже знайомий вусатий чоловік і сухо повідомив, що призначений до них інструктором рибальства. Відтепер вони підлягають йому.
Усміхалася навіть непогана перспектива: можна буде, мабуть, скуштувати риби. Хтось таки не витримав:
– А рибу там можна буде їсти?
– Скільки захочете! – відповів усміхаючись інструктор. – Але риба дуже швидко приїдається!
Важко було собі уявити таку щасливу можливість, як споживати риби “скільки захочеш”, ще важче було у це повірити. Але ситим від цього не будеш, наразі треба було вирішити питання з харчами на цей таки день. Метаморфоза – перетворення із невільників у вільних – забрало трохи часу: надходив уже майже полудень. Хотілося їсти таки не на жарт.
Інструктор сказав, що його кликати Григорієм Омеляновичем, прізвище – Маршалко. Він пішов попереду і попровадив усіх у дальстроївську контору, щоб вияснити питання з харчуванням ще на нинішній день. Виявилося, що цього дня усім належиться харчуватися ще у таборі. Що вдієш, треба було вертатися до табору по свій черпак баланди. Маршалко знову, мов гусак, пішов попереду і повів усіх назад у табір.
У зону їх не впустили. Вони прибули сюди без конвою, і черговий прогнав їх від брами на певну відстань, погрожуючи автоматом, якщо наблизяться хоч на один метр до прохідної. Інструктор Григорій Омелянович залишив їх на місці, звелівши не розходитися нікуди, а сам швиденько подався в напрямку Находки.
Минуло чимало часу, сонце почало схилятися до заходу, а Маршалко не повертався. Нарешті він прийшов у супроводі ще одного військового, і вони обидва подалися до табору. Ще через кілька хвилин вийшов із вартовні черговий і гукнув голодних “вольних” до воріт. Відчинили хвіртку прохідної і без перешкод пропустили усіх на територію табору. Під наглядом військового і Маршалка усіх провели у їдальню. Ставна жінка-кухар з червоним, мов обпеченим, лицем, лаючись на чім світ, видала кожному два черпаки баланди – за обід і за вечерю. Хліб не належався. Баталія за баланду була виграна. З табором поквиталися.
Григорій Омелянович Маршалко категорично заборонив називати себе “гражданін начальнік”. Був це перший чоловік, який їм зустрівся протягом часу неволі, що не матерився. Важко було звикнути до вживання іншого титулу. Була це людина дуже маломовна і надзвичайно енергійна.
До вечора залишалося дуже мало часу. Маршалко (чомусь саме прізвище почали вживати його підлеглі, а не ім’я і по батькові) повів усіх у напрямку головного будинку відділу постачання “Дальстроя”. Поки прийшли, то численні кабінети були вже зачинені, а службовці розійшлися домів.
У коридорі великого одноповерхового будинку було багато місця. Маршалко велів усім зачекати і знову кудись побіг щось “пробивати”. Вернувся ні з чим. Почало сутеніти, і він пішов додому, нагадавши, що голодний мов собака. Майбутні рибалки розмістилися на нічліг тут таки у коридорі контори, перевтомлені незвичайним днем, розляглися покотом на голих дошках помитої підлоги і поснули.
Раннім ранком їх почали которгати прибиральниці, які з’явилися тут перші. Вони підмітали і протирали долівку вогкими шматами. Переганяли непрошених гостей з місця на місце і лаялися недобрими словами. Розвиднілося зовсім, починався ще один робочий день. Службовці сходилися на роботу якось усі разом. Вони проходили повз цих людей, котрі лежали біля стіни на рештках якихось ряднин, і не звертали на них ніякої уваги.
Маршалко прийшов одним із перших. Бігав по кабінетах і добивався чогось для майбутніх рибалок, аби вони могли успішно працювати і давати прибуток державі. Добивався так, ніби усе це було потрібне йому особисто. Незабаром мав уже документ на отримання великого намету, брезентового робочого одягу для усіх шістнадцяти майбутніх рибалок і кирзових чобіт. Другий папірець видали на отримання “постелі” – старих мішків-сінників і старих уже, але ще в доброму стані коців. Постільної білизни не передбачалося. Не гаючи часу, пішли на склад і отримали все перераховане, вже вживане, але ще в досить непоганому стані. Навіть кирзаки були мало ношені.
Однак настав ранок, і перше питання, котре належало вирішити негайно, – харчування.. Шістнадцять людей залишилось без їжі, і якось про це ніхто не подумав. Чи, властиво, ніхто не мав безпосереднього обов’язку зайнятися цим. Маршалко думав спочатку запровадити всіх у “комєрчєскую” харчевню, а потім якось вирішиться. Нічого з того не вийшло – ніхто не мав на такий сніданок ні гроша. Заробітків на видобуванню вапняку не вистачало навіть на оплату за баланду і “готель” – барак. День минав швидко, а людський організм, не маючи внутрішніх запасів, відразу ослаб.
Вирішити питання з харчами виявилося більш складно, ніж це міг передбачити навіть бувалий Маршалко: скільки інстанцій треба було оббігати, скільки усіляких папірців-довідок, підписів, дозволів, а разом з тим – принижень треба було зазнати, звертаючись до бездушних, маніакуватих далекосхідних бюрократів. Харчі – питання особливе. Ніхто не брався вирішувати цю справу на свій ризик.
Не лиш Маршалко не знав, як тут зарадити. Цивільне населення країни харчувалося за картковою системою. Картки на харчі можна було отримати тільки від підприємства, де людина працювала. Новоспечені рибалки ще не працювали ніде й офіційно не були зараховані у списки робітників “Дальстроя”. Ці люди не мали нічого: ні місця проживання, ні місця праці, ні будь-яких документів, ні бодай можливості заступитися за себе. Вони й надалі залишалися безправними рабами, за яких мав говорити хтось інший. Тепер це був Маршалко. Вийшли усі на прогріте сонцем повітря перед будинком відділу постачання і очікували Маршалка, який пішов кудись у пошуках начальника, який би вирішив питання харчів для цих людей хоч на сьогодні. Мовчки, покусуючи вуса, стискуючи брудний кашкет у долоні, з прилиплим до чола пасмом волосся бігав з кабінету в кабінет. Всюди отримував однакову відповідь: “нє знаю”, “ето мєня нє касаєтса”, “я етімі вопросамі нє вєдаю”, “нє мєшайтє работать – я занят” і таке інше. До обіду він навіть не встиг вияснити, кого ж це “касаєтса”.
Хтось, однак, знайшовся між цими службовцями, що порадив Маршалкові дарма пороги не оббивати, а написати відповідну заяву самому начальникові Управління і вручити власноручно. Бо, мовляв, “атложат в длінний ящік”. Вручити і не відступати. Добиватися прийому у начальника позачергово, бо день був неприйомний. Хтось навіть написав Маршалкові заяву і навчив, що треба казати.
В обідню пору він сів біля дверей до кабінету начальника Управління і чекав прийому. Начальника ще не було. Тільки-но він з’явився, як невсипущий Маршалко, подолавши останній бар’єр – приймальню з дівчиною-секретарем за письмовим столом, вперше у житті опинився у кабінеті віч-на-віч з таким великим начальником. Подав заяву і пояснив причину, яка змусила його порушити порядок прийому. Начальник пообіцяв “разобратьса”. Звелів зачекати йому за дверима.
Через якийсь час (Маршалкові здавалося, що минула ціла вічність) до кабінету начальника увійшло кілька чоловік, і всі почали обговорювати питання: на якій підставі будуть годувати цих людей? Соціальне становище шістнадцяти осіб не підпадало під жодний параграф у системі карткового харчування. Перше, що вони мали вияснити, – вільні ці люди чи ні? Тоді вже було б легше визначити, з яких фондів їх годувати і за якою нормою. Радились довго. Звернувся начальник по телефону в Управління ГБ. Звідти також не відразу відповіли. Забезпечившись тим, що доповів у відповідні органи про ситуацію, яка склалася, і зрозумівши, шо у цьому випадку буде мати вільну руку, начальник вирішив справу компромісно: виписати харчі зі складу “Дальстроя” за нормою, визначеною для арештантів, але із запасів якісних продуктів, призначених для вільних громадян.
Маленьке “совєщаніє” закінчилося, урядники розійшлися. Через кілька хвилин з кабінету вийшла секретарка і вручила Маршалкові цидулку про видачу харчових продуктів на шістнадцять людей за нормою №... . Залишилося ще виписати їх певну кількість згідно з призначеною нормою. Незабаром Маршалко мав у руках готовий документ, на який “кладовщік” складу “Дальстрой” видасть харчі без перешкод.
Не судилося цього дня майбутнім рибалкам щось попоїсти. Робочий день закінчився, завідувач складу зачинив двері перед самим носом Маршалка, запломбував і, незважаючи на миршавенького прохача з папірцем у руці, пішов собі геть.
Григорій Омелянович Маршалко повернувся до голодних людей ні з чим. Було йому, самому голодному, ніяково перед ними. Зігнув винувато голову і лиш вимовив:
– Не вийшло!
Шістнадцять голодних “фашистів” розтягнули на землі полотно намету, підклали свої пожитки під голови, накрились отриманими коцами і заночували просто неба. Хіба вперше? Бувало й гірше! Однак не спалося. Хотілося їсти.
Їх опікун і добродій Маршалко поплентався додому.
Рано-вранці інструктор рибальства вже був біля своїх людей. Заспокоїв, що тепер буде усе гаразд, тільки треба негайно знайти “транспорт” і після отримання харчів вибиратися на майбутнє місце постою.
Почався трудовий день. прийшов на роботу завскладу. Маршалко взяв із собою кілька добровольців, пішов з ними на склад і отримав належне аж на три дні відразу, враховуючи вчорашній день. “Кладовщік” відважив усе ретельно, Маршалко розписався за харчі і тару, усе забрали з собою, принесли до гурту. Відразу підкріпилися хлібом і соленою кетою, напилися води і відчули себе краще.
Маршалко отримав ще якесь мотуззя і кілька латин для майбутнього рибальського господарства. Перевозити усе це довелося самим, впрягшись у дві двоколісні “біди”. Одні тягнули, інші пхали і так добралися на знайоме вже місце при усті річки Сучан. Скинули усе на рівному березі. Напроти них через ріку красувалася сопка “Сестра”, а трохи праворуч від неї – “Брат”, роз’їджений і вже спотворений кар’єрами.
Інструктор виявився надзвичайно спритним: десь придбав казанки, великий чавунний баняк, ще якусь велику братванку, кілька старих мисок і навіть ложки. Заходилися відразу варити якусь страву, бо їсти хотілося дуже, а сил для роботи не було. Григорій Омелянович подався кудись, не сказавши нічого. Незабаром повернувся, почекав мовчки, поки майбутні рибалки не спорожнили казан, і велів тягнути за собою “біди” знову у напрямку Находки. Та цим разом далеко “їхати” не довелося: невдовзі знайшли нарізані вузькі дошки і лаття на каркас намету. Поскладали усе на двоколісну гарбу-”біду”, прив’язали і потягнули на “базу”, підтримуючи ззаду ці дошки, щоб не волочилися по землі.
До вечора намет був майже готовий. Залишалося тільки викопати рівець навколо і присипати край брезенту намету, щоб не піддувало вітром. Сьогодні мали “право” на дводенну порцію виписаних харчів.
День, наповнений враженнями і задоволенням, що вдалося трохи попоїсти, закінчився. Постелили собі в наметі і заночували. Інструктор вже затемна пішов додому. Цього разу спали так міцно, що навіть не чули, коли вранці він з’явився і почав їх будити.
Сонце вже було високо. Повставали. Пішли до річки і промили заспані очі чистою водою Сучану. Висохли на сонці, бо рушника не мав жоден.
Тим часом призначений кухар уже зварив ріденьку баланду з якісної, не прогнилої, чумизи на сніданок. Відрізав кожному шматок хліба з розрахунку на цілий день – три порції, і люди, міняючись мисками, по черзі поснідали. Маршалко терпляче очікував, поки закінчаться ранковий туалет і трапеза.
Починався перший трудовий день на відносній волі.
Ще таки цього дня на “базу” (так відразу назвали майбутні рибалки місце свого першого постою) катер прибуксував трьох з половиною водотоннажний кунгас на вісім весел і штовхнув його на мілину при березі річки Сучан. Маршалко звелів підтягнути кунгас вище, на пологий берег, і припнути до вбитого у землю кілка. Десять чоловік інструктор запряг у “біду”, і вони поїхали на склад “Дальстроя”, щоб забрати звідти сіті і мотуззя для виготовлення ставних неводів на окуня. Обернули за цілий день три рази на склад і назад, але всього не забрали. Планувалося виготовити два стандартних неводи довжиною 90, шириною 9, глибиною 10-12 метрів. “Стіни” невода мали бути із сіті з очком 32-36 мм, дно – 14 мм. Навіть вантажний автомобіль не зміг би за один раз усе це перевезти. Але про якийсь інший транспорт, крім того двоколісного вегікуля, не могло бути й мови. Тому й перевозили “своє” добро самотужки, на гарбі-”біді”. Гм... Для “оперативного” перевезення трупів під час етапів завжди малася достатня кількість “студебекерів”. Відділ постачання, видно, не розпоряджався таким транспортом, і тому “фашисти” “оперативно” перевозили вантаж згаданими засобами, аж шкіра на них тріщала, аж синіли від натуги.
Харчування, побут і моральний стан у порівнянні з тим, що ці люди пережили дотепер, поліпшилися настільки, що “фашисти” намагалися забути недавнє минуле мов кошмарний, гарячковий сон. Мускульна слабкість відступала, проте, значно повільніше. Втома зборювала відразу після найменшого фізичного напруження. Хотілося спати. Спати і відпочивати. Щоранку вставали з підпухлими очима, якось нерадо бралися до роботи.
Маршалко розумів ситуацію, що склалася, хоч за “непродуктивність” праці його картали кожного дня в Управлінні. Він сам працював більше, ніж усі решта. Якось висловився, ніби сам до себе: “Нічого страшного немає. Прийде час, буде рибка – будуть і сили”. Його загрубілі і потріскані руки свідчили, що дотепер він ще ніколи не був “інструктором”. Працював на найнижчому щаблі суспільства, у якому змушений був проживати. Він не міг, не був призвичаєний сидіти збоку і приглядатися до чужої праці. Бути інструктором рибальської бригади не так то легко. Але приваблювала можливість заробити собі на прожиток трохи легшим способом, позбутися виснажливої і невдячної праці на воді. Значної освіти ця посада не вимагала, а з огляду на те, що “нєзамєнімих людєй нєт”, – всяк годився на керівника, аби тільки “проісхожденіє” і натура відповідали. Саме натури йому й бракувало, але, як кажуть, це річ набута.
Цих бригадників ще треба було навчити, як виготовляти неводи, ловити рибу і довести її до пуття, щоб вона стала товаром і не зіпсувалася.
Поки виготовляли перший невід, на “базу” прибуксували ще один кунгас і звичайну малу кілеву шлюпку з високим носом. Кунгаси і шлюпка були виготовлені з погано пригнаних сирих дощок. Маршалко підганяв до роботи, приходив рано-вранці, будив і квапив людей до вечора.
Коли вже був готовий перший невід, зволікати далі начальство “Дальстроя” не дозволило. Одного ранку прийшов Маршалко і сказав, щоб вісім осіб, яких він назначив, готувалися в дорогу. На кунгас завантажили уже готовий невід, відповідну кількість конопляної і трав’яної линви, прив’язали на довгому шнурку шлюпку на буксир і після сніданку вирушили на веслах від устя Сучану у відкрите море.
Ішли навскіс через бухту в південно-західному напрямку. Вісім веслярів налягали з усієї сили, немащені включини скрипіли, мов татарський віз, а кунгас рухався поволі. Здавалося, стояли на місці. Дерев’яна посудина була так навантажена, що сиділа глибоко у воді. Через шпари просочувалася вода, і Маршалко, сидячи на кормі, однією рукою притримував стерниче весло, а другою вичерпував воду з-під решітки на дні кунгасу. Працювали всі, нікому не було легко.
Одне втішало – море того дня було спокійне.
Веслувати ставало щораз важче. Втомилися, прив’язаний за кунгасом човник також пропускав воду і за одну третину шляху помітно осів. Довелося викинути за борт “кішку” – котвицю, зупинитися і вичерпати воду з шлюпки. Черпали по черзі і разом з тим трохи відпочивали. Згодом знову взялися за весла і рушили в напрямку острова, чи, точніше, у неширокий просмик між материком і островом. Стерничав, зрештою, Маршалко, і тому ніхто не цікавився, куди йшли. Було вже геть після полудня, коли Маршалко знову викинув за борт важкеньку котвицю і звелів перекусити і набратися трохи сил. Тільки тепер відчули справжню втому в тілі від незвичного весла. Маршалко попередив, що у цьому місці треба буде налягти на весла, бо у просмику сильна течія: це сповільнить рух вперед, а на місце слід добратися ще за дня.
Протоку між материком і островом мусили пройти якнайшвидше, аби не зустрітися з кораблем, ба, навіть з катером: кунгас сидів низько, і хвиля могла хлюпнути через борт. Звичайно, півтонни води на такий кунгас – “дрібниця”, але як вичерпати цю воду ковшем на якихось п’ять літрів?
Сонце схилялося до заходу, коли кунгас обігнув останній мис, який зеленим пагорбом виступав у море. Острів зник з очей, рибалки пішли рівним плесом у глиб чудової затоки. Здалека ще нічого не можна було розпізнати на березі, та й люди сиділи за веслами обличчям до моря. Затока охоплена з обох боків високими берегами: з лівого – стрімким скелястим, з правого – більш пологим і вкритим квітами. Ще півгодини повільного ходу, і кунгас черкнув дном по піску. Пахло спрілою морською травою, яку хвиля викинула недавно, зірвавши з дна моря.
Роздумувати, а тим більше – розглядатися не було часу. Негайно приступили до розвантаження. Виладували на берег усе дрібніше, а згодом виволокли головне – готовий невід. Увесь вантаж віднесли на безпечну відстань від берега. Ніхто тоді ще не розумів, навіщо так далеко. Однак Маршалко сухо і малослівно примусив змучених людей тягти волоком важкий невід геть на високе місце на березі. Малося вже під вечір, сонце зникло за обрієм, коли вісім перевтомлених людей і Маршалко витягли на сушу кунгас, вичерпавши з нього рештки води. Тут його перевернули догори дном, вбили у твердий прибережний пісок міцний паль, до якого припняли перевернутий кунгас.
Коли Маршалко впевнився, що все на місці, він не прощаючись почимчикував кудись спати. Видно було, що це місце йому добре знайоме.
Перевтома була такою великою, що вісім веслярів ледве підстелили під себе трохи розгорнений невід, вкрилися привезеними коцами і заснули, голодні, міцним сном.
Ще лиш сонечко виглянуло з-за гори, як Маршалко вже був на місці і которгав кожного, щоб збудити. Важко було це зробити. Якщо звечора люди відчували лиш крайню втому, то сьогодні – сильний біль у кожній кісточці. Лиш всемогутній голод примусив їх підвестися і приготувати щось із привезеної чумизи і гаоляну на сніданок. Раціон хліба на цей день був навіть не розділений і, зрозуміло, збережений. Знайшовся казан, прісна вода збігала веселим струмочком у бухту – закипіло вариво, і незабаром поснідали.
Робота чекала. Треба було негайно виносити рибальські снасті на воду, виготовити крило для невода, приготувати пікулі, витесати з дощок і повертіти поплавки, нашити на борт невода линву з поплавками, законопатити і залити смолою дно кунгасу, коли підсохне... Та головне – виміряти морське дно на визначених місцях, куди мав би проходити окунь, аби перетнути йому дорогу і направити по крилу у матню невода. Це було важке завдання. Треба бути бувалим рибалкою, щоб ці риб’ячі шляхи відгадати. Але Маршалко не дуже тим гризся: такі шляхи вичитувалися на науковій основі. Над побережжям Японського моря літали тепер гідроплани-”кукурузники” і вистежували косяки. Це полегшувало клопіт таких, як Маршалко, і знімало з них відповідальність, якщо риба пішла іншим шляхом і не опинялася у неводі.
Треба було ще вийти на воду з лотом, проміряти дно у визначених місцях, знайти відповідну глибину і розставити буї там, де незабаром належалося розтягнути неводи.
Усе це так. Але люди не могли навіть казанка з бурдою в руках втримати, не те що працювати: мозолясті долоні, були вкриті болючими міхурами від весла. Маршалко усвідомлював, що ці люди не будуть здатні до роботи ні завтра, ні післязавтра. Добрий від природи, з болем дивився на “робітників”, які лежали на сітях мов розкидане недбалою рукою старе дрантя. Лежали голодні: призначений ще вранці кухар відмовився навіть підвестися на ноги. Маршалко заходився сам готувати обід.
Погода стояла тепла, сонячна цілий день. Шлюпка, перевернена догори дном, до полудня підсохла. Маршалко нагодував підлеглих і взявся до роботи сам. Приніс молоток, конопатку, паклю і до вечора майже законопатив дно шлюпки. Вже була надія, що за доброї погоди завтра її можна буде доконопатити і навіть залити розтопленою смолою. Невдалий інструктор конопатив дно шлюпки і турбувався тим, що не зможе пояснити високому начальству в Управлінні, чому затягується вилов риби. Він був з тих людей, що були з дитинства переконані: всякий начальник на те й начальник, аби нічого не розуміти. Боявся, що до нього можуть навіть “прінімать мєри”. В Управлінні, бач, усе просто: є море, у морі – риба. Тобі виділили снасті і робочу силу – подавай нам тепер рибу, багато риби. Якщо не виконуєш, то тільки через – у кращому випадку – злочинне недбальство. План був уже спущений, і його належалося виконувати.
Наступного дня Маршалко прийшов на берег зовсім в іншому настрої. Зустрівшись зі знайомим у Находці, він поділився турботами. Той йому розтлумачив: як буде панькатися з підлеглими, то не виведе кінця ніколи. Та й, з рештою, не дітей же хрестити Маршалкові з якимись “фашистами”. А на нього хіба хтось зважає? Вимагають – і кінець. Треба навчитися з людьми працювати. Без примусу, мовляв, навіть слон робити нічого не буде. А те, що люди ослаблені, то хто нині сильний? Голодні? А хто нині ситий?
Маршалко рішуче розділив роботу між підлеглими, наголошуючи, щоб робота до його повернення була виконана, і пішов з берега геть, залишивши замість себе бригадиром Остапа і звелівши усім виконувати його накази.
Це подіяло, усі зрозуміли, що призначену роботу треба виконувати, послаблення не буде. Свіжоспеченому бригадирові працювати з людьми – не первина, з цим він зіткнувса ще у воєнний час. Маршалко доручив йому бригадирство не випадково: зауважив, що Остап цікавиться рибальством, і зрозумів це по-своєму.
Від того дня Маршалко лиш навідувався на берег, аби перевірити, як справляються з роботою, сам ішов чи їхав при нагоді на “базу” і там гарячково готував новий ставний невід на більшу глибину. Бігав сюди-туди, змарнів ще більше, аж почорнів, і був дратівливий. Але став більш рішучим і губив, чи, може, душив у собі рештки незручності, яка завжди переслідує скромних людей на початку їх кар’єри.
Бухта Чусова, як уже відомо, закінчувалася пляжем із грубої ріні, піску і дрібних черепашин. Далі вона ніби продовжувалася суходолом, подібним на велетенський амфітеатр, незахищений з боку моря. Від води тягнулася майже рівна площа, заглиблена десь на кілометр у сушу, вона лагідно піднімалася вгору і закінчувалася менш-більш стрімким пагорбом. Цей пагорб розкинувся велетенською підковою, що впиралася кінцями в море і закінчувалася високими берегами: стрімким і скелястим ліворуч, лагідним, вкритим жовтавою невибагливою травою, справа. Маленький райський куточок. Тут було значно тепліше, ніж деінде. Рослинність на цьому кам’янистому, покритому тонкою верствою суглинку грунті взагалі була дуже скупа. Деревина майже не росла. Тільки на високім правім боці цієї втисненої у берег низини розкидані були дерева, здатні витримати негоду прибережного клімату.
Рибальський майданчик у цій бухті існував уже довгі роки. Це було видно по тому, що на безпечній відстані від плеса води, куди не сягала хвиля навіть при великому штормі, були споруджені великі бетонні чани. Їх було дев’ять. Кожний вміщав п’ятнадцять тонн води. Чани призначалися для негайної засолки риби. Ніяких споруд біля чанів не було. Тільки серед низини на певній відстані від берега маячіли три могутні сельветки морських гармат, калібр яких міг сягати на око щонайменше двісті міліметрів. Однак це були лишень макети.
Тепер їх закинули зовсім. Виявилося, що сторожа й обслуга для цих “берегових пушок” утримувалася тут донедавна, вже після війни. Важко було повірити в те, що будь-яка розвідка – в першу чергу японська – могла помилитися і прийняти такі споруди за справжні. Помальовані тереновою фарбою, залишені напризволяще, ці опудала розпадалися під дією приморського клімату. Невеличкий потічок прісної води оживляв берег цієї затоки. При потребі його можна було загатити у певному місці і спрямувати воду у чани.
У кутку затоки, у скелі, були видовбані невеличкі приміщення – ДОТи (тривали вогневі точки). Низькі стелі, єдині вікна – поперечні щілини виведені через скалу у бік плеса затоки. ДОТи були вже непотрібні і закинені зовсім. Нічого там не залишалося, крім двох величеньких чавунних, непридатних для вжитку казанів. Тут таки біля казанів була приладнана сталева бляха з круглою дірою – “фаєркою” посередині. Уся ця “кухня” з топками і димарем, виведеним на поверхню, була майстерно задовбана у суцільну скалу. До вогневих точок вели невеличкі кімнатки, пробиті в скалі. Кімнатки, мабуть, служили колись за тимчасові помешкання для обслуги цих ДОТів і “батареї” – липової, розуміється.
Оскільки там не було ні вікон, ні дверей, тільки наскрізні штучні печери, то за зиму туди надуло повно снігу. Усе було ослизле, запліснявіле, вкрите водою. Темно і непривітно, як у льоху.
Зараз-таки після прибуття Маршалко звелів навести лад у тій частині підскальних приміщень, де була кухня, і приготувати їх під майбутні помешкання для себе і для тих, хто ще прибуде. Десь через день він узяв з собою двох людей і повів їх через горбок у прибережний морський дивізіон. З бухти цього дивізіону не було видно. Звідти вони принесли два джагани, заступи і сталеві дрючки – це й був “інструмент” для вичищення “квартіри” від льоду, сміття, каміння і води.
Поки цей “бункер” (чомусь саме так назвали підземне помешкання) ще не вичистили, люди знаходилися піл голим небом.
У таких умовах минуло ще кілька днів: люди працювали, Маршалко мотався на “базу” і назад, Управління вимагало риби в ж е.
Командиром прибережного морського дивізіону був якийсь капітан другого рангу. Проживав він на території, забудованій будиночками для офіцерів і тих, що служили позастроково. Мешкав із жінкою і дітьми окремо. Він був досить розумною людиною, аби усвідомити, яка буде вигода від рибалок, якщо підтримувати з ними добрі стосунки. Тому прислав на берег комсорга дивізіону старшину Василя Плюща, родом десь із Білоцерківщини з-під Києва. Василь був хлопець енергійний і відразу зумів увійти в контакт з бригадиром. З дивізіону доставили відповідну кількість соломи. Виявилося, однак, що навіть на соломі на цій промерзлій скалі неможливо було спати. Тоді командир дозволив узяти поламані залізні ліжка, морячки навіть полагодили їх трохи. На додаток командир запропонував через комсорга користуватися дивізійною лазнею, за попереднім замовленням. Таким чином, було вирішене перше питання – побут. У дивізіоні, натомість, надіялися на те, що рибалки будуть додавати трохи риби до раціону, оскільки військові також постійно недоїдали.
Це була пора року, коли дні стали вже довші від ночей, десь у травні. Люди працювали по кільканадцять годин на добу “для себе”, як казав Маршалко. Були перемучені, хотіли їсти. Ознаки дистрофії – опухлі ноги не стухали, втома наставала після найменшої напруги, будь-яка праця спричиняла страждання. Харчі треба було приносити в мішку аж із Находки, а туди через гору – майже двадцять кілометрів. Мало того добра давали – за арештантською нормою, але якість була значно кращою, на м’ясо часто видавали амурську червону кету. На один раз виписували тільки на три дні. Кожного четвертого дня треба було когось посилати на цілий день за харчами у Находку. До того ж, треба було мати письмовий дозвіл від спецвідділу дивізіону на вихід із розташування військової частини.
Минуло лиш кілька днів від того часу, коли перша група із восьми осіб висадилася у бухті Чусова. За цей час вони встигли приготувати надводну снасть для неводів: поплавки, буї, крило, пікулі тощо. На базі “зішворили”, як любив висловлюватися Маршалко, ще один невід.
Одного погідного дня, коли сонце тільки звернуло з полудня, далеко на плесі відкритого моря з’явився другий кунгас, навантажений ще більше, ніж перший, тільки голови та помах весел маячіли над водою. Наближалися помалу, зайшли у затоку і через якусь годину вже були на березі.
Ці прибилися значно легше. У протоці між островом і материком вони безуспішно боролися з течією, коли проходив повз них якийсь катер. Капітан змилосердився і підбичував їх не тільки у протоці, але довів аж до мису. На березі їм також пощастило: помогли розвантажитися і виволокли кунгас на сухе.
До вечора вони вже також мали ліжка з дивізіону. Тепер продукти звалили в “один котел”, зварили-спожили, що Бог послав, і, заткнувши шпари-стрільниці соломою від протягу, полягали у камінному мішку спати.
Ще сонце не вийшло з-за гори, як Маршалко був уже на березі. Розкоторгав бригадира першого: цього дня очікували приходу дальстроївської “полуторки” з вантажем для рибалок. Мали привезти намет, сіль, дошки, мотуззя і начиння для кухні. Маршалко показав, в якому місці розвантажити і скласти усе добро, котре привезуть, де розкинути намет. Замість бригадира залишив Колю Карпова, невиразну особу, котра невідомо як опинилася між “фашистами”. Коля завжди був старшим на “базі”, коли Маршалко знаходився у затоці Чусова. Після розпоряджень Маршалко звелів бригадирові взяти хліба на цілий день, весла, ніж, лот, дві невеличкі котвиці і, зіпхнувши шлюпку на воду, вони оба вирушили на пошуки дна під невід.
Бригадир веслував, інструктор стернував невеличким веслом. Море ледве гойдалося, шлюпка легко пливла від берега. Незабаром відійшли вже далеченько, Маршалко повернув човен у напрямку острова: там десь була рибальська бригада арештантів-безконвойників, і він хотів довідатися, як у них ловиться окунь. По дорозі проміряли в кількох місцях глибину. Всюди було заглибоко для виготовлених неводів. Затрималися кілька разів, а час минав. Нарешті покинули промірювати глибину і вирушили відкритим морем до бригади “заключонних”.
Вже малося під обідню пору. Руки відмовлялися далі тягти весла, ноги заніміли. Інструктор зауважив це, бо шлюпка майже не рухалася вперед. Припнулися котвицею до місця і почали їсти. Маршалко мав із собою невеличкий щільний саквояжик. Звідти він вийняв шматок хліба, грудочку масла і військову алюмінієву фляжку з “чаєм”. Бригадир витягнув із кишені свою порцію хліба, і почали їсти. Через кілька хвилин Маршалко відколов дрібку масла і мовчки подав бригадирові. Неймовірно – масло цей бачив і їв востаннє наприкінці 1944 року.
Інструктор був людиною непоганої вдачі. Це можна було зауважити ще з самого початку. Та якась невидима сила заморозила у ньому душу і серце, охопила недовір’ям до оточення. Тепер їх було тільки двоє посеред моря, берег майорів за якихось два кілометри. Бригадир пробував кілька разів заговорити з інструктором ще тоді, зранку, лиш відійшли від берега. Не маючи відповіді, замовк. Обличчя Маршалка не розпогодилося ні разу. Дивився тільки навкруг себе, милуючись водним простором: зуби стиснуті, вуса наїжачені, крутив головою, мов прикутий до скелі гриф, – любив простір, любив волю. Німій стихії вірив і поважав її, людям – ні.
Попоїли і повеслували далі. Мовчки. Двоє посеред моря. Бригадир не зауважив, як почали прибиватися до берега, заходячи у затоку. Вискочили обоє, витягли човна на сушу; Маршалко пішов у глиб берега, бригадир залишився на місці. Через якоїсь півгодини Маршалко у супроводі двох арештантів, котрі мали зовсім здоровий вигляд, підійшли, розмовляючи, до берега. Бригадир піднявся з піску, на якому розпростерся, щоб кості трохи відпочили. Виглядав жалюгідно у порівнянні з безконвойними. Бригадирові бракувало саме того єдиного, що у цих місцях ще цінувалося, – сили. То був списаний “фашист”. Арештанти розмовляли тільки з Маршалком. З їх бесіди можна було зрозуміти, що окунь ловиться, хоч не в такій кількості, як було передбачено планом і як хотілося би тим із “Дальстроя”. Вони піднімали іноді до півтори тонни з невода. Маршалко лиш покрутив головою і сказав:
– Ми візьмем більше, ми на ліпшому місці.
– Пашлі! – гукнув інструктор до бригадира, арештанти легко зіпхнули човен у воду, і через кілька хвилин вони вже похитувалися на плесі: бригадир веслував, інструктор керманив.
Почало вечоріти, хоч сонце ще не сховалося за прибережним виступом. Маршалко скерував шлюпку до берега, саме перед мисом, який мали обігнути, аби добратися до свого місця постою. Навколо мису треба було обійти кілометрів п’ять по воді, по суші через горбок було не більше двох. Причалили до берега, витягнули човен на кам’янистий берег, забрали все з собою і подалися мовчки через високий пагорб у напрямку Чусової. Смерклося. Присвічував крадькома місяць. Маршалко пружно ішов вперед. Бригадир, намагаючись встигнути за ним, ледве волочив задубілі ноги. Він ніс весла на одному плечі, а сталеву важку “кішку” – на другому. Весла зв’язати жоден з них не здогадався, тепер вони схрещувалися на плечі під час ходи, і їх треба було постійно поправляти. Маршалко підганяв.
Нарешті зійщли у “свою бухту”. Маршалко кинув бригадирові на прощання: “Я пашол!” – і зник з очей у рідкій прибережній мряці.
Коли бригадир зайшов у “бункер”, там уже спали. В ніс ударив важкий, затхлий сопух від плісняви й онуч. Остап розбудив кухаря. Той подав йому вечірню баланду і маленький кавальчик хліба, пояснивши, що “Вася з’їв твою порцію супу на обід, а за це лишив оцього кусника хліба”. Бригадир думав було відмовитися, але узяв хліб і проковтнув разом із баландою. Ліг спати. Усеньке тіло боліло.
У молодому організмі сили відновлюються швидко. Наступного дня Остапові йти по нерівній місцевості було значно легше, ніж учора ввечері. Маршалко був веселенький, мабуть, десь “смикнув” скляночку спирту чи доброї міцної бражки. У таких випадках він ставав добрішим і самозадоволеним. Видно, не дуже багато від життя йому було потрібно, а зрештою – хто його знає?
Завжди мовчав. І тепер ішов попереду, тихенько насвистуючи якусь мелодію.
 
Наші Друзі: Новини Львова