Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 82829
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Незабаром привели рослу, чорняву, зовсім молоду і здорову дівчину. Мала вона на собі велику зимову хустку з довгими френзлями, зимовий, добре скроєний жупанчик, який їй дуже пасував і не скривав її привабливого, молодого, пружного тіла. Ще не втратила свіжого кольору лиця. Видно, мала добре здоров'я і мусіла прибути швидким етапом зі Львова, не затримуючись довго у Харкові.
Тільки-но опинилися прибулі у бараку, як завідуючий, блиснувши своєю лисиною, тут як тут біля них. Відразу схопив цю дівчину за руку вище ліктя і, не гаючи часу, шарпнув її за собою до своєї кабіни. Дівчина не зрозуміла, про що йдеться, але хамська поведінка незнайомої людини її збентежила. Вона енергійно сіпнулася назад і почервоніла. Напасник не очікував такого спротиву, такої неповаги до себе, не ввічливості до першої особи тут, у його обдротованій імперії. Зовні він не виявив якихось ознак обурення: твердо знав, що буде тільки так, як він захоче. Відпустив руку дівчини і, перехопивши обома руками край хустки, зав'язаної на карку жертви, сильно сіпнув до себе. Дівчина втратила рівновагу і впала на коліна, опершись руками об підлогу. Але лиш на мить. Вона негайно підвелася і готова була оборонятися. Відрухово оглянулася за підтримкою, але навкруги – мертвеччина. Пустота і байдужість усіх, хто був присутній при цій сцені. Це обеззброїло дівчину, жіноча природа потребує підтримки, або хоч співчуття. Не отримала ні одного, ні другого. Одинока у цьому ворожому оточенні. Розгубилася. Очі розширилися і застигли в лякаючій безпорадності.
Завідуючий попрямував у бік своєї кабіни, переставляючи повільно ноги-коріння, загнувши руки за спину. Два прибічники "зава" якось недбало, але впевнено підійшли до розгубленої дівчини, на лиці якої вже встиг відбитися жах, взяли її попід руки, один штовхнув її сильно коліном під зад, і вона, легко пручаючись, пішла в їх супроводі услід за завідуючим, зчезла з ними за ширмою кабіни. Ті двоє відразу вийшли.
Через дві-три хвилини почувся з кабіни пронизливий крик ґвалтованої людини: "Рятунку! Облиште мене! А-а-а!" – крик не вгавав. Крик – докір, крик – безсилля, крик вже усвідомленої програної боротьби.
"Зав", розхристаний, засапаний, виглянув із-за ширми і кинув комусь: "Ану, подсобітє!" Ті, кого це стосувалося –двоє дужих "майстрів" (один із них "днєвальний"), – зникли за ширмою. Ще раз сильний лемент, приглушений стогін – і тишина.
Через якийсь час вийшли з кабіни з видом тріумфаторів завідуючий, його найближчий охоронець "днєвальний" – людина незвичайної фізичної сили, з лицем закінченого морального дегенерата, за ними третій, який поспішив на допомогу шефові у критичний момент.
Решта дівчат ще дотепер стояли, опершись на стовпці, до яких кріпилися перегородки з брудно-сірої тканини. Не зауважено, чи котра з них встигла побувати за занавіскою на прічі котрогось із господарів цього барака. Вони поскидали з себе верхній одяг і почали мити підлогу.
Що було далі з дівчиною-жертвою, що попала в руки цих виродків? Відомо було, що з кабіни "зава" вона не виходила майже до кінця дня. Відомо було, що цілий день туди заходили "на хвильку" по черзі "штатні", виконуючи волю всемогутнього Желіхіна. Ще до вечора – правда це, чи ні? – пущено поголос, що до неї прислали сифілітика. Є підстави цьому вірити, адже й таких хворих в арештантському санітарному бараці не бракувало. Що багата на фантазію голова "зава" чи його дорадників могла додуматися до цього – також нема причин сумніватися.
– Отвяжітє ету, – звернувся Желіхін до решти дівчат, коли вже всі були задоволені, а зграя кримінальних злочинців показала переконуючий приклад вищості своєї благородної крові над всякими там...
На другий день стало відомо, що ця дівчина покінчила з собою. Повісилася у відхідному місці (де ж би більше) на очах у кількох жінок, очевидців. Співчуття вона не викликала до себе ні в кого.
Чи відомо її матері, як пішла зі світу її дитина?
Далі знову усе пішло своїм трибом. Не залишилося й сліду від враження того випадку, коли "божевільна" дівчина спробувала опертися волі бандита. Кожного ранку у барак приходили і розважали тих, котрі і в грош не ставили ні дівчат, ні цілого світу і його моральних надбань.
І кого вони "в принципі" представляли? Над цим варто замислитися. Давно вже.
Остап був тут новою людиною. Оскільки він залишався після нічної зміни ще допомагати Філімонові, то усі ці сцени відбувалися на його очах. Випадок з бунтівною дівчиною також бачив і навіть якось по-своєму відчув. Мав час на роздуми.
Не був у ріднім краю в часі останньої масакри після пересунення фронту на захід, то й багато чого вже не знав, а лиш здогадувався, аналізував, порівнював. Він пам'ятав бравурних хлопців із національного підпілля ще при польській владі. Знав настрої і претензії цього руху. Ніщо не свідчило про те, що ця молодь піде колись на будь-який компроміс у разі невдачі, крім смерті. Ніхто тоді не лякався мученицької смерті і був готовий до неї. Й Остап у цьому не сумнівався. Але для нього була загублена остання ланка ланцюга – перші повоєнні роки. Чому ж би, він таки уявляв собі спустошення, девастанцію, яку вчинили після поразки націоналістичного підпілля. Але головна помилка полягала в тому, що він ще не знав меж, до яких було доведене спустошення моральне. Як груба сила, прокотившись валом по його землі, розчавила живу душу людей, і душа ця тинялася звироднілою калікою по краю. Калікою у різних формах: від доносів, проституції і до цього, що він тут побачив.
В кабінах сиділи і шворили одяг, стачували взуття, робили меблі, майстрували всякі інші прикраси – потрібні і непотрібні –для начальства, яке їх тут завезло і перегримувало тимчасово до відставки на неминучу мученицьку білу смерть на Колимі. Сиділи мовчки, похнюпивши голови, контраки "німецько-українські націоналісти". Прибалтиці, яким смерті мало за те, що чомусь не оцінили добра, яке для них зробили в сороковому році, пішли "проти". На їхніх очах творилося те, що вимагало негайного, рішучого втручання, оборони хоч честі, хоч доброго імені "своїх" дівчат.
Люди, які претендували на завоювання політичної незалежності своєму народові. На їхніх очах творився нечуваний глум над дівчатами, оспіваними в побутових, а потім і в "лісових" піснях. І вони мовчали. І хилили голови так низько, як вимагалося, щоб підкреслити свою непричетність до того, що тут діялося. Дивну позицію зайняли ці "борці за самостійність". Вони становили абсолютну більшість у всіх таборах, як пересильних, так і виробничих, де тільки утримувались політичні в'язні. То була сила. Більш баранячої психології, а разом з тим і такої ж поведінки не притримувався тут ніхто. Адже національний склад у таборах визначився вже від самого початку. Однак про це не належалося чомусь згадувати. Чому? Бо комусь, таки з огляду на відсоток політичних в'язнів у таборах, було це неприємне і небажане з практичної точки зору? Але ж забирали з дому, судили і відставляли сюди виключно на підставі національної ознаки. А що вже говорити про жіночі політичні табори?
Отож, важко було собі уявити, щоб ці люди, молоді люди, борці до загину, притримувалися такого пасивного ставлення до всього, що торкалося їхнього загального буття у таборах, їхньої національної честі, киненої тут на наругу під ноги желіхіних і компанії, а саме честь – це єдине, що можна було тут ще боронити, і боронити успішно.
Після таких розваг Остап завжди скаженів зі стиду. Стидався за всіх разом: хлопців і дівчат. Цвіт народу гинув, потоптаний під стопою бузувіра. Його народу, його бідного народу. Був ще настільки недосвідчений у цих обставинах, що дотримувався думки тих, котрі пояснювали таке становище як локальне, про яке вищі інстанції нічого не знали.
Мусіли щось думати про це й інші свідки спотворення людської гідності. Мусіли якось виправдувати своє "ніяке" ставлення до того, що робилося на їх очах. Чому вони не втручалися? Чому дівчата не брали до уваги того, що все відбувається у присутності тих, з якими разом вони знаходяться у Находці за спільну "справу"?
"Доходяга" Остап також шукав виправдання для себе, що не рішався хоч словами присоромити "шалав" за їхню поведінку. Він був тільки кістяк, обтягнений тонкою безбарвною шкірою; ніяк не міг позбутися пухлини ніг, і ці ноги дотепер створювали враження валянок з блискучою поверхнею і короткими товстенькими пальчиками; він до цього призвичаївся, не звертав уваги. Але здатність думати і робити висновки вже віднайшов. Дурив себе тим, що то справа "партійна", він не має до цього прямого відношення.
А що могли протиставити цьому Філімони чи Владаси, хоч їх тут було кількісно значно більше? Свідомість? "Своє" право моралізувати "своїх" дівчат? Відповідальністю одиниці за честь загалу?
Остап, попросту, був новичком у цих справах. Він навіть не підозрював, що на початок 1947 року з "буржуазною європейською мораллю" на занятих теренах було вже практично закінчено. Наступила епоха вільної, розкутої, необумовленої національними, расовими чи іншими забобонами "любові". Ніжний цвіт швидко гине при перших ознаках негоди. Тут, у Находці, йому прийшлося просвітитися у цій ділянці суспільних відносин, суспільного співжиття.
Якось Остап спробував зачепити це питання у бесіді з Філімоном. Висловив йому недвозначний докір за байдуже ставлення до такого приниження гідності "наших" дівчат. Владас підняв відразу голову від шитва і зміряв Остапа довгим, невиразним поглядом. Губи затиснув до посиніння.
Філімон виявився більш практичним, більш тверезим. Він дуже легко (умів це робити) пояснював:
–Нехай не йдуть сюди! Самі лізуть, а я маю за них голову під сокиру пхати?! Най би її мама була навчила. Вони що, не знають, де і чого лізуть? Якби-с міг подивитися, що робиться в гарнізоні... Силоміць їх ніхто не тягне! Видиш, як тут морди відвертають?..
– Але ж не про них особисто розходиться, бо ...
– Бо що? – перервав Остапа Філімон. –Знаю добре, що маєш на мисли! Скажи її, то вона тобі таке відповість... відразу замкнешся! Та тебе що, бабусі з-під спідниці витягнули?
Філімон був неспокійний, нервувався. Тільки тепер можна було зауважити, що йому не "все одно". Боліло і його серце, але якось по-своєму.
Доводи Філімона були логічні, обгрунтовані, факти незаперечні. Але якісь не переконливі. Десь ген у глибині душі Остап ще більше не погоджувався з таким тлумаченням того, що він тут бачив і чув.
Філімон робив ту саму помилку, яку допускав у судженні про селян: опинившись у лісі, він бачив лиш криві дерева, сухі гілляки, дупла, поріст молодої деревини, яка не мала сили виставити свій вершок до сонця і. пригнічена, ниділа, всихала. Та не бачив самого лісу. Не бачив його краси, не чув його привабливого гомону, не відчув пахощів, принади. Не зрозумів його привітності, його непідступності. А разом з тим – його могутності. Не збагнув, який практичний хосен криється у дебрах прохолодного бору, яке джерело життя і ліки для тілесних і душевних ран. Тепер ось виносив осуд дівчатам. Так, те, що він твердив, була правда, але гола, стерильна, а значить – неприродна, штучна правда.
Складна простота усього, що виростає просто на землі, була незрозуміла не тільки Філімонові. Сільське населення становило основу народу. Неправда, що існувало ще якесь розшарування – підстава для виникнення якихось суперечностей між людьми. Недруги цього страдницького народу випучують окремі недоліки – ними ж таки спричинені, – щоб позбавити його притягаючої сили, його єдності. Філімон зачепився на той гачок, тепер не був здатен критично відноситися до "впертих фактів". Не розумів, що надбання свого народу треба боронити таким, яким воно є, – в цілості, без порушення його природної структури.
Стихійна руйнуюча сила прокотилася по цьому краю, понівечила його віковічні надбання у побуті, звичаях, традиціях. Внесла розтління у формі так званого "прогресу", який полягав на тому, щоб відмовитися від свого "старого" і прийняти "нове" чуже.
Філімоми вже чітко зауважили те своє "погане", але воно приросло до їх живої душі, відірвати його – спричиняло біль.
Підходила весна.
Охотське море заціпила крига. Про етапи на Колиму в найближчому часі не могло бути ще мови. Люди байдикували, смертність припинилася. Лиш в арештантському секторі "урки" час від часу зводили між собою якісь порахунки і різалися на смерть. Між "фашистами" панував відносний спокій. Етапи припинилися відразу, тільки-но кількість людей за частоколом врівноважилася масі для завантаження нутра корабля на один рейс.
Стало відомо, що Ваніно почав приймати етапи, а бухта Находка ліквідується, як пересильний табір. Хто ще був у Находці, чувся щасливим: про Ваніно ходили жахливі чутки.
Порція людей на такий корабель, як "Ногін", сягала п'яти тисяч голів. Частину невільників утримували для обслуги самих таборів і для похідних робіт у самій Находці. Взимку і ці не мали повного навантаження – море "стало". Таких також начислювалося біля півтори тисячі людей. Політичних на роботу не залишали. Тому "проізводствєнная" зона була заповнена тільки арештантами. Загальна кількість невільного народу становила на той час у Находці до шість – сім тисяч осіб. Приблизно тридцять відсотків з цього – жінки: як політичні, так і побутові.
Приморські відлиги і мряки зжирали швидко сніг, хоч його тут було багато. Весна у цих місцях буває дуже неприємною, вогкою і пронизливою. Постійний зимний вітер з відкритого моря прошивав наскрізь лихеньку одежинку невільника, корчив худе тіло. Тривалий голод і блощиці були тут постійними.
У цьому зборищі усякого народу десь загубилися рештки представників першого табору в Мюльбергу, тобто з РОА. Десь хтось мусів ще жити, але слід від цих людей тут губився остаточно. Ніхто ніким і нічим не цікавився, всяк шукав захисту від холоду, голоду, думав про якесь місце на нарах. Знову виникло питання про взуття. Табір розміщався на рівному місці, від чого тут було завжди дуже мокро. Люди почали хворіти. Допомоги з боку табірної медицини не було ніякої, хоч офіційно ніби й існував "медпункт". У бараках між несудженими "фашистами" були свої "лєпіли", котрі мали якісь порошки, червоний і білий стрептоцид, навіть часом вату і йод. Вистачало цього всього тільки на якусь незначну кількість потребуючих, тому мало хто користав з цього. Сукроватили запущені рани, не гоїлися надокучливі чиряки і боляки. Хворих на вечірню перевірку не виганяли, баланду подавали на нари – хворій собі скільки заманеться. З приходом весни почав людей косити шкорбут.
Як не спалося усім начальникам, відповідальним за доставку живого матеріалу з Находки до Нагаєва, – можна собі лиш уявити.
Згідно з величною програмою освоєння Колими і Чукотки у перші роки після війни, туди належалося переправити мільйони людей. Десь в архівах залягли "накреслені" плани цього грандіозного підйому народних мас на нечуваний дотепер подвиг. Чи міг ще якийсь народ собі таке дозволити? І це робилося тепер. Тільки тепер. І більш ніколи. "Геніальний задум" опирався на зовсім реальну, авантюрну основу: "под шумок" післявоєнної плутанини і безладдя в краю й інших європейських країнах. Великий "слуга народів" не був таким тупаком, як це тепер може комусь здатися. Він знав: зараз усі народи поскручувалися мов пси, вилизуючи рани, завдані в сутичках з німецькими вовками. Дехто – в тому числі і він, "рідний батько", – підраховували зиск, надбаний на трупах мільйонів людей. Хто рахував гроші, а він рахував ще й славу. Якраз славу. Любив небіжчик, щоб його хвалили, робив, бідачисько, усе, щоб на це заслужити. Тепер п'яний від крові генералісимус вирішив похмелитися ще порцією жертв. Нинішнє похмілля мусіло відповідати вчорашній пиятиці, – хто ж би на його місці погодився на менше? Усе мусіло бути "грандіозне", як він сам. І ось Колима. Аж тепер! За один раз! Як "Біломорканал". Ану? У скільки разів тепер більше, ніж цей, тепер уже забутий, Біломорканал? Війна виявилася такою вдалою, що не всякий міг це відразу зрозуміти. Вона виявила стільки негодящого, бракованого елементу в народі, що тільки встигай лопатою загрібати. Добро би мати достатню кількість робітників з цими лопатами. Він знав також, що робітники для цього є. Не таких то вже й спеціалістів на таке діло треба. То ж не меблі робити. Он, такі спеціалісти за дротами в маленькій зоні обслуговують аж дві верстви паразитів: арештантів-бандитів і начальників. Начальники, саме начальники потрібні. Вони мусять мати щось від свою вождя. Перша якість: мають бути за професією "ніхто". Ні орати, ні сіяти, а – начальник. Друга: не мати власної волі, а мати страх. Третя: відчувати "в принципі", не звертати уваги на мільйон людей сюди, мільйон – туди. "В принципі", після війни всякого можна було зарахувати до забракованого елементу між народом (генеральна репетиція була проведена ще до війни). Люди самі розділилися мов на шахівниці: на білі і чорні. Тільки розстав і грай. Фігури абсолютно однакові, ідентичні. Тільки одні білі, а другі чорні. На шахівниці завжди фігури програють, білі вони чи чорні. Виграє гравець. Котрийсь один із двох. Хтось мусить і програти. Отже, можна однаково як програти, так і виграти. Тоді генералісимус (на те він і генералісимус), не маючи собі рівного партнера, відсунув усіх і, розставивши людей-фігури, почав грати сам із собою. Білі чи чорні – партія виграна, круть чи верть. На Колимі мали зійти з шахівниці одні і другі фігури. Перші ходи були вже зроблені, гравець увійшов в азарт.
Ось чому не спалося начальникам, відповідальним за доставку "кадрів" з Находки до Нагаєва. Був якраз їх хід.
Навігація мала наступити ще не так скоро, але підготувати людей для завантаження у трюми належалося вже тепер з двох причин: треба було вибрати достатню кількість "штук", вміру відгодованих і витривалих, щоб вистачило на "ходку" через море, аби не вмерли в дорозі. Адже дотепер якось так виходило, що щонайменше 25-30 процентів живого вантажу – людей ириходилося в дорозі викидати за борт. Кашалоти, може, й були задоволені такими подарунками, однак вище начальство не дуже хвалило за таку безгосподарність. Ганяти транспорт порожняком – нерентабельне. Вмирати – вмирай собі на здоров'ячко, але не в той час, коли ти потрібний для рахунку.
Населення голодувало від західних кордонів і до Тихого океану. А тут, можна сказати, харчі викидали на вітер. Бо що значить прогодувати такого контракте від перших пересилок до Находки, у Находці ще "підгодувати" (так і вважали, що тут реконвалесцент) і врешті викинути в Охотське море? Та й Колима вже давно давала дешеву продукцію, вимагала живої сили.
Отож, у столовій пересилки визначено місце комісовки. Прибула комісія. Вона складалася з трьох дебелих жінок у білих халатах, мабуть, лікарі, і двох офіцерів. Завдання – відібрати людей, як сказано, здатних подолати шлях через море і не вмерти.
У столовці біля самої сцени-підмостка поставили довгий стіл. На столі – велика стопа "Дєл" (кожний мав своє "Дєло", хоч і не суджений). З бараків почали викликати по 50 осіб і заганяти в столовку. Викликали, зрозуміло, тих, на кого мали під руками "Дєло". Усіх ставили біля роздаточного вікна і веліли знімати одежину аж до повної наготи. Командували приставлені для цього "надзіратєлі". Комісовка проводилася не вперше, отже були вироблені вже відповідні правила, малися навики. По три особи проходили до жінок, тут оберталися плечима, "доктор" лапала пальцями шкіру на половинці сідалиці і старалася відтягнути її від кістки. Якщо шкіра ще відставала від маслака, то "штука" вважалася достатньо відгодованою, щоб без обави послати у трюм. Потім треба було пройти назад до роздаточного вікна під гострим, оцінюючим поглядом комісії. І тільки тоді людина вважалася "комісованою". Тільки тоді "доктор" поверталася до писаря і веліла ставити "птічку", або підкреслити червоним олівцем "фамілію" у списку, який складався на місці, відразу, в процесі перегляду людей. Майже усі отримали оцінку "годен". Та інакше й бути не могло.
Саме тут побачили себе рештки уральського етапу. Бо списки і "Дєла" зберігалися окремо на кожну групу приетапованих до Находки людей. Гарне було те видовище. Щось подібне важко собі навіть уявити: практично голі скелети, обтягнені тоненькою шкірою, і тільки ноги нижче колін товсті, налиті і блискучі, мов відшліфовані. Кістляві, гудзуваті, тоненькі карки, глибокі ями біля ключиць, гострі плечі. Тонкі пищалі рук з неприродно товстими гудзами ліктів висіли далеко від ребер... І все ж, то були ще люди. Плекалася надія, що їх у такому стані можна буде доставити в Нагаєво. Зовнішній вигляд такої людини ще не свідчив про безнадійність і недоцільність етапу її на Колиму. Ще "годен". Такого відмічали в списку синім кінцем олівця. Якщо людина йшла мов п'яна, а очі були затягнені мрякою, то на такому смерть уже поставила свою печать, – цього прізвище підкреслювали червоним кінцем олівця.
Вправне око, натренована рука і якесь внутрішнє відчуття доктора безпомилково сортували людей на придатних і непридатних, спроможних пережити у трюмі шлях через Охотське море. Чи дійсно "безпомилково"? Так, дійсно, вони не помилялися, вони ніколи не помилялися. Хто у відкритому морі "дав дуба", то він зробив це навмисне. Сказано – контра (проти). Такий усе робить наперекір. Або, скажімо, той, кою відмітили червоним. А він потім не вмер. Так таки взяв та й не вибув "єстєствєнной..." Ну, що на такого скажеш? Фашист, і тільки.
Остапа відмітили червоним кінцем олівця.
Комісія працювала у кожній зоні табору: "фашистській", арештантській, політичних в'язнів (їх почали тоді вже потрохи відділяти від побутових злочинців) і жіночій. Кількість, звичайно, була набрана, залишилося тільки сформувати всіх у загони і розділити відповідно документи.
Із кількох десятків власовців ще таки призначили частину на етап. Чи вони пережили? Мусів хтось пережити. "Не може бути, щоб так таки – до одного!.." – сказав (як не було давно!) доктор Козловський на Уралі.
На цьому можна було б і поставити крапку в історії людей, котрі обдурили долю, залишилися живі після війни і вірили, – так, вірили! – що доблендають до рідного порога.
Війна почалася для них тільки у травні 1945 року. Вони похоронили по черзі Віру, Надію і Любов, а потім через муки –до втрати останнього проблиску відчуття і довга смерть. Ще залишилися оці кістяки, мов докір (кому?), із зірубілою, потрісканою шкірою на боках від голих нар.
Пересильний табір "Находка", як відправний пункт забракованого населення на Колиму і Чукотку, був законсервований остаточно па переломі 1946-1947 року. Останній етап підготували весною 1947 року і відставили першим рейсом, тільки відкрилася навігація на Охотському морі.
Розбудовано тимчасом величезний пересильний комплекс в Сов-Гавані, порт Ваніно. Туди скеровували відтепер усі етапи, призначені для залюднення мертвої, мов місячна поверхня, Колими. Правда, Колима до того часу вже бачила людей. Берег у районі Магадана можна було навіть вважати заселеним. Дорога, побудована рівно на північ від самого берега моря, сягала на той час до річки Колима, не доходячи до Сеймчана. Дорогу пробивали далі у західному напрямку до річки Індигірки, з наміром зв'язати багаті на копалини райони Оймякона і Сеймчана. Без перебільшення можна сказати, що кожний квадратний метр того шляху був заплачений життям людини.
Тоді, та ще й довго опісля, про "корінне" населення Колими не могло бути й мови. Оскільки ніхто не хотів добровільно туди переселятися, то можновладці, хворі на гігантоманію, вирішили заселити Колиму силоміць. Треба було лиш знайти відповідних людей. Очевидно, це мусіли бути злочинці, щоб мати право застосувати над ними насильство. А щоб було їх вдосталь, треба було творити злочинців штучно.
При сприятливих обставинах ідеологічної нетерпимості можна було завжди населення переполовинити на задоволених і незадоволених. За принципом: "Бил би чєловєк, – "дело" найдьотся"! Люди – "задоволені" і "незадоволені" – навіть не уявляли собі, у яку катавасію вони вгодили. Шалений буревій політичної нагінки захопив усіх: від неписьменного казаха до Ягоди і Єжова – кожний, як знаємо, не був певний свого завтрашнього дня. Це зрозуміли, але було вже запізно.
Війна вирішила питання кардинально на користь апетиту найбільшого з великих. Те населення, котре опинилося під окупацією, було тепер під прицілом. Цього ніхто не тільки не скривав, це афішувалося і стало об'єктом пропагандистських центрів, для вияснення ступеня зіпсутості цього населення. А раз так, то з тими людьми можна було чинити як з політичними злочинцями. Хто коли замислювався над питанням: що таке "політичний" злочинець? Хто може сьогодні достатньо зрозуміло визначити цей термін?
Пошукаємо тепер місця мільйонам людей, жертвам найпідлішої змови трьох осіб під кінець війни, які цинічно, без практичної потреби (не кажучи вже без сумління) згноїли тих людей. Між ними першими – РОА.
Десь кінець квітня, або початок травня 1947 року.
Принишк комплекс пересильних таборів у Находці. Дуже вдало й оперативно підготовлений етап, останній етап на Колиму із Находки, чекав своєї черги. Чекав приходу старого, запущеного, заіржавленого корабля – посудини, яка цей етап туди доставить.
Начальство врахувало (як завжди) кожну подробицю успішного поступового вирішення наступного завдання: ліквідації пересилки для невільників на Колиму і Чукотку. Генеральна лінія виконувалася з надвишкою. Усе йшло на лад. "Дальстрой" (комплексна організація, котра керувала усією господарчою системою на Далекому Сході), перевиконував плани під кожним оглядом. Добре справа йшла також і з перенесенням ринку рабів у більш затишне місце – з Находки у порт Ваніно. На місці залишалися тільки необхідні виробничі табори. Начальство розкошувало: адже людей було багато, усі під руками.
На незначну кількість доходяг, котрих залишила "комісія" на цьому березі, ніхто вже не звертав уваги. Вони "по плану" мали вибути "єстествєнной" ... у найближчому часі. Цих 25-30 осіб перегнали у виробничу арештантську зону і навіть не виділили їм місця на нарах у котромусь із бараків. На кухні їх таки вписали в особовий склад для гарантійного харчування. Вони перебували тут тимчасово. Простакуваті і незлобні від природи арештанти поставилися до дох одяг навіть непогано. Кожному десь дали місце на нарах чи під нарами і не глумилися над ними. Називали їх тепер постійно "фашисти", не прив'язуючи до цього слова ще якогось значення. На кухні їм давали черпак баланди, як і належалося, "хлєборєз" угощав кожного дня порцією табірного малая-хліба, який був значно кращий за якістю, ніж дотепер у зоні пересилки.
Вешталися доходяги-"фашисти" поміж бараками, споглядаючи на весняне приморське сонечко. Мерзли ще ранками і грілися вдень. Щулилися під свіжим вітерцем, який подував від моря. Між ними – ще кілька свідків ліквідації дивізії, котра склала зброю до стіп американської армії 13 травня 1945 року. То були "останні" під кожним оглядом: знесилені, викінчені, нікчемні, без претензій і без перспектив, з притупленою психікою люди. Люди? Чи то були ще люди?
Саме ці залишки всіляких представників найпоганіших, декласованих елементів, а між ними ще й кілька власовців, не дозволяють поставити "останню" крапку після "останнього" речення. Бо й останнього речення не скажеш – ще живуть. Ще не всі викреслені зі списків на кухні.
На цей раз можна б зробити легенький докір начальникам, що не забезпечили сподівань "медииинської комісії": це ж бо були (хто ж вони були?) ті, прізвища котрих підкреслені червоним кінцем олівця, їх "списали" і з гуманних побуджень не позбавили черпака баланди. І вони, самі не відаючи чому, животіли собі далі. Пили воду, пухли, спласали, пухли знову і – жили. Шкорбут повибивав їм геть зуби, а вони не вмирали. Винуваті таки начальники. Оця застаріла хвороба: не доводити нічого до кінця. Посіють, а не зберуть, думають, а не додумають. Тепер списали і забули. Тепер не поставиш останньої крапки після останнього речення...
Ще кілька свідків безглуздого кінця, у який потрапили необачні (чи вже й такі необачні?) "власовці", опинилися незабаром у трюмах "Ногіна". По дорозі до Нагаєва їх майже всіх викинули за борт. Неспокійні води Охотського моря виконали над ними і над усім, що сталося на шляху від Карлових Вар аж сюди, останній reguiem. Так була вирішена справа якоїсь частини питання післявоєнного часу.
Хто ж були ті люди? Може, то були класові вороги? І їх належалося таким (чомусь якраз таким) способом знищити? Непоправні буржуа, родовиті дідичі, що не хочуть нізащо віддати награбоване майно? Чи, може, – власники підприємств, визискувачі чужої праці, чужого поту, кровопивці, яких так залюбки називали в'їдливим словом: "експлуататори"? А може, звичайні насильники і вбивці? У кожному випадку, будь-щобудь, їх належалося судити.
Може, то були воєнні злочинці? Бо кажуть, що й такі бувають. А що таке воєнні злочинці? Чи людина взагалі може чинити згідно з власним мисленням у воєнний час? А якщо може, то хто?
Хто його питав, цього "злочинця", чи йому подобається, що його забирають із дому і посилають на насильну смерть "найвищі" чи "найсвятіші" ідеї? Бо усе тут починається із цього префікса "най": най-могутніший, наймудріший, найбільший – най..., най..., най... – до божевілля, до отупіння, до цілковитої деградації здорового глузду.
Залишимо в спокою білоруського дядька Овчевіча чи горьковчанина Чіріхіна, які спільно розділили куцу долю, виділену їм якимсь "най-". Не питаймо й дитину, котру зеленою забрали на роботу, а там хлопця мобілізували в "істинно рускую" армію. Що може сказати кадровий солдат, який "брав" Польщу, Прибалтику, залишився живий після "фінської", поки не опинився у німецькому полоні? Не будемо. Ці ніколи нічого не вирішували і тому від них нічого ніколи не залежало навіть у їх власному житті. Ми запитаємо тих, котрим вистачає амбіції називати себе людьми і вони чинять згідно зі своїми амбіціями, як їм підказує їх "краще" розвинене мислення. Ми запитаємо черчілів, рузвельтів, сталінів: чим керувалися вони, коли вирішували долю мільйонів людей, котрі пережили війну? Вирішили між іншим, миттю, не долічивши навіть цигарки. "Сильні люди?!" "Сильний" керується розумом, доцільністю діяльності. "Людина" керується тим, що їй властиве: гуманністю, сумлінням, людяністю, жалем, вирозумінням та й співчуттям – чому б ні. Пусті, гучні слова? Так, визнаємо. То ж "зброя слабих". А ми... Чим же вони керувалися? Чим?
Чи усвідомили сатрапи Сталіна, що вони зіпсували, знівечили не тих кілька чи кільканадцять мільйонів мучеників – вони зіпсували увесь народ. Розбестили його, привчили до рабства як до чогось нормального. Чи врахували, які будуть наслідки для грядущих поколінь?
Ждемо ласки від ЧАСУ.




КНИГА ІІ


Розділ I. ТАМ, ДЕ ГУБЛЯТЬСЯ СЛІДИ...

Весняної пори, десь наприкінці квітня 1947 року, вивели з пересильного табору “Находка” близько двадцяти осіб. За брамою їх прийняв конвой із трьох червонопогонників. Черговий по зоні, старшина з “надзорслужби”, вийшов за ними із старостою зони, який передав начальникові конвою “дєла” на кожного з тих, кого вивели за ворота “с вєщамі”. Начальник конвою зробив перекличку згідно з поданим списком, потім звірив з прізвищами в “дєлах”, по-господарськи перев’язав папери навхрест шнурком і, ніби вчинив ласку, промовив до чергового: “Ладно, сходітса!”. Потім звернувся до конвоїрів, що стояли з ПеПешками трохи збоку і смирно покурювали “козью ножку”: “Пашлі!” – і з паперами під пахвою пішов попереду. “Слєдуй!” – кинув котрийсь із конвоїрів групі людей, яких щойно вивели із табору. Люди понуро рушили слабкими ногам услід за начальником конвою. Цього разу чомусь обійшлося без наставлення: як належить себе поводити в дорозі, щоб конвой не був змушений стріляти без попередження. Відійшли від брами і зникли у напрямку моря.
Випадковий спостерігач міг би лиш зауважити, що це не була бригада, яку вели на роботу. Люди мали надто виснажений вигляд. Збайдужілі до всього, вимарнілі до кісток, йшли наче сліпці. Ненавмисне штовхалися, налазили один на одного, ніби дорога була завузька для них. Ішли мовчки. Куди ж провадили цих доходяг і яка могла бути ще користь із них на роботі?
То були такі популярні і бажані для розвитку народного господарства, уражені проказою фашизму, “контраки”. То були ті, що не заслужили собі навіть на те, аби їх судили. Хоч про людське око. Під час останньої комісовки перед формуванням етапу, призначеного на Колиму, їх прізвища в списках підкреслили червоним олівцем, попросту “списали” (буває всяко), тепер вони не мали місця у пересильному таборі. Оскільки вони вперто не вмирали, то їх вивели із пересильного табору. Бо етапники отримували “усілєнноє” – харчі, які цим людям не належалися. Будемо справедливі: “фашисти” за кілька тижнів після комісовки навіть трохи прийшли до себе, були у кращому фізичному стані, ніж до комісовки.
Світило сонечко, навіть пригрівало, та з моря віяв неприємний бриз і пронизував лихеньку одежинку тих марних тіл, позбавлених власного тепла.
На рівному місці, ген на березі моря, знаходився невеличкий арештантський жіночий табір. У ньому могло розміститися десь зо триста жінок.
Сюди й пригнали доходяг із арештантської зони пересильного табору “Находка”. Справа, видно, була залагоджена наперед, бо черговий відразу приняв і людей, і особисті справи на них без зайвих формальностей. Тут-таки, перед брамою, два представники влади підписали акт про “сдачу-прийом”, і доходяг пропустили по одному через хвіртку прохідної у зону табору.
Новоприбулих черговий провів відразу у правий кут табору таки біля дротів “запрєтки”, де був відгороджений від решти території ЗУР. У ЗУРі звичайно був барак-ізолятор. Тут і примостили прибулих.
Табір був обведений колючим дротом, а не частоколом. Мабуть, тому, що знаходився далеченько від людських очей, ніхто не міг спостерігати “секретів” життя жінок-арештанток.
ОЛП мав якийсь там номер і назву – це безперечно, але ніхто із доходяг цього не зауважив, бо навіть голови не підняв, щоб прочитати це на арці над брамою ЗУР, а в ньому БУР мали чисто символічне значення: навіть засувів ніяких не було у тому місці, де мала бути хвіртка. Огорожа навколо ЗУРу була продірявлена. Може, виламували потроху цей дріт на гвіздки для внутрітабірних потреб.
У приміщенні барака – “секції”, куди привели “фашистів”, було порівняно чисто. На нарах – худенькі сінники, напхані жорсткою травою із прилеглої до табору території. Більше нічого, якщо не брати до уваги постійних мешканців – блошиць.
Доходяги поклали “речі” під голови й поснули на нарах.
Дивна психологія людини у стані крайньої нужди: майже кожний придбав у зоні пересилки якесь “майно”. Кожен мав із собою вузлика, а в ньому – щось таке, що не завжди вдається визначити його вартість і призначення. Ледве чи у цьому криється якась загадка. Людина вже за своєю природою потребує мати якісь особисті речі для щоденного вжитку, так би мовити “приватну власність”. Цим, мабуть, спростовується твердження, що можна, і є сенс, позбавити людину прагнення до посідання власності. Повернути її назад до стану тварини, якій нічого не треба. Адже бачимо: прибиті морально, піддані відповідній обробці, щоб “видалити” з них навіть поняття про щось “моє” (вже мали усе спільне: табір, барак, нари, блощиці, нужду, голод, нарешті, спільну яму у спільній безвісті) доходяги все ж намагалися зберегти “економічну незалежність”.
Під вечір табір ожив. Жінки поверталися з роботи – біля брами зчинився галас: їх ще обшукували наглядачі із внутрітабірної служби. Обмацували безцеремонно, чи вони, бува, не несуть у табір чогось недозволеного. Жінки кричали мов навіжені і лаяли “псів” такою нецензурщиною, що їм міг би позаздрити бувалий урка.
Після баланди у секцію БУРу забігла ціла ватага порівняно молодих жінок – подивитися на “мужічкоф”. Яке було розчарування, коли вони побачили доходяг, які на ніщо не звертали уваги і навіть не вставали з нар при їх появі.
– Я ж вам казала, що сюди не поселять “полноценних мужікоф”, – цокотіла якась балакуча молодиця.
Видно, знали наперед про те, що до них у табір поселять чоловіків, і очікували цього.
– Їх треба трохи відгодувати, – підкинула думку одна.
– Дура, – заперечила їй інша, – думаєш, що їх так тобі і залишать на потіху? А ось – не хочеш?! – і показала багатозначний жест рукою по самий лікоть.
– Все одно треба їх якось трохи підтримувати, бо поздихають. Шкода, люди ж таки! – висловила думку котрась із більш розсудливих жінок.
Погомоніли та й розійшлися.
Ще цього таки вечора жінки принесли дерев’яну мірничку з густою баландою, трохи сухарів, риби і дрібку цукру для всіх. Розділили кожному порівну, замість гостинця. Баланда була з табірної норми, решта – напевно, з пакунків з дому, а може, й щось із “скомбінованого” на місці: жінкам це легше.
“Фашистів” не виводили на роботу ще цілих два дні. За цей короткий час вони трохи оговтались. Жінки носили їм усе, що могли десь урвати. На четвертий день вивели всіх на роботу, залишивши у бараці лиш чергового.
Що ж то була за робота?
У бухту “Находка” впадала річка Сучан. Лівий берег її виступав далеко в море, правий – пологий і рівний, втиснений морем у суходіл, започатковував саму бухту з північно-східного боку. Лівий берег річки Сучан закінчувався високою конусоподібною горою з гострим шпилем. Цю гору називали “Сестра”. Поруч із “Сестрою” знаходилася значно менша гора “Брат”, неправильної конфігурації грунь. Обидві ці гори служили захистом для бухти і являли собою чудовий вінець, ніби корону кінцевого бігу річки Сучан.
Отож гору “Брат” прорізали у кількох місцях глибокими кар’єрами, де й ламали вапняк і ладували його на баржі, відправляючи у різні напрямки для випалу на вапно.
В одній із таких каменоломень працювали жінки із відомого вже табору. Сюди вивели на роботу й “фашистів”.
Якась “організація” трощила гору “Брат” з іншого боку силами арештантів, піднімаючи куряву частими вибухами динаміту. Бригаду “фашистів” поставили на початий вилам у горі, звернений до річки, що значно полегшувало доставку вапняка до баржі.
Робота виявилася зовсім не під силу ослабленим, змореним людям. Вапняковий камінь в’язкий, дробиться від ударів на порошок. Якщо навіть вдавалося відламати цього каміння, то вивезти його на тачках по вузькому, обглоданому трапу було ще важче. Жоден з цих ослаблених людей не міг стримати тачки з камінням на схилі гори. Тому носили каміння поперед себе на руках, мов немовлят. І так цілими днями – туди і назад. Скільки мук, поту і руйнування решток сил ослабленого організму!
А жінки допомагали. Кожного дня щось приносили з мізерних своїх запасів. Самі недоїдали, а ділилися. Вони штурмували конвой, щоб вирватися із “оцеплєнія” хоч на часинку і десь роздобути якийсь сухар чи порційку неякісного арештантського хліба. За свої “послуги” вони вимагали тепер тільки харч – і нічого більше. І це підтримувало. Люди могли хоч виходити на роботу і трохи працювати, щоб уникнути удару дринком бригадира, представника від арештантів-безконвойників.
Поверталися з роботи перемучені, білі від камінного пороху, наче мельники. Мов підкошені падали на нари і ледве вставали до цебра з баландою, коли її кухарі – “зечки” приносили у барак. Спали мов побиті, боліла від утоми кожна клітинка тіла. І так день у день. А ввечері приходили якісь дівчата і ділилися тим, що самі придбали протягом дня. Допомогали і підсміювалися з “мужічкоф”, які навіть нездатні на око розрізнити жінку від чоловіка. Можна було переконатися, що жінки за певних умов більше керувалися здоровим глуздом, ніж чоловіки, коли йшлося про фізичну цінність людини. Вони були добрі і виконували свій природний поклик – заопікуватися слабшим чи хворим. Однак оцінювали явище тверезо.
Це був табір для арештанток, затриманих за побутові злочини. Реченці, на які вони були засуджені, сягали не більше п’яти років. Тут не було представників “злочинного світу” – жінок-урок, тут панував злагоджений порядок і відносний спокій. Відчувалася тільки деяка розгнузданість, притаманна будь-якому зборищу людей, яких не зобов’язували моральні правила поведінки у суспільстві. Зате хворобливо підтримувався принцип арештантської солідарності і своєрідної “чесності”.
Це справді був табір з послабленим режимом.
Як буває у таких таборах, тут майже кожного дня хтось закінчував “службу” і звільнявся, виходив на волю. Тоді вони з особливою
теплотою і розчуленням прощалися, проводили гучною юрбою аж до прохідної. На їх місце час від часу приганяли кілька молодих і здорових дівчат з пересилки, попередньо підібраних. Більшість із них – вихідці з найближчих просторів, прилеглих до Примор’я.
Ці жінки, а особливо дівчата, не справляли враження злочинців і радше були тут випадковими людьми. Зневажати себе не дозволяли, до службовців із охорони і нагляду ставилися підкреслено вороже. Були між ними як представниці великих міст, наприклад, з Владивостока, так і “тайожниці”.
До “фашистів” швидко призвичаїлися і ставилися з помітною прихильністю як до зневажених владою людей, звичайних доходяг. Вважали, що їх обдурила офіційна пропаганда.
Вже третього чи четвертого дня після того, як поселили у цей жіночий табір десятки вибракуваних чоловіків із пересилки, у барак до них почала заходити якась ще досить молода жінка чи дівчина. Перше, чим вона зацікавилася, було: “Чи це правда, що ви фашисти?” Вона хотіла знати також, чи ці люди справді були за кордоном. І в одному, і в другому випадку вона виказала помітний сумнів. Що торкалося “фашистів”, то вона поділяла думку більшості жінок, що у цьому випадку зайшло досадне непорозуміння, – то не могли бути “настоящіє фашисти”, яких вони собі уявляли. Спочатку ніхто на її запитання не відповідав. Вона присідала на краєчок нар біля кого-небудь, намагалася зав’язати бесіду. Втомлені люди не мали ні сил, ні бажання розмовляти. Хотілося спокою.
То була жінка середнього зросту, з чіткими обрисами фігури – цього не могла приховати недопасована арештантська одежина. Обличчя мала типове: рівний ніс, вперті чорні очі зраджували присутність допитливого характеру, трішки заповні губи були завжди зведені у якійсь страдницькій гримасі. Біле кругле лице вінчало кучеряве неслухняне волосся.
 
Наші Друзі: Новини Львова