Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83016
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Перед самим прибуттям етапів з Уралу навігація на Колиму через порт Нагаєве була припинена. Охотське море вже "стало". Звичайно, каравани ще могли пробитися крізь тонкий лід при допомозі криголамів. Охотське море дуже неспокійне, особливо у першій половині зими. Тому воно довго не піддається льодовим оковам, кришачи могутніми хвилями налідь на воді. Так тягнеться аж до того часу, поки вода не остигне до своєрідної "каші" і нарешті замерзає. Криголами ще в стані пробити шлях і провести безпосередньо за собою морський транспорт. Найгірший час для навігації починається пізньою весною і часом раннім літом. Тоді маси льоду у вигляді невеликих айзбергів дрейфують за течією з північної частини моря і зсувних глетчерів із гористих прибережних континентів. Велику кількість густої і масивної криги заносить течія навіть із району Берінгового проливу і Берінгового моря. Охотське море тоді небезпечне для кораблів, і навігація припиняється.
Проходження кораблів уздовж Татарського проливу і просмику Лаперуза, а потім через Охотське море аж до Магадана недаремно цікавило усіх приречених на відставку людей у цей "дивний" край. Початок навігації кожного року тривожив і відбирав сон у кожного, кого направляли сюди, на північ, не має значення – підконвойного чи вільного.
Коли прибули сюди згадані вже етапи, тоді стався рідкісний випадок: з Нагаєва прийшов останній пароплав з ... людьми. Правда це чи ні, однак місцеві мешканці ніби стверджували, що це перший такий випадок, коли "звідти" привезли назад ще живих арештантів. То були вже "комісовані" люди, чи попросту – "б/у". Тих людей помістили в окремій місцині, далеко від таборів, як пересильних, так і виробничих, і постаралися забезпечити їм абсолютну ізоляцію від решти людей, які проживали чи знаходилися тимчасово на території Находки. Потроху з'ясувалося, що то були арештанти, побутові злочинці, привезені на "материк" із Чукотки. Чим був викликаний такий "гуманний" вчинок керівництва ГУЛАГу в такий безоглядний для людської особистості період? Чи то, може, сталася якась помилка? Бо таки дізналися, що це були крайні каліки: безрукі, безногі, зовсім сліпі, з поламаними хребтами, більшість з них – зовсім лежачі. Мали вони жалюгідний вигляд, і, згідно з твердженнями очевидців, були позбавлені здорового глузду. На питання не відповідали, лиш твердили одне: "Паєдєш туда – увідіш сам", їх охороняли окремі, вірні і добре треновані, червонопогонники. Масова смертність косила їх немилосердно. Навряд чи вони ще відчували якісь претензії до життя. Чи відправили когось із них у глиб Росії – невідомо.
Цей випадок із прибулими з Нагаєва каліками викликав неабиякий переполох між тими, які мали ще тільки туди прибути. Гарячково вишукувалися способи, щоб повернутися назад, у глиб Сибіру, чи Азії взагалі.
Немає також відомостей, чи вдалося комусь уникнути відправки на Колиму в той час, раз опинившись у Находці. Це вже були лиш душі, відділені від живих людей, що стояли на березі Стікса перед відставкою у царство Аїда, в Ереб. Вороття не було. Проводилася грандіозна кампанія освоєння Колими "ентузіастами, добровольцями".
Восени 1946 року в Находці у старому порту готувався до відправки на Колиму один із найбільших кораблів, що курсували через Охотське море до Нагаєва з Владивостока чи Находки. Був це відомий "Дальстрой" – багатотоннажна і надійна морська посудина. Вантажили його довго всякою всячиною для забезпечення зимівлі тим, які там вже опинилися. Трюми заповнили величезною кількістю динаміту, необхідного на Колимі на всіх буквально рудниках й родовищах, що добували золото, вольфрам та інші цінні метали.
"Дальстрой" завантажували, як і будь-які інші кораблі, невільники. Порт був настільки непристосований, що треба було весь вантаж заносити у трюми на плечах. Що могли підняти палубні такелажні підйомники з причалу й опустити в трюми, те подавалося лиш на сітку, і – "віра"! Але не все можна було підняти малосильними палубними підйомниками. Тому комплексні машини, важке обладнання і т.п. завантажувалося людьми, мускульною силою. Це вимагано багато часу. На кораблі запишалося лиш кільканадцять осіб із колишніх полонених, звільнених при кінці війни, "репатріованих" і приетапованих сюди вже раніше. Ці дали згоду на добровільне шестирічне поселення і поки що працювали у старім порту в Находці.
Раптом на "Дальстрої" виникла з якихось причин пожежа. Вогонь важко було локалізувати, бо дим наповнив трюми, хоч вони були вже задраяні. Всі шарахнулися від корабля, знаючи, що там знаходиться велика кількість вибухівки. Небезпека наразі не була загрозливою – це розуміли, бо детонаторів на кораблі не залишили. Але вже через тиждень із трюмів повалив їдкий, отруйний брудно-жовтий дим від динаміту, до якого добрався вогонь. Пожежна команда із тих самих ізгоїв, натягнувши газмаски, ще пробувала гасити пожежу. Люди покинули порт і втекли на безпечну відстань. А "Дальстрой" уже окупав густий отруйний дим, до нього не можна було підступитися.
І ось одного дня Находку сколихнув могутній вибух: корабель злетів у повітря. Там, де стояв дотепер Старий порт, залишилося голе місце. Найближчі пагорби вкрилися уламками невеличких магазинів і рештками усякого добра. Велетенські частини розірваного корабля повиносило силою вибуху на кілометри. Порт став зовсім непридатним до дальшого вжитку. Вхід у бухту заблокували завали портових споруджень, зрушився донний грунт, що утворив мілизну.
Можна уявити, який переполох зчинився тоді в "Дальстрої" (не на кораблі, а в управлінні цієї грандіозної гранди, яку затіяли керівні особи коштом мільйонів людей, спустошених родин, осель і цілих народів – апарату по заселенню, забезпеченню і використанню далекосхідних обшарів імперії).
Про цей випадок на кораблі можна було б і не згадувати, якби... якби не доктрина, освячений принцип найбільшого, найрозумнішого вождя світового пролетаріату про логічну послідовність причин і наслідків у системі понять: злочин і неминучий наслідок – кара. Отож, раз уже є випадок, злочин, то, природно, стоїть за тим і злочинець, а такий мусить бути покараний. Хто спробує це заперечити?
Повернемося до випадку з вибухом тисячі тонн динаміту на "Дальстрої". Безгосподарність керівництва при завантаженні трюмів корабля за системою "давай-давай!", що вже нераз себе виправдовувало і приносило лаври тим, хто "керував оперативно", а далі – аби лиш "пронесло"... Кораблі доходили до місця призначення – і "нічєво!.." Однак на цей раз не "пронесло" – порт злетів у повітря.
Випадок віднесли до категорії політичної й економічної диверсії. "Диверсантів" не бракувало – це вже відомо давно, – їх закинули сюди ще з Німеччини разом з тими, котрі були там у полоні.
Диверсантів персонально не виявлено і покарання мусіло "логічно" торкнутися усього переносника цієї зарази – шпіонажу і диверсії, – людей, повернених добровільно чи силоміць із-за кордонів, де вони колись опинилися також по волі всесвітнього вождя. Зовсім "логічно": не будеш з мікроскопом дошукуватися бактерії, збудника чуми в організмі щура. Для цього нищиш щура – і справі кінець.
Випадок з "Дальстроєм" у Находці осінньої пори 1946 року рознісся зловісним відгомоном по цілому Примор'ю, а може, навіть і далі. Приніс фатальні наслідки усім репатрійованим, котрі опинилися в обрубі Далекого Сходу і Приморського Краю. Зовсім відкрито пропагандою поширювалося твердження, що "Дальстрой" пустили в повітря фашисти, диверсанти, завербовані ворожими (чиїми лиш?) розвідками, і знаходяться вони "апрєдєльонно" між репатріантами. Випадок шкідництва народному господарству шляхом диверсії непоодинокий. "Жодної пощади агентам іноземних розвідок!" – такий був приблизно висновок: усіх скитальців воєнного і повоєнного часу обізвали ворожим елементом, і вони, безумовно, зробилися офірним цапом за всі неполадки і невдачі у бідах країни.
Як усе легко і просто: що б не сталося – відповідальність лягала на "ворогів народу". А як це розв'язувало руки певним органам, чого це коштувало тим людям, котрі волею випадку (хоч насправді не випадку, а – воєнної авантюри) опинилися без захисту перед лицем нищівної сили, тупої, безглуздої помсти з боку державних чинників – покаже майбутнє.
Кількома такими актами антидержавної "диверсії" було узаконене моральне право живцем гноїти кілька мільйонів власного народу, зігнаного у скопища пересильних бараків, обгороджених густим частоколом і колючим дротом, без суду, без слідства, без будь-якої – хоч мізерної – доведеної провини. Це моральний бік справи.
Практична причина полягала в тому, що треба було якось латати жахливі діри в господарстві після невдалої, виграної війни. Не допоміг ні "лендліз", ні післявоєнні належні репарації, що стягувалися з переможеного народу, який також не мав ніякого відношення до апетитів Гітлера, а тепер грабували недобитому німцеві усе з-під самого носа, з лініями електропередач включно. Не допомогло ні одне, ні друге. Люди в країні існували в крайній нужді, а причини знову спихали на ..." ворогів народу".
Тимчасом усе ішло своїм трибом. Етапи прибували. Пересильні зони таборів наповнювалися людьми. Нарешті забракло місць. Треба було розширювати саму систему таборів. А тут зима, і нестача матеріалу для спорудження хоч якихось приміщень. Почали заселяти бараки "фашистами" в арештантських зонах. За обрубом основних зон таборів розтягали намети і парусини, обдротовували ці провізоричні зони колючим дротом і переселяли туди більш лояльних, більш безпечних, на випадок втечі, арештантів. "Фашистів" розміщали у капітальних зонах таборів.
Хто були ці люди – "фашисти", яких завозили сюди у такій кількості десь із західних окраїн обширної імперії? Найбільше – це були ті, що під кінець війни якимсь чином опинилися на короткий час під протекцією союзних держав: Англії, Америки, Франції. Друга категорія – та частина людей, яка була захоплена німецькою армією при відступі, перетримувалася до кінця війни переважно при військових частинах, як господарча обслуга, зрозуміло, одягнена у цей мерзенний німецький військовий однострій. Що могло ще більше свідчити про провинність людини, як "адєл нємєцкій мундір?" Нікому чомусь не пролазило через спотворене ненавистю горло таке слово, як "єво адєлі..." – це відразу міняло б ставлення до цих людей, притуплювало б лють, яку належалося культивувати; могло бути й гірше – міг виникнути у когось сумнів щодо законності утримання таких за щільним частоколом, під режимом, про який могли лиш марити усі гітлери, які коли-небудь з'являлися на білому світі. Була значна кількість "репатріантів" – добровольців із Маньчжурії, переважно потомків тих, що опинилися на території Китаю в кінці Першої світової війни. Ці люди – від рядового солдата і до головного генерала Семйонова – відійшли туди після розгрому армії Колчака, зовсім виправдано недовіряючи большевикам. Виховані в російському патріотизмі, вже діти тих "семйоновців", масово кинулися на "істінную родіну", а тут їх так "щиро" приголубили. Колишні власовці тепер зовсім не входили в рахунок, навіть з тим домішаним елементом, який був втілений у цю масу на пересильному карантинному пункті у Польщі на Шлеську. Вони розчинилися у цій масі, майже зникли. Бо практично – це були найслабші, найбільш вимучені люди з тих, кого сюди доставляли. Не здатні опиратися тим умовам, у яких опинилися, ні фізично, ні морально, байдужі до всього – "вибували" потроху. Рідко тепер могли зустрітися один з одним колишні камрати по спільній недолі пекельного перелому кінця зненавидженої простим людом війни. А вони були представниками цього простого люду.
Наступив 1947 рік. У другій половині зими нападало багато снігу. Арештантів виводили потрохи на розчищення доріг, щоб можна було проїхати хоч до пересилок, та й пригнати етап. Нікого із несуджених не брали на цю роботу і не випускали ні на крок.
В загальному, начальство притримувалося тої думки, що вони підгодовують на пересилках "кадри" і готують їх до наступної навігації. Люди мусіли бути здорові, щоб подолати перехід через Охотське море, а там...
Кухня, так званий "піщєблок", була відділена від усіх решта секторів пересильного табору дротяним мереживом з ирострільною лінією, за якою стежили з веж автоматники цілодобово. Ця лінія освічувалася вночі сильними прожекторами. Здавалося, отже, що питання харчів було таким гострим, що "піщєблок" вимагав збільшеної, зміцненої охорони. При такому нагромадженні голодних невільників воліли баланду стерегти пильно, загрожуючи смертю кожному, хто на неї "незаконно" посягнув би.
На початку весни 1947 року пересильний табір тріщав від перевантаження. Різні категорії підневільних потребували окремих, практично, таборів, бо помимо арештантів і не суджених "фашистів" – цих двох головних груп людського матеріалу – були ще різні підгрупи, що становили більшу чи меншу небезпеку для суспільства, для народу. Якщо між арештантами перебували всякі непоправні рецидивісти і злодії, то "фашистами" були "особо опасниє", яких належалося утримувати під особливим наглядом, і вимагало забезпечити пильність (відому "бдітєльность")..
З вищезгаданих причин людей годували тепер не у столовій, а розносили баланду у бараки. Пересилки мають завжди багато вільних від праці "ентузіастів", тому порядок роздачі баланди і порцій хліба проходив досить ретельно. Під час "кармйошки" у барак заходила ціла зграя всяких добровільних упорядників з дринами і з черговим червонопогонником на чолі. Вони супроводили рознощиків, роздатчика і того, що приходив з довгим веслом на плечі. Цим веслом він постійно й енергійно перемішував баланду у діжці, щоб вона не осідала на дні, щоб усім дісталася однакової густоти. Марна затія: кому хотіли дати густіше чи повніший черпак, цьому ніхто не міг перешкодити, – цим займалися "спеціалісти".
Таким чином забезпечувалася ізоляція між окремими зонами – люди не могли входити у контакт у столові, і годівля проводилася значно швидше, бо одночасно можна було годувати у кількох місцях, чого не спромоглися зробити у столовій при одному роздатчикові.
Харчі – найбільш пекуче питання у всіх системах таборів. Як уже згадувалося, тут відгодовували людей для дальшого їх етапування через Охотське море на Колиму. Тому харчі були кращі, хоч за нормою їх не давали більше. Баланду варили найчастіше із сочевиці, дуже перестарілої десь на складах, бо вона не розварювалася. І часом з такого самого дуже дрібного гороху, чорного на колір і твердого. Якби не "весляр"-помішувач, то ця сочевиця чи горох осіли б на дні діжки, і люди попили б лиш брудної водички, не попробувавши ні зернинки твердого харчу. Більшість навіть не знала б, з чого ця баланда.
Було б несправедливо дотримуватися думки, шо баланду варили з м'ясом. У котел "закладали" якусь дрібну, зіпсовану рибу. Цієї риби ніхто ніколи не бачив, бо вона розварювалася, розчинялася у воді. Про її кількість у баланді свідчив ступінь запаху і пересоленості каламутної рідини. У миску попадали дрібні волосинки рибних реберець, часом з дна – дрібненькі хребці. Баланда від такого "м'яса" була смердючою, пересоленою і їсти належалося обережно: ці волосинки-кістки були небезпечні. Але, звичайно, їх не викидали, бо шкода – харчі!
Десь протягом десяти днів удалося все населення пересилки і робочих зон табору прогнати через відому "абработку" в лазні. Потрохи видавали натільну білизігу "б/у", і через якийсь час майже усі мали вже хоч і латані, але таки сорочки і підштанки.
Питання верхньої одежі вирішилося в той час у пересильних таборах Находки, мабуть, найкраще з усіх існуючих таборів у країні. Нема добра без лиха: усьому поміг широковідомий вибух "Дальстроя". Він розметав по прибережних грунях і узбіччях усеньке, що недогоріло на самому кораблі, і змів геть усі невеличкі портові склади, де було замагазиноване всяке шмаття, призначене на вивіз до Нагаєва та інші північно-східні порти. Усе – виготовлене з нового матеріалу, але, в більшості випадків, обгоріле і подерте. Що вдалося позбирати після вибуху, перебрали і те, що не мож було реставрувати, привезли в скринях "студебекерів" у робочу зону пересилки. Тут витинали ще цілі шматки верхнього матеріалу, зшивали і виготовляли примітивні, але таки цілі і відносно теплі куртки і штани. Із ватованого майже нічого не залишилося. Вату вилучили для інших цілей, якщо вона не зотліла на місці. Таким чином люди переодяглися у лахміття, комбіноване із решток цивільного й військовою шмаття.
Те саме стосувалося й взуття, тільки його було, як завжди, мало. При таких умовах утримання людей на пересилці, без затрат енергії на працю, без тривалих перерв у подачі харчів, люди не піддавшійся критичному станові дистрофії. Вони лиш висохли, помарніли – одна шкіра та кістки, але не пухли, не тратили свідомості, міркували, комбінували, ламали голови над тим, як уникнули Колими. Це стосується більшості тих невільників, котрі опинилися тут якимсь чином без позбавленії і випробувань, що випали на долю групи людей, приетапованих уже з Уралу. Ще кілька десятків цих жертв трималися якимсь чудом при житті. То були креатури на товстих, налитих ногах, мовчазливі, занедбані, байдужі до власної долі, до всього, що робилося навколо них. Існуючі умови не сприятливими, щоб привести таких людей знову до менш-більш здорового нормального стану.
Ці люди потребували кращих харчів, тепла, спокою, лікування. А кому вони були потрібні? Такого гною вистачало тепер усюди. Ослаблена людина чи тварина – не має значення – в таких умовах не викликає до себе співчуття, а лиш огиду. Природний відбір – завжди повторюємо цю невмолиму, але зовсім виправдану засаду: що не має сили вижити, те мусить згинути – іншого не дається. Тепер їх не вважали на пересилці за нормальних розумово людей. І ніхто – ні оточення, ні вони самі – не пробували цього твердження спростувати.
Ні, це не були божевільні, нездатні до життя, слизняки. Це були ті, що зуміли якимсь чудом пережити уральське випробування. Переважно колишні "придурки": нарядчики, старости, слуги при начальниках. Це були ті, що в свій час підім'яли, придушили і притоптали під собою своїх собратів під час етапів і у виробничих таборах. Вони зробили усе можливе, щоб жити далі, і вони вижили найдовше – це безперечно. Бо боролися, поки мали ще сили. Чи виживуть?
А лікар Козловський (як це було давно!), сидячи на розі барака в останньому таборі на Уралі, про щось думав, а потім підвівся і сказав: "Мусить хтось пережити. Не може бути, щоб усі... так таки до ноги, не вийшли звідси!.. А чому б тобі не залишитися?" Чи він мав рацію? "Не може бути!!!" – десь застрягла ця фраза. Заповнила собою порожнину, спричинену безвихідністю, безглуздістю дальшого спротиву, переросла в щит, перед яким кожного разу зупинялася всемогуча смерть. І якесь житія продовжувалося. Чи Козловський усвідомлював, які наслідки бувають від таких слів? Чи тільки керувався відчуттям? Не скаже тепер нічого. Заснув, заспокоївся навіки. Залишив після себе лиш оцей безсмертний вислів: "Не може бути..."
Мир твоїй душі, Людино! Ти додав сили життю, яке не дає тепер загинути твоєму імені. І зробив ти не такими простими словами – Слава тобі! Хай проститься тобі те, що хоч примусив, переконав когось ще жити, але піддав його разом з тим таким випробуванням, перед якими ніщо не витримує, крім твоїх слів. І життя продовжується.
На пересилці у Находці в 1946-1947 році в одному із секторів знаходилося невеличке відгороджене приміщення. Містилося воно на краю чоловічої зони для арештантів і межувало з сусідньою пересильною зоною для жінок. Це місце було вигідно розташоване для вільного проходу туди начальства чи "вольняшок" взагалі і легко контролювалося, бо було на самому розі "під вишкою". Про це місце у пересильному таборі, та й і в робочій зоні мало хто знав. Там розміщалися цехи для виготовлення одягу, взуття, меблів і навіть працювали художники. Шили там абсолютно все, як військове, так і цивільне, від сорочок до бекеш, чоловіче, жіноче і дитяче. Працювали там першокласні спеціалісти, здатні догодити найбільш вибагливим клієнтам, усім начальникам – більшим чи меншим, котрі мали хоч якесь відношення до таборів. Користувалися послугами також ті, щобули під протекцією управління пересильними таборами в Находці. Тут забезпечувалися вимоги, а радше – примхи свіжоспеченого вольного находчанина у його приватному житті, у приватних потребах: від дитячих майток до розкішного шифон'єра і копії "рафаеля", написаної олійними фарбами вправною рукою митця. Обмежені начальники (а на той час у Находці інших професій для "вольних" не існувало), з психологією печерної людини, приваблені легкою наживою на тілі невільника, нахабніли. Призвичаювалися мати власних рабів. На краю світа, куди ще довго не загляне світло розвитку – у барачній Находці. І все безплатно, і все надурняка: раб, його праця і продукт праці цього раба. Як не шаліти від щастя?!
А висококваліфіковані раби були безмежно вдячні за високе довір'я. Хилилися ці здатні на творчість голови перед тупою темною силою потойбік частоколу і колючого дроту. Божевільні! Старалися прилучити начальника до надбань культури і цивілізації. Марні надії. Хтось подбав про те, щоб вони нездатні були прозріти ніколи, ще до того часу, ніж поставили їх опікунами над рабами. Розум – небезпека. Здатність прозріти – вдесятеро небезпечніше.
Спеціалістів вистачало, їх доставляли із придбаних під час останньої війни територій від Чернівець і до північних кордонів "чухни". Найбільше – із Литви, Латвії, Естонії. Це були солідні майстри. Це були ті, що створювали оточення гарним, привабливим, естетичним. Але вони мали одну непростиму ваду: були добре виховані. До того ж смирні і нездатні на спротив навіть при найбільш жахаючому насильстві. Цю ваду виправили тим, що над ними поставили дриноносів із найбільш запеклих злочинців, позбавлених моральних засад садистів, – ще один приклад практичного – застосування єдності і боротьби протилежностей – передової філософської теорії.
У таких умовах раби з похиленою головою, навколішки, своїм талантом платили данину цій тупій, зацофаній юрбі начальників під наглядом злочинців рецидивістів. І боялися. Страх вирішував тут усе. Страх об'єднував тут усіх. Бо всі боялися вивозу на Колиму і надіялися своєю старанністю уникнути етапу під час наступної навігації.
-

* * *
Якось під кінець зими у барак зайшов ще зовсім молодий чоловік, непогано одягнений, у "перетягнених" кирзяках. Це свідчило про те, що він із "придурків". Мав бліде змучене обличчя, не виглядав на такого, який підтримує порядок у таборі.
Прибулий розглянувся по переповнених нарах і запитав поганою російщиною, чи є тут хтось із спеціалістів по кравецтві. Відразу зголосилося якихось 15-20 осіб. Він сказав, що йому потрібні тільки троє, декотрі відступили. У цьому бараку знаходився й Остап. Він зрозумів, що "купець" мусить бути десь із Галичини. Отже. Остап зліз із нар і також підійшов до гурту "кравців". Прибулий почав розпитувати, де вони працювали дотепер і що вміють робити. Йому зовсім неважко було вияснити, що зголосилися ті, які ніколи нічого не шили. Добровольці на кравців розійшлися, не дуже вражені невдачею з влаштуванням на роботу, згідно з принципом: "нє вишло – не нада, нє больно хотєлось".
Остап підступив до незнайомого кравця і сказав, що хотів би підівчитися трохи ще шити. Розказав коротко, як він зіткнувся з кравецькою справою на Уралі. Не говорив по-російськи, оскільки ще навіть не вмів гаразд розрізнити, що у цій мові підлягає усуненню з ужитку. Бо відчував, що туї замінюються цілі поняття непристойними словами. Такої мови він остерігався вчитися. Тому завжди мовчав.
– Звідки ти? – запитав той Остапа.
– Та... – завагався Остап, – звідтам, звідки й ви!
– Добре, ходи зі мною. Але я тобі нічого не гарантую.
Вийшли з барака, перейшли через якусь проміжну зону й опинилися перед хвірткою у внутрішньому частоколі. Черговий арештант пропустив їх, і незабаром вони опинилися перед входом у згадану частину табору, де розміщалися майстерні. При вході чергував уже наглядач у кожусі з причепленими на раменах червоними погонами. Відразу кинулося в очі, що тут розміщалися тільки два довгих бараки. Невеликі ворога вели поза межі табору, при них – незвично обширний будинок вартівні. Продовгуватий майданчик перед першим бараком, а за плечима першого – другий, такий самий довгий, приземкуватий, – ось і все, що було відгороджене високим частоколом від очей решти невільників і "вольняшок".
Перед входом у перший барак кравець ще зупинив Остапа і попередив: що треба буде сказати – я скажу сам. Ти мовчи. Остап кивнув головою. Увійшли через традиційний у табірних бараках тамбур і опинилися у кравецькій майстерні.
Я називаюся Філімон. Не забудеш? Фі-лі-мон! – відсилабував кравець.
– Ти як називаєшся? Остап, – відповів коротко.
Добре, Остапе, ходімо до моєї кабінки!
Барак був поділений усередині на окремі сепаратки, зовсім як купе у пасажирських вагонах. Лиш тут сепаратки були великі: там стояли робочий кравецький стіл, кілька стільців і швацька машинка біля самого вікна. У кабіні (так тут називали ці відділення) сидів ще один чоловік, згорблений над шитвом. Він майже не звернув уваги на те, що зайшла свіжа людина.
У бараку – тепло. Остап відразу зауважив, що тут була над головою повзла із дошок, набита на балки зі споду і побілена вапном. Досі він бачив табірні бараки тільки без стелі, чорні, понурі, мов гроти в скелях. Від незвички йому здавалося, що біла стеля тисне йому на голову і треба нагинатися. Підлога, як на ці умови, ідеально чиста. Перегородки між кабінами були лиш з якоїсь дешевенької ситцевої тканини, натягненої на дерев'яні бруски. Вхід у кабіну також був відгороджений незакріпленою знизу такою самою тканиною, яка сягала підлоги.
Опинившись у дуже маленькому в порівнянні з бараком приміщенні, Остап на хвильку застиг. З цього стану його вивів голос Філімона.
– Роздягайся! Бушлат повісь он там, – показав на цвяшок у стіні, – а я зараз прийду! – і щез за занавіскою.
Остап зняв верхню куртку вже місцевого виробництва, повісив на вказане місце на єдиній дерев'яній стіні і сів на стільчик-табурет, боячись прислонитись до чого-небудь. Мовчав. І чоловік, який тут біля самого вікна сидів і шив, також мовчав. Дуже швидко повернувся Філімон. Шепнув Остапові і своєму колезі, що був у "зава". Мовляв, повідомив його, що привів собі помічника. Ніхто нічого не відповів.
Вже, здавалося, бувалий, Остап не вірив сам собі, що знаходиться в обрубі табірної території, обложеної щільним частоколом. Бо ніде такого не зустрічав. Навпроти нього стояв довгий вішак з дерев'яними кілками, а над вішаком – жердка. Висіло тут багато військового одягу, кожний на якійсь стадії пошиття; він ще на цьому не розумівся. Враз загадкова робота кравця йому здалася чимось таким, чого він нездатний буде осягнути. Його охопив сумнів, але тільки на мить. Відразу взяв себе в руки і постановив втриматися на цьому місці чого б то не коштувало.
– Ти щось не виглядаєш на кравця, – звернувся до нього Філімон, – але, може, зумієш навчитися і бути мені за підручного.
Філімон відразу зрозумів, що не має перед собою хоч сякого-такого фахівця. Подав Остапові нитки, голки і наперсток, а цей не вмів навіть нитки завести в ушко голки. Показав, повчив, як оволодіти цією премудрістю: тримати загострений куценький кінчик нитки і вушко голки у пучках пальців, звівши руки докупи, щоб швидко вгодити ниткою у маленьку дірочку. Не відступив, поки не переконався, що навчив, як це робиться. Потім подав якусь шматину і почав показувати, як і яким швом треба шити. Остап виявився гідним учеником майстра Філімона: нічого не треба було показувати йому двічі. Хибно було б думати, що це був вияв таланту Остапа. Радше, це був рішучий і впертий намір навчитися цього ремесла з розрахованою наперед метою: уникнути в майбугньому виходу на "общіє" роботи, бо вже встиг зрозуміти, що не швидко прийде той час, коли такі, як він, зможуть оглядати білий світ на ширшому просторі, ніж той, котрий вміщається у квадрат чи прямокутник, обгороджений частоколом і колючим дротом. Чи майстер зрозумів намір свого підручного саме так, чи, може, інакше – не має значення, але виглядало, що він ним задоволений був уже на другий день. Призвичаєний до залізної дисципліни, Остап був взірцевим підвладним. Швидко призвичаювався до швацької роботи. Навчений досвідом, знав, що належиться дотримуватися власної людської гідності, не забігати по-лакейськи вперед. Розумівся на тому, що треба вміти бути вдячним за вчинене добро.
Люди, у більшості випадків, мусять бути до себе, так би мовити, допасовані – це завжди важніше, ніж сама робота, яка примушує їх бути разом. Філімон, маючи досвід ще з челядницьких часів, цінив такого, який відповідав вимогам спільного побуту в одній "кабіні". Важливо, щоб на людину можна було покластися в особистих відносинах, а не тільки на роботі. Майстер мав вибір – у зоні пересилки було достатньо народу. Остап мусів від першого разу зважити усі фактори, які можуть вплинути на його успіх чи невдачу, і врахувати їх. Прагнучи навчитися чогось у таких умовах, він не смів помилитися навіть на дрібниці. Не важко було здогадатися відразу, що Філімон сам перебував під всевладним гнітом бандита, "зека". Ніякі хитрощі тут не допоможуть, треба бути у всьому і всюди природним. Правила тверді, жорстокі, невмолимі. Опиралися на практичному грунті: жити, або гнити. Торкалися в однаковій мірі усіх відразу – верхніх і тих, що зі споду.
Філімон був із Львова. Чи він там народився – невідомо, що був типовим міщухом – безперечно. Мав упереджений погляд на вихідців із села – і цим він зрадив себе на самому початку. Живий приклад в міру розвиненого, в міру свідомого, в міру товариського представника середньої верстви міського, незалежного робітника-майстра. Такі люди дуже різнилися від так званих "пролетарів" фабрик і заводів. Він був добрим майстром і знав собі ціну. Був певний себе і розраховував – не безпідставно, – що йому вдасться "прокантувати" цю "десятку", на яку був засуджений. Провина не могла бути великою, оскільки він не влип під "Указ-43" і не був засуджений на каторгу. А тут він тримався тому, що умів "не пхати носа в не свої справи".
Що торкалося Остапа, то останній відразу збагнув: мусить скрити своє сільське походження. Філімон був прямолінійний і вважав, що не помиляється у своїх міркуваннях. Він підкреслював своє неприхильне ставлення до селюхів і підкріплював свої погляди незаперечними фактами з буденого життя. Приводив приклади дрібничкової хитрості селян. Засуджував їх за відсутність відваги в критичний момент, за загумінкову натуру, за скаредність. Доводи його були обгрунтовані, він мав рацію. Факти, факти. Випробування українського населення на характер в часі війни. Місто і село. "Українська" поліція у місті, рекрутована переважно із сільських, недосвідчених хлопців під час німецької окупації. Дріб'язкова причепливість тих поліцаїв до населення. Голоду місті і брак вирозумілості до голодних людей з боку селян, котрі, на його думку, мали вдосталь хліба, ще й до хліба. Поведінка селюхів в УПА, які боялися чомусь відійти від рідного дому далі, "ніж він колись корову пас". Поголовна здатність селян на зраду, від чого, вважав, була програна затія збройного опору проти чужинців у другій половині війни. Наводив приклади, називав місця і прізвища. Кінця тому не було. В усьому, що б не сталося, мусів бути причиною невдачі хтось із села. Таке хворобливо-некритичне ставлення цього, в грунті доброго, представника середньої, найбільш чисельної верстви міського населення Галичини до селян не обурювало Остапа. Він лиш відчув якусь гіркоту, – ба стид, – за свого селюха. Знав село досконало, знав хиби села значно краще і ширше, ніж Філімон. Потерся кілька років між річними людьми, у різних місцях: містах і містечках. Бачив усюди злидні, споводовані війною. Мав приклад відносин з власною подвір'я. Міг уже щось з чимось порівняти, зважити.
Що поясниш Філімонові? Як спростувати хибність його точки зору? Цього Філімона, який був заледве два-три роки старший від нього. Адже Остап тільки відчував, розумів село. Не міг нічого пояснити, бо й сам був ще на такому рівні розвитку, що не вмів висловлюватися зрозуміло, бракувало слів, а в додаток – аргументів проти фактів, голих фактів.
Надто, він сам ще не звільнився від пороків, які ледве чи можна було приписати лиш його сільському походженню. Він уже давно займався самоаналізом – зовсім підсвідомо. Часто хибив. Не мав ніколи прихильної людини, вченої і практичної, яка б спростовувала його блуди у подібних міркуваннях, навчила. В усьому треба було доходити до правди самому в практиці нужденного життя. На це мусіло піти багато часу, багато виснажливої праці над собою, яка не виплачувалася у порівнянні з досягненнями, які – сказано – знову і знову виявлялися хибними. Він ще не забув, він добре пам'ятав зустріч із Петром Гриценком (який, до речі, не доїхав живий до Находки), що провчився-прочелядникував – усього три роки – в містечку з традиціями Коломиї. Чи не тому він, Петро, виявився чеснішим, більш вирозумілим, обізнаним в обставинах і сміливішим, ніж він, перед лицем неминучості, яка їх обох підстерігала? Своєю смертю він залишив Остапові незатертий слід пристидження, якого той зазнав сам перед собою. Чи не наслідок селянського походження, виховання?
Але наразі він душив у собі прояви убогості духа досвідом пережитих останніх років між умовно чужими людьми, поза межами рідного села, у гурті різноманітного молодого товариства. Мовчав. Стежив за своєю поведінкою і словами.
В спілкуванні з Філімоном йому треба було негайно врахувати обставини, в яких опинився, особистість самого Філімона, його нахили і звички – пристосуватися до них. Він усвідомив, що має справу із зовсім іншими людьми – політичними в'язнями, яких ще не знав і не розумів. Треба було приглянутися, вивчити їх. Він нічого не встиг зауважити навколо себе. Навіть не встиг звернути увагу на людей, які тут працювали.
Приходив тепер сам щоранку. Всюди його пропускали. Приходив зі значним запізненням: мусів дочекатися ранішньої баланди у бараку. Коли прибував, усі вже були на робочих місцях.
Філімон і його мовчазливий колега, якийсь литовець, відразу призвичаїлися до Остапа. Очікували, коли він затримувався вранці.
Остап, очунявши від першого враження, почав запримічати, що увесь цей барак наповнений напруженою роботою. За перегородками, в інших кабінах чути було час-від-часу приглушений звук, строкіт машинок і скупу бесіду майстрів. Як не дивно, але йому здавалося, що тут працювали й жінки. Десь із глибини барака долітав їх сміх і короткі, незрозумілі фрази.
До тижня він уже зовсім гарно підшивав рукави, підшивку у кітелях і шинелях, доводив до кінця "галіфе".
Якось зранку, коли вже усі працювали, у кабіну зайшов сам "зав". Усі відразу встали і привітали його. В мить ока Остап оцінив його як особу, котра могла безпосередньо вплинути на його перебування у цьому теплому, чистому і спокійному місці. Це була присадкувата, незграбна, мов викорчуваний пень, фігура на коротких ногах. Цим він нагадував начальників уральських. Щось було у них усіх спільне. Цей був заводовий арештант з плоским невиразним обличчям. Маленькі блискучі очі зраджували у ньому вбивцю. Від нього війнуло нахабством і неприкритим садизмом. Зразковий тип, позбавлений злочинної м'якості. Національно-патріотичний добір одягу довершував його портрет: косоворотка поверх штанів, підперезана вузьким паском по низу живота, піджак не прикривав випертих грудей і черева, прості штани, заправлені в екстра зроблені "його" шевцями бурки на "союзках", на м'якій кашмовій підошві. Штани на ньому виглядали так, ніби були трохи приспущені донизу. Увесь гарнітур був з якогось невиразного на колір матеріалу. Штани і бурки – призморщені дрібно, ніби він давив своєю вагою тіла на них. Усю цю фііуру коронувало модне кепі-"восьмиклинка" з широким квадратним дашком, задертим догори. Кепі красувалося майже на потилиці, відслонюючи передню частину лисого як коліно черепа, і це мало означати, що власник його – з чистим сумлінням і може дивитися людям (очевидно, з нечистим сумлінням) в вічі з відкритим лицем. Така впевненість цього вибранця "слов'янина", що для "чистого сумління" більш нічого й не треба, називалася невдячними, страшно невихованими людьми в чорних окулярах, в капелюхах, насунених на очі, нахабством від природи.
"Зав" спинив довгий вивчаючий погляд на новоприбулому челядникові Філімона, перевів ліниво очі на майстра і запитав дерев'яним голосом:
– Он молчать умєєт?
– Ручаюсь! – запевнив його без вагання Філімон.
– Ла-а-дно! В случає чєво – душу вийму, а х... вставлю, ясно?! – повернувся до виходу і щез мов зловіща тінь.
– Хочеш жити – мовчи! – нагадав ніби мимоволі Філімон комусь, наче й нікому. Литовець підвів голову від шитва і подивився спокійним поглядом, вилинялими очима на Філімона. Погляд говорив: "Не пори дурниць, тут усі вже "вусаті"! Не промовивши ні слова, він знову схилився над кітелем, який доводив до пуття.
Що могла виграти людина на цьому, коли опинилася у спецзоні? Насамперед те, що гуща і добавка із загального котла доставлялася саме сюди. Остап уже найближчими днями користувався цим привілеєм. Коли приходив, то Філімон уже мав у якійсь мисочці трошки, ніби для кота, густої баланди. Відривав від себе. Бо ситий він також не був. На обід теж щось залишали для нього. Виявилося, що добавкою ділиться з ним також і майстер литовець. Що можна було програти? Життя! Якщо б виніс "сміття з хати". Це повинен усвідомити собі від самого початку.
Остап не міг ніяк зрозуміти: хто і коли миє ті підлоги в усьому бараку-майстернях? Коли він приходив пізнім ранком, то всюди було вже помито, лиш дошки були ще вогкі. Питати не належалося, а так ніхто про це ніколи нічого не говорив.
Друга половина барака, із затіненого боку, була "жілая": там мешкали люди з обслуги і декотрі майстри. Та друга половина була відгороджена ширмами також, як і кабіни-майстерні. Вона була значно вужча, ніж кабіни. За ширмою поміщалися тільки вздовж попри стіну двоярусні лежанки з дощок. У самому кінці довгого нутра барака, розділеного на дві половини вузьким проходом між кабінами і прічами, розміщалася на всю ширину кабіна "зава".
І все-таки спецзона з майстернями існувала напівлегально. Тут виготовляли масові спецзамовлення таких управлінь, як "Сіблаг" чи "Борлаг". Цей закуток, відгороджений від усіх решта секторів табору, обслуговувався вповні реально зарахованими на роботу людьми. Вони мали видавати продукцію, з перевиконанням норми – як належиться. Цим робітникам гарантувалося, що не виїдуть на Колиму. Так справа виглядала з легального боку. А з нелегального? Шили більше, і в основному – для населення Находки, причетного до системи пересильних і виробничих таборів.
"Майстрами" числилися тут усі ті, які ними насправді не були, – сам "зав" і його зграя моральних дегенератів, котрі тут днювали й ночували, їх було небагато в порівнянні з кількістю майстрів, які тут працювали. Але зате – це були "сильні" люди. Чому якраз ці утримувалися на явно нелегальному становищі – невідомо. Причини могли бути різні, найбільш, однак, вірогідно те, що вони паразитували на праці майстрів по блату. Майстри, від Філімона і до останнього спеціаліста, який (уже в другому виробничому бараку) виготовляв різноманітні "по заказу" фінські ножі для начальства – від генералів до останнього задрипаного червонопогонника. Фінські ножі. Така – здавалось би – дрібниця. Треба було бачити цю "дрібницю". То був шедевр – витвір фантазії майстра. Фінський ніж – найкращий подарунок найближчій людині; ніж, виготовлений у "зоні". Ці люди, дійсні майстри, працювали тут нелегально. То були політичні в'язні, привезені сюди для відставки в Нагаєво, а далі – куди пошиють. Цих людей "тримали". В'язні, майстри, повинні були бути ще й вдячними за те, що їх "тримали" на роботі. За це навіть щось платили. Але хто лиш отримував цю платню? Уся плата за працю зводилася до густішої баланди із загального котла і до обіцянок, що майстрів не пошлють на Колиму. Марні ілюзії, марні надії.
Людина надіється. Людина не тратить надії навіть тоді, коли її везуть на шибеницю. Дивна природа кожного живого сотворіння: заяць ще пручається, коли клеваки вовка впилися йому в горло – надіється. Чи були підстави політичному в'язневі надіятися, що, опинившись у Находці, може уникнути Колими? Аж ніяких. Вони лиш тимчасово підміняли фальшивих "спеціалістів". Належалося знати кожному в'язневі, що на його формулярі було зазначено заздалегідь: "Берлаг", з іншими пояснюючими помітками. Зазначено найчастіше ще трибуналом, який його, скажімо, судив. Найкраще свідчив той факт, що їх не зараховували на роботу, їх ніхто не знав. Вони числилися за етапними пересильними секторами табору.
Як же у такому випадку з перевірками "згори"? Адже завше можна було викрити, що діється насправді. Прецінь, використовувалося чужу працю, працю спеціалістів, постійно. Без обліку, без оплати нехай хоч державі. Замовники повинні були оплачувати послуги, які отримували від майстрів – людей, котрі належали державі. Хто мав право користуватися чужою працею безплатно для приватних потреб? Що це було за явище? Така система цілком окреслена: рабська праця.
Використання праці невільника-раба в приватних потребах – явище типове. Воно існує навіть там, де ведеться якийсь видимий облік праці й оплати. Прикладом може бути Урал, де люди не знаходилися в умовах етапованих, де кожний повинен був "дати" норму виробітку. І там тримали спеціалістів для своїх особистих потреб. А тут, у Находці, мали тисячі людей дармової робочої сили, а між ними спеціапісти, як кажуть, на всі руки.
В міжчасі, коли зима хилилася до кінця, прийшло замовлення на пошиття 15000 штук жіночих спідніх сорочок для арештанток. Сорочки мали бути з нового матеріалу. Для цього привезли великі сувої небіленого, грубосуканого з рідким порібком полотна. Продукція свідчила про те, що існує в країні виробництво, призначене для невільних, – це, так би мовити, поряд з "б/у"; таке полотно в торговій мережі не зустрічається.
Час від часу такі замовлення виконувалися у цих майстернях. Було відомо, що багато подібного "барахла" виготовили і заладували на "Дальстрой". Такі замовлення служили основою і виправданням для утримання описаних тут сиеццехів.
Питання пошиву цих сорочок було вирішено блискавично: усіх майстрів зняли на півдня з інших робіт, і вони відразу розкроїли тканину по розмірах, які зазначалися у замовленні. Філімон пішов знову у пересильну зону табору і привів трьох кравців. Один із них був також несуджений, приетапований (репатрійований) десь з-поза меж держави, двох інших ще молодих хлопців привів з-поміж політичних в'язнів. Оба з Прибалтики, або, як вони висловлювалися, "з ризького етапу". Призначив сам завідуючий одного старшою для проведення операції "сорочки" із своїх прибічник, "штатних мастєров". Четвертим майстром на сорочки "посадили" Остапа.
Тепер було вже все: матеріал, майстри, нитки (тільки кольорові, білими нитками білу тканину для невільників шити не належалося). Визначили час (не вперше) – нічну зміну. Усіх чотирьох "рубашечніков" відразу переселили у найближчий барак зараз таки в межу з частоколом, це розмішалися побутові злочинці. "Портним" звільнили крайні місця на долішніх нарах при самих дверях – привілей – і видали "матраци" і коци "б/у". Розкіш.
Після закінчення денної зміни кравці, шевці й інші спеціалісти ішли в свій барак на нари, відгороджені спеціально для них. Мали навіть постіль і виділеного "днєвального". Дотепер вони часто затримувалися вечорами, якщо котрийсь мав якусь термінову роботу. Коли треба було виконувати масові офіційні замовлення, майстри оиускачи барак своєчасно. Відразу "рубашечнікі" виносили чотири машинки із кабін і встановлювали їх попри стіну, бригадир приносив бунти накроєних сорочок і пачку з нитками. Починалася робота. Норма – 18 сорочок на "рило" за зміну. Норма мусіла перевиконуватись, незабаром шили майже по дві норми, по тридцять штук і більше.
Щодо якості, то бригадир на самому початку зазначив: шити треба так, аби лиш купи трималося. Тільки бокові шви мусіли бути запішвлені, бо інакше "заказчік" не прийме. Треба було придумати спосіб, щоб усюди пройтися лиш одним швом; такий спосіб знайшовся. Ще одне: шити рідким штихом. Пояснювалося це тим, що "дєфкі всьо равно" відразу будуть пороти ці сорочки. Вони не погодяться ні на кольорові нитки, які при пранні линятимуть, ні на грубі рубці, котрі були такі штивні, ніби у них позашивали прути. "Ані франтіхі", – пояснював бригадир – бувалий "зек".
Якщо б кожної ночі виготовляти таким способом біля ста тридцяти штук цих, за перепрошенням, сорочок, то на їх пошив прийшлося б затратити досить тривалий час. На це собі не можна було дозволити. Чому не розширили "цех" нічної зміни – невідомо. Видно, керувалися якоюсь обавою перед табірною інспекцією. Тому треба було виготовляти приблизно ще таку кількість у денну пору. Кількість продукції мусіла відповідати кількості "майстрів", котрі числилися тут у штаті. Ще й з урахуванням перевиконання денної норми. Тому Філімон і всі решта кравці за день шили ще по якійсь кількості сорочок, але не на шкоду пошиву на замовлення начальства. Значить, треба було працювати ще більш напружено. "Робота" завідуючого і решти "штатних" зводилася до того, що вони підганяли майстрів. Підганяли властивим, випробуваним табірним способом –дрином. Могло на дрині й не закінчитися.
Остап шив уночі сорочки, а в денну пору допомагав Філімонові. Був перемучений вкрай. Хотів спати. Хотів їсти. У бараку, згідно з велінням старости зони, їм чотирьом завжди ненароком зачерпав роздатчик трошки з дна. Кожний "сорочечник" боявся втратити ці привілеї. Але найбільше гнало його сюди вперте бажання навчитися шити. При майстрах приглядався, як вони по-мистецьки виготовляли таку чудову військову одіж. Сарака, ще тоді не розумів, що це мистецтво не дається осягнути одним бажанням і тим, що будеш пильно придивлятися комусь у руки. Тут самому треба багато шити, вправлятися – це ручна робота, а не розумова. А Філімон не мав можливостей виділити йому якусь другорядну роботу для поступової вправи у шитті. Усе, що він шив, було важливе і відповідальне.
Щоб так не хотілося спати, Остап перед нічною зміною випивав відповідну порцію густою чаю (чіфіру). Ефект був чудовий: цілу ніч працював, не відчуваючи втоми. Вранці, коли чіфір переставав діяти на організм, відразу помітно слаб. Філімон знову забезпечував його порцією чіфіру, й Остап виділяв ще трохи часу для Філімона. Виконував будь-яку ручну роботу, яку вмів тепер незгірше. У бараку, де він спав, вдень не було ніколи спокійно. Молоді злочинці билися, лаялися добірним словесним набором, притаманним тільки їм, "уркам" й іншим "цвітнякам". Уся ця лайлива музика називалася на їхньому жаргоні "тягло". "Урки" тренувалися в уживанні "тягла", а тимчасом не давали спати.
Чай коштував гроші, крім того, його ше треба було "діставати", бо "вольняшкам" не завжди видавали чай на карточки. Видно, ЧК мали його вдосталь, бо забезпечували ним навіть майстрів, які на них працювали. Отож Філімон чай мав. Тепер виділяв його при гострій потребі Остапові.
Остап помалу почав звикати до цього наркотичного середника і небавом вже не міг без нього обходитися – не міг взятися до роботи.
Щоб нарешті уява про майстерні була повною, належиться ще пригадати, що у бараку-майстерні сидів постійний "штатний днєвальний", а практично – "шестьорка" завідуючого. Сильної фізичної будови, він мав найбільше прав після завідуючого і був прямим його охоронцем.
Бригадир "сорочечників" був людиною непоганою, якщо не було нікого з приближених кліки завідуючого. Він не переживав якихось викидів сумління, не відчував незручності. На його погляд, тут було усе так, як і мало бути, "в принципі" – усе добре. Він намотував нитки на шпульки для "сорочечників", обсікав ножицями кінці ниток з готових сорочок, складав їх у бунти по десять штук, одним словом – помагав. Хоч міг цього й не робити.
Продукцію приймав "кладовщик" (виявляється, і такий тут, у бараку, був) ще до приходу на роботу майстрів, ще затемна. І "сорочечники" йшли собі геть, у свій барак. Остап у більшості випадків залишався ще після десятигодинної праці у кабіні "воєнной одєжди" в очікуванні Філімона.
Першим, хто з'являвся на проході барака вранці, коли ще всі спали, а нічна зміна закінчила роботу, був "зав". Виповзав нечутно між ширмами, заслонами і ніби принюхувався до чогось.
У визначений час, майже разом, приходили усі майстри. Баланду на сніданок приносили їм сюди у невеликому німецькому трофейному кесселі. Розділяли в присутності завідуючою. А він потім розпоряджався решткою-добавкою: кому дати, кому ні, і скільки кому. Усі покірно погоджувалися з його розпорядженням. Йому приносили в окремому "котьолку" щось екстра і відразу заносили у його кабіну. Видно – щось із "офіцерської кухні".
Помилки не було: у "цеху" були й жінки. Вранці вони (п'ять-шість осіб) приходили у супроводі одного з відрядженців "зава" і наглядача внутрішньої охорони. Відрядженець давав "заявку"від завідуючого на прохідну вартівні, і на цій підставі "надзіратєль" приводив цих дівчат до прохідної, звідси їх проводили вже згадані два представники. Першим зустрічав їх сам завідуючий.
Дівчата були зодягнені незгірше: ще були у своєму домашньому вбранні, як зверху, так і зі споду. Були переважно у коротких, добре скроєних, гунях, підшитих найчастіше овечим хутром або ватою. Мали великі, колись дорогі, зимові хустки, на ногах переважно чоботи. Спіднички із якісної тканини зграбно облягали литки ніг.
Ці дівчата входили з таким виглядом, ніби хотіли підкреслити свою незалежність і навіть зверхність. Наче хотіли сказати своїм прибуттям: "Ось, ми своїм благоволінням робимо вам ту приємність, що приходимо сюди прикрасити ваше печерне життя, вносимо світло, радість". Нехай, може, й так. Насправді ж?..
"Зав" хапав брутально першу, яка йому подобалася, і практично волік її у свій барліг. Решту, без будь-яких "залицянь", розтягали ті, які тут-таки спали на прічах за ширмами. В першу чергу ті, яким "положено". Потім міг потішитися "шалавою" всякий, кому забаглося. На це був цілий робочий день. Важливо було показати свою "незалежність" від "шалави" перед рештою своїх колег. А представники цього народу це вміють... Не тільки в умовах табору, а взагалі. Неповага до жінки як до жінки вважається кращою рисою "настоящево мужіка".
Оргія тривала недовго. Дівчат так само грубо виштовхували із-за ширм, як їх туди затягали: розхристаних, напівроздягнених, пошарпаних. Ці пробували ще робити хорошу міну після всього, якось пригладити свою безсоромність, хоч і не було перед ким. Усі вже призвичаїлись до таких життєвих дрібниць. Бо таки у порівнянні із загальним фатальним становищем, у якому опинилися невільники, перед лицем неминучого виїзду на Колиму, звідки ніхто живим не повертається, – це дрібниця. Адже тут "ішак" чи жінка – яка різниця, яке це має значення? І саме це дражнило "новічков" у подібних справах.
Дівчата сяк-так приводили до порядку одежинку на собі і відразу бралися за миття підлоги в усьому робочому бараку. Воду, щоправда, їм приносили самі майстри, по черзі, у кого вони мили. Приносив також Філімон або Владас. Після миття підлоги їм давали рештки недоїдженої баланди (залишеної спеціально завідуючим для них). А потім? Потім вони займали "свою" окрему кабіну поруч із приміщенням для завідуючого. Там вишивали, гомоніли пошепки, трошки сміялися, – розважалися. Що вини були таке? Ніщо. Так, як і все тут.
За двері барака їм не дозволялося виходити протягом цілого дня. Про причини такого режиму кожен лиш здогадувався.
На свіжу людину вони справляли неприємне враження, змішане із щирим жалем, їх зовнішній вигляд, недоцільне перебування у цьому місці викликало якусь співчутливу огиду до них. Чи вони хоч трохи винні у цьому? Прецінь, усі тут були під примусом, і ніхто не міг зарадити своїй долі, якщо хотів жити.
Жаль брав за трагедію, яка спіткала цих людей, ще молодих людей, дівчат, їх повиволікали цинічножорстокі заготівельники живої людської сили з-під селянських стріх Поділля і Прикарпаття, Буковини і Закарпаття. Вивели і привезли сюди на глум, на ґвалт, на знущання – моральне й фізичне. Адже відомо, що основну масу жінок-політв'язнів в усіх абсолютно таборах становили дівчата і молоді жінки з усієї України, а з Буковини, Галичини, Волині – особливо. Друге нагромадження за кількістю займали дівчата з усієї придушеної Прибалтики. Усіх політичних, засуджених називали тепер "бандерофкі". Чому так? А ніхто й не допитувався про це. Адже називали з таким самим успіхом усіх приречених "фашистами", а шо воно таке – фашисти?
Дівчат дуже рідко приводили сюди тих самих кілька разів, їх "міняли" майже кожного разу, кожного дня. Ніхто з них ніколи не протестував. Ними користувалися усі "штатні" без винятку, хто тільки забажав собі цього. Приходили і з другого робочого барака "столярі", "слюсарі", "художники" і всяка інша наволоч, яка паслася на вишуканій праці переважно литовців, латишів і мовчазливих естонців. Кивком голови викликали першу ліпшу дівчину за занавіску на лежак навпроти кабіни, в котрій працювали похнюпцем їхні краяни. Дівчата відчували, як ставляться до них ці люди, і тому ніколи не вступали навіть у бесіду з ними. Що це? Безсоромність? Ледве чи це так. Вони, однак, розуміли, що роблять те, чого не належиться робити. Так, вони ще встидалися "своїх", і тільки. Тому відчужилися.
Глум над ними сотворінь "вищого" гатунку (зустрічаємо таких "ліпших" не вперше), яким накреслено служити прикладом для цілого світу – і вони у цьому переконані – ці дівчата сприймали так само, як і те, шо їх забрали з рідної хати: як обвинувачення у державній зраді тої держави, якої вони не знали, не хотіли і не могли знати; як прийняли страждання і знущання під слідством, рішення трибуналу, якого вони гаразд не почули і нічого не зрозуміли.
Дівчата... Ще так недавно мати проводила безсонні ночі над ними. Колисала, співала, плакала, поки хворіли. Як їх важко було вигодувати при тих достатках, які були в кожнісінькім селі, в кожнісінькій родині. Діти, дівчата – їх так важко було виплекати під вічним пресом національного утиску, а надто – матеріального визиску. Дівчата, цвіт народу, майбутні матері і майбутня основа народу... Діти, котрі змалку гірко працювали на твердий кусень хліба з жорен, чорного хліба, як земленька, на якій вони вродилися і росли. Росли, працювали і співали. Співали тужно, як і жили безрадно, тягнучи важкий камінь жорнівкою, щоб розтерти скупу зернину на грубу, мов шріт, муку. Кпили собі з вищербленого життя у пісні-сатирі. Доростали у страшний воєнний час. Будив їх зі сну важкий гул чужинецьких гармат як з одного боку фронту, так і з другого. За гарматами волочилися озвірілі вояки, вихоплені авантюрними урядами із затишних домів з цвітничками, з лісових борів і дебр – усі з вигаданою рацією панувати не тільки над цим народом, але навіть над світом. Хотіли також додому, не хотіли погибати "во ім'я спасіння людства". Прості люди. Але вони викликали перший ляк у цих – тоді ще недорослих – дівчат.
Дівчата... Як раділи, ой тішилися, коли приходила неділя, і вони одягалися у святочне, і йшли в круг своїх ровесниць і ровесників. Серце тягнуло, банувало за милим, який прийде. Марили про ту щасливу хвилину, коли з любим їм хлопцем стануть на рушник, здавалося, нескінченного шастя. Хіба вони багато хотіли?
А їх заарештували. І було слідство, і слідство виявило, що вони поповнили найстрашніший злочин, на який не здібна навіть найбільш звиродніла душа, – так їм сказали. І засудили. Засудили на ... роки. Яке це має вже значення, на скільки років дівчину засудили? Десять, чи двадцять – все одно вже кінець усьому.
Чи їм вичитали у вироці крім тих "років", що їх чекає у тюремній, а потім у табірній буденщині? Що їм суджено пережити в дорогах етапів, на пересилках і в кінцевих таборах, куди їх нарешті завезуть? Хто їх засудив на цю кару-наруги, якої не потерпіла б навіть найбільш паршива сука, хоч би її пси розірвали на дрібні шматки? Як сталося, що вони не виявляли ніякого сиротиву проти такого кричущого насильства? Насильства над гідністю людини. А може, їх довели до такого стану, що вони взагалі перестали думати? Не відають нічого, не відчувають нічого. О, тоді мало вам кари, кати, усіх кар, які відомі дотепер світові.
... А був таки випадок, маленький випадок спротиву – дівчини у робочому бараці спецзони.
За жіночою зоною пересилки у Находці завжди пильно слідкували навіть начальники. Тому кожний новоприбулий етап докладно вивчали усякого роду донжуани. Цікавився тим і "зав".
У жіночу зону прибув свіжий етап із харківської пересилки. Відразу стало відомо, що привезли "до хрена" молоденьких – знову ж таки – "бандеровок".
Незабаром привели рослу, чорняву, зовсім молоду і здорову дівчину. Мала вона на собі велику зимову хустку з довгими френзлями, зимовий, добре скроєний жупанчик, який їй дуже пасував і не скривав її привабливого, молодого, пружного тіла. Ще не втратила свіжого кольору лиця. Видно, мала добре здоров'я і мусіла прибути швидким етапом зі Львова, не затримуючись довго у Харкові.
 
Наші Друзі: Новини Львова