Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 22 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 82853
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Не чекали ні годинки. Відразу розділили усіх згідно з нумерацією вагонів і загнали до середини. Затарасували двері. Зробилося тихо. Люди негайно почали розміщатися на настилах з обох боків від дверей, які тягнулися вглиб, аж до самого кінця довгого "пульмана". Вагони були також "б/у" – розхитані, нещільні, діряві і латані зверху сирими, навіть не зафарбованими обрізками дощок і якихось випадкових здирків. Перемучені тривалим ходом, але спокійні душею, що прощаються з кошмарним Уралом, люди постелили на дошках хто що мав і відразу заснули.
Увесь состав складався переважно з пульманівських вагонів. Було кілька малих двовісних "телятників". Разом з вагонами для конвою й обслуги усіх десь біля шістдесяти. Потяг був розрахований на далеку відстань: крім колючого дроту, усі вагони освічувалися ззовні, на кінцевих точках приладнані майданчики з поруччям, на яких – прикріплені кулемети. У вагонах можна було розмістити біля 5000 людей. Залізні "пєчки" й купка вугільного порошку свідчили про те, що прийдеться їхати під час морозів.
На полустанку потяг простояв кілька днів. За цей час пригнали ще кілька піших етапів і розмістили у вагонах. "Фашистів" налічувалося десь до трьох тисяч. Чи це були вже рештки живої сили, привезеної з карантинного табору на Шлеську, – невідомо. Решта вагонів заповнили арештантським рецидивом, який чомусь належалося вивезти з глибини Уралу у більш залюднені місця; принаймні так думалося. Безконвойна обслуга складалася також із арештантів. Ні одному "вільному" недавньому поселенцеві не довірили цієї роботи.
Оскільки "сухий пайок" харчів видали перед етапом на три доби, то їсти дали таки четвертого дня.
Ніхто людей не турбував. Аж одного дня у вагони зайшли конвойні солдати з палками і скомандували усім перейти на одну половину вагона. Почався докладний обшук. Людей практично роздягали догола, промацували кожний рубчик і вилучали усе недозволене і підозріле. Забрали ножики, повідтинали пряжки, ґудзики, а найбільше дошукувалися паперу й олівців. Така "зброя" вважалася найнебезпечнішою: на залізничних лініях нераз знаходили маленькі, скручені клаптики паперу з повідомленням додому й адресою, куди переслати. У черевиках розтинали вистілки і підошви, дошукуючись і виймаючи сталеві упругі пластинки, які вкладаються під підошву.
Знову – нероздільне "фашист" і "гражданін начальнік". Знову – лайка, побої, приниження людської гідності. Хто виховав отих безвусих юнців, хто задушив у них Людину ще у колисці? Збиткувалися над людьми, які їм нічого поганого не зробили. Хто мав понести моральну (чом би й не кримінальну?) відповідальність за цих душевних калік?
Скісний удар палкою по голові за те, що чоловік мав при собі картку з зошита або об'їдок олівця – і тільки. Від удару – великий синець на всю половину лиця і закривавлене око. Ударив хлопчина людину, котра, може, ще пішла з дому на "фінську", бо й такі кадровики тут були. Ударив того, хто мав "наглість" пережити війну і "безстидство" перезимувати першу повоєнну зиму на Уралі. Били мучеників, били за те, що ці мученики не мали можливості боронитися: були безсильні і безправні.
У вагон подали цебер з баландою. Заліз сюди безконвойний арештант з черпаком. Йому подали стопу алюмінієвих мисок, і він вправно
відштампував дев'яносто п'ять порцій. Без слів зісунув цебер до діри в дверях, подав усе донизу і вийшов. Двері закнеблювали знадвору. Стихло. Люди позалазили на свої місця і принишкли. Невесело починається.
Після шмону, нагінки і побоїв люди трохи заспокоїлися. Збудилися від сильного лязгу буферів і різкого поштовху. Ще через кілька хвилин заскрипіли гальма на колесах, сіпнуло вагонами – і потяг повільно рушив у південному напрямку. За якихось півгодини у вагонах зробилося нестерпно холодно. Під час руху вітер свистів крізь шпари, протяги пронизували вихуділі тіла до шпіку. Рятуватися не мали змоги: піч не було чим розпалити. Потяг не затримався у Свердловську, помчав аж до Челябінська.
У Челябінську ілюмінований потяг-иримару відігнали на запасне відгалуження і почали поповнювати вагони вугіллям. Подали також кілька полін дров на розпал. У вагонах запалили, прийняли хліб з розрахунку хлібина на вісім осіб. Цього було замало. Знову роздали баланду, невільники похлебтали, у вагонах стало тепліше, усі знову поснули. Очікували, поки подадуть паротяг. Уночі повідчиняли вагони, зробили відповідну перевірку, передали "караул" – і знову затихло.
Однієї ночі грюкнуло об вагони, сіпнуло кілька разів назад-вперед, заскрипіло – і потяг рушив у невідоме. Невільники здогадалися, що їдуть на схід: потяг ішов повільно, забирався на Уральський хребет. Значить, надія працювати на теренах, спустошених війною, не виправдалася. Тепер ворожили собі Казахстан і працю на каналах.
І знову усе так, як бувало при етапуванні "злосних" злочинців – нічні перевірки, ІІерезмінки, недовір'я між конвойними, яке виливалося горем для етапованих. Нерегулярна подача баланди, дерев'яні довбні, нестача води і голод. Живі ще мерці у цих спільних домовинах-вагонах пробували якось боронитися від того, від чого ще можна було боронитися: відривали шматки коців, затикали ними шпари між дошками у вагонах, куди найбільше свистів вітер, закутувалися у свої ганчірки, тиснулися один до одного, щоб загрітися. Піч під час руху нагрівалася до червоного, але не гріла: усе тепло видував вітер, витягав протяг. Ще гірше стало, коли потяг, пригальмовуючи, пішов швидко по східному схилі хребта Уральських гір.
Час не чекав. Зима настала і робилося зимніше з кожним днем. Західний Сибір зустрів етапованих цупким холодом. Довші зупинки були лиш тоді, коли потяг пройшов належний "прольот" і мінялася бригада залізничників. Тоді подавали у вагони трохи чого-небудь з харчів. Давали, як тут прийнято було казати, "навалом" – це означало, що у вагон закидали кілька замерзлих хлібин, солену рибу і знову сирий, замерзлий буряк або якусь брюкву. Як усе це потім розділити – одному Богові відомо. Але ділили, і кожний щось отримав. Почалося обдирання загальної пригніченої маси ослаблених людей, як це буває завжди, де вирішується питання життя і смерті. Хтось тоді паразитував на останніх соках замкнених у вагонах, таких самих, як і він сам. Ні, не таких самих. Бо не всі здатні боротися за життя, коли приходить край усім надіям.
Відразу за Уралом загубився лік часу. Десь простоювали, колись їхали з шаленим вихором на перегони, розхитувались по знищеній війною залізничній лінії. Занімілі люди вже нічого не чекали, не вгадували, коли подадуть щось їсти. То були вже практичні істоти. Розуміли: від їхнього вгадування і надій нічого не залежить. Постійна думка про їжу з'їдає рештки людської внутрішньої енергії – виснажує.
Конвой знущався. Принаймні так можна було оцінити його поведінку. Заходили у вагони і віддирали вже примерзлі шматинки із шпар, сподіваючись там знайти щось недозволене. Ніхто не посмів на це й слова сказати. Вугілля не вистачило навіть до Омська. Почали знімати крайні дошки з нар-настилів і палити ними.
В Омську відігнали потяг знову на якийсь запасний шлях і залишили. Безконвойні подавали баланду кожного дня. Скільки простояли – невідомо, ніхто не вів рахунку часові. Мусіли дочекатися, поки виділять паротяг: їх не вистачало тепер в усій державі. Вантаж не дуже важливий, міг зачекати. Подали ще дров. Палили у вагонах, і при сибірському тихому морозі можна було витримати.
Прийшов час – і знову оглушливий лязг прокотився між вагонами. Свиснула "кукушка" і витягнула потяг на головну залізничну лінію – у напрямку Новосибірська. Знову тонкі струмені протягів у вагонах під час руху. Люди почали хворіти. Гарячка, параліч від протягів, ознаки запалення легенів. Але хто там знав, від чого людина вже не встає і не їсть? Кликали доктора (такий був приставлений до "ешелону"). Доктор не приходив. Розуміли, що не прийде.
Доктор дійсно був "прикомандірований", може, котрийсь із невільників, скоріше – арештантів. Але він мав уже клопіт з конвоїрами і в якійсь мірі з арештантами, які також почали хворіти. Конвоїри були в шинелинах, що від сибірського морозу не захищало, потрібні були кожухи. Не доїжджаючи Новосибірська, люди у вагонах почали потроху вмирати. І знову – гаки і невидима рука стягали трупів долі з вагонів. "Дубарі єсьть?" – лунало знадвору на кожній зупинці при перевірці і передачі зміни.
Оглухли, оніміли люди у вагонах. А може, й ні. Може, вже настільки призвичаїлися до мук під час етапів, до дерев'яних молотів, неспокою, до вистуджування вагонів, що, здавалося, не реагували ні на що. Так хіба призвичаюється людина до постійно ниючої рани, і терпіння стає невід'ємним складником її існування. Лише природа не дарувала свого: мобілізовувала усі сигнали в організмі, щоб попередити нездоровий розум, готовий погодитися на все, що життя – сам процес існування біологічної матерії – знаходиться під загрозою. Природа боронилася – людина мучилася від голоду, не звикала.
Ще минув якийсь час, потяг зупинився у Новосибірську. Затягнула його "кукушка" на якусь лінію-тупик і залишила. Зробилося тихо. Почали знову подавати один раз на день баланду і наливали трохи окропу-чаю в діжку, яка стояла при дверях у вагоні.
Скільки простояли – ніхто не знає. Але за цей час люди пройшли через відомий усьому світові новосибірський "санпропускник". Є всі підстави стверджувати, що кожний невільник, якого завозили на схід далі, ніж Новосибірськ, проходив через цей "санпропускник". Коли виводили "фашистів" із вагонів і під конвоєм гнали у санпропускник, то вони зауважили дві речі: на запасних лініях стояв не лиш один "їхній" задротований потяг, їх було кілька. На вагонах потягу з "фашистами" було грубо і нерівно написано: "Ізмєннікі родіни" або ж "Фашисти" – як на котрому вагоні. Видно, це мало відлякувати цікавих із місцевого населення. Хоч і це було маловірогідне: через Новосибірськ переправляли таку кількість невільників і так часто, що це вважалося місцевим населенням буденною справою.
"Санпропускник" знаходився у місті, недалеко від станції. Це був обширний будинок – цілий комбінат для санітарної обробки великої маси людей.
Прийшла черга, "фашистів" вигнали з вагонів, поставили в колону по п'ять – кожний "вагон" окремо і, обступивши густою сіткою конвою, попровадили у "баню". Хворих виштовхували силоміць, товариші брали їх за підпахи і тягли за собою. Зовсім немічних залишали у вагонах.
У "бані-санпропускнику" була велика зала, яка вміщала кількасот людей. Звичайно, питання вмістимості приміщення завжди відносне, якщо мати на увазі невільницькі обставини: це не оперний театр, де заздалегідь визначена кількість місць. У цих умовах скільки втиснули у замкнений простір, стільки й вмістилося.
У цій залі людей приймала вже місцева обслуга – арештанти, чи, можливо, також якісь ізгої. Працювали вони надзвичайно злагоджено й енергійно. Ослаблені люди ніби приходили до пам'яті під їхньою опікою, оживали й механічно виконували усі розпорядження. Миються швидко. Тиснуться під тепленький дощик, якісь маленькі й мізерні. Вони хочуть погрітися – це більше, ніж помитися. Ні галасу, ні суматохи. Цикл не переривається. Усе продумано й перевірено до найменших дрібниць. Низка людей, мов насиляні на нитку, витягаються звідси у протилежну залу. Тут сухо, чисто, ясно і тепло. Кілька "лєпіл" у білих халатах розмістилися при виході із миєчної. У їх руках – багатокубові шприци, бляшанки з голками і пляшки з брудносизою рідиною – вакциною. Білі халати набирають повні шприци цієї рідини і штрикають людям під лопатку. Рідини вистачає на кілька осіб, замінюють тільки голку. Щеплять людей, щоб вони, бува, не захворіли. Медики – переважно жінки. Не усі витримують щеплення, мліють, їм пхають нашатир під ніс, вони приходять до себе, їх підводять на ноги – і гайда далі, до виходу. У вузькому приміщенні попри стіну лежать лашки, вже продезинфіковані, ще навіть теплі. Кожний легко знаходить своє, швидко одягається і взувається. Через хвилину – вже надворі. Тут легкий морозець, політує негустий сніжок. На них уже чекає вірний конвой і муштрує відразу у групи по-вагонно. Скавулять пси, поскрипує ще не втоптаний свіжий сибірський сніг під ногами. Конвоїри вже у валянках, але ще не в кожухах, кумедно щуляться на легкому морозі – недобрі і понурі. Сірі шинелі на тлі білого снігу здаються чорними. Тут усе таке: чорне та біле – контраст, інших кольорів немає. Котрі вийшли із лазні, мусять ще зачекати, поки не вийдуть усі решта. Помалу, мов гадина, холод заповзає під дрантиву одежинку невільника-"фашиста". Хочеться їсти. Чи дадуть їсти після лазні? За плечем ниє пухлина від вштрикненої вакцини. Починається гарячка і болить голова. Лягти б, або хоч присісти...
Вийшли вже усі з цієї порції людей, "молитва" і невідступне "слєдуй!" Шкряб-шкряб – і пішли назад до вагонів. На чорних полатаних вагонах плачуть розмиті, написані розчиненою крейдою чи, може, й вапном, білі написи: "Ізмєннікі родіни"! Загнали відразу у вагони, бо конвой промерз до шпіку. Хворих уже не було: їх забрали в "санітарний вагон". Коли закінчили "санабработку", відразу розформували людей із останніх вагонів, поповнили ними місця "вибулих", отже, у вагонах знову було 95 осіб. Здали трупів по акту, приготувалися до дальшого етапу.
Деякі моменти у житті врізуються у пам'ять, мов ніж у живе тіло, і залишають глибокий шрам на душі людини. Його не вдасться вже знищити ніякими косметичними засобами: ні фальсифікацією, ні брехнею, ні всемогучим плином часу. Таким моментом був той, коли нещасні етаповані невільники побачили себе нагими в усій своїй "красі", як опинилися у лазні. Вузлуваті маслаки рук і ніг, незграбно причеплених до плечових лопаток і тазової кості, гострі клуби і вузька впадина живота, а над цим – дрібна драбинка ребер. Кожний у такому стані ніби хотів сховатися кудись, встидався свого виду. Здавалося, що крім усіх нещасть, які спіткали людину, її ще роздягли і голу виставили на посміховище. Кожний цей кістяк ще поніс на плечах пухлину від вакцинації і гарячку в нужденному тілі – останній подарунок напам'ять з новосибірського санпропускника.
Темніло. Подали холодну баланду. Стерильно чисті люди полягали на настили і мовчали. Заснути не могли, боліло усе тіло, мов густо побите ціпком. Хтось таки підтримував вогонь у пічечці і не було так стулено, як буває під час руху потягу.
Скільки там простояли – невідомо, ніхто, як завжди, не лічив часу. Лязг зчеплень між вагонами, скрегіт коліс і гальм, усе ще жило і рухалося навкруги. Сильний ляскіт пролунав по вагонах – миттєве попередження неприємного поштовху від паротягу, який "причепився". Ще раз пройшлися конвойні попри вагони, ще раз погримали довбнями, застукали ногами по дахах. Хтось матерився, хтось когось підганяв і квапив. Закінчилося й те, затихло. У вагонах – мов у могилах, усі байдуже переносили муку – кожний свою.
Заскрипіло, сіпнуло і відштовхнуло назад, а відтак потяг повільно рушив з місця. Покотився швидше й швидше. Люди ховалися від неприємного холоду, занесеного у вагон протягами через шпари. Від нього не було порятунку. Невільники корчилися, шукали безпечних місць, знову затикали шпари між дошками. Помагало мало. Люди шаліли, страждали, шукали закутків і місць, де б не було протягу. Збивалися купками навсидячки, загорталися рештками горе-коців, терпіли.
Потяг зупинився лиш уночі, в чистому полі, для перевірки і передачі зміни охорони. Перелічили невільників, потовкли довбнями по стінах вагонів, зачинили і заклинили, як завжди, дерев'яним розчепом двері, закрутили дротом для більшої певності, і потяг рушив далі.
Десь закінчився "прольот" і потяг зупинився, бо мала помінятися бригада провідників. Подали хліб і солену рибу. Потім відчинили ще раз і подали два відра води-"чаю" у вагон. На таку кількість людей – це крапля в морі. Але й за те спасибі, могли не дати нічого. Така "кармйошка" проводилася увесь час, аж до Іркутська. Сильніші підтримували вогонь, і тепло розливалося по вагоні хоч на постоях. На підступах до Іркутська багато людей уже марили в гарячці від простуди і запапення легенів. Води було мало, а точніше – не було зовсім. Хворих не мали чим напоїти.
Не краще було і конвоєві. Молоді хлопці, непризвичаєні до таких обставин, простуджувалися і хворіли. За них мусіли виходити на службу вже частіше ті, які ще трималися на ногах. Вони проклинали усе на світі. Були розлючені на своїх співслуживців за їх хворобу. Знущалися над безправними невільниками. Фельдшер, призначений обслужити усіх, хто лиш їхав у цьому етапі, не міг нічим допомогти: він не мав достатньо навіть аспірину. Знову смерть почала висмикувати поодиноких людей із вагонів. Рухомий шпиталь на колесах заповнювався хворими конвоїрами.
Була ніч, коли опинилися в Іркутську. Ще ніхто не знав, де зупинився потяг, але посвист "кукушки" дав зрозуміти, що вагони знову заганяють у якийсь тупик. Почалися сибірські морози.
В Іркутську затрималися певний час. У вагони подавали баланду. Завезли хліб, вже "справжній", бо був темно-брунатного кольору і мав запах правдивого житнього хліба. Таке добро нещасні репатріанти куштували останній раз у Москві, рік тому. Причина затримки була відома: конвоїрів переодягали в кожухи і підліковували хворих. Етаповані скористалися лиш тим, що подали у кожний вагон дві пачки досить якісного вугілля і кілька полін дров на розпал. Залізна пічка була тепер червона ніч і день, але це не допомагало тим, котрі знаходилися у кінцях довгого вагону. Усі тепер пхалися на середину, щоб погрітися. Воду, "кіп'яток безплатно", подавали також кожного дня; люди почали приходити до себе.
Мороз притискав уже такий, що стояти на голому настилі було неможливо. Лихенькі черевики пропускали стужу від сталевого каркасу через дошки аж до ніг. Обмороження загрожувало неминуче. Тому знімали з настилів дошки, клали їх під ноги біля печі і ставали на них, щоб погрітися.
Минали дні, минали ночі. Скільки їх минуло в Іркутську? Ніхто тепер не знає, забулося.
Коли конвой уже був здатний нести службу, подали паротяг і вирушили далі на схід, обігнувши західний кінець Байкалу. Тепер рухалися короткими дистанціями. Довго простоювали на якихось полустанках. Виявилося, що не було вільних паротягів і треба було очікувати на випадкові. Робилося неймовірне. Потяг опинився на березі Байкалу. Його відганяли при потребі на якусь "вєтку", щоб пропустити транспорт, і протримували там добами. З Байкалу дув постійний північний вітер, стулений, мов невидима крига. Він, ніби розлючений велетень, тиснув на вагони, наче хотів зіпхнути їх з колії і відкинути геть на скалу з протилежною боку озера. Вагони скрипіли й стогнали під натиском мов живі. Про якийсь захист від вітру не могло бути й мови.
"Біда одинцем не ходить! – каже стара приповідка. – Вона ще й злидні за собою водить". Силою випадку вагони стояли звернені діючими дверима до підвітряного боку, до озера. Стулений вітер пробивався крізь шпари у нещільних дверях, заносив до середини дрібний колючий сніг, змішувався з потоком повітря, яке дуло із діри-параші при протилежних дверях, крутився блідомолочним вихором посеред вагона і заносив сніг під настили, де він не розтоплювався. Навіть найбільш витривалі й сміливі, які зберегли сили тому, що займалися розподілом продуктів, відмовилися підходити до печі і підтримувати вогонь.
Безконвойна обслуга, покулившись від злого пронизуючого вітру, бігала раз на добу від вагона до вагона і, ледь відсунувши двері, вкидала всередину якихось сухарів чи замерзлого хліба і соленої риби – "трєскі". Швидко засували двері і тікали ніби щурі до свого вагона, щоб погрітися. Ще живі люди куталися у ганчірки-коци, зароблені під час побуту на правах вільних поселенців, ще забирали поданий продукт і ділилися ним як могли, їжі подавали мало, голод доходив до краю.
Конвойна служба занехала свої нічні рейди по вагонах і перевірки підчас передачі зміни. Хтось із них підходив раз на добу, гримав дерев'яним молотом по обшивці і гукав: "Жіви?!" Хтось у вагоні подавав ознаки життя, а страж ще допитувався: "Сколько жівих?!" – не отримавши відповіді, вимовляв своє компромісне: "Ладно", – і йшов далі.
Час від часу до потягу чіпляли якийсь випадковий паротяг і відтягали його на кілька десятків кілометрів. Тут знову спихали цю примару – "состав" на якусь "вєтку" і залишали надовго.
Така подорож по березі Байкалу продовжувалася тривалий час. Пройшли роки, і люди схильні були думати, що тоді, у 1946 році, представники влади навмисне старалися винищити, або принаймні зредукувати кількість "поголів'я" ураженого "фашизмом" населення. Таке твердження не виглядає слушним. Злого наміру, продиктованого чистою і невиправданою ненавистю, мабуть, не було. Адже треба згадати, в якому стані перебувало господарство країни взагалі у післявоєнний час. Що можна закинути людям особисто у цьому випадку, то те, що силою обставин, у яких опинилося населення протягом років, вони втратили почуття милосердя до ближнього, почуття сумління і людяності. Ніяк не можна, тим більше, осуджувати безпосередніх погоничів-конвоїрів під час етапів, які також страждали, хворіли і вмирали від стужі, перевтоми й умов побуту. Це був наслідок виховання, де приклади людяності, не апробовані ідейними принципами, вважалися, практично, злочинне неприпустимими. Бо їх привчали, що всюди знаходиться ворог, в безпосередній близькості. Тому треба бути безпощадним. Віками плекана християнська мораль про любов до ближнього як до самого себе, про те, що ніхто не володіє правом судити, а тим більше – карати когось іншого на власну руку, була знищена протягом одного покоління. Не знищена – її попросту не прищепили цим юним військовим ще від дитини. Ніякої критичної думки – так буде легше і безпечніше. Любов? Так, це навіть дуже важне і потрібне. Але любов до Сталіна і його поплічників. Більше до нікого. Бо можна помилитися – це нераз уже підтвердилося. Така помилка була завжди фатальною. Кому це потрібне?
Тисячоліттями кращі розуми шукали способів, щоб знищити чи хоч приспати у людині бестію, збудити милосердя до інших, слабших, або тих, що опинилися в біді. І вистачило короткого часу, щоб бездумно знищити ті надбання, заложені вже в самій культурі усіх народів і віросповідань, вбити у людині живу душу: повернути її хіба не до первісного стану, бо не маємо підстав міркувати, що первісні нищили собі подібних без практичної необхідності. Це була виплекана вже дійсно "нова" людина, якої світ ще не бачив. Та нова людина тепер знаходилася по обох боках відгородження: як колючим дротом чи частоколом, так і дошками, обшивкою вагонів, як ось тепер.
Люди усі смертні, усі мусять колись закінчити життя. При цих умовах неминучості ще невідомо, хто був більш убогий: конвоїр чи невільник? Відомо лиш одне: невільник страждав більше. Але страждав тільки фізично, бо духовно він був стократ багатший від нерозумного стражника.
Таки минули Байкал. Прошмигнули останній тунель і сховалися у затишку між лісами: бокового вітру вже не відчувалося.
Що ж робилося у вагонах? Байкал приспав навіки половину, або й більше людей, їх спихали спочатку під настили, а потім залишали на дошках і загороджували ними бокову стіну від озера – це дійсно багато помагало. Решта ще вижила. Щось їли, забирали від мертвих товаришів горе-коци, закутувалися й ниділи далі. У такому стані опинилися етаповані на першому, довшому постої за Байкалом. Здесятковані безконвойники вийшли з гаками і почали очищати вагони від трупів. Наносилися тоді багато. Працювали кілька діб без відпочинку, кляли "дубарів-фашистів" на чім світ. Усі ті останки відтягали волоком у порожній пульман. Вели рахунок усім ."вибившім" і не давали їсти, бо не знали, скільки живих залишилося. Не міг же каптинармус видавати харчі на неіснуючих.
Коли вагони "очистили", туди зайшли конвоїри. Понурі, злі, незадоволені, але порівняно спокійні. Перечислили ретельно кілька разів тих, що залишилися, і незабаром подали сухарі, солену рибу – усе за нормою – і в діжку теплої води, чаю. У вагоні запалили. Розкіш.
Знову подали паротяг, і потяг покотився далі на схід. Проїхали належний відтинок і знову зупинилися. Морози сковували лихенькі вагони і люди шукали якогось способу зігрітися. Як завжди у таких випадках, ніхто не думав про дальшу мету – це вже не вперше. Лиш би ось зараз погріти хоч руки, хоч на хвильку позбутися відчуття холодного болю. А паливо вийшло уже тоді, коли потяг ще навіть не досяг Чити. Правда, проїжджали повз якісь полустанки, на яких було навалено багато всяких дров, але ніхто ні разу не подав у вагони а ні полінця. Усі дрова були "чиїсь", усі були "на рахунку" – не могло пропасти ні одне поліно. Залишалася лиш надія, що в Читі подадуть палива, бо там є "своя" (?) "база". Звідки ці відомості? Хтось таки знав систему постачання невільничих потягів під час руху, або тільки здогадувався. І ці, практично, вже мерці ще розмірковували, ще надіялися. Чи мали на це якісь підстави? Чи, може, тільки якесь відчуття? Трощили до решти дошки у вагоні і про якийсь відпочинок у лежачому положенні вже й не думали.
Коли під'їхали до Чити, то у вагонах вже не було на чому лежати. Групки людей, закутаних у ганчірки, ще ділили між собою замерзлі шматки соленої риби, лизали поданий милосердною рукою безконвойного арештанта сухар. Спокійно і легко проводилися перевірки. Конвой, безконвойна обслуга і "фашисти" тепер становили єдине, кожне виконувало свою функцію, чи властиво, за Ціцероном "SUUM CUIGUE".
Чита. Вагони залишилися на пероні серед ночі. Підійшла "кукушка" і штовхнула увесь состав на якесь відгалуження. Чекали ранку, чекали "кармйошки", чекали чогось на опал. Тягнули останні дошки з-під ніг і палили ними. І все ж таки жили.
Помилки на цей раз не було – "своя" база постачання знаходилася в Читі. Бо ще таки цього самого дня, коли прибули до Чити, подали до вагонів кілька метрових плах дров і навіть сокиру, щоб ці дрова якось розколоти. Не було вже сильних настільки, щоб дати собі раду із замерзлими березовими плахами, прийшлося безконвойникові забратися у вагон і розколоти-розрубати дрова на такі кавалки, щоб вони вміщалися у топці печі. Подали також сухарів за нормі і хвости соленої тріски.
Через короткий час залізна бочка-піч була вже буро-червона, поділ серед вагона ослиз і вкрився водою. У кінцях довгого пульманівського "телятника" вже не було нікого і нічого, там царював мороз. Рештки людей розмістилися біля печі і грілися. Тепло! Ще не вияснено, що важніше в таких обставинах: їжа, м'яке ложе чи тепло. Цього разу тепло замінило собою все інше, і розігріті невільники навіть заспокоїлися, відчули себе безмежно щасливими. Товсті поперечки, на яких дотепер були настелені дошки (дошок уже не було), служили за ослони біля печі, на них сиділи і куняли мученики, загорнені в рештки якихось шмат. Дрімали, опершись один на одного. Тулилися до себе в надії запозичити чужого тепла, чи, може, щоб не розтрачати власного – хто його знає? І, наперекір усьому, ще жили.
Ніхто не знав, який шлях прийдеться ще подолати, поки довезуть до кінцевої зупинки. Ніхто не знав, кому і скільки суджено ще прожити, хто побачить цю кінцеву зупинку. Зрештою, над цим питанням ніхто й не замислювався. Жили поки жилося, поки билося непокірне від природи серце у висохлих грудях.
Муки і страждання не бралися під увагу. Цей поріг ще не застиглі мерці давно вже переступили. Різниця між тими, які лежали, складені стосами, в окремих вагонах, і тими, які ще були отут, біля печі, мабуть, полягала лиш у тому, що одні мали температуру тіла згідно з порою року і географічним місцем, а другі були ще теплі, як і належиться теплокровній природній формації. Бо не мислили вже ні одні, ні другі. Навіть природні бажання були вже не відчутні. Жили, бо жило ще само життя без втручання розуму.
У Читі поповнили обслугу на місце тих, що також "вибули", або були нездатні працювати при етапі, і вилучили хворих конвойних. У вагони подали ще трохи вугілля й останні дні постою годували баландою. Про спалені нари у вагонах ніхто не згадував. Лиш перед відставкою в подальший етап якийсь "інспекційний" офіцер заглянув у декотрі вагони і зауважив: "Сумашедшіє, што надєлалі самі себе"!
Ніч. Щось штовхнуло вагони, вони видали гул, мов відзвук віддаленого грому, який пронісся від кінця в кінець, загуділи, наче великі бубни. -"порожняк". Хитнуло, посипався приск із "пєчок", вуголь потах і пригас. Свиснула "кукушка" і поволокла повільно вагони на "лінію". Ще кілька разів штовхнули сюди-туди, і, нарешті, густий тенор сирени від паротягу сповістив: "їдемо". Читу покинули темної, морозної сибірської ночі.
Етап продовжувався. Він мав, так би мовити, свій традиційний порядок. Від самої Німеччини, скільки не перевозили у вагонах, нічого практично не змінювалося. Той самий порядок завантаження у вагони, постої, тупики, голод і холод, довбні, перевірки, свавільні знущання в залежності від ступеня тупості конвою. Те саме начиння й обслуга, наперед передбачений інвентар. Практика за довгі роки показала, як можна найбільш конструктивно здійснити операцію "етап". Чим же була викликана така нерентабельність перегону вагонів з обслугою і завантаженням залізничної лінії? Чи це справді така глупа і неприпустима безгосподарність? Пошо увесь цей захід?
Везли далі. Перетягали відтинками обліплений снігом потяг, задротований, непривабливий, жалюгідний. Нема потреби повторювати, шо робилося тим часом у вагонах. Людські муки, страждання, безглузда жорстокість над особистістю – усе це не вміщалося в пережиття однієї людини. Але в тому то й річ, що кожна людина мусить переносити це все тільки сама, не може ані поділитися з іншими, ані з'єднати переживання окремих людей в одне суцільне страждання, величина якого залежала б від кількості людей, котрі вклали свою лепту на загальний жертівник. Милосердна природа подбала про те, щоб терпіння не переходило меж кількості і напруги, які вміщає у собі одна особистість. Тому і слід вдатися до холодного розрахунку: варто, чи не варто?
Долали шлях попри Амур, людей меншало, палива забракло знову. Десь в околиці Благовіщенська знову закинули трохи вугілля і патиків на розпал. Живі ще люди тулилися до печі, гурт їх вскакувався мов "шагренева шкіра". Коли прибули до залізничного розгалуження біля Хабаровська, у вагонах не залишалося вже навіть двадцять відсотків невільників. Потяг знову загнали у тупик і кинули на невизначений час.
То був уже Далекий Схід. Тільки тут уперше хтось поцікавився вантажем, який мав знаходитися у вагонах. Хтось заметушився біля вагонів, відсували двері і якісь люди заглядали до середини, щось говорили, про щось сперечалися. Відразу почали варити баланду. У ній траплялося якесь листя, мабуть, капусти, але не посічене на дрібно. Зогнилі "овощі", соєва жмиха. Два рази на день баланда і вранці порція хліба – неймовірно! Видно, вирішили, що треба таки щось привезти на місце призначення. А де воно, це місце призначення? Мисок вистачало, баланду подавали ще гарячою.
Якоїсь ночі знову подали паротяг і повезли рештки добра у напрямку Владивостока. Приморський Край.
Переїхали через міст на Амурі, опинилися у Хабаровську. Тут не попасали довго. Потяг пішов у південному напрямку на Владивосток. У вагонах були такі люди, що думали: їх привезли просто додому. Бо куди ж дальше повезуть? Хіба не до Японії!
Потяг рухався швидко, постої були короткі, їсти не давали тепер вже нічого – не було часу. Останню зупинку мали на розгалуженні залізничних шляхів, де починається лінія "КВЖД", до Владивостока – рукою подати. Палива у вагонах забракло, але у Примор'ї було вже не до порівняння тепліше. У цих місцевостях бувають навіть відлиги.
У вагонах шукали способу, щоб якось надламати брус, поперечку з-під настилів і цим палити. Невідомо, чи вдалося у котромусь вагоні це зробити: будь-який стук викликав тривогу й підозріння конвою, що на підступах до Владивостока можуть бути спроби втечі. А кому там уже було тікати? Не їли, мерзли і вмирали далі.
Потяг не затримався у Владивостоці навіть на такий короткий час, щоб закинути у вагони по шматку соленої риби. Весело посапуючи, він пішов швидко вперед.
Знову була темна ніч, коли зупинилися. Чомусь не робили перевірки; не відчиняли дверей, не числили людей. За дерев'яною обшивкою вагонів свистів вітер, але не такий пронизливий і холодний.
Діждалися ранку. Почалася якась метушня біля вагонів. Побачити не вдалося нічого, бо дотягнутися до лючка ніхто не мав сили. Гавкіт псів дав зрозуміти, що будуть розвантажувати, отже, прибули на визначене місце. Однак ніхто у вагонах не звернув на це уваги.
Почали відбивати сокирами ці хитрі дрючки на дверях вагонів – і люди ніби ожили. Ще кілька хвилин – і двері з грюкотом відсунулися на повну ширину. У вагони, мов у льохи, заглянуло денне світло. Воно разило ослаблені, звиклі до темряви, очі, різало почервонілі повіки.
"Вихаді!!! т-твою тригосподабога мать!" Дарма, вагони мовчали, наче там нікого й не було. Біля зимної печі ще хиталося кільканадцять напівпритомних мучеників. Вони ніби й не зрозуміли, до кого зверталися нові господарі, котрі прибули прийняти "груз". У вагони почали забиратися військові у білих кожухах, їх підсаджували знизу, бо поїзд стояв на високому насипі. "Вихаді! – кричали над головою ситі стражники. – Не панімаєш руского язика, ти, сволоч фашистская!?" І заходилися спихати чобітьми людей до навстіж відчинених дверей. Спихали і скидали коміть головою на пухкий сніг, який вкривав залізничний насип. Маленькі, чорні, брудні і смердючі потвори скочувалися долі по насипу. Пси, сидячи при ногах псарів, натягали карки і, водячи вогкими ніздрями, вітрили – мабуть, старалися посягнути своїм песячим розумом, що це за сотворіння випадали із вагонів мов галушки. А ці сотворіння робили ще зусилля стати на власні нош. І – хто би подумав? – ще вставали. Але не всі. Деякі борсалися, силкуючись зіп'ястися на четвереньки. Конвоїри зрозуміли відразу, що їм не вдасться прийняти етап до вечора. Знайшлися такі, які підходили і спокійно, не лаючись, піднімали безсилих і отуманілих людей на ноги, ставили їх по п'ять обіч, веліли взятися усім попідпахи, щоб не падати.
Стояли тепер маленькими групками біля вагонів і ніби усміхалися, вищіривши зуби. Виглядали кумедно: між зубів набилося чорного порошку від вугілля, і тепер вони ніби чергувалися – чорний зуб – білий зуб, чорний зуб – білий зуб, і всі вузькі. Стояли маленькі креатури з червоними мов від запущеної трахоми очима на чорному фоні безтілого черепа. Колишні люди. Колись були дітьми, колись були юними і, може, навіть веселими. Такими їх застала війна. Такі вони тепер. На лицях встигла відрости велика щетина. Адже останню "обработку" проходили ще у Новосибірську. Чекали.
Попри вагони проїхали триосеві сильні "студебекери". Ціла валка. Під'їжджали до вагонів, і безконвойники почали навантажувати їх трупами. Збоку стояв якийсь військовий, "кладовщик" мабуть, і числив дубарів, занотовуючи кількість прийнятих на папір. "Студебекери" відходили швидко, навантажені рівно з бортами закостенілими мертвяками, навіть не прикритими парусиною. Відвозили кудись, місця тут усім вистачить. Це передбачила якась геніальна людина вже давно, бо висловилася: "... Мєст на могіли хватіт вам в Росії".
Видовищем мусіли жахнутися навіть прибулі по етап начальники. Бо примовкли і дивилися на ту нечисленну мізерогу ніби з розчаруванням. Порадилися, і начальник конвою відіслав частину людей з автоматами і карабінами назад "строєм" у казарму. Решту "фашистів" без зайвих понукань терпеливо звели біля вагонів у спільну невеличку колону і попровадили у пересильний табір. На місці залишилися на снігу ще неживі. Вони спустили дух уже після того, як їх "висадили" з вагонів. Така невдача: приїхати до "мєста назначенія" і – на тобі...
Було не холодно, сніг липкий. Ішли у якомусь напрямку, ішли помало, тримаючись за руки. Дійшли до воріт пересильного табору, тут на них чекала вже внутрішня арештантська адміністрація зі старостою зони на чолі. Без шмону запустили відразу всіх у табір.
У вагоні, в якому прибув Остап, залишилося живих ще шістнадцять осіб. Сімдесят дев'ять відвезли з комфортом на "студебекерах". Шістнадцять – щасливо зайшли у зону пересильного табору у місті Находка. Бо саме сюди прибув цей етап.
Марево-состав стояв порожнім, мов привид на насипі ще не готової залізничної станції "Находка-угольная".
Етап тривав на цей раз рівно сорок вісім діб. За цей час невільники виходили єдиний раз із вагонів у Новосибірську для "санабработкі". Не вдасться встановити, скільки діб люди не їли зовсім, скільки разів кожний дістав дерев'яним молотком по виснажених плечах. Не вдасться встановити також, кому перед смертю спухла голова і потік смердючий гній із вух і як себе такі люди почували тоді на протягах у дірявих вагонах; хто гнив, а хто так засох перед смертю. Не вдасться – ніхто не ділився своїм горем, своїми муками. "Где-то старушка спит в деревушке..."

* * *
Час – зима на переломі 1946-1947 року.
Місце – Бухта Находка; адреса: один із пересильних таборів для арештантів.
У цей час і в це місце пригнали рештки колишніх репатріантів, частина з яких була колись "власовцями". Відомо, що завантажено було на потяг понад три тисячі осіб на Уралі. Чи справді стільки? Можна цьому вірити і, в рівній мірі, можна не вірити. Але разом з арештантами таки було біля п?яти тисяч людей. В дорозі на Далекий Схід і аж до самої Находки арештантів десь потрохи скидали, якихось підбирали по дорозі з собою – звичайна иеретурбація для бажаного, чи більш рентабельного розміщення арештантської безплатної робочої сили. Когось із них привезли також аж до Находки. Така собі збиранина при нагоді використати транспорт. Люди – вантаж не важкий, вагонів паротяг здужає взяти багато. Усе це було враховано.
Тільки "фашисти" були постійним матеріалом, який загнали у вагони на початку етапу і везли до самого кінця. У пересильну зону з цілого потягу прибуло своїми ногами 470-480 осіб.
Арештантів розмістили в іншій, сусідній зоні пересильного табору.
Находка була тоді головним пересильним пунктом різного сорту рабської сили на безкрайній простір від ріки Індігірки до Чукотського півострова. Через Находку заганяли на згадані простори від крамольних начапьників "путьом партійной дісціпліни", бо і там начальники були потрібні, і аж до приречених на винищення і згубу – "фашистів". А на території Сов-Гавані вже розпочалася будова грандіозного ринку рабів, в порівнянні з яким Находка – жалюгідний карлик.
Отож, у це місце пригнали жменьку людей, малий відсоток того, що ще півтора місяця тому налічувало понад три тисячі народу. Тепер це вже були не люди. Це були майже мертві, жалюгідні сотворіння; їх внутрішній склад відповідав їхньому зовнішньому виглядові: втрачений орієнтир, ніяких проявів розумової діяльності, вкрай обмежене сприйняття оточуючої дійсності – усе це гармоніювало з втратою мускульної сили, дистрофічним виснаженням організму. І їх вигляд, їх здрібнілі і брудні тільця у смердючих лахміттях, їх нездатність навіть до необхідного руху викликали тепер не співчуття, а огиду.
Від воріт староста попровадив прибулих "фашистів" у карантинний барак – зовсім порожній низький будинок табірного типу: без стелі, замість балок, які мали б скріплювати верх бокових стін, були натягнені товсті дроти. Долівка вимощена дошками по всій ширині барака, від стіни до стіни. Це свідчило про те, що тут, мабуть, нари ніколи не передбачалися. Бо під нарами підлога не настелювалася. У бараку не палилося, навіть печі тут не було. "Секція" могла вільно прийняти сто осіб. Сюди, однак, загнали усіх прибулих – це в два з половиною раза більше від тої кількості, яку можна було б розмістити. Загнали і зачинили двері. Знеможені люди відразу попадали де хто стояв. Місця виявилося настільки мало, що навіть сяк-так вигідно сісти було неможливо. Через двадцять-тридцять хвилин у бараку стало душно – саме душно, а не тепло: випари давно не митих, часто гниючих тіл були задушливими для замкнених тут людей. Прибулі дихали важко. Мовчали.
Недовго так тривало. Двері відчинилися, на порозі з'явився якийсь уже бувалий начальник у білому кожусі з погонами офіцера і червоною опаскою на рукаві.
– Гроші вам виплатили на останньому місці роботи?! – гукнув промороженим, хрипким, мов немазаний хлопський віз, голосом. Да-а! – почулася відповідь, глуха, мов із підземелля.
Які маєте претензії щодо "путі слєдованія"?! "Положеноє" отримали повністю?
Останніх три дні нічого не давали їсти! – пояснив хтось, що був ближче дверей.
Черговий офіцер обернувся і запитав якогось молодшого за рангом, що стояв позаду:
– Как там?
Той зробив здивоване лице, – брешуть, мовляв, і додав: – У документах отмєчєно – "довольствієм обеспєчєни полностю". Офіцер здвигнув плечима.
– Ладно, разбєрутся! – вимовив примирливо, скривився від смороду і пішов.
Дверей у секцію не зачинили на замок, їх трохи відхилили, дихати зробилося легше.
Незабаром у секцію зайшов староста і дві "шестьорки" разом з ним. Староста, арештант, зрозуміло, звернувся словом "ребята" – немислимо – і сповістив, що на кухню завезли продукти ще вночі на майбутній етап. Баланда вийшла така, що "весло у ній стоїть". Зараз же "начньом вас карміть" – сказав і вийшов.
І дійсно, чекати прийшлося недовго. З'явився котрийсь із "придурків" і звелів усім "строітся", щоб організовано іти в столовку їсти. Голод не пан – почали потроху рухатися, вставали і, мов наївшись дурману, виходили з барака. Хвацькі "придурки" з внутрішньої обслуги почали згруповувати людей і відразу попровадили годувати. Кволі "фашисти", у лихих черевиках, чорні мов свята земля і смердючі, пішли-пошкандибали за поводирем до окремого обширного будинку, геть у другому кінці карантинної частини табору. Запровадили "придурки" сердег отуманілих, "етапників", як це прийнято всюди у таборах називати новоприбулих, у будинок-столовку. Вишикували усіх попри стіну у чергу і хтось крикнув: "Начінай"! Відчинилася велика діра, "раздаточное акно", а там – кухар "раздатчік" із черпаком в одній руці, з мискою – в другій. "Падхаді"! Натренованою рукою роздавач баланди орудував майстерно, мов жонглер. Він вправно штампував порції баланди у важкі алюмінієві миски по триста грамів "на рило", а відтак тим самим черпаком набирав із другої діжки "второє" - рівно сто п'ятдесят грамів у бляшаночку, виготовлену із пушок з-під консервів. Купа мисок і бляшанок никла на очах; меншала, а слабосилі "фашисти" не встигали підходити й отримувати дорогоцінний дар відразу у дві руки: баланду (ще гарячу) – в одну, бляшаночку – в другу. Розходилися по столовці і сідали на ослони при грубих і нерівних столах. Лиш не було чим їсти: ложки належалося мати свої, та не всякий на це спромігся Але аби була баланда...
Баланда була зварена із якоїсь сірої муки, ще не відомо з чого намеленої, з домішкою чумизи. Староста мав рацію: баланда була густою. Кожний невільник знав ціну такій баланді, вона підбадьорювала морально ще скоріше, ніж встигла принести практичну користь організмові. "Второє" – майже така сама сіро-бура рідина, трошки рідша від баланди, але замість чумизи у ній осіли на дні плоскі, чорні зерна сочевиці. Неймовірно! Висока поживність такого раціону не викликала жодного сумніву.
Їли у "столовій" – неабищо, не на відкритому місці у снігах Уралу. І ніхто не виганяв стрімголов із приміщення дрином, хоч у кожного "придурка" дрин висів і теліпався на зап'ясті. Споживали дар Божий мовчки, розслабилися, відчули біль у тілі, потребу лежати і забутися. Відпочити від усього.
У бараку на долівці залишилася без руху майже третина людей із тих, котрі щойно ще знайшли сили прийти від вагонів до пересилки. То були "доходяги", з гниючими ногами, з тілом, вкритим болячками і гарячкою. Вони подолали останні сотні метрів від вагонів до барака, а тут уже не вистачило сил піти до столовки і з'їсти "положену" баланду і друге. Староста негайно дав розпорядження, щоб немічних нагодувати в бараку ще до того часу, поки "ходячі" повернуться із столовки. Одночасно у барак у діжку наносили води ("чаю").
Операція "кармйошка" завершилася.
Того дня вже більше нічого не давали.
Люди зайшли у секцію, підстелили під себе що могли, полягали майже один на одного і заснули. У секції вже було тепло, душно, не вистачало свіжого повітря. Згодом відчули фізичний біль у знеможеному тілі, почалися стогони і неконтрольовані свідомістю зойки.
Секція барака, освітлена слабими електричними жарівками, нагадувала тепер смердючу багнюку, наповнену тліючими від розкладу червами, які ще без перестанку рухалися. Рухалися справді. Бо прилягали один одного, тиснули, придавлювали гострими кістками. Кожний старався вивільнити хоч руку, хоч ногу. І відразу мусів сам когось притиснути, бо не було місця покласти навіть пальця. Напівсиділи, напівлежали. І цьому не зарадиш.
Прийшла ніч. Перша ніч на пересилці у Находці. Барак відчиняли щокілька хвилин, щоб провітрити приміщення. Морозне повітря вривалося низом, мов молочний туман. Раптова зміна температури дала про себе знати ще таки цієї ночі: ті, які були ближче дверей, почали кашляти, хто знаходився у другому кінці секції, тому короткочасне провітрювання не допомагало, там панувала постійна задуха. І знову вранці частина людей не вийшла з барака. Знову прийшлося нести цеберки з баландою у барак і там догодовувати немічних.
Цього разу видали кожному "гарантовану" порцію хліба, який зовсім не різнився якістю від того, що видавали на Уралі. Баланда була вже звичайна.
Поки вернулися із столовки, у секції барака панував уже порядок: слабих нагодували, неживих винесли, хворим пообіцяли, що прийде "лєпіла" і "разбєрьотся", кому хворіти, а кому й ні.
Цього ж таки дня пішов густий приморський сніг. Через півдоби вже було важко перейти територію зони пересилки. Ще день – і потиснув сильний мороз. Сніг і мороз.
Харчували на пересилці краще, ніж деінде. Навіть краще, ніж у робочих арештантських таборах скрізь по країні.
На третій день погнали усіх прибулих "фашистів" у лазню. Немічних підводили і вели попідруки. Не залишили навіть хворих із запаленням легенів – усіх належалося "обработать".
Вже через тиждень приетаповані розділилися за принципом природного відбору: хто мав ще жити, а хто – гнити. Більша частина людей встала на ноги і вийшла на територію пересилки. Значна частина, хоч і менша, швидко вибувала з рядів живих і переселялася на "свалку", цебто смітник. Порятунку не мали, не иодавали надії, що їх можна буде ще використати як робочу худобу. У секції барака зробилося трохи вільніше, а згодом там вже лежали вільно.
Почалася інша біда, яка переслідує всюди дистрофіків, а найбільше тих, що виходять зі стану дистрофії: пили воду. Набрякали і втрачали сили. Діжка з водою порожніла негайно, тільки-но у неї наливали вранці воду. Не вистачало води – їли сніг.
Мучив голод. Місцеві безконвойники, арештанти, рознюхали, що у прибулих "фашистів" є гроші. Цих грошей люди отримали надзвичайно мало, може, якихось двадцять п'ять – тридцять карбованців. За таку кількість у той час майже нічого не можна було купити: спекулятивна ціна кілограма чорного хліба досягала двісті карбованців. Але грошей люди мали значно більше. Бо у вагонах, звичайно, живі забирали з кишень і вузликів цей мізер від тих, котрі вже були мертві. Паслися на трупах і безконвойники, котрі очищали вагони під час перевірок і постоїв. Підприємливі безконвойники знайшли спосіб: вони приносили шматки цвілої соєвої макухи і продавали це "фашистам", скільки хто виторгує. Прийнято було, що плитка макухи величиною з долоню коштувала 50 крб. Багато це чи мало? Важко визначити як тоді, так і тепер. Бо ціна залежала від ступеня нестачі харчу і ступеня відчуття голоду. Макуха була вигідна тим, що була тверда як граніт. Шматок можна було лизати цілу добу, шкрябати зубами і уявляти собі, що ти щось їсиш.
Через десять днів після прибуття, а властиво, – після лазні і гоління, усіх "фашистів" знову погнали у "баню"; на цей раз староста переглянув кожного, хто в чому зодягнений і взутий. Оскільки усі були вщент обдерті, то він забирав з барака по десять осіб на склад, який знаходився в іншій, відгородженій, зоні табору і переодягав "по формі". Було це різноманітне цивільне і військове шмаття, спалене вогнем, але ще у доброму стані і відносно чисте. Однак не паски ж у ньому святити, аби тільки не мерзнути. На ноги видали ватяні "пайпаки", не забравши при тому черевиків, хто їх ще мав. Таким чином прибулі рештки колишніх репатріантів приходили до себе, верталася свідомість, здатність міркувати, а часом навіть замислюватися над становишем, у якому опинилися.
В міжчасі з глибини країни приетапували черговий потяг з невільниками, у якому вижила жалюгідна купка людей із категорії "фашистів"; тих вижило і пережило в дорозі ще менше, їх прийняли на пересилку так само, як і попередніх.
Закінчився визначений карантинний час і "фашистів" перегнали в звичайний житловий барак, як і всюди, із нарами з дощок і блощицями.
У бараках були якісь люди, також не суджені, звезені з усіх кінців світу. Що це були за "злочинці" – невідомо. Бо так само, як прибулі з Уралу "фашисти", не розказували про себе, не виявляв тайни "каригідно" пережитої війни ніхто.
Відтепер почалося звичайне буденне життя на пересилці, з щоденними "падйомами, кармйошками, провєрками, одбоями". Виганяли розчищати сніг між бараками, часом – нарубати дров на кухню, але у більшості байдикували. За браму не виводили нікого ні на крок.
Перед самим прибуттям етапів з Уралу навігація на Колиму через порт Нагаєве була припинена. Охотське море вже "стало". Звичайно, каравани ще могли пробитися крізь тонкий лід при допомозі криголамів. Охотське море дуже неспокійне, особливо у першій половині зими. Тому воно довго не піддається льодовим оковам, кришачи могутніми хвилями налідь на воді. Так тягнеться аж до того часу, поки вода не остигне до своєрідної "каші" і нарешті замерзає. Криголами ще в стані пробити шлях і провести безпосередньо за собою морський транспорт. Найгірший час для навігації починається пізньою весною і часом раннім літом. Тоді маси льоду у вигляді невеликих айзбергів дрейфують за течією з північної частини моря і зсувних глетчерів із гористих прибережних континентів. Велику кількість густої і масивної криги заносить течія навіть із району Берінгового проливу і Берінгового моря. Охотське море тоді небезпечне для кораблів, і навігація припиняється.
 
Наші Друзі: Новини Львова