Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 22 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 82843
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Словом "таваріщ" виступаючий не звернувся до рівноправних громадян ні разу. А як мали тепер звертатися репатріанти до... І виникало замішання, бо ніхто не знав різниці в соціальному стані, яка заіснувала з того приводу, що вони стали вільними, але не мають ніяких прав і жодних документів. То як же звертатися до тих, котрі, мабуть, мають й одне, і друге? Товариші вони репатріантам, чи ні? Виступаючий, можливо, забув про цю дрібницю і не скасував встановленого "законом" "гражданін начальнік", не дивлячись на ранг і посаду, лиш би тільки це був не арештант.

* * *
У таборі організовано "піщеблок", затверджено його завідуючого і шеф-кухаря з помічником. У робочій зоні створили обслуговуючий відділ для ремонту, зокрема для виготовлення нового одягу, взуття, стільців і т.п. Не передбачено було на цей раз виготовлення славнозвісних "дринів" – цих універсальних, загальновизнаних прискорювачів виробництва.
Доктор тепер мав помічника, а в прилеглій до амбулаторії секції поставили лежаки-прічі замість нар – "стаціонар"-шпиталь. Бригадири і десятники переселилися в окреме приміщення і забезпечувалися окремими "койками". Вищого начальства з вихідців із "фашистів", не передбачалося.
Визначено усім із обслуги мінімальні "оклади". Виробничники, як згадувалося, мали отримувати платню від виробітку.
В кухню привезли миски з товстого картону, помальованого "під алюміній", (їх можна було мити), ложки, але вже дерев'яні, широкі і короткі, типові зразки місцевого мистецтва, і кухлі, також із картону. Найгірше прийшлося на початках з тими ложками: вони були товсті, держаки круглі – переверталися у пальцях, грубо тесані, з гострими кантами різали губи, натирали уста, мов глянцпапером. Мусіло одне до одного "притертися".
У робочу зону на підошви і підметки завезли багато стертих шин з автомобілів. Привезли з колишньої "бази" ще одну швацьку машинку – вже більшу і кращу. Словом, забезпечили всяким необхідним інструментом.
На місце майбутніх деревообробних цехів і майстерень притягнули трактором "дизель" і ще якесь обладнання для розширення тартаку; зорганізовано бригаду для монтажу.
Залишалося вирішити одну дрібницю: як забезпечити нових "вольних" харчами? Питання одягу і взуття було вирішене – для цього було "б/у". Отже, лишень ця одна "дрібниця" – харчування. Бо наразі усе продовжувалося так само, як дотепер. Тільки баланда була густіша і чимось приправлена.
У державі існувала карткова система. Крім карточок була ще "комєрчєская" торгівля харчовими продуктами. На що могли розраховувати оці "вільні" поселенці? "Усольлаг" мав свою систему постачання арештантів і тих, які до них прирівнювалися. До іншої категорії у цих краях належали ті, котрі обслуговували ОЛП: наглядачі і їм подібні служаки. На таких також виділявся певний "норматив", як на військо. Чиї це були тепер люди?
"Вільні" поселенці із рештків колись численних репатріантів залишилися під опікою "Усольлагу". Само собою зрозуміло, що постачання залежало від норм, визначених ГУЛАГом для всіх управлінь. Тут "Усольлаг" не становив винятку. А в ньому – табір з підопічними "вільними" поселенцями. Отож під цим оглядом нічого не змінилося. Хіба що привезли достатню кількість солі, якої дотепер не вистачало, трохи стручкової паприки і сушених "овощєй". Напевно нікому не вдасться пояснити докладно, що воно таке, ці сушені "овощі". Очевидно, якби вони мали хоч якусь вартість – бодай смакову, якщо вже не поживну, – то їх би сюди не завезли. Бо народ усюди голодував. Якщо можна таке подавати людям за їхні гроші як харчі, не буде гріхом стверджувати, що продукт, призначений для "фашистів", згноїли навмисне.
Привезли також "м'ясо" - оселедці в невеличких діжечках, або якась інша риба в плоских пачках. Оселедці були вже смердючі і розлазилися у пальцях, а на так званих "іржавих" трап уже окислився і вони могли принести організмові скоріше біду, ніж користь. У більшості випадків це "м'ясо" ділили на порційки, з розрахунку па місяць 1 кг 200 г на людину. Така норма існувала на "гражданкє" по карточках – в залежності від категорії праці.
За межами "посьолка-табору" проживали начальники, вже не тавровані. Ці мали свою систему, отримували сухі продукти із Солікамська і варили собі самі. Щось вони там мали краще, але не були ситі також, "Вольні" поселенці твердили, що "вони" тягнуть потрохи з "нашого" складу. Може, тому так підозрювали, що порожні пушки ємкістю чотири кілограми з-під абрикосового джему поприносили з барака, де проживали донедавна стражники. Невідомо, кому вони були призначені, однак їх скинули у приміщенні, де складали продукти для репатріантів. Голодна людина завжди думає, що її обкрадають. Як і про те, як би щось прихопити до "положеного". Нема у цьому гріха ні з одного, ні з другого боку. Але "завскладом" таки дійсно був із "тих"– не "вольний" поселенець.
Про одяг, мабуть, нема потреби говорити. Загальновідомо, що військові гімнастерки прогнивали від поту ще на плечах солдатів. Що могло ще залишитися після цього для "вольних" поселенців? Це стосується також взуття і верхньої одежі. Одним словом – "б/у".
Постелі навіть не обіцяли, білизну, мовляв, привезуть, тільки-но будуть зароблені гроші, бо продаватимуть за готівку. Трохи допомогла всемогуча "смєкалка". У робочу зону навозили тачками старого, зовсім непотрібного ватованого дрантя і почали шити з цього матеріалу "матраци". Розрізали по прирамках подерті куфайки, розпорювали рукави, латали, зчіплювали це все у два слої, придавали цьому форму прямокутника 180 х 70 см – і "матраци" готові, їх віддавали у бараки, перш за все кращим виробничникам, згідно з розпорядженням коменданта "посьолка" (так тепер називався табір). Такими матрацами, виготовленими із "мєстних ресурсов", заплановано було забезпечити усіх поселенців. Отож двом кравцям (Федора Павловича, кравця, якого нарядчик вигнав, повернули знову шити) було що робити цілими добами, вони навіть не роздягалися спати. Такий матрац мав ціну і видавався поселенцеві в рахунок заробітку – це вже був його власний матрац, перша приватна річ. Матрац був твердий, гудзуватий, але у сто разів кращий, ніж голі нари. "Одєяла" також зчіпали з кількох шматків, латали діри, обкидали береги, щоб не "обсипалися", не торочилися нитки, і віддавали комендантові, а він – у бараки в рахунок заробітку.
Залишилося ще невирішене питанггя – лазня (відома табірна "баня"). Начальство ніяк не знаходило нагоди виділити людей, щоб поробити "шайки"; не було ще котлів, таких самих, як на кухні, аби їх замурувати і гріти в них воду. Бо приміщення вже було готове від самого початку забудови табору. З цим зволікали і форсували основне виробництво: порубка лісу, дорога і монтаж "цехів" для первинної обробки деревини.
Брама була відчинена навстіж, на вежах і поблизу – ні одного стражника з автоматом у руках. Але проживати поселенцям поза межами табірної території, тобто "посьолка", ще не дозволялося, хоч відверто про це не говорили. Пояснювали, що до "виясненім вопроса – нє рєкомєндуєтся"... Викликати когось із дому – брата, сестру чи навіть дружину – "нє рєкомєндуєтся"... Бо, мовляв, потрібний спецдозвіл проходу череч КПП. Листи приходили з поважним запізненням, часом вони блукали у дорозі місяць і навіть більше.
Усьому цьому знаходилися, здавалося, зовсім обгрунтовані виправдання. Вони були по-дитячому наївні, але ніхто не пробував їх спростовувати. Ніхто ж не спростовував питання, що на Урал завезли біля 52000 (це вже пізніше стало відомо) репатріантів, і "Дєла" їхні десь загубилися, не можна було вирішити питання навіть з харчами. Начальство, зайняте більш поважними справами, забуло про таку дрібницю, як сорок п'ять тисяч смертей у снігах північної частини Уралу. Тож про які листи могла йти мова! "Єсть поважнеє грузи". Ось як!
З листами посилали до найближчого чалдонського села когось із поселенців. Для цього треба було мати дозвіл від "опера". До села – біля 5 кілометрів через ліс. Пошта практично не існувала і там. Якийсь чоловік мав для доставки кореспонденції коника. Вряди-годи він відвозив і привозив листи чи пачки з пошти, яка повинна була функціонувати десь тут, на терені за межами КПП. Мав він і коровку, і жінку, і пару діточок – усе нужда, злидні. Жіночка зовсім маленького зросту, майже ніколи не бувала вдома. Завжди треба було щось тягнути до хати на прожиток. Вона і з косою, і з рушницею у ліс як уліті, так і взимку.
Чалдонське село заслуговує на увагу з багатьох причин. Хати – "ізби", як їх тут називали, були дуже примітивні, викладені таким самим способом, як і бараки у таборі, з товстого, погано обтесаного матеріалу. Дахи напівстрімкі на кроквах, криті тисом і зверху чимось подібним на гонти – в більшості випадків. А зрештою – хто як спромігся. Крім цієї "ізби" більше нічого прибудованого не було, часом за нею примістилася якась повітка або причепа. Більш дбайливий "хазяїн" мав за хатою обкладене товстими жердками на стовпцях "подвір'я". Перед хатою не було нічого: ні тину, ні квітничків – голо. Дрова (їх треба було багато на зиму) лежали перед хатами, і це створювало враження, що вони лежать посеред дороги.
Вхідні двері "ізб" були низькі і сягали середнього зросту людині десь до половини грудей. Щоб увійти до середини, треба було низько нахилитися. Для свіжої людини – неабиякі незручності. Для місцевих – нормальне явище. Вони призвичаїлися з дитинства, іншого не знали; входили до хати зграбно, боком або плечима вперед, нагинаючись у міру потреби, бо висоту одвірка відчували до міліметра. "Чужак" цього не вмів. Такий "кланявся", або завадив головою об наддвірник, або ж нагинався так, що діставав руками до землі.
Знадвору безпосередньо входилося у вузенькі "сєньци" (сіни), які у глибині закінчувалися "чуланом". Як правило, ці двері були пробиті у лівому кінці "ізби". Відразу праворуч були такі ж дверцята, що провадили у саму "ізбу". Вона мала вигляд подовженого прямокутника.
Посередині стояла прославлена у віках "руская пєч". Цей шедевр уже половини двадцятого століття був складений із каміння таким чином, що наверху малася рівна площа-лежанка. У глухому кінці цієї чудо-печі був виведений широчезний, на всю піч, бовдур, який губився верхнім кінцем у стелі і виходив крізь дах як комин. Топка була завжди від причілкової стіни, а бовдур був від вхідних дверей. Така піч нагадувала дуже примітивний макет локомотиву, але квадратної форми, рівної зверху. У "хорошого" хазяїна вона була "мазана", у простих людей сіра, як звичайно буває суха глина. На печі завжди лежали якісь лахи, старі подерті кожухи, бо то було найкраще місце у хаті, де можна полежати. Така піч найбільше служила самому господареві, коли він приходив звідкись ввечері. Там могли грітися взимку малі діти.
Усі меблі – це лави – "скам'ї" попри стіни й ординарні полички на причілковій стіні для горшків й іншого кухонного начиння. Від дверей до печі (бовдура) над головами пролягла друга "стеля", невисока, якихось два метри від долівки, і зіяла отвором на хату – так звані "полаті". Там вистачало місця на усю сім'ю для спання. Менші діти, або "сам" могли спати на печі – привілейоване місце. Полаті – своєрідні спільні нари.
В "ізбі" було завжди темно, мов у льоху. Маленьке вікно у "передній" стіні і таке ж у причілковій давали надто мало світла. Чорні балки стін, почорнілі від часу і вологи лави, полаті погіршували освітлення ще більше. Тому взимку, та й літньою порою, людина, яка увійшла в "ізбу", мусіла звикнути, вгледітися, щоб розрізняти предмети чи людей.
У лівому кутику причілкової стіни висіла маленька іконка з лампадочкою (рідкісне явище взагалі).
Незважаючи на крайню примітивність будівництва, майстри витісували сокирою і пилою досить гладкі дошки. Різаного матеріалу не зауважено. Повздовжньої пили там тоді ще не знали. Розколювали деревину повздовж на широкі і товсті пласти, а потім тесали до потрібної товщини і форми. Правда, не всі "плотніки" могли це робити.
Хто був "хазяїн", той мав навіть "коровйонку" – животинку, трошки більшу від доброї кози. Утримували її круглий рік надворі, бо хліва для неї не будували. Була це, очевидно, окрема порода корів, яка витримувала суворі уральські зими. Дивовижна витривалість дозволяла тим коровам обходитися без належної опіки господарів. Взимку вони обростали довгою шерстю, нагадуючи яків. Утримували їх за "ізбого" в обгородженому місці. "Коровйонку" прив'язували до паля, вбитого у землю, а неподалік складали на зиму добру копицю сіна. Корова на прив'язі досягала сіно сама, тим самим звільняючи господаря, а радше – господиню від догляду за нею. Тільки воду треба було їй подавати. Обірника не прибирали, тому його нагромаджувалося за зиму багато, і животинці важко було стояти чи лежати на твердому і гудзуватому грунті. Якщо б вони посідали "обшественноє сознаніє", то могли б почувати себе скривдженими і зовсім справедливо протестувати проти такого побуту. На своє щастя, "коровйонки" такої категорії не посідали і тому почували себе нормально. Краще було телятам: їх перетримували зимовою порою в "ізбі" разом із сім'єю.
У кожній сім'ї першенствував "мужік", якщо він був. Не "хазяїн". Більшість із них поводили себе згідно з правилом "відгадай, чого моя нога хоче", як у власній хаті, так і по відношенню до жінок узагалі. Ніхто їм не перечив, кожна жінка лиш думала цілий день, як би потрапити у слід забаганок свого "мужіка". Він, тимчасом, не відчував за собою ніяких обов'язків щодо утримання жінки і дітей, найчастіше брав рушницю і вибирався на цілий день у ліс, в надії, що, може, що-небудь пощастить уполювати. Ходив, пропадав цілими днями і вертався ні з чим назад додому. Його очікували як Бога, вгадуючи наперед, який він буде мати настрій, – це важливо. Бо на здобич ніколи не розраховували. Що значило "хазяїн прішол злой?" Це завжди свіжа, імпровізована драма у хаті з невідомим кінцем. Найбільше марили вони "вполювати" втікача із табору. Це давало надію на відповідний, згори відомий, гонорар.
Виняток становили декотрі мужики, які, не порушуючи архипатріархальних основ співжиття, все ж таки служили опорою родини під кожним оглядом, а під оглядом "добитчика" – особливо. Були й добрі мисливці, які приходили з лісу не завжди з порожніми руками. Такі мали також іншу натуру і в хаті не бешкетували. Там відчувався спокій і добробут.
Жінки – невеличкі і рухливі комашки – працювали день і ніч, щоб прогодувати дітей і чоловіка. Вони робили все: косили траву на сіно, носили його, припасали дрова й харчі на зиму, садили картоплю, старалися якось приодягти себе, дітей і "мужіка". То були у більшості випадків покірні, працьовиті і мовчазливі істоти.
Усі разом були схильні до пияцтва. Вживали міцні напої власного виробництва – "сучок" і "бражку". Отож, з усіх досягнень сучасної науки дестиляцію вони вже знали досконало. Скільки радіаторів на тракторах "Сталінєц" вони поламали, повиймавши трубки, як тракторист десь зазівався. Бо без таких трубок самогонного апарату не сотвориш. Напившись – бешкетували. Вранці жінка мусіла роздобути на похмілля – і все починалося спочатку.
Господарювати не любили. На родючих землях можна було плекати картоплю, і вона родилася у тих місцевостях навіть дуже добре, виростали певні сорти капусти, ріс і часом доспівав овес. Можна було забезпечити себе і сім'ю на зиму цими продуктами, – та ба... Найбільше вражало те, що там сприяли умови без зайвих затрат праці і коштів годувати велику кількість худоби. Обширні пасовиська, багато соковитої трави як на сіно, так і для силосування. Але – це вже праця, а працювати вони не могли, не звикли від поколінь. М'ясо було рідкісним явищем у тих краях. Виділяла щось і держава на такі села через торгівельну мережу. Цим шляхом доставлялися туди такі бажані усім чалдонам оселедці.
Риби було у достатку. Кама, наприклад, разом із численними притоками була рибоносна цілий рік, але це знову ж таки праця – мало хто ловив риби більше, ніж на юшку за один раз. Зрештою, рибальство на більшу скалю переслідувалося.
То були цікаві люди з точки зору їх моральних засад. Вони не любили тих односельчан, які чимось виділялися із загальної маси. "Крєпкій мужік", який давав би собі якось раду і поліпшував своє власне існування, зустрічався тут рідко. Такому шкодили, псували все коло хати, обкрадали і просто у вічі знущалися над ним, вважаючи порушником устоїв. Не виділятися із загальної маси населення, не бути розумнішим за інших – ось що особливо належало пам'ятати. Ці люди ще не вміли приховувати своїх почуттів і нетерпимість до тих, котрі викликали у них ревниву заздрість, проявляли відкрито. Найчастіше це було причиною бійок під час пиятики. Напасник не завжди міг пояснити, чому він чіпляється до іншого, бо й сам гаразд не знав, що ним керує у такий момент. "Рожа не нравітса", "корчіт із сєбя", "а чєво он пєтухом ходіт?" – ось на загал такі пояснення можна було почути від тих, котрі ставали на оборону встановлених громадських канонів. Тому будь-який поступ залежав від загальної думки. Якщо хтось хотів би зробити у себе якесь нововведення, то мусів завжди мати на увазі: а що люди на це скажуть?
Існувала у селі школа – початкова тільки, бо дітей було мало. Містилася в окремому будинку з трохи більшими вікнами і нормальними дверима. Була і вчителька, ще порівняно молода, гарно збудована і навіть приваблива жінка. Мала вона чоловіка і одну дитину, дівчинку. Вона перебувала у висилці на Уралі з 1944 року за те, що при німцях також учителювала, – "работала на нємцев". Чоловік, харцизяка, вернувся з війни інвалідом, без однієї ноги, і відразу поквапився забрати її до себе "по любові", не питаючи її згоди. Так-таки пригнав її, будучи напідпитку, до своєї "ізби", заявивши, що вона його "жена", бо йому "нравітса". Потім він тільки пиячив, пропивав увесь її заробіток і бив кожного дня. Тверезого практично його ніхто ніколи не бачив. Бив він її за те, що вона привела йому нездорову дитину. Дитина дійсно була недорозвинена. Нещасна вчителька знала добре, що це – наслідок його пияцтва, та й немилосердно бив її, коли вона була вагітна. Десь там таки на Уралі мали проживати також її батьки. Мусіло бути й більше виселенців, з якими вона приїхала. Але її забрали і направили у село вчителювати. Вона навіть рада була, шо працюватиме за своєю спеціальністю, а не на лісоповалі. Раді були й батьки, що так справа обернулася для неї. Тепер як виселена вона не могла нічого зарадити. Не мала права нікуди рушитися ні на крок. Кожного тижня була зобов'язана реєструватися у представника місцевого апарату по нагляду за виселеними. Вирісши у вільних степах Причорномор'я, тепер оплакувала свою долю, запроторена у бір Північного Уралу, віддана у руки дикої людини. Глухі і німі залишалися люди до того, у яких умовах живе і працює їх учителька. Кому вона могла поскаржитися? Хто з цих людей міг їй хоча б поспівчувати? Це ж таке нормальне явище, коли "мужік бабйонку калотіт". Плакала нишком. І тільки пожалілася лікареві-поселенцеві Козловському, коли йому було дозволено відвідувати хворих у тому селі.
У селі молоді майже не було. Чоловіків середнього віку забрали до війська і ще й досі не демобілізували. Та й демобілізовані, не верталися у "тайгу". Побачивши дещо поза свої загумінки, не верталися навіть чоловіки до жінок. Дівчата, ці невеличкі на зріст опецькуваті уралочки, також не трималися тепер цих дебр. Сполошені відсутністю хлопців, тікали світ за очі, щоб якось влаштувати своє життя. "Дєфкі бєгуг, – пояснювали чалдонки. – Мужікоф нєту, а жіть то хочется". Війна порушила зв'язок цих людей з середовищем, у якому вони дотепер перебували. Чи ці "дєфкі" знайшли те, чого шукали поза межами своїх примітивних сіл, за порогами своїх "ізб"?
Козловський приходив до висновку, шо вони лиш поповнювали робітничі резерви на відбудовах промислових об'єктів у післявоєнний час. Втрачали ознаки "мужіка" чи "баби" у котлі вже челябінських новобудов. А "жіть?.." – як вони собі це уявляли? Тільки вільним життям. У бараках, на теренах, де вони втрачали поняття окремої особи, переходили у поняття – колектив.
Що цікаво: чалдонів ніхто не зустрічав на службі у конвойних військах. Наглядачів вони не любили так само, як і арештанти. Дотримувалися думки, що в тюрмі всякий може опинитися, не дивлячись на те, поповнив він злочин чи ні. Цей факт не можна випустити з уваги хоч би тому, що він підтверджує наявність у цих людей певних духовних принципів. На зрубах також ніхто їх не бачив. Цю роботу, вже за встановленою традицією, виконували тільки невільники.
Засаднича функція чалдона – становити "корінне" населення Північного Уралу; вони це усвідомлювали.
Що ж все-таки змінилося для колишніх репатріантів після того, як вони перетворилися на вільних, не будучи перед тим ніколи юридичне визнаними невільними? Наразі побутових змін ніяких. Люди залишалися й надалі у таборі, скупчені у бараках, без права на якийсь інший суспільно-побутовий уклад. Постачання під кожним оглядом не змінилося. Може, це було щось ближче до військового способу утримання людей? У такому разі: вільні, чи невільні? Керівництво – також те саме.
Головною переміною вважалося те, що озброєний нагляд і конвой вибралися геть. Чи мало це якесь практичне значення? А як мало, то яке? Не можна скинути з рахунку того, що люди повинні були відчути себе краще морально. Але це сталося запізно. Бо зневіра було вже доведена до краю. Ще "попки" на вежах стояли, коли перестали звертати на них увагу. Були вони чи ні – все одно. Ворота відчинені? До них відвикли підходити без потреби вже давно. Йшли на роботу і "додому" як тоді, так і тепер. Лягали перемучені спати і зовсім не думали про те, чи є на вежі страж чи ні. Однаково. Але однаково начальство надіялося витягнути з цього міражного "корєнного" поліпшення неабиякі вигоди.
Сторожа і конвой у великій мірі сковували виробничий процес усієї системи ОЛП. Вони дійсно мали певні інструкції щодо утримання людей, яких не наважувався порушити навіть начальник комплексної системи. Серед інших – своєчасно пригнати невільників до брами табору. Тепер же люди самі днювали й ночували на зрубах, лиш би видати понаднормові кубометри. Сторожу і конвой усунули. Робочу силу можна було використовувати цілодобово. Таким чином організували вивіз деревини у дві (чомусь таки у дві...) зміни, при восьмигодинній робочій нормі.
Ще одна ознака "вільних" – безплатне лікування. "Доходяг" загнали в одну секцію барака, давали їм гарантовану порцію і не виганяли на роботу. Періодично робили "комісовку" і відгодованих посилали на зруб. Відгодованим вважався той, котрий мав спухлі ноги лиш до колін.
Час минав швидко. Матрацами і коцами (да простить нам кожний за таку назву цього лахміття) забезпечили вже усіх. Тепер шевці, кравці виконували примхи нових начальників, які виявлялися чи не гіршими, ніж при конвоєві, їм хотілося екстра зодягатися. Шевців було двоє, й оба – добрі спеціалісти. З наступом приморозків потребували теплішого взуття, а де його взяти? Десь знаходили шматки сукна із шинелі, викроювали з цього частини на взуття, яке називали "бурки". Підошви – з відомих уже автомобільних шин. То було найкраще взуття, яке могли собі дозволити лиш начальники від десятника на виробництві і до "опера" включно, бо й він розумів перевагу таких бурок перед чобітьми, які отримував як військова людина. Отож шевці були завантажені роботою. Роботяги ходили далі у черевиках "б/у". В кращім випадку їх трохи ремонтували ті ж самі шевці.
Кравець Федя, котрого колись нарядчик вигнав на зруб за те, шо він "наєл рило", помер уже "вільним" поселенцем. Вмирав у муках від церозу печінки. Колеги із майстерні – шевці й Остап – винесли його за частокіл і закопали. Навіть хрестика не поставили з обави, що "опер" може на це звернути увагу. Важко сказати, чи "вільним" поселенцям був якийсь рахунок, як живим, так і мертвим.
Тепер уже конкурента ніякого не було, й Остап байдикував на посаді кравця. Швацька машинка – в його руках. Він тримав монополію на стеблування бурок. Шевці кроїли, а він стебнував. Робив це так майстерно, що свіжа людина не змогла б осягнути відразу це мистецтво.
Незабаром помер і лікар Козловський. Він хворів тривалий час на запалення нирок. Простудився ще у вагоні, в дорозі зі Шлеська на Урал. Лікувався всякими травами, які знаходив на місці, терпів приступи, але мовчав, зціпивши зуби від болю. Одного ранку його знайшли в амбулаторії на долівці з викривленим від страждання лицем.
Втрату Козловського Остап відчув якось по-своєму. Дотепер будь-чия смерть не справляла на нього якогось враження. Та й зараз він також не жалкував за Козловським, але чомусь не міг викинути його з пам'яті. Поховали вже "вільного" лікаря з такими самими "почестями", як і Федю кравця, як усіх решта "вольних" і невольних "фашистів". Закопали як сміття – і забули.
Наближалася глибока осінь, яка на Уралі приходить значно раніше, ніж в інших широтах. Рідко коли земля ослизала посеред дня від скупою тепла, подарованого осіннім сонцем. Люди тремтіли навіть при найменшій згадці про зиму – боялися її.
Одного разу привели на цей "посьолок" ще кілька людей. Десь їх перетримували дотепер окремо. То були спеціалісти, яких можна було використати за призначенням. Між ними прибув і Гриценко Петро, родом десь з околиць Коломиї, добрий кравець і близький друзяка Остапа. Він також уже підписався на вільну висилку. Всіх їх відразу втілили у лісову бригаду, сподіваючись, що вони ще мають досить сил. Гриценко був на диво добродушною молодою людиною, з гарним, мов дівчина, обличчям, у якому ніби відбивалася його нелукава душа. Таким його запам'ятав Остап. А що він залишився дотепер живий, не дивина – умів добре шити. Такі люди були потрібні насамперед усім без винятку начальникам. І начальники, хоч-не-хоч, мусіли тримати їх у такому стані, щоб вони могли працювати. Гриценко ж умів із всяких обносків зчепити одежинку, якої ніде не купиш.
З прибуттям Петра у зону – поселення Остап втратив спокій. Виникла реальна загроза, що його місце кравця тепер займе Гриценко. Начальство не могло обходитися без добрих спеціалістів, та ще й таких, які працювали на них безплатно. В Остапа боролися дві думки: одна – це свідомість того, що, чесно кажучи, він сам, гю-людськи, повинен би уступити місце Петрові як спеціалістові ще до того, як його затвердять наказом на Остапове місце, і він цьому не зможе перешкодити. Петро був його добрим і випробуваним приятелем.
Друга думка – стремління вижити. Ця думка встигла глибоко вкорінитися протягом останнього року битви за кожний момент життя. Усе пережите, переддень зими, жорстока і невмолима дійсність – усе це протвережувало голову. Обставини для усіх складалися так, як на потопаючому кораблі – кожен пильнував себе. Здоровий глузд диктував: треба зробити усе можливе, щоб утримати за собою місце, яке гарантувало життя. Натура бурилася у пошуках виходу, поверталася вістрям до єдиного і, може, вже останнього, товариша, який залишився живий у цій вихолощеній від людяності атмосфері, – Петра Гриценка. Закрадалася плюгава думка: "краще б не було його тут", товариша недолі, якого радий був зустріти у цьому кошмарі хоч на хвильку, щоб відчути себе не таким самотнім у цьому страшному безлюдді між людьми. Добро і зло, наслідок домашнього виховання – людяність і життєвий досвід співжиття з такими, як він сам, останнього року на Уралі, інстинкт самозбереження стали на прю в рівних силах. Завагався. О Боже! Перемагало боягузтво. А з Петром вони ще й не бачилися. Звідки ж ця роздвоєність?
Остапа тягнуло зустрітися з Петром. Вже минав другий день, як той прибув сюди. Перемогло природне тяготіння: Остап діждався вечора, коли бригади повернулися з роботи, і після вечірньої баланди пішов у барак.
Петро сидів на краю своїх нар і жував щось подібне до твердого сухаря, запиваючи окропом. Пив обережно: пушечка з-під консерви ще не мала притовчених гострих країв."Цікаво, де він узяв таку бляшанку?" – майнуло чомусь у голові Остапа, бо хто ж тут отримує такі консерви?
Остап зупинився перед Петром, і всі його сумніви щезли. Радість зустрічі перемогла, прогнала побоювання, мов сонце мряку.
Петро не виявив надмірного здивування, коли побачив Остапа. Він встав з нар, стримався від надмірних розчулень і, подавши Остапові руку, щиро запитав:
– Ти живий?!
У цих двох словах забриніла радість і ніби заспокоєння. Таке, мабуть, виникає в людини, коли вона випадково знайде те, що було для неї безмірно дороге і вважалося втраченим назавжди. Остап стояв мовчки, тільки кивнув головою, а від зворушення очі заплили сльозою. Він чомусь завстидався своєї "слабості" у цих суворих умовах і не знав, як себе стримати.
– Сідай, чого будемо стояти, – запропонував Петро. Сіли і якийсь час мовчали. Петро сягнув по свою торбинку з-під "подушинки", розв'язав, загнув трохи матрац на краю нар аж до голих дошок і поклав на них шматок солонини, вже тільки окраєчок, величиною з дві пачечки від сірників. Дістав ще шматок недоїдженого хліба і кілька зубців часнику. Він мав ножик. Порізав усе це по-господарськи і зовсім просто, як і колись, промовив:
– Їжмо!
Почали їсти.
– Ти мав пачку з дому? – запитав Остап.
– Та мав! Правда, давно! Друга прийшла вже з землею й онучами, брудними і смердючими. Але знаєш? Так запакована і зашита, ще й заліплена сургучем, що ніколи й не пізнав би. Ото майстри! Але я вже написав додому, щоб більше не тратились і не висилали, – бо яка мені користь з цього?
– Я також мав пакунок, але вже давно усе поїв. Трохи, правда, віддав начальникові табору, та й нарядчикові також... То ще за конвою!
Остап примовк. Петро відчував, що той має щось сказати, але вагається. Не перебивав.
– І знаєш? Здається мені, що вони за те вигнали кравця, а на його місце поставили мене. Вийшло трохи нездало, – я не вмію шити, і... хіба я знаю... на повалі я був би вже не витримав.
То ти ще дурний. Придивися, хто нині звертає на когось увагу. Нарядчик не вміє взагалі ніц, тілько бити дрином, і не дивиться, зручно йому, чи ні. Я, як видиш, навіть ліпше вийшов із зими, ніж усі решта "придурки". Бо шию. І я не числився кравцем, а тримали мене як каліку, чи як сухітника – навіть не знаю... Перешиваю дещо з німецьких лахів на них самих, присилали мірки і я перешивав на їхніх жінок, чи. може, на якихось курвів – хіба я знаю? Шив навіть на дітей. А простирадла – то всі йшли на сорочки. Понашиваю одному – в пакунок, і гайда на пошту. Потому другому... Не мають ніц – біда, брате, аж свище коло них. Я мав будку, поприходять і балакають. А я шию, мені то що? А голодні як пси. Думаєш, що вони тут з власної волі? А фігу! Вони тому такі недобрі. А декотрі бояться виїздити звідси, бо їм пишуть, що там голод страшний. Ти б послухав, як вони балакають, коли трохи собі підіп'ють... Ти що такий немирний? – запитав якосьзовсім відверто Гриценко.
Остап дійсно сидів на краю нар, спершись ліктями на коліна, опустивши голову долі. Перше враження від зустрічі тратило свої гострі обриси, а впевненість Петра оживляла його сумніви щодо майбутнього.
– Ні, нічого! – поквапився Остап з відповіддю, і цим себе зрадив. Занадто добре вони знали один одного, щоб можна було приховати те, що свердлило душу.
– Ти, може, здибав когось із наших? – перевів розмову Остап на інше.
– Та був на "базі" Влодко, твій колега. Перебував при санчастині, бо, здається, має сухоти. Ніби санітар, чи що, – пояснював Петро, приглядаючись уважно до Остапа. – Та ти ніби не радий, що ми здибалися! – випалив він навпростець.
– Ні, чому? Видиш... ти, певно, будеш тепер на моє місце. Бо... – завагався, – я не вмію шити. Хто мене буде тримати... – промовив якось нерішуче, без докору. Сказав – і відразу легше стаю, ніби скинув затісні чоботи, які сильно тиснули на пекучі нагнітки, не давали зібратися з думками.
– То ти боїшся, що тебе пішлють на повал, а я стану на твоє місце? – щиро засміявся Петро.
– Воно так виглядає і часом може навіть не залежати від тебе, – пояснив свою невпевненість Остап.
– Я на ту роботу не піду. Не піду, бо мені не треба. Можеш розраховувати на те, що не піду та твоє місце! – вимовив твердо Гриценко.
Залягла мовчанка. Остапові ніяково було перед Петром за свою упередженість щодо нього.
Знаєш що? А я вже согрішив проти тебе, – щиро признався він Гриценкові.
Та я вже здогадався. Не забувай, що ми вже "вольні поселенці", і вони мусять рахуватися з тим. Мусять мене запитати, чи я згідний на таку роботу, а присилувати – не мають права.
Саме останнього доводу Остап не взяв до уваги, думав ще ио-табірному, не відчув, що він – "вольний".
Побалакали ще про те, про се, пригадали фатальні промахи, через які опинилися тут; а тепер от чекати ще довгі роки, поки повернешся додому – це вже під старість, і здоров'я змарноване невідомо на що й до чого...
Остап пішов у свою робочу зону, а Гриценко поліз на свої нари – кожний до своїх блощиць. Усі вже спали: завтра на роботу.
Остап, засоромлений, але заспокоєний, заснув.
Через кілька днів у майстерню зайшов комендант "посьолка" з Гриценком і, не звертаючи уваги на Остапа, запропонував Петрові місце кравця.
– Я не буду посьолковим полатайком, я – майстер! – категорично заявив Петро на пропозицію коменданта.
– Ти будеш тільки числитися тут в "обслузі", а шитимеш на замовлення! – пояснював комендант.
– Е, не хочу! Це щось таке невизначене, кожний має до тебе право, не знати, якому богові служити.
– Ти не бійся, – наполягав комендант. – Я влаштую так, що до тебе ніхто права не буде мати.
Та нащо мені ця посада? Я майстер, сідаю собі до роботи, приймаю замовлення і працюю, – я так розумію. Що зароблю – те моє, і ніхто до мене права не має. А тут... Не хочу.
Прийдеться подумати, – сказав комендант, і вони вийшли.
А все впиралося в те, що начальники комбінували не платити за конкретну роботу, а по можливості утримувати того ж таки кравця на оплаті обслуговуючого персоналу. Гриценка хтось уже встиг проінформувати про права і зобов'язання як поселенців, так і начальників. Експедитори, інженери, прораби, головний механік на деревообробному – усі воліли мати спеціалістів для власних потреб на правах арештанта, до яких вони призвичаїлися уже давно й іншої системи собі не уявляли. Сваволя мусіла бути хоч відносно обмежена.
Гриценка не тільки залишили на посаді кравця в окремому приміщенні, але навіть привезли "його" машинку до шиття звідти, звідки він прибув. Майстер він був тільки один, і з ним мусіли рахуватися. Тепер він шив, але в певній мірі диктував свої умови. Даром нічого не хотів робити.
Другим був якийсь литовець, майстер – "краснодєрьовщік". Цей робив усілякі дрібнички з дерева: шкатулки, сувенірчики, навіть люльки. Вишукував березові нарости, "морену" сосну і кедр і з цього творив свої шедеври, які відставлялися у Солікамськ. І Гриценко, і цей литовець користувалися лиш тим, що могли розраховувати на можливість вижити в майбутньому. Амбіції "майстра" не мали реальної сили.
Петро був сумлінним хлопцем. Він не старався доказувати, що вчинив благородно по відношенню до Остапа. В подібних умовах такі уступки не схвалюються. Зробити комусь добро – річ допустима лиш у тому випадку, коли людина не жертвує собою. Лізти на шибеницю замість когось, щоб довести товаришеві, який він благородний, – абсурд. А тут справа виглядала саме так. Бо для знесиленого Остапа, який практично вернувся вже з того світу, праця на "основних" була рівносильна повільній смерті. На будівництві шляху і на зрубі люди продовжували вмирати, хоч і не часто, але причина була та сама – наслідки дистрофії. Петро не озвірів до такої міри, як це сталося з іншими репатріантами, котрі силою обставин піддавалися моральному переродженню, а радше сказати, – звироднілості. Він не скуштував дрина, був дистрофіком лиш першої стадії (тобто лиш змарнів до певних меж, спухлим від голоду ще не був). Морально відразу відчув свою перевагу над іншими, бо зрозумів, що шкурні інтереси начальства будуть їм завжди ближчі. В Остапа переважала його селянська недосвідченість у людях і в обставинах. Мав більше причин недовір'яти. На його очах гинули характери ше до того, як тіло залишала душа. Якщо він завагався щодо відносин з Гриценком, то тільки тому, що йому пощастило зустріти таких, як Метравелі, Миколай чи Рауцик. Зневіра і приклади довір'я утримали його в певній моральній рівновазі. Інакше він без вагання став би на боці невмолимого закону дійсності, в якій опинився.
Петро старався дещо показувати Остапові із кравецтва. Але вони знаходилися в різних приміщеннях, завжди хтось був присутній при тому і систематично учити Остапа не міг.
Якось Гриценко звірився Остапові:
– Ти думаєш, я такий добрий? Та я знав, що вони без мене не обійдуться. А тепер нам обом добре. Якби я був погодився піти на твоє місце, то зробив би сам собі гірше.
За той час, поки були разом, розказували свої пригоди, які прийшлося пережити, відколи їх розлучили на Шлеську. Остап запитав Петра про тих "доходяг", яких забирапи з ОЛП на вози і відправляли нібито на "базу".
– Нікого на "базу" не привозили, – відповів Петро. – 3 "бази" також забрали "доходяг" і кудись повезли. Казали, що для них виділили окремий табір і там їх відгодовують. Потім пішов поголос, що вони вже давно вдома... їх ніхто більше не видів – ні одного.
Не виправдало себе вільне поселення у виробничому плані, не назрів ще історичний момент за марксистською теорією "про гальмування... через пережитки суспільних відносин". І тому одного разу...
Десь мав бути початок листопада.
Настав гарний зимовий день. Земля покрилася першим пухким снігом. Святкування жовтневої революції "фашистів" не торкалося і тому про це не залишилося ніяких спогадів. "Парашники" замовкли також, бо шість років вільного поселення позбавляло вірогідного повороту додому до цього реченця навіть найбільших фантазерів. Усе притихло, наростав глухий страх перед зимою, що наступала. Слабосилі люди не виробляли норми і не могли надіятися, що їх хоча б взують відповідно до уральської зими. Скелети, які ніяк не можна було привести до нормального стану через нестачу харчів, важко рухалися ранками на роботу і пізнім вечором з роботи. Грошей не було, бо ледве відробляли за харчі і "б/у" лахи.
Був гарний зимовий день на Уралі... Перед вечором почали скликати усіх на територію табору-поселення. Сходилися люди з нічних чергувань, із деревообробних цехів, вантажники, наймити – днювальні начальників – усі "фашисти", хто був "вольний" поселенець. Ніхто не знав, чому збирають усіх докупи. Ніхто, однак, не підозрював чогось надзвичайного у цьому. Як завжди, з'їли вечірню баланду і розійшлися по бараках. На кухню завезли продукти на ранок. Відразу стало відомо, що привезли більше, ніж звичайно. Довго бубніли декотрі на нарах, не даючи заснути тим, які мали вранці іти на роботу.
Вже вночі люди стривожилися. Хтось виходив із барака і зауважив, що брама зачинена, а на сторожових вежах хтось чатував. На вартівні світилося і чувся якийсь гармидер іззовні частоколу. За "зоною" не спали. Когось пригнали ще посеред ночі. Блискавкою майнула звістка, що "туди" прибуло багато військових. Загавкали – заскавучали пси по той бік загороди. Деякі не спали до самого ранку.
Вже геть розвиднілося, коли з кухні гукнули, щоб іти на сніданок. До цього часу годували ще затемна. Баланда була густа, аж "ложка стояла" у ній. Навіть була замащена ліпше, ніж завжди, бо більше смерділа нафтою. Поїли вранішнє належне, і деякі розійшлися до бараків і полягали – це ті, яким на нічому не залежало, що би не робилося навкруги. Інші бродили по території табору, збиралися купками, базікали, старалися відгадати, що усе це має означати. На роботу не випускали...
І нарешті: у зону табору зайшла велика кількість військових – вигодовані і добре одяпіені, ще порівняно молоді солдати МВД з червоними погонами і нашвидку придбаними тонкими ціпками у руках. Були між ними офіцери. Ці вже й зовсім не нагадували замучених і притуплених наглядачів.
Комендант поселення зайшов з ними і лиш показував усі закамарки у бараках і службових приміщеннях. Військові заходили і в брутальний спосіб виганяли людей "на лінєйку". Зчинився рух, галас, поспіх і біганина. Група військових шикувала людей у колону по п'ять осіб, залишаючи великий вільний простір біля брами. Занесли з вартівні столик і цілий стос "Дєл". Почали викликати на прізвище, належалося відповісти ім'я та по батькові і виходити, ставати в окрему групу. Всюди упорядники – оці червонопогонники, хамуваті, професійні погоничі живої маси людей. Матерщина, викрики, розраховані на залякування, штурханці, копняки і орудування ціпками – ось способи, за допомогою яких належалося розділити людей на "вагони" – відоме уже з попередніх етапів. Вперше репатріанти зустрілися з відвертою наругою над собою, яка нічим не була викликана. Тут не було небезпеки, що хтось утече чи вчинить щось інше недозволене. Ще порівняно молоді солдати, можливо, вже післявоєнного призову, спеціально були вибрані для внутрішніх військ. Невиховані шмаркачі знущалися над перемученим війною і доведеним до отупіння голодним народом. Комедія з "вольним поселенням" закінчилася.
Після розподілу людей на "вагони" по дев'яносто п'ять осіб присутній офіцер велів усім зайти у бараки і забрати свої речі. У той сам час з вартівні гукнули, щоб прийняли пошту. Хтось ще пішов і приніс пачку листів із повідомленнями на пакунки. Листи ще отримали. Пакунків не одержав вже ніхто.
Остап побіг з повідомленням на вартівню, щоб йому видали пакунок. Через віконце йому показали чорне очко цівки автомата і пригрозили, що пристрелять на місці, якщо він не піде геть.
До вартівні підходив не тільки Остап. Щоб закінчити з цим митарством, підійшов якийсь черговий офіцер і звелів усім, хто має повідомлення, зібратися разом "на лінєйці", а він зараз підійде і "разбєрьотса".
Через кілька хвилин зібрався гурт людей, може, якихось двадцять-двадцять п'ять осіб, котрі очікували на пачки з дому. Підійшов черговий, забрав повідомлення, сказав. "Разбєрьомса і получіте" – і пішов собі.
На обід ще зварили кухарі баланду. Хліба вже не дали. Після баланди вигнали знову усіх на територію табору, розділили на групи по-вагонно, призначили на кожний вагон старшого і звеліли скласти поіменний перелік. Один такий перелік залишили старшому вагона, другий забрали, визначивши кожній групі номер вагона – стара байка, як завжди перед етапом.
Вечоріло. Люди розмістилися у бараках згідно зі списками по вагонах, щоб не накликати на себе знущань, коли знову будуть виганяти надвір. Найбільше непокоїлися ті, які надіялися ще отримати пакунки. Кожний розумів, що значить кусень хліба чи чогось іншого з харчів під час етапу. Очікували.
Наступила світла, морозна уральська ніч. Люди не спали. Гомоніли між собою, вгадуючи, куди тепер повезуть. Найбільше надіялися на виїзд у спустошені війною місця, де могли пригодитися руки.
Недовгий перепочинок від того часу, відколи підписалися на вільне поселення, дав свої результати: люди відійшли від крайньої межі упадку, як фізично, так і морально. Майже всі мали на ногах сякі-такі черевики, дехто навіть білизну, яку прислали їм з дому. Більша половина людей мала ще налиті ноги – наслідок неподоланої дистрофії, але обличчя вже були вимарнілі, без водянистих мішків під очима, нездоровий блиск очей зник. Ті, що опинилися на цей короткий час в обслузі, приодяглися у дещо ватоване, більшість – у бурках. Із зовсім дрантивої постелі майже ніхто нічого не брав із собою.
Рано-вранці брама широко відчинилася, у ній гурмою згромадилися численні солдати, загавкали пси. У табір забігли знову погоничі з палицями і, допомагаючи собі грубою лайкою, почали виганяти усіх "строітса" по-вагонно. Вибігши і ставали по п'ятеро в порядку нумерації вагонів. Справа затягнулася. Кожному видавали на дорогу "сухий пайок" і вручали... зароблені гроші. Дотепер ніхто й не підозрював, що він щось там заробив, ніхто нікому не платив. Але факт залишався фактом: гроші, зароблені за час "вольного" поселення, були виплачені. Через якихось три години розрахунок закінчили. Табір спорожнів, довга колона людей, оточена густим конвоєм, вишикувалася на шляху, який вів у невідоме. Ще півгодини на шмон (обшук), відібрапи ножики і взагалі усе металеве – і колона готова до маршу.
І знову: "Іті прямо, не нагібатса, не разгаварівать, нє паварачіватса, не вихадіть со строя, шаг вправо, шаг влєво – счітаю побєгом, стрєляю без прєдупрєджєнія – ясно'!!" – "Ясно!" – відповів кожний "вагон" за себе. "Слєдуй!" – колона рушила у східному напрямку.
Йшли мовчки, розміреним кроком. Йшли з охотою. Знали, що десь тут має бути залізничне відгалуження лінії Челябінськ – Свердловськ на північ. Що буде – те буде, але виїдуть нарешті з цього проклятого краю, де стільки вистраждати і лиш якимсь чудом залишилися живі.
Іти було важко. Під ногами – тверда дорога, лиш трошки притрушена снігом. Не було ще зимно, не докучав голод. Ішли довго. Йшли цілу ніч з недовгими перепочинками, з'їли увесь запас харчів за три дні і прямували далі. Десь під кінець другої доби прийшли на якийсь залізничний полустанок. Тут на них уже очікував густо заплетений колючим дротом потяг. Вагонів було багато, набагато більше, ніж вимагапося для людей, яких щойно пригнали.
Не чекали ні годинки. Відразу розділили усіх згідно з нумерацією вагонів і загнали до середини. Затарасували двері. Зробилося тихо. Люди негайно почали розміщатися на настилах з обох боків від дверей, які тягнулися вглиб, аж до самого кінця довгого "пульмана". Вагони були також "б/у" – розхитані, нещільні, діряві і латані зверху сирими, навіть не зафарбованими обрізками дощок і якихось випадкових здирків. Перемучені тривалим ходом, але спокійні душею, що прощаються з кошмарним Уралом, люди постелили на дошках хто що мав і відразу заснули.
 
Наші Друзі: Новини Львова