Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 05 грудня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 83012
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– Что ти думаєш с етім дєлать? – запитав знову начальник табору, який тепер сидів геть у далекому кутку.
Остап лиш здвигнув гострими плечима: не знаю!
– Опасно єво пускать с етім всєм у барак, таваріш начальнік, могут задушить ночю і забрать всьо от нєво, я такіє случаї знаю, – звернувся черговий до начальника табору.
– Позвать нарядчіка! – звелів коротко начальник. Через хвилину нарядчик був уже у приміщенні вартівні.
– Звалі, гражданін начальнік? – звернувся відразу до начальника табору.
Начальник лиш кивнув на Остапа і на стіл, давши тим зрозуміти, що до чого. Нарядчик підійшов до стола і ніби недбало провів поглядом по всьому, що там лежало. Скривився, мовби вкусив квасного, і зміряв очима Остапа, наче бачив його вперше. Залягла тиша. Нарядчик закурив.
– Надо обєспєчіть ему безопасность, а то... – звернувся начальник до нарядчика багатозначно. – Что ти про сто скажеш?
– Ти что, думаєш сто всьо сам сожрать? – визвірився нарядчик на Остапа. – Да ти здохнеш от етого! Да і тебе вот-вот прідьот вторая такая пачка!
– Давай, хазяйнічай бистреє – ждать некогда, – нагадав черговий Остапові, щоб закінчити зі спокусою.
За цей час Остап трохи прийшов до свідомості і зрозумів, про що тут розходиться. Він підійшов до столика, відклав для себе чотири олівці і чотири зошити. Потім відклав окремо добрий шмат солонини, усю крупу і всю локшину. Другий порядний шматок солонини відклав на другий кінець столика і додав туди також чотири зошити і чотири олівці –два звичайні і два хімічні, решта ще лежала на брудному мішечкові, в якому була зашита пачка. Тепер стояв і боявся запропонувати шматок солонини і зошити з олівцями начальникові табору. Не знав, чи прийме, чи часом ще не виганьбить і не запре його в БУР за зневагу. Знову ж натяк нарядчика був аж занадто прозорий – треба було "поділитись". Вагався ще мить.
– Оце візьміть собі, гражданін начальнік, – звернувся до начальника табору і поклав руку на окремий шматок солонини і зошити з олівцями. – Я дійсно стільки не з'їм за раз, а воно – продукт, довго не полежить.
– Правільно! – підтвердив нарядчик.
– У мєня нєт такой острой нужди, могу обойтісь! Развє что карандаші і тєтраді –дєті не імєют на чом пісать... – начальник завагався і згодом додав: – Развє что купіть, но у мєня нєт с собой дєнєг.
Усі зрозуміли, що начальник "погодиться" взяти запропоновану частину з пакунка. Загомоніли мов гуси, щоб він не відмовлявся, і начальник уступив:
– Ладно, пусть будет, жена дєтішкам картошкі поджаріт на свєжєм сальце. – І додав: – Как раз сєгодня у старшего день рождєнія...
Питання з подарунком з нагоди "дня народження" сина начальника табору було залагоджене. Він піднявся недбало з ослона і сказав нарядчикові:
– Надо ему обєспєчіть безопасность, чтоби не ограбілі.
– Будьте спокойни, гражданін начальнік, ви мєня знаєте. – Нарядчик повернувся до Остапа і запитав рішуче:
– Ну а сто, что ти не раздєліл? Кому ти ето оставил?
Остап забрав ще цибулю і часник для себе, а решту залишив на столику і промовив:
– А то на ваш розсуд, товаріш нарядчік, мені цього вистачить. Задоволення нарядчик не міг скрити. Він попросив ножа у начальника вартівні, по-господарськи розрізав наполовину залишені два олівці, шмат солонини – біля півтора кілограма – розтяв надвоє і вже одну частину мав намір забрати собі. Треба було ще у щось завернути солонину. Між старими, просякнутими товщем газетами лежав плоский звиток паперу, який вважався як ущільнення, щоб у пачці нічого не калатало. Нарядчик це розгорнув – там була велика папушка жовтого запашного листя тютюну. І це він розділив на троє: одну порцію кинув Остапові, другу – собі, третю залишив на столі. Сам склав Остапові його долю у мішечок (пачку у табір заносити не належиться), "своє" загорнув у напір, взяв у кишеню дві половинки олівців і шматки газети, котрі не були замащені товщем, і сказав із задоволенням:
– Все довольни? Ну, тагда пашлі!
Вийшли з Остапом у зону табору, залишивши належне присутнім на вартівні на столику.
Нарядчик запровадив Остапа у свою будку в тамбурі, де він проживав, і лиш кинув:
– Ти поступіл правільно!
Нарядчик послав "шестьорку" з менажкою на кухню, щоб приніс належну баланду для Остапа. Баланду Остап вихлебтав відразу. Потім поставив варити засушене тісто на залізну пічку у нарядчика. Варилося довго. Нарядчик за той час відрізав шматок солонини від "свого" кусня, поклав його на хліб, обчистив собі цибулину і, понюхавши кілька разів, почав з розвагою їсти. З'їв, запив "чаєм", порізав дрібно листок тютюну, запалив і ліг на свій ослінчик.
– Харошій табачок, – промовив і пускав кільця диму в стелю будки.
Остап не доварив локшини – не витримав. Задобрив її, недоварену, шкварками з цибулею, з'їв і пішов у свій барак спати, залишивши все в нарядчика під його ослоном – так як він йому порадив.
У бараку всі вже спали. Він поліз на своє леговисько під нарами і ще якийсь час не міг заснути. По-перше: наївся, але голод відчував, як і дотепер. По-друге: лиш тепер почав усвідомлювати, що сталося. Він зовсім не помилився, коли зробив висновок, що нарядчик непогана людина, – добре з ним обійшовся. Лиш смутно підозрював щось несправедливе у тому, шо начальник табору, та й не тільки він, а всі присутні на вартівні, чомусь так заопікувалися його безпекою. І це у той час, коли кожного дня хтось умирав і нікому до цього не було ніякого діла. "Добре, що хоч нарядчик поділився на вартівні з присутніми наглядачами", – ще подумав і заснув.
Вранці його ледве розбудив бригадир, так він твердо спав, але не бив. Бригадир уже знав, що цей "нєрускій" отримав "сідор", і він не мав бажання псувати відносини з таким бригадником. Йому було навіть відомо, що Остап сидів цілий вечір у нарядчика в будці, а це не таке вже звичайне явище. Усі знали, що воно таке – нарядчик.
Після відомого "гонга" бригада поспішила на кухню з бригадиром на чолі, щоб отримати і спожити ранішню порцію баланди і хліба. Під час цієї трапези у столовку зайшов нарядчик у всій своїй грізній поставі. На його лиці з'явилася гримаса. Вона не віщувала нічого доброго. Прошовся між репатріантами, побачив Остапа – цей черпав свою баланду з менажки, яка збереглася у нього тільки тому, що його не було на ОЛП ікс тоді, коли відбирали "ріжучі і колючі" предмети, кивнув йому пальцем і гукнув: – Брасай к ... матері, пайдьом – мне нєкагда!
Остап допив рідину з менажки, кинув туди недоїдок вівсяного малая, встав і поблендав за нарядчиком.
Підійшли до брами, яка була ще зачинена, купка покулених людей вже, видно, поснідала і очікувала розводу. Повернули наліво у службову частину барака, в якому знаходилася й амбулаторія. Увійшли і, пройшовши кілька кроків коридором, опинилися перед дверима. Нарядчик, не очікуючи, сильно постукав кінцем дрина у двері:
– Откривай! Т-твою... мать!
За дверима зашелестіло, вони відчинилися, і в одвірках став якийсь високий, марний мов жердка чоловік. Обстрижена голова з непомірне великими вухами і розумним тонкошкірим лицем була посаджена на тонкому довгому карку. Чоловік був лиш у якійсь сорочці і простих штанях, видно, вже не спав на той час, але й нікуди не квапився. На ногах мав сукняні капчики.
– Здрастє. Пожалуста – входітє! – запрошував він прибулих: нарядчика й Остапа.
– На развод, ти, морда! Іш – холку наєл... господа-бога мать...бистро, на повал!
Чоловік відразу зрозумів, що й до чого. Кинувся до прічі, вхопив на себе якісь лашки, куфайчину, сягнув по старі черевики під столом і вискочив.мов обпечений кіт, із кімнатки. Навздогін нарядчик сягнув його ще кінцем дрина по плечах. Звук вийшов такий, ніби вдарили по розколеній дошці. Остап стояв, оторопілий, і нічого не розумів. Розлючене лице нарядчика його лякало. Він не знав, нащо його привели сюди. Йому зовсім не хотілося покуштувати "дрина", як оцей щойно, котрий "холку наєл". Нарядчик помовчав, увійшов у це невелике приміщення, де був столик і два стільчики, сів на один із них і запалив закрутку із "самосаду". Остап тимчасом оглядався довкола. Перед вікном (вікно тут було із справжнього скла) стояв зовсім маленький столик, а на ньому – маленька швацька машинка, прикрита якоюсь старенькою ганчіркою. Покуривши, нарядчик заспокоївся і промовив надломаним захриплим голосом:
– Останешся тут. Отнинє ти портной – понял?
– А що робити? – відізвався не зовсім сміло Остап.
– Шить! Прідьот староста і скажет, что дєлать!
– Я... не вмію шити.
– Мудак! – гаркнув нарядчик.
За воротами табору прогудів "дзвін" на розвод. Нарядчик швидко вийшов із приміщення, не причинивши за собою дверей. Поспішав.
Остапові вистачило кількох хвилин для того, щоб усвідомити, що скоїлося протягом останньої півдоби. Він навіть здогадувався, скільки коштувало нарядчикові сил вигнати цю людину – кравця – на повал. То мусів бути чоловік, якому нарядчик чимось завдячував. Тепер він його скривдив, не пояснивши навіть причини. У таборі існувала "штатна одиниця" – кравець-ремонтник. Це для обслуги самих арештантів. Остап дотепер про це не знав. Він побачив на стіні вбитий цв'яшок, а на ньому – клинчик і форма на дашок із тектури. "Так ось де виготовляються ці "кепі-восьмиклинки", – подумав Остап.
Після розводу зайшли у "портняжку" староста і нарядчик. Остап сидів на прічі і не ворушився. Він смутно здогадувався, що опинився під протекцією. Ще не зовсім уявляв собі наслідків цього.
– Табачок єсть? – запитав староста. – Дай закуріть! – звернувся до Остапа.
– На, він тут не має з собою, закури мого! – запропонував нарядчик.
– Ладно, – взяв пучку тютюну, закрутив у газету і запалив. – Ти, может, не знаєш обязанностей? – звернувся знову до Остапа. – Будеш виходіть за зону на склад і подбірать там барахлішко з дубарєй, котороє єщо можна носіть, і будем мєнять тем, коториє виходят на развод уже совсєм обтрьопаниє, понял?
– На хрена йому те тряпкі! – втрутився нарядчик і до Остапа: – Сіді і отдихай.
Вони вийшли. Остап залишився сам. Зачинив за ними двері, сів і задумався. Виглядало, що відтепер він вже "лагерний придурок", яких сам до нинішнього дня не любив і осуджував.
Пішов до нарядчика у будочку і забрав те, що було його з пакунка. Нарядчик навіть допоміг йому все зібрати, щоб він чогось не забув. Відразу зварив собі ще повну їдунку гречаної каші. Крупа була пересмажена з якимось товщем ще вдома – делікатес. Наївся і ліг спати серед білого дня. На прічі-лежаку було щось подібне до матраца, зчеплене із кусків старих куфайок і ватованих штанів. Заснув одразу. Коли збудився, захотів пити. Попередній "портной" любив вигоди, бо у кутику при порозі стояла величенька бляшана посудинка з чистою водою. Напився води. Багато пив. І їсти знову хотілося. Почав варити засушене тісто, на декелю менажки смажив солонину і цибулю. Знову з'їв і захотілося води. На вихуділому животі під грудьми випирав набитий харчем шлунок. Знову води. І – спати.
Коли треба було йти до кухні за обідньою баландою, він вийшов і відчув якусь слабість у тілі, подібну до сонливості. А може, так почуває себе людина, якою оволоділо лінивство. Відчув сверблячку по всьому тілі, але не таку, щоб відразу хотілося почіхатися. Баланду з'їв з таким самим апетитом, як і завжди. Вернувся до своєї тепер кімнатки, і знову захотілося води. Напився і, ослаблений, приліг. Заснув на короткий час, пробудився з якимсь неспокоєм. Мабуть, так почуває себе навіть найсміливіший злодій у чужій коморі. Незвичне місце. Ніби користується тим, що йому не належить. Не міг зорієнтуватися у власному настрої. Психологія людини нижчого гатунку перемагала ще й тепер. "Того" нарядчик вигнав на зруб – "несправедливо", а чому несправедливо? – цього він собі пояснити не міг. Адже сам нарядчик мусів себе пересилити, щоб того вигнати, а він виглядав зовсім бездушною людиною. І все ж, йому неприємно було це зробити. Але чому Остапові здавалося, що це він вчинив не по-людськи? Чи то так уже природою влаштовано, щоб він знаходився на самому дні суспільства? Сумління? Чи, може, наслідки того часу, коли він самостійно формував власний характер? Правда і справедливість! Не чинити нікому прикростей! А йому? Над тим, що йому, він ще не думав у житті ні разу. Від дитинства – переконання бідної людини, сина бідного, обездоленого народу. Якщо навіть він відчув колись на собі прихильність таких людей, як Рауцик, то тільки тому, що на світі існувало добро і люди, які – як і належиться – ним послуговувалися. А той, що може чинити добро іншому, – хто він такий і що він таке? А той, котрий мусить (бо мусить) в силу обставин і при бажанні вижити, приймати добро – хто він такий і що він таке? Яка між ними різниця? Йому відома була боротьба людини за місце під сонцем на землі, де він вродився і зріс. Ліпше бути ситим, ніж голодним, відпочити, ніж знемагати від невдячної праці. Треба за це боротися, а тут на перешкоді -сумління. Оглянешся навколо – стільки нещасних, умираючих, таких самих, як ти! А ці – "придурки". І їх ніхто з тих нещасних не любить. Чи дійсно не люблять? Чи оті ходячі мерці ще здатні щось любити або не любити? Дотеперішні усі канони, які він освятив згідно з придбаними переконаннями: "Людині належиться.місце у суспільстві за її внутрішнім складом і багатством: розумом, знаннями, вченістю, інтелектом і т.п." – ламалися під вагою практичного життя. Існує інше, більш відчутне, більш справедливе право – право людини, яка в силах вибороти собі це місце у суспільстві, чи радше – у середовищі, в якому вона знаходиться. А в цих умовах таке місце було обумовлене можливістю зберегти життя. Можливістю продовжити життя було місце у табірних умовах, куплене за шматок солонини. І будь ти тут хоч тричі Сократом – без шматка солонини цього не втнеш.
Наповнений шлунок у зголоднілої людини будить від сплячки в першу чергу свідомість – це безперечно. Перехід від стану "незручності" через сумління, коли комусь пощастить поліпшити свою долю, губиться швидко, як слід метеора на небі. Міняються обставини, змінюються погляди на оточення. Людина швидко звикається з тим станом, у якому вона опинилася, тим паче якщо цей стан поліпшується. Чи це справедливо?
Так! Безперечно – це справедливо, і природно. Усе на світі прагне до поліпшення власного стану – це дано від природи, а вона не помиляється.
Як же тоді погодити таке твердження з тим, що нарядчик, опинившись у кращому стані, ніж усі решта репатріанти, чинить так, як щойно з людиною, яка, може, зробила колись йому добро? Бо інакше він би не тримав його на цій посаді дотепер. "Людина платить злом за вчинене їй добро", "Кому ти хліба, той тобі камінь" – чимало маємо таких крилатих висловів. Де ж правда? Чи є хтось, що задумується над тими питаннями, коли опиниться у скрутному становищі? Скільки суперечностей! Яка непослідовність у судженнях! Чи не так? І однаково ж – це правда. На чию моральну і юридичну відповідальність віднести вчинок нарядчика, коли він брутально послав на зелену смерть одного "придурка" і поставив на його місце іншого, а цей не лише погодився підло зайняти "живе" місце, але навіть не робив собі з цього зайвих викидів совісті. У кращих умовах людина повинна бути добрішою. Яких засобів ужито, що тут усе виходило навпаки?
Остап опинився у числі "придурків". Лиш категорія, до якої він належав, була не та, до котрої належав нарядчик і староста зони табору з помічниками.
Незабаром до табору почали прибувати пакунки репатріантам кожного дня. "Багатих" було дуже мало. Найбільше надходило пачок з традиційним продуктом дня арештантів – із сухарями. Були й такі, що містили щось ціннішого, і хтось із начальників, що був у "комісії" на той день, міг для себе дещо випросити.
Не довго це тривало. Якось раптово почали приходити пачки, напхані усяким сміттям, відламками якогось металу чи цеглини, спаковані так, щоб вага відповідала назначеній на пошті. Вияснити нічого не вдавалося, бо ніхто не брався нічого виясняти. На перший погляд такий пакунок не викликав ніякої підозри: обшивка, шпагат, шов, сургучеві печатки, виразно написана адреса – усе було на місці, ніщо не насторожувало, що пакунок нарушений. По "чистоті роботи" можна було здогадатися: пачки розкривалися "спеціалістами" і в умовах, близьких до тих, які існують на поштах. Що ж, "комісія" на вартівні складала акт про те, що було виявлено у пачці (не акт про факт крадіжки, ні, бо це був би наклеп на доброчесність поштової системи взагалі), куди такий "акт" направлявся згодом –невідомо. А репатріант, з розбитою душею, розчарований і прибитий фатальною невдачею, волочив слабі ноги до барака і падав мов підстрелений на тверді нари.
І те довго не потривало. Всякі такі "акти" перестали складати. Давали оглядати цілісність пакунка невільникові, розбивали його. Якщо там нічого не було крім сміття, то пояснювали: це зробили вдома його рідні. Бо вони – люди чесні і відмовляються таким чином від "родствєнніка-фашиста".
Вірогідність такого твердження настільки певна, що ніхто не пробував цього заперечувати.
І репатріанти писали тепер додому, щоб краще не присилали нічого, ніж мають присилати каміння і сміття. Вдома розуміли, більш нічого не висилали, і спалах, викликаний пакунками у таборі, швидко пригас; пакунок – відтепер був рідкісним явищем.
Було б помилково думати, що усі листи, які репатріанти писали, пропускали через Солікамськ до адресатів. Бо більшість цих людей числилася як пропалі безвісти: не було сенсу їх воскрешати знову.
Новоспечений "придурок", Остап, відразу звикся з новим становищем, у якому він опинився. Почалося для нього нове життя, про яке він і не підозрював. Спав довше, бо за баландою йшов пізніше, після розводу. На кухні йому черпали баланду з дна "байкалу". Його порція хліба, хоч і роздроблена, складалася зі значної кількості шкірок. Нарядчик відразу рішуче порадив написати додому про пачку ще раз. Зазначив, щоб не висилали великого пакунка у дерев'яній пачці, лиш подва-три кілограми у формі бандеролі. Він запевняв, що такі пакунки приходять непорушеними.
Остап написав. Він виходив щодня на "склад". Тут знаходив дрантя з одежі, якому важко було визначити вік і місце виготовлення. Лежало це все у купах, перегниле, просмерджене потом, подерте. Усе було звезене із колишніх ОЛП і служило запасом людям, котрі були ще живі і мусіли у чомусь ходити на роботу. Остап вибирав по можливості краще і заносив у свою будку. Тут, трохи щось зашивши, латав і завше мав напоготові якусь кількість курток, штанів чи картузів на обмін при потребі, якби вимагалося на розводі.
Старався дещо шити на машинці. Зчіпляв із старих ганчірок "кепі"-восьмиклинки. Не вдавалося: не мав ні знання, ні навику. Мав зате впертість: пробував, практикував на всі боки. Його попередник зайшов лиш раз, відколи його вигнали, забрав свої убогенькі пожитки-лашки і пішов собі у барак. Більше не приходив. Не було кому показати хоч побіжно, як належить що шити і що за чим робити.
Запас харчів із пакунка таяв, як сніг під невмолимим весняним сонцем. Через тиждень уже майже нічого не залишилося, хоч як він не старався притримати усе це надовше. "Табачок" майже весь віддав старості зони, відклавши собі практично стільки, скільки цей староста йому сам вділив. Залишилася ще цибуля і часник. Якось узяв пару головок цибулі, пару – часнику і пішов до амбулаторії провідати лікаря. Постукав у двері.
– Увійдіть! – почувся голос із-за дверей. Остап увійшов. Лікар повільно і з розвагою піднявся з лежака, на якому відпочивав. Подивився уважними очима на Остапа і запросив сісти біля нього на лежак.
– Знаєте, ви мені якось допомогли... – почав нескладно Остап.
– Дурниці! – махнув рукою лікар. – Маєте до мене якусь справу? Чи, може, так зайшли?
– Я отримав пакунок з дому і...
– ... І майже усе віддав, собі не залишивши, чи не так?
– Та ні, трохи залишив, і треба було якось до вас зайти...
– Ви мені нічим не зобов'язані. Не слід думати, що усі люди будують стосунки на сухарях, які їм хтось присилає з дому. Я достатньо забезпечений, і мені живеться порівняно краще, ніж іншим у таборі. Не турбуйтеся тим, чим непотрібно, – говорив і потискав по-батьківськи руку Остапа.
– Ви мене не так зрозуміли, доктор, я не мав наміру, ну... не знаю як сказати, – затявся Остап, зніяковівши остаточно.
– Може бути, може бути, але я останнім часом мало помиляюся в людях. Знаєте що? Ліпше роздягніться, і я вас огляну.
Остап поскидав із себе шматтячко, і побачив, що він поправився. По тілі війнуло свіжим повітрям, і він це якось неприродно відчув. Лікар навсидячки обмацав його тіло, потиснув руки від зап'ястя аж до плечей. Вийняв із кишені стетоскоп, послухав, простукав і звелів ще опустити штани. Остап аж тепер побачив, наскільки його нижня частина тіла спухла. Давно не мита шкіра мача неприємний вигляд, була блискучою, сухою. Нижня частина живота, таз, бедра – усе здеформоване, мов погано випхане чучело. Лиш тепер зрозумів, як він "поправився".
– Одягнися! – звелів доктор, перейшовши на "ти". – Сідай і розкажи про себе.
Остап нічого не розказував про минуле. Почав із свого перебування в арештантському таборі, що робив, як склалися випадково відносини з Рауциком, з лікарем і сестричкою при арештантському таборі. Лікар узяв свою дощечку, щось на ній записав і сказав, що завтра після розводу зайде подивитися, як Остап проживає.
Остап поплівся до своєї майстерні, ліг на пріч, але не відразу заснув. Він пригадав собі, що й лікар мав налиті пухлиною ноги. У кімнаті дуже було чути запах брудного шмаття. Він хотів їсти, але стримувався, щоб хоч трошки щось зберегти надовше.
Закінчився якийсь літній місяць, чи не серпень. Давали цукор. Остап пішов також з мішечком до віконця "хлєборєзки". Ще молодий і відносно відгодований "хлєборєз" покликав його у будочку, звідки видавав хліб і цукор один раз на місяць. Остапа не здивувало, що цей "придурок", поставлений сюди "опером", признався тепер до нього, як до знайомого ще з Мюльберга, де він мав честь бачити Остапа в ролі "унтера". Він відважив Остапові цукру, і той відразу запримітив, що його було значно більше, ніж він будь-коли отримував дотепер. Добродій-хліборіз узяв шуфелькою цукор із мішка, надсипав частину назад у мішок, схилив голову набік і оцінююче глянув ще раз на цукор у шуфельці:
– Та, ладно, – промовив великодушно і висипав цукор із шуфельки Остапові в мішечок.
– А може, не треба? – зауважив Остап. – Щоб вистачило!..
– Не турбуйся, усе враховано! – відповів хліборіз з великодушним жестом. Остап зав'язав мішечок і без викиду сумління вийшов. Разом з тим він чомусь не відчував того задоволення, яке мав би принести зайвий цукор у такий критично голодний час. Не відчув також і вдячності до "доброго" хліборіза. Якесь неприємне почуття лягло темною і гнітючою тінню на душу. Ще не позбувся "незручності" у подібних махінаціях. У душі він ще був лісоруб-"доходяга", якого обкрадають "придурки" – це усі знають, але процес настільки "природний", що ніхто не бере цього до уваги і помирає з голоду. У ньому жило ще дві особи: безправний роботяга і накільчений "придурок". Перший відчував, що його безсовісно грабує другий в одній особі. Грабує, забирає найважливіше – засоби для продовження життя. Але знову ж таки – це не був вияв сумління. А ще так недавно він здатен був молитися перед Миколаєм, коли той дав усім, і йому також, трошки вівсяної прогнилої муки на баланду; так глибоко був уражений його добротою, його вирозумілістю і великодушністю. Проте Остап лиш розмірковував, але вертатися у стан лісорубів… таке йому навіть на думку не приходило. Він відразу відчув смак у тому, що таке "кант".
У "портняжну" прийшов лікар. Увійшов якось важко і беззвучно, мов подорожній, що пройшов чималий шмат дороги і прагне відпочити. Відразу сів. Схилившись, поставив лікті на коліна і підпер руками підборіддя. Через хвилину зауважив, що повітря у кімнаті нездорове, і порадив якось провітрювати. Потім поцікавився, що Остап має ще з пакунка, який отримав. Зрозуміло, там залишилося так мало, що й показувати майже не було що. Лиш солонини був ще чималий шматок та цибуля й часник. Остап розказав лікареві, як хліборіз добавив йому сьогодні цукру і що він про це думає. Лікар, здавалося, не виявив ніякого здивування. Він сидів нерухомо і ніби цілий світ його не цікавив. Потім з розвагою почав говорити.
– Тепер маєш реальну можливість вижити ще якийсь час, а може, й взагалі пережити – все можливо. Духом падати не треба. Навчися переносити відчуття голоду, не старайся його погасити відразу, бо це неможливо, їсти хоче організм, а не живіт. Щоб прийти до нормального стану, потрібен буде ще тривалий час. Прибавляй потрошки товщу до щоденного раціону і керуйся розумом. Це якісний продукт – його багато не треба на один раз. А цукор – дурниця, добре, що дав. Він дав не своє, їм усім уже відомо, що начальник табору взяв собі дешо з твоєї пачки, тепер ніхто не знає, як він подивиться на те, якби хтось поставився до тебе неприхильно. Не дури себе тим. Бо трудно сказати, чи начальник почуває себе зручно від того. Зрештою, він привчений до такої служби і, мабуть, не відчуває ніколи нічого. Май на увазі, що при певних умовах тобі можуть не простити нині зроблену послугу – це не зовсім вигідна річ у цих умовах. Цукор вони крадуть усі, починаючи від начальника. Бачиш, його привозять мокрим уже із Солікамська. Там його "напоюють", але не багато, бо по дорозі може підсохнути і тут на місці, може його забракнути, якби переважили, – цього бояться. Але тут цукор напувають другий раз, "рештки" забирають і діляться між собою за зоною. Отож, не візьмеш ти, візьме хтось інший – нічого тут не порадиш. Але тепер пильнуйся і вважай на кожному кроці. Твій стан здоров'я поліпшиться, якщо будеш розумно себе поводити. Маєш щастя, бо навіть ще тепер знаходишся на грані критичного стану дистрофії. Усьому приходить кінець. Не може організм існувати, коли він з'їдає сам себе.
Далі лікар повторив майже те саме, що Остапові вже говорив лікар в арештантському таборі.
Остап запропонував йому всього потрошки, що ще зосталося з пакунка. Лікар відмовився спокійно, але так рішуче, що Остап навіть не пробував повторити пропозицію, хоча б для ввічливості. Він погодився взяти собі половину олівця хімічного і половину – простого. Прийняв також кілька цибулин і пару головок часнику. Узяв кілька карток із зошита. Пояснив, що, мабуть, на листи йому не пригодиться: те місце в Білорусії, де він проживав, де перебувала його рідня, дружина, знищене війною вщент і тепер узагалі невідомо, де хто знаходиться. Він писав, але відповіді не отримував, цікаво, що й листи не вертаються.
Лікар Козловський (Остап уже знав його прізвище) мав рацію. Хоч умови життя покращилися під кожним оглядом, та після такого тривалого часу голоду і фізичного виснаження, після такої глибокої, хронічної дистрофії вернутися до нормального стану не було такою легкою справою. З'їв більше – відразу почав пити багато води. Тіло наливалося ще більше. Виник якийсь підгарячковий стан в організмі. Вставав пити воду навіть уночі. Сверблячка в усьому тілі стала більш відчутною. Ранками йому важко було прийти до себе – змагала сонливість. Обличчя набрякло, мало нездоровий, непривабливий вигляд. Долоні втратили відчуття дотику, ноги не згиналися в колінах. Ставати на ноги було важко, суглоби не служили, підошви на ногах зробилися чутливі, через шо довго на них не годен був стояти. Хотілося їсти і води, води і спати. Охопила апатія – реальність ніби десь щезала.
Повертався з глибокого небуття повільно. Пам'ять почала діяти, минуле відновлялося перед очима в чітких образах. Але усе було якесь байдуже, не викликало ніякого збудження, ніяких емоцій. В уяві виникли живі, реальні постаті: дім, батько, матір, брати, сестри, рідні і знайомі. Він їх бачив у таких обрисах, у яких залишив тоді, востаннє. Зовсім чітко виступало це все на фоні рідних місць, рідної оселі, околиць, куди він бігав босими ногами, городи, стежки, Окіп, Стінка, Корсів. Почав навіть дещо розмірковувати. Смутно уявлялася реальність, спали ще десь глибоко надії, ніяких стремлінь, претензій на майбутнє. Зовсім добре усвідомлював, що може не побачити більше нічого того, що пов'язувало його з поняттям "рідна сторона" – усе те близьке і зрозуміле, те природне і людське оточення, яке його виколисало, придало відповідні непорушні форми і барви, які само мало. Примусило себе любити, прищепило колись почуття патріотизму. Але чому така байдужість тепер?
Так, мабуть, після операції на душі людини, що пройшла через пекло страждань, безнадійність, вихолощення в обличчі голодної, холодної і мученицької смерті. Переродження, каліцтво – придбане патологічне явище.
Якось посеред зони табору зустрів його знову лікар Козловський. Він зміряв Остапа вивчаючим поглядом і кивком голови покликав його під стіну найближчого барака. День був погідний, сонячний. Сіли на підвалину, яка виступала товстим кііщем на самому розі барака.
– Погано виглядаєш, – промовив лікар відразу. – Мусиш зрозуміти, що людина, яка втратила самодисципліну, у цих умовах гине. П'єш багато води – це видно по тобі. Хіба не відчуваєш, що тобі важко носити ту воду в собі, в ослабленому організмі? Не тільки вода, навіть зайві харчі у твоєму стані – це, попросту, отрута. "Хочу", "хочеться" – цим проявам не можна піддаватися навіть у нормальних умовах життя – бажанням нема меж. Людина мусить бути всюди і завше стримана. Хочеш пити – це природне бажання, вимога самого організму. Але здоровий організм ставить здорові вимоги, а нездоровий?.. Від цього відчутгя треба наразі стриматися. У тілі розлад. Воду треба випивати стільки, скільки організм може її зужити і виділити. Жаль, – продовжував лікар, встаючи повільно з підвалини, – перезимувати, дожити дотепер, коли вже є палія на якийсь вихід із становища і так безглуздо загнати себе водою... Бо "я хочу..." – Відійшов кілька кроків і, обернувшись, додав: – Мусить хтось пережити, не може бути, щоб усі до ноги не вийшли звідси. А чому б тобі не залишитися? – І пішов, поплівся до амбулаторії.
Лиш якийсь відсоток із усього сказаного лікарем досягло мети і відіслалося в ослабленій, лінивій пам'яті Остапа. Але цього було досить, щоб, хоч не відразу, привчати себе до "самодисципліни", як це назвав лікар. Дотепер він пив воду не задумуючись. Тепер пив також; але відразу нагадував собі слова Козловського і ніби пригальмовував потрохи.
З дому надійшов лист. Писали, що незабаром висилають ще одну пачку. Що дуже трудно з цим тому, що пошта аж у Зборові – ближче ніде не приймають, навіть у Бережанах, але "мама збирає".
Зайшов якось нарядчик і поцікавився, чи пишуть з дому і що пишуть. Остап відразу зрозумів, а радше – відчув, шо цікавить нарядчика. Він прочитав нарядчикові те місце у листі, де згадувалося про пакунок. Нарядчик, задоволений, вийшов без слова. Зайшов потім ще староста з помічником і звелів, щоб від завтрашнього дня бути кожного разу на розводі з якнайбільшою кількістю всякого шмаття для обміну обношеним "работягам". Остап приготував багато "барахла", і тому наступного дня вранці не мав клопоту.
Практика табірного господарства показувала, що для невільників одягу "б/у" завжди вистачало, зумовлено це було тим, що люди помирали, а лахи з них залишалися, до того ж на якість таких лашків не зверталося уваги: оберігали вони тіло від холоду під час роботи, чи ні – ніхто цим не цікавився. "Адєлі? – Адєлі!" Чого ще треба. Так само і з взуттям: велика частина людей зовсім призвичаїлася і виходила на роботу босо. Мали ноги поранені об гострі пеньки на зрубах і об каміння на будові шляху. Лікар готував якісь мазі на дьогтевій основі, перев'язував ці болячки ганчірками, котрі доставляв Остап також із "вєщєвого склада". Рани гоїлися, усе ішло своїм трибом. Зовсім слушно підтверджувалися доводи, шо люди від початку свого існування більше ходили на-босака, та й тепер ще велика частина населення земної кулі не взувається – усе залежить від звички. Лиш біда – закінчувалося літо. Ранками земля покривалася часом сизою памороззю. Мерзло тіло, мерзли ноги.
Процент "вибуваючих" тепер був нормальний, доходяг годували гарантованою порцією, вони боролися зі смертю значно довше, ніж дотепер, багато з них верталися знову до життя. Верталися лиш для того, щоб їх знову послали на зруб чи куди-інде. І все починалося спочатку.
Якось у вересні, коли у нічну пору часом починало вже підмерзати, на територію ОЛП прибули якісь люди – "комісія". Одночасно почали підвозити свіже "б/у": куфайки, якісь курточки-роби, ватовані штани, черевики – усе, що потрібне було для арештантського табору.
Члени комісії нібито розглядали ще раз – востаннє – документи, так гласили табірні чутки. У цьому була правда. Разом з тим на склад ОЛП почали завозити більшу кількість харчів, які по розмаїтості рівнялися з арештантськими – це вже добре. Завезли навіть консервований горох у скляних баночках, пасту – "томат", якусь мішанину з ярини і кілька великих пушок консервованого джему з абрикосів. На кухню наразі ще нічого цього не виписували. З переодяганням не зволікали. Викликали по-бригадно за ворота, переодягали всіх у "нове", видавали усім геть розбиті черевики. Усе вимагало ремонту. Із старого, як одежі, так і взуття, дозволяли брати з собою що хочеш, аби було чим латати.
Настрій піднявся. Але не через те, що харчі, побут, а може, й умови праці обіцяли бути кращими. А тому, що "параші" мінялися щоденно, і усі вони повідомляли про швидке звільнення з-під стражі і – додому. У яких би формах ці відомості не подавалися, кінцевий зміст був у всіх "параш" однаковий: "Усіх відпускають на волю з нагоди роковин жовтневої революції".
Можна було зауважити, який вилив мала обгрунтована надія на порятунок від видимої загибелі. Чи не так почуває себе людина за бортом корабля у відкритому морі, яка через втрату сил і надії піддалася відчаю і нараз побачила на обрії берег, сушу, видимий порятунок. І змагається така людина, не бере до уваги, чи вистачить сил доплисти до берега... Заплющували очі на те, що практично нічого не мінялося, що кожного дня усіх будив звук огидного "дзвона" при воротах табору, що добовий цикл не змінився у табірному порядку ні на волос. Така впевненість може охопити людину тільки раз у житті, щоб вона так сліпо, безглуздо, піддавалася глухій надії, всупереч усьому очевидному. Від такої гарячої впевненості повинен би камінь розтопитися, не те що людське серце. А між тим...
Одного ранку задзвонили на "падйом", однак на "развод" не задзвонили. Люди сиділи одягнені на нарах і мовчки очікували. Не вірилося. Думали, що забули подзвонити або "рельса" відірвалася. Все ж виграють якісь хвилини – вийдуть пізніше на роботу. Але того дня на "развод" так і не задзвонили.
Десь через годину пройшов по табору нарядчик зі старостою й оголосив усім, що розводу сьогодні не буде. Пояснень жодних. Це була коротка мить у табірному житті, коли розгубилися навіть найсміливіші "парашники". Невже – "на волю"?
Однак, минув день, поїли в обід "пітатєльную" баланду, похлебтали вечірню, легеньку, щоб, бува, животи не заболіли. І чомусь це очікування змучило людей, здавалося, більше, ніж робота у пропастях на шляху і на зрубі.
Оскільки за браму нікого того дня не випускали, то ніхто не знав, що там діється. Щільно набиті дошки на брамі і густий частокіл скривав від ока репатріанта усе, що робилося по той бік.
Лиш стемніло, як ударили в "гонг". Брама широко відкрилася і звідти гукнули, щоб усі виходили зі своїми речами до воріт. За воротами стояв цілий ряд столиків на схрещених ніжках. На столиках – нафтові ліхтарі і купки "Дєл". Коли репатріанти зібралися коло відчиненої навстіж брами, підійшов один із комісії і звернувся дзвінким голосом: "Будемо викликати по списку. Кожний викликаний підійде до столика, до котрого кого покличуть, для оформлення документів. Хто спробує робити замішання або обминути процедуру заповнення документу, буде притягнений до строгої відповідальності, згідно з конвойними порядками. Ясно!?" – "Ясно!" відгукнулося здушене ехо між стінами табірного частоколу.
Почали викликати відразу кілька осіб до столиків. Звіряли ще раз анкетні дані за "формуляром", кожному зокрема продиктували написане на папері, який треба було підписати: "...Залишається на вільне поселення... реченцем – шість років... підпис..."
Ті, котрі вже вийшли були за браму до столиків, побачили, що "запрєтка" ше освічувалася, на вежах не було нікого, з військових тільки один "опер" стояв на проході біля вартівні, спершись ліктями на перильця. Отже, охорону зняли.
Процедура затягнулася майже до ранку. Усіх звільнених проганяли через потічок на другий стрімкий берег і веліли там чекати закінчення "оформлєнія". Ніч була холодна, з приморозком. "Вільні" поселенці розклали вогні і в червоному відблиску бачили примару-табір як на долоні. Ні одна "параша" не з'явилася у цю ніч. Не було що вгадувати – усе було відомо.
Тільки-но останній репатріант підписався на "добровільне" вільне поселення, як звеліли усім знову повернутися у табір. Брами вперше не замкнулися. Світало.
Остап вдруге у житті став "добровольцем".
Вільні поселенці.
Важкий звук залізяки, по якій товкли якимсь шворнем, – "гонг" лунав над табором ще довго, а люди, перемучені нічною пригодою з переродженням у "вільних", спали. Хтось, може, й не спав, однак вставати не квапився. Вже був пізній ранок, кишки марша грали, а піднятися не було сили. У бараки почали заходити якісь люди. Будили, кричали, которгали кожного, зганяли з нар. Довгенько прийшлося приводити людей до тями. З кухні повідомили: "Кармйошка!" І це допомогло. Люди повільно вставали і волочилися до кухні зі своїми їдунками без будь-якою порядку й організації – це вперше, як і вперше стали "вільними". Баланда, зварена, мабугь, на вівсянці з домішкою соєвої жмихи, була тепер значно краща. Хліб такий самий, як і дотепер. "Наїлися" і розійшлися знову до блощиць на нарах.
Під обід людей знову вигнали на середину табірного подвір'я. Всюди лунали крики: "На мітінг, на мітінг! Бистро вихаді все на мітінг!" Люди сходилися неохоче і мов сонні юрмилися на майданчику перед відчиненою брамою, куди збиралися дотепер перед розводом кожного дня. З кухні принесли важкий неотесаний стіл. На нього забрався якийсь незнайомий репатріантам із "комісії" і звернувся до присутніх. Очевидно, довго він бився з думкою, як звернутися до "фашистів". Нарешті промовив: Гражданє!.."
Папір він тримав у руках, отже, промова була обдумана. Зрідка заглядав у нього. І була підведена "база", і була "шапка", і середина "по дєлу", і лозунги, і зганьблення – все було, як і належиться у промові. Звідси – і відповідна реакція на промову.
"База" – про велич вождя, про небувалі успіхи, грандіозні досягнення і т.п. "Серединка" – основа виступу.
"Віднині ви – вільні поселенці. Прирівнюєтесь до людей з деякими незначними обмеженнями. Перше: без дозволу безпосереднього начальника ніхто не має права віддалятися від місця проживання. Проживати будете тут. Працюватимете й далі на тих самих місцях. Охорона і конвой ліквідовуються. Комендантом "посьолка" призначається ваш колишній начальник ОЛП. Харчі й одежу будете .купувати за зароблені гроші. Невихід на роботу без поважних причин карається законом. За працю будете отримувати згідно з виробітком, виконанням денної норми і загального, відпущеною на вашу дільницю, плану. Робочий день – вісім годин на добу. Харчі будете отримувати за нормою вільних поселенців, згідно із затвердженням вищестоячими органами. Рекомендації з організації побуту отримаєте ще сьогодні від свого безпосереднього начальства. Те, що до вас належить, організуєте самі".
У "шапці" згадувалося енну кількість разів найбільшу в світі людину, перечислювалися усі його заслуги, відзначалася виняткова геніальність його розуму... Чого там тільки не говорилося, хоч усе те не мало ніякого відношення до справи, яка вирішувалася на цей час у таборі. І нарешті виступаючий почав читати з папірця довжелезні слогани-тиради на честь того ж таки генія, їх також мусіла бути зумовлена невідомо чим кількість. Перебільшити, як видно, можна було, аби тільки не применшити. Усі вони починалися словами: "Да здраствуєт..." і закінчувалися дуже голосним і поквапним: "Ура-а!!!" Увесь час "вольні" тримали руки напоготові і супроводжували свої "ура" дружніми оплесками; змалку були привчені ці люди до словохвалення свого найріднішого, спільного для усіх батька. Помолившись таким чином головному ідолу, згадали ще декотрих другорядних святих – усім "ура".
Закінчили "мітинг" з таким відчуттям, ніби ще зосталось щось недомовлене, ніби ще не до кінця переконали найясніше "сонце", як його віддано кохають.
Словом "таваріщ" виступаючий не звернувся до рівноправних громадян ні разу. А як мали тепер звертатися репатріанти до... І виникало замішання, бо ніхто не знав різниці в соціальному стані, яка заіснувала з того приводу, що вони стали вільними, але не мають ніяких прав і жодних документів. То як же звертатися до тих, котрі, мабуть, мають й одне, і друге? Товариші вони репатріантам, чи ні? Виступаючий, можливо, забув про цю дрібницю і не скасував встановленого "законом" "гражданін начальнік", не дивлячись на ранг і посаду, лиш би тільки це був не арештант.
 
Наші Друзі: Новини Львова