Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 15 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 82762
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Біда, як кажуть, сама не ходить. Почалося все з того, що начальство захотіло мати практичний зиск від реорганізації табору. Цей зиск – збільшення прибутку з праці репатріантів. Цьому сприяли довгі червневі дні. Так думалося начальникам.
Після кожного трудового дня бригадирів збирали на нараду в штабі за воротами зони, і питання кубометрів у лісі, квадратних метрів і кілометрів "траси" ставили на кант, вимагали підвищення продуктивності праці вже, негайно. Примушували підписувати завдання на завтрашній день. Знімали бригадирів з роботи і посилали на найважчі ділянки. На їхнє місце назначали інших, а цього добра, як відомо, не бракувало на той час у самому таборі. Лісорубна бригада з 26-ти робітників давала бригадирові офіційне право не працювати. Всюди увійшов у моду дрин. Кожний начальник добивався збільшення виробітку на своїй ділянці, яких би мук, страждань це не коштувало. І людей били.
Друга біда – у таборі вихідним (по "скользяшему графіку") не давали відпочинку. Оскільки для обслуги "вольняшок" людей не виділялося, то вони робили собі рабів із вихідних. "Фашист" (тепер уже іншого слова взагалі не вживали) мив підлоги у казармі наглядачів, рубав дрова, носив воду, вигрібав нечистоти з відхідних місць. Вихідними "фашистами" послуговувалися навіть безконвойні арештанти, приставлені до ОЛП.
У таборі був лікар, людина вже в роках, десь під 50. Чоловік врівноважений і на вигляд зовсім спокійний. На жаль, він не мав сили протидіяти сваволі нарядчика, так само, як нарядчик не міг протистояти розпорядженням начальства. І на роботу виходили люди хворі, знеможені і доведені до цілковитого упадку сил.
"Опер", як виявімося, також був тут не для прикраси. Цей розгорнув свою діяльність у зоні табору активно, мав добре налагоджену сітку донощиків. Рівночасно виконував свій прямий обов'язок – "разбірался", допитуючи "фашистів". Він викликав кілька чоловік вечорами у свій кабінет, розмішений у штабному будинку, і складав перші протоколи з уст самих "фашистів". Нічого не вимагав, нікого не поправляв, писав те, що чув зі слів репатріанта. Але два обов'язкових питання він задавав вкінці кожному: "Кого ти знаєш по спільній службі в РОА?" і "Що знаєш про їх злочинну діяльність проти нашого народу?" Відразу зазначав, що відповідь на останні запитання визначить, чи людина взагалі говорить правду.
Неповних два тижні розслідування оперативника відчугно позначилися на діяльності всього табору. За загальним визначенням, колишні власовці не могли працювати на "легких" роботах. Таких виганяли навіть з будівельних і монтажних бригад. Повиганяли з таких місць, де треба було спеціалістів, їх направляли на зруб і на трасу. Велика кількість бригадирів, десятників, "придурків" із зони табору опинилася на лісоповалі і в багнах на спорудженні дороги. На їхнє місце назначали якихось невиразних типів, які нібито випадково опинилися за межами Росії, а в РОА не служили і в німецькому полоні не перебували. Таким способом почалася перша спроба виділити "кращих" і "гірших" із загальнолюдського конгломерату, який створився ще у Лобані на Шлеську.
Майже рівночасно з табору почали щезати поодинокі репатріанти. У цьому випадку якоїсь визначеної системи не було. Когось викликали з ряду в штаб, коли бригада повернулася з роботи, і він більше у таборі не з'явився. Хтось щез уночі з нар і як у воду канув, а бригадир навіть не пробував допитуватися, де людина поділася. Когось завертали вранці від брами назад у зону, ведучи відразу в БУР. А до вечора їх не знаходили вже ні в БУРІ, ні у бараку.
Не було тепер жодного сумніву в тому, що нарешті прийшов час, коли почали "розбиратися". Цікавилися навіть тією незначною кількістю людей, яким вдалося пережити першу післявоєнну зиму в дебрах Північного Уралу. Маломовний, з повільними рухами, оперативник діяв дуже енергійно. Часом з'являвся у воротах під час розводу і спідлоба приглядався, як знеможені "фашисти" волочили налиті ноги на визначені ділянки роботи. Потім ішов у свій кабінет і сидів там цілими днями. Розбирався.
Вилучених із табору людей ніхто потім не бачив. Лиш безконвойники пошепки повідомляли, що їх "опер" притримує у себе до сумерків, переводить під стражею у гарнізон, бо там є "землянка-бокс", а звідти над ранком, ще до виходу на роботу, закованих у наручники, відправляли кудись. Здогадувалися, що у якесь збірне місце для дальшого етапу. Мусіло то бути десь недалеко, бо конвойні не затримувалися довго і верталися назад на ОЛП ще завчасу, потративши усього-навсього півдня на ходьбу в обидва боки. Стривожені доходяги відчули себе мов курчата у голому полі, коли над ними кружляє шуліка. Це й позначилося на їхньому швидкому упадку сил.
У той час віджила давно забута "параша": мовляв, між репатріантами переховуються ще з Німеччини імперіалістичні агенти, шпигуни. Вони проникли у Росію разом із загальною масою і чекають слушного часу, щоб робити диверсії. Тепер ніби їх виловлюють і знешкоджують. З'явилися навіть версії, де, коли і як вони були завербовані капіталістичними центрами. Не зрозуміло було одне: чому саме сюди закинули таку масу шпиіунів?
Хтось "продал", хтось "накапал", ніхто нічого доводити не буде, а все закінчиться "стєнкой" або "вишаком".
Поголоска про "шпіонів" виголошувалася мало не демонстративно. Однак якщо вилущують лиш імперіалістичних шпигунів, то чому були неспокійні без винятку усі, хто був ще здатний мислити?
Якось після роботи, коли бригади прийшли уже з лісу і похлебтали брудну водичку на кухні, у барак зайшов черговий з нарядчиком і назвав три прізвища. Між ними – й Остапа. Усі названі позлазили з нар і стали посеред барака.
– Шагом марш на вахту! – звелів черговий.
Усі троє вийшли і попрямували до воріт. Тут їх пропустили крізь прохідну і озброєний наглядач запровадив у штаб. Опинилися ген у глухому кінці коридора, перед дверима "опера". Наглядач відхилив двері кабінету: вже прибули.
Першого викликав Остапа. У кабінеті було сумрачно, порівняно чисто. На столі світився нафтовий ліхтар. Біля протилежної стіни від дверей стояв грубо збитий стіл із свіжих дощок. За столом сидів якось розслаблено "опер" в офіцерському кітелі з погонами капітана. Ліхтар світив тьмяно – трудно було приглянутися до цієї людини.
– Садісь! – звелів оперативник Остапові і кивнув головою на табурет, що стояв у куті далеко від стола. Остап сів. Начальник піднявся з-за столу, неквапним, важким кроком пройшов через кабінет, немов перевтомлена і зневірена людина; зойкнула підлога під його важкими чобітьми. Опинився перед Остапом і, сплівши пальці рук на животі, довго, мовчки приглядався до нього. Виглядало, ніби він думав над чимось, як кухарка думає над головкою капусти, котру щойно принесла з ринку: "Чи тебе варити, чи так їсти?"
– Гдє работаєш? – запитав низьким спокійним голосом.
– На повалі.
– В чьєй брігаде?
– У Дьякова.
Начальник пройшовся знову до стола, сів, відкинувся на опертя стільця, простягнув руку і підсунув до себе шматок паперу й олівець.
– Фамілія, ім'я, отчество, год рожденія?
Остап коротко відповідав і приглядався до "найбільшого" начальника на ОЛП, якого бачив уперше так зблизька. Тимчасом начальник щось швидко нотував собі на свістику паперу.
Запитання – відповідь, запитання – відповідь...
Нарешті начальник поклав олівець на папір, опустив руки на коліна і якусь хвилину приглядався до Остапа. Потім щось муркнув під ніс і повів далі:
– Гражданство?
– Польське! – відповів не задумуючись Остап.
На тєріторіі Совєтского Союза прожівал?
– Ні!
–На теріторіі Совєтского Союза протів Совєтской Арміі воєвал? Где? Когда?
– Ні!
– Какімі совєтскімі документами пользовался? Получал от властей? А может, поддєльниє, от врага? – підкинув думку оперативник.
– Ніяких документів у житті взагалі не мав ніколи.
"Опер" сягнув по ручку, яка стриміла у каламарі, взяв листок сірого паперу і почав мовчки писати. Писав довго, перо неприємно скрипіло. Дописав, поставив ручку в каламар, випростувався, аж стілець заскрипів.
– Гдє, прі какіх обстоятєльствах, когда і почєму встуиіл в ряди прєступной служби – в РОА? Повторяю... – і повільно, виразно, слово в слово повторив ще раз запитання.
Остап уже мав гіркий досвід з "разбєрутса", як сам, так і на прикладі інших людей. Більше не притримувався наївного переконання, шо у цій системі ще існує якийсь правопорядок, справедливість або хоч простий практичний розрахунок, бо про людяність не могло бути й мови. Алібі, яке сформувалося поступово протягом останнього жорстокого року, він про всяк випадок мав напоготові. Знав тепер, шо знаходиться у світі безправ'я і насильства, безглуздої муки і винищення молодих людей. Навіть у тому запамороченому стані доходяги, у якому він перебував зараз, усвідомлював святу істину: якнайменше говорити.
– Опинився у Німеччині на роботі відразу після того, як територія Польщі була захоплена німцями і росіянами. Працював у бауера (назвав якесь місце і прізвище). Перед кінцем війни загнали на розчистку збомбардованого Дрездена. Недалеко проходили "рускі" (хто там знав – ніби "свої") і побіг за ними, щоб не мучитися більше між розвалинами у трупному сопухові зруйнованого Дрездена. Усі пішли, пішов і я.
На останні два запитання він не міг дійсно нічого відповісти. Опинившись у чужому оточенні, не розуміючи гаразд мови, будучи об'єктом насмішки і погорди – не заводив знайомства, бо не було ні часу, ні потреби.
"Опер" знову коротко записав у протоколі те, шо відповів Остап.
– А ти знаєш, что согласно положенію нє імєєш права на гражданство СССР? – ніби пояснив начальник.
– Мені все одно.
– Ну, ну гляді, Польща уже тєпєрь нє та, что раньше. Там тєпєрь тєбя растрєляют. Польша теперь наша.
– Мені все одно.
Остап не зовсім усвідомлював, наскільки важливим був оцей момент – перший протокол його "Дєла".Гражданство його арештовувало.
Чомусь здавалося, ніби він на цьому щось виграв. Бо відколи опинився у лабетах цього монстра, кожна дія цієї "влади" утверджувала за собою славу нищівної сили, відчуття підказувало, шо краще з такими нічого спільного не мати.
"Опер" відчинив двері і гукнув конвоїрові: "Увєсті! Слєдующій!" Конвоїр впустив у приміщення кабінету іншого, а Остапа провів до прохідної і нагнав у табір.
Вже геть стемніло. Пішов і ліг на нари. Цей раз чомусь хотілося їсти більше, ніж завжди. А може, так здавалося? Заснув.
Надворі робилося тепліше. З теплом приходила на людей неміч. Вони слабли, працювати не могли. Під тиском табірної адміністрації бригадири вдавалися до більш рішучих заходів – били. Били на місці роботи, били і в таборі. БУР тепер не пустував ніколи, бо кожного дня заганяли туди когось із лісорубів або дорожників за "відмову від роботи". "Придурки", замінені за вказівкою грізного оперативника, були менш здатні керувати бригадою на виробництві. Причислені до довірених, вони розуміли чудово свою перевагу. Знали, що їм дозволятимуть значно більше, ніж їхнім попередникам, від яких вони перебрали посади. Переважно то були люди, молоді люди, котрі дійсно пороху не нюхали: черстві, менш товариські, а через брак досвіду у людському горі і стражданнях – несумлінні і жорстокі. Ці капрали із невільників були не розвинені духовно, не виховані по-людському, не привчені до товариського життя, обмежені, окрадені морально, визнавали тільки грубу силу, яка на них усе життя тиснула. Минула зима на зрубах виполоскала з них останні ознаки людини, залишивши їм страх з усіма похідними його пороками, а "опер" запалив у них слабеньку надію на якийсь вихід із безвихідного становища. Тепер вони прагли виправдати довір'я начальства, і тим самим залишитися при житті. Ці людці у ролі зверхників готові згноїти усіх людей навколо себе, якби цього треба було для їхнього порятунку. З дринами вони навіть спали. Можна собі лиш уявити, чого могли очікувати прості доходяги від такого "начальства".
Ліс ожив. Люди шукали поживи під ногами, тільки-но бруньки набубнявіли на деяких корчиках. Тепер паслися на зовсім молодому листі карликової липи. Вишукували якісь "їстівні" корінці і катастрофічно слабли. Пухли, тратили останні зусилля, щоб хоч на роботу вийти. На дрин уже ніхто не звертав уваги.
Але прийшла ще одна непередбачена смерть – так звані "гриби". Відомо, що, на відміну від інших місць, на Уралі деякі губи з'являютьсявідразу з приходом весни. Навіть такі чисто осінні опеньки вилазять тут тільки-но прогріється земля. Разом з тим трапляються й отруйні гриби. Очманілі від голоду доходяги кинулися на них як на подарований природою харч. Лиш заходили в "оцеплєніє", як відразу розсипалися по лісі у пошуках губ. Ніхто не подумав над тим, до яких наслідків це може призвести. Бо не міг подумати. Бо голодна, смертельно голодна людина не здатна думати. І марево смерті не відстрашить її від можливості набити чимось шлунок і відчути себе ситим хоч на одну коротку мить. Можна повірити, що людина піде на смерть в ім'я любові – це лиш голий інстинкт. Голод – щось більше ніж інстинкт, це протест, біологічний протест проти насильної смерті. Видно, у такому стані охоронні чинники, дані усякому живому єству, не діють – притуплена їхня чуйність.
Уже в перші дні "грибного сезону" дуже багато людей потруїлося. Деяких треба було вести до табору вже попід руки. Ефект, викликаний в організмі отруйними грибами, був розмаїтий: сильні воніти, кривава бігунка, конвульсійні болі у шлунку, запаморочення тощо. Зустрічалося і таке, що людина приходила у барак з лісу без будь-яких ознак отруєння. Лиш уночі вставала і крутилася на місці навкруг себе, поки не падала. Коли до такої людини заговорювали, вона не чула. І так до кінця. До ранку, до смерті. До світанку наступного дня усі отруєні вже не вставали. Декотрі залишалися живі, але з чітко вираженими ознаками психічних порушень.
Не допомогли таблички з попереджувальними написами про небезпеку грибів, з рисунками черепа і схрещених костей, які були розставлені на всіх стежках і проходах, котрими люди ходили на роботу. Поки не минув "грибний сезон", смерть кожного дня пожинала свій урожай, виплеканий на отруйних губах.
Прийшов час, коли не вистачило "матеріалу" на "запіканки" добавочних порцій за перевиконання норми. "Смєкалка" допомогла: просіяну полову з вівсяного борошна на хліб намочували у теплій воді цілу ніч. Ранком проціджували і витискали з цих висівок сизеньку, каламутну водичку. Вона пахла трошки квасним тістом. Вистачало цю водичку довести до стану кипіння, а потім добре остудити, як вона гусла і нагадувала собою досить щільний ступень. Це і був широковідомий у табірній практиці "кісєль", на якому можна було "на коньках кататься", або "топором рубіть", такий він був. "густий". Що тут говорити про його поживність! Цим дуже зневажили коней, бо дотепер цю полову з пекарні віддавали їм.
У видолинках між пологими схилами, на відкритих сонцю незаліснених галявинах виросла буйна соковита трава. Господарний начальник табору звелів послати кількох доходяг, щоб накосити трави (і коса для цього знайшлася) для кухні. Так і зробили: накосили і принесли трави, змайстрували з дошок корито, перебрали траву, щоб не попало щось "неїстівне", посікли загостреним заступом дрібно і всипали в котел. Зварили і "задобрили" соєвою жмихою.
Коли роботяги повернулися з роботи, то їх нагодували вже не баландою, а чимось таким, що гордо називалося "щі".
Усе пішло як по-писаному: коні, замість полови, – паслися, до запіканки-кисіля додали трохи із загального котла, а котел поповнили травою. Тепер "фашисти" їли “щі” вітамінізовані, із свіжого продукту.
Трава забрала в землю ще якусь кількість доходяг, шлунки котрих не могли швидко достосуватися до такого "висококалорійного" харчу.
Гриби, трава й оперативник – ось що спричинилося до значного прорідження населення табору за відповідно короткий час. Усі решта, однак, втрачали рештки сил, працювати не могли. Налиті ноги не носили тіла, яке тепер важило заледве сорок кілограмів. Трималися ще при відносній силі ті, котрі збереглися під час етапів і не втратили сил до решти протягом останньої зими на окремих ОЛП ікс. А таких було багато. І саме вони становили основу цього збірного табору. Вони були доходягами, але ще на ногах. Якраз вони ще "давали" кубометри, тягали тачки, довбали скалу. Зона табору заповнилася немічними, повними доходягами. На відміну від дотеперішніх часів, доходяг годували гарантованим пайком. Це стримувало людей від повальної смерті.
Після першого "просіювання" через сито ЧК, коли на кожного було вже заведене "Дєло", дозволено було написати додому листа. Листи належалося віддавати в руки начальникові режиму. Начальник режиму – якийсь старшина, котрий керував тими наглядачами, що несли службу в самому таборі. Листи зобов'язували не заліплювати, щоб їх легко було перевірити. Коротко проінструктували усіх, що можна писати і що категорично забороняється: повідомляти когось про те, де хто знаходився, про переїзд "на родіну", про теперішній стан і т.п. Листи з інформацією, яка може зацікавити шпигунів, будуть вилучені, а в більш підозрілих випадках автори їх притягуватимуться до кримінальної відповідальності за "попитку"... Писати: "живий, здоровий, чекайте повернення додому. Пришліть..." – тут перечислювалося, що можна прислати – харчі і одяг. Заборонено: ліки, спиртні напої, горючі, металеві, ріжучі предмети.
Дозвіл написати листа до рідних чи знайомих – хороша річ. Всяк це розуміє. Але на чому писати і чим? Ні паперу, ні олівця чи чорнила не мав ніхто, хіба лиш оперуповноважений – найбільш неприємна людина на ОЛП; для усіх неприємна.
На нестатках завжди виникає спекуляція. Безконвойники почали доставляти рівно порізані шматки паперу, величиною з зошит. Папір був із мішків, у яких возять цемент. Такий папірець можна було списати з одного боку, скласти в історичний, революційно-традиційний "трєугольнік" (його й заліплювати не треба) і віддати начальникові режиму. Почалася погоня за цим папером. Листок його коштував денного раціону хліба. Цю ціну не можна якось окреслити, бо хлібом тут ніхто не торгував. Скільки коштувала денна порція хліба? Якусь частину власного життя тому, хто той хліб віддав за папір. Гірше було з олівцями. Дехто з репатріантів мав куценький огризок олівця і дозволяв декому написати ним листа. За те, шо хтось напише листа цим олівцем у присутності власника такої дорогоцінності, віддавалося половину порції ранішньої або обідньої баланди, бо вечірня не приймалася – зарідка. На цьому операція "лист" ще не закінчувалася. Треба було його заадресувати, що дозволялося робити тільки чорнилом, або – в крайнім випадку – хімічним олівцем. У казармовому бараку для наглядачів було перо і чорнило. Лікар у чопі табору мав огризок хімічного олівця, якихось три сантиметри завдовжки. Якщо хтось ішов мити підлогу і рубати дрова у "надзіратєльску", той міг заадресувати там собі листа. При нагоді міг заадресувати ще комусь близькому. Близькому чи ні, але також не за так собі: залежало, як домовилися. Тільки після таких митарств лист-трикутник був готовий і його вручали начальникові режиму. Тепер залишалося вгадувати, чи лист дійде.
Не важко здогадатися, що не всяк у таких умовах міг собі дозволити таку розкіш – написати і вислати листа.
Одним із перших, котрі написали листа додому, чи куди кому виходило, був Остап. Це обійшлося йому в порцію хліба і половину ранішньої порції баланди. Зосталося заадресувати. Вернувшись із лісу і спожизши вечірні "щі", Остап випадково наткнувся по дорозі у барак на лікаря. Будь-що-буде – звернувся до нього:
– Маю до вас просьбу!
Лікар зупинився, глянув пильно на Остапа і кивнув запитуюче головою, не мовивши ні слова. Остап мусів у якийсь мент впевнитися: лікар "чєлавєк" чи ні? Від цього залежало, чи варто його щось просити. За камінною маскою обличчя, яке колись належало добродушному білорусові, не можна було зауважити відвертої ворожості. Лікар терпеливо чекав.
– Я чув від людей, шо ви маєте чим заадресувати листа, хотів вас попро...
– Пайдьом со мной, – не дав йому закінчити лікар і попрямував важкими кроками поперед Остапа. Запровадив його до амбулаторії, вийняв звідкись згаданий уже цурпалок хімічного олівця і подав Остапові, одночасно запрошуючи його жестом сісти на стілець біля стола.
Через хвилину лист був заадресований. Остап простягнув олівець докторові:
– Дуже вам вдячний, пане доктор!
Лікар поклав огризок на поличку кудись між баночками і паперовими торбинками, не кваплячись обернувся лицем до Остапа і дивився на нього спокійним холодним поглядом, як на пацієнта, котрому належить встановити безпомилковий діагноз.
Остапа не звів на манівці байдужий, нерухомий, мов у риби, погляд докторових очей. Він не стільки зауважив, скільки відчув, що ця людина до нього навіть прихильна. Як завжди в таких випадках – легше зайти, ніж вийти з приміщення. Остап переміг ніяковість, встав зі стільця, сказав ще раз:
– Дякую, пане доктор! – зробив щось подібне на поклон і повернувся до виходу.
– Не волнуйтєсь, всьо в порядке, – промовив лікар на прощання, і Остап вийшов.
"У-ух, лист готовий, тільки б дійшов", – подумав.
Це був перший випадок у житті Остапа, коли він звернувся до когось у власному інтересі. Якщо у Мюльбергу він звертався до начальника з питанням про своє звільнення, то обґрунтовував це правом несправедливо засмоктаної у вир війни людини. Коли просився у "мертвій зоні", щоб його взяли на будівництво, то це не можна вважати чисто власним його інтересом – просився на роботу. Може, хіба відчував, що дадуть їсти, бо хто ж посилає людину на роботу голодною. Всякий господар знає: "голодна конина плуга не потягне", вимагати від голодного праці – безглуздя. Випадок у Мюльбергу й інтерпретація незнайомим його непродуманого виходу за ворота табору в пошуках "справедливості" пробили щілину у його свідомості, через яку він міг дивитися на дійсність, яка його оточувала, здоровим зором, без безплідного обурення у душі. Вчинок Рауцика, цієї ходячої доброти у худенькому тілі, ставлення латиша-лікаря і його помічниці – фельдшера-німкені, з обличчям строгими, зосередженими, такими самими, як і природа й обставини, у яких опинилися вони й усі решта люди, короткі, стислі поради, розуміння того, що плюс дробинка хліба є продовженням життя у цих обставинах, – вони це зробили для нього. Авжеж не для того, щоб заспокоїти у ньому відчуття голоду. Знали, що це неможливо. Адже відчуття голоду – це тривожний сигнал усього організму: йому загрожує припинення життєдіяльності. Не можна порівнювати таке відчуття голоду з тим, коли людина не поснідала у звичний для неї час і попросту хоче їсти, – це різні поняття, різні відчуття, різні наслідки. Можливість перезимувати в товаристві Метравелі і Миколая мала неабиякий вплив на формування характеру людей, які були разом з ними. Десятки тисяч людей, приречених на неминучу мученицьку загибель. Звіряче змагання за існування перетворили їх у гній, позбавили ознак людської гідності. Десь у цьому хаосі, у цій прогнаній людській мерві знайшлися такі, як Метравелі і Миколай, – люди з безмежною добротою і чесністю. Витривалі. Такі якості вони століттями всмоктували з молоком матерів у їхній сонячній Грузії. Самоцвіти, які не потьмяніли у цьому багні безглуздого взаємного винищення осліплених умовами істот. Вони своїм прикладом вплинули на формування характеру Остапа. Зародили у ньому противагу до всього негативного, що могло б викривити його душу, перешкодили проростанню недовір'я до усього абсолютно, що його оточувало, пробудили здатність критично оцінювати людей і події.
Остап тепер не будував марних ілюзій, зберігав сили для дальших проб долі, для боротьби зі смертю. Дві сили впливу служили зрівноваженням поглядів на світ, перешкоджали моральному звироднінню.
Хто ж несе відповідальність за створення умов, у яких людина здичавіла? Що є більшим злочином: убити людину, чи примусити її умовами перейти в стан неосудності і спокійно дочекатися її зникнення "природною" смертю? Може оперативник, якого прийнято було остерігатися усім, а "вольняшкам" з начальником табору – найбільше? Авжеж, він був людиною – це безперечно. Адже ще у вагонах, при перших ознаках голодної смерті вилонився у людині звір, набагато гірший, ніж оперативник, – дай йому тільки право і силу. Оперативник не знаходився тут добровільно? І це було для нього нормальним явищем. Він іншого життя й не уявляв собі, як підкорятися чиїйсь волі. Коли б він сам себе запитав: "Що я таке?" – то, бідачисько, не здогадався б на відповідь: "Людина!" Що усі, які його оточують, – люди, що на землі їм належиться те, що й йому. Він відповів би собі стисло: "Я – оперуповноважений НКВД". Чи він винен? Чи він чув від когось інакше визначення, ніж те, що існують тільки ранги і посади, а самої людини нема? Ні, він не винен! І він не робив нічого з власної примхи. Забезпечував систему, якої не створив, іншої не знав. Про це також потурбувалися такі, що тільки забезпечували систему, не оглядаючись на задні колеса. Хто ж після цього несе відповідальність?
Остап спух від голоду аж до самого підживітгя. Але на колодах – ногах ще тримався відносно твердо. Він аж тепер переконався, яке значення для його дальшого існування мали ті люди, з котрими зустрівся, які його підтримали, допомогли. Відчував, що ще має сили вранці встати і вийти на зруб. Більшість бригадників була у значно гіршому стані.
Він опинився у бригаді якогось донського козака, ще зовсім молодого, очевидно, не з РОА. Бригадир якось викручувався дотепер і зберіг достатньо сил і енергії, щоб управляти бригадою. Дрин він носив постійно, без дрина його ніхто не бачив. Але не бив без причини. Хворобливо не любив, коли його не поважали. Вважав, що робить усе можливе для полегші "своїм" людям і вимагав за це визнання. Не можна заперечувати цього факту: він дійсно був добрим для людей бригадиром. Пробивалися у його характері риси донського патріархального виховання. Відносився з певною погордою до людей, у кого не текла у жилах козацька кров. Зберігав власну гідність, підкреслював свою чесність, не був боягузом.
Вже від самого початку бригадир не цінив Остапа і на гріш: ні як робітника, ні як людину. На роботі він не годився ні до чого, бо не придбав собі ніякої спеціальності. На важкі ділянки бригадир його не посилав, бо Остап не знав навіть, з котрого боку підійти до "брєвна". Найчастіше він посилав його стягати на купу ломаччя і спалювати. Дивився на Остапа ніби з гидотою. Таких якостей, які міг би цінити кубанський козак, він у ньому не бачив – бо їх і не було. Остап, на його погляд, був ніхто. То була істота, позбавлена як позитивних, так і негативних рис. Бригадир його майже ніколи не бив: не було нагоди, Остап не давав приводу. Крім обов'язку у лісі – поставити його на місце роботи, бригадир його не запримічав. Йому було незрозуміле, чому такий нікудишній "нєрускій" ніколи не запізнювався, ніколи не губив інструменту, не сперечався за виробіток, нічого не вимагав. У бригаді не мав ні приятелів, ні ворогів. Жив Остап мов тінь між людьми – ніби був, але ніколи ніхто на нього не натикався. Бригадирові на очі не пхався, у бесіду не вступав. Бригадир приглядався до Остапа, мов рись до домашнього кота, якого, по своїй природі, з'їсти не може і тому не може зрозуміти: нащо існують на світі непотрібні речі – м'ясо, яке на харч не годиться?
На кожну бригаду виписували якусь кількість "усілітєльних" і "дополнітєльних". Норми не виконували всі, але бригадири по черзі записували на когось більше виробітку, урвавши від інших, таким чином старалися трохи підгодувати "роботяг", щоб не залишитися .врешті без бригади. Остап ніколи нічого не отримував, крім "кровної" гарантованої порції. Чи він менше працював? Не можна цього стверджувати, бо на "сачків" спрацьовував дрин у руках бригадира.
Під час "грибного сезону" Остап також "пасся", їв тільки опеньки, перевіривши кожен зокрема, щоб не з'їсти якоїсь поганки. Полегші він не відчув. Інша справа – бруньки й однорічна коріна з молодих прутів карликової берези. Хоч ситим від цього не був, але якесь ніби задоволення мав після такого "пасовиська".
Робота у лісі була важка. А побічні роботи, які виконував Остап, виснажували рештки сил часом більше, ніж праця на чітко визначених місцях інших бригадників. Через певний час він почав швидко слабнути. Заморений голодом організм руйнувався, що раніше чи пізніше у тих умовах мусіло наступити. Він набряк усім тілом, на нари вже не міг залізти.
Бригадир нарешті попередив нарядника, що "етот польскій жидьонок" дійшов і тільки затримує бригаду під час ходу на роботу і з роботи, а користі з нього ніякої: він його залишає на якийсь період у бараку. Був це час, коли у таборі повний доходяга ставав звичайним явищем.
Тепер за арештантським правилом, чи, може, правилом режиму, він повинен був ще разом з бригадою іти на кухню й отримати свою порцію баланди, бо без бригадира не годували. Після цього блендав у барак, залазив під нари і лежав там до приходу бригади з роботи.
Якось серед дня у барак зайшов пекар і гукнув басовитим голосом: може, хтось хоче і зможе піти нарубати дров для пекарні. Голос пекаря був ніби знайомий Остапові. Він виглянув із-під нар і побачив рослого, з великим носом пекаря, якого запам'ятав ще з карантинного табору на Шлеську. "То ж краянин із Станиславова", – блиснуло в ослабленій пам'яті. Піднявся з нар ще один "вихідний" і погодився піти рубати дрова. Остап пересилив слабість у тілі і в ногах, встав і пішов услід за ними.
Остапа потягнуло на пекарню не без підстав. "Пекар – своя людина...", і Остап уже відчував у руках шматок хліба. Пекар уже майже бездоганно говорив по-російськи, вилітаючи сюди нецензуршину, як "настоящій", – це Остапа трохи дивувало, але не йому судити, не вникнувши у причини. А цим разом взагалі бесіда ледве відбивалася слабким відгомоном у його голові.
Перейшли крізь діру у частоколі й опинилися в "робочій зоні". Звідти – ще через один прохід у загороді, і вже були на терені пекарні. Перед входом у пекарню лежала велика купа готових нарізаних дров. Колодки довжиною з метр лежали у безладді, скинені як-небудь із тракторних саней. Тут таки лежали два "колуни" – щось на зразок сокири камінного віку. Різниця лиш у тому, що "колун" був чавунний чи, може, й сталевий – два куцих металевих клина на дерев'яних держаках, щоб розколювати ними ці товсті колодки.
Пекар відімкнув ключем пекарню і зник за дверима. Вихідний роботяга вибрав собі "кращий" колун і заходився рубати дрова, Остап не здужав навіть підняти це чудо двадцятого століття. І він помалу піднявся на сходинки, які вели у будинок пекарні. Увійшов. На стелажах лежав хліб. Як він пах! Запах аж душив. Приковував, не давав зрушитися з місця. Голову дурманило, слина не вміщалася в устах. Від цього робилося млісно. Почало боляче "ссати" у ямці під грудьми. Муки розбудженого виглядом і запахом хліба голоду були жахливими. Остап у цей момент готовий був дати відрубати собі руку чи ногу, вибрати очі, аби тільки наїстися цього хліба. А скільки його тут!
Пекар підійшов з формою у руках, у якій випікають хліб. У ній були вишкребки. Ці пригарі він і показав Остапові:
– Вот, кто нарубіт кубік дров – получіт сто!
Остап переміг погане передчуття і промовив чистим галицьким діалектом:
– Видите самі, я не годен нарубати патиків. Я би вас таки попросив: дайте мені кавальчик хліба! – благав якось нерішуче.
– Ти диви! Краян знайшовся! Я його буду годувати задурно! Ану марш звідси!
Остап заціпенів від несподіванки. Він ще стояв посеред проходу між стелажами і ніби не знав, куди йому повернути до виходу. Тоді пекар штовхнув його рукою на поріг. Остап упав впоперек порога, головою надвір. На якусь коротку мить втратив свідомість. Пекар зіпхнув його ногою зі східців далі, шоб поріг став вільний і можна було без перешкоди зачинити двері. Остап помалу зісунувся з останньої сходинки, встав, відійшов кілька кроків набік від сходів, дійшов до рогу пекарні і сів. Усе те бачив інший робітник, який на той час боровся з колодками нарізаних дров, шукаючи між ними тонших і менш гудзуватих. Коли двері пекарні зачинилися, він підійшов до Остапа і запитав, що сталося.
–Дай мені води! – відказав Остап, не відповівши на питання. Той пішов у пекарню і виніс води в якомусь металевому черпакові з довгим держаком. Остап напився. З мукою встав і крок за кроком пішов помаленьку до проходу в загороді між територією пекарні і робочою зоною. Вернувся тим самим шляхом, яким прийшов сюди, дотинявся до барака і заліз під нари на своє леговисько. Реакція, яку викликав хліб, надто те, що не сповнилася мрія з'їсти його хоч маленький шматочок, призвела до жахливих наслідків: сили покинули його настільки, що він ледве-ледве ввечері встав і доблендав з бригадою до кухні, шоб отримати свою баланду.
Ліг на свої брудні шмати під нарами, але заснути не міг – мучився муками Тантала, хліб на стелажах не вступався з-перед очей цілу ніч. Морально відчував себе скривдженим, що не був у силах заволодіти куснем хліба насильно. До краянина претензій не мав – природна річ.
Через кілька днів проходив по бараках лікар, а з ним – староста зони і черговий наглядач з червоною опаскою на рукаві. Вони оглядали доходяг, яких залишили бригадири у бараках як нездатних до праці. Староста мав їх усіх на рахунку. Незаконно залишені у таборі "фашисти" могли скуштувати дрина і позбутися вечірньої баланди – це в кращім випадку.
Остапа виманули з-під нар. Лікар сказав йому опустити долі штани, помацав присохлу шкіру до кості на половинці і, мрукнувши, сказав до старости: "Етого отмєть". І пішли оглядати інших.
На другий день Остап отримав на кухні "усілітєльноє". А ще через кілька днів лікар викликав кількох таких до амбулаторії, переглянув їх у присутності начальника табору і виписав декотрим так зване "протицинготне" на цілий тиждень наперед. Але були це марні потуги, капля в морі, щоб якось підтримати сили людей і послати їх на роботу. Декому не допомогло.
Через тиждень Остап уже виходив на роботу знову і відразу зауважив, скільки людей у бригаді за цей час помінялося.
Десь у цей самий період, серед літа 1946 року, у таборі організували щось на зразок ОП, як це малося всюди в арештантських таборах. "Доходяг" почали відгодовувати. Харчі на кухні поліпшилися, баланда з вівсянки не була такою темною і стала густішою. В ОП почали давати на приварок кропиву. Це швидко позначилося на загальному стані здоров'я репатріантів. Ті, що вже переступили допустимий природою поріг дистрофії, вимирали до решти. Більшість людей почала помалу приходити до себе. На тілі ще не поправлялися, але віднайшли трохи рухливість, виходили зі стану оціпеніння. Така людина вже свідомо прагла до дальшого існування, навіть у тих умовах, які вже є. Якщо обставини давали можливість уникнути хоч на короткий час праці, роздобути цкусь дрібку харчу, то "доходяга" не проминав такої оказії. Таке прагнення ожило й між репатріантами. Його, прагнення, не видно було зовні. У поведінці майже нічого не змінилося, але десь у глибині зародився і тверд мозоль активного опору всьому, що вкорочувало невеселий вік невільника. Що могли протиставити безборонні репатріанти цілій системі нищівних засобів ГУЛАГу? Хіба свою дрібничкову і сумнівну хитрість.
Вплинути якось на збільшення і поліпшення харчів у таборі було неможливо – усе залежало від того, що привезуть, що дадуть. Щодо праці, то тут вже існували деякі способи уникнути її нищівної дії на ослаблений голодом організм. Такі способи практикувалися в арештантських таборах; репатріанти могли тільки дещо запозичити від них.
"День канта – год жізні!" – звучав один із найбільш поширених мотто між арештантами. "Кант" – мрія, яка переслідувала всіх.
Лікар у таборі, про який іде мова, мав значно менші можливості, ніж ті лікарі, що проживали як вмслані і обслуговували арештантські ОЛП, однак він мав право звільняти від роботи хворих з дозволу керівництва табору. Для цього варто було мати гарячку – найбільш переконуючий аргумент, що людина хвора. Могли це бути також загниваючі рани і виразки на тілі, які начальник бачив власними очима. Живіт, недомагання в грудях, серце, крижі і т.п. не бралися до уваги.
"Мастирка" – найбільш поширений спосіб симулювати якусь хворобу, запозичений репатріантами від арештантів. До яких тільки засобів люди не вдавалися, аби уникнути виходу на роботу хоч на день-два. Старалися якимсь чином викликати в організмі гарячку. Способів було багато. Але майже усі дуже шкідливі для здоров'я, і завжди існувала обава, що "мастирку" викриють. Деякі викликали на тілі навіть "сибірські язви". Знаходилися й такі, котрі у зневірі і відчаї калічили себе самі: рубали собі ноги, відтинали пальці на руках, пхалися під зрізане дерево, розраховуючи на те, що воно сягне тільки верхніми гіллям і лиш трохи приб'є. В рідкісних випадках вдавалося людині залишитися живою, коли її настигало падаюче дерево. Ще рідше залишалися з цілими, не поламаними кістками ті, яких не вбило відразу.
Адміністрації усіх таборів вели нещадну боротьбу з "мастирщиками". На прийомах у лікаря завжди був присутній черговий начальник, а кожний хворий, без винятку, підозрювався в першу чергу в симуляції і, відповідно, такого "перевіряв" черговий наглядач, а потім уже лікар. Скільки хворих людей із запаленням легенів, з нездоровими шлунками, з хворими печінками, нирками не могли отримати звільнення від роботи, і лікар не міг їм нічим допомогти.
Виявлені самопошкодження ("члєноврєдітєльство"), спровоковані "мастирками" чи якимсь іншим способом, закінчувалися тим, що людину віддавали під суд – ще не найгірший варіант, бо під слідством не давали вмерти з голоду і не виганяли на роботу. "Фашист" – народне добро, державна власність, ніхто не має права його ушкодити, нищити і т.п., крім самого власника.
"Мастирка" – окрема тема табірного побуту, яка чекає ще свого дослідження. Це надзвичайно розвинена, смілива за задумом і рішучістю діяльність арештантів у табірних умовах, яка вражала навіть найбільш бувалих людей.
"День канта – год жізні" – ще один день, видертий у скупої долі мов кусень стерва із зубів смертельно голодної гієни. Ще дрібка надії, морального задоволення. День без ненависної праці, яка зробилася вбивчою силою для людей не стільки тому, що важка і непосильна для змореного голодом тіла, скільки з тої причини, що її тут перетворили на засіб покарання. Навіть важко собі уявити, що праця, яка притаманна людинівід самої її появи на планеті, є постійною, невід'ємною ознакою людської істоти, єдиним засобом росту культури народу і ушляхетнення кожної людини зокрема, – ця праця була тут перетворена у засіб кардинально протилежної дії. Ось чому постійним і найбільш бажаним було уникнути праці. Чи не тим самим відчуттям відрази до праці керувалися анальфа-бети – "надзіратєлі", які вважали неприпустимим для себе підмести і помити підлогу у своєму бараку-казармі, нарубати собі дров чи почистити після себе відхідне місце, де вони винятково не притримувалися порядку, гідного людини. Чи не з тої самої причини – не принизити себе працею – вони примушували усю цю роботу виконувати "фашистів", цих напівмерців.
Що таке зайвий черпак баланди? Що значить якось обдурити хоч одну зміну виходу на роботу – "день канту"? Це реальна можливість продовжити життя. З чим це можна порівняти? Ні з чим! Важка золота монета чи цінний діамант, знайдений випадково на дорозі хронічним скнарою, не може дати такого морального ефекту, оскільки такий випадок матеріально практично невідчутний. Світ знає, світ є свідком того, що людина радо позбавляється дорогоцінного каміння задля шматка хліба, щоб прожити ще один день...
Хоч лист, якого написав Остап додому, був короткий і стриманий, та все одно його зміст зраджував розпачливий стан, у якому він опинився. Відповідь прийшла десь через місяць. Писав батько. З листа не можна було гаразд зрозуміти, як справи вдома. Повідомлялося лиш, що усі живі-здорові, що з усіх можливих варіантів лихої долі, яка могла спіткати Остапа, стався найгірший і найбільш небажаний. Лист закінчувався повідомленням, що "мама збирає дещо і готує пачку з харчами, яка там незабаром надійде".
Через кілька днів прибув і пакунок. Коли Остап прийшов вкрай знесилений із зрубу до табору, йому біля воріт вручили папірець – повідомлення. Усіх пропустили у зону табору, а його запровадили у приміщення вартівні при брамі. На невеличкому столикові посеред вартівні знаходилася велика пачка, обшита якимсь мішком, зав'язана навхрест шпагатом і заліплена на шторцах сургучевими печатками, – такий пакунок він бачив у житті вперше.
– От ково надєєшся посилкі? – запитав начальник табору, який ще не поїхав додому, хоч робочий день закінчився.
– Може бути від тата, від мами або сестри, – і назвав усіх на прізвище.
Черговий з червоною опаскою на рукаві подивився на адресу, написану поверх пачки, і лиш сказав:
– Сходітся, таваріш начальнік.
Розламали пачку і жахнулися: половину усього добра займала солонина-шпик. Лежали торбинки з крупою і домашня локшина, дрібно насічена і висушена. Були також цибуля і часник. Окремо на дні – десять зошитів і стільки ж олівців: п'ять чорних і п'ять хімічних.
Це був цілий маєток. Казка. Усе розклали на столику. Усі посідали на ослонах при стінах і задиміли махоркою. Остап стояв і ніяк не міг второпати, що це все належить йому.
– Что ти думаєш с етім дєлать? – запитав знову начальник табору, який тепер сидів геть у далекому кутку.
 
Наші Друзі: Новини Львова