Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Під чорними вітрами

Переглядів: 82481
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Богдан Когут

ПІД ЧОРНИМИ ВІТРАМИ
Роман-спогад


КНИГА І

СПОГАДИ БОГДАНА КОГУТА

Багато є причин, чому українських спогадів про бурхливі 40 – 50-ті роки нашого століття так мало. Основна полягає в тому, що дійові особи жорстокого часу – особи різного рангу і різної величини – не дожили до днів, коли можна й треба було словами викласти те, що вони бачили, що пережили, чого довелося бути учасником. Кістки цих людей розсипані на двох континентах – в Європі та Азії, на території того найганебнішого витвору російської нації, який донедавна носив ім'я Союз Радянських Соціалістичних Республік. У 70-х та 80-х роках ще й велося справжнє полювання за мемуаристами: спогади відбирали, їх знищували в топках КДБ. Авторів шантажували, тероризували, часто намагалися запроторити знову в місця, в яких вони б замовкли навіки. Це була війна з пам'яттю народу, якого треба було остаточно перетворити в москвопослушного німого раба. Це була війна з історичною правдою, яку треба було знищити, сфальшувати, щоб її не передали потемкам.
Боротьба ворога з пам 'яттю народу коштувала багато жертв. Але не все з цього минулого вдалося знищити безслідно, затоптати в болоті забуття, замінити ошуканством і переможним глумливим танцем на побойовищах та цвинтарищах.
Спогади Богдана Когута, сина українського народу – і сина з багатодітної родини "звичайного" селянина ("звичайного" – бо просто українського патріота, бо вояка Української Галицької Армії, бо жертви польської пацифікації й російських т. зв. радянських переслідувань – отже цілком уже "звичайного", бо саме такими були селяни-патріоти) Йосифа з села Конюхи на Бережанщині – вражають не лише змістом, але й стилем, манерою написання. Автор не був пересічним свідком повсякденних і не повсякденних подій бурхливих років української національно-визвольної боротьби. Він був також вдумливим спостерігачем, учасником, активним діячем, що зумів робити висновки з побаченого й пережитого. Висновки для себе і для майбутніх поколінь.
Історики періодично намагаються давати поради тим, які пишуть спогади. Певне, що істориків цікавлять докладні визначення місця і часу, характеристики і повні дані про осіб, які для дослідників перетворюються у свідків, у додаткове часом контрольне джерело. На щастя, Богданові Когуту не диктували, як він має писати свої мемуари, але, незважаючи на це, його спогади витримують вимоги і претензії навіть прискіпливої джерелознавчої критики.
Мемуарист має право на своє суб'єктивне сприйняття того, що йому довелося пережити. Він має – вистраждане долею – право на власні оцінки, власні думки, власні міркування. Богдан Когут користується цим правом, і це не є від'ємною стороною його спогадів. Найвищим критерієм вартості мемуарів, перенесених на папір, є їхня правдивість. А, як здається, пам'ять автор зберіг добру, бо й події, про які він пише, мусіли закарбуватися назавжди. Не можна забувати, що писати він почав у підневільний і тривожний час – у 1970 році, коли минуле для нього було ще свіжим (найдавніше минуле – двадцятип'ятирічним). Та й сьогодні – це вже мої особисті враження від розмов з Богданом Когутом – він на свою пам'ять дуже нарікати не може. А всі ми, його читачі, повинні бути лише вдячні тим чітким образам минулого, які його пам'ять донесла до нас і донесе до майбутніх читачів, дослідників, істориків.
У наші дні дуже легко кидаються званням героя. Богдан на героя не позував, він виконував свій звичайний щоденний національний обов'язок. Крізь злидні й негоду, фізичні й моральні тортури проніс глибоку віру в українську національну ідею. Він був – і є – представником того саме справді героїчного покоління, якому належиться і подив, і шана, а за зображене на письмі минуле – ще й глибока вдячність.
Ярослав Дашкевич


ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

То був теплий серпневий ранок 1944 року. Світало. Зі сходу обрій обрамлювали низькорослі кущі, чи не тернини. Багряне коло сонця зачепило краєм небо, а відтак вийшло на синіючий простір, пронизало проміннями повітря, обіцяючи тепло. Настав день. Ще один день тривожної війни.
Я стояв у загородах не свого села, дивився на Схід... На душі тужно. Десь там, на Тернопільщині, мої батьки, брати, сестри ... Хотілося додому. Але там війна – і тут нема безпечного місця. Я вже знав, що фронт просунувся з-над Стрипи на Захід. Знав певно, що шлях у рідні сторони відрізаний. І – не фронтом, а загроженим тереном: на просторі між ріками Вепром і Бугом люди з допомогою зброї виясняли міжнаціональні стосунки. На цей саме час терен був охоплений збройними відділами АК. Фронт просувався зі Сходу швидко, поширювалися чутки, що Холм "упав". Глухий гул канонади від самого ранку нагадував, квапив. Куди податися? Як пробратися хоча б до Бугу? Ох, як не хотілося віддалятися від рідних сторін ще далі, як не хотілося! Нашвидку зорганізована мережа підпільної ОУН на тих теренах мала свою структуру зв'язку. Але, як вияснилося в скрутний час, ця ланка була радше номінальною. Бо якраз тепер зв'язок в Бозку перестав функціонувати. Люди заворушилися, багато подалося на Захід, за німцями. Це були ті, що ще від 1939 року таким чи іншим чином виявили себе як свідомі й активні українці. Небезпека грозила від поляків – у першу чергу, від большевиків – у будь-якому випадку. Стало абсолютно очевидним, що московсько-польський комуністичний режим буде заведений на цих теренах. І це був найгірший для нас варіант – поєднання польської мстивості з російською політикою знищення українського народу як нації. Але мало хто розумів стратегію наших сусідів на той час. Радше – керувалися передчуттям і гірким досвідом сусідства й панування тих держав на Холмщині в минулому і тепер. Що могло їх очікувати інше, крім знущань, убивств, грабунків?
Мій господар, Петро Крігер, німець по крові, тепер – фольксдойч, запряг добрячі коні до воза, зібрав дещо з майна – та й подався на Захід. Залишилася худоба, яку він попросту "роздав" - вигнав з хліва.
Отож, коли далися взнаки власні клопоти, коли грунт захитався під ногами – людям (у більшості) було не до ідей. Усе зрушилося, як-от у Бозку – незміцніла ланка ОУН, Провідник, ще зовсім юний (практично – неопірений гімназист), який втратив можливість чітко керувати і впливати на свій актив у селі. Його я тоді не міг знайти, а зв'язку на місці не застав. Ще теплилася надія на те, що зв'язкові, можливо, "переведуть-переправлять" на той берег... Свята наївність! Польські ж, підпільні дотепер, формування запрудили усю позафронтову смугу відкрито і майже офіційно. А німці вже безпорадно тікали. Селу загрожував погром; люди практично втрачали глузд зі страху. Нарешті я таки зустрів хлопця з активу села і довідався, що "Провідникові наказано піти в глибоке підпілля, а далі будуть відповідні вказівки". (Це я нині пишу з відстані півстоліття і з певним багажем прожитого нелегкого життя, здобутим через відкритий експеримент мерзенної ланки переслідувань, "пєрєдєлок", таборів, нудкого трупного фетору і постійних – 99 із 100! – невдач; нині, коли я вже досвідчений, освічений і на схилі літ. Тепер я вже "мудрий". Але тоді мені минуло лише 20 років! Хто з нас не був наївним у такому віці? Коли найбільш фантастичне марення здавалося нам досяжним, реальним? Чого ми тоді не могли? Ми все тоді "могли"! Навіть молох війни нам здавався дрібничкою. Я нині вже не вмію так мислити, як мислив у той час; я тоді не написав би так, як пишу тепер. Півстоліття!.. Чомусь дух юної людини так побудований, що легше їй жити за наказом – навіть коли посилають на смерть, – ніж вибрати шлях собі самій, керуючись власною інтуїцією. Тоді її огортає сумнів, чи співпадає це із загальними потребами. Важко рішитися у такий час. А рішившись – стає людині легко, ніби віднайшла шлях у дебрах після тривалого блукання).
Прощавай, Бозок! Навряд чи побачимось ще колись! Зайшов ще до спорожнілої хати, взяв що було потрібне на дорогу, пошукав ще, чи часом господар не забув десь якихось грошей, а нічого не знайшовши, спалив папери і – на випадок невдачі – компрометуючі фотографії. Невеличкий заплечник-торбина з білизною, бритва, мило і ще якийсь дріб'язок; у руці торбинка на шворці, а в ній – грудка масла (соленого, що викопав із діжечки квасного сиру), шматок хліба (попросив у сусідів), дві кругленькі гладкі гранати -"яйця" та невеличкий "браунінг"... Здається, все.
Пішов ще навіщось провідати "яму" (то була величезна воронка від якоїсь бомби, що впала невідомо звідки серед дня зимою 1943-1944 року) і вийшов на шлях. Тремтів, щоби не здибатися з польською стежею – хотілося жити. Наздогнала фіра – немолодий вже дядько і така сама жінка. "Візьміть!" Узяли. Підвезли до шляху Холм – Люблін ... Чогось так нудно на душі ...
Дорогою пливла людська маса на Захід: піші і кінні – попри правий бік, автомобілі – лівою половиною дорога. На перехрестях стояла польова жандармерія, керувала рухом війська. Темно-сіра людська маса пливла ліниво, похитуючись, ніби байдуже.
Не зчувся, як опинився у Рейовцю. З коминів цементного заводу курився густий дим. Тут люди продовжували робити своє, їх війна не обходила. Визначеного плану не мав. Якось буде! Пішов на залізничну станцію, а звідти взяв напрям на "хату". Там я вже колись бував. Але "хата" не діяла – будинок був порожній... Забилося серце, загупало в голові. Що сталося? Вибралися самі, чи – не дай Боже! – провал? Чекати було небезпечно. Німці, чорні мов земля, давно не голені, не миті, таборували на вигонах, щось готували, черпали з менажок, але відразу було видно, що ситуація змінилася: територія вже не належала їм – усе опанувало польське збройне підпілля. Поляки полювали на кожного, хто відбився на сто-двісті метрів від шляху. Німцям була "зелена" дорога до Німеччини; для українців зустріч з поляками закінчувалася фатально... Якісь утікачі звернули зі шляху, попасали, годували коней...
Завжди в такий час людина почуває себе як посеред стремнини без весла. Не знає, що робити, і немає в кого порадитися. На душі гірко, тривожно. Я ще і ще раз перевіряв себе, чи дію добре; чи це часом не втеча, не боягузтво. Але ж не було відповідної директиви, що робити на випадок зближення фронту. Відчувалося – був тут якийсь прорахунок. Молодий, недосвідчений, я ще тоді не розумів, що значить не володіти ситуацією. Що там ми, коли німецькі війська несло шляхами, як сміття під час повені, коли прорвало греблю і нема опори. Тільки відчуття гіркої ностальгії за рідними сторонами, за домом, за родичами. Я все ще був тільки дитиною. Такі ми були всі, ми тільки встидалися до того признатися навіть собі, не те що іншим.
А "хата" стояла пусткою і ніби знущалася. А може, я помилився? Може, це не тут? – закрадався сумнів. Однак помилки не було – Рейовець мав важливий, добре законспірований пункт зв'язку. І це було тут! Конспіративний центр зв'язку в Рейовці вистежило і викрило польське підпілля день чи два тому. І знищило (хоч господарі встигли вчасно зникнути – ніхто не наклав головою).
Почали з'являтися такі самі, як я. Підходили обережно і заклопотано відступали, здивовано оглядаючись. Блукали поодинці по задвірках, ще надіючись, що "хтось" їх зустріне. Безумовно, свої себе пізнавали. Ніхто не говорив, чого він тут, але довірливо радилися, що робити далі. Кожний розумів, що прийдеться "відступати" з німцями і з втікачами – іншого виходу не було, якщо ми не хотіли мати справу з роз'юшеними поляками або ж не бажали опинитися в руках большевиків. Це було зрозуміло. Але де той сміливець, що в безвиході перший скаже: "Капітулюймо!"?
Ще того самого вечора нас була невеличка група: Роман Рижецький і Володимир Повилецький – оба десь з Коломийщини, Петро Прокопів зі Станиславова і я – з Бережанщини. Усі ми опинилися на Холмщині майже з однакових причин і з однаковою метою, їх місце "постою" мені було (і залишилося) невідоме, не цікавитися справами іншого входило в обов'язок кожного з нас. Такий був порядок.
Найбільш балакучий був Ромко. З його розповідей ми вже знали, що він – студент Львівської ветеринарії, син чи не лісничого десь у Карпатах. Зрештою, всяк для запасу мав якесь алібі – ніхто поважно не сприймав розповіді про себе. Я, селянський син із багатодітної сім'ї (шестеро дітей), не мав чим хвалитися.
Люди знали все. Знали, що "москалі ще нині і завтра до Рейовця не дійдуть". Ми щось поїли зі своїх запасів і влаштувалися на нічліг в якійсь шопі на старій мерві. Зранку встали, вчорашня напруга першого дня в дорозі, без осілості і визначення, якось ослабла. Ми були веселіші, безтурботні. Треба було щось приготувати собі на сніданок. Ромко був практичною людиною, він мав з собою більше запасу, мав навіть змелену каву.
Як і інші втікачі, ми вирішили попасати в Рейовцю поки вдасться. Під вечір з'явився вершник на доброму коні під сідлом. Ми спостерігали, як він зійшов з коня й обережно підійшов до "хати". Видно було, що він тут не вперше. Зрозумів, що сталося, опустив голову і відійшов з конем, як битий пес. Ромко підійшов до нього і привів до нашої компанії. То був Василь Мельничук, десь з-під Городенки. Розкульбачив коня; при сідлі він приторочив багато більше всячини, ніж мали ми: в бесагах з вівсом і оброком приховав навіть німецький автомат "шмайсер". Зрештою, ми всі були сяк-так озброєні.
Василь і слухати не хотів проте, що прийдеться "тікати за границю". Був певний, що вдасться продертися якось до своїх. Твердив, що мусимо десь натрапити на якийсь відділ УПА, бо "не може бути інакше", "не маємо права", "ось-ось фронт рушить знову на Схід" і таке інше. Все те, що говорили ми людям, в що вірили, зрештою, самі. Він зовсім тверезо настоював, що "все те – брехня", "байочки для простаків, аби не панікували". Фронти, мовляв, не наша справа, ми маємо знайти зв'язок і робити, що накажуть.
Одним із наших головних недоліків на той час було те, що ми майже не мали поняття про розселення українців на південь уздовж річки Вепр і про виняткову активність польського населення на тих землях. Василь запропонував: "Йдемо, хлопці, в Карпати! Там повно наших!" Жоден з нас не мав хоча б елементарної якоїсь карти, щоби зорієнтуватися на місці. "Здобудемо по дорозі все, що нам буде треба!" – твердив неподатливий Василь.
Василь став нашим стихійним провідником, навіть брався нам наказувати. Ромко насторожено спостерігав, але на спроби Василя керувати завважував обережно, що "ми тут всі однакові". Котрийсь із них мав рацію – молода людина недолюбляє самозваного зверхництва, ось у чому річ. Василь же був природженим вожаком. Найкращі його достоїнства – рішучість і оптимізм.
Не пам'ятаю, скільки днів ми пробули в Рейовцю, але одного ранку возів з утікачами не стало. Канонада посилилася по всій лінії, вночі видно було недалекі заграви. Ми ще "придбали" собі дещо з харчів на дорогу і влилися у загальний людський потік на люблінському шляху. Вражав жахливий стан і вигляд відступаючих німецьких військ: нужденні, згорблені, немиті, сонні волочили ноги по дорозі. Майже третина з них – поранені. Але про загроженість з боку поляків пам'ятали – бокові стежі виставляли. Зрештою – це військо.
Ми йшли у напрямку Любліна майже цілий день. Рухатися швидше було неможливо. Під вечір опинилися під Любліном. З'явилися вже по заході сонця совєцькі літаки, і то дуже низько. Німці ще наказували, щоб скриватись, але дуже мало було таких, які б сходили з дороги і ховалися, – не допомогло б. Ми не були призвичаєні до нічних переходів, треба було десь заночувати. І ми "заночували" на березі, на траві, при дорозі...
Спати було годі. Над головами пролітали рої трасуючих бомб із "катюш", горів Свіднік, аж видно ся було. Ще тільки небо зі сходу поблідло, як ми зійшли на дорогу. Тепер ми добре розуміли, що, помимо наших намірів, ми віддалялися від поселень, де проживали українці. Василь твердив своє: "Як відійшли, так і вернемося. Що то є один день ходу?!" Треба було порадитися. І ми прийшли до висновку, що будемо пробиратися у південнім напрямку, на Надсяння: там мусять бути свої люди, котрі нас виведуть на зв'язок. Небезпеку біля великого міста ми відчули відразу: неподалік гриміли постріли, кулеметні черги, хоч це був ще не фронт. Вже добре розвиднілося, коли ми обігнули місто в південному напрямку разом з німцями, що відступали, і намагалися взяти курс на Перемишль. Ромко таки розговорився з якимось німецьким старшиною чи підстаршиною, і той дістав від когось карту даного терену. Вияснилося, що реалізувати плани нам уже не вдасться: фронт може зупинитися аж на Віслі, а Перемишль, мабуть, уже "впав". Німець був розумний чоловік. Він дивився на нас із зрозумінням і здогадувався, що нас тягне на той бік. "Залежить, які ви маєте інтереси, – казав він. – Ви можете переждати перехід фронту – то не проблема, але вам не вдасться перейти навіть від села до села!" Ми вже були відійшли від Любліна, як позаду почалася ураганна канонада, – большевики разом з поляками брали Люблін. Василь не міг погодитися з тим, в якій ситуації ми опинилися. Він вирішив пробиватися на південний схід і брався вивести усіх в свої сторони. Десь коло полудня, – а ми рухалися у напрямку Красника, – він конем скерував у правий бік, бо там, на віддалі трохи більше як півкілометра, виднілося величеньке село. "Канони стріляють уже далеко, война зачекає, а ви, хлопці, зачекайте мене тут, я скоро вернуся". "Чекаємо годину!" – кинув йому навздогін Ромко. "За двайцять мінут буду!" – відповів Василь і рушив польовою доріжкою до села... Не вернувся він і через годину... Посиділи ми на беріжку, щось там попоїли і, похнюпившись, мовчали. Нарешті вирішили піти у напрямку того села, може, щось виясниться. Зійшли зі шляху під прикриттям кущиків і під селом залягли. Придивлялися. Тихо і нікого не видно. Врешті ми побачили, як мінялися пости, мабуть, сільської самооборони. То були чоловіки в цивільному, але озброєні, що називається, "до зубів". Влодко зняв свою "дев'ятку" і дав два постріли у напрямку села. Ось тоді-то ми побачили їх більше... Ми ледве відповзли назад на дорогу...
Знову влилися в суміш військових і цивільних, коней і людей; хтось ще їхав автом, кляксонив без кінця... Брудна маса війська і втікачів уже не реагувала на команду "рехтс-ран!" - притримуватися правого боку.
До Красника ми прибули вже поночі. Повно втікачів, як на прощі. Нас чотирьох "заквартирували" в якійсь клуні на краю містечка. Таких там було багато. Господарі, вже літні, і мала, може, восьмирічна дівчинка. Ми питали: "Де ж молодші господарі?" Відповідь одна: "Нємци забралі!" Нас мучило безглузде питання: чи не можна було якось стримати Василя? Почували себе ніяково, краще було б піти разом...
Між іншими втікачами ми зустріли панотця, старенького вже священника Православної Церкви. З ним був ще його супутник, який піклувався кіньми в дорозі і всяким підручним майном, що було на возі у валізах, скриньках і мішках. Священик мав намір пробратися до Варшави і зупинитися при тамтейшому православному приході. Біля Любліна виявилося, що шлях на Варшаву відрізаний польськими повстанцями, хоч місто ще не було взяте большевиками. З тою боку, він був певний, йому загрожувало не тільки повне пограбування, але й неминуча смерть. Це й скерувало його за потоком біженців на південний захід. Панотець запропонував нам триматися разом. Таке поєднання було вигідне обопільне: ми були забезпечені їжею, він же відтепер спокійно засинав, не боячися нападу.
Цей священик свято вірив, що фронт не рушить далі, як Вісла, щонайдалі – межа Німеччини. "Німці нізащо на світі не впустять цього варвара на свою землю, в Європу", – твердив він кожного разу. Вважав свою евакуацію тимчасовою, був певний, що незабаром фронт рушить на Схід і він повернеться на свою Волинь. Цим зміцнював і нашу Віру й Надію – нас не влаштовував той стан, в якому ми опинилися. Ми мусіли шукати шляхів виходу "на своїх". Бравура і смерть Василя нас вельми остудила, отверезила.
Скільки разів зустрічаюся з описом різної бувальщини, стільки завжди дивуюся: як це в людей виходило якось, ніби гра на сцені, – відіграв і пішов. У житті так не буває. Відомо, що німці при відступі виловлювали усіх здорових і молодих мужчин чи дівчат, вивозили в своє запілля до Німеччини. Ми мусіли якимсь чином уникати зустрічей із жандармерією, не впасти в око цивільній поліції. При тих обставинах ми мусіли не лишень вижити, але й пробувати зробити явно нездійсненне – пробитися до Галичини, вступити в ряди УПА, а для цього ще треба було мати виправдання, "де ти був?" Але перш за все – зберегти життя, бо тільки жива людина щось варта.
Не вірте поетам: мертвий Герой ворога не може бити, поки той ворог живий. Це нині я так розумію і стверджую. Тоді ж, під впливом більше солідарності з однолітками, ніж невиразних ще ідейних переконань, ми нехтували молодим і повноцінним життям, не знали його вартості. Запал і посвята керували нами замість тверезого розрахунку. А ще – дух часу.
Врешті ми вибралися й з Красника. В якомусь місці встигли перейти міст через Віслу. Пара добрих коней, міцний віз і нас, шість осіб із запасом харчів, опинилося у відомому містечку Святий Хрест (Свйєнти Кшиж) – відомому через горезвісну для українців політичну в'язницю. Затрималися знову. Фронт дійсно спинився на Віслі. Німці вперто опиралися, мали навіть певні локальні успіхи. У важкий час людина завше видає бажане за дійсне. Ми бачили, як німці підтягли свіжі молоді резерви на фронт. Ось-ось потиснуть... Відкинуть москалів бодай за Буг. А ми... за ними, і аби-но до Грубешова, а там – свої! Ще тішилися плодами пропаганди, що німці придумали нову зброю – одною бомбою знищать Москву (ніби від того нам легше).
Добігав кінця 1944 рік. Починалися легкі приморозки.
Зрушив фронт, тікали поперед фронту й ми. Чомусь звернули в бік Радома. Потім на південь. Мандрували в сніговії, шукали притулку десь у покинутих будинках, бо німецьке населення майже цілком вибралося зі Шлеська. Ріку Одер перейшли в Ополі. Тут ми розійшлися з нашим добродієм священиком: він поїхав кудись північніше, бо зустрів когось зі своїх, ми ж взяли собі харчів скільки могли і розпрощалися...
Кінець зими і початок весни ми перебули в селі Канневіц вже за рікою Нисою. Тут зупинилися випадково, якось вже під вечір. Прийшли пішки. Проходили повз відкрите від шляху подвір'я. Якась жінка брала воду з помпи таки на подвір'ї. Ромко – він всюди нам передував – жартома кинув, чи не можна води напитися. Жінка відповіла: "Заходіть, напийтеся!" Зайшли, напилися. Ромко запитав, чи не могли б ми переночувати в неї. Вона сказала, що місце має, "принесіть дозвіл від біргемайстра"! Прийшлося іти нам усім до їхнього війта, додому, розуміється. Він впевнився, що ми втікачі "від совєтів", і дав нам дозвіл зупинитися в жінки, де ми тільки-що домовилися.
Тут ми дозимували і провели частину весни. Вражав нас строгий порядок і дисципліна, які зобов'язували місцеве населення: фронт затримався ще на Одері, а може, на Нисі, але в запіллю всі працювали, дотримувалися розподілу по карточках, виконували громадські повинності. Чоловік нашої господині був на Східному фронті; давно не було від нього вістки. Росло двоє малих синків – хлопчики дуже гордилися своїм батьком "зольдатом". Господиня дала нам дещо із гардероба свого чоловіка – сорочки, спідню білизну, шкарпетки. А ми, наївні, ще чекали фортуни: ось-ось переміниться доля фронту, згідно з пропагандою Геббельса.
Якось господиня зауважила, що ми озброєні, і впала в жах. "Ви будете покарані на смерть, а через вас і мене знищать! Що буде з моїми дітьми?" Ми віддали їй пістолі і гранати на збереження, вона зобов'язалася (бо мусіла) тримати те в тайні. А могла й донести місцевій владі. Незабаром нам прийшлося вибиратися з Канневіц – нас скерували до Оттендорф-Окрілля біля самого Дрездена. Був уже квітень 1945 року. Через Оттендорф проходила славнозвісна траса. Німці вирішили, що це зручне місце для зльоту і посадки малих літаків. Отож треба було будувати відповідні замасковані ангари попри дорогу. Нас перевезли туди автобусом.
В Оттендорф-Окрілля нас розквартирували. Мені дісталося місце у священика, у флігельку будинку, де він приймав гостей. Але працювати на провізоричному летовищі не прийшлося: через день чи два посеред ночі небо загуділо так, що власного голосу не було чути. Відтак над Дрезденом засвітилося, що навіть в Оттендорфі можна було читати при тому світлі. Захиталася земля, вилітали шиби вікон, обсипався тинк зі стін... Скидали бомби впродовж чи не двох годин. Ніхто тоді в околиці не спав.
Того ж таки дня, у самий полудень, наліт американських літаків повторився з новою силою. На місці Дрездена залишилися руїни, звалища і попелище. Мало кому вдалося тоді вибратися звідти...
По трьох чи чотирьох днях, коли згарища менш-більш остигли, нас включили в команду на розчистку головних проходів і проїздів через місто. Те, що ми побачили, – не піддається описові... Праця була важка, зранку до пізньої ночі. На румовища не пускали нікого з населення, тільки ті команди, що розчищали вулиці і збирали трупи. Ми обдерлися вщент.
Перемучені були так, що ледве ноги волочили. Але розуміли, що в цих обставинах навіть слово поперек – смерть. Врешті ми трохи пробили місця лопатами, тачками і ношами; можна було загнати туди відповідні машини: екскаватори, бульдозери тощо.
Десь в останній декаді квітня нас усіх чотирьох не погнали на роботу – залишили в селі, видали нам ще цілком нові італійські військові мундири, черевики (вже поношені, але зовсім добрі). Однострій. Характерне італійське військове вбрання має майже такий самий колір, як німецьке. Нас відставили до Радеберга. Розмістили в бараку його східної частини. Ми почали працювати на оборонних спорудах на підступах до міста. Там було багато різних людей, в тому числі й полонені італійці. Місцеві люди копали протитанкові рови. Ми, особисто наша четвірка, мурували і заливали бетоном загороди, щоб не пройшли танки.
Рівночасно в тому місці утримували і "вишколювали" так званий "фольксштурм". То були ще діти – гітлерюнги і старі люди, сиві, колишні вояки Першої світової війни. Готувалися обороняти Радеберг. Ми опинилися в досить складному становищі: від нас забрали харчові карточки і ми отримували їжу з військової кухні, де годували "фольксштурмаків". Це нас насторожило: ми прирівнювалися до цього "війська". Нарешті, нам видали відомі "фельдмици" (польові кашкети), вже ношені, мабуть, з убитих на фронті, але прані, чисті. Тепер ми виглядали на німецьких жовнірів. Тільки ременів не мали. Влодко був переконаний, що як тільки москалі з'являться на підступах до Дрездена, то нас озброять і загонять в окопи обороняти Райх. Все схилялося до цього. І виходу не було – рушитися звідси ми не могли тепер ні на Схід, ні на Захід.
Допоміг (а чи "допоміг"?) випадок.
Під кінець квітня 1945 року (була саме неділя) ми не працювали, а відпросилися у старого фельдфебеля (керував нами при роботі) піти до міста "на пиво". Він дозволив. Отож ми сиділи в якійсь кнайпі і пили безалкогольне пиво (його відпускали без карточок). Це було зранку. Враз через місто у південному напрямку рушили війська. Проходили автомобілі, танки, тягачі із зачохленими гаубицями. Поміж ними – гурми цивільних людей, навіть жінки з мішками на плечах, декотрі тягнули візки на двох високих колесах, наладовані всячиною. Вже зі зовнішнього вигляду стало зрозуміло, що це не німці, хоч і в повному німецькому випосаженні. Ми вийшли на ґанок і приглядалися... Військо говорило по-російськи. Ми повернулися до своїх місць при столиках, Ромко кудись вибіг, гукнувши: "Зачекайте тут!"
Біля сусіднього столика сиділо ще два хлопці, десь нашого віку і нашої кострубатої долі. Теж працювали на оборонних спорудах. Чи були втікачами – ми не знали. Вони підійшли до нашого столика, поцікавилися, що думаємо робити далі. Виявилося, що їх турбує те саме, що й нас: боялися зачислення у "фольксштурм". Звідки вони були, як опинилися біля Дрездена – я не знаю досі. Тоді ще не було моди цікавитися чиїмсь життям – усі ми були молоді, чесні, чисті душею, довірливі взаємно. Світ горів навколо нас, чужий нам світ, а ми були байдужі до нього. Нас гризло сумління, що не пощастило пробратися на свої терени і робити те, що буде наказано. Ці два хлопці, як і ми, "хворіли" на ту саму хворобу.
Прибіг Ромко. Він був збуджений і, здавалося, чогось дуже радий. "Ходімо, хлопці, я домовився!" Куди "ходімо", з ким і про шо він "домовився" – ми не знали. А він квапив. Ми пішли за ним, наші два нових колеги – з нами. На вулиці недалеко від кав'ярні, де ми пили пиво, нас очікував якийсь офіцер у гурті солдатів. Офіцер привітався по-російськи, вживши слово "господа". Я зауважив, що на картузі він мав подовгасту ружечку із трьох кольорів: білого, синього, червоного. А решта – як німець. "Ми вас прінімаєм і пайдьотє с намі. Нам молодиє ребята нужни. Ви, віжу, ваєнниє!" "Так, так, – підхопив Ромко, – воєнниє!"
Ромко – єдиний з нас, що говорив майже перфект по-російськи. Як виявилося, його батько був у російському полоні під час Першої світової війни, взяв собі там жінку росіянку, вона сина навчила російської мови. Ми як були, так і пішли – не вернулися у барак навіть за рушником і милом, чи бритвою.
Приспішеним маршем дивізія пішла на південний схід і ще до вечора досягла Шандауських лісів. Ми, шість хлопців, ішли легко, бо не мали з собою жодної ноші. На ніч зупинилися в лісі. Було ще видно. Військові повідторочували свої менажки і пішли до похідних кухонь за їжею. Що робити нам? Ми були голодні, як тільки може бути голодна молода людина після 40 кілометрів маршу. Ми вже зрозуміли, шо годувати нас просто так ніхто не буде. Офіцера, який нас "узяв" із собою, ми загубили відразу. Ромко і Влодко пішли до кухні поцікавитися, чи не дали б попоїсти. Кухар і слухати не захотів: "Какой роти-батальйона? Я вас не знаю!"
Заночували ми під дубом на травичці неївши. Не спалося цілу ніч. Я відчував, що ми зробили якусь фатальну помилку. Втомлені маршем люди розмістилися покотом у лісі – нами ніхто не цікавився. Залишилися на ногах тільки службові офіцери з постовою службою. Втихомирилося. Наступали сутінки, і Ромко таки пішов щось розвідати. Вернувся і сказав нам: "Нині вже так мусить бути, потерпимо, а завтра нас причислять до якоїсь частини "на довольство". Ранком, на зорі, пішла команда по лісі "строітса по-ротно". Після ранішнього апелю нас причислили до якогось "отряду" запасного полку. Нами заопікувався якийсь старший за віком фельдфебель і, хоч із запізненням, нам видали на шістьох військовий пайок. Тепер ми вже марширувати у складі якогось "отряда", що називався іменем згаданого фельдфебеля. У такому порядку ми зайшли аж до "окресового" міста Беровн (прошу не плутати з Брно).
Перед вимаршем на Прагу нас зарахували до першої роти третього піхотного батальйону. Батальйоном командував якийсь капітан Богінський. Ми влилися до вже переповненого Першого комплексного полку. Цей полк докомплектували гарматами і танками. Коли нас запитали, чи маємо якісь військові ранги ("званія"), Ромко і Влодко назвали себе фельдфебелями, а я і Петро – підофіцерами. "Чи вмієте по-російськи командувати?" Ми, розуміється, не вміли. Значить, підлеглих нам не могли виділити. Жодних формальностей більше не залагоджували, а видали нам ремінці, ладівниці і карабіни. Стали ми на чолі першої роти і пішли маршем на Прагу.
Облямовані погони нам таки видали, і ми їх начепили вже в дорозі.
Що являла собою "Руская Освободітєльная Армія" (РОА)? На той час ми про неї не знали, або знали дуже мало, як про "власовців". Мали нагоду зауважити, що в окремих відділах, крім росіян, були представники різних національностей, які населяли червону імперію і встали на боротьбу з комуністичним режимом у Росії. Про формування й існування Дивізії я не знав нічого. Не знали тим більше й мої колеги. Про цей рух я довідався значно пізніше. Навіть у моїй юно-зеленій орієнтації в настроях, які панували в Дивізії РОА, я зауважив, що симпатії росіян у цьому формуванні не на боці німців і Німеччини. Вони притримувалися думки, що Німеччина вже програла війну. Та це вже було очевидним для будь-кого. Але аліянти – Америка, Англія і Франція – не дозволять диким большевикам плюндрувати культуру Європи, як це сталося в самій Росії. "Вони не зупиняться на території Німеччини, а підуть далі, на Схід, проти безбожних комуністів". Донині цікаво: хто висунув таку версію і хто її підтримував у свідомості тих, яким залишилося жити лише надією? На якому реальному грунті ця версія спочивала? Адже цією надією, врешті-решт, жила і наша визвольна боротьба, вважаючи таку можливість за квінтесенцію своїх сподівань. Отже, це не було локальне марення; в рядах УПА пропагандисти пояснювали повстанцям і населенню саме такий варіант. Те саме поняття підтримувалося в РОА і, як вияснилося пізніше, – теж у Прибалтиці.
Мені здається, що ці сподівання під кінець війни можна покласти в основу психологічної готовності до подальшої боротьби з червоною Москвою всіх сил резистенції, де би вони не виникали. На тій підставі росіяни і їхні генерали, мабуть, і робили цей відчайдушний крок -формували власні полки під кінець війни і в складі врешті непопулярного вже Вермахту. Бо не був то масовий вияв божевілля.
З історії Дивізії РОА відомо нині, що фактично ніякої "Російської Визвольної Армії" не було впродовж усієї війни. На пропозицію генерала Андрія Власова створити повноцінну російську армію, з керівництвом, так би мовити, "з розв'язаними руками", Гітлер не погодився. Восени 1942 року дозволено формувати окремі військові підрозділи з колишніх полонених. Але вони структурно й організаційно входили в склад Вермахту, під командуванням і контролем німецьких офіцерів. Пильно стежили німецькі служби за діями російських генералів. Не вірили в їхні щирі наміри щодо Німеччини. Особливий клопіт принесло німцям створення "Комітєта Освобождєнія Народов Росії" (КОНР), що, на думку Гіммлера, мав на меті об'єднати і сконсолідувати всі антибільшовицькі сили. Тривожив зміст "Маніфесту" цього альянсу. В доповіді Міністерства пропаганди Німеччини, зміст якої доводився до всіх чинів ОКВ (Вищого Командування Вермахту),зазначалося: "Рух Власова не вважає себе пов'язаним на життя і смерть з Німеччиною, в ньому – сильні англофільські симпатії і думки про зміну курсу". Опрацьовані були й відповідні вказівки до ОКВ.
Згідно з певними інструкціями, керівництво Вермахту не допускало консолідації окремих дрібних формувань, розкиданих по всіх окупованих Німеччиною країнах Європи. Російські військові антибольшевицькі роти бачимо в Югославії і в Померанії, у Варшаві й Ельзасі. Наприклад, мобільний протитанковий підрозділ Сахарова-Ламсдорфа було дислоковано в Померанії, а іншим, дрібнішим підрозділам, що були вкраплені в німецький Вермахт, просто заборонили влитися до складу новосформованих полків – Першої і Другої дивізій РОА.
Політичний маневр німецького керівництва розумів і Головний Штаб РОА – "Добровольческая Руская Освободітєльная Армія" не хотіла бути послушним знаряддям у руках ОКВ, бо мала свою мету.
Так було до літа 1944 року, коли всі фронти тріщали по всіх швах. У вересні 1944 року генерал Андрій Власов отримав дозвіл від Гіммлера формувати повноцінні боєздатні дивізії з числа добровольців -як полонених, так і мобілізованих. На початку лютого 1945 року закінчено комплектацію Першої дивізії РОА, яка налічувала 16000 особового складу. Дивізію очолив генерал Буняченко. Відразу Штаб РОА приступив до формування Другої Козачої дивізії, що мала налічувати до 20000 багнетів. Німецька влада насторожено стежила за діями російських генералів. Нарешті, в другій половині квітня 1945 року Першу дивізію РОА скеровують на фронт, на один із найбільш небезпечних відтинків на ріці Одер біля Франкфурта. Безумовно, Дивізія таким чином була приречена на розгром і загибель, спроба втримати на тому місці позиції – марна затія. І генерал Андрій Власов, і генерал Буняченко мали інші плани - про це вже згадувалось. Тепер розходилося тільки про збереження самої Дивізії і з'єднання з козачим корпусом генерала білогвардійської армії Краснова, що дислокувався на той час десь в Угорщині чи в Австрії. Генерал Буняченко самовільно зняв з позицій Дивізію, оголивши відтинок фронту, і подався в напрямку Чехії на зустріч з полками генерала Краснова. Тут ми й зустріли цю Дивізію.
Дивізія (тепер – Дивізія Буняченка), таким чином, опинилася поза законом. Як наслідок – позбавлялася постачання провіантом, бензином тощо. Вихід Дивізія знайшла: усе потрібне забирала зі складів силою. Німці не мали потуги ставити опір. Так і дійшли аж на чеську територію. По дорозі від Франкфурта до Дивізії приєднувалися численні "остарбайтери" (робітники, забрані на роботи в Німеччину). То були молоді люди з сільських місцевостей, з розгромлених війною фабрик і заводів, переважно росіяни і білоруси. З військом волочилася довга валка цивільного молодого народу, обвантаженого мішками, двоколісними вегікулями, просто тачками тощо, навантаженими різним добром. Через Радеберг перейшло вже не 16000, а 24000 людей. Частина з тих, що примкнули, числилася вже у запаснім полку.
Швидким маршем перейшли Східні Альпи й опинилися в Судетах, відтак – у Чехії. "Наздар! Наздар!" - вітали чехи дивізійників. Німецьких ТВЛ (військових складів) тут уже не було, незабезпечені харчами люди могли стати некерованими. Командуванню Дивізії треба було якось домовитися про статус перебування такої маси людей на цій території з місцевим керівництвом. "Керував" же тут майже виключно "червоний" опір. Не важко було переконати чеські штаби опору, що краще дати провіант добровільно. Домовленості досягнуто.
Взаємна "любов" між "рудими" чехами і "білими" росіянами була банальна, з прозаїчним змістом: чехи годували Дивізію, Дивізія стримувалася від самовільної експропріації і просто мародерства. Для голодного закон і мораль не існують. Командування Дивізії гарантувало охорону і безпеку чехам від можливої напасті з боку німецьких гарнізонів. Сторони дотримувалися домовленості під кожним оглядом.
В Празі дислокувався численний гарнізон відбірних військ, який готовий був відстоювати Прагу від совєцької напасті. Але й Прага була практично вже відрізана від поваленої Німеччини. Німецькі війська не мали вибору при підході совєцької армії, вони мусіли би ставити опір. Чехи чітко собі уявляли, що буде з Прагою після першої ураганної "артпідготовки" по місту...
Здається, 5 травня чехи підняли повстання у Празі (марна затія). З іншого боку, практичні чехи хотіли вийти з війни з найменшими втратами. За домовленістю між генералом Буняченком і чеським штабом опору Дивізія вирушила на допомогу повстанцям Праги. 6 травня Перша дивізія РОА опинилася під мурами Праги. Перший полк, не гаючи часу, обстріляв з гармат летовище і знищив, спалив літаки, які без палива й не могли піднятися у повітря. Ще короткий жорстокий штурм – і летовище взяте. Тепер готувався план наступу на німецьку залогу в місті. Місцеві дорадники давали точне розташування німецьких опорних пунктів, їх належалося брати приступом, що називається, "живою кров'ю", щоб не пошкодити ні одною вітража, жодного вікна. На щастя, наступати не прийшлося. Наказано було звільнити "коридор" - - шлях відходу німців у західному напрямку. Протягом якихось трьох годин у Празі не залишилося жодного німця. Вони вийшли організовано, забравши з собою легку зброю, танкетки, автомобілі. Зашаховані німецькі війська в Празі з західного боку зрозуміли, що ставити опір у такій ситуації ордам зі Сходу їм не вдасться. Хтось, на той час нам не відомий, вирішив проблему вдало.
Різні існують припущення з цього приводу. Але, як би там не було, Перша дивізія РОА спричинилася безпосередньо до очищення Праги від німецької залоги в кінці війни, створивши для цього відповідну ситуацію.
Червона російська армія увійшла до столиці без пострілу, "Злата Прага" не постраждала. То було в ніч з 8 на 9 травня 1945 року.
А в той самий час, вслід за німцями, лишень у південно-західному напрямку, "відступали" полки Першої дивізії РОА. Вони були обтяжені натовпом біженців – росіян і білорусів, недавніх "остарбайтерів". Йшли спішно, боялися совєцьких танків з берлінського прориву. Військові колони всуміж з цивільними прямували на Карлові Вари. Чехи тим часом вже бігали по вулицях і дорогах з червовими і триколірними прапорцями в руках, викрикуючи: "Ческословенська республіка об'явлена!" Радість, тріумф і якась погроза випромінювалися їм з облич. Тепер вони вчорашнім "союзникам" вже й води нерадо подавали...
11 травня в околицях Пільзена передні відділи Дивізії наткнулися на стежі американських фронтових частин. Американці ущільнили лінію своїх позицій і відмовилися пропустити будь-кого у своє запілля...
12 травня Перша дивізія РОА генерала Буняченка отримала наказ скласти зброю. Таку саму команду отримала і Друга дивізія генерала Звєрєва, що опинилася трохи лівіше. В ліску біля шляху офіцери зривали з себе погони, палили документи, декотрі стріляли собі в скроню. А 13 травня 1945 року Першої дивізії "Руской Освободітєльной Армії" вже не існувало. Десятки тисяч людей перетворилися у безпорадну масу беззахисних бранців.
Про їх дальшу долю, розтягнену у просторі і стиснену у часі, терпеливий читач довідається з цієї книги гірких спогадів.




Розділ І. "У НАС ПОЛОНЕНИХ НЕМАЄ!.." (Й.Сталін)

Перша дивізія "Руской Освободітєльной Армії" вступила на територію Чехословаччини на початку місяця травня 1945 року. Дивізія вважалася стрілецькою, але мала комбіновані підрозділи танкових і артилерійських частин. Танки були тільки совєтського виробництва (Т-34), артилерія – польові гаубиці відповідного калібру з тягачами – транспортом для обслуги. В основному укомплектована і добре озброєна Дивізія була цілком боєздатною. Головна версія маршу Дивізії на Південь – вона начебто мала з'єднатися з кінною дивізією (18 тис. багнетів) генерала Краснова, котра знаходилася в той час на території Угорщини. Зазначимо відразу, що з'єднання не відбулося.
Головнокомандуючим РОА був генерал Андрій Андрійович Власов, Дивізією ж командував генерал Буняченко. Ці 24000 війська обросли цивільними людьми, росіянами, робітниками зі Сходу і просто втікачами, котрі не встигли пробратися на Захід. Вони мали певні причини на те, щоб не опинитися в "своїх", большевицьких руках. Бо ніхто не сумнівався, що війна профана, а всі ці люди надіялися отримати притулок поза межами "родіни", як це сталося після жовтневого заколоту 1917 року.
Коли Дивізія опинилася на території Чехії, то виявилося, що військових магазинів тут нема і прохарчувати таку кількість людей неможливо. Командування домовилося з представниками чеського опору, шо допоможе вигнати німців (без пошкоджень міст і т.п.), а чеське населення натомість прогодує Дивізію. Так і сталося: чехи, крім поповнення запасів провіаптових служб, виносили на дорогу всілякі харчі і вручали "рускім" безпосередньо, Дивізія форсованим маршем пішла із західного боку впрост на Прагу. На той час совєтські війська ще не поспіли і РОА заатакувала німецьку залогу в Празі зовсім несподівано. Обстрілювати німецькі гарнізони заборонялося – щоб не пошкодити будинки Златої Праги: належалося гарнізони брати штурмом.
Артилерія, причислена до Першого полку, густо обстріляла летовище, а штурмувати німецькі позиції не прийшлося, бо німецька залога покинула організовано Прагу, чи не за домовленістю з американським командуванням, війська котрою знаходилися вже на рубежі чеських кордонів із заходу. Безумовно – німцям скрутно би прийшлося у кліщах між військами РОА з Заходу і совєтами зі Сходу. Дивізія генерала Буняченка зі свого боку не мала найменшого бажання зіткнутися зі своїми колишніми "соотєчєствєнніками".
Виграли чехи: не було пошкоджене жодне навіть вікно в Празі, вони не втратили ні майна, ні сил, німці встигли вийти у західному напрямку,
Дивізія не була здесяткована німецьким опором (так би не здалися) і відтягнула свої частини на захід від Праги, а большевики увійшли в столицю Чехословаччини практично без жодного пострілу.
13 травня 1945 року Перша дивізія РОА під командуванням генерала Буняченка опинилася у чистому полі, на обширних лугах десь в околицях Карлових Вар (Карлсбада). Разом з військовими прибули сюди й цивільні, що, як згадувалося, вважали за краще не вертатися на "родіну".
Не зайвим буде нагадати, що сили чеського опору були "червоні" під впливом проросійської і пробольшевицької пропаганди. Сполошені приходом росіян утікачі з України та інших теренів, дотепер окупованих фашистами, вешталися на останньому плацдармі німців – Чехії, надіючись якось пробратися на Захід. Ворожо настроєне населення не сприяло намірам утікачів. Якраз навпаки: виловлювали їх і віддавали в руки большевикам. Ці люди теж горнулися до основної сили Дивізії, щоб уникнути сутички з "рудими" чехами. Уся ця мішанина війська і цивільних опинилася у нейтральній – біля двох кілометрів – смузі між американськими і російськими позиціями.
Виснаження і нехіть запанували людьми вкрай – вони ще виконували механічно накази офіцерів, але відчували, що війна закінчилася. Сподівалися ще, що їх пропустять на західний бік кордону через лінію американських військ, яка фактично тепер розділяла Європу на дві частини – Схід та Захід. Вірили і покладалися на кумира – Андрей Андреєвич не залишить своїх без опіки.
Над головами втомлених людей із Дивізії пролетів "шторх" генерала Власова і зник за обрієм у західному напрямку...
"Скласти зброю!" – пролунав наказ командуючих полками. "Скласти зброю!" - повторили у батальйонах і ротах. "Скласти зброю!" наказав капітан Богінський отетерілому третьому батальйонові Першого полку, котрим він командував. Хтось показав місце, куди скидати тепер уже непотрібну зброю. Хтось рішився перший. І люди підходили і скидали кріси, пістолети, ручні кулемети, гранати та ін.; знімали з ременів ладівниці з амуніцією і скидали на купу.
Війна закінчилася!
Акт складання зброї – явище небуденне. Люди відносяться до цього неоднозначно, але типові вояки складають зброю неохоче. Чи то звичка – носити зброю, чи якесь передчуття, бо запанував такий настрій, ніби когось шанованого і відомого клали у труну. Хтось підходив і з розгону кидав свої лаштунки ген на середину купи, інші клали обережно й ніжно, ніби немовля. Поклавши зброю, люди оберталися і відходили, загнувши наче зайві тепер руки назад. Деякі віддалялися швидко, як від небезпечного місця, Інші – з сумом, похнюпивши голови: не вміли приховати того, що розлучаються зі зброєю нерадо. Останні й були виразниками настрою у Дивізії.
Дивізія перестала існувати. Відразу цього не усвідомили. Але – сталося. Людину тримає у шерензі не тільки зброя; людина перестала належати до суцільного тіла військової частини, залишилася без команди, місця, а найголовніше – без військової кухні.
Досі тут перебувало кілька хлопців з Галичини, які влилися у Дивізію в Радебергу кілька тижнів тому. Ці теж мали надію на те, що у загальній масі легше буде пробратися на Захід, хоч у душі кожен з них розумів: це – втеча. Але зв'язки були втрачені, і в тих умовах їх встановити було неможливо.
Ромко, родом із Коломиї, заявив, кинувши кріс на загальну купу: - З війною шлюс! Ідемо шукати щось їсти! Йдемо, хлопці, до возів, ось трен нашого батальйону, там мусить щось бути, хочби кавалок хліба.
Ромко, Остап і Влодко подалися до возів. Відразу у крайньому фургоні вони знайшли дві великі чеські хлібини, кілька пушок консервованого гуляшу і торбину з грисіком (манною крупою).
Від возів уже важко було їм пропхатися назад: люди напали на обоз, кожен тягнув до себе шо міг. Через якихось 20 хвилин уся ця "операція" закінчилася, збуджені люди – хто успіхом, а хто невдачею – розійшлися. На возах було вже порожньо. Сіли групками і споживали, хто що зберіг у запасі.
Влодко й Остап мали чеські, значно більші від німецьких, військові торбини і в них помістили все, що вдалося потягнути з возів. Ромко прилаштував шлейки до торбини з грисіком і закинув собі на плечі, мов рюкзак. Остап мав ще апарат для фотографування "Цайс-Ікон", але не викинув, хоч був зараз непотрібний, вклав його в менажку і поніс. Відійшли трохи набік і, розсівшись на траві, вирішили підкріпитись, зовні ніби байдужі до всього, але в серці кожного з них нуртував неспокій: що далі?
Кордон американських військ нагадував би фронтову лінію, якби не "вілліси", що стояли відразу за тимчасовими позиціями, зовсім не прикриті і не запарковані згідно з польовими умовами, а так, абияк. Вояки американської армії теж не справляли враження муштрованих і дисциплінованих людей у порівнянні з німецьким Вермахтом. Вони, недбало опершись на лікоть, напівлежали біля своїх кулеметів. Покурювали і попивали щось із звичайних пляшок. Усі вони були у військових шоломах, декотрі мали ті шоломи на одне вухо і це надавало їм безтурботного, задерикуватого вигляду. Не було ні тої штивності, яка панувала в німецькій армії, ні понурої тупості, що була в совєцьких військах.
– Ви тільки подивіться! – скипів раптом Ромко. – Хіба то військо? Якісь розніжені рекрутики, а не фронтовики.
– Може, й так. Але війна закінчена – кому нині потрібні фронтові порядки! – вставив Влодко.
– Не розходиться про фронтові порядки,– вперто торочив Ромко.– Вони попросту не призвичаєні до військової служби. Це якась цивільбанда!
Щодо американських вояків, то, мабуть, так воно й було: наближалася літня пора, надія на швидку демобілізацію – це діяло на людей, що знаходилися на чужині при військовій службі і фронтових невигодах.
Війна закінчена! У підсумку всього пережитого за цей час тих кілька випадкових тут галичан відчували лиш потребу швидше повернутися на свої терени і, по можливості, до рідної хати. Мали обов'язок знаходитися між своїми людьми. Вони не шукали винуватих чи невинуватих у їх долі; не відчувачи гіркоти від програної війни, як відчули німці, і не поділяли радості аліянтів від Великої Перемоги. Цим кільком хлопцям було байдуже, бо для них нічого не змінилося. Може, хіба знайдуть на якийсь короткий час спокій... Швидше б додому. Вони позбулися чужої команди – ні "айнштеллєн", ні "строітса" – усе осоружне ніби й минуло. Тепер – додому Інакше реагувала щойно роззброєна загальна маса. Швидко наростав між ними неспокій. Ніхто не командував, ба – не пропонував вставати, шикуватися і йти... в полон до американців. Відколи склали зброю, минуло мало часу, а здавалося – вічність. "Командування" кудись поділося, старших офіцерів взагалі не видно було і ніхто не керував переходом на Захід, в американське запілля. Вирішили поцікавитися цією справою самі рядові власовці. Декілька чоловік відділилося від загальної неспокійної маси і несміливо наблизилося до американських позицій. Американські вояки зірвалися на ноги, замахали руками і закричали, показуючи на зброю, щоб не підходили. Кілька військових з американського боку вийшли до імпровізованої "делегації". Непосидючий Ромко і собі підбіг туди. Власовці намагалися пояснити американцям, що вони прийшли здатися у полон.
– Хіба ви не знаєте, що війна закінчилася, а без війни нема ні полону, ні полонених? Ви вже не військо, тож ідіть собі з Богом додому, у свою Росію! – відказали на те американці мішаною мовою.
Така відповідь вкрай збентежила "парламентарів". Котрийсь із них заявив:
– Ми хочемо здатися на правах політичних біженців! Просимо політичного притулку! Представникам американського війська було досить комедії і вони брутально наказали власовцям відійти від їх позицій. А ці не вступалися.
– Покличте когось із старших, раз ви не можете вирішити нічого! – вимагали настирливо.
 
Наші Друзі: Новини Львова