Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 22 січня 2021 року
Тексти > Тематики > Історична

Шляхом «Леґенди»

Переглядів: 44008
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 3
Богдан Казанівський
Шляхом «Леґенди»

СПОМИНИ

Видано за сприянням
Видавничого фонду о. д-ра Д. Блажейовського

ВІД ВИДАВНИЦТВА ПЕРШОГО ВИДАННЯ
Автор споминів «Шляхом Леґенди», Богдан Казанівський, один із тих українських націоналістів довоєнного покоління, які вже з юнацьких років зв'язали своє життя з ідеєю боротьби за українську державність і були готові на кожну жертву для неї.
Він виростав у середовищі націоналістів, членів ОУН, що в підпільній праці прикладом власного життя, сповненого ідеалізму і самопосвяти, клали основи під могутній визвольний рух, який під час другої світової війни охопив усі українські землі, взяв на себе відповідальність за відновлення Української держави в 1941 р. і в боротьбі за неї створив збройну силу народу – Українську Повстанську Армію, яка під час 2-ої світової війни найперше вела боротьбу проти гітлерівсько-німецьких наїзників, а наприкінці війни і після неї, багато років героїчно змагалася проти орд московсько-большевицьких окупантів.
Молоді мрійники-ідеалісти розбурхали спокійне плесо народного життя, розрушили стихію, яка могутньою хвилею національної революції новітніх хмельничан Козаччини покотилася по Україні, черговий раз виявивши відвічні прагнення української нації та її незмінне прямування до волі і державного життя. Про таких людей автор пише у своїй книзі.
Спомини Б. Казанівського вартісні передусім тим, що він відтворює в них атмосферу ідеалізму і самопосвяти тих українських патріотів, які включилися в боротьбу ОУН і добровільно йшли на найбільші жертви для досягнення ясної мети, яку Організація ставила перед ними. Він ілюструє цю атмосферу фактами з підпільної праці, з революційних акцій, з побуту в тюрмі та звірських побоїв і тортур під час слідства, перемоги над людськими слабостями, або ... заломання. В такій атмосфері, серед щоденних небезпек, у важких життєвих випробуваннях, гартувалися характери націоналістів, міцніла духова сила і незламною ставала їхня вірність національним ідеалам.
Автор зосереджує свою увагу передусім на постаті Івана Климова, одного з провідних націоналістів довоєнного часу, який після приходу московських большевиків на західноукраїнські землі в 1939 р., як Крайовий провідник, реорганізував ОУН в нових підбольшевицьких умовах і був відомий під прізвищем «Легенда». Під тим прізвищем він продовжував і протинімецьку боротьбу аж до своєї смерти у львівській тюрмі на початку 1943 р., замучений ґештапівськими катами під час слідства. Тому присвячуючи свої спомини І. Климову, автор назвав їх «Шляхом Леґенди».
Климів-Леґенда був настільки визначною постаттю в ОУН, що його революційна діяльність заслуговувала б на окрему монографію, але, на жаль, ледве чи вона колись появиться, бо його довгорічна боротьба проти польських, большевицьких і німецьких окупантів була підпільною, писаних документів про неї дуже мало та й свідків небагато залишилось між живими її учасниками. Навіть якщо дехто з його друзів ще живий, то йому відомі тільки деякі фрагменти діяльности Легенди, але й вони вже невиразні, бо час притемнив пам'ять про них. Тому добре зробив Б. Казанівський, що зібрав всі відомі йому факти з життя і діяльности І. Климова-Леґенди і відтворив їх на ширшому полотні своїх споминів. Те, що він подав, залишиться вже записаною документацією, яка послужить майбутньому дослідникові найновіших визвольних змагань українського народу.
Крім утривалення пам'яти про Легенду, автор показує ряд інших постатей, подає багато фактів з революційної діяльности, в яких він, чи його друзі брали участь. Деякі з тих фактів і подій кидають більше світла на маловідомі епізоди боротьби ОУН, бо пише про них і про людей, учасник та представляє їх так, як він сам їх бачив і переживав.
Спомини Б. Казанівського .радо прочитають колишні учасники боротьби ОУН і, може, пізнають у них, як не самих себе, то своїх друзів, а читаючи їх – переживатимуть разом з автором далекі події своєї молодости.
Для тих читачів, зокрема молодших, які не брали безпосередньої участи в тодішній дії ОУН, автор показує події і людей, які колись були закриті серпанком таємничости, а довкола яких розходились у народі глухі чутки і росла легенда про ОУН. Ця легенда й надалі залишається живучою... Із того погляду назва книжки «Шляхом Леґенди» може мати додатково ще й інше, переносне значення.

ВІД АВТОРА
Дорогий Читачу! Появу цих споминів завдячую головним чином покійному редакторові Данилу Чайковському, який заохотив мене написати їх і видати друком.
Почуваючись до обов'язку супроти Друзів, із якими я ділив спільну долю в ОУН, а зокрема у польських та московсько-большевицьких тюрмах, і які в затяжній боротьбі з окупантами українських земель за ідею визволення України склали по-геройському на її жертовник своє життя, я старався об'єктивно віддзеркалити ті події на Рідних Землях, що мали місце в часі від юних літ й аж до смерти мого безпосереднього організаційного провідника – Івана Климова-Леґенди, світлій пам'яті якого свої спомини присвячую.
Відтворюючи окремі фрагменти й епізоди із життя й дій провідних постатей ОУН, зокрема Івана Климова-Леґенди, я мав певність у тому, що накреслений мною етап чинностей Організації Українських Націоналістів може стати в майбутньому інформаційним матеріалом для дослідників революційно-визвольних дій ОУН, яка вписалася золотими літерами на скрижалях історії Визвольних Змагань українського народу героїзмом життя й жертвою крови своїх членів та прихильників.
Заради тих, які згинули смертю хоробрих за Друзів своїх, я написав усе те, що затрималося в моїй пам'яті, щоб хоч частинна відтворити життя й дію воїнів, які в безмежній любові до Вітчизни посвятили себе їй усеціло і принесли для неї найдорожчу жертву. Можна сказати про них, що їхній чин творив епоху. Вони надали вагомости ідеям українського націоналізму, примусили українську спільноту повірити в реальність нашого державного самостійництва й визвольної боротьби та запалили вірою в перемогу інших. Вони стали живим прикладом героїчного життя, за яким, треба сподіватися, підуть наступні українські покоління, не шкодуючи ні труду, ані жертв у боротьбі за волю й суверенність України.
Автор


1. ТАЄМНИЧІ СЛОВА
Ночі вже були довгі. Ранками, або як говорили в нас на селі – досвітками, треба було світити лямпу до сходу сонця. Тато вже розклав вогонь у печі, і приємне тепло розходилося по хаті. Хоч снігу ще не було, але морозний вітер нагинав галузки бозу до вікна й легко шкрябав по шибах. Мама пряла овечу вовну на светер.
Хоч як мені хотілося спати, але світло і рух у хаті вибили мене із сну. Я сподівався й Осипа Базилового, який чи не щодня заходив до нас удосвіта по татів тютюн. Покурював із смаком й оповідав всякі правдиві та неправдиві історії. Вже був старшою людиною, любив жартувати, й ми всі радо слухали його оповідання.
Надворі ще була темна ніч, як до мого вуха під покривалом – дійшов шерех ніг на порозі і хтось постукав до дверей.
– Певно Базилів Йосип, – сказала мама.
– Та хто ж би інший так рано прийшов? – відповів тато й пішов відкрити двері.
– Слава Ісусу Христу! -– ще з порога привітався Йосип і скинув баранкову шапку. Другою рукою пригладжував свої сиві волосини на голові.
– Навіки слава! – відповіла мама й попросила Йосипа сідати,
– Я вже кинув худобі паші й думаю, заскочу до вас, – ніби оправдувався Йосип за ранішню візиту.
– Куріть, Йосипе! – і тато подав капшук із тютюном. Йосип усміхнувся і крутив своїми грубими пальцями грубу цигарку.
– Дякую, Саво, я ще сьогодні не мав диму в роті, – кинув Йосип кожноразову, втерту вже фразу й затягнувся першим димом на повний віддих. - Чи ти, Саво, пригадуєш, як недавно писала газета про того куратора Собінського, що його вбили у Львові?
– Та чому не пригадую. Це писав «Новий Час», тільки не знати, хто вбив, – відповів тато.
– Отож я хочу сказати, – продовжував Йосип, – що вчора я зустрів учителя Гриця, оповідав, що появилася перша нелегальна газета... Йосип притишив голос, а я легенько стягнув покривало з вуха, щоб краще чути нечувану для мене історію:
Називається «Сурма», – пояснив Йосип. – Там пишуть, що Собінського вбив бойовик УВО за те, що він хотів впровадити польські школи на всіх українських землях. Це такий був протест УВО проти політики польського уряду на українській землі.
– Кажуть, що поліція арештувала багато наших студентів – із турботою в голосі говорив тато. – Коли б бодай не арештували Богдана Підгайного, він також: там у Львові ходить до школи.
– І як ще довго буде наш нарід терпіти від чужих ворогів? – зідхнула мама, яка ввесь час слухала, а не брала участи в розмові.
«Що воно таке УВО й «Сурма», що пише такі цікаві і страшні речі?» – ця думка не сходила мені з голови. Незрозумілі два слова полонили мене цілого. Я вже не прислухався до розмови, а думав про УВО й «Сурму». «Найкраще поспитати мами, – думав я. – Мама все мені пояснювала, як читала «Життя Святих», чи інші цікаві книжечки про гетьманів і славне військо запорозьке».
Ще того самого дня я не втерпів і спитав мами:

– Мамо, що це таке УВО й «Сурма»?
– Де ж це ти чув? – аж зжахнулася мама.
– Я чув, як дядько Йосип говорив татові, коли був удосвіта в нас.
– Це, дитино, така українська армія, яка веде війну з поляками й хоче зробити Україну вільною. Вони друкують газету й назвали її «Сурмою». Там багато пишуть про Україну і закликають наш нарід боротися з поляками. Та ти про це нікому ні словечком не скажи, бо як довідається поліція, то нас усіх заарештує, й будемо сидіти в тюрмі.
Мама завжди була для мене добра й тим разом задовольнила мою хлоп'ячу цікавість. Та це тільки так здавалося, Думка про армію й «Сурму» не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Та не пройшло й півроку, як я довідався більше про УВО й «Сурму».
Своє село Нивиці я дуже любив. У ньому я виростав, ходив до школи, мав своїх друзів, перед якими я міг розкрити своє серце, ділитися своїми мріями. Та це все мене не задовольняло. Думка про українську таємну армію, полонила мене повністю. Страх, як хотілося бути вояком такої армії. Це були мої найбільші задушевні мрії. Своїми мріями я ділився з моїм дальшим кревняком Мірком, сином нашого пароха о. Петра Казанівського. В нього були старші брати Тарас-Петро й Орест. Обидва вони вже були гімназистами у Львові. Одного разу ми так і вирішили, що Мірко спитається своїх братів про цю «таємну армію».
Пригадую, як Мірко переповідав зібрані відомості про підпільну (це теж було для мене нове слово) армію – Українську Військову Організацію, яку називали скорочено УВО. Члени тієї Організації були звичайними людьми, але різнилися від інших тим, що мали велике бажання боротися за волю України й готові були навіть умерти за неї. Члени таємно робили свої сходини десь по льохах під землею. Там нараджувалися – як боротися за Україну, там нібито мали робити вибухові бомби, мали свої магазини, зброю й амуніцію. Як вирішили якусь бойову акцію, забирали з таємних магазинів зброю й виходили на світ уночі, щоб ворожа поліція не бачила. Тоді роззброювали якусь поліційну станицю, палили державні скирти збіжжя, роздавали летючки й «Сурму» українським людям, де інформувалось нарід, чому і як треба боротися за волю України.
Часто таємні воїни карали смертю українських зрадників, що доносили ворожій поліції прізвища тих воїнів. Бомбами зривали залізничні мости, щоб не легко було польському війську переїжджати на українські землі для допомоги польській поліції поборювати воїнів УВО.
Під страшною присягою я все це слухав від Мірка й запевняв, що тих таємниць про УВО нікому в світі не виявлю.
– Уважай, – зазначував Мірко, – Орко казав, що коли хтось непотрібно виявляє таємниці, то про це якимось чудом зараз знають воїни УВО, й тоді велике горе.
– Присягаю, що мовчатиму, як мур, і нікому не скажу про таємниці.
– Добре, – заспокоєно говорив Мірко, – тепер тобі скажу, що Орко казав, як я буду більший, то мене теж можуть покликати до служби в таємній армії, щоб не йти на службу до польської армії.
– Мірку, а ти мене взяв би до того підпілля? – з великим страхом і побоюванням я висловив свою думку, а серце дрібно тремтіло в моїх грудях.
– Та коли б тільки мене взяли, годі я зараз і про тебе скажу!
Я увесь горів із задоволення. Цілими годинами снували ми тканину мрій про бойові акції, про великі бої і про Україну, яка буде славна й могутня, як колись за князів і гетьманів. І в Україні вже не буде польської поліції.
Від того часу я завжди думав про Орка, як про воїна таємної армії. Певно днями вчиться у школі, а по ночах ходить на бойові акції. Інакше не знав би так добре про те підпілля.
Не інакше я думав про Богдана Підгайного, сина директора нашої сільської школи, який цілий шкільний рік перебував у Львові на науці, до Нивиць приїжджав тільки на вакації. Був він майже на 10 років старший за мене і в моєму переконанні мусів бути комендантом великої частини тієї підпільної армії.
З Богданом на вакації завжди приїжджав Роман Шухевич. Це були нерозривні друзі, і про Романа я теж думав як про коменданта другої частини підпільної армії.
На вакаціях у селі Нивицях було більше студентів: Олійник, Карпинець, часто приходили панянки Кравцівні з Лопатина й їхні брати Богдан і Роман. Була не раз Ірина Хом'як, яку кликали чомусь «Пітольком». Та Богдан Підгайний і Роман Шухевич найчастіше були разом, а з ними теж можна було бачити Юрка Березинського, сина о. Березинського з села Оглядів. Ходили вони поза село в ліс, понад річкою Радославкою на часті прогулянки. Я, малий, завжди спостерігав їхні ходи і старався у своїй уяві відгадати їхню розмову про підпільну армію.
Такі в мене кружляли думки в дитячому віці. Підпілля дуже полонило мій ум. Тож я міг досхочу догадуватися про студентів, що приїжджали до Нивиць не інакше, а саме так, що це вони є тими воїнами, може й командирами підпілля. Тоді й на думку не приходило мені, що може колись у житті прийдеться з ними стрічатися і співпрацювати.
Моє життя на селі було скромне й невибагливе. Я задовольнявся малою річкою Радославкою, в якій купався з Мірком, на два роки молодшим за мене, і ловив вудкою-саморобкою плотиці, ковблики й рідко коли окуні. Ганяли ми сосновим пахучим лісом, який оточував село від сходу й заходу. На північ від села були відкриті поля й пасовиська; на південь блищала своїм срібним спокійним плесом річка, яка була чи не найкращою принадою гостей із міста Радехова і Львова. Пливла спокійно, хвиль майже не було видно. Часто була покрита широкими листками водяних білих і жовтих лілей.
Хоч ті лілеї виглядали гарно, для нас, хлопців, вони були великою перешкодою, особливо тоді, коли ми випросили в когось із старших човна й хотіли погребти річкою далі вниз поза Острів аж ген до Потоків. Гарна річка. Широкою була у своїх затоках, порослих очеретом і високим шуварем, вужчою була на закрутах, які в'юном крутилися на схід до річки Стиру.
Оце біжимо стежкою через пастівник до річки, яка виринала перед нами несподівано за горбочком. По правому її боці ріс сосновий старий гай, який скривав у своїй тіні кільканадцять хат, трішки відокремлених від села. Цей лісний кут називали Бірком. Під лісом Радославка робила більший закрут, де влітку аж роїлося від кольорових одягів купальників зі Львова, Радехова й Камінки Струмілової. Не було літа, щоб там не гостювали д-р Степан Шухевич із родиною, панство Селезінки, Маланяки з Радехова, дириґент хору зі Львова Панасюк із дружиною, проф. Калинович зі Львова з родиною й багато інших молодих студентів та панянок.
Коли було глянути вліво, то річка блищала срібною стяжкою до сходу сонця й губилася ген подалі за другим, трохи більшим сосновим гайком, який називався Острів. Зараз таки за річкою починалося село Трійця, де жив наш товариш молодих дитячих літ Петро Шишка.
Через річку до Трійці вів уже старий дерев'яний міст на грубих стовпах, що його далеко пізніше, перед другою світовою війною знесла навесні вода.
О, весною Радославка була страшна й сувора. Коли під грубий лід збиралася з розтопленого снігу вода, лід тріщав, видавав глухі постріли і нарешті коловся, великі брили льоду ставали сторчака, вода напирала із щораз більшою силою і все штовхала, що ставало на перешкоді, проти себе. Коли вже ввесь лід подався, він брилами хаотично мішався із запіненою водою й сунув своєю масою на схід, вдаряв у грубезні стовпи під мостом, коловся й далі плив. Тоді вода виступала з корита річки й заливала всі долини. Як я годі захоплювався красою сили природи! Отак коли дивився з горбочка, то не річка, а море розливалося в моїх очах. Ні сухого шувару, ні високого очерету не було видно, а лише широке-широке плесо води, яке, зрушене хвилями, мерехтіло до сонця, наче вечірня зірка. Велично і страшно було тоді. В такий час ніхто не зважувався перепливати човном. Трійця була відгороджена від Нивиць водою, під якою обидва кінці моста боролися із природною стихією. І не знати, скільки десяток років той дерев'яний міст боровся весною з навалою льодових брил. Аж прийшов час, міст не витримав, подався й поплив з водою.
Такою була красуня мого рідного села, Радославка. Влітку з річки чи не найбільше користав Роман Шухевич. Часто до схід сонця Роман стрибав з мосту в річку і плив кілометрами з водою. Його русяву голову було видно раз над водою, то знову під її хвилями. Енергійно розгинав на боки водяні лілеї і плив без перешкод та змучення. Йому у плаванні ніхто не дорівняв. Та чи тільки у плаванні?..
Тішився Роман великою повагою серед студентської молоді, як теж любили його дуже всі сільські хлопці. Я спостерігав своїм хлоп'ячим недосвідченим розумом, що в усьому Роман проводив, чи то у прогулянках, чи в забаві, чи у спортових змаганнях, або забавах. Я набирав переконання, що Роман мусить бути таки справді великим командиром підпільної армії.
Ніколи не міг я зважитися на твердження, чи в організації є старшим командиром Богдан Підгайний, чи Роман Шухевич. Тож задовольняв своє внутрішнє бажання тим, що обидва вони є старшими провідниками в тій армії. Мені так дуже хотілося, щоб Роман хоч один раз поговорив зі мною, з непомітним малим хлопцем. Я надіявся, що, може, мені теж щось розповість про таємне військо УВО й ОУН. Тоді якось ненадійно почали називати підпілля Організацією Українських Націоналістів, але чому так сталося, мені було годі розгадати. Та люди найбільше таки говорили про УВО.
Одначе Романові не було в голові зачіпати малих хлопців. А таких, як я, було більше, які не пропустили ні одної нагоди, коли Роман виводив наших «Соколів» на вигін і там проводив спортові ігри.
* * *

Одного разу моє хлоп'яче серце наповнилося смутком. Богдана Підгайного покликали до польського війська. Якщо на вакації не буде вдома Богдана, то й Роман не матиме до кого приїхати влітку. Й це мене дуже журило. Богданові мама й сестри журилися Богданом, тільки тато Богдана все потішав, що Богдан має замилування до війська, то якось дасть собі раду Не раз я чув про родинні турботи Підгайних, бо був частим, навіть непрошеним гостем у домі директора школи.
Бувало не без того, що в ході таких розмов підходила до мене Богданова сестра Марійка, щипала за щоку й казала:
– Як ти виростеш, теж будеш вояком, чи не так?
Я червонів на обличчі й потакував головою. Та не про польське військо тоді я думав, а про українське, підпільне.
На щастя, турботи родини Богдана не були довгі. Минуло всього кілька тижнів, як Богдан вернувся пішки із залізничної станції з Радехова. На руці тримав плащ, а черевики були заболочені. Таким я його бачив крізь вікно з хати. Була це несподіванка для родини. Оповідав директор моєму татові, що коли Богдан зорієнтувався, що його не взяли до офіцерської школи, не хотів бути звичайним вояком (бо прагнув здобути військове знання) й покликався на свою «скалку» в нозі нижче коліна, яка чомусь нагло почала дуже перешкоджати у виконуванні військової служби, й у висліді – був звільнений із війська.


2. ДИТЯЧІ МРІЇ
Не було дня, ні ночі, щоб люди не говорили про арештування польською поліцією нових осіб. На село часто приїжджала поліція, все за чимось шукала, декого арештувала й відвозила до міста. То знову писали газети про політичні судові процеси у Львові, у висліді яких підсудні українські воїни підпільної організації ОУН отримували тяжкі вироки позбавлення волі, а то й часто кару смерти через повішення.
Я жадібно ловив кожну вістку про таємничі підпали державних скирт, про сутички підпільних воїнів із польською поліцією. Назва УВО чи ОУН була страшна й таємнича, а одночасно стала для мене дуже притягаюча й рідна. Мені здавалося, що я справді є одним з тих таємничих воїнів, які не дають спокою окупантові.
Чим більше ходило чуток про бойові акції УВО й ОУН, тим більше росло моє бажання стати дійсним вояком підпілля, членом ОУН, дарма, що за це слово польський суд карав десятками років тяжкого ув'язнення. Тільки одна турбота мене мучила: як дістатися до тієї таємної організації?
Одного разу мені вдалося підглянути, як старший брат Іван, окриваючись, читав якусь газету. Від тієї хвилини я брата не спускав із своїх очей, хоч вдавав, що зайнятий своїми шкільними книжками. В його руках був у кількоро складений друкований папір, з якого брат щось вичитував. Опісля він обережно всунув той папір до кишені і вийшов до комори, а потім пішов поратися коло коней.
Я більше серцем відчував, що в коморі брат сховав щось таємного, бо чому так скривався при читанні? Я не помилився. З тяжким трудом мені вдалося знайти схованку між полицею і стіною, з якої я витягнув складену вчетверо газету, друковану на тоненькому папері й, розгорнувши – побачив напис чорними великими буквами «СУРМА». Серце моє захвилювалось, душа раділа, наче б я знайшов великий казковий скарб.
Коли брат поїхав у поле, я знайшов догідний час і побіжно прочитував новини із «Сурми», де одверто писалося про людей, що їх арештувала поліція, і яким закидали на суді, за що вони боролися, й т. п.
Я був неспроможний спокійно читати таємну газету. Руки дрижали, й мені здавалося, що мене підглядають скрито воїни УВО, то знову, що поліційні аґенти мене арештують. Я скоро поклав на місце «Сурму» і тоді щойно свобідніше віддихав. Багато разів я передумував над тим, що було писане в «Сурмі». Мені здавалося, що я вже є наполовину втаємничений у підпільну дію і що мушу добре вважати, щоб себе не зрадити. Мені теж здавалося, що на мене чигає небезпека, й чим більше тремтіло моє серце, тим більше манила до себе УВО.

3. НОВИЙ ДРУГ
Час минав. Приходили події, які я інакше почав оцінювати, як тоді, коли ще був малим хлопцем. Змінилися умови мого життя. Я став на працю в Повітовому Союзі Кооператив у Радехові.
Місто, чужі люди, – все це виглядало мені іншим світом. Я мав єдиного друга в місті з дитячих літ, яким був Мільонко Басюк і який мене познайомив зі Славком Бігуном і Романом Левицьким, дещо молодшим за нас. Це вони мене впровадили в умови міського життя, це були ті друзі, з якими я міг ділитися тайнами моєї душі. Разом ми говорили про ОУН, яка заступила слово УВО. Жоден із нас не був членом таємної організації, і самі ми не знали, як до неї вступити. Але часто ми докладно обговорювали звідомлення з «Нового Часу» про політичні судові процеси і про відсутніх, які в більшості трималися по-геройському й перед поліцією не заломилися. Такі герої нам дуже імпонували, й ми мріяли їх побачити колись у житті.
Несподівано для мене на працю до Союзу поступив Євген Віюра із Сокальщини, який був старший за мене на три роки. Він уже був по гімназійній матурі. Високий, сильно збудований шатен із сірими очима. Замешкав в одній кімнаті зі мною. Він, як і я, не мав нікого з рідних у Радехові. Ми для себе були господині й куховарки. Самі варили кавалерський чай, смажили яєшню й випивали спільно молоко, яке мені приносила пані Ференс.
Спільна праця в Союзі та спільна доля нас скоро подружили.
Не раз я з нетерпеливістю чекав вечірніх годин, коли ми після праці замикали нашу кімнату, приналежну до Союзу, тяжкими сталевими віконницями й із приємністю обговорювали всі актуальні політичні події. Найбільше нас цікавили політичні судові процеси ОУН, бойові акції, арештування людей і т. п.
Я звичайно заходився коло вечері, яка найчастіше складалася з чаю й пісної булки чи житнього хліба. Рідко коли ми позволили собі на таку розкіш, як масло або шинка. Не раз я смажив яєшню з побитих яєць, які казав наш директор Антін Маланяк задармо брати з магазину, поки свіжі. В таких випадках це вже був «пир», не вечеря. Це все ми робили на мініятюрній спиртовій кухонці в діяметрі на 6 сантиметрів, т. зв. «ліліпуті». В тому часі Євген проходжувався з кута в кут і виводив свої філософічні міркування та приходив усе до корисних висновків для ОУН.
– Тільки щоб увесь нарід одностайно став до боротьби, то 6ез танків і літаків розбили б ми польського окупанта й загнали б ген аж: за ріку Вислу, як колись гнав їх великий гетьман Хмельницький, – у задумі говорив Євген.
– А де візьмемо зброї, щоб успішно розбити озброєну польську армію? – питав я його.
– Сила духу й волі, – продовжував Євген, – це наймогутніша зброя. Подумай, коли б стали до бою мільйони, то вся зброя, яку має на наших землях ворог, могла б дістатися в наші руки в перших днях революції. Ундисти й опортуністи роблять закид нам, націоналістам, що ми, мовляв, із мотикою на сонце вибираємося. За їх думкою виходило б, що ми ніколи не виграєм революції. Це говорять слабодухи, які не вірять у свої сили, в сили народу, й вони за своєю духовістю не здібні стати до великого чину. Вони не вірять, що з одним обрізом можна здобути поліційну станицю з чотирма крісами й амуніцією, а далі до рук попаде цілий арсенал зброї. Коли б нарід дозрів до революції, то, кажу тобі, перед нею не встоялась би жодна ворожа армія на українських землях.
– То значить, Євгене, що треба наперед нарід приготувати до революції, але як це зробити?
– Бойовими акціями ОУН – впливає на психіку людей, які починають розуміти сенс революції і горять запалом боротьби з ворогом. У лави революційної боротьби стають нові покоління, які виховуються на традиції героїчної боротьби, й вони приспішать революційний процес.
– Скажи, Євгене, як можна стати членом ОУН?
Євген зупинився в половині кроку, обернувся й повільною ходою підійшов до мене. Його сірі очі пильно стежили за моїм зором, а кутики його уст ледь-ледь зраджували усмішку.
– А ти дуже хотів би стати членом ОУН?
Моє серце спішно почало битися, і я зрозумів, що від відповіді може залежати моя майбутність, що може здійснитися моя мрія, плекана в серці від дитинства.
– Я хотів би дуже, – і мій голос заломався наче б із страху, що Євген визнає мене за нездібного до ОУН.
– Дурненький ти ще, Богдане. Стати членом ОУН не є легко. Треба наперед бути готовим вмерти, а опісля вже стати членом. Це шлях тяжкий і небезпечний. Тортури, тюрма і смерть чигають на члена на кожному кроці, Щоб це все витримати й не заломитися в руках ворога, треба мати не абиякий характер і передовсім сильну волю. Бачиш, я і старший, сильно збудований, а до ОУН увійти боюся, не знаю, чи витримав би твердий шлях, чи витримав би тортури й не зрадив друзів.
– Думаєш, якби затиснув зуби в часі тортур і свято постановив мовчати, хоч би забили, чи це таки не можливо зробити?
– В тому і вся справа, щоб бути готовим умерти, а не зрадити. А чи ти свідомий цього?
– Я так і не раз над тим думав, не раз аж горю бажанням зробити щось корисного для української справи, навіть, щоб ризикувати життям.
– Цікаво говориш.
Євген узяв готовий гарячий чай та сів при столі. Але він змінив тему розмови і все одно не дав мені жодної надії, що я зможу зблизитися до ОУН.
«Цікаво, чи Євген справді не є членом ОУН, чи боїться мене», – товклася думка в голові.

4. СТРІЧА З ІВАНОМ КЛИМОВИМ
Це сталося влітку 1933 р. В Союзі не було великого руху, бо був «огірковий» сезон або переднівок. І той час люди менше мали грошей, а більше голодували.
 
Наші Друзі: Новини Львова