Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Кобзарськими cтежинами

Переглядів: 39695
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
— Далi поєднується гра лiвою i правою рукою, добиває-мося чiткого i ритмiчного звучання басiв i пристрункiв.
Михайло Миколайович поправив бандуру на колiнах i за-грав, заспiвав. Полинула пiсня “Ой за гаєм, гаєм!”, потiм “Взяв би я бандуру”, “Про Морозенка”. Хлопцi слухали, затаму-вавши подих. Пiдiйшла дружина — слухала вся сiм’я!
— А тепер попробуйте Ви, — запропонував батько, пере-даючи старшому синовi iнструмент. I Орест пробував, на слух пiдбирав мелодiю. — I я, i я хочу! — потягнувся до бандури i молодший син Тарас.
…Так ми вперше побачили бандуру, взяли її в руки i по-любили назавжди, — згадує Орест. — Зумiв батько з першо¬го дня прищепити менi велику любов до цього iнструменту i я вирiшив стати бандуристом.
При Львiвськiй СШ № 34, де почав вчитися Орест Баран, дiяла в цей час музична студiя, яку вела Галина Iванiвна Галь-чак. На науку до неї записали малого Ореста.
— Спершу було нелегко, — згадує Орест. — Бандури були Чернiгiвської фабрики музичних iнструментiв, дуже великi за розмiром та важкi (бандур для дiтей тодi ще фабрика не випускала). I я не мiг нiяк її довго держати на колiнах. Не помагав i пiдставлений пiд ноги стiлець, спецiально виготов-лений для мене батьком. Та згодом все якось владналось, а я пiдрiс i привик.
Незабаром при школi дiяв вже дитячий ансамбль банду-ристiв, в складi якого на рiзних шкiльних урочистих заходах виступав i Орест Баран.
В 1970 році пiсля закiнчення восьмого класу загальноос-вiтньої школи i музичної студiї при нiй, Орест поступив у Львiвське музичне училище, яке успiшно закiнчив в 1974 році по класу бандури В. Є. Герасименка i в цьому ж роцi поступив у Львiвську державну консерваторiю iм. М. Лисенка.
На цей час Орест вже був сформованим бандуристом з певним досвiдом виступу в рiзних концертних програмах i в складi ансамблю музичного училища, i в складi капели банду-ристiв “Дiброва”, якою керував батько, i в складi родинного ансамблю, де крiм нього i батька виступав ще i брат Тарас, який теж опанував гру i на бандурi, і на сопiлцi, і на цим¬балах.
— Великий вплив на формування мого кобзарського свi-тогляду, — розповiдає Орест, — мала моя зустрiч з вiдомим народним кобзарем Євгеном Олександровичем Адамцевичем. Вперше я побачив цього кобзаря в 1969 роцi, коли Адамцевич приїхав до Львова i батько запросив його у гостi до нас у хату. I ось я нетерпеливо став ждати, як кобзар почне грати. З розповiдей я знав Адамцевича як прекрасного музику i iмпро-вiзатора, який вiдмiнно володiє технiкою гри на бандурi. Нiяк не мiг уявити, як це кобзар, незряча людина, зможе чiтко i вправно заграти на сучаснiй бандурi.
Перед тим, на одному iз прилюдних виступiв у Львовi, я слухав кобзаря Георгiя Кириловича Ткаченка iз Києва. Тка-ченко грав на досить примiтивнiй давнього типу кобзi, звуки якої були не дуже сильнi, та й голос у виконавця був не дуже дзвiнкий, та все ж велика експресiя i задушевнiсть виконува-них ним творiв полонили мене до краю. Але ж Ткаченко був зрячим. А тепер передi мною сидiв незрячий кобзар, на колi-нах якого красувалась велика сучасна бандура, випуску Чер-нiгiвської фабрики музичних iнструментiв та ще з додатковою приставкою для головки (змайстрованою самим кобзарем) та додатковими басами. I тому, коли полились звуки бандури, якою вправно орудував кобзар, коли зазвучав його голос, пов-ний свiжостi, чiткостi i в той же час нiжностi, — я був вра-жений до краю.
Вражало, що iнструмент Адамцевича був дуже добре на-строєний. Кобзар нiкому не давав до рук свого iнструмента, берiг його i тiльки сам дуже старанно його пiдстроював. Висока технiка гри не сковувала кобзаря, iнструментом вiн володiв бездоганно i це дозволяло кобзаревi придiляти велику увагу мелiзмам та iншим нюансам супроводу, зосередитись над вдумливою iнтерпретацiєю виконуваного твору. Гра i спiв кобзаря були емоцiйними, повними експресiї. Зустрiчаю¬чись з багатьма визначними кобзарями України, Євген Олек-сандрович ввiбрав у себе величезний заряд розмаїтих вико-навських можливостей. Все це створювало особливий вплив на всiх слухачiв, якi посвячували свою долю кобзарськiй справi.
Ще студентом консерваторiї Орест Михайлович Баран в 1977 році брав участь у Республiканському конкурсi виконав-цiв на народних iнструментах. А в 1978 році приймав участь у Всесоюзному конкурсi виконавцiв на народних iнструментах в Черкасах (присвяченому Мiжнародному фестивалю молодi i студентiв на Кубi), де разом з братом Тарасом став лауреатом.
Закiнчивши в 1979 році консерваторiю по класу в. о. проф. В. Є. Герасименка, О. Баран став працювати солiстом-банду-ристом Львiвської державної фiлармонiї. А в час незалежності України, в 1998 році став її директором.
В репертуарi молодого здiбного виконавця, який надає пе-ревагу iнструментальнiй музицi, багато обробок українських народних пiсень, творiв класикiв i сучасних українських ком-позиторiв. Виконує i думи “Смерть козака бандуриста”, “Кров людськая — не водиця”, працює над вивченням нових дум та збагаченням свого репертуару iншими новими твора¬ми. Часто виступає в родинному тріо бандуристів “Жайво¬ри”, разом з батьком Михайлом і братом Тарасом.
Любов до кобзи-бандури, прищеплена батьком ще в дитя¬чi роки, залишилась назавжди.





КОБЗАР IЗ БРОДIВ
(МИХАЙЛО КАРПЮК)

Йшов обласний огляд-конкурс бандуристiв “Грай, моя бандуро!”, присвячений 180 -рiччю вiд дня народження Тара-са Шевченка. Один за одним виходили на сцену Львiвського центру народної творчостi бандуристи. I ось настала черга виступу одного iз найстарших учасникiв огляду кобзаря-бандуриста Михайла Карпюка. Виконавець статечно вийшов на сцену, вигiдно вмостився зi своєю бандурою на стiльцi i полилась в зал чудова мелодiя твору “Дума Мазепи”, перей-нята вiд кобзаря iз Днiпропетровщини Федора Закори. Пiд срiбний передзвiн бандури спiвець веде розповiдь про роз-думи гетьмана Iвана Мазепи над долею України. Завмер зал i вже над долею Батькiвщини задумались слухачi, зачарованi виступом кобзаря. А вiн, закiнчивши перший повчальний твiр, як i годиться, звернув на веселу сторону традицiйного кобзарського репертуару i зал заполонила вже iнша, жартiв-лива народна пiсня…
Прискiпливе авторитетне жюрi конкурсу високо оцiнило виступ ветерана, Михайло Карпюк став лауреатом конкурсу. Але мало хто тодi знав, який тернистий та складний шлях довелось пройти цiй цiкавiй вдумливiй людинi, багатiй вели-кою любов’ю до рiдної пiснi, до України.
…Народився Михайло Кiндратович Карпюк пiд спiв соло-в’їв та кування зозулi 8 червня 1925 року в мальовничому зе-леному хуторi Лебединка, тепер Дубнiвського р-ну Рiвненської обл. Воєнне лихолiття та змiни окупацiйних режимiв не спри¬яли регулярному шкiльному навчанню, тому юнак доповню¬вав освiтянськi прогалини сам. Вiн став спiворганiзатором i активним учасником юнацького гуртка, який займався само¬освiтою та вивченням iсторiї України.
В 1941 роцi Михайло деякий час вчився в Дубнiнськiй ґiмназiї, але нiмецькi окупанти робили облави на українську молодь, забираючи на примусовi роботи до Рейху, i тому Карпюк був змушений покинути навчання.
Михайло починає вивчати бухгалтерську справу i працює в українськiй кооперативi. Вже в цей час вiн був прихильни¬ком ОУН i далi стає районним референтом Дубнiвської юна¬цької сiтки ОУН, а згодом стає членом цієї організації. Нiмцi довiдались про дiяльнiсть ОУН i влаштували масовi облави та арешти. Михайлу вдалось сховатися i перейти в пiдпiлля. В 1948 роцi вiн пройшов вишкiл польового зв’язку i, повер-нувшись з вишколу, був призначений кущовим господарчим. Деякий час боровся в лавах УПА, воюючи разом з братом в полку Ясеня, брав участь в боях. Пiд Славутою полк Ясеня потерпiв поразку, брат захворiв на тиф i помер, а Михайло став далi працювати господарчим куща.

В 1945 роцi Михайло попав на засiдку i був арештований енкаведистами. Почались допити, тортури, суд. Вирок суду був суворий: смертна кара — розстрiл, який згодом був замi-нений на 20 рокiв каторги. А потiм каторга i заслання на Воркутi…
…Нестерпними ставали сiрi страшнi днi у Воркутинському таборi, важка виснажлива каторжна праця в шахтах валила з нiг. Несамовитою ставала туга за рiдною землею, народною пiснею, яку ще змалку полюбив Михайло Карпюк. Ще малим хлопцем дуже хотiв навчитися грати на якомусь iнструментi i батько купив йому спершу балалайку, а згодом i гiтару, гру на яких вiн швидко опанував. А коли в 1941 роцi вперше по¬чув виступ капели бандуристiв iз Луцька, постановив навчи¬тися грати i на бандурi. Та не довелось… Тепер вiн щоденно, разом iз iншими каторжанами, приречений слухати лише гавкiт сторожових собак, прокляту лайку наглядачiв…
…Мов в сонному туманi минули 1945–1949 роки. Настало лiто незабутнього 1950 року. Якось iдучи з бригадою катор-жан на вахту до працi, Михайло раптом почув дивнi звуки, якi давно глибоко запали йому в душу. Так, вiн не помилявся, — звучала бандура! Хлопець зупинився i нiяк не мiг зрозумi¬ти, звiдки тут, у далекiй каторжнiй лагернiй зонi могла, взя¬тись така рiдна його серцю вимрiяна бандура?! Але часу для роздумiв не було i Михайло побiг туди, звiдки лунала неголос¬на пiсня пiд мелодiйний передзвiн кобзи-бандури. I, о щастя! В холодочку, за бараком каторжан, оточений юрбою здиво¬ваних в’язнів, сидiв кобзар! Справжнiсiнький, рокiв пiд п’ят¬десять, сидiв на колодi, невимушено перебираючи струни бан¬дури, грав i спiвав. Мов заворожений стояв Михайло! А коли кобзар закiнчив пiсню, попросив його заграти “Реве та стогне Днiпр широкий!”. I кобзар заграв, заспiвав. Безмежно схви¬льований Карпюк в поспiху (його чекала бригада) спитав спiвця: — “Де менi Вас шукати завтра, щоб послухати ще?”. Кобзар глянув в палаючi очi юнака i промовив: — “Он в цьому барацi, спитаєш Закору, так мене звати!”.
Наступного дня Карпюк вiднайшов в барацi недавно при-булого в їхнiй табір каторжанина Федора Семеновича Закору i признався, що давно мрiє навчитися грати на бандурi. Закора не тiльки пообiцяв навчити його кобзарському ремеслу, але й негайно почав науку, а трохи згодом, з допомогою столяра-каторжанина iз Львiвщини Степана Склярука виготовив для Михайла i першу бандуру. Нашвидкоруч, в табірних умовах виготовлена бандура не була досконалою, та все ж хлопець мав тепер власний iнструмент, на якому набув необхiдної тех-нiки гри. Михайло став грати-спiвати каторжанам, а бандура, про яку так мрiяв, стала супутницею його життя.
Через деякий час Федiр Закора, радiючи успiхам Михайла, подарував йому свою стареньку, але дуже милозвучну (виго-товлену ще в попередньому таборi) бандуру, а собi змайстру-вав нову, бiльш досконалу. Тепер вже обдарований кобзар-учитель i кмiтливий бандурист-учень сходились десь в барацi i давали разом цiлi невеликi концерти. Якось пiсля одного iз таких виступiв перед каторжанами Закора сказав Михайловi: — “Що ж! Все, що я мiг, я тобi передав, бачу, що далi ти вже сам будеш вдосконалювати свою майстернiсть, бо по-справж-ньому любиш бандуру!”.
Славнi кобзарськi пiснi, виконуванi Закорою та Карпю¬ком, приваблювали все бiльше каторжан, що не сподобалось табірному начальству, i їх незабаром розлучили.
…В 1960 роцi, вiдбувши 15 рокiв каторги, Михайло Кар-пюк покинув нарештi Воркуту, жив i працював деякий час у Донбасi, а в 1990 роцi переїхав на проживання в м. Броди на Львiвщинi.
Повернувшись в Україну, Карпюк вiднайшов свого вчите-ля-кобзаря, який пiсля каторги жив в Днiпропетровську. При-ємно було зустрiтись пiсля довгих рокiв розлуки. Закора постарiв, тепер вiн глибоко вивчав Святе Письмо i майже виключно перейшов на виконання творiв релiгiйного змiсту, гарно спiвав псалми та канти (якi завжди входили до тради-цiйного репертуару українських народних кобзарiв), але з нагоди зустрiчi з Михайлом, знову заграли разом i навiть вшкварили гопака. Послухати гру кобзарiв поприходили й сусiди.
Немає вже в живих Федора Закори, який змайстрував кiльканадцять добрих бандур, став вiдомим кобзарем. Вiн помер в 70-х роках, похований в Днiпропетровську.
А Михайло Кiндратович Карпюк — тепер пенсiонер, i нарештi може бiльше часу присвятити кобзарськiй справi. Вiн придбав бандуру “Львiв’янка”, а згодом i бандуру Чернiгiв-ської фабрики музичних iнструментiв. Але добрими словами згадує i свої першi бандури роботи Федора Закори.
В репертуарi М. Карпюка — бiля 300 творiв. В основному — це українськi народнi пiснi. Серед них: “Ой попливи, вутко”, “Не спiвайте, пiвнi”, “Тихо, тихо Дунай воду несе”, “Гаю, гаю зелен-розмаю”, “Та забiлiли снiги”, пiснi на слова Тараса Шевченка, цiкава “Дума Мазепи”, твори сучасних композиторiв.
…З радiсним хвилюванням сприйняв Михайло Карпюк проголошення незележностi України, за яке боровся i про яке мрiяв все життя. Тепер вiн може активно сприяти вiдроджен-ню i розвитку рiдної культури. Бере в руки бандуру i частує пiснями людей добрих. А люди радо слухають, i схвильовані щиро дякують кобзаревi iз Бродів за пiснi, i за чесно прожитi важкi для нього i України роки.

КОБЗАР УГОРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ
(ЛАЙОШ МОЛНАР)

Серед кобзарiв і бандуристiв Львiвщини великою попу-лярнiстю в останнi роки користується Лайош Молнар. Вихо-дець iз Закарпаття, вiн часто грає-спiває пiд акомпанемент своєї бандури не тiльки на Львiвщинi, але й далеко за її ме-жами.
…Народився Лайош Людвигович Молнар 22 травня 1954 року в селi Гетєн Берегiвського району Закарпатської областi. В дитинствi втратив зiр, вчився в спецшколi-iнтернатi для слi-пих в Мукачевi, яку закiнчив в 1970 році. В 1970–1974 роках працював на пiдприємствах системи Українського товариства слiпих (УТОС) в Мукачевi.
В 1974 році переїхав до міста Олександрiя Кiровоградської області i поступив в Олександрiйське культосвiтнє училище, яке закiнчив в 1976 році по класу баяна. Деякий час не працю¬вав, а в 1981 році переїхав до Червонограду Львiвської облас¬тi, де став працювати в Будинку культури мiста Соснiвка акомпанiатором.
В 1983 році почув виступ кобзаря Юрiя Данилiва i пiд впливом почутого вирiшив вчитися грати на бандурi. Почав їздити до Львова на науку до Юрiя Данилiва, а в 1989 році поступив до народної капели бандуристiв УТОС “Карпати”, створеної ще ранiше Ю. Данилiвим, в якiй виступає i тепер.
Виступає Л. Молнар i як солiст-бандурист. Його репер¬туар — цiкавий i розмаїтий. Багато спiлкується з iншими кобзарями i бандуристами, переймає у них окремi пісні, хоч має i власнi твори та обробки. В його репертуарi iсторичнi пiснi: “Про Морозенка”, яку перейняв у київського кобзаря П. Супруна, “Прийшов указ” (в обробцi Г. Китастого), “Про Аскольда i Дира” — з репертуару Ф. Жарка та iншi.
Вiд кобзаря П. Супруна перейняв вiн народну пiсню “Вiє вiтер, вiє буйний”, вiд свого вчителя пан-отця Юрiя Данилiва

— народну пiсню “Та не жур мене, моя мати” (в обробцi Юрiя Сiнгалевича), а вiд iнших кобзарiв — жартiвливу “Як ходив я до панянки” з репертуару кобзаря Є. Адамцевича. Має в репертуарi лемкiвськi (“Горами, долами”, “Моя мила кудри, кудри…”) та стрiлецькi пiснi (“Йде сiчове вiйсько” — муз. i слова Трильовського, “Завтра в далеку дорогу”, “Про Крути” — слова О. Шведа та iншi). Виконує “Думу про козацькi могили” А. Кос-Анатольського, твори М. Литвина (на слова В. Симоненка), “Там у ставу” О. Бердника, “Україно моя” Г. Китастого “Виший, виший кохана менi” та iнших композиторiв. В його репертуарi — також багато пiсень на слова Т. Шевченка.

Лайош Молнар — учасник багатьох кобзарських сходин, нарад та фестивалiв. На останнiй великiй радi кобзарiв, яка вiдбулась в сiчнi 1996 року, його обрано дiйсним членом Все-української спiлки кобзарiв.
Він часто виступає і самотужки, і в дуеті з дружиною Тетя-ною Фроловою, поетесою, також незрячою, в доробку якої вже три збірки власних поезій. Молнар підготував до видання збірку своїх музичних творів.
…Я часто включаю Л. Молнара до своїх виступів. Його розмаїтий кобзарський репертуар дає мені можливість добре ілюструвати мої лекції-концерти з історії кобзарського мис-тецтва. Аудиторії різного типу охоче слухають і мої розповіді про кобзарів і про гру та спів незрячого сучасного кобзаря угорського походження Лайоша Молнара.


КОБЗАР У СОЛОМ’ЯНОМУ БРИЛI
(МИХАЙЛО КОВАЛЬ)

У травні 1996 року у Львовi відбувся Фестиваль кобзарсь-кого мистецтва iменi Юрiя Сiнгалевича. Окрiм заключного концерту в театрi iм. Марiї Заньковецької, кобзарi виступали кiлька днiв в музею iм. Соломiї Крушельницької, в установах, у скверах мiста. Серед запрошених з iнших областей кобзарiв чи не найбiльшою популярнiстю користувався кобзар iз Чер-кащини Михайло Коваль, який був не тiльки окрасою за-ключного концерту в театрi, але й блискуче виступав в музею та в Мiськiй полiклiнiцi, що на вулицi iм. Виговського. Захо-плювався його виступами тодi i я.
Я почув вперше гру i спiв цього кобзаря на кобзарському святi “Дзвени, бандуро, в козацькiм краю” в Днiпропетровську. Кобзарi розсипались були тодi по широкому майданi, грали-спiвали в скверах мiста, на вулицях. Їх обступали перехожi i довго не вiдходили. В невеликих перервах слухачi пiдкликали iнших:
— Пiдходьте послухати кобзаря в солом’яному брилi!!! Враження — неповторне, не пожалкуєте!
I люди йшли, слухали, захоплювались, дякували. Пiдi¬йшов тодi i я. Вже сам зовнiшнiй вигляд приваблював. Спо¬кiйне благородне обличчя, сяючi добром очi, скромнi по на¬родному плеканi вуса, небагата, але вмiло i гарно вишита со¬рочка, бiлi полотнянi штани та неповторний солом’яний бриль на головi, вражали своєю колоритнiстю i гармонiєю. А вмiло пiдiбраний i мистецьки поданий репертуар пiд звуки старо¬винної, простої за будовою i гарної з вигляду бандури, зача¬ровував. Заполонив тодi кобзар в солом’яному брилi i мене!
…Михайло Дмитрович Коваль народився 21 листопада 1948 року в селi Великий Хутiр, Драбiвського р-ну на Черка-щинi. З дитячих рокiв любив спiвати, брав участь в гуртках самодiяльностi, навчився грати на гiтарi, гармошцi. Хотiв ста-ти артистом, поступав навiть в Театральний iнститут, але не склав іспитів i став працювати на цегельному заводi та заочно вчитися в Черкаському iнженерно-будiвельному iнститутi.
Якось почув Михайло по радiо виступ кобзаря i захопився кобзарським мистецтвом. А в 1967 році при Будинку вчителя в Черкасах органiзувалась капела бандуристiв. Михайло зголо¬сився туди, йому дали бандуру, гру на нiй освоїв дуже швидко i скоро вже виступав на першому свому концертi, як бан¬дурист, виконуючи пiсню “Ой ходив чумак сім лiт до Дону!”.
Далi пiшов служити в армiю, заочне навчання мусив при-пинити. А пiсля служби в армiї вчився в Київському iнститутi iноземних мов. На II курсi знайшов собi старовинну бандуру i став на нiй грати, виступати на концертах. Багато почерпнув вiд керiвника ансамблю Миколи Попова, решту досягав само-тужки.
Навчаючись в iнститутi, мав неприємностi, бо 22 травня 1974 року поклав квiти до пам’ятника Тараса Шевченка. По-грожували навiть виключенням з iнституту.
Пiсля закiнчення iнституту працює в Драбiвськiй школi, викладає музику, спiви та iноземну мову. Часто виступає i в рiдному селi, i далеко за його межами. Вiн — учасник бага-тьох сходин кобзарiв i кобзарських свят та фестивалiв. Дiйс-ний член Всеукраїнської спiлки кобзарiв.
Репертуар кобзаря — багатий та розмаїтий. Виконує думи: “Про смерть козака–бандуриста”, “Про Марусю Богуслав¬ку”, “Про Олексiя–поповича Пирятинського”, “Невольни¬цький плач”, “Про трьох братiв Самарських”, псалми: “Про Олексiя Божого чоловiка”, “По горам, горам сам Господь ходить” (про грiшникiв), та iншi. Знає багато пiсень на слова Тараса Шевченка, iсторичних, козацьких, чумацьких, лiрич¬них пiсень. Деякi iз них дуже рiдкiснi i цiкавi.
Має власнi твори: “Моя Україно!” (на слова М. Шамрая), “Полон” (слова Є. Драч), “На Чорнобиль журавлi летiли” (слова Д. Павличка), “Кавказ” (слова Т. Шевченка) та iншi.
Але найбiльше схвилювала мене нова пiсня Коваля “Яни-чари”, яку вiн виконував на Фестивалi у Львовi. Цiкава i iсторiя створення цiєї пiснi. Ось як це було.
Якось, повертаючись з концертного виступу в Києвi, коб-зар з бандурою на плечах та в своєму солом’яному брилi звернув на себе увагу киян i вони попросили кобзаря заграти. Михайло присiв на Узвозi i заграв, заспiвав. Надiйшли якiсь кореспонденти, зацокали фотоапарати. А через деякий час, вже в рiдному селi, показали Михайлу Ковалю газету “Аргу-менты и факты” з фотографiєю кобзаря, що грає на фонi яки-хось розвалин в Києвi та коментарем-фальшивкою. Корес-пондент-яничар з українським прiзвищем жалiвся “сусiдам”, нарiкаючи на те, як бiдно живеться в Українi нещасним коб-зарям та усiм людям…
Обуренню кобзаря не було меж. Вiн не спав всю нiч. А вранці вже народилась його пiсня “Яничари”.
Є в цiй пiснi такi слова:
...Вiки пролiтали, шляхи заростали,
Де котились вражi хмари.
Тiльки не пропали у моєму краї
Яничари, яничари.
На Вкраїни волю скреготять зубами,
Радi, як негоди й чвари.
Служать, як собаки, московському пану
Яничари, яничари.
Чи такi солодкi – чужi недогризки,
Чи дзвiнкi чужi таляри?
Рiд свiй пригадайте, Матiр не вбивайте,
Яничари, яничари!

…Прощаючись з Михайлом, я звернув увагу на його капе-люх i завважив, що це новий гарний солом’яний бриль, але не цей, в якому я бачив його в Днiпропетровську.
— Попереднi брилi довелось подарувати, — прокоменту-вав кобзар, — дуже вже вони подобались i старим, i малим.
— А де ж Ви їх дiстаєте, такi гарнi брилi?! — запитав я.
— А я сам їх i виготовляю, та й дiток в школi, де працюю, навчаю як їх виплiтати. А кобзарський фестиваль Ви чудово органiзували. Отож i Вам я дарую цього бриля на згадку!
…На почесному мiсцi висить в мене вдома солом’яний бриль, який нагадує про подаровану радiсть спiлкування з чудовою людиною, одним iз найкращих сучасних кобзарiв України — Михайлом Ковалем iз Великого Хутора, що на Черкащинi.



ДОЛЯ БАНДУРИСТКИ, ЯКУ Я РОЗШУКУВАВ
(ГАННА БІЛОГУБ-ВЕРНИГІР)

Кобзарi й бандуристи, з якими менi доводилось спілкува-тися, часто згадували, що в мiжвоєнний час (пiсля Першої свiтової вiйни) на Волинi славилась своїми виступами банду-ристка Ганна Бiлогуб, одна iз перших бандуристок України. Менi дуже хотiлось довiдатись значно бiльше про цiкаву осо-бу, вiднайти її, прослiдкувати й описати її життєвий шлях. Та на жаль вiдомостi про неї обривались в час завiрюхи Другої свiтової вiйни i нiхто iз опитуваних мною не мiг нiчого повi-домити про її дальшу долю. Якось, хтось iз кобзарського то-вариства подав менi адресу когось iз Тернопiльщини, хто мiг би мати вiдомостi про бандуристку, а, можливо, й передати мого листа самій Ганнi Бiлогуб. Я зразу скористався цiєю порадою i в 1970 році написав вiдповiдного листа. Я довго чекав, але так жодної вiдповiдi на листа, нi нових вiдомостей про Ганну Бiлогуб не одержав.

У цей час доброю славою почала користуватися капела бандуристiв iз Струсова i я, збираючи матерiали до задуманого мною “Словника-довiдника народних музик України”, напи¬сав листи керiвникам Струсiвської капели, — просив надiсла¬ти менi короткi творчi бiографiї керiвника, засновникiв та кращих бандуристiв капели. Незабаром я одержав короткi бiографiї керiвникiв та видатнiших учасникiв капели, зокре¬ма: I. Пухальського, В. Обухiвського, братiв Кравчукiв, А. За¬ячкiвського. Дивувало тiльки це, що нiхто не вказував в кого вчились грати на бандурi. Я написав черговi листи, в яких просив подати прiзвища своїх перших вчителiв гри на бандурi та деякi додатковi вiдомостi. Одержав листи–вiдповiдi з до¬повнюючими вiдомостями, але нiхто знову не вказав хто був першим їхнiм вчителем.
…Минав час. В 1995 році була офiцiйно зареєстрована Все¬українська спiлка кобзарiв та мене обрано головою Львiв-ського осередку спiлки.
Мені подзвонила п. Ольга Ерн iз новоутвореного товари-ства “Шляхетний чин” i повiдомила, що має цiкавi матерiали про одну iз бандуристок Галичини (якi просили передати в музей) i просить мене прийти проглянути цi матерiали, поки вона передасть їх по призначенню.
Яке ж було моє здивування, коли я, негайно прибувши до п. О.Ерн, побачив перед собою пакет з документами Ганни Вернигiр-Бiлогуб, а серед iнших i мого листа, писаного до неї ще в 1970 році З переглянутих документiв я довiдався про життєвий шлях i важку долю мужньої i славної дочки україн-ського народу.
…Народилася Ганна Сергiївна Бiлогуб-Вернигiр 24 серпня 1900 року в Перемишлi. Була дружиною полковника армiї Си-мона Петлюри — Дмитра Бiлогуба, родом з Полтавщини, який деякий час був ад’ютантом С. Петлюри. В час розпаду УНР сiм’я опинилася в таборi iнтернованих у м. Вадовицi бiля Кракова. У таборi народилася дочка Iрина-Орися (18. 05. 1921) а згодом i син Юрiй.
У 30-i роки сiм’я жила в Перемишлi, вiдтак у Луцьку. Дмитро Бiлогуб працював у Центросоюзi, а Ганна Сергiївна вчителькою i директором Луцької української ґiмназiї iм. Лесi Українки.
Ганна Бiлогуб в 30-40-х роках була вiдома як одна iз пер-ших жiнок-бандуристок в Захiднiй Українi, концертувала на Волинi та Галичинi. Її виконавською майстернiстю захоплюва-лись навiть такi визначнi особистостi як М. Руданський, О. Цiпановська, Д. Котко, Ф. Колесса, Мстислав Скрипник (згодом патрiарх України) та iншi. Ф. Колесса подарував їй збiрник народних дум з автографом та написом “Першiй жiн-цi-бандуристцi”, який донька Ганни Iрина-Орися незадовго до своєї смертi подарувала письменнику бандуристу Iвану Немировичу.
В 1936 році Г. Бiлогуб була активiсткою Союзу Українок, спiвпрацювала з Оленою Шипарович та Ольгою Цiпанов-ською. В 1937 році Дмитро Котко пропонував Ганнi турне по Європi, а в 1938 році оперний спiвак Василь Тисяк запрошу-вав Бiлогуб до Америки. Але славна дочка народу вважала, що найбiльше користi може принести в Українi.
В роки нiмецької окупацiї Дмитро Бiлогуб, син Юрiй та зять Богдан стали членами ОУН . В 1945 році вступили в УПА.
В один iз трагiчних днiв вiд рук червоних карателiв загинув зять Богдан, вбили і сина Юрія. Поранений Дмитро Бiлогуб був замучений у львiвськiй тюрмi.
Ганна Сергiївна Бiлогуб, при допомозi священика о. Ме-динського, який довгий час працював у м. Белзi, змiнила прi-звище на Вернигiр i з великими труднощами, разом з дочкою Iриною-Орисею, опинилася в с. Настасiв Тернопiльського району.
Особливу опiку на Тернопiльщинi Ганна Бiлогуб-Вернигiр вiдчула в сiм’ї Стефанiї Лапчак та патрiота Василя Канцара. Їм i розповiла про свою долю. Тут знайшли роботу бiблiоте-каря для доньки Iрини-Орисi Дмитрiвни (з 20. 08. 1948 по 7. 05. 1949 роки). Далi в 1950 році мати i дочка працювали вчителями у Кровинкiвськiй школi, а в 1954–1962 роки у Лош¬нiвськiй СШ. В 1962–1969 роках Ганна працювала вчителем нiмецької мови у Струсiвськiй школi-iнтернатi. Тут i почалось навчання гри на бандурi засновникiв i перших учасникiв слав¬ної згодом Струсiвської капели бандуристiв: Пухальсько¬го Т. Ю., Обухiвського В. В., братiв Богдана та Iвана Кравчу¬кiв, Заячкiвського А. Д. та iнших, яких просила нiкому не по¬вiдомляти в кого вони вчились кобзарського мистецтва. Вона з ними й започаткувала славну згодом капелу.
З 1969 року Ганна Бiлогуб-Вернигiр стала пенсiонеркою i померла в 1978 році та похована в Струсовi. Дочка Iрина-Орися працювала вихователем школи-iнтернату, до кiнця сво-їх днiв панiчно боялася переслiдувань i арешту, померла у 1994 році. Пiсля її смертi добрi люди й вирiшили передати документи, якi залишилися пiсля смертi Ганни та її дочки у Львiвський iсторичний музей.
…Лежать серед iнших документiв Ганни Бiлогуб-Вернигiр її невеличка фотографiя, фото її сина Юрiя, який теж грав на бандурi, i з бандурою через плече пiшов до Тернополя, щоб вступити в ряди УПА, а згодом по-геройськи загинув в нерiв-ному бою з окупантами. Лежить серед iнших i мiй лист, на який хотiла (бо берегла його) та не могла, через конспiрацiю, вiдповiсти менi славна дочка нашого народу, одна iз перших жiнок-бандуристок України, вiрна дружина ад’ютанта Симона Петлюри.



 
Наші Друзі: Новини Львова