Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Кобзарськими cтежинами

Переглядів: 39364
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
А потiм почалася вiйна. У 1944–1946 роках Олеся Левадна гастролювала разом з Українським державним драматичним театром УРСР iменi Т. Шевченка, виступала i в Москвi. У 1946 роцi працювала в Тернопiльськiй фiлармонiї, а з 1948 -го — в Дрогобичi в ансамблi пiснi й танцю “Прикарпаття”, який згодом почав називатись “Верховина”.
У репертуарi О. Ф. Левадної, однiєї з перших бандуристок радянського часу, переважали українськi народнi дiвочi пiснi. Виконувала вона також твори на слова Т. Г. Шевченка, кла-сичнi кобзарськi речi.
З 1960 року О. Левадна — пенсiонерка, жила в Дрогобичi. Як цiнну релiквiю зберiгала старовинну бандуру роботи од-ного з харкiвських народних майстрiв, подаровану братом, та з пошаною згадувала свого вчителя Гната Хоткевича, якому багато чим завдячувала.
…Немає вже серед нас Олесi Федотiївни Левадної, померла вона 3 березня 1988 року, але залишився свiтлий спогад про українського соловейка, славну ученицю видатного Гната Хоткевича.
На будинку в Дрогобичі, де жила одна із перших сучасних бандуристок України, 28 травня 1999 року відкрито мемо-ріальну таблицю. Посвячення таблиці перетворилось у справ-жнє свято. Прибуло багато священиків, зі спогадами виступали сучасники, грали-співали кобзарі й бандуристи Львівщини, молодь, діти. Майоріли прапори незалежної України.




БУРЯ, ПОРОДЖЕНА КОБЗОЮ
(ГРИГОРІЙ ІЛЬЧЕНКО)

Про народного кобзаря Григорiя Миколайовича Iльченка та його виконавську майстернiсть я чув багато схвальних вiд-гукiв i вiд кобзарiв-професiоналiв, i вiд рiзних шанувальникiв кобзарського мистецтва. Але почути кобзаря довелося тiльки у 1969 роцi, коли було органiзовано перший виступ групи народних спiвцiв у Львовi. Я був тоді членом правлiння Об’єднання кобзарiв України при музично-хоровому товари-ствi УРСР i брав безпосередню участь в органiзацiї цих кон-цертiв.
Пiсля виступу я попросив Iльченка розповiсти про своє життя.
— Може, й справдi згодиться для iсторiї нашого кобзар-ського мистецтва, — погодився кобзар i почав свою роз-повiдь…
— Було лiто 1922 року. Недiля. Ще iз-за обрiю не виткну-лося ранкове сонце, а Полтавським шляхом торохкотiли вози, — то на базар до Валок поспiшали люди з ближнiх i дальнiх сiл i хуторiв. Пiшов i я, — вiв свою розповiдь Григорiй Iль-ченко, — i побачив на базарi слiпого кобзаря Макара Хри-стенка. Той виконував думи та iсторичнi пiснi, тужливо спiвав людям про минуле, далi переходив на лiричнi, а то й побутовi та веселi жартiвливi. Я не вiдривав очей вiд спiвця, затаму-вавши подих, слухав його гру та спiв i все думав: “Оце iнстру-мент! Оце музика!”
“Свiт став немилий менi без кобзи, — писав згодом про цi днi в одному з листiв до мене Iльченко, — i де б не був — чи вдома, чи у Валках, чи в кузнi, де я тодi працював, — усе думав: “Де роздобути кобзу?”
Якось Григорiй дізнався, що в селi Гонтiв Яр в одних людей є стара кобза. Побiг вiн туди, та як не просив, йому не продали, а тільки дали на деякий час пограти. Пробула вона в хлопця щось з пiвроку. З того часу почалося для нього, як вiн потiм згадував, нове життя. Спершу вчився грати само¬тужки, а згодом попросився на науку до кобзаря Христенка, вiд якого перейняв не тiльки дещо з репертуару, але й арсенал кобзарських традицiй, вмiння донести до слухачiв засобом спiву i гри на кобзi задум, закладений у творi.
— Я вже вмiв виконувати кiлька творiв, — розповiдав Iль-ченко, — коли до мене якось пiдiйшов один старезний дiдусь i признався, що в нього є те, що я шукаю, — стара кобза. Взяв я її i торкнув кiлька струн, що вцiлiли. Свiжо i щиро задзвенi¬ла, неначе радiючи, що про неї згадали.
Пiдремонтував i вiдтодi вирiшив твердо: доля моя кобзар-ська! Так розпочалося нове, справдi кобзарське життя.
1926 року до Валок приїхала Харкiвська капела бандурис-тiв. Побачили капеляни на вiтринi фотографiю: молодий хло-пець грає на кобзi. Розпитали, хто такий, завiтали i запросили до капели. Так Григорiй став учасником, а згодом головою Харкiвської художньої капели кобзарiв iм. Т. Г. Шевченка, в якiй грав i спiвав до 1928 року.
Мандруючи з капелою, Григорій уперше побачив у Ялті море. Враження було незабутнє. Молодий кобзар милувався голубим краєвидом, слухав “музику моря” у час шторму. Вiн закривав очі, i йому ввижались на гребенях хвиль запорiзькi чайки з вiдважними чубатими лицарями-козаками. I тодi зародився задум створити свiй варiант думи “Буря на Чор-ному морi”, який і донині вважається чи не найкращим здобутком кобзаря, увiйшов до золотого фонду кобзарського мистецтва.
У роки Великої вiтчизняної вiйни Iльченко часто виступає перед бійцями. З гнiвом i обуренням слухав вiн розповiдь оче-видцiв про спалення фашистами шпиталю у Харковi. Цій події вiн присвятив “То не грiм над степами гуркоче”, а також “Моя сердешна Україна” та сповнену гнiву думу “Про матiр-удову” (“То не чорнi круки налетiли”…).
В кiнцi вiйни Iльченковi довелося їздити по Київщинi з Володимиром Сосюрою та Сергiєм Воскрекасенком. Слухав його гру та давав високу оцiнку кобзарськiй майстерностi і Максим Рильський.
В одному з листiв до мене Г. М. Iльченко писав: “Дорогий Богдане Михайловичу! Сповiщаю, що 21 лютого менi випов-ниться сiм десяткiв… За себе скажу, що кобзарюю потрохи, в середньому по 13 виступiв на мiсяць. Далеко вже не їздю, а найчастiше виступаю по заводах та фабриках в обiдню перер-ву безпосередньо в цехах. Сприймають дуже добре. Минулого року був на кiнозйомках у картинi “Україна вчора, сьогоднi i завтра”, знiмала тут, у Харкові, Київська кінофабрика. Зніма-ли в саду Шевченка, пiд столiтнiм дубом. Спiвав я думу про Україну. Режисер казав, що для Канади, але буде i у нас. Та не знаю, коли буде”…
Далi кобзар писав про деякi свої задуми. Та не всі вдалося йому здiйснити. Як i колишнi умови режиму сталiнщини, умови перiоду застою не сприяли повному розвитку багато-стороннiх зацiкавлень та непересiчного таланту кобзаря.
Скоро його не стало. Помер Г. М. Iльченко 1975 року, похований в Харковi, де вiн провiв останнi літа свого життя.
…Коли я нещодавно проглядав свiй архiв, серед листiв мою увагу привернула подарована кобзарем з дарчим напи-сом i автографом плакетка “Кобзар Григорiй Iльченко”, ви-пущена 1971 року книжковою фабрикою iм. М. В. Фрунзе. На ній два портрети кобзаря, текст його кобзарського маршу, а також вислiв Максима Рильського про Iльченка: “…збирач i популяризатор народно-поетичної творчостi, вiн внiс помiт-ний вклад у розвиток культури українського народу”.
Багато незабутнiх свiтлих спогадiв залишилось вiд зустрiчі з кобзарем Григорiєм Iльченком. I чи не найбiльш яскравий — враження вiд народженої його кобзою знаменитої думи “Буря на Чорному морi”.




КОБЗАРЯ СЛУХАЛИ І В ЦЕХАХ
(АНАТОЛІЙ ПАРФЕНЕНКО)

Про кобзаря Парфененка я вперше довідався від харківсько¬го кобзаря Григорія Ільченка. А весною 1967 року я вперше почув виступ і самого Парфененка. Розпочалось наше листу¬вання, на основі якого я склав творчу біографію цього коб¬заря, який вміло пропагував де міг українську народну пісню, продовжував кращі кобзарські традиції, часто виступаючи навіть в цехах численних харківських заводів.
…Народився Анатолiй Захарович Парфененко 1913 року в селi Покровському на Днiпропетровщинi. Батько його заги¬нув вiд рук бiлогвардійців, коли хлопцевi було всього п’ять рокiв. Живучи у дiда в с. Катеринiвцi, Анатолiй любив слуха¬ти пiснi, якi спiвала молодь, повертаючись з поля додому, а в святковi днi на сiльському майданi милувався дiвочими хоро¬водами. Та незабаром вiн тяжко захворiв i втратив зiр. Пiсля невдалого лiкування, дiд одвiз його до Днiпропетровського будинку-iнтернату для слiпих.
В той час будинком-iнтернатом завiдував Олександр Ми-хайлович Литвинов — палкий любитель музики, чудовий скрипаль. Вечорами у своєму кабiнетi вiн подовгу грав на скрипцi.

— Я, сидячи недалечко, годинами слухав чарiвнi мелодiї, що лились через вiдчинене вiкно кабiнету i викликали в мене справжню насолоду i любов до музики, — згадує Парфе¬ненко.
При інтернаті діяв гарний хор та оркестр народних iнстру-ментiв. Парфененко почав спiвати у хорi i вчитись грати на мандолiнi.
Якось вiн почув виступ бандуриста Iвана Носачевського з Днiпропетровська; вiн виконував iсторичнi, лiричнi та жартiв-ливi народнi пiснi.
— Виконання творiв Носачевським було емоцiйне. Особ-ливо менi сподобались “Пiсня про Морозенка”, “Про козака Супруна”, — згадує Парфененко. — Голос цього кобзаря та нiжнi звуки так вплинули на мене, що я твердо вирiшив стати бандуристом.
Через деякий час на одному із концертiв Парфененко по-чув гру старого бандуриста Часника, до якого i попросився в науку.
— Ти ще дуже малий, хлопче, — сказав Часник. Але, послухавши, як вiн спiває, погодився вчити його гри на бан-дурi. Та, на жаль, вчив його старий майстер недовго, бо неза-баром помер.
Залишившись без учителя, Анатолiй вирушив у мандри по Українi. В Полтавi вiн зустрiвся з кобзарем Кушнериком, з яким поїхав до Миргорода, де й оселився. Придбавши банду-ру, вiн почав самостiйно опановувати технiку гри, за мiсяць Анатолiй мiг уже виконувати кiлька пiсень. Згодом у Мирго-родi вiн познайомився з бригадою бандуристiв, де працював Павло Грищенко. У Грищенка юнак придбав першу вдоско-налену бандуру з усiма пiвтонами та басами (роботи Iвана Скляра) з нею i почав своє самостiйне кобзарювання.
Мандруючи по Українi, Парфененко познайомився з Єго-ром Мовчаном, вiд якого перейняв задушевнiсть виконання лiричних пiсень; з Петром Гузем, у якого навчився майстерно виконувати жартiвливi пiснi та гуморески. У Ромнах Парфе-ненко зустрiв кобзарiв Бедрiна та Адамцевича, а на Чернiгiв-щинi познайомився з Мициком, Лукашем, Мельником, на Київщинi бачився з кобзарем Носачем, Iванченком та Марке-вичем , а також з бандуристами-професiоналами Баштаном, Кухтою, Перепелюком, Глушком. Знайомство з народними кобзарями та бандуристами-професiоналами помiтно вплину-ло на формування мистецького свiтогляду Парфененка. Вдо-сконалюється технiка його гри, збагачується репертуар, зрiє талант спiвака-iмпровiзатора.
В роки Великої вiтчизняної вiйни Анатолiй Захарович жив бiля станцiї Ромодан на Полтавщинi. Часто ходив вiн по навколишнiх селах, де виконував антифашистськi пiснi. Пiсля звiльнення Полтавщини вiд фашистських загарбникiв кобзар разом з вiйськовою культбригадою виступав перед радян-ськими воїнами, робітниками та селянами.
Пiсля вiйни Парфененко з бандуристом Дмитром Павло-вичем Самiйленком органiзував капелу бандуристiв на Мир-городському круп’яному заводi. В 1957 році вiн переїхав до Харкова, де працював слюсарем-складальником в учбово-ви-робничому пiдприємствi Українського товариства слiпих.
Парфененко бере активну участь в художнiй самодiяль-ностi пiдприємства: керує вокальним секстетом, виступає як солiст-бандурист.
В цей перiод Парфененко, разом з кобзарем Григорiєм Iльченком, наскільки дозволяла комуністична цензура, дола-ючи перепони і заборони, виступав по заводах i фабриках, у клубах та палацах культури з тематичними лекцiями-концер-тами: “Українська народна пiсня та дума”, “Т. Г. Шевчеко i народна пiсня” тощо.
Аналiзуючи виконавську дiяльнiсть А. Парфененка, слiд відзначити особливо вдале виконання ним лiричних пiсень. Та й сам вiн складає переважно лiричнi твори (“Вечiрня пiсня”, “Я її покохав”, “Очi”, “Соловейко”). Парфененко також створив пiсню-думу “Про Корейську вiйну”, пісню “Про Ковпака”, а також написав музику до “Пiснi про пер¬ших космонавтiв” на слова П. Глазового, “Вiтер з гаєм роз¬мовляє” (слова Т. Шевченка). Парфененку належить i кiлька обробок українських народних пiсень для бандури.
Напередодні досягнення Україною своєї незалежності згур¬тував біля себе молодих ентузіастів кобзарського мистецтва, виступав на зборах та маніфестаціях, а також на площах та скверах Харкова вже під українськими синьо-жовтими прапо¬рами, виконуючи патріотичні пісні. Палко підтримував зачи¬нателів збору коштів для побудови пам’ятника загиблим коб¬зарям, який встановлений в Харкові.
Помер Анатолій Захарович Парфененко 5серпня 1990 ро-ку, похований в Харкові.



БАНДУРА, ГАРТОВАНА В БОЯХ
(СТЕПАН ТОПІРЕЦЬ)

Серед експонатiв перiоду Громадянської вiйни Львiвського iсторичного музею, — численної зброї, вiдзнак героїв та воєнних трофеїв, увагу вiдвiдувачiв привертає старовинний народний музичний iнструмент — бандура. Невiдомий народ-ний умiлець надав бандурi багато оригiнально вирiшених деталей: своєрiднi виступи на приструннику, повнi фантазiї чепурнi завитушки на головцi iнструменту, цiкавої форми два отвори–голосники у виглядi розширених посерединi i звуже-них на кiнцях щiлин. Краї верхняка бандури оздобленi вiзе-рунком на зразок української народної вишивки, вмiло iнкру-стованої перламутром. На самому верхняку нижче голосникiв нанесено мистецьке зображення багатовiкового дуба, що роз-пустив свої вiти над Славутичем-Днiпром, а на дальному пла-нi виднiє українське село, з чепурними бiлими хатками та ряс-ними вишневими садками. А крайня хатка пiд стрiхою неначе нагадує хату великого Кобзаря.
Пiд бандурою короткий напис: “Бандура козака С. В. То-пiрця”.
…Одержавши в музеї адресу, добираюсь на околицю міста, щоб познайомитись з вершником-бандуристом, який за своїми плечима, поряд з рушницею, пронiс через воєннi лихолiття легендарну бандуру.

— Степана Васильовича знайдете в садку, що он там, за домами, певно, десь бiля куреня, — пояснили менi сусiди, ко-ли я став розпитувати, де знаходиться його квартира у ново¬му домi за вказаною адресою.
Я йшов стежкою просторого великого саду школи-iнтер-нату. Бiльшiсть дерев вже була рясно обсипана бiлим цвiтом, в якому гуділи бджоли, пахло медом i терпкою свiжiстю зеле-ної трави…
На однiй iз алей я ще здалеку завважив високу фiгуру лiтньої вже людини. Я пiдiйшов ближче.
— Степан Васильович Топiрець, гвардiї старшина у вiд-ставцi першого кiнного корпусу козацтва, — клацнув чобiть-ми i сильно потис мені руку наглядач саду, всмiхаючись, коли я коротко розповiв, що розшукую колишнього власника ле-гендарної бандури, що демонструється у Львiвському iсто-ричному музеї.
— Проходьте он туди, там у нас i столик, i лавочки бiля куреня, тут вiдпочинемо i поговоримо, — ласкаво запросив мене чолов’яга у вишиванiй сорочцi та синiх козацьких шаро-варах з червоними лампасами. Йому вже було за сiмдесят, але чорних довгих козацьких вусiв ще майже не торкалася сивина. Тiльки краї буйної колись чуприни вже бiлiли на головi.
Ми зручно вмостились на лавочцi бiля вкритого свiжо-скошеною травою куреня. Господар винiс i поставив на столи-ку дзбан доброго домашньої роботи квасу, заправленого медом.
Втамувавши спрагу, я попросив Степана Васильовича роз-повiсти про себе.
…Народився я 1898 року в селi Курган на Лебединщинi, — почав неспiшно розповiдь Топiрець .— Коли менi було сiм рокiв, наша сiм’я переїхала в Лебедин, де батько столярував, заробляючи на прожиток. В тi часи в Лебединi часто можна було почути гру старих кобзарiв. Серед них видiлявся безно-гий дiдуган, якого звали Остап Редька. Вiн часто бував у нас вдома, куди запрошував його батько, щоб послухати гру i спiв.

Батько мiй, дiд i прадiд були козацького роду i самi коза-кували, отож, любили слухати, як одноногий старий кобзар пiд звуки своєї кобзи розповiдав про козацькi походи, героїч¬не минуле нашого народу та прославлених героїв.
— Вiд Остапа Редьки, — вiв далi розповiдь Топiрець, — я й перейняв цю велику любов до рiдної пiснi, до народного iнструменту кобзи-бандури. Вiд старого Остапа я придбав i першу бандуру, вiд нього i навчився грати на нiй.
— Згодом, в пошуках заробiтку батько, а з ним уся наша сiм’я, переїхали жити в Харкiв, де я познайомився з прекрас-ною людиною, учителем i бандуристом Олександром Васи-льовичем Досенком, в якого й навчився справжнього кобзар-ського мистецтва.
— Скоро з допомогою Досенка була придбана i ця бандура, з якою я нерозлучно пройшов бiльше 50 рокiв свойого коб¬зарського життя, i яка нинi зберiгається у Львiвському iсто¬ричному музеї…
Нащадок запорiзьких козакiв, С. В. Топiрець вже в юнацькi роки, а було це в 1915 роцi, разом з батьком i нерозлучною кобзою-бандурою пiшов козакувати. Нелегкий та складний бойовий шлях пройшов ветеран трьох воєн зi своєю вiрною супутницею.
Безстрашний розвiдник 3 -го Кубанського кавалерiйського козачого полку, учасник Громадянської вiйни, бравий верш-ник I -го кiнного корпусу козацтва, С. В. Топiрець серед жор-стоких боїв та затяжних походiв завжди знаходив час i муж-нiсть, щоб пiд гуркiт гармат та передзвiн своєї бандури спiвати славним лицарям-кiннотникам народних українських пiсень.
Пiсля закiнчення Громадянської вiйни, бандура Степана Топiрця була його супутницею по мирних дорогах життя. А коли фашистськi загарбники вдерлися на рiдну землю, вiн ко-мандував взводом у першому кiнному корпусi.
— Зi своєю подругою–бандурою, — згадує С. Топiрець, — я не розлучався нiколи. Вона i тугу розганяла, i товариство звеселяла, мене не раз виручала…
— Якось ще в Громадянську вiйну, — вiв далi бравий вершник, — на мене, ще молодого зовсiм тодi кiннотника, насiло кiлька бiлогвардiйцiв. На допомогу скакали товаришi, i я вiдбивався як мiг. Але один iз бiлогвардiйцiв таки рубанув мене по плечу. Я встиг пiдставити свою шаблю, але кiнець ворожої шаблюки досягнув мойого плеча, ковзнув по ручцi бандури i ледве зачепив — розрiзав рукав моєї свитки. Якби не бандура на плечах, залишився б я тодi без руки. А шийку бандури прийшлося вiдновити. Знак вiд шаблi на бандурi видно i понинi.
В час Великої Вiтчизняної вiйни, якось в галопi, проска-куючи повз палаючий лiс, раптом звалився мiй смертельно поранений кiнь. Мене вiдкинуло, i я вдарився об палаюче де-рево, знепритомнiв. Коли очуняв, побачив, що на менi горить шинель, обличчя все в кровi. Я попробував пiднятись i почув, як зойкнули на плечах струни бандури. Я майже нiчого не бачив, бо кров заливала очi. Встиг тiльки обмацати бандуру. На диво вона була майже неушкодженою. Порвались тiльки деякi струни. Мене швидко пiдiбрали товаришi i, як вияви-лось, все обiйшлось лише легкими подряпинами та ударом головою об землю.
В мiстечку Колках на Волинi, при лiквiдацiї групи фашис-тiв, Степан Топiрець був тяжко поранений. Спочатку лiкували “Старшину гвардiї-вуса” (так любовно називали свого одно-полчанина-бандуриста бойовi друзi за його пишнi козацькi вуса) в Києвi, а вiдтак переправили у лiкарню до Львова.
Вiдпрацювавши в пiслявоєнний перiод майже 20 рокiв слюсарем на Львiвському механiчному заводi, Степан Васи-льович заслужив належний вiдпочинок. Та не змiг сидiти без дiла справжнiй козак. Тiсно було йому i в просторiй квартирi в новому будинку на околиці Львова. Вiн завжди знаходив собi роботу i на заводi, i бiля дому. Тому i взявся доглядати величенький фруктовий сад школи-iнтернату, що поруч з його домом. Там вiн збудував курiнь на взiрець козацького, де проводив майже всю теплу пору, там годував i прируче¬ного орла, — величавого та гордого.
Нинi вже немає серед живих козака-бандуриста Степана Васильовича Топiрця. Вiн помер 1979 року i з козацькими почестями похоронений на Янiвському цвинтарi.
Багато цiкавих документiв, десятки фотографiй, численнi бойовi пам’ятки та нагороди, записки-спогади про своє коб-зарювання, про бойовi походи, про бувальщину на пройденому життєвому шляху зберiгаються в домашньому архiвi козака-бандуриста.
А гiдна пошани, овiяна славою i димом бойових походiв, бандура С. В. Топiрця, нагадує численним вiдвiдувачам му¬зею про безстрашного воїна, козака-бандуриста, який пронiс її по складних дорогах життя, славлячи ратнi подвиги коза¬кiв-героїв, рiдну Батькiвщину, невмирущу народну правду.






БАНДУРА I МОРЕ
(ОСТАП КІНДРАЧУК)

Стояв гарний лiтнiй сонячний полудень. Зi сторони моря несло приємною прохолодою. Тiнистими алеями набережної Ялти проходжувались вiдпочиваючi. На лавочках пiд плата-нами зачитались свiжими газетами пенсiонери. Над пристан-ню покрикували чайки. Погойдувались бiля причалiв судна.
Була обiдня пора. До вiдходу рейсової крилатої “Комети”, якою я вибирався в Севастополь, i на яку заздалегiдь придбав квитка, залишалось ще бiльше години. Я проходжувався по причалу, спостерiгаючи за зграєю чайок, яких пiдгодовували засмаглi матроси…
Вiйнув вiтер з моря, i до вух моїх донеслись такi близькi менi i знайомi звуки бандури. Бандура i море — щось незвич-ного було в поєднаннi цих понять. Та я не помилявся. З палу-би крилатої “Комети”, що погойдувалась легко на хвилях бiля причалу, неслась мелодiя народної думи “Про козака бандуриста”. Звуки то посилювались, то завмирали, а дзвiнкий приємний баритон душевно виводив:
…Кобзо моя, дружино вiрная,
Бандуро моя мальованая…
Я аж тепер помiтив, що на стiльцi на палубi сидить з бан-дурою на колiнах, мов би ласкаво пригортаючи iнструмент до своїх грудей, середнiх лiт музикант в матроськiй формi i спi-ває народну думу, а довкола нього розсiлись, хто на чому, цiла група iнших морякiв.
Я зупинився i, мов зачарований, вслухався в щедрi звуки думи, якi лились з палуби судна. Бандурист весь вiддавався грi та спiву, повних емоцiй i виконавського пафосу. Кожна фраза, кожен звук немов народжувалися з горнила глибоких почуттiв i, помноженi на високу виконавську майстернiсть, захоплювали, вражали слухачiв.
Бiля мене зупинилось ще декiлька перехожих, i далi посту-пово зiбрався чималий гурт. А коли бандурист закiнчив думу, всi спершу завмерли в очiкуваннi, а вiдтак дружньо зааплоду-вали. Так я вперше познайомився з кобзарем-бандуристом iз Ялти, членом одного iз екiпажiв швидкiсного теплохода “Ко-мета” Остапом Юрковичем Кiндрачуком. Ми розговорились...
— Чорному морю я посвятив бiльшу частину свого життя, — почав свою розповiдь Остап Юркович, — i роботи, не зв’язаної з морем не можу собi уявити. Як кожний моряк, я постiйно стараюсь, як можна бiльше розширити свої знання про море, — наше спiльне робоче мiсце. В цьому менi допома¬гають книги з морських спецiальностей, художня лiтература на морську тематику, образотворча маринiстика i… бандура. Так, так, не дивуйтесь, саме бандура! Коли я дома, вона висить на стiнi, завжди пiд рукою, коли ж я виходжу в море на моїй крилатiй “Кометi”, вона теж завжди зi мною. Буває, що судно задержиться де-небудь в Новоросiйську, Севастополi чи Одесi, на морi бушує шторм або залягає густий туман, i тодi пiсля звичних корабельних робiт менi просто не обiйтись без моєї бандури в очiкуваннi рейсу.
— Бандура i море — спiвставлення нинi може не зовсiм звичне, але коли згадати нашу iсторiю, особливо славнозвiс-них козакiв-запорожцiв, яких без кобзи-бандури i уявити собi важко, i якi на своїх суднах-чайках смiливо долали незмiримi морськi простори, то стане зрозумiло, що цi два поняття не такi вже й чужi.
I Кiдрачук згадав, що частина народних дум складає ста-ринний чорноморський епос нашого роду. В таких думах, як “Олексiй Попович”, “Iван Богуславець — гетьман запорi-зький”, “Розмова Днiпра з Дунаєм”, “Запорожцi пiд Iзмаї¬лом” — вiдтворюються подiї боротьби за Чорноморське побережжя. В мiстах Причорномор’я виступали вiдомi кобзарi Гнат Гончаренко, Петро Ткаченко, Григорiй Кожушко, Iван Кучугура-Кучеренко, Степан Пасюга. Були i свої чорномор-ськi кобзарi-бандуристи, i свої майстри по виготовленню кобз–бандур, серед них слiд назвати Герживан Лапiя, який виготовляв iнструмент iз мiсцевих порiд дерев. Серед кобзарiв Причорномор’я можна назвати розвiдника Третього Кубан-ського Червонокозачого кiнного полку Степана Топiрця, вi-домого Сiмферопольського бандуриста, виконавця дум Карпа-Лудильника та iнших.
Мiй спiврозмовник виявився не тiльки прекрасним моря-ком i бандуристом, але й широко ерудованою, всесторонньо обдарованою людиною. I менi було цiкаво довiдатись про цю непересiчну людину як можна бiльше.
…Народився Остап Юркович Кiндрачук 13 листопада 1937 року в селi Котикiвка Городенкiвського району бувшої Станiславської (нинi Iвано-Франкiвської) областi, в небагатiй селянськiй сiм’ї. Вся родина любила народну пiсню, а батько Остапа — Юрiй Миколайович, був ведучим спiваком в сiль-ському хорi, грав головних дiйових осiб в аматорських виста-вах, що час вiд часу ставились сiльськими ентузiастами в мiс-цевiй читальнi. Малий Остап з непiдробним дитячим захоп-ленням нераз уважно слiдкував за батьковими перевтiленнями на сценi, то в козака Назара, то в парубка полтавчанина Петра, то ще в когось iз дiйових осiб. А одного разу малого Остапа пiд час святкування Шевченкiвського ювiлею одягли у виши¬вану сорочку i широчезнi шароварики з тканим поясом та доручили бути поводирем слiпого дiдуся-кобзаря з бандурою i знаходитись увесь час на сценi, поки вiн не закiнчить грати. Цi чарiвнi хвилини залишились в пам’ятi Кiндрачука назавж¬ди. Про цей епiзод розповiв Остап письменниковi Олесевi Гончару, який в 70-х роках вiдпочивав в Ялтi, i якому випад¬ково доводилось слухати гру Кiндрачука. Письменник вiдо¬бразив бандуриста в свойому романi “Берег любовi” (Київ, 1976, стор.162 ).
На жаль, той куточок прикарпатського Покуття, де розта-шоване рiдне село Кiндрачука, не був у сфері кобзарської ак-тивностi в тi часи, i слухати народних пiсень в супроводi бан-дури йому не доводилось протягом двох десятирiч.
Пiд час навчання в школi Остап дуже любив спiвати коза-цьких, чумацьких та гуцульських пiсень. Але, оскiльки ця категорiя пiсень майже не входила в репертуар шкiльної чи клубної самодiяльностi, то вiн не брав у нiй участi, а спiвав або сам, або з мачухою, яка пiсля смертi матерi в 1943 роцi, стала його найближчою вихователькою.

Якось, коли Остап вчився вже в 9 класi, вiн почув по радiо виступ Державної капели бандуристiв. Згадалась перша зуст-рiч з кобзарем на сценi на Шевченкiвському вечорi. I, Остап, роздобувши збiрничок пiсень i дум, вивчив тексти усiх вмiще-них там дум.
Як і багато iнших хлопчакiв шкiльного вiку, Остап мрiяв стати моряком, самому звiдати морськi шляхи-дороги, що їх прокладали по Чорному морю “чубатi завзятi слов’яни-запо-рожцi”, пiд час своїх визвольних походiв на невольницькi ринки Криму i Туреччини. Тому слова думи “…тай за Тендер погуляти, турка пошукати…” стали своєрiдним, напiвжартiв-ливим девiзом юнака, i врештi-решт допомогли стати правди-вим моряком Ялтинського морфлоту. Тут, у Ялтi, де менше всього можна було чекати, вiдбулася знову зустрiч Остапа з бандурою, яка, як i море, полонила його назавжди.
…Якось весняного популудня 1964 року, йдучи по затиш-нiй вулицi iм. Лiткенса, повз Ялтинський будинок культури медичних працiвникiв, Остап не повiрив своїм вухам i став, як вкопаний. З далекого дитинства, майже через двадцять рокiв до нього доносилась справжня кобзарська музика. Вона зву-чала не в уявi, а насправдi, i Остап пiшов назустрiч музицi. Дверi були вiдчиненi, i хлопець побачив з десяток людей най-рiзноманiтнiшого вiку: хлопцiв i чоловiкiв, дiвчат i жiнок. Всi вони були в українських народних строях, i, сидячи на сценi, держали на колiнах бандури, а сердитий дядько у вишитiй со-рочцi розпiкав деяких iз них за “лiнь”, “небажання думати” i повну “вiдсутнiсть тями” в кобзарському мистецтвi. Як вияви-лось потiм, це був засновник i керiвник ялтинської капели бандуристiв iм. Степана Руданського Олексiй Федорович Нирко. Вiн зразу звернув увагу на Остапа, висловивши вголос здогад, що прибулий, мабуть, теж “лобуряка” i “лiнюх”, яких немало тут ходить, i якi “компрометують i пiдривають коб-зарське мистецтво з середини своєю безiнiцiативнiстю i без-дiяльнiстю”. На запевнення Остапа, що вiн дуже любить бан-дуру, його майбутнiй вчитель Олексiй Федорович Нирко вiд-повiв, що цього абсолютно замало i що ця любов до бандури, якщо вона справдi є, буде варта доброго слова тiльки пiсля наполегливої працi на кобзарськiй нивi.
— А мiж iншим, — запевнив Остапа Олексiй Федорович, — навчитись грати на бандурi — надзвичайно легко i просто, якщо є справжнє бажання, бандуру отак ставлять на колiна, правою рукою беруть акорди на приструнках, а лiвою аком-панують на басах.
Так почався перший урок Кiндрачука. I коли вiн цього вечора пiзно прийшов додому з клубною бандурою за плечи-ма, всi були несказано здивованi.
Хлопець вже пiсля другого заняття вправно виконував пiсню “Мiсяць на небi” i далi досить швидко вивчив увесь репертуар самодiяльного колективу. Вже в цьому ж 1964 роцi вiн був допущений до концертних виступiв на сценi.
Далi з кожним днем репертуар Кiндрачука збiльшувався i збiльшувався. О. Ф. Нирко щедро дiлився з ним репертуаром, позичав збiрники творiв, робив для нього обробки народних пiсень. “Сагайдачний”, “Гей, не дивуйте добрiї люди”, “Про Кубань”, “Ой ходив чумак”, “Їхав козак за Дунай”, “Ой на горi бiлий камiнь” та багато iнших iсторичних, чумацьких, лiричних та сучасних пiсень (десь бiля п’яти десяткiв) вивчив Кiндрачук i виконує їх i понинi.
 
Наші Друзі: Новини Львова