Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 19 червня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

«Радощі»

Переглядів: 9916
Додано: 29.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Архип Тесленко

«РАДОЩІ»
--------------------------------------

Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима... морози, а в його топить нічим... Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду, та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають... отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав... Такий був хлопчик розумний, втішний — поховав... Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі... Що ж... Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив, — до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав...

Сумно, досадно Кирилові. Ось і Параска з печі, жінка його:

— Кириле, та що ж воно буде? На печі ось, а поглянь іди, які ніжки, які ручки в дітей: як лід!

«От лихо, — думає Кирило, — хоч би хоч мороз пересідався абощо», — і він підвівсь і дивиться у вікно, чи не хмариться, чи не м'якшає. Так ні: зорі так мигтять та виблискують.

— Хм... ну що ти казатимеш? — Повісив голову, думав-думав: нічого... Треба й сьогодня в город. Засвітив... Се, те — давай сокиру гострить. Параска з печі зволоклася, за гнойком пішла. Дітки, Оленка з Андрійком, і собі з печі. Позгинались на лежанці, дивляться... так жалібно дивляться на батька.

— Чого ви тут, — батько до їх, — померзнете, гетьте на піч!

А Оленка: "Ні, ми.." — почервоніла, та й нічого. Погострив сокиру Кирило, у вікно подивився: небо біліє, світ скоро... Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув горщичок, пошарив на лаві — нема нічого. Оленка: «Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину: — Ось, татусю, я й обчищу ще». — Аж усміхнувся татусь. Обчистила.

— Нате.

Узяв Кирило, маже шматок. Вона так уже зазира в вічі йому, так зазира, далі:

— Т... татусю.

— Чого?

— На... наберіть... — Пальчик у рот та й похнюпилась.

— Чого наберіть?

— На... на спідничку. Дивиться Кирило.

Вона: «Я... я виросту, то й... сорочку шитиму... вам». Андрійко, меншенький:

— А мені... а мені... пилога ж... ж ожюмом... Кирило аж засопів: «А, де ви набрались на мою голову!» — каже.

Оленка: «Он у Цмелів... і... Ганнусці набрали, й Устусці, а я... а мені й...» — та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана... плаче бідна. А Андрійко й собі:

— Он, он у Цмелів... ожюм, пилоги, а в нас, а в нас... 1 ні, — такий страдний.

Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті покійні оджили в його. Плачуть, плачуть було, а він ще б'є було... Ех, оджили... а це й сі... та двойко ж їх тільки-Бідненькі... Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг... Підходить двірник в кожушині.

— Ану, до панів наших... Кожний так і рушив з місця.

— Ні, — каже двірник. — не всі. Ходім... ти, — та й показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той... той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало.

— Аж противно, — каже, — як ото воно ще й зуби скалить.

— Радий, бач, що взяли, — каже один.

— Еге, — каже другий, — показний, бач. Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде.

«Ех, — дума Кирило, — от щасливий... а він... чого його не взяли?.. Чого він не показний такий? Чого він... ні зросту, ні цвіту?.. Та це... гляди, й сьогодня не візьмуть!»

Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій.

Кирило:

— Я!.. мене?

— Ну, не дуже «якай», — визвірились. — Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Помнявсь-помнявсь, та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого.

«О боже мій, ну що тут робить?» Утер очі, бадьориться давай.

— Ану до жидка до якого, столярувать давай... От столяр, так столярі — осміхнеться, та ще й усом моргне! Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті.

Глянув на сонце Кирило — високо...

— І, лихо! та це вже і не буде нічого. Так-таки сьогодня не візьмуть?! — Похукав руки.

«Піду... піду до панів, —дума. —Дітки... плачуть... піду!»

Рушив.

«До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв... — Ні, ніяково до цих, страшно; дім великий... Хіба до тих он? Ану — до тих...»

Пішов, мнявсь-мнявсь, і через фіртку загляне, і через огорожу... «Ні, ніяково... Піду аж до тих он...»

Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й... що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? «Нічого, ждатиму вже!»

Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться... Ніхто нічого...

— Ну й люде, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружені... Ху, хай вам лихо!

Поклигав... минув крамницю, один дім, другий... Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж... Андрійко... — так і вдавили сльози.

«Вернусь, що не буде... Кланяться буду... усякому, просить усякого... Так і так, скажу... дітки гинуть!.. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь... Ні, шуба велика... страшно... Ні, хай під крамницею вже!..»

Дочекався, став...

«От тепер... поклонюсь оцьому».

«Ні, опалети великі, — начальник великий. Хай он тому...» «Ні, пика сердита».

«Ага, ось іде... дивиться весело, — оцьому... Ні, ніяково... соромно... От лихо!.. Ну, хай-но тому...»

Проходить і той, проходить і другий... отому непремінно вже!..

Проходить і той.

— А-а, добра б тобі не було, життя отаке! — Заскреготів зубами, поклигав.

Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, так замерз. Одчиня хату. Андрійко з печі:

— Татусь, гостинця, гостинця! Аж зуби зціпив татусь.

— А, гостинця тобі!.. гостинця!.. А, печете ви мене! Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай. Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки.

— А, посохли б тобі, — каже, — а, а... нечиста сила!

— Боже мій, — каже жінка, — ти б же сказав... дай я розстібну...

— Не печи мене, — крикнув, — не ріж мене!

— Боже мій, хто ж тебе ріже?..

— Нечиста сило, сатано!

Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть. Кирило до полу: — А, печете ви мене!.. — та кулаком у груди себе: — Пе-е-чете! я здихаюсь вас!

 
Наші Друзі: Новини Львова