Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Детектив  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

твори з Шерлоком Холмсом :

Таємниця Боскомської долини

Переглядів: 15643
Додано: 30.11.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1

Таємниця Боскомської долини

Одного ранку, коли ми з дружиною снідали, покоївка подала мені телеграму. Вона була від Шерлока Холмса, і в ній говорилось:

«Чи не могли б ви приділити мені пару днів? Мене щойно викликано телеграмою Західної Англії зв'язку трагедією Боскомській долині. Буду радий якщо поїдете зі мною. Повітря пейзаж чудові. Виїздіть Паддінгтона поїздом 11.15».

— Що ти йому відповіси, любий? — спитала дружина, глянувши на мене.— Поїдеш?

— Навіть не знаю, що йому відповісти. Зараз у мене багато пацієнтів.

— О, Аструзер прийме їх замість тебе. Останнім часом ти трохи змарнів. Думаю, переміна обстановки піде тобі на користь, до того ж ти завжди так цікавишся справами, що їх розслідує Шерлок Холмс.

— Я був би невдячний, якби не цікавився ними, адже завдяки одній із тих справ доля мені послала тебе,— відповів я.— Але якщо їхати, то треба негайно збиратись, бо часу в мене тільки півгодини.

Досвід табірного життя в Афганістані прислужився мені принаймні в тому, що зробив з мене моторного і завжди готового вирушити в дорогу мандрівника. Мені небагато треба, речей я беру мало, отож менш ніж за тридцять хвилин я сидів у кебі із своїм саквояжем і мчав на Паддінгтонський вокзал. Шерлок Холмс походжав на платформі, сірий дорожній плащ і суконна кепка робили його високу худорляву фігуру ще вищою й худорлявішою.

— Дуже добре, що ви прийшли, Вотсоне,— сказав він.— Я зовсім інакше почуваю себе, коли поряд людина, на яку можна цілком покластися. Місцева поліція або нічого не робить, або поводиться небезсторонньо. Якщо ви займете два місця в кутках, я візьму квитки.

У купе були тільки ми з Холмсом та купа газет, які він приніс із собою. Холмс уважно їх читав, відриваючись лише для того, щоб записати щось і подумати над прочитаним,— так ми проїхали Редінг. Раптом він скатав газети в один величезний сувій і закинув його в багажну сітку.

— Ви що-небудь чули про цей випадок? — спитав він.

— Ані слова. Ось уже кілька днів я не заглядаю в газети.

— Лондонська преса не подавала надто детальних звітів. Я оце тільки що проглянув усі останні газети, щоб вивчити подробиці. З того, що мені тепер відомо, нас чекає одна з тих начебто нескладних справ, які в кінцевому підсумку виявляються надзвичайно важкими.

— Це звучить трохи парадоксально.

— Але це чиста правда. Винятковість майже завжди дає ключ до розгадки. Що невиразніший і банальніший злочин, то важче виявити злочинців. Та хоч би як там було, в нашому випадку на сина вбитого падають дуже серйозні підозри.

— Отже, це вбивство?

— Ну, є таке припущення. Я нічого не прийму на віру, поки не ознайомлюся з усіма обставинами. Зараз я в кількох словах, наскільки мені самому пощастило в ній зорієнтуватися, змалюю вам ситуацію.

Боскомська долина — це сільська місцевість недалеко від Росса в графстві Хардфордшір. Найбільший землевласник у тих краях — містер Джон Тернер, який розбагатів у Австралії й кілька років тому повернувся на батьківщину. Одну зі своїх ферм, а саме Хазерлі, він віддав в оренду містеру Чарлзу Маккарті, теж колишньому австралійцю. Вони познайомились у тій колонії, отож, природно, на новому місці оселились якомога ближче один до одного. Тернер, безперечно, був багатший, тому Маккарті зробився його орендарем, проте, здається, вони залишились друзями й були на рівній нозі, бо їх часто бачили разом. Маккарті мав сина-одинака, вісімнадцятирічного хлопця, Тернер — дочку такого ж віку, а дружини в обох померли. Обидві родини явно уникали товариства англійських сусідів і жили самотнім життям, хоч Маккарті любили спорт і їх часто бачили на місцевих кінських перегонах. Маккарті тримав слугу й покоївку. У Тернера було велике домашнє господарство і принаймні з півдюжини слуг. Оце й усі відомості, що їх мені пощастило зібрати про обидві родини. Тепер про саму подію.

Третього, червня, тобто минулого понеділка, Маккарті близько третьої години вийшов із свого дому в Хазерлі й подався до Боскомського ставка, власне, невеличкого озерця, утвореного річечкою, що тече Боскомською доли-ною. Вранці він їздив разом зі своїм слугою в Росс і сказав йому, що повинен поспішати, бо о третій годині у нього важливе побачення. З того побачення живим він не повернувся.

Від ферми Хазерлі до Боскомського ставка чверть милі, і, поки старий Маккарті йшов туди, його бачило двое людей. Однією з них була стара баба, в газетах її ім'я не згадується, другим Вільям Краудер, лісник, якого містер Тернер найняв охороняти дичину. Ці свідки твердять, ніби містер Маккарті йшов один. Лісник додає, що за кілька хвилин після зустрічі з містером Маккарті він побачив його сина Джеймса Маккарті, який прямував у той же бік з рушницею на руці. Наскільки я розумію, батько в цей час ще не зник у лісника з очей, а син ішов слідом за батьком. Лісник спочатку забув про цю зустріч і згадав про неї лише ввечері, почувши про трагедію.

Обох Маккарті бачили й після того, як Вільям Краудер, лісник, розминувся з ними. Боскомський ставок оточує густий ліс, а край води росте трава й очерет. Пейшенс Морен, чотирнадцятирічна дочка сторожа Боскомського маєтку, рвала в лісі квіти. Дівчинка твердить, що в той час, як була там, вона бачила край лісу біля озерця містера Маккарті та його сина, які, так їй здалося, люто сварилися. Вона чула, що містер Маккарті-старший обзивав сина образливими слівцями й що останній зняв руку, ніби намірявся вдарити свого батька. Її так злякала ця сварка, що вона втекла звідти, а прибігши додому, розповіла матері, що біля Боскомського ставка лаються старий і молодий Маккарті й що вони, мабуть, поб'ються. Ледве вона встигла розповісти це, до сторожки вбіг молодий Маккарті й сказав, що знайшов свого батька вбитим у лісі, і попросив сторожа допомогти йому. Він був страшенно схвильований, без рушниці й без капелюха, а на правій руці й рукаві помітно було плями свіжої крові. Сторож погодився, і вони прийшли до мертвого тіла, що лежало на траві біля ставка. Голову покійника було розтрощено кількома ударами, завданими якоюсь важкою й тупою зброєю. Пошкодження були такі, ніби їх завдано прикладом синової рушниці, що валялась там-таки на траві за кілька кроків від тіла. Юнака зразу ж заарештували, у вівторок слідство винесло вердикт: «Навмисне вбивство», у середу молодий Маккарті став перед мировим суддею в Россі, який передав справу на розгляд найближчої виїзної сесії суду присяжних. Такими є основні факти, що потрапили в поле зору слідчого й поліції.

— Важко навіть уявити більш прозору справу,— зауважив я.— Ніколи побічні докази не вказували на злочинця так безпомилково, як у цьому випадку.

— Побічні докази — річ дуже ненадійна,— замислено відповів Холмс.— Іноді здається, що вони прямісінько свідчать про одне, але якщо почати розглядати такі докази трохи під іншим кутом зору, то вони можуть з не меншою переконливістю свідчити про прямо протилежне. Та доводиться визнати: для юнака обставини складаються надзвичайно погано, зовсім не виключено, що він справді злочинець. Проте знайшлись люди, серед них міс Тернер, дочка сусіда-землевласника, які вірять у невинність молодого Маккарті й тому запросили Лестрейда — ви, мабуть, пам'ятаєте його в зв'язку з «Етюдом у ясно-червоних кольорах»,— щоб він повернув справу у сприятливий для юнака бік. Лестрейд, зайшовши в безвихідь, передав її мені, внаслідок чого два джентльмени середнього віку мчать на захід із швидкістю п'ятдесят миль на годину замість безжурно перетравлювати сніданок удома.

— Боюсь, факти надто очевидні,— сказав я,— і вам не пощастить розхитати впевненість в обрунтованості звинувачення.

— Немає нічого облуднішого, ніж очевидні факти,— відказав, сміючись, Холмс.— Крім того, ми можемо випадково натрапити на які-небудь інші такі ж очевидні факти, які зовсім неочевидні для містера Лестрейда. Ви досить добре мене знаєте, щоб подумати, ніби я вихваляюсь, коли кажу, що я або підтверджу, або спростую його висновки — причому з допомогою прийомів, які він нездатний не тільки застосувати, а навіть зрозуміти. Взяти хоч би перший-ліпший приклад: мені абсолютно ясно, що вікно у вашій спальні з правого боку, але маю великі сумніви, чи помітив би містер Лестрейд таку самоочевидну річ.

— Але як, яким чином...

— Мій дорогий друже, я добре вас знаю. Мені відома притаманна вам військова охайність. Голитеся ви щоранку, цієї пори року ще й при сонячному світлі, але з того, що ліва частина обличчя у вас виголена гірше, а внизу щелепи й зовсім неакуратно, мені цілком ясно, що вона освітлена гірше, ніж права. Я не можу собі уявити, щоб чоловік з вашими звичками, дивлячись у дзеркало при рівномірному освітленні, лишився задоволений такими результатами. Те, що я оце вам сказав — банальний приклад спостережливості й уміння робити висновки. В цьому й полягає моє metier1, яке, можливо, прислужиться нам" у майбутньому розслідуванні. В процесі дізнання виявлено одну чи дві деталі, вартих того, щоб над ними поміркувати.

— Що це за деталі?

— Виявляється, молодого Маккарті заарештували не на місці злочину, а після того, як він повернувся на ферму Хазерлі. Коли поліцейський інспектор повідомив його про арешт, він зауважив, що зовсім не здивований почути це і що заслуговує навіть більшого. Таке висловлювання мало цілком природний ефект — усунуло рештки сумнівів, які, можливо, ще ворушились в свідомості колегії присяжних при коронері2.

— Таж він таким чином признався! — вигукнув я.

— Ні, бо слідом за цим він заявив, що невинний.

— Виходячи з усієї сукупності подій, що переконливо викривають молодого Маккарті, його заява про невинність щонайменше не викликає довіри.

— Навпаки,— мовив Холмс,— це єдиний світлий просвіток у хмарах, іншого я поки що не бачу. Попри всю свою невинність не може ж він бути таким дурним, щоб не розуміти, що обставини дуже й дуже проти нього. Якби він удав із себе здивованого, коли його заарештували, або прикинувся обуреним, я поставився б до проявів таких почуттів з великою підозрою, тому що здивування й обурення за подібних обставин просто неприродні, хоч і здаються хитрій людині найкращою політикою. Щире поводження юнака свідчить або про його невинність, або характеризує його як людину неабиякої твердості й самовладання. Ну, а його зауваження, ніби він заслуговує більшого, також не було неприродним, коли ви візьмете до уваги, що він перебував біля тіла вбитого і, безперечно, карався тим, що, забувши про свій синівський обов'язок, сперечався з батьком і навіть, як розповіла дівчинка,— а її свідчення має велику вагу,— зняв руку наче для того, щоб його ударити. Докори сумління й щире каяття, що відчуваються в його зауваженні, видаються мені ознаками швидше незіпсованості, ніж провини.

Я похитав головою.

— Багатьох повісили на підставі значно менш переконливих доказів,— зауважив я.

— Згоден. I багатьох повісили помилково.

— А що розповідає молодий Маккарті?

— Боюсь, що нічого втішного для своїх захисників, хоч одне чи два місця в його розповіді наводять на деякі роздуми. Ви знайдете все це отут, можете прочитати.

Холмс видобув із сувою місцеву газету, розгорнув її й показав замітку, в якій викладались свідчення нещасного юнака. Я влаштувався в кутку купе й почав уважно її читати. Ось що там було написано:

«Потім було викликано Джеймса Маккарті, єдиного сина покійного, який засвідчив таке: «Я їздив у Брістоль, пробув там три дні й повернувся додому вранці минулого понеділка, третього числа. Коли я приїхав, батька не було вдома, а покоївка сказала, що він поїхав у Росс з Джоном Коббом, конюхом. Невдовзі після цього я почув, як у двір в'їхала його ресорна двоколка, і, визирнувши з вікна, побачив, що він виліз із неї й швидко пішов з двору, хоч я й не зрозумів, куди саме. Тоді я взяв свою рушницю й вирішив пройтися до Боскомського ставка з наміром постріляти кролів на іншому його боці. По дорозі я зустрів Вільяма Краудера, сторожа, який посвідчив про це, але він помиляється, вважаючи, що я йшов слідом за батьком. Я й не підозрював, що батько попереду. Коли до ставка залишалось десь близько сотні ярдів, я почув крик «кууї»! — це був сигнал, яким ми з батьком звичайно обмінювались. Тоді я побіг уперед і побачив його біля ставка. Він, очевидно, дуже здивувався з моєї появи й досить різко спитав мене, чого я прийшов. Відбулася розмова, дійшло до сильних висловів і мало не до бійки, бо батько дуже легко спалахував люттю й не вмів стримуватись. Бачачи, що він втрачає самовладання, я облишив його й пішов на ферму Хазерлі. Та не встиг я пройти й півтори сотні ярдів, як почув позаду нелюдський зойк, що змусив мене кинутись назад. Там я побачив батька з розбитою головою, він лежав на землі й конав. Рушниця випала у мене з рук, я обняв батька, але він майже зразу ж вмер. Кілька хвилин я стояв навколішки біля нього, а тоді подався до сторожа містера Тернера, бо його будинок найближчий, попросити допомоги. Я нікого не бачив біля батька, коли повернувся на його крик, і не маю уявлення, як він дістав такі рани. Його не дуже любили, бо вдачу він мав відлюдкувату й непривітну, але наскільки мені відомо, справжніх ворогів у нього не було. Більше я нічого не знаю».

КОРОНЕР. Чи ваш батько сказав вам що-небудь, перш ніж вмер?

СВІДОК. Він пробурмотів кілька слів, але я зміг розчути тільки одне з них — слово «пацюк».

КОРОНЕР. Що ви з нього зрозуміли?

СВІДОК. Воно не мало для мене ніякого сенсу. Я подумав, що він марить.

КОРОНЕР. З якого приводу почалася остання сварка між вами й вашим батьком?

СВІДОК. Мені не хотілось би відповідати на це запитання.

КОРОНЕР. На жаль, я змушений наполягати на відповіді.

СВІДОК. Але для мене це неможливо. Запевняю вас, що розмова з батьком не мала відношення до трагедії, яка потім сталась.

КОРОНЕР. Це вирішить суд. Мені не треба пояснювати вам, що ваша відмова завдасть вам значної шкоди під час майбутнього розгляду справи в суді.

СВІДОК. А проте я не маю права відповідати.

КОРОНЕР. Як я зрозумів, крик «кууї» був для вас із батьком звичайним умовним сигналом?

СВІДОК. Так.

КОРОНЕР. Тоді як могло трапитись, що він подав вам цей умовний сигнал, перш ніж побачив вас і навіть не відаючи, що ви повернулися з Брістоля?

СВІДОК (дуже розгубившись). Не знаю.

ПРИСЯЖНИЙ ЗАСІДАТЕЛЬ. Чи не помітили ви чого-небудь підозрілого, коли, почувши крик, повернулись назад і побачили, що вашого батька смертельно поранено?

СВІДОК. Нічого певного.

КОРОНЕР. Що ви хочете цим сказати?

СВІДОК. Я був такий збуджений і схвильований, коли вибіг з лісу, що думав тільки про батька, більше ні про що. Проте у мене склалось якесь непевне враження, ніби в той час, коли я біг,, ліворуч від мене на землі щось лежало. Мені здалося — сірого кольору, мабуть, якийсь одяг або, може, плед. А коли я підвівся з колін і пошукав ту річ очима, її вже не було.

КОРОНЕР. Ви хочете сказати, що вона зникла до того, як ви пішли по допомогу?

СВІДОК. Так, тоді.

 
Наші Друзі: Новини Львова