Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 18 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Праця

Подонь. Українська Вороніжчина в культурному житті України

Переглядів: 8799
Додано: 02.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Аркадій Животко

ПОДОНЬ
Українська Вороніжчина в культурному житті України

Краєзнавство (історія)
------------------------

ІСТОРИЧНО-ГЕОГРАФІЧНЕ СТАНОВИЩЕ


Подаючи границі, котрими обмежена суцільна територія, населена українським народом, визначний український учений-географ Степан Рудницький, проводить українську етнографічну границю в частині, що межує з російською територією, через Курщину, Вороніжчину й Донщину. У Курщині йде вона повітами: Рильським, Суджанським, Обоянським, Корочанським та Старооскольським, охоплюючи частини їх суцільно населені українським народом. На Вороніжчині цю границю провадить через Городище, Шаталівку, Росош, Репіївку до устя Потудоня в Дін коло м. Коротояка, потім вздовж Дону на Ліски, Маслівку, Мечетку, Нижній Кисляй, Козлівку, Василівку, Бурлаївку, Красне, Пихівку, Банну. В Донщині — починається від Банної вздовж західньої межі Хоперського повіту на Гарячій і далі, охоплюючи третину земель Донщини.
Подавши ці границі, він зазначує трудність точного їх визначення: «Границі поміж українською та московською етнографічною територією теж дуже трудні для докладного визначення — каже він. Не тому, щоб тут були переходові діялекти, як, наприклад, на білоруській границі. Навпаки — їх тут немає ніде. Українські й московські села, навіть части сел, дуже виразно від себе відділені, й немає ніякого сумніву, куди причислити їх населення. Трудність лежить у чімсь іншім. Гранична смуга між українським та московським живлом... почала густіше заселюватися щойно в XVII. і XVIII. віках. Колонізаційні струї українців, що плили з заходу на схід, перехрещувалися з московськими колонізаційними струями, що плили з півночі на південь. В результаті повстала довжелезна й широка мішана смуга, в якій зустрічаємо величезну кількість обусторонніх етнографічних півостровів і островів».[1]
На Курщині такі острови можна бачити коло Фатежа, цілим рядом ідуть вони від Дмитрієва по Обоянь і при джерелах Сейма.
На Вороніжчині — кілька островів коло Землянська та Борисоглібська. Кілька колоній підходить під Єлець та Тамбов і, нарешті, в теперішній Орловщині...
Це дало підставу, між іншим, Ґабріелю де Кастельно твердити в 1820. році (в праці про Новоросію), що «Чисельна нація оця простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини». Першими українськими мешканцями, що появилися в цих краях були українські козаки — «черкаси».[2]
Через однозвучність старо-московського слова — «украйна», зміненого пізніш на «окраина» й українського імени народу й території — «Україна», слів різного походження й різних понять та означень, росіяне уникали вживати цих слів, замінюючи слово «Україна» — Черкасією, а українських козаків називаючи «черкасами».
Не лише у щоденній практиці ця назва вживалася, але знаходила вона своє місце і в російській історичній літературі, так як «Малоросія», як також увійшла вона свого часу й до сторінок збірників законів та указів Російськ. Імперії.
«Из Черкас сформировать Украинскіе полки» — читаємо, напр., в указі 9. вересня 1775. p., або — «Кіев и другіе черкасскіе города», «Черкасскіе замки»[3], а р. 1775.: «В Слободской Украинской губ. живут Черкассы».[4]
Належала до Слободсько-Української губ. того часу, крім Харківщини також територія суцільно заселена українським народом, що пізніш була адміністративно виділена й приєднана до губерній Курської й Воронізької. Обіймала ця територія повіти: Путивельський, Грайворонський, Новооскольський, Білгородський, південну частину Суджанського, південні частини Рильського і Корочанського — на Курщині, цілі повіти — Острогозький, Богучарський, Бирюченський, Валуйський та половину Павловського й південні частини Бобровського та Коротоякського — на Вороніжчині.
За проектом Центральної Ради (січень 1918.) адміністративного поділу України на землі, цю територію поділено було на кілька земель: Слобідщина, Донеччина, Половецька земля, Харків і околиця та П о д о н ь.
До Подоня ввійшли в цілости згадані повіти: Острогозький, Богучарський, Бирюченський і Валуйський та частина Коротоякського (Вороніжчина), крім того — Новооскольський і частина Корочанського (Курщина) і частина Старобільського повіту з Харківщини.
Межі цієї землі визначено було Центральною Радою так, що вони майже покриваються з українською етнографічною границею, що проходить вздовж російської території. Починаючи від слободи Ліски Острогозького повіту, що лежить на березі горішнього Дону, межа ця йде на захід через сл. Уриви Коротоякського повіту, далі — Репіївку, Орлик, повертає на південний захід і йде через Скородне, Холодне, Плотавець, досягає Шляхова на Донцю; підходить до Білгороду, повертає далі на південний схід, підходить до Вовчанська, де повертає на схід і межує з землею, означеною Центральною Радою, як Донеччина, йде далі через Грушівку - Борисовку, Волоконівку, повертає на південний схід і йде через Принцівку, Валуйки, Вейделевку, Білий Колодізь, далі межує, за означенням Центральної Ради, з землею Половецькою, йде через Ровеньки, Кривоносівку, Бугаєво на Осиковку, де знову підходить до російської території, повертає на схід, загинає коло Сухого Логу і підходить знову до Дону та йде по ньому вгору через Богучар, Журавку, Нижній Мамонь, Н. Калитву, Павловське й далі по Дону до слободи Ліски. Осередком національно-культурного життя цього краю аж до останнього адміністративного поділу, переведеного совітською владою, була Острогожчина й м. Острогозьк. Виникло це місто, а потім і цілий Острогозький край десь року 1653, як — осередок Острогозького Слободсько-Українського полку українських козаків («черкасів»), що прийшли сюди р. 1652. в кількости 1067 душ під проводом полковника Івана Дзінковського. Був це перший з полків Слобідської України, що розвинувся й охопив собою територію пізніших повітів, як самого Острогозького, так Бирюченського, Богучарського, частинно Коротоякського, Павловського та ін., сягаючи на північ аж до меж Орловщини.[5]
У місцевості, що лежить на р. Богучарі, яка падає в Дін, уперше появилися українські козаки десь у половині XVII. століття. М. Грушевський, подаючи про це згадку, вказує, що десь в роках 1641—46. на усті р. Богучар (недалеко від теперішнього м. Богучара) почали появлятися козаки — «черкаси». Року 1646. — «уже з ранньої весни — зазначує він — «Черкаси» з'являються там же на Дону, в околицях Богучара... громлять на Дону Воронізьців торгових людей»...
З огляду на цю небезпеку від черкас воронізький воєвода підняв восени того року питання про те, щоб поставити город на Дону — на Богучарі або «на козацькім перевозі», «аби загородити дорогу черкасам у поволзькі сторони», бо дійсно запорожці того часу почали проторити стежку за Дін.
Так виник Богучар, до якого пізніш переведено було дві сотні козаків Острогозького полку, а р. 1717. переселено було сюди ще кілька сотень козаків, що зайшли були до Лівен, Землянська, Яндовищого. Року 1765. Богучар увійшов до складу Острогозької провінції в Слободсько-Українській губернії. Повітовим містом Богучар став р. 1779., а в році 1802. Богучарський повіт приєднано було до Воронізької губернії.
Тоді ж появилися українські козаки і в місцевостях Бирюча на Тихій Сосні. Самий Бирюч має свій початок десь від р. 1705. По заселенні та організації названо було цю місцевість Бирюченським Комісарством, що належало до Острогозького полку. Після р. 1765. Бирюч увійшов до складу Острогозької провінції. Року 1796. був він приділений до Слоб. Української губ., а 1802. р. до Воронізької губ.
Ще раніш до Воронізької губ. приділено було Валуйщину. Заснування м. Валуєк датується р. 1593. Напочатку належали Валуйки до Азовської губ. Року 1719. увійшли до складу Білгородської провінції, а року 1779. приділено до Воронізької губернії.
Рух українського козацтва до цього краю пробив шлях для дальшої його колонізації, що заповнила його українським народом.
Як було згадано — за проектом Центральної Ради цілий цей край мав творити окрему землю Подонь. За переписом 1897. р. національний склад цього краю охоплював пересічно (чотири повіти) 73,4% українського населення. Решта припадала на островки росіян, німців [6] та поодиноко розпорошених болгар, білорусів та жидів.
При новому розмежуванні, що його було переведено сов. владою, відсоток цей упав до 66%. Було це наслідком одного з методів національної політики в напрямі денаціоналізації й обрусіння українського краю. Зокрема пильну увагу звернено на Острогожчину, де українську компактність з 90,3% було зменшено майже на половину, а саме — звівши відсоток українського населення до 50,9%. За Острогожчиною йде Богучарський повіт, відсоток українського населення якого впав з 81,8% на 72,7%. Бирюченський повіт, що нараховував 70,2%, зовсім зник, або вірніш, було його поділено й розпорошено. Натомісць було виділено новий — Росошанський.
Вказане зменшення відсотку українського населення сталося в наслідок прилучення до цих повітів частин сусідніх з чисто російським чи з переважаючою більшістю російського населення, як також переселення українського народу і надсилкою чужонаціонального елементу. Так, напр., до Острогожчини прилучено такі волості, як Давидовська, що має 98,1% російського населення, Коротоякська з 92,6% російського населення та ін. До Богучарського повіту — Верхнє-Мамонська волость з 99,7% російського населення.
Поодинокі місцевости з чисто українських перетворено в мішані. Так, напр., Ліскинську волость Острогозького повіту, де російське населення ледве доходило до 1 — I/s% перетворено у волость з 43,4% російського населення, при чому слобода Ліски перетворилася в слободу, % українців в якій упав до 9,9%. В цілому національний склад Подоня в його основних повітах, за переписами 1897. і 1926., мав такий вигляд [7]:
Абсолютна кільк. відсот. Повіти Рік всього укр. укр.
Острогозький ........ 1897 273.837 247.241 90,3
1926 426.235 217.360 50,9
Богучарський ........ 1897 309.965 253.619 81,8
1926 329.498 239.423 72,7
Бирюченський ........ 1897 200.668 140.799 70,2
Валуйський ............ 1897 188.113 96.134 51,1
1926 291.503 155.173 53,2
Росошанський ........ 1926 326.277 292.274 89,6
Останніми часами висунуто новий проект адміністративного поділу українських земель. Автором його є проф. Л. Шрамченко.
За цим проектом суцільно заселена українським народом територія межує з російською по лінії: Скородне — Городище — Ліски — Мечетка на Таловую — Новохоперськ.
Цілу країну виділено в окрему одиницю, яку названо: Край Росошанський. Тим Росош висунуто на центральне місто краю, а весь край поділено на такі повіти з волостями:
1. Богучарський повіт (волости — Богучарська, Кантемирівська, Манастирщенська, Петропавловська, Щуринівська, Таловська);
2. Бутурлинівський повіт (волости — Бутурлинівська, Тальська, Вороб'ївська, Вел. Архангельська);
3. Калачівський повіт (волости — Калачівська, Манинська, Ново-Миловатська, Старо-Криушанська, Старо-Миловатська);
4. Новохоперський повіт (волости — Новохоперська, Пихівська, Слань-Калинівська);
5. Олексіївський повіт (волости — Олексіївська, Бирюцька, Луценківська, Каменська);
6. Острогозький повіт (волости — Острогозька, Ліскинська);
7. Павловський повіт (волости — Павловська, Білогорська, Верхнє-Мамонська, Лосевська, Воронцовська, Липівська);
8. Росошанський повіт (волости — Росошанська, Михайлівська, Ольховатська, Ново-Калитвинська, Подгоренська, Ровенківська).
Порівнюючи проект проф. Л. Шрамченка з проектом Центральної Ради, можемо помітити в основі їх погодження щодо цілої території, яка обіймає собою суцільно-українську частину теперішньої (і попередньої) Воронізької губернії. Відміна полягає поперше у включенню до цього краю частини Бобровсь-кого повіту, виділену у Бутурлинівський повіт та частини Новохоперського повіту, а подруге у перенесенні Валуйського повіту до Харківщини та залишенні частини Старобільського повіту за Харківщиною.
В цілому, за проектом проф. Л. Шрамченка, край цей набирає характеру найгустіше заселеної українським народом території, що доходить до 90%. На теперішній час, за обчисленням його ж, нараховується коло 1.200.000 люду (точніше — 1.198.000).[8]



КУЛЬТУРНО-ПОБУТОВЕ СТАНОВИЩЕ КРАЮ ПЕРЕД 1917 р.


Побіч історично-географічних даних заселення, як також статистичних даних населення краю, виступають виразні ознаки його національно-культурної єдности з українським народом в цілому, що заховалися протягом 300 років. Полягають вони в побуті, мові та суспільних проявах національної індивідуальности.
Вже при першому погляді на Подонь при переході етнографічної межі української Вороніжчини з російською етнографічною територією, вражає різка зміна краєвиду, де замісць російського села розляглися слободи, що тонуть у зелені садків. Та й не тільки слободи. Досить поглянути на те чи інше місто. Виглядають вони мов більші сади, в яких розкидано будинки, і тільки центри їх мають дійсно міський характер.
У слободах Подоня, звичайно, обістя коло хати ширше. Складається в першу чергу з по-двірря, навколо котрого розміщено повітки, стайні, комори, далі город із клунею. Хати, звичайно, стоять на віддалі одна від другої. Коло хати позаду — садок, а перед хатою часто — квітник. Все це свого часу було причиною того, що асекураційні товариства на Вороніжчині й Курщині брали менші премії на обезпечення від пожеж, як у російських селах.
Зовнішній вигляд хат так само різко відмінний від властивих московських, хоч останніми часами, десь кінцем минулого століття й початком теперішнього, можна вже помічати вплив української хати на будови сусідніх московських сел.
Здається, не можна зустріти жадної хати на Подоню, яка не була б оздоблена в середині уквітчаними образами, покритими рушниками, як також оздобленими рушниками вікна тощо.
Те ж саме можна сказати й про церкви Подоня. Подекуди тут ще зберігайся до останніх часів церкви старшої українсько-козацької архітектури (козацьке бароко). Зокрема згадати хоч би церкву Різдва Богородиці у м. Острогозьку, що була збудована українськими козаками десь близько 1664. р. Була вона напочатку дерев'яна. Року 1782. на її місці було поставлено кам'яну, заховавши той же стиль. Таких церков на Подоню було ще наприкінці минулого століття чимало. Так, наприклад, визначалася свого часу архітектурою козацької доби ще церква слободи Волоконівки на Валуйщині. На початку 1900. років було її знесено, а на її місці збудовано нову, кам'яну за офіційним синодальним зразком. Так само сталося і в багатьох інших слободах. А проте зміна зовнішнього вигляду церкви не торкнулася її внутрішнього вигляду, що свідчило про заховання національної традиції її парафіян. Така ж оздоба вишиваними рушниками, таке ж уквітчання образів, розположення місць для молящихся, що заповнювали церкву у свята.
Тут, під час свят, найяскравіше виявлявся український одяг в тій чи іншій слободі. Зосібна у дівчат та жінок. У багатьох місцях зберігся він аж до часів світової війни й приходу совітської влади, з деякими, часом місцевими, відмінами. Зокрема визначалися в цьому такі, наприклад, слободи, як Ліски, Хрестики, Пухово, Волоконівка, Ютановка, Уриви, та ін., а ще більш це ярмарки і зокрема ярмарок на першу Пречисту, що відбувався коло Дивногорського Манастиря поблизу Лісків на березі Дону.
В деяких місцях відміни в національних убраннях ішли далі, заховуючи всеж основну їх рису — вишивку, мережку тощо.
Те ж саме можна сказати і про чоловічий одяг, що ще до кінця минулого століття заховував у собі національний український характер (вишивані сорочки, широкі штани вбрані до чобіт та ін).
Із зовнішнім виявом побуту українського населення Подоня в'яжеться його т. м. духова сторінка, що виявляється в першу чергу в його взаєминах, звичаях, творчості й мові.
Щодо цієї сторінки то можемо знайти чимало вже публікованих матеріялів. На цьому місці згадаємо хочби такі, як ті, що увійшли до «Описанія рукописей Ученаго Архива Императорскаго Русскаго Географическаго Общества», складеного Д. Зеленіним і опублікованого в 1914. р. Подано тут огляд матеріялів, зібраних на Вороніжчині. Крім того маємо праці М. Дикарева, Аполосова, П. Тарасевського та ін. Зрештою матеріяли розкидані на сторінках етнографічних збірників та вісників.
Тут зазначимо лише дещо, що характеризує національну єдність і нерозривність у цій галузі з життям і побутом цілого українського народу, що не порвалася протягом кількох століть.
Перше, що звертає увагу, це становище українського населення Подоня до росіян та їх взаємини. Помимо зустрічі українського населення з московським на вказаній етнографічній межі в дійсному значінні цього слова, відбуваються вони і в середині краю.
В деяких повітах розкидані московські села. Українці Подоня — слобожани, звуть їх «руські села», а мешканців називають або «руськими» або «москалями».
Торговельні й промислові взаємини між одними і другими були завжди досить жваві. Але на цьому вони переважно й кінчалися. Ближчих взаємин протягом довгих років помітити було тяжко. Цьому на перешкоді ставала різка різниця в побуті одних і других, в їх духовій культурі та в традиціях. Зокрема майже виключеними були родинні зв'язки. «Хоч вона й гарна — та московка» — можна було почути від українця-парубка. Так само й дівчата, що скрізь перебували під охороною свого парубоцтва. Лише у випадках, коли яка з них засидиться бувало й має дотого ще й «брак», траплялося, що йшла до «руського села».
Таке становище сприяло протягом століть збереженню, як національного типу Подонського слобожанина, так і цілого національного характеру краю, що різко вражає при переході етнографічної межі, наприклад, з одного берегу Дону на другий, скажемо, до слободи Ліски чи де інде. Особливо, як було вже згадано, в неділю, чи якесь свято. Переходячи Дін зі сторони села Ново-Покровського, або як його ще називано Петровського, на території якого стоїть вузлова станція Південно-Східньої залізниці Ліски, на другий берег, де розлягається велика слобода Ліски, вражає зміна одягу й мови. З царства сарафана й московської мови — входимо у квітник українських корсеток, жупанів, чуємо чисту українську мову й можемо вже спостерігати властиві українському люду звичаї, обряди.[9]
Звичаї. — Ще до недавна було ціле життя слобожанина Подоня, часом злиденне й тяжке, овіяне чаром поетичних звичаїв та вірувань і обрядів. Від колиски аж до смерти. В'язали вони його з минулим, з життям його предків.
Родини, хрестини, весілля, смерть і похорон — все це зв'язано було з різними обрядами й звичаями. А головно весілля, таке відмінне від того, як воно перебігає у сусідів — «руських».
Від заручення до весілля — це ціла доба, пов'язана низкою обрядів-свят, що починаються від подавання рушників до властивого весілля. Не скрізь на Подоню кажуть — «подавати рушник». В деяких місцевостях можна чути — «дають хустки» або «пов'язують хустки». Головна увага, отже, переноситься зі сватів на молодого.
Від подавання рушників до властивого весілля — це час, що витворив свою поезію, в якій вилилася народня творчість у формі цілої низки пісень відповідно до обряду.
Пам'ять заховала мені, напр., такі уривки тих пісень, що їх співали дружки, відвідуючи з молодою рідних та близьких, у яких молода просить благословення та запрошує на весілля:

А у лісі дерево,
Не одно — аж два,
Хороші молодята
Обидва».
«У саду вишенька,
Не одна — аж дві,
Зацвіли хороше
Обидві.

або:

«Ой у садочку, у садку
Соловейко не щебетав,
А ще нашу Марусеньку
Петрусь не цілював».

Так само цілою низкою обрядів супроводить слобожанин Подоня відхід з цього світу.
Ще перед смертю обряди ці вступають до хати й супроводять до цвинтаря.
Досить тут зазначити, хоч би такі моменти, як, напр., відчинювання воріт, як тільки вмре господар чи господиня. Розчинені ворота залишаються ввесь час перебування помер-шого в хаті, а потім аж до похорону. По смерти чоловіка жінки розпускали волосся. Протягом часу, коли покійник ще в хаті, читано псалтир (звичайно діти-школярі, або когось запрошувано). Зрештою — похорон. Тут головніше — це голосіння. Звичай голосіння на Подоню залишився у жінок. Він виявляє почуття дорогої втрати, особливо при смерті чоловіка. Це голосіння, по похоронах, служить темою оцінки родинного життя і взаємин в родині та самої жінки. По похоронах обряди ще довший час зв'язують родину з покійником. Зокрема цей зв'язок виявляється на Великдень, коли могилки цвітуть різнокольоровими крашанками, а часом знаходиться на них і інша страва.
Цілий рік слобожанина Подоня становить цикль свят, з котрими зв'язана низка різних обрядів. Але найяскравіше вони виступають на Різдвяні свята. Правда, в останніх часах багато з них вже відступило у сутінок чи й зовсім зникли. Проте, ще на початку цього століття, та навіть перед світовою війною 1914. р. вони займали в житті Подоня ще поважне місце. Досить тут згадати хоч би Святий вечір, колядування, щедрування, засівання на Новий Рік, голодну кутю тощо. Колядки на Подоню в останніх часах залишилися головно в руках дівчат і зрідка дітей. Натомісць щедрування під Новий Рік і засівання на Новий Рік (опівночі й до ранку) це те, що залишалося незмінно ввесь час в руках дітвори й молодіжі. Так само до останніх ще часів зберігайся обряди зв'язані з голодною кутею (під Водохреща). Почасти лишалися веснянки на Зелені свята.
У всіх цих звичаях-обрядах виступала протягом століть поезія народньої творчости, що мала свої місцеві відміни й характеристичні риси, пов'язані не лише з образом, але й мовою.
Мова Подоня належить до південно-українського діялекту української мови, точніше до середнього його говору, що має свої характерні місцеві відміни. Спинимося на деяких з них. Перше, що звертає увагу в цьому місцевому говорі, це є в деяких місцях згрубіння закритих голосівок та сполучення їх подекуди з шелестівками, як напр. «в». Так у деяких місцевостях Острогожчини та Бирюченщини можна почути замісць — «в і л» тверде «в и л», замісць — «кінь» — «к и нь» або: «к в и нь», «к і ш к а» (кицька) — «к в и ш к а» тощо. В інших місцях панує м'ягкий вислів. Поруч з тим — низка локалізмів, що творять свій власний словник і вимагають спеціяльного досліду фахівця. На цьому місці хочу згадати лише деякі, як напр. — «сейдень» — що часто скорочується в «седень», іноді — «цейдень» — замісць — «сьогодні, нині», «д о й м є н о» — замісць — «певно, напевно», юлиця = вулиця і т. д.
В цих локалізмах виявляється вплив мов інших народів, з якими стикалися предки ще за часів приходу до Подоня, чи то під час кольонізаційного походу і, зрештою, в пізніших часах. Зокрема, безперечно, можна тут знайти впливи мов литовської, російської, як в пізніших часах можна спостерігти в російських островах цього краю вплив української мови. Зрештою, впливи таких чинників, як російське військо, школа, адміністрація. Звичайно це ті чинники, що впливали на українську мову й її чистоту взагалі, але на Подоню сила їх впливу збільшувалася наслідком самого його положення, як країни найдальше висунутої до кордонів російського суцільного материка.
Коли щодо України, заокругленої в 9. губ., стара російська влада припускала можливим дискутувати, то Подоня не підлягало в її очах жадним дискусіям. Звідси — погляд на населення й безапеляційне утотожнення його з єдиним московським народом провадилося до найдальше йдучих асиміляційних заходів. Досить зазначити тут хоч би такі методи, що їх широко уживано було, як русифікація українських прізвищ. Подекуди провадилося це в спосіб досить грубий і неохайний, в інших випадках зміна прізвищ набирала рафінованого характеру і йшла глибше. Перший з цих способів, що провадився послідовно, надавав українським прізвищам в урядових книгах та особистих документах суто російський вигляд через приставку кінцівок «в», «ов», «ін» тощо. До яких курйозів ці експерименти доходили досить подати хоч би такі приклади: суто українські прізвища, при чому поширені в Україні, як Науменко, Олексієнко, Білоус, Дерев'янко, Голуб і под. на Подоню було перетворено в «Н а у м є н к о в», «А л е к с е е- н к о в», «Б є л о у с о в», «Д є р є в я н к и н», «Г о л у б є в», так само — «Божков», «Сильченков» і т. д. Так і стояло в урядових книгах чи документах. Так вони і красувалися на вивісках в містах Острогозьку, Валуйках і ін. Мало того. Тут, хоч в основі, ще нагадувало те чи інше прізвище про своє походження. Інше з другим способом, коли змінене прізвище цілковито губило зв'язок зі своїм походженням. До таких належить, наприклад, таке поширене серед духовенства та його родин чи нащадків на Подоню прізвище, як Смирнов. Цікаве походження цього прізвища, його історію подає І. Хитров у своїй розвідці: «Замечательные люди из рус. белаго духовенства в XVIII. ст.». З цієї розвідки довідуємося: священик Смирнов Яків з дворянського (шляхетського) українського роду — Леницьких. Призвіще Смирнов було дано Я. Леницькому при командировці його закордон (Лондон). Як розповідав сам Смирнов, міністри того часу неприхильно дивилися на українців. Тому протоієрей Самборський, що справу командировки провадив, поперемінював усі українські прізвища на російські — Прокоповича було названо Прокофіевьім, Флавицького — Ф л а в і а н о в ы м, а Леницького (lenis — тихий, смирний) названо було Смирновым.[10]
Поважне завдання обрусіння краю покладено було також на школи. Правда, шкільна справа ще на початку XX. ст. може характеризуватися 84% анальфабетизму. На початку століття стан освіти дещо зліпшився, зменшивши відсоток цей десь до 70 — 75.
Шкільну мережу Подоня творили школи — земські, церковно-парафіяльні та в меншій кількости т. зв. школи грамоти.
Звертаючи увагу на становище цих шкіл щодо національного складу населення і його національних інтересів, треба відзначити той факт, що школи церковно-парафіяльні були більш чутливі, аніж школи земства. Пояснюється це поперше міцнішим зв'язком з місцевим населенням духовенства, в багатьох випадках місцевого походження, а подруге національним складом учительства так само кревно зв'язаного з місцевою людністю, вихованого в українському оточенні. Навпаки в земських школах було чимало елементу національно чужого місцевій людності, відірваного від місцевих умов, вихованого в чужонаціональному оточенні й байдужого, часто ворожого, до національних інтересів українського населення Подоня.
Інакше заховувалося само земство, чи, радше, радники земства, що не раз підносили навіть питання заведення української викладової мови в школах. Це прислужилося до того, що справа української мови в початкових школах була поставлена на обговорення й винесення відповідних постанов на Воронізькому Губерніяльному Зібранні.[11]
Таке становище збігалося з проявами українського культурного руху на місцях. Не міг він охопити ширші маси місцевого населення, через безліч різного роду перешкод, особливо адміністративно-поліційного характеру. Але й те, що пробивалося через них, приносило свіжий подув і збуджувало національну думку й почуття. Осередком цього руху стала Острогожчина, де найширше розвинулася ця праця навколо поодиноких церковнопарафіяльних шкіл, кооперативів, де виникали різного роду драматичні гуртки, українські хори, тощо. Побіч з учительством провадилася ця праця переважно шкільною молоддю, що приїздила на свята чи літні вакації додому. Були це учні середніх шкіл Вороніжа, де існували нелегальні гуртки (останніми часами під проводом учителя А. Бориса), як також студенти високих шкіл Петербургу, Харкова тощо.
Не можна при цьому замовчати того глибокого національно-виховуючого впливу, що мав на цю молодь український театр, який щороку навідував м. Вороніж під проводом М. Кропивницького, а пізніш Гайдамаки, Суходольського, Гаєвського і, зрештою, М. Садовського та ін. Далі Вороніжа, в глибінь Подоня, українському театру нещастило пробратися. Натомісць тут вже було поле діяльности його вихованців.[12]
Зрештою, не відставало в українському культурно-освітньому житті Подоня й саме м. Острогозьк. Не легке було це завдання. Найменша спроба завжди мобілізувала всю увагу й ретельність адміністративно-поліційних чинників. Так, пригадується, напр., одна з таких спроб. Була в Острогозьку громадська бібліотека. Звичайно, складалася вона майже виключно з російських книжок. Лише де-не-де притулилася якась українська — «Кобзар», «Ілюстрована Історія України» М. Грушевського та одно-двоє оповідань, що губилися в морі російської книжки. Зважаючи на таку бідність на українську книжку бібліотеки, гурток місцевих українців з участю засланих сюди земляків з України (Галевич, М. Токаревський та ін.) задумав було організувати український вечір на користь бібліотеки з метою поповнення її українською книжкою. Центром вечора мав бути виступ бандуриста.
Виявилося, що бандура — небезпечна зброя. Справник категорично заборонив цей виступ, сказавши при цьому розпорядчикам: «А вы знаєте, что они делали с теми бандурами в Киеве?».



КУЛЬТУРНИЙ РУХ ЗА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ


 
Наші Друзі: Новини Львова