Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Острогожщина: осередок Подоння

Переглядів: 7998
Додано: 14.01.2009 Додав: NDI_Molnar  текстів: 3
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: НДІ україністики ім. М. Мольнара
проект "Ucrainica ad fontes"

Аркадій Животко

ОСТРОГОЖЧИНА:
ОСЕРЕДОК ПОДОННЯ


Безпосереднє продовження української етнографічної території поза Україною, як державної одиниці, творять землі, заселені компактною масою українського народу на Воронежчині й Курщині. За переписом 1897 року, було тут поверх одного мільйона українського населення (1298881) або 61,9% всього населення.
Національно-культурним осередком цих етнографічно-українських земель з давен і до приходу совєтської влади була Острогожчина з головним містом Острогозько.. Щойно по переведенню совєтською владою нового розмежування Острогозько відійшло у сутінок. Натомість висунулося нове місто – Росош, що доти входило до Острогозького повіту, як одна з більших волосних слобід.
Центральна рада 1918 року за проектом проф. М. Грушевського, займаючись справою адміністративного поділу України, визначила була ці землі під назвою Подонь, у якому Острогожчина мала зайняти центральне місце, притягаючи навколо себе цілий національний рух краю, а головно повітів, заселених українським народом на Воронежчині.
Першими мешканцями, що почали селитися в цьому доти мало або й зовсім незаселеному краї, були українські козаки, що з’явилися тут десь у другій половині XVII ст. Була це колонія українських козаків у кількості 1067 осіб, що 1652 року з полковником Іваном Дзіньковським, йдучи на р. Битюг для поселення, проходили через теперішню Острогожчину. Зупинившись біля нескінченої фортеці, яку було в році 1650 розпочато будувати, козаки так уподобали собі це місце, що вирішили не йти далі, а поселитися тут. 1653 року стояла вже тут фортеця Острогозька і перша церква-собор. 1664 року прийшла нова партія козаків і оселилася в західній частині Острогозька, що й до тепер зветься – Нова Сотня.
Ці поселенці завели тут свій козацький лад в формі Острогозького полку. Був це один з перших полків Слобідської України, що охопив собою територію таких (пізніших) повітів, як самий Острогозький, Бирюченський, Богучарський, частинно Коротоякський, Павловський та ін., сягаючи на північ аж до Орловщини.
Бирюч, що стоїть, як і Острогозьке, на р. Тихій Сосні, має свій початок від 1705 року. Заселена була ця місцевість козаками і називалася Бирюченським комісарством, що належало до Острогозького полку. Після 1765 року Бирюч увійшов до складу Острогозької провінції. 1796 року був приділений до Слобідсько-української губернії, а 1802 року до Воронезької губернії.
Місцевість на річці Богучар, що впадає в Дон, до 1716 року була майже цілком не заселена. Початки заселення було покладено тут двома сотнями козаків Острогозького полку, а 1717 року були до них переселені ще кілька сотень козаків того ж полку, переведених з Лівен (в теперешній Орловщині – Московщина), Землянська, Яндовища, тощо.1
1765 року Богучар увійшов до складу Острогозької провінції в Слобідсько-українській губ. Повітовим містом Богучар став 1779 р. У році 1802 Богучарський повіт було приєднано до Воронезької губернії.
Зберігаючи українсько-козацький лад, Острогожчина разом зі згаданими повітами не губила зв’язку з цілою Україною. Навпаки, зміцнювала їх тим завданням, що доля перед нею поставила – обороною українських земель від ворожих зазіхань і нападів Ногайської орди, а пізніше і Москви.
Напередодні великого протимосковського воєнного зриву Острогожчина, як найдальше висунута фортеця українського життя, гостила у своєму місті гетьмана І. Мазепу. Тут 1696 року відбулося його чи не останнє перед війною побачення з Петром.1 Перекази кажуть, що побачення це відбулося на невеликій площі, де стоїть церква Різдва Богородиці. Збудована була ця церква десь близько 1664 року. Була вона дерев’яна і стояла до 1760 року. 1782 року було на її місце поставлено кам’яну церкву, а стару дерев’яну продано 1778 р. до села Мілове Старооскольського повіту на Курщині. Ця кам’яна церква, побудована в українському козацькому стилі, залишилася й до останніх часів.2
По поразці, що її зазнала Україна у війні з Росією, Росія чимраз все з більшою силою робила натиск на українське життя. Йшов він через Слобожанщину, а то в першу чергу спадало на Острогожчину. Так прийшов сумної пам’яті 1765 рік, коли актом Москви скасовано було слобідську козаччину, а з Острогозького слоб.-козачого полку сформовано було гусарський полк. Українське населення переведено було на стан «державних військовозобов’язаних» («государственныхъ военныхъ обывателей»). У зв’язку з цим слобідська старшина і козацтво склали рішучий протест. Але виступ цей не приніс позитивного наслідку, і протест залишився лише історичним документом. Острогозький полк, як область, переіменовано було на провінцію, а м. Острогозько у провінціальне місто з приділенням до Слобідсько-української губернії (пізніш Харківська губ.). 1802 року Острогожчину зовсім відрізано від українських земель і від українського життя та прилучено до Воронезької губернії. Разом з власне Острогожчиною, як було вже згадано, приділені до Воронезької губернії також повіти Бирюченський, Богучарський і Валуйський.
Місто Валуйки належить до найстарших міст цього краю. Виникло воно 1593 року незабаром після розгрому українськими козаками (черкесами) міста Воронежа. Висунуте до глибини степу, мало воно захищати від ворожих нападів. Фортеця була земляна. Сліди її подекуди залишилися до наших часів.
На початку Валуйки належали до Азовської губернії. 1719 року увійшли до складу Білгородської провінції Київської губ., а 1779 року причислені до Воронезької губ.
У такому стані залишилися ці землі й до сьогодні.
Переписи 1897 року і 1926 р. дають такий образок національного складу їх населення:1


Повіти Рік пере-пису Кількість населення Кількість українців Відсоток українців
Осторогозький 1897
1926 273837 247241 90,3%
426235 217360 50,9%

Богучар-ський 1897 309965 253619 81,8%
1926 329498 239423 72,7%

Бирючен-ський 1897 200668 140799 70,2%

Валуй-ський 1897 188113 96134 51,1%
1926 291503 155173 53,2%
Росошан-ський 1926 326277 292274 89,6%

Незважаючи на виразно український склад населення, на історію, на побут та інтереси, зрештою, на неодноразовий вияв волі населення з’єднатися з матірним пнем – Україною, Острогожчина й ціле Подоння залишається і надалі відрізаним.
Вияв волі українського народу Подоння йшов двома шляхами. Перший з них – шлях національно-культурного зв’язку з Україною та її долею, другий – шлях державно-правового характеру.
Не спиняючись на побутовому характері цього краю, що заховав у собі всі прикмети українського побуту, зазначимо тут вкладку його до скарбниці української науки, літератури, просвіти та громадсько-політичного життя через своїх представників.
Щодо української науки, в першу чергу треба згадати визначного сина Острогожчини й не менш визначного ученого й українського громадсько-політичного діяча, українського історика, дослідника Острогожчини, автора славнозвісних «Книг битія українського народу», члена Кирило-Методійського братства – Миколу Костомарова, що походив з слободи Юрасівки Острогозького повіту, де виріс підо впливом своєї матері Тетяни з Петренків та загального українського оточення. З пізніших наукових працівників відомий етнограф, д. член Наук. т-ва ім. Шевченка, М. Дикарів.
В галузі української літератури треба згадати відомого українського поета Олексу Коваленка, що походив з слоб. Олексієвки.
У громадсько-політичному та культурно-освітньому житті дала Острогожчина й ціле Подоння низку діячів, що непохитно в одній лаві йшли в праці й боротьбі з цілим українським народом. Досить згадати тут хоч би такі імена, як Ол. Ковалевський,1 В. Скрипник,2 Підгаєцький,3 К. Сопляк (Меженський),4 Коліух та б. ін.5
Боротьба за українську школу. Знаходила вона своїх речників і на Подонні. Відгук її був на сторінках української преси. Зокрема, варта уваги в цій справі стаття К. Сопляка, що її було опубліковано на сторінках «Укр. Жизни» п. н. «Вне родной культуры» (1912, ч. 7/8.). Піднесено було справу навчання в школах українською мовою радниками Подоння і на Воронезькому губерніальному земському зібранні.1
Зрештою відгук і зв’язок із загальним національно-культурним українським життям знаходимо на сторінках української преси перед світовою війною («Сніп», «Засів», «Маяк», «Рада», «Ілюстр. Україна», «Укр. Жизнь», тощо), як також в таких історичних та суспільно-літературних журналах, як «Кіевская Старина», (напр. «Воронежские хохлы»), «Основа», що подає надзвичайно цінний словник української мови Бирюченського повіту, та в низці наукових праць поодиноких авторів.
Звертаючи увагу на зміст публікацій, знаходимо тут багато матеріалу, що свідчить про нерозривний живий зв’язок цього краю з життям цілої України, болями і радощами якої він дише. Щодо сторінок часописів, то цікаві вони особливо тим, що є тут чимало матеріалів до методів національної культурно-освітньої праці на місцях.
Поруч з організованим ширенням української книжки поважне місце в національному русі тут займала організація драматичних гуртків, хорів, різдвяних ялинок тощо.
Драматичні гуртки творилися молоддю середніх шкіл з участю старших товаришів-студентів та подекуди – місцевого учительства. Притягали до праці селянську молодь. Назву мусіли вживати таку: «русско-малорусский драматический кружок». Незважаючи на доволі часті ревізії та арештування серед керманичів чи учасників цих гуртків, або хорів1, праця їх не вгавала, лишаючи глибокий національно-освідомлюючий вплив серед населення. Найбільш поширена праця цих гуртків була в таких слободах Острогожчини, як Росош, Ровеньки, Ольховатка.
В інших місцях використовували різдвяні свята, під час яких влаштовувано по школах ялинки з українською програмою. Бувало це, звичайно, в слободах, де сприяв тому як учительський, так керівний орган школи. Частіше бувало це в церковно-парафіальних школах. Метою цих свят-ялинок був національно-виховний вплив їх на українських дітей, пропаганда національної думки серед дорослих, що завжди вщерть заповнювали школу, та поширення загально-освідомлюючої думки. Програма таких ялинок складалася як з виконання дітей-школярів, так хорових співів. Підготовка до цих свят-ялинок починалася, звичайно, вже за кілька тижнів. На підготовчих годинах, що відбувалися переважно поза школою, присутніми бували як учасники програми, так і сторонні. Готуючи українські точки програми, впорядчики мали нагоду використати години праці для пробудження і зміцнення національного почуття серед дітей та поширення національного освідомлення серед дорослих.
Хори складалися з дорослих, а подекуди були і мішані разом з дітьми. Несли вони українську пісню за стіни школи, де чим далі тим частіш замість чужих занесених пісень та «частушек» починала прищеплюватися своя українська пісня.
Десь в р. р. 1912–13 український національний рух почав захоплювати кооперацію. На цей час кооперативне життя Подонського краю було ще в стадії перших організаційних змагань. Виразно зазначився український національний ґрунт кооперації Острогозького повіту, котра почала зростати від невеличких національних гуртків. Це виразно відбилося й на її характері. Досить тут згадати хоч би такий факт. Наприкінці липня 1914 р. в слоб. Пуховій Острогозького повіту було відчинено кооператив, що мав урядово затверджену назву в українській мові – «Товариська крамниця». Ця ж назва була й на вивісці крамниці кооперативу. Протягом трьох років розвинув цей кооператив широко свою працю, ставши осередком національно-культурного й кооперативного життя не лише у своїй Ліскинській волості, але відограв поважну ролю й у цілому національному русі Острогощини. За допомогою цього кооперативного т-ва 1916 року було закладено перше на Подонні товариство «Просвіта», яке до революції працювало нелегально при кооперативі. На чолі цієї «Просвіти» став один з організаторів і невтомних працьовників, видатний і національно свідомий місцевий селянин Федір Білоус.1
Це ж кооперативне товариство, засновуючи свої філії, дбало про організацію при них читалень. Творився зв’язок з іншими волостями, ба й повітами. Цей зв’язок 1917 року вилився у масовий національний рух, осередком якого стало м. Острогозько.
Дня 25 травня відбувся тут перший український з’їзд Острогозького повіту, на який з’їхалися представники 15 волостей, товариства «Просвіта», кооперативів тощо, всього 21 представник. З’їзд цей виніс кілька постанов та перевів збірку на Український національний фонд.
З постанов головнішими були: 1) Зв’язатися з Харковом, як центром всієї Слобожанщини. 2) Негайно приступити до підготовки українізації народних шкіл шляхом організації курсів, впливу на земство тощо. 3) Признати український жовто-блакитний прапор та ін. Обрано було Українську повітову раду, якій доручено переведення в життя постанов з’їзду та започаткування національних з’їздів в інших повітах.
На другий день з’їзду відбувся маніфестаційний похід містом, у якому взяла участь велика кількість мешканців Острогозька. Під час походу виголошено було кілька промов, у яких виразно підкреслювано нерозривність визвольних змагань з цілою Слобожанщиною й Україною.
Перед Острогозькою радою лежав тепер шлях поважної інтенсивної праці, яку й було протягом літа розвинуто в різних напрямках: зв’язок з селом та іншими повітами; зв’язок з Харковом, як центром слобожанського українського руху; зв’язок з українською колонією у Воронежі, що почала видавати свій орган «Праця», призначений, головним чином, для поширення на Подонні, де також видавались брошури1 і провадилось національно-освідомлюючу працю; використання земських зібрань; співпраця з українськими політичними та проф. організаціями; організація видавничої справи,2 зрештою вперта боротьба з ворожими виступами та пропагандою.
Так виглядала праця Острогозької української ради протягом цього літа. Знаходила вона відгук і підтримку в найширших колах місцевого населення. Захоплення ідеєю, піднесеною І Універсалом Центральної ради, поборювало, здавалося, непоборне. Зустрінуто було цей Універсал в Острогожчині з великою симпатією та безпосереднім відгуком всюди, де було з ним ознайомлено.
Натомість оповіщення ІІ Універсалу на початку зробило від’ємне враження, яке також від’ємно вплинуло на національно-свідомі одиниці серед українського суспільства. Ворожий українському національному зриву елемент схотів використати зміст цього Універсалу у своїх цілях. Боротьба ставала важчою і складнішою. Але разом з тим вона гартувала українські сили та об’єднувала їх для енергічнішої праці. Як на початку, так і в цей час провід мала Острогожчина, до якої приєдналися представники Валуйщини. Спільно з ними на 26 серпня 1917 р. скликано було Український національний з’їзд Острогожчини й Валуйщини. На цей же день скликано було й Селянський з’їзд Острогозького повіту. Обидва ці з’їзди об’єдналися.
Вислухавши та обговоривши доповіді про становище Подоння й України, було одноголосно винесено й того ж дня телеграфічно вислано до Центральної ради і до Тимчасового уряду в Петербурзі таку постанову-протест:
«Заслухавши доклад про організацію крайового органу власті на Україні лише для п’яти губерній, – Український з’їзд частини Воронежчини і Селянський з’їзд Острогозького повіту на Воронежчині, визнаючи себе українцями, робить заяву Центральній раді і Російському тимчасовому правительству, що поділення України і непризнання Слобожанщини є шлях контрреволюційний, протестує і домагається, щоби українська частина Слобожанщини була прилучена до автономної України».
На другий день засідання з’їзду поповнилося радниками земського зібрання, що саме в цей день відбувалося, та представниками українсько-військової ради. Засідання це відбулося в залі земського зібрання. По рефератах про становище на Україні та про значення для українського народу Центральної ради, незважаючи на те, що Острогожчина не була включена до автономного складу українських земель, збори однодушно визнали провід Центральної ради. Було переведено вибори членів Центральної ради. Обрано було Аркадія Животка та Панібрата-Васильківського (роб. з Валуєк).
Незабаром після цього з’їзду (десь в середині вересня), відбувся Селянський з’їзд Валуйського повіту. Участь в ньому взяли делегати слобідських громад та організацій. По заслуханню доповідей з’їзд виніс резолюцію, в якій зазначив змагання Валуйщини до з’єднання з іншими українськими землями та вимагав знесення кордону між Харківщиною та українськими повітами Воронежчини, закликаючи українську владу у Києві не визнавати його, а тепер же реалізувати об’єднання українських земель. Тут же відбулися вибори члена до Центральної ради. Був ним селянин з Микитівки Валуйського повіту – Ольшанський.1
Таке становище Подоння, головно Осторогожчини й Валуйщини, знайшло відгук і підтримку, як на сторінках української преси («Нова Рада» – Київ, «Рідне Слово» – Харків), так в резолюціях з’їздів Слобідської України (Харків), Ради робітничих і солдатських депутатів (Харків) та Всеукраїнської ради селянських депутатів (Київ).
«Нова Рада» в одній з передових статей, відгукуючись на постанову Острогозького з’їзду, писала:
«Слідом за колишніми «вольностями запорозькими», обізвався й крайній схід української етнографічної території, українська частина Воронежчини, власне Острогозький повіт. Там селянський з’їзд ... виступив з аналогічним протестом та з вимаганням, щоб і Слобожанщина не лишалася поза межами України».2
Харківська рада робітничих та солдатських депутатів в той час, признавши Українську центральну раду найвищим крайовим органом всієї України, винесла таку постанову:
«Остаточні межі України повинен означити плебісцит. Українська центральна рада повинна зорганізувати владу на Україні. Рада робітничих і солдатських депутатів рішуче протестує проти розділу України на дві частини. Рада домагається негайного прилучення всієї Слобожанщини до автономної України».
Губерніальний український з’їзд Слобожанщини, що відбувся у Харкові в днях 24 і 25 вересня, виніс резолюцію, п.п. 6 і 7 якої казали, що –
«На всій Україні в етнографічних межах єдиною вищою владою являється Українська центральна рада і відповідальний перед нею Генеральний секретаріат.
Слобідська Україна (губ. Харківська та українські землі Воронежчини і Курщини) з цього часу мусить бути приєднаною до автономної України».1
Так само Всеукраїнська рада селянських депутатів на другій сесії 2–5 вересня у своїх постановах ставила виразну вимогу поширення влади Ген. секретаріату «на всю Україну (Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію і ті частини суміжних губерній, які за етнографічними ознаками належать до України».2
Наслідком всього цього було те, що справу приєднання Подоння та поширення на нього влади українського уряду було розглянуто Центральною радою 1 листопада 1917 р., яка, «прийнявши на увагу волю українського народу, висловлену в численних постановах селянських, національних і загально-територіальних з’їздів, різних політичних і громадських організацій відмежованих частини України,... постановила поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на відмежовану територію України (Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини і Воронежчини)».
Тим часом Генеральний секретаріат у своєму оповіщенні 3-го листопада зазначив, що «Компетенція Генерального секретаріату поширюється на всі губернії, де більшість населення складається з українців, тому губернії Херсонська, Катеринославська, і Таврійська (без Криму) включаються в територію України».
Ухвала Центральної ради в частині, що стосується Подоння, Генеральним секретаріатом з невідомих причин була зігнорована.
Чотири дні пізніш оповіщено було III Універсал Центральної ради, яким фактично творилася українська держава. Згадуючи землі Подоння, Центральна рада в універсалі відступила від свого попереднього рішення, cформулювавши уступ про територію Української Народної Республіки в таких словах:
«До території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній, та областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів».
Неясність формулювання цієї частини універсалу щодо земель Подоння, як також мінливе і невиразне становище у справі включення їх до України викликало розбрат і пригнічення на місцях. Крім того, дало можливість ворожому до українства елементу знову посилити свою працю в напрямі використання цього становища у своїх цілях.
Незважаючи на те, що Острогожчиною було вже висловлено волю щодо приєднання до України за змістом щойно наведеного уступу III Універсалу, перед нею, як і перед цілим Подонням, було поставлено нове завдання. Треба було розуміти – завдання підтвердження тієї волі. Отже, з метою ще раз підтвердити своє непохитне бажання і змагання до матірного пня, Острогозька українська рада в тісному порозумінні зо всіма українськими організаціями вирішила вжити заходів щодо винесення справи на земське зібрання Острогозького повіту, а справу цілого Подоння поставити на Селянському з’їзді Подоння.
Прийшов час сказати останнє й остаточне слово. І це слово було сказане.
Земське зібрання скликалося народною управою 25 листопада. На програму першого дня засідання було поставлено: 1. Відкриття земського зібрання. 2. Обрання президії. 3. Справа приєднання Острогозького повіту до Української Народної Республіки, згідно з III Універсалом Центральної ради.
Решту справ програми перенесено було на засідання наступних днів.
Значення цього засідання земського зібрання має історичний характер, а тому варто спинитися більш на його перебігу та наслідках
Відкриття призначено було на шосту годину веч. Але вже перед тією годиною до зали народної управи почали сходитися як радники, так і гості, які були поінформовані про програму засідання, та представники українських організацій. Провадилися жваві розмови на актуальну тему. Зала старанням управи та при допомозі членів товариства «Просвіта» оздоблена була святочно, в національному дусі. На передній стіні над президією – портрет Шевченка, прикрашений жовто-блакитним прапором, з написом: «Нехай живе вільна Україна».
Перед початком засідання українська рада в порозумінні з народною управою земства, вирішили відправити урочистий молебень, з оголошенням тексту універсалу, многоліття Центральній раді й уряду, та «вічної пам’яті» борцям за волю України.
Точно о шостій годині веч. при переповненій залі й при великій кількості людей, що не вміщалися і стояли на хіднику, за дверима зали, почався молебень. Співав імпровізований хор з радників і гостей. Наприкінці молебню член Центральної ради Панібрат-Васильківський урочисто вичитав III Універсал, після чого промовив пан-отець Ч., звернувши увагу на значення універсалу для Острогожчини. Скінчив свою промову виголошенням многоліття всьому українському народові, Центральній раді та українському урядові, а після того «вічної пам’яті» Шевченкові та всім тим, хто життя своє поклав за волю й щастя свого народу. Проспівавши многоліття та «вічну пам’ять», той самий хор заспівав «Заповіт», який було вислухано присутніми, стоячи навколішках.
По молебні запропоновано було присутнім вислати привітну телеграму до Центральної ради спільно – від радників земства, українських організацій та гостей, що були присутніми на цій урочистості. Пропозицію цю зустрінуто було гучними оплесками. Складено було телеґраму головою української ради та одним з радників земства, зачитано перед відкриттям засідання і в той же вечір вислано до Києва.
Десь коло восьмої години відкрито було першу сесію земського зібрання нового складу. Після відкриття й обрання президії поставлено було пропозицію: обмежити працю цього дня єдиною точкою – заслухання доповіді: «Острогозький повіт і III Універсал Центральної ради», – перенісши решту програми на наступні дні. Пропозицію прийнято було одноголосно.
Оголошення й захист доповіді народною управою доручено було голові Острогозької української ради А. Животкові.
Були то незабутні хвилини. Укохана мрія на порозі вирішення. У своїх споминах про цей час я писав:
«...відчував ті невидимі ниточки, що в’язали мене зо всією аудиторією. Я читав реферат. У перервах читання я дивився в переповнену вщерть людьми залу і починав відчувати, як міцніють ті ниточки. Чим далі читав, тим більше про те переконувався. Безмежну кількість лекцій і різних рефератів читав я після того вечора аж до сьогодні, дуже часто доводилося виступати перед зборами, з’їздами, на вічах і т. д., але ні разу вже так сильно не відчував тої міцної єдності межи мною й аудиторією, не відчував того, що зветься – злитися в одно. Пам’ятаю, як, перериваючи реферат, я оглядав велику переповнену людьми залу, і було так тихо, мов серед степу в липневу ніч. Все це надавало з кожною хвилиною, з кожним словом все більше сили й певності. Коли скінчив виклад, його покрито гучними оплесками. Яскраво відчувалася перевага дорогої мрії...»1
Почалося обговорення доповіді. До обговорення було допущено представника Валуйської української ради Панібрата-Васильківського та представника місцевого совєта. З радників в обговоренні взяли участь – В. Чоба, Федорченко, Панов та інші. Промови українців носили характер додатків чи розвитку виголошеного реферату. Що ж до промови радника Панова (учитель, рос. с-р.), то була вона звернена головно на те, щоб вияснити аудиторії шкідливість сепаратизму України і взагалі, і Острогожчини тим більш. Вживалися при цьому промовцем старі, витерті аргументи, вказувалося на історичне минуле Острогожчини, як країни, що була заселена лише за згодою і дозволом російського уряду, – зрештою, що місцеве населення бігом довшого часу мирного співжиття з московським населенням злилося з ним. Промовець висловив своє здивування – чому народна управа поставила до проґрами земського зібрання Острогозького повіту справу, що, властиво, нічого спільного з Острогозьким повітом і з інтересами його населення немає. Представник місцевого совєта, член комуністичної партії, не знав добре – чи населення Острогожчини є українським. Він бачить лише поодиноких осіб, що називають себе українцями та позбивалися тут у гуртки. Тому гадає, що справа не є актуальна і під сумнівом щодо інтересів місцевих людей, що називають себе хохлами, але ж не українцями.
На ці промови виступив один з радників – селянин, який в короткій, але ядерній промові закликав промовців ліпше придивитися до представників населення повіту, що тут з’їхалися та послухати їх мову й думки, що і як ті «хохли» говорять, і тоді вже судити совісно про його інтереси.
Після останнього слова докладчика поставлено було резолюцію. Було вже опівночі, коли приступлено було до голосування. Результат був такий: проти резолюції – два голоси, утримався – один, решта однодушно заявилася за резолюцію, в якій було сказано, що –
«Острогозьке земське зібрання першої сесії, вислухавши реферат у справі приєднання Острогозького повіту до Української Народної Республіки, признає владу Української центральної ради і звертається до неї з проханням у найкоротшому часі провести приєднання. Про цю постанову довести негайно до відома земських управ інших повітів та просити поставити тим на земських зборах справу про приєднання до Української Народної Республіки своїх повітів, приєднавшись до постанови в цій справі Острогозького земського зібрання».
Оповіщення результату голосування головою зібрання зустрінуто було довгими гучними оплесками радників і гостей. День 25 листопада 1917 р. став для Острогожчини історичним днем. Воля українського населення була ще раз підтверджена через своїх представників. А через два дні була вона підтверджена ще й Селянським з’їздом цілого Подоння, що відбувся в Острогозьку дня 27 листопада.
На цей з’їзд прибули представники всіх селянських організацій, представники слобідських громад Острогозького, Валуйського та Богучарського повітів, представники селянських організацій повітового значення Острогожчини й Валуйщини та Рада селянських депутатів Острогожчини. Всі делеґати з’явилися з уповноваженнями й наказами. Було всього понад сто представників (103). З’їзд відбувся в помешканні одної з шкіл Острогозька. Головою з’їзду обрано було А. Животка, заступником голови Петрушенка. Програма з’їзду складалася з двох точок: 1. Приєднання Подоння до України. 2. Справи організаційні.
Перед тим, як приступити до програми, з’їзд заслухав привітання, що їх склали представники: «Просвіти» (Острогозько, Пухове), селянської спілки (Острогозько), спільне привітання від Валуйських українських організацій, від українських організацій слободи Уразової.
По привітах приступлено було до обміркування першої точки програми. Багато делеґатів відчитували постанови слобідських громад чи волосних з’їздів. Заслухано було також доповідь від Селянського з’їзду Валуйського повіту з постановою. Всі постанови були за приєднання до України. Зрештою заслухано було реферат організаційного комітету з’їзду, що складався з представників кількох організацій.
Під час обговорення цього реферату забрали, між іншим, голос два представники місцевого совєта, який щойно приступав до своєї діяльності. Про популярність цього органу серед населення можна судити з того становища, яке зайняв з’їзд у відповідь на виступи його представників.
Були цими представниками члени комуніст, партії Рижков і Іоффе. Промови їх звернені були на демагогічну оцінку цілого українського національного руху з метою захопити провід з’їзду до своїх рук. З’їзд проти промов запротестував, не давши закінчити їх. А на поставлене головою питання на голосування щодо дальшої участі промовців у з’їзді, однодушно відповів неґативно, після чого вони були примушені покинути з’їзд.
Після ліквідації цього непорозуміння приступлено було до обміну думками з приводу реферату, після чого ухвалено було постанову такого змісту:
«Селянський з’їзд Острогозького та Валуйського повітів із представниками повіту Богучарського на Воронежчині, обміркувавши питання про приєднання до Української Республіки та про визнання влади Укр. Центральної ради, на засіданні 27. 11. 1917. р. у м. Острогозьку признає потрібним, з огляду на те, що населення цих повітів складається переважно з українського селянства, просити Центральну раду про приєднання якнайшвидше цих повітів до Української Народної Республіки та призначення на місця української влади».
Постанову цю на другий же день надіслано було до Центральної ради.
Наслідком такого становища поодиноких повітів і цілого Подоння (головно в його Воронезькій частині) було те, що Центральна рада при розподілі виборчих округів до Українських установчих зборів визначила Острогозький округ, до складу якого входили повіти – Острогозький, Богучарський, Бирюченський, Валуйський (Вороніжчина) та Новооскольський (Курщина). Але перевести вибори у цьому окрузі вже не пощастило, хоч підготовчу працю в більшій частині було зроблено.
Натомість до Всеросійських установчих зборів, вибори до яких переведено було раніш по Воронезькому округу, до якого входила й частина Подоння (Острогозький, Богучарський, Бирюченський та Валуйський повіти), проведено було одного українського кандидата. Центром виборчої акції на цей раз був Воронеж. До виборів стала єдина ліста – українських соц.-революціонерів, що зблокувалися з литовцями, польськими соц. та лівими р. с.-р. Перші місця цього блоку було віддано українцям. Були це – А. Зарудний, кандидат центру, С. Чумак,1 кандидат Воронізького комітету, А. Животко, кандидат Острогожчини. Список цей було підтримано всім українським громадянством. Незважаючи на величезну контракцію на місцях, пощастило провести, як було згадано, одного кандидата – А. Зарудного. Такий вислід був перемогою, коли взяти на увагу, що багато більш 2/3 округу складалася з виборців неукраїнських та ту широку передвиборчу акцію, що її було розвинуто противниками, які для того мали непомірно більші матеріальні засоби.
Совєтська влада, що на початку 1918 року вже остаточно опанувала Слобожанщиною, залишила Подоння в складі Воронезької губернії зо всіма наслідками. Проте розпочатий рух за приєднання цих земель до України не вгавав. Відгук його знаходимо між іншим на весні 1918 року, коли невелику частину Подоння було обсаджено українськими військами (окрема Запорозька дивізія). Лінія обсадження йшла від слободи Кантемирівки через Новомарківку, Пантюшино, Бондарівку й далі, пересікаючи слободу Ровеньки {Острогозький повіт). На правому крилі дивізії, в слоб. Новомарківці, була розташована залогою кінна сотня 1-го Запорізького полку ім. гетьм. Петра Дорошенка, в слободі Пантюшиній та Бондарівці стояла Дорошенківська піхота. Штаб полку на чолі з командиром полк. Загродським знаходився в слободі Кам’янці, повіту Старобільського (суміжного з Богучарським повітом, що за проектом Ц. Р. мав входити також до Подоння).
На північ від дорошенківців демаркаційна лінія була обсаджена такими частинами тієї ж дивізії: 2-ий Запорізький полк на чолі з полковником Петром Балбачаном, що займав простір майже до слоб. Ровеньки; а ще дальше на північ – 3-ій Запорізький полк ім. гетьмана Богдана Хмельницького під командою полковника Олександра Шаповала.1 Організоване українське громадянство цього кутка Подоння ухвалило скласти петицію гетьманові у справі приєднання Подоння (властиво, українських повітів Воронежчини) до України. Зібрати підписи під петицією було доручено п. П. Л–нові. З невтомною енергією, з великою, гідною самопосвятою виконав старий віком Л–ко покладене на нього завдання. Він об’їхав та обійшов Богучарський і Острогозький повіти, зібравши під петицією силу підписів. Його ж було післано, яко делегата до Києва, де він відбув аудієнцію у гетьмана. Був прийнятий також міністром закордонних справ проф. Дм. Дорошенком, який і приобіцяв був йому, що під час мирових переговорів з Росією уряд український домагатиметься, аби південна частина Воронезької губернії була обов’язково приєднана до України.1
Дійсно, кордони української державності, що їх було встановлено українською мировою делегацією, охоплювали частини Воронежчини й Курщини, заселені українським народом. Але здійснення наміченого було відсунуто новою совєто-українською війною 1919-1920 рр. Подоння залишилося в попередньому стані, відрізаним від матірного пня. Та український народ цього краю не хотів миритися з тим становищем. 1925 року він ще раз підтвердив свою волю.
У зв’язку з територіальним розмежуванням республік Совєтського Союзу переводився плебісцит серед українського населення Воронежчини й Курщини. Один з місцевих українських діячів так описує перебіг цього плебісциту:
«...Селяни захопилися цією справою, хоч близькі до них представники влади (росіяни) несприятливо ставилися до бажання селян прилучитися до України. Вся минула зима ... пройшла, як у вулику. По ярмарках говорили багато про це, навіть, бувало, кажуть, так, що й ходаків посилали селяни одні до одних. Справа кінчилася на тому, що на сходах селяни скрізь (по усіх згаданих повітах1 одностайно висловилися за приєднання до України...
Наша слобода свою ухвалу про прилучення до України послала до Москви та до Харкова. Але тому, що жадної відповіді селяни досі не мають, то доручили мені одвезти протокол та листа до Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Там мені сказали, що Україна твердо домагатиметься прилучення згаданих повітів до України. Отож, може доживемо до того щасливого часу, що зможемо повернутися до своєї материзни».2
Сподівання не виправдалися, завели. Натомість розмежування привело до зменшення відсотку українського населення поодиноких повітів Подоння.
Було це відповіддю на змагання українського народу, на вислів його волі. Свідчить вона про безоглядні методи національної політики московського більшовизму. Утворити умови, що найліпше сприяли б зденаціоналізуванню українського Подоння.
Про наслідки цього методу виразно свідчать такі факти:
В Острогозькому повіті, який за переписом 1897 року мав українського населення 90,3% по переведенню розмежовання впав цей відсоток до 50,9%, в Богучарському повіті з 81,8% впав відсоток українського населення до 72,7%.
Сталося це внаслідок прилучення до цих повітів частин сусідніх повітів з московським населенням та переселення українського населення. Наприклад, до Острогозького повіту прилучено було такі волості, як Давидовська, що має 98,1 % московського населення, Коротоякська (частина Короткоякського повіту, з виразно московським населенням), що має 92,6% московського населення; до Богучарського повіту – Верхнємамонську волость з 99,7% московського населення і т. д.
Поодинокі місцевості з чисто українських перетворено у мішані. Так, напр., Ліскинську волость Острогозького повіту, що мала у своєму складі ледве 1–1,5% московського населення, перетворено у волость, де його відсоток піднісся на рахунок населення українського до 43,4%.1
Не менш яскравий образок національної політики більшовизму та її послідовність у методах дають також факти з національно-культурного життя.
На багнетах принесена на омиті кров’ю українські землі – «Заява Ради Народних Комісарів про «право народів в Росії» в т. 4 оповіщала: «Вільний розвиток національних меншин та етнографічних груп, що замешкують територію Росії».
 
Наші Друзі: Новини Львова