Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

У селі казали, що Оленка Лісникова має дідька

Переглядів: 1826
Додано: 08.04.2014 Додав: Андрій Процайло  текстів: 53
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
Андрій Процайло

У селі казали, що Оленка Лісникова має дідька…
(оповідання)

У селі казали, що Оленка Лісникова має дідька. Бо за що не візьметься — виходить все, як Бог велів. Мати її, Ганнуся з хутора Зміїного, була німа, лісник Олекса теж говорити біля мовчазної жінки розучився. Оленка, не балувана балачками, розмовляла з лісовими духами, тваринами і рослинами. І книжками зі сільської бібліотеки, яких вистачило їй на декілька пухнастих зим…
Лісників поважали, проте оминали десятими дорогами. Від гріха подалі — бо в Оленки при народженні був хвостик. Його відтяли у районній лікарні. Там санітаркою працювала Маринка Здобна — вона й усім розтрубила. Люди тиждень поговорили, два тижні позгадували, а потім замовкли. Та не забули…
Але чужі не знали, тому…
Сунули зі всіх світів до Оленки, бо вміла вона так прикласти руку, що всі хвороби відступали. Приїжджали і депутати, й безхатченки, і мільйонери, і злидарі. Всіх приймала — не вибирала. Віддячували, хто хотів, і хто як міг…
Лісник збудував дерев’яну хатину-красуню, купив собі джип…
Сільські депутати вирішили, що за те, що Оленка заробляє, село має щось мати… І попросили податкового інспектора, щоб усе звірив і перевірив…
Прийшов молодик з чверть віком за плечима, розчервонівся. Які там податки, коли все тіло його пульсувало й просило, щоб Оленка приклала до нього свою тендітну ручку…
— Не можу одружитися, — збрехав в останню мить причину візиту. Хоч і страшно було, що дівчина розгадає і прожене. Бо люди казали, що бачить…
Оленка поклала свою долоню на його і заплющила очі. Світ поплив з-під ніг у молодика. Добре, що сидів за столом, на стільці зі спинкою, а то би брикнув на долівку і покрився б ганьбою до скону.
— Мама… — лишень сказала.
— Що, мама?.. — запитав візитер.
— Сховала ключик від долі. У серванті, в старій вазі. З ромашками… Намальованими…
— А?..
— Всі «а» мене теж… печуть…
Вибіг з Оленчиного завішаного травами лабіринту, ніби на пожежу. Маму оминув, як хижак пастку. Інтуїтивно. І зразу до серванта. Вийняв з потрісканої часом вази якогось засушеного корінця. І серце залилося кров’ю…
— Що це? — запитав.
— Дрібниця… — махнула рукою мама. — Давай викину…
— Не дам…
Мати змією вивернулася, наче була дівкою. Ноги її більше не боліли. У три стрибки опинилася перед піччю і спалила корінця. Він шкварчав і пахнув щойно обсмаленим поросям…
Уранці Маринка Здобна городами допленталася до обійстя Лісників. Не йшла, а малювала вісімки. Наче ззаду їй що заважало…
— Забери в мене хвоста, відьмо! — накинулася на Оленку.
— Знаєте, що, тітонько?.. — мовила та. — Йдіть під три чорти разом зі своїм хвостом!..
В Оленки пропав дар прикладати руку. Вона взяла джип і поїхала в місто вчитися на лісника. Бо любила природу. Степан, син Маринки, покинув інспекцію і подався за Оленкою. Як вхопив її в обійми біля приймальної комісії — так більше і не відпускав…
А Маринка щоранку зачіплялася хвостом за гілля старої груші і так виглядала з міста дітей. Тужила, аж вила…
Вони прийшли. Коли в Здобної відсох хвіст. Маринка впала з груші перед самою коляскою.
— Мамо, будьте уважні… — попросила Оленка. — А то маля розчавите…
Стрий Блуд сидів на порозі і чухав бороду. Так гульнув, що пам’ять дала збій. Голова боліла страшенно. У горлі пересохло. В очах паморочилося. Не міг збагнути, що було насправді, а що вигадав… Через оковиту ледь не позбавив людей щастя. Обіцяв собі більше не зловживати…
Раптом перед очима з’явилася Оленка.
— Кисленького молочка, дядечку?.. — Блуд, щоб ніхто не бачив, швиденько одягнув свого злого духа в тіло й уцідив літру спасенної рідини. Кольки в голові зникли. Стало легко, як сухому мохові…
«Де правда в житті, а де вигадка?» — запитав сам себе Блуд і відповіді не знайшов. Бо розумів: у кожного є свої хвости — вигадані чи реальні. І не відпадуть вони доти, поки хтось не зрозуміє, що вони рідні. І не полюбить їх. «Бо Оленка Лісникова, хоча й мала дідька, а виходило в неї все, як Бог велів…»
Відповідь у колясці сміялася:
— А хто то такий гарний?... — запитувала щаслива бабуся Маринка, прицмокуючи.
— Дзвіночка наша. Квіточка… — відповідала бабуся Ганнуся, прицмокуючи.
«Так-так, вона заговорила, — запевнив себе Блуд. — Бо щасливі не мовчать… Як, приміром, я…» — Блуд знайшов у внутрішній кишені роздумів кварту добре вистояного меду…

08 квітня 2014 року

 
Наші Друзі: Новини Львова