Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 14 квітня 2021 року

Як вижити у в'язниці

Переглядів: 33759
Додано: 06.02.2007 Додав: newidpbox  текстів: 2
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: Львів, Кальварія, 2001.

Андрій Кудін
Як вижити у в'язниці

Практичний посібник з боротьби проти тероризму

У «демократичній» Україні ГУЛАГУ немає. Але саме в «демократичній» Україні тебе можуть запхати до КПУ (не плутати з компартією України!) без зачитання твоїх прав. Просто тому, що ти комусь не сподобався. Як поводитися в СІЗО, КПУ (камері попереднього ув'язнення), як вийти з них Людиною, як стати істинним християнином і як не продатися продажній владі — саме про це книжка Андрія Кудіна. Такий собі посібник про те, як виживати у криміналізованій країні, де, здавалося б, від тебе нічого не залежить.

Зміст
Текст книжки опинився на волі раніше, ніж я
Як вижити у в'язниці
Вступ
Розділ І. Знайомство з правовою державою
Розділ II. Як поводитися під час допиту
Розділ III. Камера попереднього ув'язнення
Розділ IV. Вступ до тюремної лексики
Розділ V. Дещо з тюремного побуту
Розділ VI. Працівники «місць не надто віддалених»
Розділ VII. Як працює оперчастина
Розділ VIII. Що таке тюремна медицина
Розділ IX. Фізичні вправи і тюремна камера
Розділ X. В'язнична кулінарія
Розділ XI. Інтелект і в'язниця
Розділ XII. Як ставитися до співкамерників
Розділ XIII. В'язничні ігри та розваги
Розділ XIV. Секс і в'язниця
Розділ XV. Життя за межами «Я»
Розділ XVI. Тим, хто залишився на волі
На закінчення
Замість епілогу


Текст книяжи опинився на волі раніше, ніж я

(Відповіді Андрія Кудіна на запитання Андрія Стрельнікова)

— Андрію В'ячеславовичу, я добре пам'ятаю, як восени 1997 року відреаґували депутати у Верховній Раді на Ваш арешт. Звичайно ж, багато хто, знаючи Вас і Вашу сім'ю, були переконані у Вашій безневинності, однак були й такі, хто говорив: «Диму без вогню не буває. Якщо заарештували — значить, щось та було...» Тепер, через неповних три роки, коли життя розставило все на свої місця і вже ніхто не має сумнівів щодо Вашої безневинності, дозвольте мені спитати — що стало справжньою причиною арешту?
— Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України уважно вивчив матеріали карної справи. На той час Комітет очолював Григорій Омельченко. У листі за № 06-19/6-265 від 17.10.1997 p., надісланому ним до Генеральної прокуратури України, зокрема, говориться: «Аналіз матеріалів та інформації, які надійшли до мене, дають підстави вважати, що арешт А.Кудіна був спланованою акцією або провокацією з метою помсти-тися його батькові В.Кудіну — членові Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за його принципову позицію при вирішенні питань про розподіл телеефіру між приватними теле-компаніями».
Зверніть увагу — листа було надіслано ще в жовтні 1997 p., однак тільки в лютому 1998 р. після особистого втручання Генерального прокурора України Михайла Потебенька (тоді Михайло Олексійович працював прокурором м. Києва) мене було звільнено з-під варти.
– Давайте почнемо по порядку. Де і за яких обставин Вас заарештували?
– Приблизно близько другої години ночі з вісімнадцятого на Дев ятнадцяте вересня 1997 року в двері подзвонили невідомі люди, і назвалися співробітниками міліції. Я в цей час був удома разом язккохворою мамою, яку напередодні забрав з лікарні. Раніше
3
мені ніколи не доводилося стикатися з міліцією, як то кажуть, віч-на-віч, і, звісно, я не знав про те, що згідно з законом ніхто не має права вдиратися вночі до квартири. Вважаючи, що коїться якесь непорозуміння, я відчинив їм двері. Мені показали якийсь папірець, який, за їхніми словами, був ордером на обшук. Що на тому папірці було написано насправді — мені невідомо, бо мені його показали і, не давши прочитати, одразу ж сховали. Поки я заспокоював маму, співробітники міліції буквально перегребли квартиру. Те, що вони називали обшуком, відбувалося без понятих і з грубими порушеннями закону.
Співробітників міліції передусім цікавили документи і вміст письмового столу батька, який в той час був у відрядженні. Уже пізніше, перебуваючи у в'язниці, я дізнався, що тієї ночі мою квартиру просто обікрали. Про вкрадені гроші, документи та особисті речі мої рідні повідомили до правоохоронних органів і написали відповідні заяви.
— Вам повернули вкрадене?
— Нам нічого не повернули. Більше того — після тривалого розслідування працівники прокуратури так і не змогли встановити особи тих, хто вдерся до нас у квартиру в ніч з 18-го на 19-те вересня. Швидше за все, їх навіть і не шукали. Слідчий, до якого потрапили заяви моїх рідних за фактом крадіжки, у відповідь на всі запитання тільки розсміявся: «А чи був обшук?». У матеріалах карної справи є протокол повторного обшуку, але протокол нічного обшуку знайти так і не змогли.
З заяви Кириченко Галини Андронівни (76 років), матері А.В.Кудіна, до прокуратури м. Києва: «Я намагалася запитувати, що вони шукають. З приводу чого вони прийшли, але вони нічого не пояснювали, відсторонювали мене й продовжували «господарювати». Коли один з них копирсався у моїй шафі для одягу, перебираючи мої особисті речі, а інший переривав папери на робочому столі мого чоловіка, розкриваючи конверти, адресовані йому особисто, я подумала, що це схоже на політичні репресії 1937—1939 pp., коли точнісінько так, вночі, брутально і безцеремонно вдиралися до квартир і в життя людей, чинячи беззаконня і самоуправство, знищуючи цілі сім Ч.
Я відчула себе настільки кепсько, що не могла звестися зі стільця у коридорі й увесь час там і просиділа, ковтаючи ліки. Мій син був украй спантеличений усім тим, що чинилося, і був більше стурбований моїм станом здоров'я, аніж обшуком, що тривав. Просив мене піти до своєї кімнати, лягти й не хвилюватися.
Після всього, що сталося, я не вірю, що у нас правова держава. Не вірю і в те, що документи, гроші, паспорти та інші речі, які було вкрадено у нас співробітниками міліції, коли-небудь буде повернено.
4
Я переконана лише в тому, що до мого сина і до мене поставилися по-садистському. Я чесно пропрацювала все своє життя (48 років) у цій країні і не заслужила на те, щоб мене, хвору, наодинці покинули вночі в квартирі без будь-якої допомоги...»
— Чому Ви погодилися поїхати вночі до Московського РВВС? Вас не насторожило те, що непрохані гості були не у формі, а в цивільному, й приїхали вони за Вами не в міліцейському фургоні, а в машині з приватними номерами?
— Знаєте, в той момент я не замислювався про це. Мені хотілося якнайшвидше розібратися в тому, що відбувається, і по-вернутися додому. Крім того, це справді були співробітники міліції, які до того ж клятвено запевнили мене в тому, що сталося непорозуміння, і в моїх же інтересах поїхати з ними, щоб швиденько залагодити формальності. За їхніми словами, це триватиме не більше півгодини, і мене привезуть назад додому. Звідки мені було знати, що зі мною ніхто й ні про що розмовляти не збирається?
У кабінеті начальника Московського РВВС мене обступив натовп з 15—20 осіб. На руки наділи наручники, після чого співробітники міліції почали бити мене дерев'яними бітами та міліцейськими палицями по голові, в ділянку печінки, серця і нирок. Мене ні про що не питали, а лише вимагали, щоб я дав неправдиві свідчення на себе та оббрехав невинних людей. Побої і знущання супроводжувались погрозами розстріляти мене нібито за спробу до втечі, а також знищити по черзі моїх дітей і членів сім'ї. На вимогу допустити до мене адвоката та представників засобів масової інформації співробітники міліції відповіли відмовою.
— Як довго тривали знущання над Вами?
— Усе припинилося так само раптово, як і почалося. Через дев'ятнадцять днів, 7 жовтня 1997 року, після пресконференції батька та його виступу по телебаченню інформація про те, що відбувається зі мною, стала відома широкій аудиторії. Після публікації матеріалів пресконференції в газеті «Київський вісник» співробітники міліції, які до цього щодня «розмовляли» зі мною по 12—16 годин без упину, про мене не просто забули — вони зникли, а слідчого немов підмінили. Він відразу став культурним і ввічливим. Я зрозумів, що найбільше в світі злочинці будь-яких мастей бояться саме гласності. Вони нахабніють доти, поки упевнені у власній безкарності, а щойно їхні вчинки стають надбанням громадськості — вони, боязко підібгавши хвоста, ховаються в кущі.
Після 7 жовтня у мене з'явилася можливість регулярно зустрічатися з адвокатами. Мною було підготовлене й передане звернення На ім'я нині діючого Президента з докладним викладом усього, що сталося.
5
— І що Вам відповіли?
— Усі мої клопотання і звернення залишилися без розгляду. У відповідь на заяву мого батька прийшов короткий лист з прокуратури міста Києва за № 18/260п-97 від 22.10.97 р.: «Ваша заява на дії співробітників міліції Московського районного управління ГУ МВС в м. Києві щодо Вашого сина — Кудіна А.В. та безпідставного вилучення під час обшуку вказаних Вами документів і речей перевіряється слідством». Як Ви розумієте, «перевіряється» вона й нині.
— Андрію Вячеславовичу, чи зустрічали Ви, перебуваючи у в'язниці, інших ув'язнених, до яких застосовувалися недозволені методи з метою отримання «зручних» для слідства свідчень?
— Переважна більшість тих, з ким мені доводилося стикатися за ґратами, були жорстоко побиті протягом перших годин після затримання під час так званих «бесід» і допитів. Про те, яким шляхом добуваються «явки з повинною», відомо всім, але Президент і члени уряду, як і раніше, вдають, ніби в країні все гаразд і нічого страшного не відбувається. Якщо ж інформація про щось і просочується на сторінки газет, то це надзвичайний випадок, якому не варто надавати значення.
На жаль, в Україні застосування тортур і під час попереднього слідства стало звичним, найбуденнішим явищем, з людей вибивають «потрібні» свідчення, не гребуючи ніякими, навіть найбруднішими, методами. Іноді трапляється так, що люди не витримують і вмирають під час допитів. Ви думаєте, що за це хоч хтось несе відповідальність? Як би ж то! Ну, перестаралися — з ким не трапляється? У таких випадках вже мертвого підслідного викидають з вікна, імітуючи самогубство, а виконавців... Виконавців злегка покартають, порушивши проти них кримінальну справу за статтею, ні, не «за умисне вбивство» — «за недбалість»!
До тих пір, поки в Карному кодексі України не з'явиться стаття, яка передбачає суворе покарання за застосування тортур під час ведення слідства, ситуація не зміниться.
— Ви провели п'ять місяців за ґратами, а після звільнення Вам довелося ще близько року провести в лікарняній палаті. Ви увійшли до в'язниці здоровою людиною, а вийшли з неї інвалідом 2-ї групи. Перед Вами хоч вибачилися?
— Вибачилися? Хто? Ви, мабуть, жартуєте. Ті, хто скоюють злочини, прикриваючись буквою закону, не збираються ні перед ким вибачатися. їхнє завдання — за будь-яку ціну знищити невгодну їм людину, а для цього зовсім не обов'язково стріляти з-за рогу. Це складно. Значно простіше та ефективніше на людину звести наклеп, кинути її за ґрати, де вона згниє або помре «власною смертю».
Коли людина порушує закон — вона стає злочинцем, якщо порушує закон той, хто зі службового обов'язку зобов'язаний його
6
охороняти, — він злочинець подвійно. Злочинці в міліцейських мундирах, які сфабрикували мою «справу», зараз шкодують про те, що я все-таки вижив, що їм не вдалося мене розтоптати і примусити мовчати, як вони це зробили з іншими людьми, які провели багато років у неволі, а потім, визнані невинними, були випущені на волю. Я не здивуюся, якщо тепер, після виходу книги «Як вижити у в'язниці», ці.., мені важко назвати їх людьми, вигадають проти мене якусь нову «справу» або відновлять стару, як заведено говорити, — «за новими виявленими обставинами».
Тепер щодо п'яти місяців. П'ять місяців для в'язниці — це ніщо. В Україні люди роками сидять за ґратами, чекаючи на суд. Ви розумієте — не рік, не два, а значно більше. Прикладів скільки завгодно. В.Боже-нар (колишній радник Голови Верховної Ради України. — Ред.) просидів у в'язниці два роки, потім ще рік його тягали по судах, а, зрештою, його було визнано невинним. Думаєте, перед ним вибачилися? Згідно зі статистичними даними, в Україні більше половини кримінальних справ закриваються через відсутність складу злочину і тільки у 37 випадках зі ста людину після вироку суду відправляють до місць позбавлення волі. А решта? Ті, кого суд визнав невинними або їхня справа розсипалася, як картковий будиночок ще під час попереднього слідства? Перед ними вибачилися? Подивіться на безліч так званих «резонансних справ». Спочатку багато галасу, співробітники міліції жваво рапортують про чергове розкриття, отримують нагороди, підвищення по службі. Потім ці справи передаються до прокуратури, і тут з'ясовується, що справ цих немає, що шиті вони білими нитками. Однак ніхто не хоче повертати нагороди назад. Справу зволікають, спускають на гальмах, а через кілька років підслідному оголошують, що він, виявляється, не винний.
У моєму випадку було багато галасу та розмов про якесь убивство, до якого я нібито був причетний. Так от — не було ніякого вбивства. Розумієте — не було! Звідкілясь з архівів дістали нерозкриту справу Щодо хуліганства, швиденько перекваліфікували її зі ст. 206 КК (хуліганство) на ст. 93 КК (убивство), спробувавши «прив'язати» через третю особу до мене, і почали провадження. Однак важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає. Слідство тривало більше двох років, потім суд більше ніж півроку ретельно вивчав матеріали кримінальної справи. Врешті суд перекваліфікував кримінальну справу назад зі ст. 93 (убивство) на ст. 206 (хуліганство), якою вона спочатку й була, встановив винних і суворо їх покарав. До речі, суд встановив і мою повну непричетність до цієї справи, що мене не було і не могло бути на місці, де стався хуліганський інцидент, що я ніколи не був знайомий ні з обвинуваченим, ні з потерпілими. Здавалося б, справедливість перемогла, але невже цього не можна було зробити раніше? Адже ще в жовтні 1997
7
року в скарзі, поданій адвокатами до прокуратури, зокрема, зазначено: «...Кудіна А.В. незаконно заарештовано і йому незаконно пред'явлено обвинувачення у справі, яка щодо нього ніколи не порушувалася...»
— Коли Вам уперше спало на думку написати книгу про те, що Ви побачили за ґратами?
— Книгу «Як вижити у в'язниці» написано не про сталінські репресії та концтабори, її написано про те, що відбувається за ґратами в'язниць в Україні сьогодні, зараз! У той час, коли ви смієтеся, дивлячись по телевізору розважальну передачу, або відпочиваєте з дівчиною у кафе, поруч з вашим будинком, у стінах місцевого райвідділу або просто на вулиці співробітники міліції калічать і катують людей, не розбираючись у тому, чи винні вони. Ось що жахливо.
Ще в перші дні мого перебування за ґратами я пообіцяв співробітникам міліції, що напишу книгу про побачене мною, а свої обіцянки я виконую завжди.
— Як відреаґували співробітники міліції та адміністрація в'язниці на те, що Ви пишете книгу?
— По-перше, ніхто з них не сприйняв це серйозно. Нікому з них на думку не могло спасти, що я, сидячи у камері, можу написати щось таке, і що це буде коли-небудь видано. Роботу над книгою я розпочав у камері ізолятора тимчасового утримання на Подолі. Писати було важко не тільки через умови, в яких я перебував, а ще й тому, що протягом усього перебування у в'язниці мені було заборонено будь-що писати. На Подолі мене обшукували двічі на день, якщо знаходили папір і ручки — тут же їх відбирали, а коли знайшли чернетки майбутньої книги, то їх, звісно, вилучили, погрожуючи карцером. Після цього випадку адвокати попередили мене, щоб я був обережнішим, щоб оперативники не повиписували цитати з рукопису і не сфабрикували за їх допомогою який-небудь доказ.
— Наприкінці жовтня мене перевели до Лук'янівської в'язниці. Там умови утримання були значно кращими, ніж на Подолі, і що найголовніше — у мене з'явилася можливість писати. Я був, як і раніше, «без права на листування», але папір і ручки вже не відбирали. Написані розділи один за одним нелеґгально винесли з в'язниці, і коли в день звільнення мене обшукували, цілеспрямовано шукаючи рукопис, у мене нічого не знайшли — книга «Як вижити у в'язниці» опинилася на волі раніше, ніж я.
— Те, що з Вами сталося, — кричущий приклад беззаконня і свавілля. Проте у книзі Ви практично нічого не розповідаєте про себе, про те, як і чому Ви опинилися за ґратами. З чим це пов'язано?
— З самого початку я мав на меті привернути увагу громадськості не до себе особисто, а до проблеми незахищеності людини в нашому суспільстві, до доль десятків тисяч людей, що мучаються у застінках
8
упродовж років, чекаючи на суд. Я прагнув показати людям світ таким, яким його бачать ті, хто перебуває з того боку воріт в'язниці. Адже якщо розібратися, ув'язнені — такі ж громадяни, як і ми з вами. Не треба ставитися до них, як до тварин, а тим більше не треба перетворювати їх на озлоблених тварин. Рано чи пізно цих людей буде звільнено, і від того, якими вони вийдуть на волю, багато в чому залежить і те, в якому суспільстві нам з вами жити.
— Вашим сусідам по камері, мабуть, було відомо, про що Ви пишете. Як вони до цього ставилися?
— По-різному. Хтось дивився із здивуванням, комусь було глибоко начхати на те, що я роблю, але ніхто не заважав. Більше того — багато хто з ув'язнених намагався мені допомогти, підтримуючи у важку хвилину. Я був здивований, коли дізнався, що моя книга «Чорна масть», видана сім років тому у Києві та в Нью-Йорку, добре відома серед ув'язнених.
За час, проведений за ґратами, мені довелося побувати в різних камерах і бачити там різних людей, але скрізь, де я був, у мене складалися гарні стосунки з оточуючими. Я не знущався із слабких і не дозволяв сильним сісти собі на шию. Я ставився з повагою до інших ув'язнених, і сусіди по камері завжди з повагою ставилися до мене. Пам'ятаєте, як писав Сент-Екзюпері? У книзі «Планета людей» є дивовижні слова: «У кожній людині убито Моцарта». Я не шукав злочинців серед ув'язнених, а прагнув роздивитися те краще, що приховується у кожному з них. Може, тому мені й було легко в спілкуванні з іншими людьми.
— Далеко не всі ставляться до людей так, як до них ставитеся Ви. Після того, як Вас звільнили і Ви повернулися до нормального життя, чи довелося Вам пояснювати своїм друзям, співробітникам чи діловим партнерам, що «сиділи» Ви незаслужено?
— У мене досить багато друзів. Після того, що зі мною сталося, їх стало ще більше. Вони допомагали мені, коли я був у в'язниці, і допомагають зараз. Я їм дуже вдячний за це. Ці люди все розуміють і не ставлять непотрібних запитань. Що ж до випадкових людей, то вони, звичайно, відійшли. І я цьому тільки радий.
— Читаючи книгу «Як вижити у в'язниці», мимохіть ловиш себе на думці, що за вікном не третє тисячоліття, а тридцять сьомий рік. Невже по той бік колючого дроту за стільки років так нічого й не змінилося?
— Знаєте, нас весь час лякають страхіттями тридцятих років, Розповідають про репресії та беззаконня. Це гіркі сторінки історії нашої країни. Однак подивімося на тридцяті з іншого боку. Хіба люди тоді знали про те, що відбувається навколо? Вони жили нормальним життям, виховували дітей і були посвоєму щасливі.
9
Звичайно ж, за останні шістдесят чи сімдесят років світ разюче змінився. Змінився зовні, але що змінилося по суті? Чи не відбувається в наш час щось таке, що вже колись було в історії країни і, можливо, саме у тридцять сьомому?
Ви тільки замисліться — в країні немає війни, немає голодомору, | немає розрухи, яка була після революції або в повоєнний період, і Тоді чому ж крива смертності в Україні в наш, здавалося б, благополучний час більш зловісна, ніж наприкінці тридцятих років? Населення України катастрофічними темпами зменшується або, простіше кажучи, вимирає. Зробіть простий арифметичний розрахунок, і ви і побачите самі, що коли так триватиме й надалі, то вже протягом і найближчих 6—7 років населення зменшиться ще на 13 мільйонів, а до 2025 року все населення України становитиме не більше 8 мільйонів осіб!
Жахливо також і те, що населення України зменшується, а насе-лення в'язниць і таборів у вільній і незалежній Україні збільшилося за останнє десятиріччя приблизно вдвічі й за офіційними даними становить уже понад 286 тисяч осіб. Однак реальна цифра ув'язнених значно вища, тому що офіційна статистика не враховує затриманих, які перебувають у камерах райвідділів. Ці люди нібито «висять» у повітрі. Вони вже не на волі, умови їх утримання значно) гірші, ніж у в'язниці, але поки їх не перекинуть до слідчих ізоляторів — їх не вважають ув'язненими.
Згідно з законом людину не можуть затримувати більше трьох діб. У реальному житті людей тримають за ґратами стільки, скільки вважають за потрібне. Співробітники правоохоронних органів-І сміються, коли йдеться про права людини.
— А Ви вірите у «світло в кінці тунелю»?
— Змінити можна все, але для цього не треба уподібнюватися і німим рабам. Ми народилися в Україні, це наша Батьківщина, нам жити тут, а не десь за океаном. Багато хто мовчить тому, що бояться за себе, за рідних і близьких, тому, що давним-давно не вірять ані в правосуддя, ані в байки про розбудову «демократичної і правової держави». Однак, якщо ми боязко ховатимемося по кутках, — тоді дійсно нічого не зміниться, і Україна неминуче перетвориться на тоталітарну державу в найпотворнішій і найжорстокішій її формі. Безглуздо сподіватися на допомогу ззовні. Тільки від нас самих залежить, у якій країні та як ми будемо жити.



Андрій Кудін
Як вижити у в'язниці

Вступ

«Усі сидітимуть...»
(глибоке внутрішнє переконання правоохоронців)

З а твоєю спиною зачинились важкі металеві двері. Ти зупинився, неуважно озирнувшись. Чого стояти? Проходь, влаштовуйся. Тут ти нікому нічого не винен. Ніхто не має права лізти в твою душу, випитуючи, хто ти і за що тебе кинули за тюремні стіни. У місцях «не надто віддалених» надмірна цікавість — то ознака поганого тону, тож той, хто збирається ще трохи пожити, не слабує на подібні вади. Це там, нагорі, «мусора» намагаються всякими правдами та неправдами нас розкрутити і витягти якомога більше цікавої для слідства інформації, а тут, у камері, досить назвати статтю, за якою тебе замкнули, та ім'я, щоб ми знали, як до тебе звертатися. Все інше — суто особиста справа. Хочеш мовчати — мовчи, хочеш спілкуватись — спілкуйся. Живи, як належить вільній людині, і роби все, що вважаєш за потрібне.
Не знаю, як ти, але я не бачу нічого дивного в тому, що ми зустрілися саме за ґратами, а не в ложі оперного театру. Для такої Держави це — норма. Досить складно знайти громадянина України, який хоча б раз на віку не ночував на казенних нарах. Зрештою, чому дивуватися? Ми з тобою народилися й виросли в країні, яка сама по собі — місце «не надто віддалене». В'язниця — лише її мініатюрна копія.
Вочевидь, щось не так ми зробили в попередньому житті, якщо в цьому тут народилися. Хоч із якого боку глянь, а наша теперішня Батьківщина далеко не ліпший уламок колись могутньої Російської імперії. Де зеленого поняття не мають, що таке закон і якого дідька світова а спільнота бурчить, вимагаючи, аби в Україні почали будувати бодай щось, що хай віддалено, в загальних рисах подібне до правовоїдержави.
13
Але Україна — не Америка, не Європа, і навіть не Росія. Сподіватися на те, що завтра в цій країні хоча б що-небудь зміниться на краще, може тільки пацієнт лікарні імені Павлова. Звичне для мешканця цивілізованої країни питання «Як справи?», адресоване середньостатистичному українцеві, звучить як дурне і вкрай безкультурне. Більш ідіотського питання важко собі уявити. На біса питати? Тобі що — повилазило? Хіба не бачиш — людина поки ще жива, а коли так, то в неї все добре і нема чого лізти в душу. Однаково ніхто правди не скаже.
В Україні білим лебедем залетіти за грати простіше простого. Для цього не потрібно докладати якихось особливих зусиль та перевантажувати голову розумовою діяльністю. У нас така країна, що не встигнеш очі продерти, як ти вже там, себто тут, просто як «здоровенькі були» серед ночі.
Що цікаво — влада, не приховуючи задоволення, пакує співвітчизників у в'язниці, а випускає на волю так неохоче, та ще й морди скривлять такі, неначе наше визволення ображає все цивілізоване людство.
До речі, щодо звільнення. Це не просто незабутня подія в житті. Це справжня епопея, яка починається з перших кроків за ґратами і затягується в кого на роки, а в кого — на все життя. Далеко не кожний, а точніше — ніхто не буває готовим до такого перебігу подій. Тому й виходить, як співав Висоцький: «Тот, кто выжил в катаклизме, пребывает в пессимизме».
Чимало громадян, опинившись за ґратами, починали битися головою об стіну. Точнісінько, як рибки об лід. Не думаю, що методичні удари головою в бетон сприяють поліпшенню розумової діяльності. Окрім того, хоч як би хто старався, а тюремні стіни чомусь завжди виявлялись міцнішими за буйні арештантські голови.
Упродовж часу, відбутого в ув'язненні, мені довелося бачити різних людей у не найкращі хвилини їхнього життя. Живцем поховані за в'язничними мурами, позбавлені елементарних людських прав, вони, мов павуки в банці, поїдали одне одного. Повільно, проте певно перетворюючись на зацьковані згустки людської глини. їм здавалося, що життя скінчилось, що все світле, яке лише може бути у світі — добро, радість, любов, геть усе, що входить до поняття «щастя», — далеко позаду, а попереду тільки безпросвітний морок, безвихідь і порожнеча. В очах переважної більшості співкамерників не було життя — то були очі мертв'яків.
14
«Ого! — сказав я собі. — Тут явно немає чого робити. Час вибиратися на волю». Це була перша думка, відколи я переступив поріг в'язничної камери й побачив, із ким доведеться сидіти. Публіка мало чим відрізнялася від збіговиська бомжів, недбало утрамбованих у «мавпарні» привокзального відділку міліції після чергової облави. Характерною рисою колег по нещастю була цілковита байдужість як до своєї подальшої долі, так і до власного здоров'я. Багато хто давнісінько перестав за собою стежити (а навіщо?), живучи, допоки живеться, життям примітивних тварин (з'їсти, що дадуть, справити фізіологічні потреби, а решту часу валятися на нарах з тупим поглядом, спрямованим у стелю). Дехто з арештантів, навпаки, виявляв неабияку активність, гасаючи з кутка в куток, як Марко по пеклу. Певно, вони ще не набігалися на волі. Їм подобалось корчити з себе тюремних авторитетів і час від часу прорікати глибокодумні фрази на кшталт: «Наш дім — тюрма» або «На волі нема чого робити». Оточення підтакувало, як папуги, киваючи голеними головами.
Тим часом більшість арештантів чудово розуміла, що саме у в'язниці нічого робити. Вони метушилися, нервово гризли нігті, повсякчас кудись поспішали, неначе спізнювались на електричку. Намагалися як краще, а виходило як завжди — дедалі гірше... їхня енергія, що не знаходила виходу, вихлюпувалась на брудні тюремні стіни, стократно посилюючи й без того негативно заряджений фон «не надто віддалених» місць.
 
Наші Друзі: Новини Львова