Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Червона хустина

Переглядів: 17979
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
ЧЕРВОНА ХУСТИНА

Оповідання

Оксані — радість: мати одрізала з полотна хустку, а порошком пофарбувала в
червоний колір. Вийшла червона хустина.
На тину висіла, коли дівчина пригнала з степу на обід, — сохла. А зразу ж за
тином буйно цвіли рожі червоними квітами. І то з одної ніби пелюстка зірвалась —
упала на тин. Така то хустина.
Дівчина аж усміхнулася, як вгледіла. Швиденько загнала скот у загороду та до
хустки мерщій. Лап, — вогкенька ще. Ну, та нічого, і на голові висохне. Ось вона
скачає її. Рада, зняла вона хустку з тину: свято ж сьогодні. А дідусь пожене
пасти після обід, а вона з дівчатами до панського ставка піде купатися.
— Ой, червона ж яка! Аж не зглянути...
Підстрибуючи, побігла в хату. А в хаті —теж свято. Прибрано. Біля печі мати
висунула горщик і в миску насипала борщу. Дід біля порога допалював люльку, а
батько на лаві сидів. Тиша. І чути в тиші тій, як крізь маленькі віконечка сонце
пасмами проміння снувало: ж... жж... А може, то мухи по шибках? Іч, який ткач —
і пару з борщу, і сизий дим з дідової люльки — все в основу свою вплітає.
Химерно як!
Дід вибив з люльки жужелицю об поріг, а тоді підвів очі до онуки:
— О, дівувати вже! Де там пасьба в голові буде. Мабуть, гречку як є витовкла?
— Чого б я в гречку пускала — дурна хіба? — відповіла Оксана. — І на стерні паші
стає.
— Та ось пожену після обід, подивлюся. Оце він, власне, й хотів сказати. Пожену,
мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в жарт погримав. Така вже в нього вдача.
— А ти ж копи гляділа? — озвався батько. Оксана знітилась: згадала, як на
минулому тижні порозкидала їхня корова в сусідки Галущихи полукіпки та який
лемент зняв був тоді дядько Мусій.
— Обома дивись. Щоб не довелося знову...
Дід перебив:
— Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денікін наказа видав, щоб і панові щось там
кидати.
— Гарне "щось там". Дві третини панові, — сказав батько.
— Що? — аж горзнувся на стільці дід. — Та бий же його нечиста сила! Не сіяв. Не
жав. Проваландався рік по загряницях, а це вернувсь, і на тобі — дві третини.
— І нічого не поробиш, тату. їхня сила зараз.
Тоді мати од печі:
— А он Мусій, бач, всі копи собі забере. Казала Галущиха, що випросив у пана,
пообіцяв той нічого не брати в них.
— Ну, не всяк же, як Мусій, буде поклони панові бити, — сказав на це дід. А
батько додав:
— Та ні, тут діло, як видно, не в самих поклонах. Бо не такий пан щедрий чи
дурний, щоб за самі поклони когось там копами обдаровувати.
Сіли обідати в сінях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок і думали — кожен про
своє. Батько про копи, і дід теж, і мати — може.
Оксана ж — хоч би обід швидше, та надвір, та з дівчатами на левади. В розчинені
сінешні двері видко — в городі соняшники жовті на тин посхилялися, і горобці
пурхають між них, цвірінчать. Далі — латка маку, а далі зелена завіса садка. Та
вона знає — левада там, за завісою тою. Між осик білих по траві стежки навхрест
переплутались. Піти одною — просто до панського ставка, де верби похилилися й
лози кучерями нависли з берегів над водою.
По вулиці залопотіло щось раптом і з гиком пронеслося. Лиш курява знялась,
видко, як по подвір'ю розляглась.
— Козаки, мабуть, — сказала мати.
А дід:
— І куди вони їздять усе?
Батько нахмурив брови. А на чолі залягла глибока зморшка:
— Доїздяться й вони. Не одні вже тут їздили — і німці, і гайдамаки. Та
рачки.потім назад полізли.
Оксана дивилася в двері. Он, із-за тину, видко — у Мусіїв з хати вийщла Марійка
й побігла на леваду. Оксана одхилилася із сіней і гукнула услід:
— Марійко! Ось я зараз!
Вона підвелась і хусткою червоною запнулася.
— Ну, я ж піду, мамо.
Затим крутнулася й подалась городами на леваду.
Поміж осик стежкою, що нижче городів, ішли — Марійка спереду, а ззаду ще кілька
дівчат.
Оксана погукала на них, і вони зупинились, підождали. А як прибігла, обступили і
милувалися з хустки.
— Ой, гарна ж! Це порошками?
— Атож.
— Дуже гарна. Аби не полиняла тільки. Ну, а йдуть вони до ставка. Піде й вона ж?
Ще он і Федорка на городі огірки збирає, гукнуть і її.
Як проходили повз Федорчин город, справді спинились і загукали на подругу:
— Сюди-и!
Федорка підвелась і мовчки стояла. Потім висипала огірки з пелени на землю, і
обережно ступаючи по вгудині, підійшла до дівчат.
— Купатися ходім, — Оксана їй. Федорка похитала головою:
— Не хочу.
— Чого?
— Так.
Дівчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала, може, про батька, що
десь із дому зник, од козаків ховається... Може, про панів, що бачила — вчора з
міста приїхали. Не казала нічого. А дівчата кликали, Оксана, та аж за руку
тягла:
— Ходім-бо.
Федорка блідо всміхнулася самими устами й пішла з ними.
До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тоді через рів — паркана
давно вже не було — і опинилися біля ставка під високими вербами. Вгору зразу ж
починався сад, і в прогалини червоніли цеглові будівлі маєтку.
Марійка перша розляглась і плигнула у воду.
Інші теж почали роздягатись, як раптом із саду маленьке кривоноге цуценя вибігло
і, лементуючи, кинулось до них. А згодом дві пані вийшли з-під дерев, і за ними
біг довгоногий у куценьких, до колін, штанцях хлопець — панич.
Дівчата оторопіли. Близько було. Усього кілька кроків. Тому їм і видко було, як
жовте обличчя старої пані враз скривилося, І крізь губи тоненько вискочило в
неї:
— Це просто жах! Немає й тут од них порятунку. Геть звідси, паскудні дівчиська!
І так весь став забруднили. Ступайте!
Цуценя верещало й терлось у пані під ногами. А дівчата — за одіж, і — як вітром
здуло їх, лиш лози затріщали. За ровом зупинилися захекані в соняшниках, і
Федорка тільки тут наділа спідницю. Тоді вистромила голову із соняшників і,
скривившись, перекривляючи пані, запищала:
— Ах, ах! Який жах! Немає й тут одних порятунку! У-у! Пани — на трьох одні
штани! — додала потім грубо, як могла.
Дівчата підхопили: вистромивши з бур'яну голови, пищали, — дражнили пані. А та
дратувалась і погрозливо махала голубою парасолькою. І панич сварився, а потім
схопив палюгу і шпурнув на дівчат. Не докинув.
— Батька в лоб! — гукнула якась і, вхопивши грудку, ринула у відповідь на нього.
Інші теж брали труддя і шпурляли сміючись. Марійка перестала.
— Цур їм! Ходімо, дівчата, бо тепер їхнє право, ще нагорить. Ходімо.
Бур'янами, а далі городами, повз соняшники, побігли вгору до вулиці. Вже були
біля тину, як раптом Оксана, що бігла попереду, зупинилась і великими очима
оглянулася до дівчат:
— Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!..
До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю.
Пробіг вершник. З-під копит піднявся пил, брудним серпанком вулицю загорнув. Та
видко було: юрба сунулася нею. По боках на конях козаки з голими шаблями, а в
колі їх душ п'ятеро селян. Були без шапок, ішли похнюплено, важко тягнучи ноги.
Мовчазні. Чути було ще, як коні стукали копитами.
 
Наші Друзі: Новини Львова