Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Бур'ян

Переглядів: 61777
Додано: 22.02.2003
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
БУР'ЯН
Роман

За кілька перегонів до станції Ганівка Давидові Мотузці вперше після міста та
казарми степ війнув просто в лице міцним духом землі та рум'яних щік з морозу, з
ранку, сонячного, осіннього.
Це на якійсь глухій станції у вагон увалилася ціла юрба дівчат. Либонь, з
буряків. Бо у вікно бачить Давид — на станції цілі кучугури навалено їх, і ще
підвозять, скидають. А в дівчат — клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких
свитах, у брудних спідницях з полотна сирового й босі.
А обличчя в усіх обвітрені, смагляві, з пошерхлими од вітру губами.
Як зайшли у вагон, збились, несміливі, і стояли в проході. У кожної в пучці —
квиток.
Давид аж зрадів, наче сестру рідну між них побачив. Посунувся — дав місце одній,
а тоді ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавці насупроти, і
попрохав його сісти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дівчат ось, може, й
ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сіли дівчата там. Тісненько — усі
порозміщалися. Лише одна стояла біля вікна й задумливо дивилася крізь скло.
Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очі — водокачка, телеграфні
стовпи, по дорозі вози з буряками. Миг повз очі.
Давид витяг кисет і закурив. А тоді до дівчат:
— Звідки це ви, дівчата?
— З буряків їдемо. Отут були, в радгоспі,—це кирпатенька, найбідовіша, мовила. А
очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонівку його, знов на обличчя й
додала: — А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися,
буряки стали копати та й докопалися — учора думали, що й попропадаємо з ногами:
морозище ж отакий, а ми босі.
Подивився Давид на їхні ноги червоні, похитав головою й нічого не сказав. А
потім, по паузі, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.
Та так, із Зачепилівки вони, Щербанівського району. О, то це, виходить, вони
зовсім земляки: він теж щербанівський з Обухівки. Знають Обухівку.
— Були з нами й на буряках обухівські, душ кілька було,— сказала одна з дівчат,
звела обличчя на червоноармійця: — От, може, знаєте — Яким, що на гармонії грає,
потім таранкуватий один. А з дівчат — Галька і Христя. А то — не знаю тих.
— Це Христя ота, що співає гарно? І зовсім вона не обухівська! — озвалась якась.
А Давид враз насторожився: Христя?
Та перша дівчина аж плечима знизала:
— Авжеж—“не з Обухівки!” Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито
добивали. Ще Христя ота про банду розповідала. То ж у них в одну ніч семеро
коней з лук завели. І їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.
Давид схвильовано:
— Така русява дівчина? Невисока?
— Невисока. А на шиї в неї шрам: колись іще, як денікінці були,— од нагайки.
— Так! — аж одхилився, і на обличчі біль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в
другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмічно: так-так, так-так.
Так. На шиї шрам — вона, значить, сестра Христя.
— І коней не знайшли?
— Ні, як крізь землю пішли всі семеро. Одного злодія піймали були з конем аж під
Полтавою на ярмарку. З Огирівських хуторів сам. Хотіли самосуд над ним учинити.
А він став проситися: всіх, каже, викажу, усю банду, тільки щоб не вбивали. Ну,
а тут міліція на ярмарку — його й заарештували. В тюрмі тепер.
— Може, в тюрмі, а може... Хіба тепер тюрма! Подержать місяць та й додому
випустять,— додала друга з дівчат і одвела погляд убік.
— А коней нема,— це — Давид.
Він замовк і схилив голову. А очі вронив на ноги дівчатам, порепані й червоні. І
було — думка проповзла:
“Може, і вона десь боса отак на морозі?” А потім батьки згадалися. Як це бути
без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася. Без тягла
ж — як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на ній робитимеш голими
руками! І чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повесні; незграбними
літерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синові вістку радісну:
старого коня продали та молодого купили, хліборобами тепер будуть,— писали. І
весело Давидові було тоді, і, мов живий, батько тоді був виткнувся з-за листа:
завжди похмурий, а то всміхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: “То
так, сину; а без коня без доброго, вважай,— не хлібороб”. Е-е, не примружить
тепер очей батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть,
дужче посивів.
Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербівки. Дівчата підвелися.
І Давид кинувся:
— Що, встаєте?
— Та ми до Вербівки брали квитки, бо до Ганівки ж дорого. А тут уже свої краї —
пішки підемо. Нам аби на ніч. Прощавай!
— Ідіть здорові!
Поїзд стишився і став. Давид до вікна підвівся й байдуже дивився: на пероні з
осик тихо падало листя жовтаве, чоловік у червонім картузі вдарив у дзвінок
двічі, пройшли дівчата юрбою по перону за станцію. І бачив — пішли дорогою, що
по ній стовпи телефонні вдалину побігли.
І коли рушив поїзд, Давид іще стояв біля вікна й дивився в степ. Ген-ген дівчата
ті. Вдалині у вибалку руде село. А то куди не глянь — зелено, чорно... латка
біля латки — чорно, зелено...
І подумав Давид:
“А як же це батько й ті шість?”
ІІ
Від станції Ганівка до Обухівки двадцять п'ять верстов. І все степом. Повилась
дорога поміж чорних ріль та латок зеленої озимини, коліями зрізана. А обіч
уздовж неї— стовпи вдалину. І вітер осінній так тоскно гуде вгорі в телефонних
дротах. Вітер та он галок зграя: вітер їх гонить, як ото жменю зерна, сіючи,
кинуть на вітрі,— а то куди оком не кинь — степ, пусто. Вдалині манячили хутори.
Іде Давид по дорозі, ступає широко. Усіма грудьми п'є, захлинаючись, терпке, як
терен зеленуватий, осіннє степове повітря. І, либонь, хмеліє від нього: очі
якось аж затуманились, розкриті обвітрені уста. А рукою збив будьонівку на
потилицю та тільки головою тріпнув.
- Ех!
Ще кілька день тому — де це було? В Азії. На станції Ташкент стояв у черзі за
квитком між узбеками якийсь собі демобілізований червоноармієць Давид Мотузка —
і от іде по дорозі на Обухівку. Чи йде, чи сниться.? Аж усміхнувся. А в очі степ
далиною дивиться, хоче спитати, та — німий. “А що, Давиде, тьохнуло?” І хоч
німий, чує його Давид. Він роблено хмуриться, потім усміхнувся: “Ще питає:
“тьохнуло”! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою і бачу в ній
цілий світ новий. Що про нього віки лиш марили, що його ще ніде не бувало. Хіба
на зоряних гонах на якійсь із інших планет. Ех, і люблю ж тебе!”
За хуторами дорога зламалась коліном і повилась на Щербанівку. Уздовж неї й
стовпи потягли дроти. А глухенька доріжка поміж хат покрутилася хуторами. Це —
Давидова. Ну, та він нею теж тільки до хатки, до он тієї крайньої, а там
навпростець піде на економію, колишню ганівську.
За хутором уперше стали попадатися орачі.
Це ще хуторянські землі, а як рів перейшов — колишні економічеські степи пішли,
тепер обухівські. Тут теж де-не-де на гонах поволі плуганили орачі волами по
облогах. А тільки далеко од дороги,— звертати не хотілося, бо й так уже
підбився. Хай, он уже, під самою економією, оре хтось,— зайде Давид до нього,
закурить і відпочине трохи.
А й земля ж тут добренна! — чорнозем, аж масний. І пахне так якось знайомо рілля
свіжо-осіння парубкові. Як пахла й тоді, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в
погоничі на осінь ставав.
...Три осені був у строку саме під війну германську. Малий був, замурзаний, а
очі з-під волосся чорного, кучерявого як вишні дві стиглі. Любили його в дворі і
наймити, і австріяки полонені. (На роботі їх було душ двадцять). Все пісні,
бувало, їм заспівай. А Давид співливий був. Цілі дні на полі ж, на оранці,— воли
поганяє й співає. Сам і пісень складав: то про наймита-сиротину, то про солдата,
пораненого в окопах, то про австріяків, що на чужину їх занесло на далеку.
Бувало, увечері, як з роботи повернеться та після вечері отак, перед святом, як
 
Наші Друзі: Новини Львова