Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 18 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Історія Скитії-України ІV-V століття

Переглядів: 28986
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0

42Агінтей — римлянин, відомий лише в якости особи, що виконувала зазначену у тексті посаду magister militum per IIIyricum.

43Римляни порушували умови мирної угоди й Атгилу треба було переправити своє військо через Істр, перше ніж оголосити війну. Адже зі стратегічної точки зору оголошувати війну, тримаючи війська за широким і повноводним Істром, було б нерозумно, римляни заважали б переправлятися, а таке затягування часу було не на користь антам. Отже, треба було вигадати якусь зачіпку. Вигадали саму просту: військові загони переправляються для полювання. Римляни бачили, до чого йдеться, але оголошувати війну, чи військовий стан, чи взагалі готуватися до війни боялись, щоб не провокувати, зважаючи на силу антських ("гунських") військ. Виявляється, і така маленька хитрість є підставою для наших гунологів, щоб побачити в Аттилі азіата: "він [Пріск] передає факт, що характеризує азіата", коментує Г.Дестуніс. Яка ж підстава? Виявляється; "Баязид [турецький султан] майже тисячу років пізніше вступає у Фокіду під виглядом, що Фокейський (Салонський) архирей запросив його у свою єпархію на полювання, а насправді — підкорив той край". В 1939 р. фашисти та комуністи поділили Європу, але комуністи захопили "належну" їм частину — Прибалтику, Західну Україну та Західну Білорусь, — проговоривши невелику хитрість: вони, мовляв, беруть ці країни, щоб захистити їх від фашистів, які на Ці землі і не претендували. То можливо, що і московські комуністи — кочові азіати? А французький історик XIX ст.Т'єррі, який невелику сукупність відомих нам про Аттила фактів зумів розмазати на два томи (!) просторікує про зближення полювання та війни у кочівників, але не побачив загальновідомого факту і стверджував, що Аттило готувався захопити Паннонію, яка була йому вже віддана західноримським полководцем Аецієм майже 10 років тому! Отак, не науковою логікою, а штучним поєднанням ніяк не пов'язаних між собою подій притягується за вуха легенда про азійсько-кочове походження "гунів".

44До цього відтинку шляху візантійського посольства до столиці "гунів" Г.Дестуніс дає такий коментар: "Дорога із Наїсса до місцезнаходження Аттила лежала не на північний захід, як стверджує А.Т'єррі (т.1,с.78), а на північний схід, як справедливо зауважує Венелін. Випишемо і розглянемо його докази: "...від Нісси вони (посольство) взяли направо, тобто на північний схід через Нішські гори по найближчій дорозі до Дунаю [Істра], через який переправились в Малу теперішню Валахію". Напрямок шляху візантійської місії позначено ним вірно, чому ми й наведемо його головні докази з нашими доповненнями. Перший доказ: "вони не довго були в дорозі від Нісси до Дунаю, що не могло бути, аби вони їхали прямо до Белграда". Зауваження Венеліна правдиве. Справді, тільки-но вони вийшли із Нішського округу, як їхня дорога, за словами Пріска, стала надзвичайно звивистою: це, очевидно, та місцевість, яка на карті Кіперта має назву Вратанниця-планина. Там зустріли вони ранок. Пройшовши цей лабіринт, вийшли вони, звичайно, в ту багнисту долину, яка передує Відину. Між Наїссом та Відином (на Дунаї) вважається 96 км.; від границі тодішнього Нішського округу ще менше; тому не складно було посольству, яке їхало верхи, зробити цей перехід за дві доби. Другий доказ Венеліна: "Якби їхали від Нісси прямо на північ, то Пріск згадав би про річку Мораву, з якою повинні були часто зустрічатись". Ми додамо, що від Ніша до Белграда 224 км., то очевидно, що цю дорогу місія навряд чи могла пройти за дві доби". Далі Г.Дестуніс, опираючись на Венеліна, доводить, що посольство їхало у східну Угорщину (сучасну). Але якби так, то їм треба було б їхати не до Відина, а на Белград. Не зважаючи' на це, докази Венеліна, які опираються на повідомлення Пріска, були прогресом на той час, коли вважалось, що з Нісса посольство пішло на північний захід, тобто, до Белграда. Далі ми повернемось до напрямку дороги посольства. Столиця (центр) "гунів" не міг бути в східній Угорщині й з інших, політичних та господарчих, міркувань, а саме: вважати, що гуни, аби вони справді були кочовики, помандрували прямо в Східну Угорщину й залишили ідеальні для кочування причорноморські степи, без особливої на те підстави, несерйозно. Адже в Припонтиді було достатньо харчу для коней та худоби, вони були ні для кого недоступні, але самі могли робити набіги як на схід, так і на захід. Отже, прихильники кочового становища гунів повинні ще й довести, чому вони залишили причорноморські степи.

453ахідні перекладачі та коментарі Пріска (Кантоклар, Пзо, Т'єррі) спотворюють текст, щоб представити гунів у неприглядному, дикому вигляді, змушують їх говорити з послами зверхньо і грубо. "Цієї вихватки немає у Пріска, що був присутній при розмові", зауважує Г.Дестуніс. І далі пише, що "...ні гунські вельможі, ні сам Аттило ні в якому разі не втрачали поваги до посла, що Аттило лаяв одного Вігілу (див.нижче), драгомана посольства, бо знав про його участь у змові на своє життя".

463вичайно, дивно, що гуни могли узнати про накази, які були дані Максиміну, але вони не були такими, щоб про них ніхто не міг дізнатися. В той час про політичні справи говорили на державній раді та в сенаті, а не в кабінеті правителя, як ведеться в Європі зараз. Внаслідок цього дані Максиміну накази могли стати відомі хитрому Аттилу, який мав у Константинополі таємних агентів. — Зауваження Г.Дестуніса.

41Рустицій — римлянин, родом з Мезії, колись був в полоні у скіфів.

42Цього італіота (тобто, уродженця Італії) не треба плутати з іншим Констанціем, уродженцем Галлії, який також був присланий Аецієм до Аттила для виконання секретарських обов'язків, див.далі.

49Пріск подає як свою заслугу прийняття посольства Аттилом. Насправді, зважаючи на змову проти нього, навряд чи Аттило просто так відправив би посольство назад, він грав, і в цій грі Пріск неусвідомлено йому сприяв.

50Прихильники азійсько-кочового походження гунів намагаються використати будь-яку зачіпку, щоб довести їхнє тюркське чи монгольське походження. Давайте ж і ми порівняємо поведінку Аттила при прийомі візантійського посольства, у складі якого був змовник замаху на його життя, з поведінкою справжніх кочових азіатів. Аттило сердився, можливо, й кричав, але не на посольство, а на злочинця, що цілком зрозуміло й виправдано. В цілому ж його ставлення до посольства стримане, лагідне й доброзичливе, він визнає й послуговується нормами тогочасних міжнародних звичаїв, що характеризує Аттила як людину цивілізовану, гуманну й великодушну. Так, як Аттило, міг поступати Великий Князь Святослав Завойовник, який виступаючи у похід, попереджав: "Іду на Ви". У випадку, подібному до описаного Пріском, відповідь хаканів тюркських орд була б однозначною й рішучою: все посольство було б жорстоко винищене до ноги. Тюрки могли вбивати послів і без особливої причини. Так, на початку VII ст. аварський хакан вбив антського князя Мезамира, коли той приїхав до нього на переговори. Близько 1245 р. чернігівського князя Михайла Всеволодовича через відмову виконати деякі принизливі вимоги вбили перед шатром справді азійського монгольського хана Батия. Та що там тюрки! В кінці IV ст. готський князьок Вінітарій, після поразки у війні, запросивши антського князя Божа разом з синами та вельможами на бенкет для переговорів, підступно схопив і розіп'яв їх. Порівнюючи це з поведінкою Аттила, можемо без вагань заявити, що він переважав тодішніх керівників народів та племен не лише у військовій справі, а й у ставленні до ворогів та людей взагалі. Всі ж західні дослідники, ігноруючи повідомлення Пріска, змальовують Аттила жорстоким та бездушним тираном.

510лена Скржинська стосовно акацирів чи акатзирів пише [3, с.217]: "Плем'я акацирів Йордан називає "наймогутнішим", "найсильнішим" і визначає його як неземлеробське, що займається скотарством та полюванням... Пріск писав про акацирів на сто років раніше... вони тоді жили в припонтійських областях і ходили через Каспійські ворота у Кавказькому гірському хребті війною на персів. Судячи по тому, що ряду акацирських князьків імператор Феодосій II... регулярно посилав "дари", акацири були сильним плем'ям, союз з якими для імперії був бажаним. Прокопій [Кесарійський] не називає в своїх творах племені акацирів, але говорить, що в припонтійських степах жили гуни "кімерійські", які в той час називалися утігурами.
Отже, Аттило підпорядковує ще одне, шосте числом, тюрське плем'я (очевидно, пізніших хозар: акацири - ак-хазири — білі хозари), яке було "найсильнішим" та "наймогутнішим", очевидно, з усіх тамтешніх тюркських племен. Пізніше саме воно, як найсильніше, об'єднує інші тюркські племена в хозарську державу. Аби Аттило був тюрком, то неодмінно повинен був бути ватажком якогось тюркського племені, не міг же він бути "просто вождем", таких порядків у той час не було. Але плем'я Аттила не було найсильнішим, бо такими були акацири. Виходить так, що рідне Аттилу слабке'тюркське плем'я підкоряло сильніші, до того ж багато. Це може бути на папері та в головах "гунологів", але не в реальному житті. Саме тому, що плем'я акацирів було багаточисельним, керівництво ним Аттила не довіряє місцевому князьку, а посилає свого сина, так певніше.

52Курідах — відомий лише за цим текстом.

53Так перекладає В.Латишев і пояснює відносно Ескама: "ближче невідомий гун". Що ж стосується Дестуніса, то він перекладає "з дочкою Ескамою", пояснюючи це тим, що іноземні власні імена, які закінчуються на "ам" і перейшли в грецьку мову, не відмінюються, тому ми, мовляв, і не знаємо, якого відмінку "ескам", знахідного чи родового, тобто, чи хотів Аттило одружитися з дочкою Ескама, чи з власною: "Наступні слова Пріска "за скіфським звичаєм" змушують деяких думати, що Ескам була дочкою Аттила: Монтеск'є, який дає цьому місцю таке пояснення, обґрунтовує на ньому положення, що у татар дозволено одружуватись з власними дочками". Те ж саме твердить німець Нейман: "щоб одружитися зі своєю дочкою Ескамою; тому що у гунів було заведено... не яких хочеш жінок брати, але ошлюблюватись з найближчими кровними родичами". Звідки все це, адже не доведено, що гуни були татарами?", справедливо запитує Дестуніс, але в своєму перекладі все ж таки залишив "з дочкою Ескамою", що є, безумовно, впливом західних перекладачів та тлумачів Пріска. Таким чином, Нейман та Монтеск'є не сумніваються, що гуни були татарами, і на підставі тексту Пріска доводять, що вони можуть одружуватись з власними дочками.
На запитання Дестуніса "звідки все це?" можна дати таку, найближчу до істини, відповідь. Відомо, що кожен судить про інших в міру своєї зіпсованости. В західноєвропейців, зокрема, німців та французів, не лише в ті далекі часи, але навіть в наш час, не є дивиною, коли шлюб беруть між собою двоюрідні брати та сестри (кузени), дядьки з племінницями, тітки з племінниками. Таке, властиве лише худобі, скотство є звичайнісіньким кровозмішенням. Християни почитають святою книгу, в якій батько (Лот) не лише вступає в статтеві стосунки з двома своїми доньками, але й плодить з ними дітей. Отже, немає нічого дивного, коли подібні, притаманні тваринам, звичаї їхні носії переносять на людей і смакують з особливим задоволенням. Оскільки не доведено, що гуни Пріска були татарами, але доведено, зокрема тим же текстом Пріска, що вони були землеробами-антами, до "глибоко наукових" розпатякувань Монтеск'є та Неймана можна застосувати українську приповідку: в огороді бузина, а в Парижі (чи в Берліні) дядько.
Що ж стосується слов'ян, якими безумовно були і "гуни" Пріска, то шлюби не лише у другому, але навіть у третьому коліні (троюрідні брати та сестри) заборонені, а до шлюбів у четвертому коліні суспільство ставиться з певними застереженнями. Це свідчить, що слов'янська (в основі землеробська праукраїнська) культура надзвичайно давня, складалася тисячоліттями і закріпилася, стала традиційною ще тоді, коли кельти та германці спарювались зі своїми найближчими родичами, як птахи або вільні звірі в степах.
Що ж стосується зауваження "за скіфським звичаєм", то воно лише означає, що не за кельтським, германським чи яким-небудь іншим, бо кожен народ має свої звичаї. Вираз "за скіфським звичаєм" неоднозначний. Він може означати багатожонство, яке у той час було у наших предків, як і майже у всіх народів, або певний обряд при вступі до шлюбу. Якщо західноєвропейські дослідники хочуть побачити цей звичай, нехай приїдуть подивитися весілля в українське село.
Ще одне зауваження. І коли це таке бувало, щоб тюркські хакани їздили в провінції свататися чи одружуватися зі своїми підданими? Дружин їм, як баранів, привозили в їхні палаци чи до їхньої орди. А в українців є і був такий, звичай, щоб весілля відбувалося в домі нареченої, отже, наречений сам зобов'язаний був їхати до неї. Пріск засвідчив, що цього звичаю дотримувались навіть всесильні правителі антів.

54О Пріск, Пріск! Мало того, що не привів назви жодного "гунського" поселення — не міг написати назви річок по-людському, тобто, по-слов'янському, як нижче написав "медос" та "камос" — (втім не виключено, що назви деяких річок зіпсували переписувачі його твору). А між тим. аби вдалося ті річки ототожнити із сучасними назвами, була б незаперечне вирішена проблема, куди ж рухалося візантійське посольство і де знаходилась столиця Аттила.
Прихильники тюркського походження гунів (а на підтвердження цієї гіпотези Пріск не дає жодного доказу) вважають, що столиця Аттила була десь вУгорщині, отже, від Відина на Дунаї посольство мусило б рухатись на захід та північний захід. Але Пріск раніше говорив, що посольство рухалось "в північну частину країни", тобто це був не напрямок руху якогось певного дня, а загальний напрямок руху. Отже, підемо за Пріском, а ототожнення назв приведених ним річок та місцевости, по якій рухалось посольство, проведемо за допомогою Григорія Василенка [16, с.13,14]:
"При дослідженні місця знаходження столиці гунів ми будемо дотримуватись тієї ж схеми, яку прийняв О.Вельтман, з тим, щоб уточнити деталі, зокрема, назви річок, через які переправлялося посольство, їх три. При уважному спостереженні легко помітити, що назви другої і третьої річок попсовані переписувачами книг. На географічній карті таких назв не було. Але до цього часу побутує впевненість, що вони ототожнюються з Тисою і Темешем — лівими притоками Дунаю.
На нашу думку, Дрікку (Дрекон) варто ототожнювати з сьогоднішнім Арджешем. Оскільки ця назва складається з двох слів, то в побуті заради зручности перевагу надавали вживанню короткої форми, називаючи тільки другу частину в назві річки — "джеш". Вона утворилася від давньої форми "дрег", ще один варіант назви Дрікка, яку подає Пріск. Корінь "дреґ1 внаслідок чергування приголосних набув сучасної форми "джеш" (дрег-дреш-джеш), яка закріпилася в назві Арджеш. Наявність спільного кореня в давній і сучасній назвах усуває сумніви відносно того, яку річку треба називати Дріккою.
Перша ж частина в назві річки "ар" утворилася від давнього "vаr". Це слово передає поняття "річка". За початковою формою назва річки була "вар Дреґ. Пізніше від їх злиття утворилася форма Арджеш. П.Шафарик відмічає, що "ор(ар)" в значенні "річка" вживали сарматські і тюркські племена (Славянские древности —т.І.—Кн.2, с.79; Кн.З, с.214).
Підтвердженням достовірнос.ти наших міркувань про подорож посла Максиміна в Придніпров'я служить повідомлення Пріска про повторне відвідання візантійським посольством Скіфії роком пізніше [див.уривок 13-й]. З його оповідання видно, що після невдалого посольства Максиміна 448 р. імператор Феодосій II в 449 р. направив послами до Аттила патриціїв Анатолія і Нома. Візантійські посланники їхали тим же шляхом, яким їхав Максимін. "Анатолій і Ном, переправившись через Істр, поїхали до річки Дрегкон і вступили у скіфську землю". Арджеш у нижній течії, в місці переправи, широкий і багатоводний, бо в нього зі схилів Південних Карпат вливається багато притоків. Тому і у Пріска був привід назвати його великою річкою.
Нарешті, досить подивитися на фізичну карту сучасної Румунії, щоб переконатися: дорога на захід північніше Дунаю до Тиси, лежить через Південні Карпати, а на схід — рівною долиною, що і відмітив Пріск. Про дорогу ж в горах він не повідомляв.

55Ця інформація є надзвичайно цінною для тих, хто пише історію, послуговуючись логікою та науковим аналізом, а не лише "концепціями". Продукти харчування та напої, отже й вирощувані на тій землі злаки та система господарювання, куди прийшло посольство, змінилися. Це означає, що воно потрапило в іншу кліматичну зону. Аби посольство після переправи через Істр біля Відина йшло в Паннонію, то воно залишилося б в тій самій природньо-кліматичній зоні й продукти харчування були б тими самими.
Як пишуть багаточисельні дослідники черняхівської культури антів, у той час головними злаками наших предків були просо та ячмінь (див. роботу 5, 6-ий розділ). Та й виноград у нас росте гірше, ніж у Валахії та Паннонії. Що вирощувало, виготовляло та споживало місцеве населення, те видавалося і для харчування посольству: замість пшениці — просо (можливо, обдерте просо-пшоно), а замість вина — мед, тобто медовуху, яка довгий час була мало не національним нашим напоєм. Не знаючи, як перекласти слово "мед" (в смислі напою; згадайте слова пісні: "мед, пиво пили") на грецьку мову, Пріск надає йому грецького звучання "медос". Це слово, яке у нас позначає також солодкий продукт бджільництва, в багатьох індоєвропейських мовах має подібне звучання: в готській тіїір, в латинській теї. Але греком Пріском воно вжите у формі, яка має сі ме слов'янське звучання, що не змінилося до сьогоднішнього дня.
До Пріскового слова "мед" В.Латишев робить таке зауваження: "Цей факт повинен бути вказівкою на те, що в числі гунських (очевидно, тюркських — А.К.), без сумніву, були і слов'янські племена". Але який факт є вказівкою, що там були тюркські племена? Я не знайшов жодного, окрім того, що анти (вибачте скіфи-гуни) підкоряли й ганяли їх по всій Припонтиді.

56Ще одне цікаве слов'янське слово. Це для нас. Але у германців своя "логіка". Ось що пише Дестуніс: "Нейман... повертається до старої здогадки "чи не вчулося Пріску? Відомо, що монголи та калмики кумисом називають кобиляче молоко". Кобиляче молоко з ячменю!", — вигукує Дестуніс. Германські історики не бачать різниці не лише між кумисом та камосом, але й між кобилою та ячменем, де вже їм розрізняти між монголами та слов'янами! І чому тільки вчать вони своїх студентів? Врешті, нехай їхня "вченість" залишається при них. Але читач вже зрозумів: були такі мудрагелії, які в камосі з ячменю побачили кобилячий кумис. Не знаю, чи дотримуються і сучасні германські, та й взагалі західноєвропейські історики тієї ж думки, але багато наших вчених (Венелін, Вельтман, Дестуніс, Латишев) вважали, що камос з ячменю — то квас. Безумовно, наші предки пили квас та різні подібні напої, але робили їх не з ячменю. Квас як питво заміняє воду, і пили його, звичайно, всі, що були в посольстві. В цьому не могло бути нічого незвичайного. Але членам посольства замість вина видавали хмільний напій — мед (медовуху), а слугам замість вина ж — простіший, але таки ж хмільний напій — камос. Так треба розуміти це місце у Пріска. "Камос" Пріска — це пиво, яке, звичайно, виготовляється з ячменю. Це питання блискуче й, сподіваюсь, назавжди розв'язав Григорій Василенко. Як грецьке "медос" — наш "мед", так "камос" — це "кам". Ось доказ Гр:Василенка: "Слово "кам" вийшло з вжитку в середні віки, його замінило слово "пиво". Збереглося в мовах південних слов'ян" [16, с.15]. Отже, якщо вивчаєш якийсь народ, то треба знати і його мову; коли ж вивчаєш слов'ян — вивчи мову хоча б українську, бо серед слов'янських мов вона займає таке ж місце, як латинська — серед романо-германських [9,17]. Може тоді не будеш плутати кобилу з ячменем.

57Цікаво, що селищем керувала жінка, та ще й дружина члена сім'ї царського роду. Аби Владо, брат Аттила, був тюрком, то він, звичайно, міг брати дружин із середовища підкореного народу, але під час походів чи виконання інших державних справ тримав би під наглядом у своїй орді, а не серед того народу, звідки вона родом. Не роздавали тюрки й уділи своїм дружинам. Та й антські князі того часу не могли віддавати села в управління ні своїм дружинам, ні навіть своїм визначним мужам, бо тоді ще зберігався родо-племінний лад й поселеннями керували свої старійшини (якби у наш час, то сказали б "здійснювалось місцеве самоврядування"). Віддавати ж будь-кому у володіння селище з людьми князь міг лише в тому випадку, аби він був феодалом, а селяни — кріпаками, але до цього тоді ще не дійшло, це сталося пізніше.
Якщо згадати, що Аттило одружився з дочкою не дуже відомого нам скіфа Ескама, й очевидно залишив її у тому ж селищі, бо у столиці мав іншу дружину (див. далі), то Пріск залишив нам повідомлення про цікавий звичай: антські князі хоч і мали багато дружин, але принаймі частина з них знаходилась у тому ж роді-племені, звідки вони були взяті. Пізніші дослідники повідомляють, що у слов'ян жінки були віддані своїм чоловікам, а деякі навіть добровільно супроводжували їхні душі в подорож на той світ [11, с.94].

58Немає сумніву, що посольству були запропоновані не вільні жінки, а рабині, які обслуговували дружину Влада; над вільними жінками ні князь, ні його оточення влади не мали, див. попередню примітку. Зважаючи на прив'язаність слов'янських жінок до своїх чоловіків, вільні слов'янські дівчата мусили бути цнотливими й не могли вступати у статеві стосунки до шлюбу.

59Пріск не подає відстані, що проходило посольство, але інколи вимірює його днями переходів. Якщо прийняти, що в той час за день переходу посольство робило 30-40 км, то семиденний перехід становить приблизно 250 км. І це вже після того, як воно доїхало до названих Пріском трьох річок, очевидно, великих, бо вони його вразили, тому він їх і назвав; перепливло через них, а потім їхало ще невідомо скільки. Загальна довжина дороги, яку пройшло посольство після переправи через Істр біля Відина, не може бути меншою 1000 км, а швидше всього сягає 1,5 тис.км. Про яку столицю в Угорщині тоді може йти мова, як це уявляють собі "концептологи" тюркського походження скіфів, коли від Відина до найпівнічнішого кордону Угорщини не більше 600 км?

60Ромул—тесть Ореста, вищезгадуваного писаря Аттила, посланий до нього римським полководцем Аецієм 448 р.

61Це місто однозначно не індефікується з жодним існуючим зараз населеним пунктом.

62 (Sirmium), на річці Саві, під час імперії головне місто нижньої або другої Паннонії, місцезнаходження єпископа, з імператорським палацом та збройним складом. Його руїни видно поблизу Мітровиці (Г.Дестуніс).

63Від ставки біля Істра Аттило направлявся у свою столицю, тією ж дорогою за ним їхало візантійське посольство. Римське посольство також прямувало у столицю Аттила. Аби вона була в Угорщині, то посольства до столиці під'їжджали б з різних боків: римське — із заходу, а візантійське — з півдня або південного сходу, отже, посольства їхали б назустріч один одному й зустрілися б лише в столиці. Але після зустрічі посольства значну відстань проїхали разом, бо перетнули кілька річок, які поруч не течуть. Це можливо лише у випадку, коли римське посольство їхало на схід, а візантійське — на північний схід.
Отже, приймаючи до уваги повідомлення Пріска, можемо зробити такі висновки стосовно столиці Аттила: розташована в іншій природньо-кліматичній зоні, ніж Валахія чи Паннонія; знаходилась на відстані 1-1,5 тис.км. від Відина в напрямку на північний схід; власне скіфська земля починалася за Дреконом (Арджешем).
Якщо столиця Аттила була в Києві, то за Гр.Василенком посольства зустрілися за 40 км від Сквири, що відстоїть від Києва за 160 км. Але далі Пріск пише, що "у варварів, які населяють цю землю, немає ні каміння, ні дерев", і якщо це повідомлення треба сприймати всерйоз, то столиця знаходилась десь в степу, південніше Києва.

64В цьому невеликому уривку міститься багато цікавої інформації: в Аттила були палаци в багатьох селищах, кожне з яких могло вважатися столицею; селище не було оточене ні стінами, ні ровами, тобто це була не фортеця; майстерно зроблені палаци свідчать про високу культуру і витончений смак місцевих теслярів. Аби столиця була в Східній Угорщині, як вважає Г.Дестуніс та багато інших дослідників, розташованій в'неспокійному районі бойових дій і сутичок римлян, готів, германців, аланів та й самих скіфів, то вона неодмінно мусила бути фортецею, та ще й потужною. Повідомлення Пріска підтверджує висновки археологів стосовно того, що деякі черняхівські селища були великі за розмірами й не мали захисту у вигляді додаткових споруд навколо них. А порівнявши опис житла тих гунів, про яких писав очевидець Пріск та ерудит Амміан, переконуємось, що то були зовсім різні гуни. Щоб читачеві не витрачати часу на розшук відповідних місць в Амміана, подаю опис житла його гунів: "Ніколи вони не ховаються в які б то не було будинки; навпаки, вони уникають їх, як гробниць, далеких від звичного оточення людей...". "Без визначеного місця проживання, без дому, без, закону чи стійкого способу життя кочують вони, немов би вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя..." [5, 31.2,4]. Не лише в столиці Аттила, а й під час всієї подорожі візантійське посольство бачило оселі землеробів, в яких воно само вимушене було перебувати, й ніде не зустрічало ні кибиток, ні кочівників.
Виникає природне запитання: коли наші історики в монографіях, підручниках та посібниках для учнів та студентів пишуть про гунів, то яких гунів вони мають на увазі, Амміана чи Пріска? Відповідь однозначна: вони пишуть про гунів Амміана. Отже, або не читали Пріска, що дуже дивно, це одне з небагатьох найдостовірніших джерел, або вважають його фальсифікатором-брехуном. Тоді спростуйте його, матимете велику честь і славу. Ситуація з "гунами" приблизно така, аби германців обізвали калмиками, а потім почали писати про калмиків маючи на увазі германців. Тут, як кажуть, і нечистий ногу зламав би, що воно й до чого? А от плутати, зумисно чи по невігластву, споконвічних землеробів-слов'ян з непогамовними кочівниками — то \ нормально, історична "наука" цього не заперечує, та й німець натякає, що ми монголи.
То можливо, скаже читач, прийшли кочівники-гуни, підкорили слабких та безвільних хліборобів й осіли в їхніх поселеннях. Та й в науковій літературі я зустрічав (на жаль, не пригадую автора) думку, що, мовляв, керівна верхівка гунів осіла, а "прості" їхні співплемінники продовжували вести кочовий спосіб життя. Щось подібне має на увазі й О.Скржинська, коли пише: "Очевидно, вплив слов'ян на культуру гунів був немалим, якщо навіть та убога традиція, яку ми маємо в даному випадку у Пріска та Йордана, донесла до нас два, імовірно, слов'янських в своїй основі, слова, що побутували у гунів: одно з них — "мед" (у Пріска) — вказує на запозичення в царині повсякденного життя, а друге — "страва" (у Йордана) — на якийсь зв'язок у формах похоронного обряду" [З, с.270,271].
Тут треба зробити деякі зауваження: чому "імовірно, слов'янські в своїй основі"? Це слова українські без будь-якого "імовірно"; слово "страва" пов'язане із їжею взагалі, а не обов'язково при поминках. До того ж, слів не два, а три, не треба нехтувати словом "кам" — пиво. А традиція не така вже й убога, якщо, окрім слів, взяти до уваги житло, поселення, спосіб харчування та звичаї пріскових "гунів".
Ще далі пішов А.Нєусихін в рецензії на видання "Сеііса" у перекладі та з коментарями О.Скрижинської: "О.Скрижинська справедливо відзначає вплив слов'ян на культуру гунів... Чи не проявився цей вплив (окрім наведених в замітках запозичень окремих слов'янських слів) і на зміну рівня господарчого розвитку гунів, що поступово перетворювались в осідаючих на землю кочівників, які частково переходили до нижчих форм землеробства?" [З, с.486,487].
На це запитання я хочу відповісти іншими запитаннями. А чому, власне, мусив бути, вплив поневолених (з точки зору гунологів-азіатів) слов'ян на гунів-кочівників? Чому слов'яни не подіяли культурою на достовірно відомих прийшлих з Азії кочівників: аварів (обрів), печенігів, половців, татарів, а подіяли на гунів? Чому західноєвропейці не подіяли й не приручили мадярів саме в той час, коли мадяри їх безбожно грабували? Чому з усіма кочовими монголоїдами та тюрками слов'яни були в непримиримому антагонізмі, а з дикими гунами, яких "можна вважати як деякий вид людей лише тому, що проявляло подобу людської мови" (Йордан), раптом подружили, й навіть приручили їх, своїх поневолювачів, до осілого способу життя, як якихось степових баранів і всього лише за п'ятдесят років? Це рівнозначно тому аби біологи написали: вовки так часто "спілкувалися" з вівцями, що подружилися з ними й перейшли на трав'яне харчування. Чи повірите ви в це, шановні азіати-гунологи? Взагалі-то такі чудові перевтілення та переходи бувають, але лише у казках.
Про те, що кочовики, ні сіло, ні впало, а просто так, від гарного прикладу, будуть переходити від кочового до осілого способу життя, можуть говорити ті, які вважають, що немає кращого житла, ніж постійне помешкання з ванною, гарячою водою та теплим унітазом, а куплена у гастрономі морожена телятина краща, ніж свіжа конина чи баранина. Але у кочівників свій погляд на ці речі, і нам їх так само важко зрозуміти, як їм — нас. Очевидно, якісь принади є і в житті кочівників, бо й доси кочуючі цигани вперто не хочуть осідати. Можливо, ми трохи їх зрозуміємо, коли візьмемо до уваги, що більшість добре доглянутих і нагодованих звірів в зоопарку розбіжиться й ніколи туди не повернеться, якщо відкрити їхні клітки. Та все це розмови, потрібен науковий підхід при вирішенні питання про перехід кочівників до осілого способу життя, бо врешті-решт майже всі вони таки осіли.
Це питання розглядалося, зокрема, Світланою Плетньовою в роботі "От кочевий к городам". Посилаючись на інших авторів, вона виділяє три головні форми кочового господарювання в степах, які можна розглядати як історичні ступені розвитку кочівничої економіки:
Все населення кочує цілий рік, не має постійного житла і не затримується надовго на одному місці (табірне кочування).
Все населення кочує з весни до осени, а взимку повертається на постійні зимівники.
Одна частина населення кочує, інша живе осіло і займається землеробством.
Про першу форму (табірне кочування)'писав Амміан Марцелін, і вона, очевидно, була поширена на тій стадії історичного розвитку, коли та чи інша кочова орда завойовувала чи освоювала нові землі. Такими мусили б бути гуни А.Марцеліна.
Аналізуючи знайдений археологічний матеріал, С.Плетньова досліджувала перехід кочових племен хозарського каганату в УІІ-ІХ ст. від кочового до землеробсько-осілого способу життя. В VII ст. ці племена вже вийшли з табірного кочування, знаходились у другій фазі кочового господарювання, і лише через 200-250 років перейшли на третій ступінь. Отже, щоб від табірного кочування, в умовах якого знаходились гуни Амміана, перейти до третьої форми, коли частина кочовиків осіла й займалася землеробством, потрібно кілька сот років. А від опису гунів Амміаном до подорожі Пріска пройшло лише 70 років. Але навіть не це головне. Виявляється, що перш за все осідали найбідніші сім'ї кочової орди, які з тієї чи іншої причини (війна, епідемія, пограбування) втратили власнухудобу:
"Не володіючи достатньою кількістю власної худоби, бідняки або випасали худобу багача, або змушені були переходити до нового способу виробництва — до землеробства, тобто залишатися в надзаплавних зимівниках і на літо" [18,0.191;
"...економічне становище відігравало важливу роль в осіданні кочівників. Етнографічні спостереження свідчать, що нерідко це був вирішальний фактор, бо при втраті худоби збіднілий кочівник вимушений був звертатися до землеробства" [18, с.20].
Цікаво, що розбагатівши, тобто придбавши худобу, осілі ординці знову переходили до кочового життя та господарювання. "Варанта (набіги на сусідів, зокрема, й на своїх одноплемінників — А.К.) допомагала кочівникам, що розорилися й осіли, знову знятися з землі і вести кочовий спосіб життя" [18, с.156].
Погодьтеся, Аттило, його предки та їхнє оточення, керівна верхівка "гунів", не були настільки бідними, щоб перейти до осілого способу життя й зайнятися землеробством, аби до того вони були кочівниками. Але й "прості" гуни Амміана не могли осідати, бо вони вели грабіжницькі переможні війни, і не бідніли, а збагачувались! Отже, аби ті гуни, що в кінці IV ст. розпочали завойовницькі війни, були кочівниками, то для їх осідання не було навіть найменших передумов.
Затиснуті з усіх боків осілими європейськими народами і вже не маючи можливостей для грабунку, мадяри осідали понад сто п'ятдесят років [22, с.38]. Нарешті, протоміста кочівників, що перейшли до осілого способу життя, приймали вигляд їхніх степових стоянок. "Навіть старовинні міста Причорномор'я з їхніми античними традиціями, будучи зайняті та освоєні напівкочівниками-напівземлеробами, приймали, по всій імовірности, характерний вигляд стоянок. Особливо надавали їм такого вигляду юрти, що будувалися за канонами, напрацьованими тисячоліттями" [18, с.50].
Ні юрт, ні будівель, подібних до них, у селищах "гунів" Пріск не помітив. Аби вони були, то для нього це було б незвичайно та екзотично, про що він, як уважний спостерігач, не забарився б повідомити читача.
Отже, кочові гуни Амміана і за типом житла ніяк не могли бути осілими "гунами" Пріска. Останніх можна називати і гунами. і скіфами (як кажуть у нас, хоч горщиком називай, тільки в піч не саджай), але насправді то були анти-землероби, наші славні предки, нехай вічною буде пам'ять про діла їх!

65Якщо Пріск не помилився, а перепищики його твору не додали слова "ні дерева", то столицею, куди прибули посольства, не міг бути Київ, навколо якого навіть у наш час багато лісів, тоді їх мало бути більше. Очевидно, це селище було південніше, десь у степу. Каміння ближче було б завезти із Карпат або іншого місця, але будівельник, родом з Паннонії, порадив завезти саме звідти ("щоб лазня була справжньою"), щоб воно нагадувало йому його Батьківщину. Пріск не назвав Дніпра, навряд чи випадково, очевидно, до нього, отже й до Києва, посольство не дійшло. Раніше в роботі [8] я доводив, що столицею Аттила був Київ, куди він або один з його попередників переніс її з Чернігова. При цьому я виходив з того, що попередня столиця мала бути важко доступною для готів та кочовиків і знаходитись в системі розгалуджених водних шляхів. Це було передумовою становлення міцного військово-політичного об'єднання праукраїнців. Але ознайомлення з повідомленнями аль-Масуді про державу Валінану та Пріска вносять корективи: попередня столиця була десь на Волині серед лісів, отже, також малодоступна для зайд. Після успішних дій проти аланів, готів та римлян один з антських князів переніс її на південь, ближче до центру військово-політичної активности. Зважаючи на те, що Атгило мав палаци в кількох поселеннях, не виключено, що певний час він перебував і в старій столиці на Волині, і в Києві, де знайдено велику кількість монет, датованих серединою V ст.
Важлива інформація міститься у повідомленні Пріска, що столиця Аттила, де був найкращий його палац, була не укріплена. Напевно там були якісь багатства, можливо, і державна скарбниця. І все це не мало зовнішніх охоронних споруд (стін, ровів тощо)! Єдине розумне цьому пояснення, окрім того, що анти-черняхівці мали величезну силу — тодішні або можливі вороги імперії знаходились дуже далеко. Хіба це могла бути Паннонія або Східна Мадярщина, що знаходились у безпосередньому сусідстві з германцями та римлянами? Гунологи-азіати це питання взагалі не обговорюють, бо у них нічим крити. Отже, і з точки зору безпеки "беззахисної" столиці Аттила вона не могла бути на теренах сучасної Угорщини. Зовсім інша справа, коли вона була десь в центрі Руси-України. Тоді все стає на свої місця.

66Читаючи цей уривок урочистої зустрічі князя, забуваєш, що подія відбувалася в середині V, а не в середині X чи XI століть у княжому граді Києві. Співи, хліб-сіль, чарка вина — та у нас і доси так зустрічають дорогих гостей. Тільки дівчат під білими покривалами вже немає, але при зустрічі народного Президента — обов'язково будуть. Традиції дуже консервативні. Якщо вони практично не змінилися за буремні 1,5 тисячі років від описуваних Пріском подій, то, мабуть, існували й за тисячу років до того, тобто приблизно так слов'яни зустрічали й скіфських володарів.

67Під збірним ім'ям "скіфи", вжити'м Пріском у цьому місці, ховалися слов'яни, які самі складалися з великої кількости племен, скито-сармати, певна частина гето-фракійців, можливо інші малочисельні племена, але всі вони вже послуговувалися однією ("варварською") мовою. Тобто, вони частково вже були слов'янізовані, але ще залишали свої звичаї та традиції, тому були різними племенами, як і у наш час деякі різні народи говорять однією мовою.

68Це повідомлення Пріска має надзвичайну цінність, а прихильників кочового азійського походження гунів заганяє в глухий кут. Одні з них, як ВЛатишев, роблять вигляд, що в цьому повідомленні немає нічого особливого, тому його просто не коментують. Інші, як Г.Дестуніс, плетуть щось несуразне, або, як говорять у нас, плутаються між трьома соснами. Щоб мати уявлення про "докази" цієї групи "гунологів", наведу його коментар без істотних скорочень [1, с.53]: "Тут, мабуть, протиріччя: якщо скіфи суміш народів, то у них не може бути своєї мови; і навпаки, якщо у них є своя мова, то вони не суміш народів". У цьому місці переклад Дестуніса не точний. У той час (V ст) народи з племен ще не сформувалися. Латишев перекладає точніше: "суміш племен". Далі Дестуніс говорить:
"Деяка плутанина для читача постає від того, що П. зі словом скіфи єднає три різних поняття. Коли він говорить про скіфів, що напали на Персію через Кавказ (див. нижче в цьому ж уривку), про скіфів, що верхи домовляються з римлянами (див. уривок 1-й та коментар 11 до нього — А.К.), що мають правителем Аттила, то під цими скіфами ми впізнаємо гунів, тобто, народ азійський, що прийшов в Європу в історичні часи, народ, що його і сам Пріск називає то скіфами, то уннами, народ, що явно відрізняється від інших сучасних йому народів, хоча остаточно не зарахований ще наукою до якогось племені". Отже, докази азійського походження гунів: роблять похід у Персію (немов би його не могли зробити анти, немов би їх не робили римляни); у чистому полі домовляються з римлянами на конях (а не під кіньми, тоді вони не були б азіатами, очевидно); мають своїм правителем Аттила. Останній "аргумент" дуже дивний, але інших "азійські гунологи" взагалі не мають! Сподіваюсь, що безглуздість цих "доказів" очевидна навіть не досвідченому читачеві. Послухаємо ж Дестуніса далі.
"Коли ж наш подорожній стверджує, що скіфи говорять своєю мовою, відмінною від гунської, готської та римської, і називає їх туземцями, то очевидно, під скіфами він розуміє зовсім інший народ — не гунів, не готів, не римлян".
Здавалось би, нарешті прозрів чоловік. Але його, як "азійського гунолога", це не влаштовує і він іде на свідому фальсифікацію тексту Пріска, якого сам же сумлінно перекладає:
"Нарешті, у нашого історика знаходимо ще одне свідоцтво про скіфів, не схоже на попередні. Коли він висловлюється про скіфів, як про суміш народів, то, очевидно, він не говорить ні про гунів, ні про туземців окремо, а про якесь поєднання разом живучих народів, тобто, і туземців, і римлян, і готів, і гунів. Уважне читання П. переконує у правдивости попереднього зауваження".
Ну, це вже Дестуніс загнув, якщо до варварів-скіфів зарахував і римлян. Чого не зробиш, щоб довести неможливе. І ми ще раз уважно прочитаємо це місце у Пріска в перекладі Дестуніса ж: "скіфи, будучи сумішшю різних народів; окрім своєї власної мови варварської, охоче вживають мову уннів, або готів або ж авсонів в зносинах з римлянами...". Здається, тут все чітко й однозначно і немає серед скіфів ні готів, ні гунів, ні римлян. Далі у Пріска є щось таке, ще може бути корисним і для нашого читача:
"Але навіщо П. три різні, втім зрозумілі для нього поняття, передає невизначеним словом "скіф"? Почасти за поганим звичаєм багатьох давні) грецьких та римських істориків та географів — називати за-Евксінські та за Дунайські народи загальним ім'ям скіфи... Але через те, що природньо туземц перевищували кількісно, та очевидно і за звичаями мали перевагу над іншимі народами цієї мішанини, то і туземці у нього скіфи ж...".
Далі Дестуніс наводить абсолютно бездоказові твердження, не підкріплеь текстом Пріска, але які є наслідком хибної "концепції": "нарешті, через те, що переважаючим народом, в смислі панування, були гуни, то і гуни у нього названі скіфами ж. Приїхали люди із Скіфії (тобто, з-за Дунаю) на переговори з греко-римським посольством — це скіфи, хоча вони власне гуни (а звідки це випливає? Та просто так йому хочеться!—А.К.); пригощають це посольство в Скіфії туземці
— ці туземці також скіфи (а чим вони відрізняються від тих, що їхали на переговори, окрім службового становища? Чи не хоче таким чином Дестуніс сказати, що поміщики, історики, московський цар та його оточення — то один народ, а селяни, крамарі та міщани — то зовсім інший? — А.К.)... нарешті Скіфія, тобто увесь за-Дунайський край, заселена чужими ворожими племенами: це все скіфи. Не дивлячись на це пояснення, все ж таки залишається дивним, що П. слова "окрім своєї мови" поєднав з поняттям "мішанини народів" в одному і тому ж реченні, що у строгому смислі не поєднано". ,
Насправді все можна поєднати і скласти у величку будівлю, бо все справжнє
— просте й красиве, якщо відійти від хибної, божевільної концепції, що гуни — якісь, нікому не зрозумілі, азійські зайди чи інопланетяни. Назвавши мови народів, що творили історію у тодішній Європі, Пріск фактично назвав і народи: римляни (латиняни), греки, готи, унни (тобто, тюрські кочові припонтійські племена) та туземні "скіфи", які неодноразово, як бачимо з попереднього тексту Пріска, намагалися підкорити різні племена уннів. Скіфи становлять різноплемінну суміш (див.попередній коментар) і говорять своєю власною мовою. Скіфи не можуть бути уннами, вони протиставляються їм, скіфська мова не є уннською і саме до скіфів приїхали Візантійське та Римське посольства, бо і грек, з яким говорив Пріск, був одягнений саме у скіфське, а не уннське вбрання; і жили ті скіфи у дерев'яних хоромах, а не в наметах і кибитках. Що ж це за народ такий, "скіфи", якому вклоняються Західна та Східна римські імперії? Окрім названих народів та антів-слов'ян, яких Пріск традиційно називає скіфами, ніяких інших народів у тій частині Європи в той час не було. Пріск назвав і два слова цієї мови — "мед" та "кам", Йордан у "Гетиці" називає третє — "страва". Все справжнє має просте пояснення, хибне ж треба обґрунтовувати довго і нудно, а як наслідок— все одно пшик. Інколи Пріск антів- скитів називає уннами (тобто, гунами), бо так їх називав ще Птолемей у своїй знаменитій "Географії", так їх називали германці, так їх називали письменники до Пріска, не розібравши толком, хто ж розромив аланів та готів.
Після цього невеликого зауваження Пріска про мови-народи заперечувати слов'янськість "гунів" Аттила немає ніяких підстав, окрім тих, що докази та факти нічого не варті. Біля пам'ятника Аттилу, нашому найвидатнішому предку першої половини І тисячоліття після Р.Х., який неодмінно стоятиме в Києві, мусить бути і пам'ятник Пріску Панійському, літописцю тієї доби.

69Стригли волосся "в кружок", тобто, носили "оселедець" на голові в Європі, здається, лише українці. Це має дуже давню традицію, що тягнеться протягом тисячоліть. В середні віки і навіть пізніше "оселедці" носили українські козаки. Лев Диякон, Візантійський історик другої половини X ст., повідомляє про Князя Святослава Завойовника, що той мав оголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, "що означало значний рід" [19, с.475]. З повідомлення Пріска ми тепер знаємо, що значні люди мали на голові "оселедець" і в часи Аттила, це було ознакою шляхетности. Отже, і за цією прикметою воїни та оточення Аттила були нашими предками. Традиція носити "оселедець", що має якийсь магічно-релігійний смисл, тягнеться від праісторичних часів аж до наших днів через антів, Русь та Козацьку добу і єднає українців у часі.

70Після цієї війни з акатирами (акацирами) пройшло багато років, бо грек встиг одружитися і замати кілька дітей. Отже, це не та війна з ними, яка відбулася щойно, внаслідок якої акацири врешті були підкорені й над значною частиною їхніх племен ватажком Аттила призначив свого сина. Виходить так, що скіфи вели з акацирами затяжну боротьбу, намагаючись їх підкорити, а ті не менш вперто цьому опирались. Тюрки-акацири були сильним, але чужим для скіфів народом, чим і можна пояснити довготривалі ворожі стосунки між ними.

71Французький історик А.Т'єррі XIX ст. пише, що закони тиранів не дозволяли громадянам носити зброю з огляду за свою безпеку... "Але чи був такий закон в Римській імперії, не знаю; а покладатися на А.Т'єррі вважаю нерозважливо", зауважує Г.Дестуніс [1, с.55].

72Надмірні податки в Римській імперії почались дуже рано. Розорення сімейств, зубожіння цілих селищ і навіть міст бували часто наслідком проїзду якогось збирача податків. Безмежна марнотрата правителів та сановників викликала нечувані побори, а потреба у грошах для відбиття багаточисельних ворогів була постійним приводом і немов виправданням таких поборів", коментує ГДестуніс з посиланням на Зосима та Пріска, уривок 6.

73Вся картина стану Римської імперії, яку накреслив тут Грек, нітрохи не перебільшена", зауважує Г.Дестуніс. Читаючи її, відчуваєш таке враження, немов би знаходишся не в Римській імперії середини V ст., а в Руси-Україні на зламі XX та XXI століть в часи всезагальної корупції, державної злочинности, купівлі шахраями та пройдисвітами депутатських місць та державних посад, як наслідок узурпації влади "гарантом" та його клікою. "Якщо Ви бідні, то незалежно від того, чи Ви позивач, чи відповідач, справу у суді не виграєте", якось писала газета Української республіканської партії "Самостійна Україна". Я добре знаю це на своєму власному досвіді, бо в одному судовому процесі був відповідачем як голова Харківської "Просвіти" у позові базарного мільйонера О.Фельдмана за те, що наша газета "Джерельце" лише передрукувала загальновідомі матеріали з інших друкованих джерел, і справу ми програли (не за недоведеністю фактів, позивач навіть не вимагав їх спростування, а саме за передрук відомих!); в іншому процесі був позивачем, бо такий собі провокатор з двома громадянствами Капустін в газеті назвав мене обрізаним та агентом якихось міжнародних організацій, що за фальшивим пашпортом немов би їздив в Ізраїль. Справа тягнеться п'ять років, і кінця їй не видно.

73аТак у Г.Дестуніса, але тут неув'язка або в тексті Пріска, який міг бути спотворений, або при перекладі його Дестунісом. Адже якщо судді ведуть справу поспішно та необдумано, то вони саме грішать правилами обережности. На мою думку, це місце повинно звучати так: "Таким чином, судді неспішним та обдуманим рішенням справи не грішать...(далі по тексту)".

74 Пріск, і наш Грек говорили однією мовою, та не розуміли один одного. Пріск говорив про те, що римське суспільство є правовим й взаємовідносини між громадянами регулюються законами, перед якими всі рівні. Грек говорив, що цих законів ніхто не дотримується, багаті мають переваги перед бідними, яких закони насправді не захищають, а судді та урядовці — хабарники. Тобто, Пріск видавав бажане за дійсне, а Грек — констатував про сумну дійсність.
Що ж стосується ставлення до рабів, то тут Пріск перегнув. У наших предків рабства фактично не було, а римське суспільство трималося на важкій праці рабів, які неодноразово повставали. Перемоги "варварів" над римлянами часто були наслідком того, що раби, і навіть малозабезпечені "вільні" громадяни, переходили на бік зайд-чужинців. Можливо, римські закони і справді забороняли вбивати рабів відверто, але були сотні способів робити це, не порушуючи законів. Ось як розправилася з трьома рабами жінка римського полководця Велісарія, які розкрили йому таємницю її блуду з їхнім хрещеним і названим сином Феодосієм: "Всім їм вона спочатку, як кажуть, відрізала язики, потім розрубала їх на шматки, повкидала у мішки і без найменших докорів сумління кинула в море" [24, ТІ, 1.27]. За цей злочин її не лише ніхто не покарав, але навіть не докоряв.

75Виявляється, Пріск знав "скіфську", тобто, слов'янську мову, якщо він безпосередньо вільно спілкувася зі слугою та Онигісієм.

76Фактично Максимін штовхає Онигісія на зраду Аттилу. Онигісій вийшов із цієї ситуації дуже благородно. Морально він виявився вищим за римського посланника.

 
Наші Друзі: Новини Львова