Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 22 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Історія Скитії-України ІV-V століття

Переглядів: 29154
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Вирощували також бобові (горох, вику), а з городніх — ріпу, капусту, огірки, моркву, очевидно буряк, часник, цибулю; з .технічних льон (дуже давно) та коноплю. "У них ростуть коноплі, подібні у всьому до льону, тільки більші і грубіші: щодо цього коноплі перевершують льон. Вони ростуть сіяні і дикі... хто не бачив конопель, подумає, що це лляний одяг" [20, 74].
Зерно зберігали у зернових ямах грушоподібної або конічної форми.які нерідко у нижній частині були обмазані глиною і обпалені. Такі ями закривали дерев'яними кришками. На борошно та крупу перемелювали ручними жорнами та зернотерками.
Невід'ємною частиною господарства землеробів було тваринництво. Найбільше мали великої рогатої худоби та свиней. Тримали також кіз, овець, коней, домашню птицю. Кінь використовувався яктяглова сила, так і для верхової їзди. Багаточисельні отари крупної рогатої худоби були важливою частиною багатства слов'ян, про що повідомляють давні автори (Маврикій, Іван Ефеський). Наші предки були споконвічними землеробами, і про це свідчать дуже досконалі календарі сезонних явищ, сезонних та польових робіт того часу, виявлених в різних місцях Правобережжя Руси-України на черняхівських ритуальних горщиках і розшифрованих Б.Рибаковим [18, с.156-184, або див. [15], с.52-60]. Календарі містять свята, початок оранки, збору врожаю, закінчення робіт тощо. Наші предки відзначали початок року (день зимового сонцестояння, різдво), весняне рівнодення (масляна), сходу посівів, свято врожаю (Маковія), свято Перуна і Роду та інші. Найбільшим літнім святом був день літнього сонцестояння (Івана Купайла). В цей час року весняні роботи були вже закінчені, а збір урожаю ще не починався, і свято тривало шість днів. Наші предки вміли не лише працювати, але й розважатись, хвалити, ублажати та просити Бога. З напоїв виготовляли і вживали вино з винограду, мед (медовуху), пиво (кам) з ячменю, очевидно, різні кваси та узвари. Багато найважливіших християнських свят в своїй основі мають язичеські свята наших предків.
Тогочасні ріки та ліси кишіли рибою та звіром, тому займалися рибальством і мисливством. Полювали на вепра, лося, тура, козуль, оленів, зубрів, вовків, ведмедів, зайців, рябчиків, тетеревів. З хутряних тварин, окрім того, — на лисиць, бобрів, білок, куниць, горностаїв, соболів. В тогочасних лісах звіру було багато. Навіть в значно пізніший час (859 р.) поляни, сіверяни та вятичі платили данину хозарам по одній білці та горностаї "від диму", а Великий князь Олег 883 р. брав данину у деревлян чорними куницями, повідомляє літопис Руський.
Тут треба зробити одне зауваження. І де б це взялося у лісі стільки куниць, щоб ними давати данину? Та й дружині князя треба було живитися не куницями, а свиньми, яловичиною, вівцями, гусями, городиною та хлібом. Швидше всього, "куниця" була одиницею внутрішнього обміну чи платні: "Одна куниця" могла бути відповідною, наприклад, двом вівцям або 15 куркам чи качкам. Від "куниці" походить назва грошової одиниці наших предків — "куна", а у множині — "куни" (отже, і у наш час могла бути не "гривня", а "куна"). Цілком імовірно, що ця одиниця була еквівалентом внутрішнього обміну і в черняхівський, і в більш ранній час. Врешті, якась одиниця обміну мусила бути. Тих, хто користувався "кунею", інші народи могли називати "кунами" або "хунами" ("хуни" Птолемея). Таким прозаїчним може бути пояснення походження назви народу "хуни" або "гуни".
В господарчих ямах археологи знаходять кістки крупної риби (щуки, сазана, судака, ліща, сома, осетра), яку ловили й споживали наші предки, але не доводиться сумніватися, що не геньбували і дрібнішою, кістки яких не витримали випробування часом. Ловили залізними гачками, гарпунами, сітями, неводами, ятірями. Але мисливство та рибальство все ж таки було підсобними в господарстві, де головну роль відігравали землеробство та тваринництво.
Заради меду та воску займались бортництвом. Очевидно, цей вид діяльности дуже давній, але археологічне не виявлений. Пріск Панійський повідомляє, що на землях Скитії візантійському посольству до "скіфів" 448 р. замість вина видавали мед (медовуху). Значно більше, ніж у наш час, населення тієї доби використовували дари лісу: лісові горіхи, гриби, ягоди, кислиці, дикі груші, калину.
Люди тієї далекої пори користувалися як дерев'яним, так і керамічним посудом. Дерев'яний посуд (ложки, миски, кухлики) до наших днів не зберігся. Керамічний посуд — це випалені у печах глиняні вироби, які або ліпили, або робили за допомогою гончарного круга. Існування ліпного посуду поруч1 з більш досконалим гончарним можна пояснити як традиціями, які є дуже консервативними, так і тією обставиною, що гончарний посуд виготовлявся на продаж, в той час як ліпний міг виготовлятися у кожній сім'ї без втрат для сімейного бюджету. Масовість, досконалість виготовлення, різноманітність форм та художнє оздоблення посуду вражають дослідників черняхівської культури. Двохярусна піч для випалу виробів з глини була відома населенню Дністро-Дунайського району ще з часів Трипільської культури (5-3 тисячоліття до Р.Х.), і в загальних рисах вона зберегла свою будову до середини І тисячоліття після Р.Х.
З соціальної точки зору, у черняхівців відбувся другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремесел від сільського господарства (перший великий поділ праці — відокремлення тваринництва від землеробства). Окрім гончарів, виокремлюються залізоробні та залізообробні ремісники. Сліди залізорудного виробництва виявлені поблизу поселень, де є залізна або болотна руда. Залізні вироби (серпи, коси, рала, мечі, ножі, шила, гачки, частини збруї та упряжу, наконечники списів та стріл,...) виготовляли в ковальнях. Окрім виробів з глини, дерева та заліза, для обробки широко використовували також кістку, камінь та ріг. Займалися прядінням та ткацтвом. Матеріалом для прядіння були льон, конопля, вовна овець та кіз. Всі ці види діяльности забезпечували потреби людини в одязі та побутових речах ще в глибокій давнині. Прядиво, речі з дерева, кістки та рогу виготовлялися майже в кожній сім'ї і аж до 9-Ю ст. цією справою не займалися ремісники-фахівці [17].
Надлишки землеробства, тваринництва, розвинутих ремесел, полювання, грабіжницьких воєн створювали сприятливі умови для торгівлі. Як у зовнішній, так і у внутрішній торгівлі, поруч з обміном, користувалися римськими монетами. Знайдені скарби монет та багаті поховання свідчать про майнове розшарування.
Про широкий розвиток торгівлі свідчить та обставина, що на теренах Руси-України та Молдови виявлено понад 1000 знахідок римських монет, в тому числі близько 140 скарбів, які нараховували від кількох десятків до кількох тисяч монет [15, с.22]. Така велика кількість римських грошей свідчить, що торгівля з імперією мала активний баланс — черняхівці продавали римлянам більше, ніж купували у них. І це при тому, що ціна римського денарія в багато разів завищувалась (а отже, черняхівських товарів в таку ж кількість разів занижувалась) порівнянно з його вартістю в самій імперії.
Черняхівці закуповували вино, олію, скляний та керамічний посуд, деякі металеві вироби; продавали головним чином збіжжя, але також худобу, хутро цінних звірів, очевидно, мед та віск, можливо, рабів.
Період найактивнішої торгівлі з римлянами припадає на кінець І-ІІ століття. Очевидно, тоді ж почав зростати добробут народу, створювалася черняхівська культура, тоді ж, або й раніше виник союз черняхівських племен, який приніс мир та спокій у міжплеменні стосунки. Без цього годі було й сподіватися на бурхливий розвиток торгівлі, культури та економічне піднесення.
Оселення готів на початку III ст. в пониззі Дніпра значно послабив торгівлю черняхівців з римлянами, бо готи були в безпосередній близькости від римських кордонів й дбали більше про розбій та пограбування провінцій імперії, ніж про торгівлю. Безумовно, у свої грабіжницькі походи вони втягували чимало й черняхівців. Внаслідок цьрго в III ст. приплив римських монет значно меншає, а торговельні відносини, очевидно, слабшають. Незважаючи на це, черняхівська культура продовжує успішно розвиватись. Отже, провінційно-римський вплив на черняхівські племена, який на думку деяких дослідників немов би створив черняхівську культуру, був не таким вже й значним. Безумовно, він міг дати поштовх, але далі відбувався саморозвиток культури. Накопичені в І-ІІ ст. римські монети досить довго (4 століття) були грошовою одиницею черняхівців між собою ще після того, як торговельні відносини з римлянами послабли.
У праслов'ян (справжніх, а не слов'янізованих племен) нероздільно панував обряд трупоспалення, тому серед кількох тисяч розкопаних поховань залишки одягу не виявлені. Те, що могло бути у житлах, за 1,5 тисячі років згнило. І все ж таки завдяки лінгвістичним дослідженням, зображенням на каменях та дереві, свідченням істориків того часу дещо установити вдалося.
З найдавніших часів слов'яни користувалися одягом з льону, вовни та шкір тварин. Ці матеріали супроводжували наших предків споконвіку. З першої половини І тисячоліття до Р.Х. для пошиву одягу використовували коноплю. Колір одягу відповідав природньому кольору матеріалу, з якого він був виготовлений: білий, сірий, "шерстяний". Назви одягу із шерсти та льону (сукня, сукно, серемяга, гуня, опона, власяниця, сорочка, спідниця) свідчать про їхнє прадавнє українське походження.
Чоловічий одяг був із сорочки та штанів, зверху міг одягатися плащ'або жупан. Сорочки були вишиваними. Одяг утримувався і підперезувався поясами та мотузками, були й защібки, виготовлені з кістки чи дерева, а в багатших поселян чи на святковому одязі защібки могли бути з бронзи. У жінок замість штанів була спідниця та довша, ніжу чоловіків, сорочка. Взуття — м'які черевики (це слово — прадавнє староукраїнське) із шкіри, без каблуків. Загалом, одяг чоловіків та жінок відрізнялися мало. В холодну пору поверх легкого вбрання носили теплий верхній одяг: корзно, кожух, назви яких свідчать про дуже давнє їхнє походження.
Для виготовлення одягу широко використовували також сирцеві або оброблені шкіри домашніх та диких тварин: овець, кіз, ведмедя, вовка, лисиці, куниці, соболя, білки, видри, горностая, бобра. Загалом, одяг праукраїнців початку І тисячоліття, очевидно, мало відрізнявся від одягу наших предків XVIII-XIX століть за тим винятком, що у пізніший час він був убогіший, бо практично всі лісові звірі давно були винищені.
Продуктивність праці населення черняхівських племен була досить високою, тому поверх засобів на прожиття залишався надлишковий продукт виробництва смерда, який міг бути використаний на придбання досконаліших засобів виробництва та речей не першої необхідности, а це сприяло розвитку ремесел. Надлишковий продукт сприяв також розвитку рабства, хоча у черняхівських племен воно й не набуло великих розмахів. Часто захоплені полонені відпускались додому за викуп, або після кількох років рабської праці залишались ^на правах "вільних і друзів" (очевидно, якась форма напівзалежних). Рабська праця використовувалалсь в трудомістських галузях господарства: при помолах зерна, в копальнях, лісозаготівках, на оранці землі тощо. Праця смердів та рабів збагачувала племінну верхівку, яка відтепер мала можливість утримувати наймані військові загони, що унезалежлювали її від общини і навіть протиставляли їй. Так відбувалося розшарування суспільства і створення класової держави.
Без рабської праці неможливе було спорудження так званих "Змійових валів" — охоронних багатокілометрових споруд з глибокими ровами та насипами, які вимагали величезних затрат праці. Найдавнішу частину Змійових валів в південно-західній Україні та в Молдові М.Брайчевський досить переконливо пов'язує саме з черняхівським періодом. Окрім значних затрат праці, вали вимагали також великих міжплемінних військово-політичних об'єднань як для їх спорудження, так і для охорони. Подібні споруди ніде не виникали раніше, ніж суспільство досягало порога держави та класового устрою.
У Черняхівському суспільстві відбувається ще один розподіл обов'язків — виокремлюється стан воїнів-професіоналів, що захищали суспільство в цілому і могли виступити в похід на перший заклик ватажка. З цього, звичайно, не випливає, що інше населення було безбройним і беззахисним. В часи примітивних знарядь виробництва зброєю могли бути ті ж речі, що використовувались у господарстві чи в мисливстві: сокира, лук та стріли, спис, рогатина, коса, але типово військові знаряддя — меч, кольчуга, шолом тощо, які до того ж були дуже дорогими — у виробничого населення могли бути відсутні, чому їх і не знаходять археологи при розкопках поселень.
На відміну від сучасних українців, які при нагоді, а часто і без будь-якої нагоди.-говорять, що вони люди тихі, мирні, богобоязливі та смиренні, так що й мухи не зобідять (за що нас усі справедливо й б'ють), наші предки часто ходили у військові походи для покарання кривдників та грабежу. Основним елементом їхньої військової організації було ополчення. Очевидно, своїх ватажків вони обирали так, як пізніше запорожські козаки обирали кошових та отаманів, а коли князівська влада зміцніла — під проводом князів. В разі необхідности кожен чоловік, здатний носити зброю, ставав воїном. У війську були піші (більшість) та кінні загони. Слов'яни були хоробрими, що відзначають давні автори, а їхнє військо — багаточисельне. Візантійський імператор Маврикій так описував військо слов'ян: "Кожний озброєний двома невеликими списами (очевидно, для метання, бо для чого ж два — А.К.), деякі мають також щити, міцні, але їх важко переносити (отже, були могутніми, сильними воїнами — А.К.). Вони використовують також дерев'яні луки з невеликими стрілами,-які змочують особливою сильно діючою отрутою". Були озброєні також мечами," бо для ближнього бою чи для бою в густому лісі списи малопридатні. Про військові методи та прийоми слов'ян Маврикій писав: "Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, що поросли густим лісом, в тіснинах (межигір'ях), на урвищах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовим нападом, хитрощами, вдень та вночі винаходять багато різноманітних засобів. Досвідчені вони також і в переправах через річки, в цьому відношені найкращі з усіх людей".
З цього опису випливає, що індивідуально слов'янські воїни були сильнішими, спритнішими та метикуватішими за своїх противників, бо такі методи бою передбачають особисту та розумову перевагу; аби ми не знали, що то є опис дій наших вояків-предків середини 1-го тисячоліття, то могли б подумати, що то опис військової тактики запорожців. Іван Ефеський в першій половині VI ст. відносно слов'ян зазначав: "Вони навчилися вести війну краще, ніж римляни". Разом з готами слов'яни ходили і в морські походи на човнах (подіях) по Понтійському (Руському) морю принаймі в 267 та 269 роках.
Черняхівська культура існувала біля 300 років, від II до середини V століття. Її зникнення пов'язане не з діями гунів, як вважають деякі дослідники, а з утворенням на її теренах, і навіть значно обширніших, ранньосередньовічної слов'янської культури після розгрому римлян в першій половині V століття. "Корінне слов'янське населення, незважаючи на події, пов'язані з навалою гунів, не покинуло своїх земель" [16, с.97]. Отже, "гунів" чомусь не цікавили зернові сховища, одяг та багаточисельні слов'янські отари худоби, більше того, "кочові тюрки (чи монголоїди) - гуни" виступили на захист антів у їхній війні з готами. Якщо є Божі чудеса, то це — одне з найбільших, і воно мусить бути записане у святці язичників, поклонників Перуна. Під час "навали гунів" постраждали південні райони, де справді багато черняхівських поселень було знищено [16, с.162]. Це саме ті райони, де жили готи та, очевидно, ті "гуни", що їх підтримували. Чи не є це свідченням того, що насправді "гуни" були не прийшлими кочовиками, а місцевим населенням, саме тією його частиною, яка не постраждала від "навали гунів"? Отже, як фрагментарний опис Амміаном "лісових гунів", так і хід історичних подій засвідчують, що ті гуни набирають яскраво вираженого життя та військової тактики антів-праукраїнців.
Черняхівська культура відзначалася своїм досконалим високохудожнім гончарським посудом та значною кількістю великих поселень. І те, і друге пізніше зникли. У зв'язку з цим виникає низка запитань, зокрема:
Чи було зникнення гончарного виробництва наслідком припинення провінційно-римського впливу?
Чи були ті великі поселення протомістами?
Чому вони виникли? Чому вони зникли?
Чи було це регресом у суспільному розвитку? тощо.
Ті дослідники, які в становленні Черняхівської культури вбачають вирішальне значення провінційно-римського впливу, так пояснюють занепад гончарного виробництва в VI ст.:
Гончарною справою займалися високопрофесійні гончарі, вихідці з римських провінцій, їхньою метою було мати на місці такий ходовий товар, на який можна було обмінювати продукти черняхівських поселян. Своє мистецтво вони тримали у великій таємниці від місцевого населення. В середині чи в кінці V ст. вони знялися і пішли геть. Немає гончарів — немає і гончарного посуду. .Таке пояснення просте по формі, але хибне по суті. Гончарне ремесло не на стільки складне, щоб його можна було зберігати у таємниці понад 200 років. Якщо його й справді започаткували якісь зайди, то швидко воно б стало надбанням місцевого населення. Чому ж воно занепало в VI ст.?
Проаналізувавши археологічний матеріал, М.Брайчевський прийшов до висновку, що племена Середньої Наддніпрянщини та Наддністрянщини вже в ІІІ-ІІ ст. до Р.Х., тобто принаймі за 300 років до виникнення Черняхівської культури, знали техніку гончарного круга і вміли виготовляти гончарний посуд, але ця техніка в той час у них ще не набула повсюдного застосування. Воно й не дивно, чому б це гончарний круг, який використовувався греками та римлянами, не потрапив до Північного Причорномор'я та до землеробів лісостепової Руси-України? Швидке поширення гончарного посуду починається в І-ІІІ ст. після Р.Х., коли відбувається виділення гончарного виробництва в самостійну галузь ремесла. Причина цього полягає у внутрішньому соціально-економічному розвитку населення цих земель, зростання продуктивности сільськогосподарської праці та появи надлишку виробництва, яке можна було обмінювати на ремісничі вироби.
В кінці V ст. гончарне виробництво занепало, але не^зникло. Це може мати таке пояснення.
Наслідком високого рівня черняхівської культури та наступних переможних війн праукраїнців було швидке зростання чисельности населення, у наш час сказали б "відбувся демографічний вибух". Після розгрому римлян та розпаду імперії "гунів" занепала і торгівля, притік багатства в наші землі припинився, а ті ж землі на тому ж рівні споживання вже не могли прогодувати більшу кількість населення, так що його життєвий рівень понизився. Тепер замість того, щоб купувати предмети гончарного виробництва, їх стали більше виробляти у сім'ях. Попит на ринку зменшився, виробництво згорнулось. Факт перенаселення черняхівських земель в 5-6 ст. безспірний. Він проявився в потужному русі праслов'ян на нові землі в Центральну Європу та на Балкани. Імовірно, тоді ж вони помандрували і на Кубань і заснували Тьмутароканське князівство. Та й чим Кубань гірша за Балкани?
В \М/І ст. гончарне виробництво не переривалось, а змінило форми. Як справедливо зазначив М.Брайчевський, з технологічної точки зору грубий на вигляд ліпний горщик виконував свої функції не гірше вишуканої посудини черняхівського типу, але коштував значно дешевше. Окрім того, з'явився токарний верстак (ймовірно, в V ст.), а разом з ним і столовий дерев'яний посуд, який витіснив значну частину гончарного.
Тепер перейдемо до питань, що пояснюють зникнення великих поселень у післячерняхівський період.
Міста виникають як адміністративно-торгові та ремісничі центри, (х становлення — явище дуже складне й довоготривале, вимагає створення нових традицій, для чого, безумовно, потрібні століття. Якщо в І ст. ні міст, ні передумов для їх створення не було, то вони не могли виникнути і в черняхівську добу. У той час населення вело головним чином натуральне господарство, розподіл праці між сім'ями та родами був слабко виражений, торгівля була на примітивному рівні, як обмін товарів, а потреба в ремісничих виробах була незначною: вироби із заліза, збруя, прикраси. Такі найвживаніші речі, як одяг, посуд, начиння оселі (столи, стільці), сіті, частково збруя виготовлялися в кожній сім'ї. Щоб придбати вироби ремісника, поселянин міг три-чотири рази на рік пройти чи проїхати кілька десятків кілометрів, це не складало особливого труда. Та й продуктивність1 праці ремісника не була високою, його вироби купували вдома поселяни найближчих околиць, значної потреби їхати кудись продавати товар також не було.
Адміністрація була на самому простому рівні, її функції виконували голова роду, племені, рада старійшин тощо "за посадою" і на громадських засадах. Вони ж виконували судівські функції за звичаєвим правом та збирали данину в разі потреби. Військо складалося з народного ополчення, вояки туди самі радо йшли — або захищати від ворога свій рід і плем'я, або грабувати сусідів — в обох випадках почесне. Військовослужбовців, яких треба було б утримувати за громадський кошт, або не було, або була мізерна кількість, як найближче оточення князя. Отже, для виникнення міст передумов не було.
Значно важливішим було те, що майже щодня поселянин вставав до схід сонця і йшов до худоби в поле, в ліс, на річку, а повертався на відпочинок перед заходом сонця. Дуже важливо і бажано, щоб всі ці місця роботи були поруч з оселею. Треба взяти до уваги також ту обставину, що продуктивність праці і врожайність були низькими внаслідок примітивної агрокультури та недосконалих знарядь праці: мотика, рало, серп. Навіть в 30-х роках 20 ст. у колгоспах урожайність зернових була 7-10 ц/га. Півтори тисячі років тому навряд чи вона була вищою, навіть не зважаючи на вільну працю тодішнього виробника. Отже, для прогодування сім'ї чи роду потрібні були значні площі сільськогосподарських угідь. Поселянину бажано було так побудувати оселю, щоб поле, луки, вигін для птиці чи худоби були поруч з нею, щоб вийшовши з оселі, він одразу потрапляв на робоче місце. Але поруч мусили бути також інші члени роду, які могли прийти на допомогу в разі нещасного випадку чи хвороби, допомогти побудувати хату, клуню, хлів, віз тощо. Та й спілкування ж якесь потрібне у хвилини радощів чи горя. Сукупність цих умов визначили оптимальні розміри хутора-села: 7-20 осель, в яких жили найближчі родичі — патріархальна сім'я. Кілька таких сімей створювали рід, що жив посередині своєї території. Відстань 400-700 м між хуторами, очевидно, також була оптимальною.
З огляду на викладене приходимо до висновку, що ніякої економічної чи адміністративної необхідности в існуванні компактних тісних поселень по 500-5000 осіб не було, навпаки, це створювало певні труднощі у виробничій діяльности членів общини. Але ж вони існували! Що ж змусило їх згуртуватись? — Необхідність колективного захисту від грабіжницьких ватаг готів, аланів та пшеворців. Ніяке селище черняхівців само по собі не могло захиститися від організованого ополчення ворога. Але в роки відносного миру завжди були ватаги розбійників, особливо серед кочовиків та готів, готових до грабунку чужого майна, "...на Верхньому Подністров'ї виявлено ряд одиничних поховань, які свідчать, що окремі озброєні загони пшеворців періодично заходили на територію Верхнього Подністров'я і Західної Волині протягом І-ІІ ст. н.е., просуваючись до кордонів римської імперії" [16, с.149]. Немає підстав сумніватися, що такі ж загони пшеворців робили спроби заходити на ті ж терени і в черняхівський час, так що для зміцнення кордонів і убезпечення черняхівців довелося відтіснити їх західніше, про що згадувалось раніше.
Поселення, в якому жило 1000 осіб, де кожен дорослий чоловік володів зброєю, могло швидко виставити 200-250 озброєних захисників для спротиву напасникам. Великі компактні поселення виявлені саме на західних, особливо південно-західних теренах черняхівської культури, тобто, поблизу від неспокійних сусідів. Велика чисельність членів громади поселення була гарантом (відносним, звичайно) від пограбування їхнього майна шукачами легкої наживи. Від теренів проживання праслов'ян готи та алани були далі, там поселення були оптимально-гніздовими. Після підкорення аланів антами, розгрому та втечі готів небезпека від їхніх розбійницьких ватаг зникла — і компактні великі поселення розпались на оптимальні — як і має бути. Зате "гунологи" тепер можуть говорити, що ті поселення знищили міфічні гуни. До речі, чисельність хуторсько-гніздового поселення роду приблизно відповідає чисельности середнього компактного поселення черняхівського типу.
Що ж стосується готів, то в джерелах того часу немає жодної згадки про те, щоб "гуни-чи алани вигнали їх з нижнього Придніпров'я. Вони залишили обжиті землі в значній мірі добровільно. Чи не тому, що підкорені антами, вони вже не могли безкарно грабувати сусідні народи й змандрували на терени дряхліючої Римської імперії, яка не в змозі вже була захистити не лише провінції, але й метрополію?

Початок гуно-готської війни за А.Марцеліним та повідомленнями інших тогочасних письменників

"І оживе добра слава, Слава України"
Т. Шевченко

Більшість коментаторів тих далеких подій виходить з того, що гуни напали раптово, несподівано як для аланів, так і для готів. Це схоже на правду й підтверджується хоч би тим, що алани та готи не встигли організуватися й зібрати спільні сили для відсічі. Але якщо так, то гуни не могли прийти з-за Волги.
В ті далекі часи люди були обережнішими й пильнішими, ніж тепер, бо будь-яке розслаблення могло привести не лише до втрати сім'ї та майна внаслідок пограбування сусідами іншої крови, але й втрати свободи чи навіть життя господаря-воїна. Виходячи з цього, мусимо прийти до висновку, що алани, як й інші народи, знали, що відбувається в ближній околиці від них. "Ближньою околицею" треба вважати відстань, яка убезпечує саме від раптового нападу, для степів десь 100-200 км від кочівок. Адже в степу ніде було заховатися до організації відсічі ворогу, єдиний спосіб врятувати дружин, дітей та майно — втеча. Інформація про небезпеку могла надходити від пастухів, що випасали отари, від невеликих загонів воїнів, що гасали у пошуках здобичі, від мисливців, що полювали на степову звірину, нарешті від спеціально для цього посланих загонів розвідників. До того ж, широкі та повноводні Волга та Дін були прекрасними природними рубежами. Навіть невеликі загони чужинців не могли переправитись через них непоміченими, не говорячи вже про велике військо чи орду з возами, сім'ями, худобою.
Та навіть аби раптовий напад і трапився, час для подолання опору крайніх племен аланів був би значно більший, ніж час оповіщення про небезпеку всіх аланів, антів та готів. Отже, якби "гуни" напали зі сходу, з-за Волги, то алани могли б зібратися для опору й навіть закликати на допомогу готів та антів. Коли в 13 столітті прийшли монголо-татари, то половці попросили допомоги у руських князів, й обидва народи виступили разом проти спільної небезпеки, не зважаючи на те, що раніше вони часто між собою ворогували й воювали. Анти не могли знати, що "гуни" їх обминуть (чого б ради?), виставили б і своє військо проти напасників, по необхідности стали б ворогами "гунів" і їх спіткала б така ж доля, які готів. Але ні Амміан, ні інші автори ніде не говорять про організований спротив гунам з боку аланів та готів, вони звалилися на них, як сніг на голову, а анти навіть стали гунськими союзниками. Як це розуміти?
Як згадувалось вище, чисельність аланів мала бути в межах 300-400 тисяч. Припустимо, що гуни справді вдерлися з-за Волги і були організованішими (це суперечить повідомленню Амміана "не знають вони під собою суворої царської влади", але для підсилення гунів допустимо і таке). Тоді, щоб перемогти аланів, їхня орда мала нараховувати не менше 200 тисяч осіб. Перед тим, як вдертися в Причорномор'є, та орда повинна була десь множитись, кочувати та набирати силу принаймі 100 років. Де і які археологічні сліди цього залишились? — Ніде ніяких археологічних слідів не знайдено.
Аби гуни переправились через Волгу з усією ордою, то це не могло б залишитись непоміченим і напад не міг бути раптовим.
Якщо ж Волгу перейшло лише військо гунів, то вони напризволяще, незахищеними залишили свої табори з сім'ями та майном. Заради чого вони ризикували? Чи мали вони гарантію, що переможуть аланів, що сусідні народи не пограбують їхні табори? Адже могло бути й так, що пішовши по шерсть, повернулись би стриженими (якби взагалі повернулись). Щоб говорити про азійське походження гунів, мотиви їхнього переходу Волги мають бути обгрунтованими.
Сто років немов би бродила гунська орда по степах Руси-України та Паннонії. За цей час їхня кількість мусила б значно зрости як внаслідок сприятливого природнього приросту (у них було багатожонство, а жінок у підкорених народів вони могли брати необмежене, та й годувати дітей було чим), так і за рахунок втягнення у свою орбіту певної кількости аланів. Які ж археологічні сліди залишила після себе орда, чисельність якої порівнювалась би з 0,5 мільйона осіб? — Ніяких.
Куди ділася ця величезна кількість гунів-кочівників після розпаду їхньої імперії? На це ніхто ніякої серйозної відповіді не дає.
Нарешті, чому та "гунська орда" залишила місця своїх кочівок за Волгою? Адже від добра добра не шукають. Більшість кочівників приходили в Причорномор'є тому, що їх гнали сюди сильніші сусіди. Які взагалі кочові орди відомі в Приураллі в середині IV ст.? Такі не відомі.
З усього цього випливає єдиний висновок: прихід гунів з-за Волги — фікція, витвір фантазії гунологів. Археологічні сліди гунів-кочівників не виявлені ні в Приураллі, ні в Європі з однієї причини — не було таких. Не можна віднайти несхований скарб.
Нарешті, чи могли гуни прийти із західних берегів Каспію, звідти, де І.Засєцька розташувала уннів Діонісія Перієгета? Ці терени контролювали сильні та багаточисельні племена аланів, навряд чи вони дозволили б уннам так підсилитись, щоб тіїм загрожували. Більше того, найімовірніше, ті тюрські кочові племена були у васальній залежности та під наглядом аланів. Та й чисельність їхня не могла бути значною, зважаючи на невеликі терени їхніх кочівок. Окрім того, вони не мали пішого війська, тому не могли брати фортець, чим пояснюється тривале існування Боспорського царства на Таманському та Керченському півостровах поруч з кочівниками. Зважаючи на це, історики-гунологи не без підстав не хочуть бачити в уннах Діонісія гунів Амміана.
Ми також будемо виходити з того, що напад на аланів був несподіваним, але не зі сходу, а з півночі. Про це ж пише А.Марцелін: гуни напали на аланів, що межують з остготами. На півночі знаходились анти — власне слов'яни та слов'янізовані осілі сколото-сарматські племена. Звичайно, кордону як такого між антами та аланами не було, але, очевидно, була звичаєва "нічийна" смуга шириною ймовірно 30-50 км. "Несподіваний напад" навіть при переході такої вузької смуги — поняття досить умовне. Русь в ІХ-ХІІІ століттях була приблизно в такому ж розташуванні по відношенню до печенігів та половців, як анти до аланів. Але руські князі не могли раптово нападати на половців. Тобто, нападати вони могли, але крчовики швидко організовувались й збирали військо. Отже, й алани організувалися, але не всі, а ті, що кочували між Дніпром та Доном. Ті, що були на схід від Дону та на захід від Дніпра, могли не встигнути прийти на допомогу, у цьому смислі напад був раптовим.
Виходячи з розвитку наступних подій, а також приймаючи до уваги, що пізніше алани стали надійними союзниками "гунів"-антів, треба припустити, що головною метою антів був розгром не аланів, а готів. Це можна зрозуміти. Марцелін та Йордан підкреслюють, що готи перед своєю кончиною на півдні Руси-України підкорили й тримали у страсі сусідні народи, отже й антів. Очевидно, вони брали з них данину, можливо й невелику, але принизливу, а також мито за провіз збіжжя до римлян.
Міжплемені об'єднання, протодержави наших предків, існували споконвіку, принаймі за 2700 р. до Р.Х. вони вже були. "В подальшому риси державности в Україні ставали то більше, то менше виразнішими. Але повернення до первісного ладу з того часу, мабуть, ніколи не було", пише Микола Чмихов [19,с.95]. До об'єднання племен в держави приводять війни. Не лише в першій половині І тисячоліття після Р.Х., але й задовго до цього війн на теренах Руси-України було більше, ніж достатньо. Лісостепова хліборобська зона, де споконвіку жили праукраїнці, межувала із зоною благодатних степів, які вабили незчисленні племена скотарів-кочівників. Вже сам спосіб життя змушував їх бути агресивними й нападати на землеробські народи. Останнім нічого не залишалось, як об'єднувати зусилля для відсічі. Але створені таким чином державні утворення часто ставали не лише інструментом захисту, але й агресії. У зв'язку з викладеним, твердження деяких горе-істориків, що нормани заснували Руську державу, є не лише ненауковим, але й абсурдним, вони помиляються принаймі на 4 тисячі років. "На IX Міжнародному конгресі славістів у Києві (1982 р.) бельгійський професор Ж.Бланкоф довів: нормани приходили винятково на території, де вже були державні структури і розвинені міста" [19, с.19]. Та повернемося до наших предків кінця IV ст.
Намагання звільнитися від готської залежности змусило їх діяти активно. Перш за все, готське поневолення стимулювало до згуртування. Об'єднані, вони становили значно більшу військову потугу, ніж готи чи алани, а можливо, ті та другі, разом взяті.
Як згадувалось вище, алани були добрими вояками-кінотниками і надійними союзниками готів. Щоб послабити готів, треба було відщепити від них аланів, тобто перемогти їх й зобов'язати спрямувати сили аланської кіноти проти готів.
Пригадаємо, що у визвольній боротьбі нашого народу в XVII столітті українські війська завжди перемагали ляхів та москалів, коли були підтримані кінотою татарів. Ударну військову потугу антів, як й інших землеробів, становили піші загони, хоробрі й багаточисельні, про що писали тодішні автори. Підсилені кінотою кочових народів, вони могли бути справді непереможними для будь-якого війська й наганяти жах на всі народи, що врешті-решт сталося згодом.
Остготи перебували на лівому березі Дніпра та в Північному Криму. При нападі на аланів з півночі вони швидко могли прийти їм на допомогу. Але не прийшли. Можливо, вони зігнорували загрозу розгрому аланів й підсилення антів. Але швидше всього так було замислено Великим Князем антів, можливо, Баламбером (Велемиром), і цей геніальний задум блискуче здійснився.
Щоб відвернути увагу готів від подій на північних та східних рубежах, треба було відправити диверсійний експедиційний корпус в їхній тил, тобто, в степовий Крим. Для боротьби з аланами, а потім з готами, бажано залучити також тюрків, що кочували на західному узбережжі Каспію між річками Кумою та Тереком і були у васальній залежности від аланів. Але як це зробити? А так, як через 600 років зробив Великий Князь Святослав Завойовник.
Святослав двічі ходив на хозар, держава яких у той час була на теренах Північного Кавказу та в пониззі Дону, а на схід простягалася до Волги: 965 р. та 966-967 рр. Очевидно, метою його походів була помста за грабіжницькі набіги хозарів, завоювання Хозарського каганату та приєднання правобережжя Волги до Руської держави, чого він врешті-решт і домігся. Перший похід відбувся вздовж Сіверського Дінця до потужної фортеці Саркел (Біла Вежа), що знаходилась на Дону, приблизно за 150 км вгору по течії від впадання в нього Сіверського Дінця. Взявши й зруйнувавши Саркел, Святослав повернув назад в Русь. Наступним походом він пішов з Чернігівської землі на північний схід до Оки, потім на лодіях по Оці та Волзі спустився до столиці хозар Ітіля, що була на островах в гирлі Волги, зруйнував її, далі Каспійським морем вийшов в межиріччя Куми та Тереку, повернув на Захід й дійшов до Тьмутаракані -руського князівства та Таманському півострові. При цьому по дорозі до хозар Святослав підкорив племена вятичів, мурому, булгар, мордву, буртасів. Другим походом Святослав повторив шлях, яким пройшов експедиційний загін антів перед початком слов'яно-готської війни, тобто, в середині другої половини IV ст., ймовірно 370-371 рр.
Як розвивалися події при зустрічі слов'ян, що зійшли на берег, та тюрків-кочівників, можна лише припускати, але навряд чи вони були ворожими, знову ж таки, виходячи з розвитку наступних подій. Спробуємо ж приблизно відтворити їх початок.
Отже, зійшовши на берег, слов'яни обдарували ватажків тюркських племен й заявили, що вони прийшли до них з миром й просять їх пропустити через свої землі до Боспорського царства. Далі вони могли сказати приблизно таке: "Ви бідні й убогі, до того ж, знаходитесь в залежности від аланів. Підтримайте нас, ми звільнимо вас від них й поведемо у багаті країни. Все, що ми візьмемо у Боспорського царства по цей бік протоки, буде ваше, а що по той бік—поділимо порівну". Погодьтеся, такі аргументи могли звабити не лише тогочасних кочівників, які щодня шукали якусь здобич, але й сучасних "батьків народу".
Наступний розвиток подій фактично вже описаний в розділі "Коментар". Підсилені тюркською кінотою, слов'яни ("гуни") зруйнували Боспорське царство та погромили готів у Північному Криму.
"Період вторгнення та руху гунів на захід на першому етапі їхньої історії у Східній Європі поки дуже слабко присутній в археологічних джерелах. Головним доказом експансії гунів є яскраво виражені сліди розорення, розгрому та пожеж в цілому ряді міст та поселень Боспорського царства в Криму, на поселеннях, розташованих навколо Танаїса і в самому Танаїсі з греко-сарматським населенням, а також на пам'ятках черняхівської культури готських племен" [4, с.362] (Танаїс—місто, розташоване в гирлі Дону - Танаїсу). При цьому слов'яни були незамінимі при штурмі укріплених міст та фортець, а тюркська кінота своїм виглядом та буйством наводила жах на війська противників. Повідомлення про успішні дії з'єднаного слов'яно-тюркського війська швидко дійшло в землю антів. Вони зібрали ополчення, щоб вдарити з півночі. На кого? Можливо й на готів, аби ті повели свої війська в Крим. Вони цього не зробили, боячись нападу з півночі, що дало можливість південній армії антів вийти з Криму й з'єднатися з головними силами. Обіцянки треба виконувати. Щоб звільнити союзників-тюрків від аланської залежности, аланів треба було розбити й підкорити, але не знищити, а використати як союзників в інших походах. Що фактично ми й бачимо уже в наступній війні з остготами.
Через деякий час після підкорення остготи повстали на чолі з князем Вітімиром. Упокоряли їх вже не гуни, а алани, можливо, разом з тюрками. Більше того, остготи залучили на допомогу собі "друге плем'я гунів" (3.3). У всіх пізніших війнах остготи були самими надійними союзниками гунів. Деякі дослідники вважають, що насправді вони були не готським, а слов'янським племенем. Це припущення має під собою дуже серйозні підстави.
Не зважаючи на величезну кількість доказів на користь того, що гуни — то слов'янські племена, все ж таки виникають якісь сумніви, зокрема, пов'язані з тим, що у битвах римські вояки бачили тюркські ("потворні") обличчя, окрім того, імена деяких ватажків гунів були не слов'янськими. Обидва питання мають досить просту відповідь. На перше вважаю за доцільне відповісти одразу.
Великий Князь-Імператор антів об'єднав не лише роздріблені слов'янські племена, але й підкорив (або йому добровільно підкорились, шануючи силу) кочівників аланів та тюрків на широких степових просторах від Дунаю до Волги та Північного Кавказу. Саме підкорив, а не тимчасово упокорив, як це було в часи нашої могутньої середньовічної держави Руси. Тобто, антсько-слов'янська імперія ІУЛ/ століть була значно могутнішою, ніж Русь. У військові сутички проти слабких суперників Князь-Імператор антів міг відправляти васальні племена, зокрема й тюрків, що й засвідчено істориками. Проти сильного суперника Великий Князь збирав ополчення як зі слов'ян, так і васальних племен, причому слов'яни були у нього щось на зразок гвардії. Починаючи битву, він направляв проти ворога перш за все війська васалів, серед яких були і тюрки. Отже, на початку битви, коли розум ще не був затьмарений і міг сприймати образи у природньому вигляді, римляни та їхні союзники могли бачити безбородих азіатів. У розпал січі, щоб добити вимученого й знесиленого ворога, Великий Князь вводив у битву слов'янські загони. І хто там уже розбирався, бородаті воїни їх перемагають, чи безбороді: якщо хочеш врятувати життя й не потрапити в рабство — тікай без оглядки.














Кіндратенко А.М.
Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.
Походження та дії гунів.

Книга II.
Гуни в описі Пріска Панійського

Перша частина пропонованої читачеві роботи є найповнішим перекладом українською мовою уривків записок Пріска Панійського, секретаря візантійського посольства до гунів 448 р. Читач має можливість ознайомитись з побутом, способом харчування, житлом, звичаями та методами ведення війни гунами, які в роботі Пріска набирають яскравих рис осілого землеробського народу.
В коментарях, які базуються на приведених Пріском фактах і опираються на археологічний, лінгвістичний, етнографічний та історичний матеріал, доводиться, що уявлення про гунів як кочових азіатів позбавлене будь-якого грунту, є безпідставним і має бути відхилене як хибне. Вся сукупність фактів та доказів свідчать, що гуни Пріска були нашими предками, антами-праукраїнцями. В цій роботі, як і в попередній, автор виходить з того, що на історію свого народу треба дивитися власними очима, а не очима чужинців.
Для науковців, викладачів історії, студентів, усіх, хто цікавиться давньою історією Руси-України.

Пріск Панійський та його "Історія"

Грек або фракієць Пріск походить з фракійського міста Паніон, що знаходилось на північному березі Мармурового моря. Жив у V ст. Час його народження та смерти невідомі. Був ритором та софістом, тобто викладачем ораторського мистецтва. Про його життя відомо лише те, що він сам розповідає у своїх творах. В 448 р. на запрошення високоповажного грека Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттила. В посольстві Пріск був другою особою, бо Максимін постійно з ним радиться, відправляє для переговорів чи передачі подарунків. Разом з Максиміном Аттило запрошує його на бенкети. 450 р. бачимо його в Римі, очевидно, з якимось державним дорученням. 452 р. Пріск супроводжує Максиміна, який був уже в якости полководця, в Сирію та Єгипет. 453 р., після смерти Максиміна, повертаючись додому, в Олександрії був свідком повстання народу проти римлян, яке вдалося пригасити завдяки його пораді відновити видачу продовольства, користування лазнями та видовищами. Навіть з цих куцих повідомлень випливає, що Пріск був непересічним, досвідченим і мудрим державним діячем, який вдало виконував доручені йому справи.
За свідченням Свіди, Пріск написав "Риторичні вправи", листи та "Візантійську історію" у 8 книгах. До нашого часу дійшли деякі уривки з його творів, що збереглися головним чином у записах посольств римлян до народів та записах посольств народів до римлян, а потім були скомпоновані в хронологічному порядку. Окрім того, деякі уривки з його твору відтворив Йордан у "Гетиці". "Історія" Пріска охоплювала час приблизно з 433 по 474 р., останній може бути датою його смерти.
Пріск передає лише те, що сам чув, бачив або знає з достовірних джерел. Значна частина з того, що дійшло до нас з написаного Пріском — це опис посольства Максиміна до скіфського князя Аттила 448 р. Як спостережлива людина, він дав прекрасний опис життя та побуту "гунів", спосіб їхнього харчування, навів три слова з їхньої мови (мед, кам (пиво) та страва), описав палаци князя та вельмож, зустріч князя, його бенкети зі співами та скоморохами тощо. Він змальовує події чітко і в подробицях, показує нам картину, в якій поряд з історичною правдою багато драматизму. Звичайно, нам хотілося б знати більше, інколи хочеться закинути йому докір, що не назвав того або цього, але не забуваймо, що значна частина його твору до нашого часу не дійшла. Будемо ж вдячні йому за те, що знання, які ми отримали від нього про "гунів", перевершують все, написане іншими письменниками на цю тему. Хочу особливо підкреслити, що в усій розповіді Пріска про "гунів" немає жодного (!) факту, який би міг свідчити, що вони були кочовиками.
У його творі ми не бачимо князя Аттила як азійського деспота, але бачимо мудрого, розважливого, хитрого, але справедливого державного керівника, аж занадто скромного у своїх особистих потребах, милосердного і поблажливого до своїх ворогів. Міждержавні суперечки він намагався вирішувати не силою зброї, а дипломатичними методами в рамках міжнародних норм того часу. Його благородство яскраво виявляється на тлі дій германського вандальського короля Гейзеріха, який не визнавав ніяких норм, окрім права сили, насильства та грабунку, і діяв у той самий час.
Пріск користувався повагою та симпатією визначних істориків, хоча вони, на жаль, так і не зрозуміли, що ж він описав. Ось відгук Нібура: "Цей письменник перевершує істориків наступного століття. Нікому із істориків кращих часів не поступається він обдарованістю, правдою, розумом. Мова його витончена й досить чиста, чим заслужив він похвалу і сучасників, і нащадків..."
Для читання та розуміння давніх письменників важливе значення мають коментарі та роз'яснення. Хоч роботу Пріска історики оцінювали високо, але ГДестуніс пише, що "достатнього коментаря на нього немає... Історики та етнографи, бачачи у Пріска вірний матеріал, хоч і користувалися ним, але користувалися, здається, недостатньо. Для пояснення його іншими джерелами не було докладено належних зусиль". Наскільки мені відомо, окрім коментаря самого Г.Дестуніса, достатньо повного роз'яснення всього Пріска немає до наших днів. І не дивно. Його робота знаходиться у кричущому протиріччі з "концепцією", яка представляє гунів як диких кочовиків, що прийшли з Азії.
При перекладі Пріска на українську мову я користувався двома перекладами його твору на мову московську: Г.С.Дестуніса та В.В.Латишева.
В "Коментарях" я частково використовував пояснення і Г.Дестуніса, і ВЛатишева. Я свідомий того, що мої пояснення є далеко не повними. Я прошу читачів надсилати свої враження від роботи Пріска та бачення певних її частин, особливо це стосується етнографічного матеріалу, який він дає. Ваші зауваження та пояснення будуть враховані при перевиданні цієї роботи з посиланням на автора.
. Про назву твору. Як зазначено вище, у Пріска він називався "Візантійська історія", але з тієї Історії до нас дійшла мала частина. ГДестуніс називає її "Сказання Пріска Панійського". Ця назва занадто загальна, бо будь-що, написане на історичну тему, можна назвати "сказанням". ВЛатишев називає уривки Пріска, що дійшли до нас, "Готською історією". Це дуже дивно. Про готів там нічого не написано. Ось він, приклад шкідливого впливу німецької наукової школи на слов'янського історика, бо у всьому німці вбачають дії або германців, або готів (у німців Пріск видається під назвою "Готська історія").
Зважаючи на те, що біля дев'ятьдесяти відсотків відомої нам частини твору Пріска стосуються наших предків антів-черняхівців, яких він називає то скіфами, то уннами, а в класичній історії цей народ виступає під ім'ям гунів, я назвав його роботу "Скіфо-гунська історія". При цьому її не можна назвати ні "скіфська історія", бо власне скіфи до того часу зійшли з історичної сцени, ні "гунська", бо поняття "гуни" є збірним, під цією назвою виступають різні народи, так само як під назвою "варвари", отже, не конкретна, як і "сказання".
Щоб легше було посилатися на будь-яку частину твору, в уривках я виділив невеликі теми і пронумерував їх.
Прочитавши роботу Пріска, будь-який неупереджений читач переконається: сторінки його розповіді кричать, волають, що скіфи-унни, яких він так майстерно і яскраво описує — то споконвічні землероби з високорозвиненою самобутньою культурою та укладом життя, що складалося було тисячоліттями. А фальсифікатори історії будуть і надалі твердити, що вони були азійськими кочівниками.
Частина інформації Пріска про дії та звичаї наших предків, антів-праукраїнців, збережена в творах Прокопія Кесарійського (взяття Аквілеї) та Йордана, письменників VI ст. Вона буде розглянута в окремій роботі при аналізі творів цих письменників, що містять також інші повідомлення, не належні Пріску. Взята в квадратні дужки частина тексту в роботі Пріска вставлена туди мною, А.К., для кращого розуміння описуваних подій.

Скіфо-гунська історія Пріска Панійського
1-Й уривок (433 р. та 434 р. після Р.Х.)

Руа1 був царем уннів2. Він вирішив вступити у війну [433 р. після Р.Х.] з амільзурами [в Йордана — апідзури], ітімарами, токосурами, бойсками3 та іншими народами, що поселилися на Істрі і перейшли під захист римлян4. Він відправив до римлян Іслу5, який і раніше слугував йому для залагодження непорозумінь з римлянами, погрожуючи їм порушити раніше укладений мир, якщо вони не видадуть їм всіх перебіжчиків.
Римляни після поради вирішили відправити посольство до уннів. Бути посланими виявили бажання Плінта [чи Плінфа] та Діонісій, з яких перший був скіфом6, а другий — з фракійців. Обидва вони були на чолі військ і мали консульські відзнаки. Через те що Ісла, як припускалось, мав повернутись до Руя раніше від того посольства, що римляни хотіли відправити до нього, то Плінта послав разом з Іслою одного із своїх наближених Сенгілаха [434 р.], щоб умовити Руя вести переговори з ним, а не з іншими римлянами.
 
Наші Друзі: Новини Львова