Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 24 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Історія Скитії-України ІV-V століття

Переглядів: 29907
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Коли чутки про ці несподівані події дійшли до Атанаріха, правителя тервінгів (вестготів-1 А.К.), проти якого недавно, як я про це розповідав, виступив у похід Валент (імператор Східно-Римської імперії - А.К.), щоб покарати за допомогу, надану Прокопію (самозванець, що оголосив себе імператором -А.К.), він вирішив спробувати вчинити опір й розвернути всі свої сили, якщо й на нього буде зроблений напад, як на інших.
Він розбив великий табір на берегах Данастія в зручній місцевости неподалік від степів гревтунгів, і в той же час вислав на 20 миль вперед Мундеріха (який був потім командиром прикордонної смуги в Аравії) з Лагаріманом та іншими старійшинами, доручивши їм виглядати наближення ворога, доки він сам безперешкодно займався приготуваннями до битви.
Але вийшло зовсім не так, як він розраховував. Гуни з властивою їм здогадливістю запідозрили, що головні сили знаходяться далі. Вони обійшли тих, кого побачили, і, коли ті спокійно розташувалися на нічліг, самі при світлі місяця, що розсіяв морок ночі, перейшли через річку вбрід, й вибрали найкращий спосіб дій. Побоюючись, щоб передовий вісник не налякав тих, що стояли далі, вони навалилися швидким натиском на Атанаріха.
Приголомшений першим ударом, Атанаріх, втративши декого із своїх, змушений був шукати сховища в крутих горах (в Карпатах - А.К.). Від несподіванки цієї події і ще більшого остраху перед майбутнім, він став споруджувати високі стіни від берегів Гераза (Прута) до Дунаю поблизу від области тайфалів. Він вважав, що швидко та грунтовно спорудивши це прикриття, забезпечить собі повну безпеку та спокій.
Поки робота велася зі всією енергією, гуни тіснили його швидким наступом і могли б зовсім згубити його своєю появою, якби не залишили цю справу внаслідок складного положення, в яке їх поставила велика кількість здобичі.
Між тим серед решти готських племен широко поширилась чутка про те, що невідомий до того рід людей, піднявшись з далекого краю землі, немов сніговий вихор на високих горах, руйнує та трощить все, що трапляється на шляху. Більша частина племен, що залишила Атанаріха внаслідок нестачі життєвих припасів, почала шукати місце для проживання подалі від всіляких чуток про варварів. Після тривалих нарад про те, яке місце вибрати для поселення, вони вирішили, що найбільш придатним для них притулком буде Фракія (сучасна Болгарія); на користь цього було два міркування: по-перше, ця країна має багатющі пасовиська і, по-друге, вона відокремлена потужною течією Істра від просторів, що вже відкриті для перунів чужоземного Марса. Таке ж рішення як би на загальній раді прийняла і решта.
І ось на чолі з Алавівом готи зайняли берега Дунаю і відправили посольство до Валента зі смиренним проханням прийняти їх; вони обіцяли поводити себе спокійно і постачати допоміжні загони, якщо того вимагатимуть обставини.
Поки відбувалися ці події за межами імперії, розходились грізні чутки про те, що в середовищі північних народів відбуваються нові рухи в незвичайних розмірах та йшов поголос, що на всьому просторі від маркоманнів та квадів (германські племена, що у той час знаходились між верхів'ями Ельби та Одера на півночі та середньою течією Дунаю на півдні — А.К.) до самого Понту (Чорного моря—А.К.) велика кількість невідомих варварських народів була вигнана із своїх жител і раптовим натиском підійшла до Істру з жінками та дітьми.
Спочатку це повідомлення наші прийняли із зневагою з тієї причини, що з тих країв внаслідок віддалености театра воєнних дій звикли отримувати повідомлення, що війни або закінчені, або принаймі на час заспокоєні.
Але коли почала вияснятися істина і чутки були підтверджені прибуттям посольств від варварів, які наполегливо просили прийняти бездомний народ на правий берег річки, сприйняли це швидше з радістю, ніж зі страхом. Досвідчені у своїй справі підлесники перебільшено підносили щастя імператора, яке надавало йому зовсім несподівано стільки рекрутів з найвіддаленіших земель, так що він зможе отримати непереможне військо, якщо з'єднає свої та чужі сили, а державна скарбниця отримає величезні прибутки з військового податку, який щороку виплачувався провінціями.
З цими сподіваннями відправлені були різні особи, щоб влаштувати переправу диких юрб. Приймались ретельні заходи для того, щоб не залишився ніхто з цих майбутніх руйнівників римської держави, нехай навіть він був уражений смертельною хворобою. Отримавши від імператора дозвіл перейти через Дунай та зайняти місцевости у Фракії, переправлялись вони цілими натовпами вдень та вночі на кораблях, човнах, видовбаних стовбурах дерев. А через те, що річка ця — найнебезпечніша з усіх і рівень води був вищий, ніж звичайно, внаслідок рясних дощів, то багато людей потонуло, як ті, хто при вкрай переповнених судах занадто рішуче пливли проти течії, так і ті, хто кинувся плавом.
Так всі докладали зусилля навести погибель на римський світ. Добре відомо, що нечасті обладнувачі переправи варварів часто намагалися визначити їхню чисельність, але облишили це після багатьох безуспішних спроб...
Згадаємо давні свідчення про навалу мідійських полчищ у Грецію; переправившись через Геллеспонт, вони намагалися влаштувати прохід, майстерно проривши гору, і були перераховані біля Доріска не поголовно, а натовпами, що нащадками одностайно визнано було за казку.
Але після того, як незчисленні натовпи варварів розсіялись по провінціях, поширились на величезному просторі, зайняли всі місцевости й заполонили всі гірські хребти, — ця подія нового часу підтвердила справедливість давнього повідомлення.
Першими були прийняті Алавів та Фрітігерн, імператор наказав видати їм поки що провіант та надати землю для обробки.
В той час, як відкриті були проходи на нашому кордоні і варвари викидали на нас натовпи озброєних людей, як Етна вивергає свій палаючий попіл, а важкий стан держави вимагав прославлених воєнними успіхами командирів, саме тоді, немов би по втручанню розгніваного божества, на чолі військових сил стояли як на підбір люди із заплямованим ім'ям. На першому місці були Лупіцин та Максим, перший — коміт у Фракії, другий — командир, що викликав до себе ненависть, обидва вони могли суперничати між собою в необачности.
Їхнє зловредне користолюбство було причиною всіх нещасть. Залишаючи в стороні інші проступки, які ці командири або інші при їхньому потуранні дозволили собі самим ганебним чином по відношенню до іноземців, що до нас переходили і нічим до цього не повинилися, я розповім про один настільки ж огидний, які нечуваний вчинок, який не міг би бути визнаним виправдальним навіть в очах суддів, замішаних у цій справі.
Поки варвари, переведені на наш бік, зазнавали голоду, ці командири, що осоромили себе, завели ганебний торг: за кожну собаку, яку набирало їхнє ненаситне користолюбство, вони брали по одному рабу, і серед взятих забрані були навіть сини старшин.
Між тим наблизився до берегів Істра і Вітерик, король гревтунгів, разом з Алафеєм та Сафраком, які були його опікунами, а також Фарнобій. Король спішно відправив посольство й просив імператора виявити йому такий же гостинний прийом.
Посли отримали відмову, як того, здавалось, вимагали державні інтереси, і гревтунги знаходились у бентежній нерішучости відносно того, що їм робити. Атанаріх, боячись отримати таку ж відмову, відступив у віддалені місцевости: він пам'ятав, що колись з презирством поставився до Валента під час переговорів і змусив імператора заключити мир на середині річки, посилаючись на те, що закляття не дозволяє йому вступити на римську землю. Боячись, що незадоволення проти нього залишилось до цього часу, він рушив зі своїм народом в область Кавкаланда, місцевість, яка недоступна через високі гори, що обросли лісом, витіснивши звідти сарматів.

Коментар до повідомлення А. Марцеліна про гунів

Переважна більшість істориків повідомленню Амміана Марцеліна надає надзвичайного значення, а гунів представляє саме такими, як він їх описує — дикими кочовими ордами тюркського чи монгольського походження: "Перші достовірні свідчення про гунів Європи відносяться до повідомлень Амміана Марцеліна — сучасника гунської експансії на Захід", — пише Ірина Засєцька [4, с.358]. "Події, що відбувалися внаслідок зіткнення гунів з готами, докладно описані Амміаном Марцеліном і потім неодноразово повторені іншими авторами" [4, с.360]. "Найбільш повні і, безумовно, достовірні відомости ми отримуємо у Амміана Марцеліна, одного із самих яскравих і цікавих авторів IV ст." [5, с.94].
Робота Амміана, і справді, надзвичайно цінне джерело історичної інформації, особливо в такому заплутаному питанні, як початок гуно-готської війни. Але мусимо з сумом визнати, що заплутали його як письменники того далекого часу, так ще більше і дослідники новітньої доби.
Посилаючись на Амміана, історики роблять натиск саме на тій частині його опису, де говориться про гунів як диких непривабливих кочівників, не помічають (чи не хочуть помічати) іншу інформацію, що там міститься, а також протиріччя, що в ньому присутні. Такий підхід, коли з першоджерел вибирається лише те, що вкладається у концепцію "гуни — тюркські (чи монгольські) кочівники, які прийшли з Азії", і нехтується тією інформацією, що цьому суперечить, властивий взагалі для багатьох гунологів. Що спільного має така "концепція" з історичною правдою? Як далі побачимо — майже нічого.
До повідомлення Амміана, як і до будь-якого іншого того часу, треба ставитись критично, з певною обережністю і застереженнями, враховуючи, що він знаходився в Римі на відстані 2-2,5 тисячі кілометрів від описуваних подій, отже, користувався чутками, що потрапляли до нього через треті-п'яті руки. Про це ж писав і перекладач його твору на московську мову Ю.Кулаковський: "З аланами Амміан міг зустрічатися у своїх походах під орудою імп. Юліана; що ж стосується його вчености, то вона не завжди надійна..." [6, с.78]. А Лев Гумільов слушно зауважив, що "Амміан та його сучасники часто писали нісенітниці, але не через дурість чи бездарність, а внаслідок неможливости перевірити тенденційну інформацію. А ось кого треба осудити, так це дослідників XX ст., які переконані, що буквальне дотримання стародавнього тексту є вірний розв'язок проблеми" [3, с.281]. Не можна скидати також з рахунку, що до ворогів імперії історики часто ставились упереджено, з відразою, надаючи їм непривабливих, негативних рис. Це стосується не лише римлян. Про сарматів-аланів Амміан пише, що вони "високого зросту і красивого вигляду" (2.21) в той час як В.Ковалевська, посилаючись на археолога Виноградова, пише, що "у мові вейнахської групи словом "цармат" (сармат) називають потворну й страшну, чужу людину" [5, с.75]. Фізично красивий народ, який досадив іншому народу, в їхньому описі набуває відразливих рис.
Варто порівняти також свідчення про сарматів Амміана та Тацита. Амміан пише, що алани мають приємний зовнішній вигляд: "майже всі алани високого зросту і красивого вигляду, волосся у них русяве..." (2.21). Тацит же в Терманіці, відзначаючи великий вплив сарматів на плем'я "певкінів, яких дехто називає бастарнами", зауважує, що "вигляд певкінів внаслідок змішаних шлюбів стає потворним, майже як у сарматів" [7,с.52]. Сармати — це загальне етнічне ім'я різноманітних, близько споріднених кочових племен, найчисельнішими з яких були алани. Так які ж алани-сармати, приємні на вигляд згідно Амміану, чи бридкі, згідно Тациту? Очевидно, зображення представників того чи іншого племені значно більше залежить не від їхнього справжнього зовнішнього вигляду, а від ставлення до них письменника. Чи не стосуються такого ж роду визначення і стосовно гунів, які немов би спотворювали обличчя своїм дітям? Для Амміана не лише гуни, але й їхні коні "витривалі, але потворні на вигляд", що дуже дивно, коні можуть бути різними, але щоб потворними... За викопними кістками встановлено, що коні степовиків були невисокі на зріст, з короткою шиєю, великою грубою головою та міцними ногами. З усіх порід відомих тоді коней вони були найвитривалішими та найкраще пристосованими до далеких подорожей. "Коні, здатні до будь-яких довгих перегонів", — таку оцінку дав їм Овідій [27, с.149].
Виявляється, що при прискіпливому аналізі твору Амміана в ньому можна віднайти фрагменти фактів, що ставлять під сумнів гунів, або принаймі частину з них, як степовий кочовий народ.
Відомо, як багато важив кінь в ту далеку пору. Навіть значно пізніше, для запорізьких козаків, шабля була жінкою, а кінь братом. Воно й не дивно, на коневі часто здійснювались далекі походи на ворога, кінь же виручав у випадку смертельної небезпеки. З цих мотивів догляд за конем був особливою турботою вершника, незалежно від того, був він кочівником чи землеробом. Німецький дослідник Бергман, що вивчав звичаї калмиків, писав: "стверджували, що Гунни клали під сідло м'ясо, щоб вживати його в страву — те ж саме говорили і про Калмиків. Насправді ж м'ясо це клали для того, щоб лікувати садна на спинах коней" [24,с.19,20].. З огляду на це, повідомлення Амміана про немов би споживання гунами напівсирого м'яса, і отже про їхнє дикунство, приймає тепер зовсім інше забарвлення.
Легко зрозуміти також вислів А.Марцеліна "вони немов би приросли до своїх коней" (2.6). Вершник, що швидко рухається, на відстані 300-400 м справді здається немов би злитим з конем. Амміан описував гунів за чутками від різних людей, деякі з них були тими воїнами, що, побачивши гунів, "злитих з конями вершників", тікали без оглядки. Безумовно, такі вояки надавали гунам лише відразливого вигляду, а він полягав у тому, що гуни повинні були докорінно відрізнятися від римлян чи готів.
Таким чином, портрет гунів-кочівників, поданий нам А.Марцеліним, є продуктом уяви, скомпонованим з оповідань багатьох людей про їхнє життя, вдачу та побут. Йому не можна надавати якогось особливого значення, принаймі, він не може бути взятий за основу для досліджень, бо Амміан ніколи їх не бачив, а описував зі слів переляканих людей. Це видно також з наступних протиріч та неузгоджень, які є в його описі гунів-кочівників.
В описі Марцеліна гуни — безбороді, постійно на конях, увесь час кочують, їдять напівсире м'ясо, уникають будинків тощо. Але навіть тут можна віднайти риси, які б мусили викликати здивування або принаймі сумніви дослідників: "вони кочують по горах та лісах". Чому по лісах, а не по степах? Чи можете ви уявити собі кочівників у тодішніх лісах, де немає доріг, але безліч підліску, повалених від негоди та віку дерев, де й пішки важко пройти, а не те що проїхати на гарбі чи гарцювати на коні? А по яких горах кочували гуни? В Європі поза межами Римської імперії ніяких гір, окрім Карпат, не було, інші ж гори, які знав Марцелін, знаходились далеко від описуваних подій, але ні в яких цих горах (Карпати, Кавказ) кочівників не було. Очевидно, у цьому місці в нього описка, допущена або ним самим, або переписувачами його твору. Якщо слово "кочують" замінити на слова "живуть", "перебувають", "знаходяться", то не лише ця інформація, але й значна частина наступної стають несуперечливими. Нарешті, аби Амміан сказав, що гуни кочують в горах та степах, то їхнє місцезнаходження можна було б локалізувати на Північному Кавказі, який межує зі степом. Але він сказав "в горах та лісах". Гори поруч з лісами в Європі є лише в одному місці — це Карпати з прилеглою до них смугою лісостепу. Тут і треба шукати народ, названий Амміаном гунами.
Далі ще цікавіше: "тіло вони прикривають одягом з льону або пошитим із шкірок лісових мишей".
Навряд чи з дикоростучого льону (якщо він взагалі є у степах) можна було пошити достатню кількість одягу, вирощують же цю вологолюбиву рослину в лісостеповій та лісовій зонах, де степових кочівників не було. І чому це у "гунів" одяг був з льону, а не зі шкір тварин чи вовни, цього добра у них було більше, ніж достатньо?
Ще цікавішим повідомленням є одяг "із шкірок лісових мишей". Як це можна собі уявити? Степові кочовики їдуть у ліс за кілька десятків, а то й сот кілометрів, не злазячи з коней, ловлять мишей, здирають з них шкірки (філігранна робота; нічого сказати), з яких жінки шиють їм одяг. І власне, чому з "лісових мишей", а не польових, які нітрохи не гірші від своїх лісових родичів? Наловіть в лісі мишей (краще не злазячи з коня) й попросіть свою дружину пошити з їхніх шкірок костюм. Тоді ви одразу задумаєтесь, а що власне Амміан хотів цим сказати?
Коментатори Амміана розуміли, що його повідомлення про одяг степових кочівників, пошитий із шкірок лісових мишей, містить в собі якесь непорозуміння. Тому деякі з них, зокрема перекладач "Гетики" Йордана й прекрасний його коментатор О.Скржинська, вираз Амміана (лісових мишей) перекладає як "польових мишей" [8, с.219]. Але це велика натяжка. Амміан свідомо написав "лісових мишей", бо вони знаходяться в одному контексті з мандрами "гунів" по горах та лісах, отже, й миші мусили бути таки лісовими; а також в одному речені з одягом з льону, який вирощували, з якого ткали полотно та шили одяг поселяни лісів та лісостепу, але ніяк не степові номади-кочівники. Аби степовики вміли прясти, то перш за все вони робили б одяг з вовни.
Більше того, отой "одяг із шкірок мишей" взагалі є непорозумінням, про який писали ті, що ніколи його не бачили. Здається, вперше про нього згадує Помпей Трог (І ст. до н.е. — І ст. н.е.) в "Історії", яка до нас не дійшла. Скорочений виклад його твору зробив Юстін (ІІ-ІІІ ст.). Помпея Трога та Юстіна читали Амміан та інші автори і переписували оповідання про отой мишачий одяг, який немов би носили номади.
Подібні непорозуміння траплялися. Ось ще одне з них. Дунай приймає більше 120 значних за величиною притоків. Але багато античних авторів пишуть про 60. Це помилкове число притоків Дунаю по традиції йшло від Плінія, який повідомляє, що Данубій-Істр, "прийнявши в себе 60 річок, з числа яких майже половина судохідні", впадає в Понт. Про 60 судохідних річок, що впадають в Данубій, потім писали Солін (III ст.), Амміан (IV ст.), Йордан (VI ст.), очевидно, й інші [8, с.241].
Поза всяким сумнівом, тюрків-кочовиків, які спотворювали обличчя дітям (очевидно, для того, щоб потім своїм виглядом нажахати благородних римлян, про яких, щоправда, вони до 375 р. нічого не мусили знати), ні Амміан, ні ті, хто йому все це розповідав, не бачили. Вони користувалися чутками після багаточисельних поразок готів, на яких "гуни" нагнали великого страху, а страх, як відомо, має великі очі. Про цей страх Амміан недвозначно написав у розділі (4.2). Тут-то й можуть приверзтися безбороді чудовиська, що приросли до коней.
Всі ці протиріччя та чутки-чудеса легко узгодити, якщо припустити, що описуючи гунів, Марцелін змішує два народи: тюрків-кочовиків та осілих землеробів, що жили на північ від Меотійського озера (Азовського моря) в лісах чи в лісостепу, вирощували льон, ткали з нього одяг, а згадані ним "лісові миші" могли бути білками або бобрами, з яких шиють одяг і по сьогоднішній день і якими у той час кишіли ліси та річки, можливо, зі шкір інших лісових звірів. Ніяких інших землеробів, окрім слов'ян, у тій місцевости не було. До речі, вони шили одяг не лише з льону чи шкірок лісових звірів, але також із шерсті, бо мали в достатку різної худоби. Верхній одяг з домотканного грубого нефарбованого сукна називався гунею. Це одяг теплий і зручний. Тих, хто носив гуні, інші народи могли називати гунами.
В роботі [5, с.94] В.Ковалевська робить зауваження, що переклад твору А.Марцеліна, зроблений Ю.Кулаковським. неточний в тому місці, де він пише, що кочовики "...ведуть бій стрілами..." (2.9), а треба "...ведуть бій метальними списами...". Але саме ними були масово озброєні слов'яни! Кочівники і справді були озброєні луками та стрілами. Ю.Кулаковський, прихильник азійсько-кочового походження гунів, це добре розумів, і на догоду цій концепції (очевидно, несвідомо) навіть спотворив текст при перекладі.
Перше, ніж продовжувати аналіз твору Амміана, нагадаю розташування племен на теренах між Дністром та Волгою в кінці IV століття.
В пониззі Дніпра жили готи: на правому, західному березі — вестготи (тервінги), на лівому, східному березі та в степовому Криму — остготи (гревтунги). Далі на схід від них у степу аж до Волги та північної частини західного Каспію кочували алани. Не виключено, що на Північному Кавказі кочували також тюркські племена. В лісостеповій зоні на північ від готів та аланів жили осілі землеробські племена слов'ян. На Таманському півострові та в східному Криму була Боспорська держава греків та сарматів.
Аби гуни прийшли зі сходу (з Азії), то перш за все вони б зіткнулися й напали на східних аланів. Але знову диво. Марцелін пише (3.1): "...гуни, пройшовши через землі аланів, що межують з гревтунгами..., зробили у них страшне винищення та спустошення...". Тобто, гуни напали не на східних аланів, а на західних. Так це місце в Амміана розуміють й інші коментатори [4, с.358,359].
Як же гуни могли пройти майже тисячу кілометрів непоміченими через землі аланів, войовничого народу, від Волги до Дніпра? Тут треба вигадувати якийсь історичний епіцикл. Щоб вийти із цього положення, В.Ковалевська, цитуючи Амміана [5, с.95], просто пускає важливу фразу "що межують із гревтунгами". Без неї тепер виходить, що гуни пройшли через всі землі аланів, від Волги до Дніпра, в той час як Амміан точно указує, що вони пройшли через аланів західних, які межують із гревтунгами.
Повідомлення Амміана можна узгодити зі здоровим глуздом лише одним способом: гуни напали на аланів, що межують із гревтунгами, з півночі. Таке припущення узгоджується також з інформацією, яку знаходимо в інших авторів.' Але про це трохи пізніше.
Під час війни аланів з готами ватажок останніх Вітімир за гроші залучає для боротьби з аланами друге плем'я гунів (3.3). Отже, було якесь перше плем'я гунів, що побороло аланів та готів, та інше плем'я, яке виступило на захист готів. Якщо гуни були кочівниками, то це можливо теоретично, але насправді тут знову щось не те. Чи могли руські князі залучити до себе якесь плем'я монголів чи татарів під час їхньої навали на Русь у 13 столітті? А готи могли. Такі вони спритні дипломати. Але швидше всього оте "друге плем'я гунів" під час "навали гунів" з готами не воювало. ""Другі гуни", що допомагали готам в боротьбі з гунами, не могли, звичайно, належати до тієї маси кочовиків, які в ту пору вторглись з-понад Дону в країну, зайняту готами", справедливо зауважує Ю.Кулаковський [7, с.263]. Отже, розділ (3.3) в Амміана можна тлумачити в тому смислі, що існували туземні гуни в Придніпров'ї. Одного цього зауваження достатньо, щоб поставити під серйозний сумнів всю концепцію про азійське чи навіть східне походження гунів. Де ж ті західні гуни взялись? На це питання дамо відповідь у розділі про походження гунів, а зараз трохи відхилимось від оповідання А.Марцеліна й звернемось до інших джерел.
І.Засєцька, посилаючись на першоджерела, пише [4, с.359,360], що гуни потрапили в північну Тавриду (в ту землю, де вони вперше розгромили аланів) двома шляхами. Одна частина пройшла безпосередньо через південноруські степи (при цьому не зрозуміло, як алани їх пропустили), а інша — через Тамань, Керченську протоку (можливо, взимку по кризі), степовий Крим і вийшла в причорноморські степи, де з'єдналася з головними силами, після чого вони, очевидно, розгромили спочатку західних аланів, а вже потім остготів. Але якщо прохід гунів південноруськими степами не підтверджений ні письмовими джерелами, ні археологічними дослідженнями, то прохід через Керченську протоку (Кіммерійський Боспор) підтверджується легендою, описаною церковним істориком V ст. Созоменом, ще більш певно істориком VI ст. Агафієм Мірінейським, а також археологічними розкопками.
Як свідчить археологічний матеріал, потрапивши на Таманський півострів, гуни взяли й зруйнували такі крупні міста, як Кепи, Фанагорію, Гермонасс, укріплені поселення Фанталівського півострова. На Керченському півострові вони розгромили місто Тірітаку та багато інших міст та поселень. Навіть столиця Боспорського царства Пантікапей (нинішнє місто Керчь) була перетворена на руїни. Фактично, з 370-х років рабовласницька держава в північному Причорномор'ї перестала існувати. В Криму гуни зустрілися з кримськими готами, розбили їх і вийшли в причорноморські степи, де з'єдналися з головними силами. Треба зазначити, що погром, який вони вчинили у Боспорському царстві, був не таким значним, як його описують історики. Вже невдовзі після нього були відроджені деякі міста та поселення, зокрема, Танаїс, Фанагорія та Пантікапей, який тепер став називатися Боспором.
А тепер знову повернемось до опису гунів Амміаном Марцеліном: "...вони не придатні для пішого бою" (2.6), ..."ніколи не доводилось бачити, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір" (2.8). Як же військо, що не може штурмувати укріплення та непридатне до пішого бою, могло брати неприступні фортеці? "Готи були надійними союзниками аланів... Нарешті, у аланів були фортеці. Гуни брати фортеці не могли. Так чому ж вони перемогли і аланів, і готів, чого не могли зробити ні римляни, ні перси?", дуже слушно запитує Лев Гумільов [3, с.280], але відповіді не дає. До речі, ніяких вказівок на те, що гуни брали саме аланські фортеці, немає. Вони брали фортеці Боспорського царства.
На конях об фортечні мури можна хіба що порозбивати голови, але це мало зарадить справі. Отже приходимо до висновку, що гуни мали піше військо. Але кочівники пішого війська не мали. Як зазначає Амміан, вони навіть соромилися ходити пішки. Піші частини військ були у землеробських народів. Та можливо Амміан помилявся? Але він довгий час був вояком і міг спостерігати звичаї та військовий уклад кочовиків, тому його розповіді про їхню військову тактику заслуговують на високу ступінь довіри.
Зауваження Амміана про те, що гуни не могли брати укріплення й навіть грабувати ворожий табір, заслуговує на значно більшу увагу, ніж може здатися на перший погляд і ніж приділяють йому дослідники. Справа в тому, що не лише кочівники, але й готи, ці осілі розбійники, не вміли правильно вести осаду та брати міста. Про це недвозначно говорить Амміан, описуючи війну готів з римлянами на півночі Балканського півострова в 80-х роках IV століття, після їхньої втечі від "гунів". А ті події, що пов'язані з римлянами, він змальовує з великою переконливістю та подробицями, немов би сам був їхнім свідком. Ось факти.
Багато разів готи штурмували Маркіанополь, але все даремно: "Тоді Фрітігерн (один з ватажків готів — А.К.), бачачи, що люди, які не вміють вести осаду, несуть даремно такі втрати, порадив піти, не доводячи справу до кінця, лише залишивши там достатній загін. Він говорив, що знаходиться в ладу зі стінами й давав пораду взятися за спустошення багатих областей, не наражаючись при цьому на будь-яку небезпеку, бо не було ще ніякої охорони" [1,31.6.4].
"Після такого сумного закінчення битви наші відійшли в Маркіанополь, що стояв недалеко. Готи без будь-якого зовнішнього тиску засіли у своєму таборі й протягом семи днів не насмілювались ні вийти, ні потикатися звідти. Тому наші війська, скориставшись цим зручним випадком, заперли в міжгір'ях Генімонта величезні зграї інших варварів, спорудивши високі вали. Розраховували, звичайно, що величезні полчища цих шкідливих ворогів, будучи запертими між Істром та пустищами й не знаходячи ніяких виходів, загинуть від голоду, бо всі життєві припаси були звезені в укріплені міста, з яких вони не намагалися доси жодного обложити внаслідок свого повного невміння в цього роду заходах" [1,31.8.1].
"Після неодноразових спроб, які були відбиті сильним спротивом наших, що засіли на високих місцях, вони опинилися в край складному становищі й закликали до себе шайки гунів та аланів, спокусивши їх сподіванням на величезну здобич" [1,31.8.4].
Після страшного розгрому римлян та загибелі імператора Валента (378 р.) готи спробували взяти приступом Адріанополь. І ось що з цього вийшло:
"На світанку наступного дня переможці, як дикі звірі, яких розпалив смак крови, рушили щільними натовпами до Адріанополя, їх збуджували порожні сподівання взяти місто, і вони були цілком переконані, що в цьому їм поталанить. Вони знали від перебіжчиків, що там, як в сильній фортеці, знаходились найзнатніші сановники й були заховані знаки імператорського сану та скарбниця Валента.
Щоб не дати послабнути загальному збудженню, вони вже на четвертий день оточили місто з усіх боків, і почалась жорстока битва. Обложники з природженою дикістю зухвало кидалися на вірну загибель, а обложені зі свого боку виявляли всі свої сили та всю хоробрість в обороні" [1.,.31.15.23].
"Провідники готів, збуджені полум'яним бажанням заволодіти багатствами, що їх неправими шляхами здобув Валент, ставали самі в перші лави, а інші приєднувались до них у гордій свідомости, що вони в небезпеках порівнялися з начальниками. Багато які падали, смертельно поранені, роздавлені величезною вагою або з пробитими грудьми, інші несли драбини і з усіх боків намагалися лізти на стіни, але на них, як по крутосхилу, падали каміння, шматки колон, цілі блоки й засипали їх. Жахливий вигляд крови не діяв на варварів, що дійшли до шаленства, і до самого вечора вони виявляли ту ж дику хоробрість...Але справа йшла без будь-якого плану, наскоками, в окремих загонах, що було свідоцтвом повної розгублености. Коли день схилився до вечора, всі повернулись у зневірі в свої намети, попрікаючи один одного в безглуздому безумстві за те, що всупереч порадам Фрітігерна, вирішили піти на жахи штурму" [1,31.15.13-15].
"Тоді прийнялися вони оглядати рани та лікувати їх своїми народними засобами; це зайняло всю ніч, не довгу, правда, в цю пору року. Коли почався день, вони стали обговорювати на різний лад, куди їм направитись. Після довгих пожвавлених суперечок вирішили, нарешті, захопити Перінф, а потім й інші багаті міста. Повідомлення про це вони отримали від перебіжчиків, які знали не лише те, що є в містах, але навіть і в середині кожного будинку. Згідно цьому рішенню, яке було визнано таким, що обіцяє вигоди, вони повільно направились вперед, не зустрічаючи ніякого опору, і робили на всьому шляху грабунки та пожежі" [1,31.16.1].
"А до готів приєднувались войовничі і хоробрі гуни та алани, загартовані в бойових трудах. Приманкою величезної здобичі домігся цього союзу спритний Фрітігерн. Розбивши табір біля Перінфа, вони, пам'ятаючи попередні втрати, не насмілились, одначе, ні підійти до міста, ні намагатися взяти його, проте широку та плодоносну область навколо цього міста вони розграбували дотла, перебивши або взявши в полон сільське населення" [1,31.16.3].
Добре обчистивши околиці Перінфа, готи посунули на Константинополь, "незчисленні скарби якого збуджували їхні грабіжницькі інстинкти". Але оборонні споруди міста зломили їхнє зухвальство, вони пішли звідти й розсіялись по північних провінціях, дійшовши аж до Юлієвих Альп, які в давнину називались Венетськими.
Отже, не зважаючи на значну перевагу, жодного міста готам взяти не вдалось внаслідок невміння вести правильну облогу. І це при тому, що вони були осілим народом, мали піше військо і часто ходили в грабіжницькі походи. Як же могли гуни-кочівники, які не злазили з коней і не мали піших загонів, брати міста-фортеці Боспорського царства? Виходячи з концепції, що гуни — то кочовики, які прийшли десь із-за Волги, на поставлене питання відповідь дати неможливо. Гунологи її й не дають, вони його обминають, як і безліч інших, що не вкладаються в їхню "концепцію".
Якщо в кінці IV століття готи не вміли брати фортеці, то тим більше здивування викликають ось такі історичні факти.
"Юрми скіфських народів прорвалися на двох тисячах суден через Боспор, пройшли по берегах Пропонтіди і вчинили жорстокі спустошення на морі та на суші..." [1,31.5.15]. Загальною назвою "скіфські народи" Амміан називає припонтійські (причорноморські) племена, що заселяли терени сучасної України. Вони вдиралися в межі імперії в 267 та 269 роках. Тоді були захоплені Візантій, Афіни, Аргос та інші грецькі міста.
"У битвах з варварами (251 р.) були вбиті імператори Деції, батько та син,... взятий був Анхіал (місто), і в той же час Нікополь, який побудував імператор
Траян, як свідоцтво перемоги над даками. Після багатьох жорстоких поразок з того та іншого боку зруйнований був Філіппополь, причому — якщо правдиве повідомлення істориків — вбито було в стінах міста сто тисяч чоловік..." [1,31.5.16,17].
Отже, серед тих народів, які вдиралися в межі Римської імперії в середині III ст., були такі, що вміли брати міста-фортеці. Це не могли бути готи, зважаючи на їхню безпорадність у цьому значно пізніше. Щоб взяти фортецю, потрібна була не лише сила, але й вміння та хитрість. Таким народом могли бути слов'яни. Згадаймо, як запорізькі козаки в XVII ст. брали турецькі фортеці, що вважалися неприступними.
Можна навести інший приклад, коли вже не готи, а справжні кочовики були безпорадними при штурмі не лише укріплених міст та фортець, а навіть феодальних замків. Це мадяри, які 895 р. вдерлися в Паннонію, сучасну Західну Угорщину. Майже 60 років їхні грабіжницькі банди тероризували населення й наводили жах на всю Західну Європу. Послухаємо французького історика Люс'єна Мюссе: "В цілому, між 899 та 955 роками мадяри здійснили 33 походи на Захід, досягаючи таких віддалених пунктів, як Бремен (915), Орлеан (937), Манд (924) чи Отранто (947). Розграбований був увесь континент, за винятком Іспанії та приатлантичних областей, які вже були добряче обібрані вікінгами. Більше всього мадяр приваблювали дві країни: Баварія, куди вони здійснили одинадцять походів, та Ломбардія, де їх бачили тринадцять разів; навіть далека Апулія (область на півдні Італії — А.К.) була удостоєна трьома їхніми відвідинами" [23, с.32].
"Ці походи розоряли головним чином сільськогосподарські зони, а також усамітнені монастирі, в яких вони сподівалися знайти найбагатшу здобич. Для облоги укріплених міст у мадяр не було ні часу, ні засобів; штурмом було взято дуже мало міст (головний виняток — це Павія, захоплена 12 березня 924 р.), а зруйнована була, здається, лише Конкордія поблизу Аквілеї... Очевидно, жах, який наганяли ці походи, свідомо заохочувався — як це в майбутньому було з монголами — щоб заздалегідь паралізувати будь-який дух опору" [23, с.33-34]. Останнє речення означає, що мадяри поголовне винищували тих, кого не могли взяти в полон як рабів. Як бачимо, Мюссе порівнює їх зі справжніми кочовиками-монголами, але немає ніяких підстав порівнювати з гунами, їхня поведінка, як це випливає з опису Пріска Панійського, була зовсім іншою, хоч мадяри, щоб звеличитись, виводять себе від гунів.
Мадяри були малочисельним народом, але довгий час ґвалтували всю Західну Європу. Наскільки ж могутнішими й організованішими від західноєвропейців були наші предки руси, які в цей же час вистоювали, давали відсіч, а часто й самі ганяли по всьому степу значно багаточисельніші племена спочатку печенігів, а потім половців. І після цього германці, яких слабкі мадяри скубли, як хотіли, сміють говорити, що слов'яни не здатні до самоорганізації. До речі, Пріск Панійський дає чудовий опис облоги і штурму гунами міста за допомогою найсучасніших на той час облогових знарядь, яких не здатні були виготувати ні готи, ні мадяри, ні германські племена вандалів (буде в наступній книзі).
"Мадярська загроза була однією з головних причин збільшення кількости укріплених міст та замків в Південній Німеччині та Північній Італії. Після 901 р., щоб перегородити переправу через Енс, баварці спорудили замок Енсбург; 908 р. Арнульф відбудовує стіни Регенсбурга; монастирі оточують себе стінами... з 915 р. в Ломбардії, особливо на церковних землях, множаться сільські замки; відновлюються стіни Павіїта Бергамо" [23, с.35]. Отже, для справжніх кочовиків навіть монастирські стіни та сільські замки могли бути перешкодою, в той час як гуни легко брали добре укріплені міста. А ось якими словами характеризує Мюссе безчинства мадярів: "...майже немає таких звірств, які б їм не приписували. Той набір термінів, якими їх позначають, дуже повчальний, їх називають іменами найстрашніших варварів усіх епох: скіфів, гунів, аварів, агарян і навіть аріан! Втім, як виявилось, незаслужене уподобання до гунів викликало у мадяр велику гордість: в XII та XIII століттях вони скористалися цим, щоб збагатити свою національну історію давнім минулим, якою їм не вистачало" [23, с.34,35].
Як кажуть, святе місце порожнім не буває. Якщо українці відмовляються від свого героїчного та богатирського минулого, то його із задоволенням підхоплюють мадяри. Тодішні мадяри були дикішими й відсталішими від наших предків, їхні ж історики виявилися розумнішими й мудрішими за наших. Останні з якоюсь божевільною затятістю, всупереч багаточисельним й неспростовним фактам, прямо таки відхрещуються від гунів, очевидно вважаючи, що якщо зараз ми нікчемні, то такими мусили бути й наші предки. Звичайно, неприємно визнавати свої помилки, мільйонними примірниками засвідчені в дисертаціях, монографіях, енциклопедіях, підручниках, але доведеться, бо наполягати на них ще гірше.
Читаючи Амміана, важко повірити, що гуни завдали нищівної руйнівної поразки як аланам, так і готам. Після такого удару готи не могли б перемагати римські легіони на чолі з досвідченими полководцями і навіть самим імператором. Війни між "гунами", аланами та готами швидше схожі на міжусобні сутички, після яких супротивники приходили до згоди, щоб дружненько йти грабувати римські провінції. Цей висновок підтверджується як повідомленням інших авторів, так і пізнішими подіями.
Повідомлення про жорстокість "гунів", яке часто зустрічається в літературі, занадто, а можливо і зумисно, перебільшене. Навпаки, на свій час вони були значно гуманішими, ніж оточуючі їх народи. А це є ще одним доказом того, що вони не могли бути тюрками-кочовиками, жорстокість і нещадність яких до ворогів загальновідома. Якщо під час гунських походів жорстокість і була - засвідчена, то не з боку "гунів", а тих племен, що до них пристали, зокрема, готів. Ось як змалював Амміан їхнє свавілля та безчинства під час навали на римську провінцію Фракію:
"Лише ті місця, що були найнедоступніші або лежали далеко в стороні, залишились не ураженими при їхніх пересуваннях. Не розрізняли вони в своїх убивствах ні статі, ні віку і все на своєму шляху віддавали страшним пожежам; відриваючи від грудей матері немовлят і вбиваючи їх, брали в полон матерів, забирали вдів, зарізаючи на їхніх очах чоловіків, через трупи батьків тягнули підлітків та юнаків, забирали, нарешті, і багато стариків [мужів], які кричали, що вони достатньо вже пожили на світі. Позбавивши їх майна та красивих дружин, скручували вони їм руки за спиною і, не даючи оплакати попіл рідного дому, вели на чужину" [1,31.6.7].
Аби "гуни" так само чинили з готами, то про них слід пропав би ще в кінці IV ст., зважаючи на незначну їхню чисельність. Але вони ще після "розгрому" їх "гунами" два століття, як бездомні собаки, шукали пристанища і гасали по всій Європі, поки вреїиті-решт не розсіялися між іншими народами.
В розділі (3.6) Амміан описує, як гуни розромили військовий табір тервінгів (вестготів) Атанаріха. При цьому вони обійшли передовий загін готів, який пильнував ворога і мусив би повідомити основні сили про його наближення, але який їх не помітив (отже, "гуни" діяли таємно, ні в якому разі не на конях і перехитрили готів), перейшли вбрід річку і несподіваним раптовим нападом вночі атакували противника. Військова тактика "гунів" виявилася значно досконалішою, ніж готів, вони діяли "з властивою їм здогадливістю", очевидно, були обізнані також з військовою тактикою готів. Звідки Амміан знав про "властиву здогадливість" гунів, якщо вони щойно з'явилися, якщо їх до того ніхто не знав?
На конях, та ще й вночі, раптовий напад на безумовно захищений військовий табір здійснити неможливо. Але з цим завданням блискуче може впоратись досвідчене піше військо, якого кочовики не мали. Описаний Амміаном несподіваний напад гунів на табір готів дуже нагадує опис дій війська слов'ян, зроблений пізніше Маврикієм (див. розділ 6 цієї роботи), або нічних вилазок запорізьких козаків під час військових походів.
Нарешті, оті "перуни чужоземного Марса" (3.8). Якщо переклад тексту Амміана Ю.Кулаковським точний, то чи не є це згадкою про язичесько/о бога Перуна, а разом з ним і про тих, хто йому поклонявся — слов'ян, для яких після поразки готів були відкриті простори лівобережного Істра?
Отже, аналізуючи твір А. Марцеліна, у підсумку можна дійти таких висновків.
Амміан блискуче і майстерно змалював звичаї, побут та військові якости аланів, з якими він, очевидно, мав нагоду зустрічатися й спостерігати їхнє життя.
Хоч і з певними перебільшеннями та деякою відразою, але непогано описані також тюрки-кочовики, яких він навряд чи коли-небудь бачив, але чув про них від інших. До того ж, як він сам зазначає, між гунами-тюрками та аланами-. сарматами (індоєвропейцями) було багато спільного. Воно й не дивно, бо ті та другі були кочовиками, спосіб їхнього життя був у значній мірі однаковий, але тюрки були відсталішими у суспільному розвитку.
Описи кочівників аланів та гунів фактично є взаємодоповнюючими, і все, що стосується аланів, може бути віднесено до гунів, і навпаки, хіба що за виключенням незугарного, відразливого вигляду гунів. Останнє могло бути наслідком не стільки їхнього зовнішнього вигляду, як неприязні до племен, що виявилися сильнішими за готів та аланів, яким римляни не могли дати ради.
В описі Амміана присутній і третій народ, про який він не згадує, але саме його стосуються такі характеристики: живе в горах (Карпатах), лісах чи лісостепу на північ від Меотійського озера; вирощує льон і шиє з нього одяг; шиє одяг також зі шкір лісових звірів; як метальну зброю широко використовує списи чи дротики; добре обізнаний з військовою справою, зокрема, тактикою раптового нападу, пішого та нічного бою, може штурмувати військовий табір; деякі його племена з готами не воюють і навіть виступають на їхньому боці, отже, є місцевими, а не прибулими; можливо, поклоняються Перуну. З коротких повідомлень інших тогочасних авторів випливає також, що військо цього народу має піші загони, добре обізнане з осадною справою та штурмом фортець.
Всі ці характеристики стосуються землеробського народу, що жив в лісостепу "на північ від аланів", а в археологічному матеріалі представлений черняхівською та пізньозарубинецькою (Київською) культурами.
Перше, ніж перейти до відтворення картини подій, описаних Марцеліном та згаданих у творах інших тогочасних авторів, коротко зупинюсь на тому, як дослідники пояснюють появу гунів на наших теренах.

Походження гунів
"На підставі порівняння яйця страуса і яйця курки не можна стверджувати, ніби наша вишня гірша за баобаб. Тож вислухайте факти, які є річ уперта..."
Василь Яременко, професор Київського національного університету ім.Т.Шевченка

При вирішенні питання про походження гунів є два підходи. Перший, якого дотримується переважна більшість гунологів, виводить європейських гунів з монгольських степів; другі, яких набагато менше, доводять, що гуни мають місцеве походження. Послухаймо ж аргументи обох сторін.
На зламі старої та нової ери в степових та напівпустельних районах сучасного Північного Китаю та Монголії жили войовничі кочові племена монголоїдів сюнну чи хунну. Вони часто турбували Китай своїми грабіжницькими набігами. Врешті-решт після впертої боротьби ті кочівники були розбиті. Остаточної поразки завдали їм інші кочівники, сяньбійська орда, в 155 р. після Р.Х. в районі Джунгарського Алатау (кордон Східного Казахстану та сучасного Китаю). Після того ті сюнни розпалися на кілька орд. Одна з них, північні сюнни, немов би відійшли через степи Казахстану і 158 р. дійшли до Уралу чи берегів Волги. Так воно було, чи ні, ніхто з певністю сказати не може, бо цьому немає підтвердження ні в писемних джерелах, ні в археологічному матеріалі. "Яка була доля цих хунну, з якими народностями вони стикалися на своєму,шляху і як далеко просунулися на північний захід — про це ніяких повідомлень в літературній традиції немає... Не виключено, що внаслідок постійних війн та експансій якісь невеликі групи центральноазійських хунну проникли в І-ІІ ст. на терени південноруських степів... Проте, як показує археологічний матеріал, перші проникнення хунну в Східну Європу, якщо таке мало місце, не зробили будь-яких істотних змін в складі населення та характері культури цієї области. Цілком можливо, що прибульці були асимільовані місцевим сарматським населенням" [4, с.356,357].
Відомий географ та історик Лев Гумільов вивченню життя, побуту, державного управління, організації та військової справи сюнну (хунну) присвятив велику кількість робіт, об'єднаних у два томи [2,3 ]. Безумовно, він є палким прихильником азійського походження наших гунів, які в IV та V століттях потрясали всю Європу. Отже, послухаємо висновки дослідника, який робив карколомні зусилля, щоб це довести: "З 155 р., коли північні хунни відірвались від переможних сяньбійців на берегах Волги, до 350 р., коли гуни почали вперту боротьбу з аланами„ їхня історія зовсім невідома" [2, с.244] (підкреслення моє —А.К.). "За 200 років з уламком хуннського народу відбулись такі зміни, що довгий час вчені не наважувались ототожнити азійських хуннів та європейських гунів. Нарешті це питання було вирішено позитивно, але залишилась невирішеною.проблема несхожости тих та других" [2,с.245] (підкреслення моє — А.К.). Отже, хоч питання тотожности вирішено, але питання подібности — не вирішено. Такими словесними абракадабрами рясно пересипані всі "вчення" про азійське походження європейських гунів, бо якщо дві речі тотожні, тобто, однакові, то вони обов'язково і схожі, і подібні.
"Спадкоємцями гунської мови прийнято вважати чувашів" [2,с.245] "Прийнято вважати" — термін не науковий і не юридичний. Хто прийняв і чому прийняв?
Для Л.Гумільова аргументом є ось така цитата з роботи Б.Серебреннікова "О происхождении чувашского народа", 1957р., с.40-42:".. .в тюркському діалекті чувашської мови прослідковуються тюрко-монгольські паралелі від часу давнішого, ніж нашестя Батия, які показують, що предки чувашів жили біля Байкалу" [З.с.307].
Можливо, предки чувашів і справді жили біля Байкалу, але до чого тут європейські гуни? Адже ніхто ніколи не довів, що чуваші від них походять. Від таких дубових "аргументів" вовком завиєш. Від того, що в українській мові прослідковуються санскритські паралелі, ніхто не виводить нас (принаймі, до цього часу) від латинян чи ескімосів.
В наукових питаннях потрібні факти, а не словесні потоки, хоч би ось на зразок такого: "Важко повірити, що цей народ (гуни — А.К.) — одноплемінники сучасних їм юебанських та ордоських хуннів, але це так. Військова поразка відкинула північних хуннів на 2000 років назад, а метизація з уграми змінила і їхній зовнішній вигляд, і психічний склад" [2, с.248]. Дозвольте запитати, а що ж залишилось спільного?
За відсутністю кибети, логіки та наукового аналізу, а головне — небажання визнати хибність своїх штучних побудов, історики фантазують, як вправні казкарі. Чи можна повірити, що військова поразка може відкинути будь-який народ не лише на 2000 р., а хоч би на 300-400 років, якщо залишиться сам народ? Такого в історії ніколи не було, але таке вигадали "гунологи", щоб обгрунтувати свою божевільну маячню: ототожнити народи, що різко відрізняються за рівнем культури, способом життя, мають різний зовнішній вигляд та психічний склад, і все лише тому, що близькі їхні назви: хунну (чи сюнну) та гуни. Прості українські люди скажали б про таких горе-вчених: "натягують шкурку на кисіль". Взагалі кажучи, з безпідставною фантазією немає чого й полемізувати, але вона увійшла в підручники, нею задурюють-зомбують наших дітей!
Послухаємо ще точку зору археолога: "...часова приуроченість до епохи гунів тих або інших речей ще недостатня для того, щоб вважати комплекси, в яких вони знайдені, власне гуннськими (тобто, сюннськими — А.К.)... стало очевидно, що багато сторін проблеми до цього часу не забезпечені матеріалом: немає поселень, могильників — відомі лише одиночні поховання, не зроблено зіставлення матеріалів європейських гунів з культурою центральноазійських сюнну, не розв'язані ще питання датування" [5, с.10].
А ось точка зору палеоантрополога Г.Дебеця. Очевидно, він підтримував думку про азійське походження європейських гунів (в істориків є свої моди), але, як чесний вчений, змушений був зробити таке визнання: "Не заважає зазначити, що на шляху руху гунів від Селенги до Дунаю залишків палеосибірського типу (до якого належали хунни-монголоїди — А.К.) ніде не знайдено, за винятком Алтаю" [6, с.123]. Тобто, це означає, що прикитайські хунни західніше Алтаю не заходили.
З кінця 4-го століття сто років, до зникнення невідомо куди, кочові племена азійських гунів, якби такі справді були в Європі, значний час мусили б знаходитись в причорноморських степах. Вони повинні були б залишити якісь антропологічні1 сліди. Але вони зникли, як вранішній туман: "Палеоантропологічні матеріали в скіфо-сарматський час в Україні не дають ніяких вказівок на появу будь-яких нових расових типів порівнянне з тими, які були відомі у попередні епохи (VI ст. до Р.Х. - IV ст. після Р.Х. — А.К.)" [б.с.164]. На захід від Дону тюркський антропологічний тип з'явився лише з 9 ст. — печеніги та торки. З'явився в степах — потрапив і до палеоантропологів.
Нарешті, ніяких гунів немає в історичній пам'яти нашого Народу (приповідки, пісні тощо). На чому ж тоді тримається побудова, що наші гуни—то далекосхідні сюнну? Лише на підставі співзвучности звукоряду сюнну - хунну - гуни. Та ще більшу співзвучність мають назви хети - гети - готи. Але це три зовсім різні народи, і ніхто не виводить їх один з одного. Інколи їх навіть плутають, бо гети та готи жили поруч і майже в той самий час. Та й робота Йордана називається "Про походження та дії гетів", а треба готів, бо саме про них він пише. Цю підміну він робить свідомо, щоб приписати готам славу та велич гетів. Цим же займаються і наші сучасні "брати".
Москвинський історик І.Забєлін в "Истории русской жизни" (1876 р.) вважав, що ототожнення Хунну (Сюн-ну) та Гунів базується лише на подібности звучань, але цьому суперечать свідоцтва історії та географії: На думку цього вченого, "треба тільки дивуватися, яким чином недолуга здогадка Дегіня утвердилась в науці як непохитна істина. З його легкої руки всі стали стверджувати, що Унни були справжніми Калмиками, і всі намагалися при будь якому випадку доводити та поширювати ці поверхневі висновки" [24,с.104,105].
Схожість, а інколи навіть тотожність назв різних за походженням племен, що жили в один і той самий час, часто слугувала підставою для спекуляцій і в інших випадках. Схожими за звучаннями були слов'янські племена венедів (у Плінія) чи навіть венетів (у Тацита) з венетами (не слов'янами) італійськими; германського племені лугіїв зі слов'янськими лужичанами; германських свевів (свабів-швабів) зі слов'янами; германського племені герулів зі скіфськими (очевидно, аланськими) кочовими племенами елурів. Відносно останніх О.Скржинська так коментує повідомлення Йордана: "Йордан повідомляє, що згідно даним Аблавія, елури жили поблизу Меотіди, тобто на схід від остготів. В іншому місці ...Йордан зараховує герулів (не елурів) до племен, що з'явилися із Скандії, тобто, до готських племен... Не можна не відзначити тут же, що до V ст. відноситься ряд повідомлень про герулЧв, які не мають ніякого зв'язку із вищезгаданими примеотійськими елурами і є германськими племенами" [8, ком.370].
А ось думка М.Грушевського стосовно наукоподібної гри навколо однакових назв племен: "Не вважаю потрібним зупинятися на різних зовсім ненаукових і фантастичних розширеннях слов'янської території в різних теоріях, що вважали Слов'ян тубильцями в Германії, на Балканах і т.і. Підставою для них служила тотожність або подібність імен: таким чином до Слов'ян зачислялися, напр., Венети італійські й арморицькі; за тим ішло накручування на слов'янське різних чужих імен, напр. Свебів=Свевів на Слов'ян, Семнонів на Ііетіап і т.і... Огляд цих теорій і їх старшої літератури див. у Крека" [25.С.77]. М.Грушевський вказував також, що окрім етнографічних, можуть бути географічні співзвучности, але "всі такі сліди одначе не певні" [25,с.163].
Чому ж тоді ми повинні вірити, що гуни європейські походять від сюннів прикитайоських, відокремлених один від одного в часі більше, ніж на 200 років та у відстані на 7 тис. км, до того ж між ними не виявлено ні етнічного, ні історичного, і взагалі, жодного зв'язку?
До речі, зверніть увагу на прізвище названого М.Грушевським німецького дослідника — Крек. Справа в тому, що ім'я однієї з дружин Аттила було Крека, тобто, вона була взята з якогось германського племені.
В середині 20 ст. азійське походження європейських гунів заперечував американський історик Отто Менчен-Хелфен ("Тпе Нипз апо1 Іпе Нзіипд-пи" ("Гунни та сюнни"),' 1945 р.). Цитую його аргументи за роботою Л.Гумільова [З, с.307];
"1) теорія, згідно якої гуни (Нипз) самостійно прийшли з Далекого Сходу, не може бути підтримана ні прямими, ні посередніми письмовими чи археологічними доказами; немає доказів того, що гуни та сюнни (Нзіипд-пи) говорили однією мовою; мистецтво гунів, наскільки воно відоме, корінним чином відрізняється від мистецтва хунну".
Заперечення Л.Гумільова проти цих положень до того примітивні та поверхневі,'що на них не варто ні час, ні папір витрачати. Краще почитати оповідання барона Мюнхаузена. Але одну думку А.Гумільова все ж таки варто навести: "Хунну (сюнну) та гуни були дійсно не схожі один на одного, і задача історика - пояснити джерела цієї несхожости..." [З.с.310]. Чи не найпростіше пояснення: це були зовсім різні народи, тому й несхожі, як скажімо, китайці та французи. Можна й по-іншому: якщо на королю одягу не видно, то він голий, й нічого тут лукавити.
А тепер наведу джерела, що свідчать про місцеве походження гунів. Вперше в Європі про народ, що має схожу з ними назву, повідомив поет Діонісій Перієгет, який жив за часів римського імператора Адріана (117-138 рр.) і склав "Землеопис" у віршованій формі [4, с.351]. Називав він їх не гунами, а уннами. Проаналізувавши повідомлення Діонісія та його попередників про місцезнаходження племен, І.Засєцька прийшла до такого висновку: "Імовірно уннів можна локалізувати в районі між річками Кумою та Тереком (західне узбережжя Каспійського моря — А.К.). Друге питання, чи можна ототожнювати уннів Діонісія з гунами, що з'явилися у Східній Європі в останній чверті IV ст.? Дати визначену відповідь на це питання вельми складно" [4, с.355].
Прикитайські сюнну могли потрапити в басейн річок Куми та Терека не раніше 158 р. Гумільову дуже хотілося, щоб сюнну та унни були споріднені, тому він "Землеопис" Діонісія датує "близько 160 р." [3,с.265]. Ця дата висмоктана з пальця, бо невідомо, щоб Діонісій дожив до того часу.
В другому столітті після Р.Х. жив видатний астроном, математик та географ, грек з Олександрії (Єгипет) Клавдій Птолемей. Точні дати його життя невідомі, але установлено, що час його наукової діяльности припадає на епоху династії римських імператорів Антонінів (96-192 рр.). Праця Птолемея була останнім словом античної науки з географії й на багато століть залишалась її вершиною. Вона була підсумком робіт більш ранніх вчених: Дікеарха, Ератосфена, Посідонія, Марина Тірського, праці яких до нашого часу або не дійшли, або дійшли в жалюгідних уривках, в той час як робота Птолемея збереглася повністю. У "Географії" Птолемей згадує про хунів, розташовуючи їх на північ від Чорного моря і на лівобережжі Дніпра, приблизно на теренах сучасних Чернігівської, Київської, Сумської та Полтавської областей. Карта Птолемея відтворена в роботі [7] між стор.256 та 257.
М.Артамонов (та й не лише він один) пише, що "якщо ця локалізація гунів (Птолемея) не є наслідком невірних повідомлень та плутанини, ...то треба допустити, що вже в II ст. окремі їхні загони проникали далеко на захід, впритул до Дніпра. Одначе, основна маса гунів в цей час залишалася ще в Приураллі, і про них нічого не було відомо ще біля 200 р. [9, с.65,66]. Артамонов розуміє, що в місці локалізації хунів Птолемея жили все ж таки слов'яни або, принаймі, осілі скито-сармати, а тому говорить про "окремі загони". Заява неспростовна, бо довести відсутність будь-яких загонів будь-де 1,5 тисячі років тому, які не залишили ніяких слідів, неможливо. З такою ж переконливістю можна говорити, що там висаджувались кочові інопланетяни, які, на жаль, нічого після себе не залишили.
Але ми можемо заперечити такими аргументами: а) Птолемей писав про народи, що заселяють Європу, а не про "окремі загони"; б) про перебування сюнну не лише в Придніпров'ї, але навіть в Приураллі ні у той час (ІІ-ІУ ст.), ні взагалі будь-коли немає ніяких письмових повідомлень та археологічного матеріалу, не зважаючи на великі зусилля дослідників. Для порівняння: готи знаходились на теренах Руси-України лише 150 років, але залишили досить багато археологічних слідів.
Дивно, як поважні вчені, якими безумовно були і Артамонов, і Гумільов, можуть серйозно говорити про ніщо, про те, що не має ніяких підтверджень.
Навіть унни, про яких говорив Діонісій Перієгет, та хуни Птолемея були зовсім різними народами, бо одні розташовані біля узбережжя Каспію, а другі — біля Борисфена, на відстані понад 1,5 тисячі кілометрів один від одного. Діонісій та Птолемей знали різницю між Борисфеном та Каспієм не гірше, ніж сучасні "гунологи". Та й сама карта Птолемея, складена ним в середині II століття, описує розміщення народів не на час її створення, а, принаймі, на сто років раніше. Про це свідчать хоч би ось такі факти.
В 30-40-х роках І століття аланське плем'я язигів відкочувало від Приазов'я далеко на захід, в рівнини між Тисою та Дунаєм, їхній перехід добре засвідчений, бо.,вони пройшли через землі даків, сильно ослабивши цього одвічного ворога Риму. Птолемей знає про це, але таким чином, немов би язиги щойно перекочували, тому називає їх язигами-переселенцями, а також вважає, що частина язигів залишилась в Приазов'ї. Насправді ніяких язигів біля Меотіди давно вже не було. Далеко на захід відкочувало і плем'я роксоланів, яких Птолемей розташовує ще східніше від вже неіснуючих східних язигів. Воно й не дивно, адже карта Птолемея була переробкою твору його попередника Марина Тірського, для якого язиги, очевидно, щойно переселилися на захід.
 
Наші Друзі: Новини Львова