Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 18 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Історія Скитії-України ІV-V століття

Переглядів: 29430
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0

77Єдиним джерелом про ім'я дружини (очевидно, першої чи головної) Аттила є повідомлення Пріска, який особисто вітав її та передавав дари. Він чітко вказує її ім'я — крєка. Будь-яка людина, що знає грецьку абетку, до якого б народу вона не належала, прочитає це слово однозначно — Крека. А що роблять гунологи-азіати? Вони його спотворюють так, щоб це відповідало їхнім "концепціям", і перелицьовують то в Керка, то в Неіспа, і навіть Херкке, бо, бачите, в старочувашській мові слово "хер" — дівчина [23, с.138]. Оце такі їхні "методи лінгвістичних досліджень", в науковости яких дозвольте засумніватися.
Крек було прізвищем німецького історика, на якого посилається Я.Пастернак [11, с.57 та 72] та часто М.Грушевський. Отже, ім'я дружини Аттила Крека найімовірніше має германське походження, тобто вона була взята за дружину Аттилу в одному з германських племен. До речі, закінчення жіночих імен на звук "а" дуже характерне для слов'янської мови, тому якщо первісне її ім'я було Крек, то наші предки почали вимовляти "Крека", нам так звичніше.

78Згідно цьому повідомленню Пріска, акацири ж,или в причорноморських степах. Ось що пише про них Г.Дестуніс: "Чи це той самий народ акацири Пріска та Йордана, який в VII та VIII ст. живе в південно-східній Руси під ім'ям хозар, наскільки мені відомо, ніхто ясно не довів, хоча майже всі схиляються на користь цієї гіпотези. Як мені відомо, всі доводи крутяться навколо подібности звучання (ак-хазир - по-тюркському: білий хозар)... але одними співзвуччями не живуть історичні знання" [1, с.59,60]. Здається, від того часу знання у цьому напрямку не просунулись вперед по сьогоднішній день.

79Г.Дестуніс дає таке роз'яснення цього місця, дуже правдоподібне: "Тип побудови будинку Креки і в тексті, і в перекладах мені не зрозумілий. Первісний текст взагалі не давав ніякого смислу... Якщо "круги" розуміти в смислі прямокутних частин зрубу, або вінців, можу перекласти так: "Інші споруди, побудовані з тесаних та вирівняних колод, вставлених в інші колоди, створюють зруб (вінці зрубу, прямокутна його частина), який від землі піднімається не дуже високо"" [1, с.60]. Про такі споруди у нас кажуть "рублена хата (будівля)".

80Виходячи з цього повідомлення, де під океаном треба розуміти Балтицьке море, можна приблизно оцінити підконтрольні Аттилу терени: на сході — Волга, на півдні — від Каспійського моря, причорноморських степів до Паннонії, на заході — від Паннонії до Балтицького моря. На півночі вони, очевидно, обмежувались непрохідними драговиннями та лісами північніше лісостепу.

81 Ці ближче не відомі гунські ватажки, що зробили спробу завоювати царство Сассанідів, здійснили свій похід, очевидно, ще на початку V ст., хоч деякі дослідники відносять його до середини цього століття, — зауваження В.Латишева.

82Замість "пустельна країна" ГДестуніс перекладає "степовий край". Вже сам опис походу в Персію зі слів його керівників Васиха та Курсиха свідчить, що учасники походу не могли бути кочівниками, для яких степи були рідною землею, а не пустельною країною. Правитель, політичний центр держави якого знаходиться в Паннонії чи Східній Угорщині, куди "азійські гунологи" заганяють гунів та Аттила, мусить облишити думку про похід у Персію, і це б розуміли досвідчені римляни, бо йдучи за тисячі кілометрів від своїх баз, залишає їх напризволяще і вразливими для тих же римлян та готів, які обов'язково скористалися б нагодою звільнитися від гунської залежности. Отже, центр держави гунів не міг бути в Угорщині, а десь значно східніше, тобто на теренах Руси-України, недоступної для римлян. Згадаймо події на 5 століть пізніше, коли Святослав Завойовник пішов шукати щастя в Болгарії, залишивши Київ напризволяще. Цим негайно скористалися печеніги, а Святослав врешті-решт втратив і Болгарію, і власну голову.
Степи пустельними можуть здаватися для жителів лісів та лісостепу, навіть якщо там є кочівники, щільність яких невелика і які до того ж при наближенні війська слов'ян, безумовно, розбіглися. Аби похід здійснювали кочівники, то розповідь вони одразу починали б з озера. Окрім того, навряд чи вони переправлялись би через озеро, вони б його обійшли. Нарешті, і озеро, і гори (Кавказ) для них не були б невідомими ("якісь"), вони б їх назвали, а римляни їх знали, тому і запам'ятали б. Адже природні утворення, такі, як великі ріки, озера та гори обмежували або розділяли між племенами кочові угіддя, тому кочівники їх добре знали.
Таким чином, під проводом Васиха та Курсиха у Персію ходило військо слов'ян, їхня дорога починалась десь від Дніпра, через степи до Азовського моря, далі через Північно-Кавказькі степи, потім через Кавказ по Дар'яльській ущелині.

83Це явище спостерігається в нафтоносних районах, в даному випадку на Апшеронському півострові поблизу Баку, і вказує на те, що зворотня дорога слов'ян пролягала в обхід Кавказу зі сходу.
Нарешті, які факти з розповіді Ромула свідчать про те, що в Персію ходило саме військо гунів-кочівників? Жодного натяку. Але все вказує на те, що це було кінне військо антів-слов'ян, див. попереднє зауваження. Не виключено, що вони залучили до себе якісь підлеглі їм загони степовиків, хоча б в якости провідників.

84Ця фраза свідчить, що "гуни" є спадкоємцями справжніх скитів та сарматів, тобто жили на цих землях дуже давно, тому не можуть бути тюрками, а тим більше монголами. Скити та сармати мали одну мову й, очевидно, однакову систему вірувань, яка через слов'янізованих у ІІ-IV ст. скито-сарматів частково перейшла до слов'ян. Для тюрків-зайд, які прибули б з глибин Азії на наші землі, ні Орей, ні його меч не могли бути священими, у них були свої боги й свої поняття святости.

85Ном — консул 445 р., коміт та тадізіег огПсіошт, користувався великим впливом при дворі Феодосія II, був другом Хрисафія й насправді був посланий до Аттила разом з Анатолієм, імовірно, 449 р., — зауважує В.Латишев.

86Портрет Аттила приводить Йордан [3,183]. Він жив на сто років пізніше і, звичайно, користувався описом Пріска, сучасника та очевидця тих подій, це відчувається навіть в деяких його фразах. Звичайно, до повідомлення Йордана треба підходити з певними застереженнями, бо він упереджено ставився до "гунів" та їхніх ватажків, але іншого ми не маємо: "Він був мужем, народженим для струсу народів, жахом всіх країн, який, невідомо за яким жеребом, наводив на все тремтіння, широко відомий скрізь страшним про нього уявленням. Він був.гордовитий ходою, кидав погляди туди та сюди і самим рухом тіла виявляв високо піднесену свою могутність. Любитель війни, він сам в битві був стриманий, дуже сильний розсудливістю, доступний проханням, ласкавий і прихильний до тих, кому довіряв. Він був малий зростом, з широкими грудьми, з великою головою і маленькими очима, з рідкою бородою, волосся із сивиною, кирпатий, з бридким кольором [шкіри], як і вся його порода".
Цікаво порівняти опис Аттила, який дали Пріск та Йордан, з описом поведінки та зовнішнього вигляду нашого Великого Князя Святослава Завойовника. У М.Грушевського читаємо: "Це чистий запорожець на київськім столі, і він прегарно охарактеризований з цього боку в класичнім тенеті нашого літопису: "Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і багато воював, не возив за собою возів, ні казанів, не варив м'яса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на вуглях й так їв [а в декого могло створитися враження, що їв сире м'ясо — А.К.]; не мав і шатра, а підстилав на спання конячу опону, а в голові — сідло, і такі ж були його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: "іду на вас!"..." З цією артистичною "характеристикою"... узгоджується в повній мірі й те, що оповідає про Святослава історик його війни з греками Лев Диякон: на з'їзді з імператором Святослав імпонує грекам незвичайною простотою свого вбрання й поводження..." [19, с.458].
"По закінченні умови Святослав захотів побачитися з імператором. Цимісхій прибув на Дунай з великим відділом кіноти в багатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човні, гребучи разом з Іншими й нічим не визначався з поміж них, окрім чистоти свого полотняного одягу; одинокою окрасою у нього була сережка в усі. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, сині очі, довгі вуса й чуб на голові, "що означало значний рід". Сидячи на лавці свого човна, він поговорив трохи з імператором і від'їхав" [19, с.475].
Як бачимо, в характеристиці обох наших Великих Князів багато спільних рис у зовнішньому вигляді та поведінці, але Аттило був розважливішим, послідовнішим й ґрунтовнішим у своїх діях, повністю підкорив тюрок-кочівників й цим, на відміну від Святослава, надійно забезпечив собі тил у походах на римлян.

87Пріск дав прекрасний, класичний опис русько-князівського пиру зі співцями та скоморохами, який чи й знайдеш в іншій нашій літературі. Опис настільки яскравий та докладний, що без будь-яких змін може бути використаний для вивчення життя та побуту князів учнями та студентами, а також як сценарій для кіно про князівську добу.

88Афінаїда (Євдокія)—дружина Феодосія II. Вбивство Саторніла, ймовірно, відноситься до 444 р. Як бачимо, від самодурства імператора, і навіть його дружини, не міг бути захищений навіть багатий і знатний чоловік. Під яким тоді захистом законів могли знаходитись бідні або не родовиті громадяни, про що говорив Пріск нашому Греку? В той час у наших предків не було писаних законів, але було звичаєве право, яке захищало членів роду та племені надійніше, ніж хвалені римські закони.

89Ісаври — дике розбійницьке плем'я, що жило на південних відрогах малоазійського Тавра. Часто нападали на Римську імперію. Ісаври приймалися на службу візантійським урядом як найманці, часто були охоронцями.
Зінон-ісавр, його ісаврське ім'я Тарасікодісса. Був одружений з Аріадною, старшою донькою імператора Левка І. 474 р. став імператором після смерти свого сина Левка II, який ще дитиною був проголошений імператором під тиском Левка І, що не любив свого зятя. 475 р. Зінон разом з дружиною змушений був втекти в Ісаврію внаслідок змови проти нього його тещі Веріни та її брата Василиска. 476 року йому вдалося повернути престол, на якому він знаходився до 491 р.

90Латиняни та греки міряють своїми мірками, все зводять до грошей, поняття чести ("цезарю непристойно брехати") на цій стадії розвитку римсько-візантійського суспільства для них вже в минулому. Заява, що Констанцій обіцяв Аттилу гроші, є вигадкою Пріска, бо навіть аби той і обіцяв був гроші, то не розпатякував би про це. Аттило не був настільки бідний, щоб брати хабарі від своїх підлеглих, треба пригадати також його скромність та невибагливість в одязі та їжі. Він міг сприяти Констанцію і від широти душі. Окрім того, Аттило, як державний муж, був зацікавлений, щоб його підлеглі ріднилися із знатними та впливовими римлянами, це зміцнювало зв'язки Скіфії з Римською імперією, яка була ще досить сильною. Аттило видається мудрішим і морально вищим за римського імператора.

91Як бачимо, "управитель поселень", і далі "села", а не кочових орд. Скіфи, як свідчить вся розповідь Пріска — виключно осілий землеробський народ. Характерно, що в оточені Аттила Пріск не назвав жодного ватажка кочового племені чи орди. Найпростіше пояснення — їх там не було, що не дивно: Аттила оточували свої люди, а ординці були непокірними васалами, їм і довіряти не можна було.

92Аспар Флавій — алан або слов'янин, родич Плінти, головнокомандуючий візантійською армією 431-471 рр., консул 434 р., опирався головним чином на військову старшину та вояків варварського походження. Мав величезний вплив при константинопольському дворі. За його сприяння були обрані імператорами Маркіан (450-457 рр.) та Левко І (457-474 рр.). Обидва вони починали службу в армії рядовими вояками під керівництвом Аспара та його сина Ардавура. Сам Аспар не міг претендувати на імператорську корону, бо дотримувався аріанської віри і не хотів від неї відмовлятися. Аспар та Ардавур були страчені 471 р. імператором Левком І.

93 Ще раз (в котре вже!) виявляється благородство Аттила. Аби він був тюрком або монголом, то за вчинком Вігіли нагайно настала б жорстока розплата не лише з ним, але й з його сином, а можливо й з усіма, хто прибув з Вігілою. У той час ні римські імператори, ні інші європейські "рекси" не були гуманнішими за кочовиків. Натомість Вігіла відбувся лише переляком та викупом, немов би він був простим полоненим. Аттило цінував людське життя, не в приклад "благородним" римлянам. Ні тодішні, ні сучасні європейці цього збагнути не можуть, це поза межами їхнього розуміння, тому Аттило та його народ для них якщо й не інопланетяни, то принаймі й не європейці.

94Отже, Скіфія починалася за Істром і за Дреконом. Істром називалася нижня течія Дунаю, а Дрекон, як установив Гр.Василенко — це сучасний Арджеш. Ніколи Скіфією тодішні письменники не називали Паннонію або терени сучасної східної Угорщини. Скіфські землі — це терени від Істра (Пріск уточнює — від Дрекона-Арджеша) на схід та північний схід аж до Волги та Північного Кавказу.
Давні автори одну й ту ж річку, Дунай, називали або Данувій, або Істр. Після У-УІ ст. це були дві назви однієї річки, але до того найчастіше кожна з назв відносилась до Дунаю в певному місці: Істр — назва в нижній течії, Данувій т— у середній та верхній. Те місце, звідки Дунай називали Істром, досить умовне, але все ж таки варто внести певну ясність. Це має пряме відношення до нашої теми, бо Скіфія починалася "за Істром". Питання грунтовно вивчила О.Скржинська [3, с.191-193], висновками з її роботи я й скористуюсь.
"В уявлені Йордана Дунай називався Істром, починаючи приблизно з території, де в нього зліва впадає Тиса, а справа — Сава". Але в такому разі правобережжя Тиси не відноситься до земель Скіфії, бо це було б "за Данувієм", отже йдучи "у Скіфію", посольство не могло переходити Тису, а тоді вона не є у переліку трьох великих річок, що їх згадують Пріск та Йордан. Йордан жив в середині VI ст., а інші, давніші, автори назву Істр відносять до Дунаю значно нижче по течії. Послухаємо О.Скржинську далі:
"Про дві назви Дунаю в застосуванні до верхньої та нижньої течії писали всі найвідоміші географи античности. У Страбона... грунтовно повідомляється, що "частина річки, яка знаходиться вгорі, від джерел до порогів, називали Данувієм". Під порогами чи водоспадами, "катарактами", найімовірніше мали на увазі тіснини Трансільванських Альп, що підступали до русла Дунаю, в яких річка звужена горами, проходить спочатку так звані "Клісури" (запирання, замикання), а потім "Залізні ворота" поблизу міста Турну — Северина [у сучасній південно-західній Румунії—А.К.]. Ширина Дунаю в Клісурах зменшується до 112 м. Тут був свого роду перерив річки; на правому березі була вирубана в скелі римська дорога часів дакійського походу імператора Траяна в 103 р. після Р.Х. Страбон пише, що до Клісур та Залізних воріт Дунай називався Данувієм, — так називали його даки. "Частина ж річки, що знаходилася нижче за течією, до Понта включно, у гетів називається Істром". При цьому, зауважує Страбон, "даки одномовні з гетами""...
За Птолемеєм, Істр починається біля міста Аксіуполя, на правому березі нижнього Дунаю, там, де річка повертає різко на північ, відділяючи Добруджу із західного боку".
Підсумовуючи сказане, можемо зробити такий, не категоричний, але найімовірніший висновок — Істром місцеві гето-дакійські племена називали Дунай нижче від природнього рубежу — Залізних воріт, а Данувієм — вище від них. Від гето-дакійців ці назви перейшли до греків та римлян. Західна Скитія у вужчому значенні, тобто там, де могли випасати свої отари кочовики (скити, сармати, алани) знаходилась в придунайській долині, з півдня обмежувалась Істром, а з півночі — Південними Карпатами. В ширшому значенні Скитія - все, що на схід від умовної лінії "Залізні ворота — північ". Остання межа могла переноситись на захід до Тиси, але не далі. Центром Великої Скіфії була Русь-Україна. Десь тут, на правобережжі Дніпра, не доступна ні для римлян, ні для германців, знаходилась столиця Князя Аттила.

95До речі, у нас і зараз так принято, щоб керівник певної місцености зустрічав дорогих гостей на її межі. Як бачимо, Пріск засвідчив і цю нашу традицію, що веде в глибину тисячоліть. В протилежному разі поведінку могутнього Аттила (тобто, зустріч посольства на границі) важко було б зрозуміти.

96Пріск пише про погордливість Аттила під час зустрічі, але з подальшого опису випливає, що він, як великий державний муж, лише грав роль. Аттило мав очевидну військову перевагу над римлянами, і його ставлення до них під час посольства Анатолія та Нома було обумовлено, звичайно, не подарунками та улесливими словами, а благородством та великодушністю, яка притаманна українській душі. Після спроби замаху римлян на нього він не відповів жорстокою помстою, як було принято в ті часи, а великодушно простив злочинців і зробив суттєві кроки до примирення при умові, звичайно, дотримання договорів. При розв'язанні спірних питань він надавав безумовну перевагу дипломатичним крокам, а не силі зброї. У нього є чому повчитися і сучасним "миротворцям" та "борцям з терористами". Йому було зовсім не обов'язково відпускати римських полонених без викупу й не вимагати повернення своїх втікачів. Він це зробив, і тим самим довів нащадкам, що морально і культурно був значно вищий за продавжних, пожадливих та підступних римських імператорів.

97Звірячі хутра" — це, безумовно, одяг із "шкірок лісових мишей" А.Марцеліна [див. 1,31.2.5]. "Царські скіфи" — керівна верхівка слов'ян, племінна знать, князі та бояри.

98Авсоріани або авсії жили біля озера Трітоніди (сучасного Лудеахського) в південній частині Туніського володіння, — зауваження Г. Дестуніса.

99Цей уривок з роботи Йордана [3, 178; 179], і в якійсь мірі є повторенням того, що в оригіналі у Пріска (див. 9.29,38). Але є і деякі відмінности. У ГДестуніса він зовсім відсутній, а В.Латишев розташував його раніше. Вважаю за доцільне як цей, так і наступний уривок розташувати саме після закінчення опису всіх дипломатичних переговорів між слов'янами та римлянами.

100Порівняйте назви та порядок річок в Йордана та Пріска (див.9.29). Назви двох перших річок Йордан змінив (Тігас — Тісія), наблизивши першу до Тиси. Не знаючи, з якою річкою ототожнити Дрікку, записав її останньою, змінивши таким чином, і напрямок руху посольства.

101Відікула — у перевиданні роботи Йордана "Getica" О.Скржинською написано Відігойа, тобто від часу В.Латишева до часу О.Скржинської (приблизно 80 років). Латишев та Скржинська користувалися різними виданнями для перекладу, тому тут може бути якась нечіткість та непорозуміння з написанням букв, проте не виключено, це пов'язано з тим, що Відікула звучить не по готському, а по слов'янському (це ж наш пізніший Вакула!), чого дослідники ніяк не могли допустити, тому й літери замінили.

1023 усього оповідання Пріска не випливає, що Аттила був бундючний. А слова "з властивою бундючністю" свідчать про неприхильне ставлення до нього Пріска, а швидше всього його переписувача Йордана.

103У цьому місці В.Латишев робить таке зауваження: "культ меча у скіфів в подробицях описаний у Геродота, IV, 62". Але ж бо Геродот писав про іраномовних скитів, які ніякого відношення до азійських тюрків чи монголів, як представляють гунів Пріска наші "гунологи", не мають, нізвідки не прийшли і були на землі Руси-України до описуваних Пріском подій понад 1000 років. Зацікавленість Аттила мечем Орея також свідчить про те, що в генезі слов'ян скити відігравали значну роль, якщо їхні легенди та культ меча стали такими близькими для антського вождя. Див. також коментар ч.84.
Ось що повідомляє Геродот про культ меча у скитів. Назвавши скитських богів, далі він пише: "їм не мають звичаю ставити зображень, жертовників чи святилищ, окрім одного Орея: йому ставлять... Орею ж жертвують так. В кожній скитській области будують коло житла старшини святилища Орею. Стягують в'язанки хмизу на купу довжиною та шириною біля трьох стадій, висотою трохи меншу. [Стадія — міра довжини, приблизно 180 м]. Згори роблять чотирикутну площу. Три сторони її стрімкі, а четверта похила. Щороку довозять до тієї купи по сто п'ятдесят возів хмизу, бо вона через дощі осідає. На кожній такій купі застромлюють старий залізний меч — це і є зображення Орея. Цьому мечеві щороку приносять жертви з худоби й коней, і в більшій кількости, ніж іншим богам. З воєнних бранців, узятих живцем, з кожної сотні жертвують одного, але не тим способом, що й худобу, а іншим. Вони покроплюють їм голови вином і заколюють людей над посудиною. Потім виносять [посудину] на ту купу хмизу й випливають кров на меч. Отже, це виносять на гору, а внизу біля святилища роблять таке. Відрубують кожному забитому праве рам'я з рукою й кидають у повітря. Після закінчення обряду йдуть геть; рука ж лежить там, де впала, а осібно померлий".
А ось що подає Галина Лозко про Бога Арея - Орея та його культ: "Існує припущення, що кожна волость скіфської землі приносила в святилище свої мечі для освячення. Геродот описав це святилище досить примітивно, археологічні дослідження нині дають значно величнішу картину цього культу. Міфологема чарівного меча, який поборює всіх ворогів, існувала на Слов'янщині кілька тисячоліть, а відгомін її доси живий в народних казках, легендах та билинах. Сюжет пошуку непереможного меча використав Іван Білик у своєму романі "Мея Арея". Щодо походження імені цього Бога, то мовознавці його просто зігнорували: у словниках української мови нема ніяких згадок цього слова. Однак, в народній Зодії (яка, вірогідно, має свої витоки з язичницьких "Звіздочотів") збереглась назва сузір'я Арес (за часом близьке до Овна), в якому Сонце перебуває 18 квітня-14 травня. Ареєм також в народі називається планета Марс, день якої—вівторок. Виходячи з цього, можемо припустити, що в основі імені Арей — корінь Ар-, Яр- або Ор-, що цілком узгоджується зі слов'янською мовною і міфологічною системою. У скіфській мові до нього близьке слово аріма - один" [10, с.21,22].

1040норія чи Гонорія — сестра західно-римського імператора Валентиніана. Претендувала на імператорський престол. Йордан повідомляє, що він ув'язнив її немов би для збереження чистоти звичаїв та чести сім'ї. Вона таємно послала євнуха до Аттила і просила його захистити її від всевладдя брата [3,224]. А ось що виявив Г.Дестуніс: "Іоанн Антіохійський, що жив, як вважають, у VII ст., розповідає, що Гонорія, сестра Західного імператора Валентиніана III, допоминаючись престолу, послала Аттилу гроші та обручку, на знак свого з ним заручення. Аттило став готуватися до походу, а Валентинівн, повідомлений Феодосієм II про те, що відбувається, покарав всіх співучасників сестри, а помилував її одну, схилений до того проханнями їхньої матері Плацидії.
Феофан приписує війну Аттила проти Валентиніана відмовою останнього видати за нього сестру Гонорію.

105Пройшов лише рік, як Аттило просто так, по доброті своїй душевній, повернув візантійцям завойовані нашими предками у важкій боротьбі землі на правобережжі Істру, і миттєво настала розплата за недалекоглядність. Маркіан не посмів би так нахабно відповідати, аби військо слов'ян стояло в Македонії та Фракії, недалеко від Константинополя. Великий муж був Аттило, але й він робив політичні промашки, бо погано знав своїх улесливих суперників. В міждержавних стосунках треба брати до уваги лише державні інтереси, особисті ж уподобання чи неприязнь відносяться до емоцій, і політиками мусять бути в собі нещадно задушені.

106Тезеріх (Гейзеріх) — король вандалів в 428-477 рр., які спочатку були на Піренейському півострові, але внаслідок тиску на них готів (везеготів), свевів та римлян 429 р. з частиною аланів переправились через Гібралтар на африканське узбережжя. Внаслідок впертої боротьби з римлянами на 100 років відвоювали у них значну частину африканських провінцій. В червні 455 р. війська вандалів під проводом Гезеріха захопили Рим й грабували його протягом двох тижнів.
Йордан повідомляє [3, 184; 185], що Гезеріх подарунками підштовхував Аттила на війну з везеготами. Це цілком можливо, бо вандали їх побоювались й могли робити кроки до їхнього ослаблення, але О.Скржинська пише, що це важко обгрунтувати [3, с.310].

107Аецій — видатний полководець Західно-Римської імперії часів імператора Валентиніана III (425-455 рр.). Народився близько 390 р. на нижньому Дунаї, в провінції Скіфія (сучасна Добруджа), де його батько Гауденцій стояв з військами на лінії оборони імперії від варварів. В молодому віці був заручником спочатку
82

у готського короля Аларіха, а потім у "гунів", де познайомився, а можливо і заприятелював з молодим Аттилом. Це дало йому можливість вивчити військову організацію та способи ведення війни скіфами. В ряді випадків Аецій користувався послугами скіфських військових загонів й прекрасно керував ними. Глибоке знання варварського світу допомогло йому понад тридцять років підтримувати дряхліючу Західно-Римську імперію ("Гесперію") часів нікчемного імператора Валентиніана III, коли він діяв силами найманців-варварів проти . варварів.
В 40-х роках V ст. зміцнив свій союз зі скіфами шляхом передачі Аттилу Панноніїта відправкою йому свого сина Карпіліона як заручника. В 450 р. союз Скіфії з Гесперією розладнався, між ними дійшло до війни, найдраматичнішим моментом якої була Каталаунська битва 451 р., де Аецій керував з'єднаними римо-везеготськими військами проти з'єднаних сил варварів (скіфи, остготи, гепіди, унни) під орудою Аттила. Перебіг битви описаний Йорданом в "Гетиці". Одні дослідники вважають наслідок одноденної битви, де з обох боків загинуло близько 165 тис. вояків, неясним, інші ж приписують перемогу Аецію. Насправді, після величезних втрат своїх військ і боячись їх остаточного розгрому, везеготи та римляни залишили поле битви і поспішно відступили у невідомому напрямку. Це дало можливість Аттилу піти на південь і напасти на Італію.
Останні три роки життя Аеція невиразні. Очевидно, із залишками свого війська він перебував десь в Іспанії. 21 вересня 454 р. імператор Валентиніан III власноруч вбив свого найкращого полководця. В помсту за смерть свого ватажка дружинник Аеція гот Оптила менше, ніж через рік, вбив Валентиніана.

108Збереглися й інші повідомлення Пріска, що стосуються Великого Князя Аттила та його часу, з більшими чи меншими спотвореннями переказані Йорданом у "Гетиці", зокрема, Каталаунська битва, підкорення Італії та його смерть. Вони будуть розглянуті при аналізі роботи Йор'дана.

109Зауваження Г.Дестуніса: "Про підкорення нувів [нубійців] та влемміїв при Маркіані свідчить Йордан в lib. De succes.regn.: "З парфами та вандалами, які все спустошували, заключив він мир, погрози Аттила угамував, а нувів та влемміїв, що насунули із Ефіопії, присмирив і відігнав від римської землі за допомогою Флора, прокуратора Олександрії (Валезій)". Влеммії — племена, що жили між Нілом та Червоним морем. '

110Філи — острів на Нілі з храмом Ізіди на півдні Єгипту. Як бачимо, однією з причин вторгнення нубійців та влемміїв була заборона римлянами вільно відвідувати їм храм та поклонятися богині Ізіді. Власне, з боку вказаних народів це була визвольна боротьба проти римських поневолювачів.

111Хоч цей уривок нічого не говорить нам про наших предків, але оповідає про долю Максиміна, посольство якого до Аттила свого часу так яскраво змалював його секретар Пріск. Наступне зауваження Г.Дестуніса розповідає не лише про боротьбу поневолених народів з римськими окупантами, але дещо й про самого Пріска.

112Видавці додають сюди наступний текст із Евагрія, в якому е посилання на Пріска: "Протерій отримав єпископіюза загальним вибором синоду Олександрійського. Як тільки він посів свою кафедру, сильні, нестримні смути виникли в народі, як звичайно буває в подібних випадках: одні вимагали Діоскора, а інші мужньо відстоювали Протерія, так що від цього постало багато незцілимих нещасть. Пріск, ритор, оповідає, що він у той час прибув із Фіванської области в Олександрію і бачив народ, що кидався на начальників і закидав каміннями війська, коли вони готувались зупинити заколот. Він говорить, що війська відступили до колишнього храму Сарапіса, а народ, що збігся, обліг і спалив їх там живими. Коли імператор узнав про це, то відправив дві тисячі новобранців. Вітер був попутний, так що шостого дня прибули вони у велике місто Олександрію. >Але вояки почали знеславлювати дружин та дочок Олександрійців, від чого сталися ще більші нещастя. Зібравшись, народ просив Флора, що одночасно був військовим та громадянським начальником, дозволити роздачу хліба, яка було припинилася, відкрити лазні, видовища і все те, що було закрито внаслідок народних безпорядків. І Флор, за порадою Пріска, з'явився до народу, обіцяючи йому все це, і швидко угамував заколот" [ГДестуніс, ком.104].

113І римляни, і вандали були християнами (вандали - аріанами), але це не допомогло їм домовитись між собою. Треба згадати, як легко християни-римляни домовлялись з язичником ("поганином") Аттилом. Це свідчить, що внутрішня культура наших предків (не писана, але народна, традиційна, що складалася тисячоліттями) була дуже високою і визначалася не лицемірною немов би любов'ю до ближнього, а справжнім гуманізмом та пошануванням людських цінностей. Нагадаю також, що після Каталаунської битви скіфи підійшли до беззахисного Риму, але не взяли його, а мирно відійшли, обмежившись викупом.
Не лише вандали чи готи, але й "цивілізовані" латиняни та греки були значно жорстокішими за "гунів". Прикладів можна знайти багато, мені ж найбільше запам'ятався один, коли в X ст. Візантійський імператор Василь Македонянин ("болгаробійця"), захопивши Болгарію, масово вирізав болгар, чинив вбивства заради вбивства, і цим уподобився до аварського (тюрського, стфавді азійського й кочового) хакана, який на початку VII ст. послав з військом свого сина з наказом винищити антів. Такі дії "гунів" немислимі, тому й не засвідчені тогочасними письменниками, окрім загальних вигуків типу "ах, гуни, які вони жорстокі!", але це відноситься до емоцій, а не фактів. Ми ж можемо пишатися своїми предками антами-скіфами-"гунами", які, на відміну від тогочасних римлян, візантійців, германців чи кочових азійських орд, не опускалися до рівня "бий лежачого" і демонстрували свою перевагу у відкритому бою, а не над мирним населенням.

114Лази, чани — корінне населення південно-східного узбережжя Чорного моря і частково річки Чорох, етнографічне близькі до грузинів. У часи Пріска Колхідою називали землю, яка в середні віки називалася Лазікою, а в наш час — Мінгрелією.

115Із тексту не зрозуміло, чому римське військо повернуло назад. На мою думку, пояснення дає нижче наведений уривок, який приписується Пріску, а наводиться Свідою і проливає світло на причини невдачі римського походу у Колхіду: "Лази викопали ями і встромили в них списи, закрили їх очеретяними плотами та гілками з дерева, які не мали міцної основи і провалювались під вагою. Потім вони зробили над ними насипи, заорали землю з обох боків і засіяли її пшеницею. [Заманувши частину війська у ці пастки], решту римлян вони змусили тікати" [2, с.267].

116Говаз чи Гобаз — цар лазів, що правив країною разом зі своїм сином. ГДестуніс, посилаючись на літературу, пише, що справжнє його ім'я мусить вимовлятися як Губадзе.

117Кидарітами — "тобто носіями східного головного убору, що називався "кібаріс" або "пілос", пор. зі скіфами "в гостроверхих шапках" перських написів, ВДИ, 1947, №1, стор.279" — зауваження В.Латишева.
Можливо, гостроверхі шапки і справді східного походження, але гостроверхі шоломи носили також воїни Руси, очевидно, і вояки наших предків антів-"скіфів". В рукопашному бою такий убір захищав голову від удару меча зверху. В кінці Першої світової війни царський уряд виготував велику кількість гостроверхих шапок для своїх вояків (щоб вони виглядали, як руські богатирі), які потім на складах захопили жидо-більшовики і вдягли на голови червоноармійців ("будьонівки").

118Ніякого старовинного звичаю, щоб правителем була одна особа, не було, і бути не могло, та й не справа римлян установлювати звичаї в незалежній країні. В III та IV століттях часто у римлян батько та син, або брати, були співправителями. Можливо, їхньому прикладу наслідували Говаз та його син. Насправді вимога римлян була сміхотворною зачіпкою й переслідувала дві мети: мати привід втрутитися у справи незалежної, але малої та слабкої країни та по можливости пересварити співправителів, щоб легше було загарбати чужу землю.

119Тут, очевидно, описка, бо Галатією у той час називали провінцію у центрі Малої Азії. Зважаючи на те, що мова йде про західних римлян, а далі — про Іберію (Іспанію), звідки римляни хотіли переправитись в Лівію (Африку), то під Галатією у цьому уривку треба розуміти частину Галії.

120Думки дослідників як стосовно часу подій, так і діючих осіб, зазначених у цьому уривку, розходяться. Одні, зокрема і ГДестуніс, вважають, що подія відбувалася приблизно 461 р., а Валамер (або Баламер) був ватажком остготів, які напали на римські провінції. Інші дослідники, зокрема ВЛатишев, вважають, що подія відноситься до значно ранішого часу, а згадане в уривку скіфське ім'я має бути співставлено з ім'ям ватажка гунів Валамбера (Баламбера), який 376 р. підкорив частину готських племен, про що повідомляє Йордан [3,130]. Але
тоді на римські землі напали анти.
Обидві гіпотези мають право на існування, бо готи були переважно грабіжницькими племенами, що в пошуках поживи гасали по всій Європі; але згідно повідомлень Йордане та Марцелліна Коміта [3, ком.485,486] "гуни" з'явилися в Паннонії 377 р., отже не на багато пізніше цього часу могли відбутися згадані в уривку події. Щоб то не було, чи готом, чи "скіфом" був Валамер, але його ім'я є слов'янським.

121Зауваження Г.Дестуніса: "Але Гезеріх, говорить Іоан Антіохійський, причиною війни оголошував не намір посадити на західний престол Оліврія, а невидачу йому, Гезеріху, майна Валентініана та Аеція, яке він вимагав: перше для Євдокії, дружини свого сина, а друге на тій підставі, що у нього жив син Аеція Гауденцій".

122У той час ці ближче невідомі племена знаходились десь на теренах Північного Кавказу, до.того проживали в районі Південного Уралу. Увійшли до складу племен пізніше створеного хозарського каганату.

123Савіри (сабіри) — від назви цього фіно-угорського племені, очевидно, походить і назва північної частини Азії — Сибір. Спочатку знаходились на схід від Уралу, після вигнання їх аварами — в північно-кавказьських степах, про що повідомляє Прокопій Кесарійський [24, ВП, II, 29.15].

 
Наші Друзі: Новини Львова