Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 19 листопада 2017 року
Тексти > Тематики > Історична

Історія Скитії-України ІV-V століття

Переглядів: 25151
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Кіндратенко А.М.
Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.
Походження та дії гунів.

Книга І.
Гуни в описі Амміана Марцеліна
та в повідомленнях інших письменників.

Ця робота є першою із серії робіт про гунів, що в своїй основі використовують першоджерела, тобто повідомлення Амміана Марцеліна, Пріска Панійського, Йордана та інших тогочасних письменників. В ній на основі повідомлення А.Марцеліна, деяких грецьких та латинських письменників І\/-\/І століть, аналізі історичного та археологічного матеріалу, а також робіт сучасних істориків-гунологів доводиться, що гуни, які панували в Європі в кінці IV- першій половині V століть, яким вклонялися та платили данину Східна та Західна Римські імперії, які підготували грунт для Великого переселення слов'ян в V-VІІ століттях, були нашими предками, антами-праукраїнцями.
Загальноприйняте уявлення про гунів як про кочові азійські орди, що прийшли в Русь-Україну з Азії, яке подається в монографіях, підручниках та посібниках, є безпідставним наслідком фантазії на історичну тему, не грунтується ні на яких археологічних, етнографічних, лінгвістичних чи історичних даних, і має бути відхилене як хибне.

Передмова

В українській історіографії про гунів написано так мало, що це викликає неприховане здивування. Всі історики, від Михайла Грушевського до найсучасніших, пишуть одне й те саме, немов би змовились: гуни - кочові азійські орди тюркського або монгольського походження, що вторглися з-поза Волги й майже сто років потрясали Європу. Навіть аби це було і так, то гунам треба було б приділити значно більше уваги, бо вони: значний час (насправді - увесь час) знаходились на теренах Руси-України; розгромили аланів та готів, які турбували наших предків антів, більше того, звільнили їх від поневолення готами; були в дружніх стосунках з антами.
І лише деякі дослідники цієї проблеми, більшість з яких не були професійними істориками, опираючись на неспростовні факти, заперечують концепцію азійсько-кочового походження гунів.. До них належать: українець Юрій Гуца (1802-1839), за фахом медик, а за покликанням та науковими роботами історик-славіст, етнограф, філолог, що писав московською мовою під псевдонімом Г. Венелін; московський письменник Олександр Вельтман (1800-1870); московський історик Дмитро Іловайський (1832-1920); в наш час письменник Іван Біликта економіст Григорій Василенко. Із інших слов'янських — Павло Шафарик (1795-1861) — видатний чеський філолог-славіст. Сумнівався в азійському походженні гунів американський історик Отто Менчен-Хелфен. Були й інші, менш відомі, але загалом небагато.
Отже, навіть аби гуни справді були кочовими азіатами, то вони мали б займати належне місце в українській історіографії, особливо зважаючи на ту обставину, що про них є досить значна література письменників того часу: Амміана Марцеліна, Пріска Панійського, Павла Орозія, Йордана, Прокопія Кесарійського та інших. Більше того, саме після "гунських" воєн, в другій половині V-VІ століттях почався нестримний рух слов'ян в Центральну Європу та на Балкани, і "гуни" мали до цього не останнє відношення.
А тепер я висловлю думку, яка з точки зору гунологів-ортодоксів є крамольною, потребує свого наступного дослідження та підтвердження конкретними фактами, але заперечити яку буде важко. Західна Римська імперія, послаблена внутрішнім розкладом, впала під навалою германських племен. А чому вистояла Східна імперія? Та тому, що "гуни" відігнали германські племена на Захід, а самі зруйнувати Східну імперію не намагались, їм це було не потрібно і не вигідно. (Германці шукали місця для поселення, тому й руйнували вже існуючі державні структури та створювали свої, а "гуни" мали власну землю — Русь-Україну, військові ж походи робили з метою збагачення. Лише внаслідок демографічного вибуху в кінці V ст. вони почали шукати й заселяти нові землі). Отже, саме гуни врятували одне з вогнищ європейської цивілізації від розгрому його германцями.
А що пишуть історики, розповідаючи про наших гунів у підручниках та монографіях з історії, окрім того, що вони оули жорстокими та непогамовними. Вони пишуть про міграцію тюрських та монгольських орд з теренів Урало-Алтаю та навіть зі степів Монголії і басейну Амуру; про племена сюн-ну, які довгий час воювали з Китаєм в монгольських степах; що в мові чувашів прослідковуються монгольські елементи; про дикунство та примітивний побут кочовиків, які все життя не злазять з коней, не мають постійних помешкань, їдять сире м'ясо та не терплять над собою влади тощо. Вони пишуть все, що знають про турків та монголів, але жоден з них, опираючись на писемні, археологічні, етнографічні та лінгвістичні факти, не довів, що європейські гуни ІУ-У століть були кочовими азіатами, їхнє твердження є безпідставною заявою, а не наслідком наукового висновку.
Ярослав Пастернак, відтворюючи загальну думку, пише, що слов'яни вийшли на історичну сцену в VI столітті. Вивчення та аналіз творів згаданих вище давніх авторів привів мене до глибокого переконання: слов'яни, а точніше, праукраїнці, вийшли на ту сцену не пізніше III ст., створили у той час потужне військово-політичне об'єднання, а в ІV-V ст. — імперію, знану в історії як "імперія гунів", яка була значно могутнішою, ніж Русь п'ять століть пізніше. Отже наша Княжа доба має починатися не з IX, а з IV століття.
Концепція, що гуни — кочові азійські орди, має своїм джерелом непорозуміння та плутанину, яка присутня в писаннях тогочасних авторів, що не дивно, вони часто користувалися чутками і не могли перевірити отримувану інформацію. Не можна також скидати з рахунку спосіб мислення людей того часу, що жили в уявному оточені нечистих сил та духів. На жаль, не всі тогочасні письменники та сучасні історики були такими, як Геродот, що, отримавши повідомлення, яке суперечило здоровому глузду, писав: "але я в це не вірю". Західноєвропейські, головним чином германські, дослідники "творчо розвинули" ту неперевірену інформацію і зліпили з європейського, як на той час висококультурного народу, кочового азійського монстра. Немає сумніву, германці створили потужну історичну наукову школу, вплив якої тяжів над слов'янськими дослідниками, внаслідок чого вони в значній мірі перейняли німецький"підхід до своїх проблем. Та горе народу, історію якого пишуть чужинці. Спотворене і упереджене зображення слов'ян в німецькій історіографії має бути темою окремого дослідження, я ж накидаю лише окремі штрихи, навіть не контури.
Скажу відверто, германці мені подобаються, бо це народ, що поважає себе. Якщо вони не вважають себе пупом Землі, то пупом Європи напевно. Так, наприклад, індоєвропейську групу народів вони називають індогерманською, підкреслюючи цим, що європейські народи, мовляв, походять від них. Таким чином, греки, що створили високу культуру за тисячу років до того, як тодішній цивілізований світ взагалі узнав про існування германців, які у той час сиділи в лісових хащах та багнищах навколо Балтицького моря,пішли від германців. Римляни, що вперше зіткнулися з германцями після того, як створили свою імперію, заволодівши половиною тодішнього відомого їм світу, також немов би походять від них.
Стосовно слов'ян німецькі дослідники вважали, що вони не можуть бути творцями культури та створювати власні держави, отже, якщо створилися держави під назвою Скіфія чи Русь, та ще й могутні, то це зробили якісь приходьки, вони ж дали їм і назви. Впевнений, німецьких вчених турбувало також, що за часів Руси багато простих русинів вміли читати й писати, в той час як деякі германські імператори та князі були малограмотні або й зовсім не грамотні. Деякі з німецьких вчених навіть писали, що слов'яни не європейці й прийшли сюди чи то з Азії, чи то з Кавказу. Доводилось мені проглядати прекрасний "Зтимологический словарь русского языка" М.Фасмера. Майже всі слова слов'янської мови цей поважний вчений виводить з грецької, латинської, тюркської або германської мов. Якщо повірити йому, то до знайомства з цими народами слов'яни спілкувалися на мигах.
Я не маю можливости розбиратися, чому у германців склалося про слов'ян таке уявлення.,На мій погляд, справа в наступному. Сучасна політична та етнічна карта Європи має своїм наслідком події, що відбувалися у першому тисячолітті після Р.Х., десь 1700-1400 років тому. У той час в Європі "правили бал" головним чином три етноси: греко-римляни, що створили Римсько-Візантійську імперію; германські племена; слов'янські племена. Рух германців та слов'ян повалив Західну Римську імперію, ослабив Східну Римську імперію (Візантію) та змінив її етнічний склад. Германці були войовничішими і жорстокішими, тому часто отримували тимчасові переваги, які не могли закріпити; слов'яни -культурнішими і людянішими, внаслідок чого їхні часто не дуже гучні перемоги закріпилися на віки. Щоб не бути голослівним, я наведу останній, найвагоміший доказ — по кінцевому результату.
В першому столітті до Р.Х. германські племена обсідали Скандинавію та приблизно сучасну Німеччину (можливо, за винятком невеликої південної частини), а слов'яни - вузьку смугу лісостепу приблизно від правобережжя середнього Дніпра до Вісли. А тепер подивіться на сучасну етнічну карту Європи. Але не дивіться на схід від Дніпра. Боротьба точилася за землі західніше лінії Вісла-Дністер. Здобутки германців менш ніж скромні: були германізовані кельти на півдні Німеччини, частково на землях Гельвеції (сучасна Швейцарія) та, •Австрії. І це при тому, що германці значний час панували як завойовники в Італії, Галії (Франції"), Іспанії, Паннонії (сучасна Угорщина), на півдні України і навіть в Північній Африці. Але скрізь врешті-решт вони були або витіснені, або асимільовані місцевим населенням.
Слов'яни підкорили й асимілювали кельтів Чехії та Словаччини, романізованих іллірійців та фракійців величезного Балканського півострова, і навіть східно-германські племена між Віслою та Ельбою.
"Однорідний шар слов'янських топонімів, найчастіше, цілком прозорих, покриває всю Східну Європу: скрізь на схід від Ельби можна розпізнати й інші, під німецьким лаком. В числі слов'янських назв Берлін, Лейпціг, Шемніц. Археологи підтверджують ці висновки: горизонти разом стають чисто слов'янськими, без домішок попередніх елементів" [Мюссе, с.52]; І лише внаслідок пізнішої германської експансії було онімечено населення між Ельбою та Одером.
Германізація відбувалася довго, бо слов'яни чинили їй впертий опір. Лише 1789 р. припинило існування об'єднання полабських слов'ян на лівому, західному березі Ельби на південний схід від Люнебурга. Лужицькі ж серби до цього часу утворюють компактну групу південніше Берліна. В VI ст. слов'яни заполонили Паннонію, але потім в значній мірі були вирізані двома хвилями жорстоких і нещадних тюрків: аварів (обрів) в VII ст. та мад'ярів в кінці IX ст. Важче зрозуміти, чому під слов'янським натиском вистояли романізовані гето-дакійські племена Валахії (сучасна Румунія) та Молдови. Відповідь, можливо, полягає в тому, що Валахія була підкорена антами ("гунами") в ІV ст. без значних військових дій, внаслідок чого чисельність романізованих даків не зменшилась. Анти не втручалися у внутрішні справи даків, а ті, очевидно даючи скромну данину, жили своїм життям. Південніше Дунаю, у Фракії та Іллірії між антами і германцями з одного боку та римлянами з іншого в кінці IV та в першій половині V століть точилися жорстокі бої, внаслідок чого постраждало і зменшилось місцеве населення. Рух слов'ян в V-VII ст. відбувався перш за все на малозаселені землі, тобто, у Фракію та Іллірію. Прийшлих сюди слов'ян, звичайно, було менше, ніж місцевого населення, але достатньо, щоб його послов'янити. Осідали слов'яни і у Валахії, але менше (не було вільної землі), тому самі підпали під романізацію даками. Такі були глобальні наслідки руху та дій "гунів".
Отже, германці часто воювали, багато країн завоювали, але низький рівень їхньої культури того часу не дозволив їм закріпитися, і вони залишилися "при своїх". Слов'яни також багато воювали, але були милосерднішими, а вищий рівень культури дозволив їм послов'янити половину населення Європи. Германці це відчувають^ і намагаються принизити слов'ян хоча б у наукових трактатах.
Коли на терени Європи вторгалися справді азійські кочові орди, то вони чинили страшні погроми: авари в VI ст. та мадяри в IX під корінь вирізали все чоловіче населення Паннонії; печеніги були чи не канібалами; скромнішими у войовничих намірах виявились половці, але й вони потіснили наших предків далеко від степу; монголо-татари взагалі припинили існування Руси; в середні віки татари при набігах масово винищували населення, а десятки тисяч брали в полон. І лише гуни виявились м'якими та добрими, саме чомусь до антів-черняхівців. Але це баєчки. Такого не буває. Так званими гунами були самі анти. Тоді все стає на свої місця.
Безумовно, в широкому смислі "гуни" — поняття збірне, так само як і "варвари". В "гунських" походах брали участь і алани, і готи, і наші предки анти, і кочові тюркські племена. Можливо, останні й надали всьому цьому наброду племен та народів назву "гуни". Та чи відігравали тюрки, і взагалі кочівники, вирішальну роль? Я маю в цьому глибокі сумніви, що грунтуються на ретельному вивченні першоджерел. Окрім того, саму назву "гуни" могли надати всьому руху зовсім не тюрки.
Гунська проблема — це задача з багатьма невідомими. Якщо виходити з кочово-тюркського походження гунів, то вона ніколи не буде розв'язана, бо багато суттєвих, добре відомих і надійних фактів в неї не вкладаються. Окрім того, не зважаючи на великі зусилля, вона не підтверджується археологічними пошуками. "Задача виокремлення власне гунського археологічного матеріалу є однією з найскладніших, її розв'язанню віддавали сили багато дослідників наших днів (Засєцька, 1967-1979; Амброз, 1981)...", пише Віра Ковалевська в роботі "Кавказ й аланы". Але, зазначу, безуспішно. Можливо, не те шукали? Адже не можна віднайти незахований скарб. Але якщо виходити з того, що в гунському русі головною рушійною силою були слов'янські та слов'янізовані племена черняхівської та київської культур, яких пізніше письменники назвали антами, то надзвичайно багато фактів, що були незрозумілими, а тому дослідниками просто ігнорувались, займають свої належні місця у стрункій побудові.
Щоб розібратися в якомусь явищі, вчений аналізує факти, робить висновки і лише потім створює концепцію явища чи розвитку подій. Його робота дуже схожа на роботу детектива або слідчого. Вчені-гунологи, що дотримуються точки зору азійсько-кочового походження гунів (інколи далі я буду називати їх "гунологи-азіати"), спочатку створили концепцію, а потім підганяють під неї факти. Якщо факти суперечать їхній "концепції1, а таких дуже багато, їх ігнорують, оголошують вигаданими або перекручують. Погодьтеся, такий підхід має мало спільного з наукою.
Амміан Марцелін знаходився на відстані 2,5 тис. км. від подій, ніколи не бачив гунів і при їх описі користувався чутками. Йордан описував події (швидше, компілював з інших робіт) через 100-150 років після того, як вони відбулися, до того ж, будучи римським патріотом і готським націоналістом, писав упереджено, що відзначають всі коментатори його твору. Пріск Панійський ходив з посольством до гунів, розмовляв та бенкетував із самим Аттилом, бачив і описав побут, звичаї, інший уклад життя гунів, їв з ними з одного котла, знаходився з ними під одним дахом, говорив з ними їхньою мовою. Здавалось би, що саме робота Пріска має бути головною при характеристиці гунів та розгляду подій того часу, а інші повинні піддаватися найкритичнішому аналізу і зіставлятися зі свідченнями Пріска. Та от дивина. Пріска згадують нехотя, вряди-годи, не саме головне, часто перекручують і перебріхують, щоб подати у бажаному для "хуннологів" вигляді, а Йордана та Амміана цитують часто, при нагоді або й без неї, особливо ті місця, де гуни зображаються потворними та дикими, що знаходиться у прямому протиріччі з описом Пріска. Так, звичайнісінька красива огорожа, що природньо оточувала палац Аттила, в Йордана вже перетворена на дерев'яні стіни міста, чим скористалася С.Плетньова ("От кочевий к городам"), щоб співставити його із замками донських та донецьких кочівників-феодалів. Пріск не писав про культуру, але з його роботи буквально випирає висока культура та вибагливі естетичні смаки у побуті гунів.
Отже, щоб розібратися в "гунській" історії не за підсказками чужинців, а .власним розумом, я й розпочав цю роботу. Вона полягає в тому, щоб зрозуміти ті далекі події, виходячи з аналізу повідомлень тогочасних авторів. Перше, з чим я зіткнувся — переклади давньогрецьких та римських письменників українською мовою на "гунську" тему начисто відсутні, та й московською мовою у нас вони в дуже обмеженій кількости, так що широкому загалу читачів фактично недоступні. З різних причин на українську мову я можу перекладати лише з московської. Мій приятель з Київського університету ім.Т.Шевченка Віталій Радчук, що допоміг мені отримати копію роботи Пріска в перекладі Г.Дестуніса, за що я йому щиро вдячний, сказав, що українською мовою треба перекладати з оригіналу, а не'з перекладу на іншу мову, лише в цьому випадку він буде вважатися науковим. Та ось перед! мною два переклади Пріска на московську мову: Г.Дестуніса та В.Латишева. Вони різняться між собою. Який з них науковіший? Працюючи з обома текстами, до речі, кожен з них не є повним, я знаходив розбіжности. Так, напр., Дестуніс перекладає, що єпіскоп Марга пограбував царські комори, а Латишев — гробниці. Натрапляючи на такі розбіжности, я вибирав той переклад, що більше відповідає смислу, попереднім та наступним подіям. До речі, перекладаючи на московську мову з грецької, обидва звірялися з іншими перекладами, зокрема, на латинь, німецьку та французьку мови. Врешті, я не претендую на науковість перекладу. Моєю метою є:
а) ознайомити широкі кола українських читачів, що цікавиться цією проблемою, з творами давніх авторів про події, які відбувалися на теренах Руси-України в ті часи;
б) проаналізувати та прокоментувати ці події та повідомлення. Що ж стосується наукового перекладу українською мовою як Пріска, так й інших тогочасних письменників, то питання залишається відкритим.
Навіть цікаво було б порівняти переклад з оригіналу з тим, що пропоную я, й подивитися, як розбіжности в перекладах, що неодмінно будуть, впливають на уявлення про перебіг подій.
Робота буде складатися з кількох розділів, які я назву книгами, бо вони між собою слабко пов'язані, так що кожна може розглядатися незалежно від іншої. В кожній книзі буде даватися український переклад творів авторів тієї доби та коментар до них, але не всіх розділів, а лише тих, що стосуються гунів. Таким чином, кожен читач матиме можливість звірити коментар з оригіналом і навіть дати власну трактовку подіям.
Перша книга базується на повідомлені Амміана Марцеліна, друга — Пріска Панійського, наступні Йордана та інших авторів. Жодного разу я не зустрічав в літературі, щоб противники азійсько-кочового походження гунів зіслалися на повідомлення Амміана: очевидно вважається, що воно підтверджує азійську концепцію. Це є грубою помилкою. Саме аналізуючи його роботу, яку гунологи-азіати цитують широко й бездумно, я кину перший камінець в концепцію азійського походження гунів. Виявляється, фактів, які свідчать про їхнє місцеве походження, навіть у Амміана, більше, ніж достатньо, фактів же про їхнє азійське походження — практично ніяких, окрім того, що говорив Т.Шевченко: "німець каже — ви моголи!"
Не лише Амміан Марцелін, але й інші греко-римські письменники того часу пишуть про "гунів". як про невідоме й раніше не знане, або краще сказати, маловідоме плем'я. Це є одним з доказів, можливо, найвагомішим, для пізніших коментаторів та дослідників. Якщо до того плем'я невідоме, то звідкись прийшло, а якщо прийшло, то, звичайно, кочовики. Цей "аргумент" може бути усунутий простим, хоча, можливо й несподіваним поясненням.
Найкраще греко-латиняни знали ті народи, що були найближчими їхніми сусідами й з ким доводилось їм воювати: германці, готи, скито-сармати. Слов'яни знаходились далі, та й багаточисельні їхні племена виступали під різними іменами, так що їх етнічна належність не завжди була ясною. Про це в роботі "Германіка" писав ще Тацит, історик І ст. після Р.Х., плутаючи їх з германцями: "чи народи певкінів, венетів і феннів маю причислити до германців чи сарматів, —сумніваюся... венети і ставлять хати, і носять щити, і залюбки ходять пішки, і є дуже рухливими. Це все відрізняє їх від сарматів, що живуть у шатрах і на конях". Але не це саме важливе.
Наші предки — одвічні землероби. Землі вистачало на всіх, працюй і живи. Трудячись на своїй землі кілька тисячоліть, вони створили високу культуру, яка бере свій яскравий початок з трипільських часів (IV-ІІ тисячоліття до Р.Х.). Вони вміли не лише працювати, але й веселитись та відпочивати, уславляти та ублажати природу та богів. І хоча більшість дослідників не вважають трипільців предками слов'ян, але вони знаходились поруч, і їхній вплив на формування культури, системи вірувань та господарювання наших пращурів безсумнівний. Дуже ймовірно, що частина трипільців злилася з праслов'янами й таким чином, взяла участь в етногенезі нашого народу. Віднайдені досконалі календарі сільськогосподарських робіт та понад двісті тисач назв українських пісень на найрізноманітніші теми, що супроводжували наших пращурів від народження й до смерти і збереглися до нашого часу, є цьому чи не найкращим підтвердженням. Для пристойного, як на той час, життя їм вистачало всього: хліба, м'яса, молока, риби, хутра. Вони нікого ні чіпали, доки їх не займали. Саме це викликало підсвідомий подив й недовіру західноєвропейських дослідників. Вони не могли збагнути, що високорозвинений народ не грабує й не вбиває сусідів. Це не вкладалося в їхніх головах: якщо не грабує, значить слабкий, відсталий, дикий і взагалі ні на що не здатний, про нього нічого й писати. Так переваги наших пращурів в їхніх очах стали вадами. Отже, якщо не лише наші предки, а взагалі будь-хто не чинив насильства над своїми сусідами, то знання тогочасних "культурних" народів про них були на самому примітивному рівні.
Значно більше успіху у формуванні тривалих міжплемінних об'єднань, що стали зародками майбутніх держав, мали ті племена, у яких міцне відчуття згуртованости, "відчуття ліктя" (тобто, фактично, стадности), члени яких бездумно кинуться за своїм ватажком на сусідів заради грабунку. І чим більше крови при цьому вони прол'ють, тим більшу насолоду та тріумф відчують, тим швидше потраплять на сторінки літописів. Народи з сильно розвинутим на протязі тисячоліть відчуттям індивідуалізму (а на зорі цивілізації вони також знаходились у стадному стані) об'єднувались, коли приходили до цього усвідомленням жорстокої необхідности та напруженням волі. Стадні ж племена об'єднували позиви шлунку, блиск золота та жадоба насильства, яка була вагомим елементом їхньої внутрішньо-родової суті. Немає чого багато й говорити, що у суспільно-біологічному плані такі племена були відсталішими і саме вони руйнували суспільства чи держави, які створювали високі культури та цивілізації. Найбільш розвинуті риси стадности у племен, що знаходились в суворих природніх умовах: холодної малопродуктивної півночі та спекотних пустель, вони ж і агресивніші від народів, що жили в кращих умовах. Якщо брати по великому рахунку, то кращі землі Європи колись заселили сильніші народи, а кращими були середні та помірно теплі широти. Вони або підкорили слабші племена, що жили тут, або витіснили їх на крайній південь та крайню північ, тобто в безплідні пустелі або в лісові хащі та на багнища.
Племена, що жили в кращих природніх умовах і досягали більшого успіху у суспільно-культурному розвитку, пізніше розкладалися• внаслідок зніжености, ізолювалися один від одного внаслідок притаманного людській природі індивідуалізму, що супроводжує вищі ступені цивілізації, і часто ставали жертвою примітивніших, але голодних згуртованих племен. Така була основа завоювань та поневолень. Читачі самі можуть навести чимало прикладів, що пояснюють ці положення. Надіслані на адресу видавництва, кращі з цих ілюстрацій будуть надруковані в наступних виданнях з посиланням на авторство.
Держави у сучасному вигляді — це, безумовно, досягнення "стадних" народів. Розвиненіші змушені були створювати свої об'єднання (держави) з метою самозахисту.
У народів із сильно розвиненим відчуттям індивідуалізму, до яких безумовно треба віднести наших пращурів, не лише плем'я, а вже рід, якщо не патріархальна сім'я, був "державою" зі своїм світом. Можливо, саме це обумовлювало своєрідний хуторсько-гніздовий тип їхніх поселень на початку нової ери.
Наведу один приклад, що в якійсь мірі пояснює висловлені вище положення. На зорі цивілізації, коли людей ще й людьми не можна було називати, а "суспільство" зводилось до первісного стада, відбувалися статеві спарювання між родичами першого порядку: дочки з батьком, матері із сином, брата із сестрою, як у тварин. Пізніше, коли людина вже виділилася із тваринного світу, була усвідомлена шкідливість такого стану, і статеві стосунки між родичами у першому коліні були заборонені, але дозволялися у другому: між двоюрідними братами та сестрами, дядьків із племінницями тощо. З того далекого часу такий порядок дійшов до наших днів й має місце в країнах Західної Європи та між юдеями. Але і це є кровозмішенням між близькими родичами, що приводить до виродження. У слов'ян же, принаймі в українців, шлюби не лише в другому, але навіть у третьому коліні заборонені, що свідчить про значно довший час цивілізаційного розвитку наших предків від стада до сучасности. Отже, півтори-дві тисячі років тому, про які йтиме мова в цих роботах, коли багато племен ще знаходились в напівстадному стані і з нього потрапили прямо в цивілізацію, наші предки вже досягли високого рівня культурного розвитку. Цим я хочу сказати, що напівстадний етап свого розвитку, на відміну від деяких сучасних народів, праукраїнці пройшли ще в доісторичну епоху, можливо, в часи орійського розселення народів 4-5 тисяч років тому.
Не зважаючи на те, що анти-черняхівці вели жваву торгівлю з римлянами, а деякі дослідники навіть стверджують, що черняхівська культура була провінційно-римською, для римлян анти-слов'яни були маловідомим народом. Але це не дивно. Значно більший подив викликає та обставина, що протягом VI - VIII століть слов'яни заполонили половину Європи, дійшовши до таких міст, як Кіль, Бамберг, Лінц та Корінф, але "нам недоступні подробиці цих надзвичайно важливих подій: рух слов'ян відбувався поза смугою, яку висвітлюють латинські та грецькі тексти. Незважаючи на недавні й дуже помітні успіхи, археологія сама по собі не в змозі змусити заговорити цей мовчазний світ. Можна вважати майже вивченим лише останні стадії цього поступального руху, який привів слов'ян до безпосереднього зв'язку з германськими і романськими народами та візантійським світом" [Мюссе, с.45].
Тут треба зробити істотне зауваження. Мюссе пише про населення, народ. З військом слов'ян чи антів германці та римляни мали справу ще в І-IV століттях, але вони тоді не називались ні слов'янами (ця назва виникає лише в VI ст.), ні антами (наші предки антами себе взагалі ніколи не називали), а виступали під іменами скіфів або гунів.
Отже, латиняни та греки погано знали те, що відбувалося в Скіфії, далеко від них. Але був час, коли вони погано знали навіть те, що відбувалося в самій Греції, за 100-150 км від Константинополя. "Найнеясніше питання — це доля власне Греції. Історики висувають теорії, прямо протилежні одна одній, в той час як джерела майже мовчать. Принаймі два регіона, Фессалія та внутрішній Пелопоннес, були колонізовані слов'янами в кінці VI та на початку VII століть" [Мюссе, с.55,56]. "Всередині країни достатньо слов'янських назв: на Пелопоннесі їх порядка чотирьохсот; ними позначаються навіть деякі морські пункти, напр., порт Пілос перетворюється в Наварін" [Мюссе, с.59], — але це все сучасні топонімічні дослідження.
Отже, ні грекам, ні західноєвропейцям, ні нам не відомо, що відбувалося на великих теренах Балканського та Пелопоннеського півостровів під час їхньої колонізації слов'янами. Можемо лише сказати, що це був головним чином мирний, але потужний рух слов'янських племен. У зв'язку з цим заяви західноєвропейських дослідників, що слов'яни були слабкими чи навіть відсталими у суспільному розвитку, бо не мали власних держав, що колонізація
центрально-європейських земель відбувалася немов би стихійно, та й слов'яни-колонізатори не створили одразу власних держав, не можна сприймати всерйоз. Держава — поняття відносне. Об'єднання племен з певною метою вже є державою, бо воно виконує покладені на нього суспільні функції (відсіч ворогу, інтервенція в іншу державу, колонізація чужих земель тощо), хоча у поняттях багатьох дослідників це ще не держава, їм подавай спадкового короля, феодалів, рабів, чеканку монет тощо. Але слов'янам, як сильно індивідуалізованому народу, держави в західно-європейському розумінні у той час були не потрібні. Та і європейцям вони не були потрібні. Одна така держава — Велика Скитія — створилася в кінці IV століття й існувала до середини V ст. Чи ж гарно тоді було германцям, римлянам та грекам? Вони й доси згадують про це з великиїуі острахом. Навіть невеликі об'єднання слов'янських племен, протодержави, часто "робили історію" і впливали на хід історичного розвитку не менше, ніж класичні держави, згадаймо хоча б ту ж слов'янську колонізацію Європи. Врешті, і самі давні греки, створивши високу культуру, не створили власної держави, їхніми політичними утвореннями бути незалежні міста-поліси. Але перед зовнішньою загрозою (перська навала) вони об'єднувались. Насильне ж об'єднання їх під зверхністю Македонії було сприйнято як катастрофа.
Отже, греки не знали, що робиться у них не те що "під носом", а на носі, за 100-150 км від Константинополя,, у далекій Скитії. Організований, а отже й потужний рух наших пращурів-черняхівців спочатку на аланів та готів, а потім і на римлян, вони сприйняли як навалу невідомого народу, який прийшов Бог знає звідки. Звичайно, невідомі вони були для письменників того часу, а не для торгівців та римлян-ремісників, що жили серед черняхівців, але їхні знання, на жаль,' не перейшли до письменників. Добре ж поставленої розвідки у той час ще не було.
Наші предки були не лише не агресивними, а надзвичайно поблажливими, миролюбивими і гостинними, мабуть занадто, до чужинців. Про таку їхню вдачу свідчать тогочасні письменники. Псевдо-Маврикій, невідомий автор писав про антів:"... до прибулих чужинців вони ставляться ласкаво та виявляють ознаки своєї прихильности, охороняють їх, а коли чужинцеві завдають шкоду, то той, що приймав його раніше, вважає своїм обов'язком відомстити за чужинця". Власне, такі ж українці і в наш час, про зайд дбають більше, ніж про своїх. Чужинці ж, що не мають таких рис вдачі, не можуть відповідати і взаємністю, але вдало використовують нашу доброзичливість та довірливість і мають з цього добрий зиск.
Брак інформації про раніх слов'ян сприяв тому, що в 19 ст. німецькі історики, природознавці і навіть філософи ототожнювали слов'ян з монголами, знецінювали їх у порівнянні з германцями. Інколи вони це робили свідомо, з расових і політичних мотивів, зумисно "науковоподібно" перекручуючи і перебріхуючи факти. "Саме цей німецький тенденційний підхід до справи походження слов'ян був головним поштовхом для чеського слов'янознавця П.Шафарика для написання його класичної праці "Слов'янські старожитности" (1837 р., Прага), писав Ярослав Пастернак в роботі "Ранні слов'яни...", с.39-40. Читач може подумати, що німці й справді не знали, хто такі слов'яни. Але ще 1853 р. вийшла робота француза А.Гобіно (1816-82) "Нариси про нерівність людських рас", де він писав: "Слов'яни — одне з найдавніших, найзношеніших, більшою частиною змішаних сімейств, що виродились. Вони вичерпали себе ще раніше, ніж кельти". (Цитовано за роботою Г.Гюнтера). Невеликий коментар: кельти — один з найдавніших народів Європи; слов'яни — народи, які справді створилися зміщенням праслов'ян (праукраїнців) з кельтами, сарматами та гето-франкійцями, але всі вони були близькі родичі правслов'янам. бо належали до динарської раси; Гобіно змушений був визнати, що слов'яни — один з найдавніших народів Європи; що ж стосується зношености слов'ян, то нехай це залишається на совісти расиста Гобіно. (Отже, якщо західні дослідники врешті змушені визнати слов'ян європейцями, то зношеними, тобто все одно неповноцінними). Під пером українського расиста (на жаль, такого ще не знайшлось) українці, німці та французи могли б з великим успіхом помінятися місцями. Хотів би я подивитися, що було б з французами, німцями та їхньою безспірно великою культурою, аби їх спочатку розчавили монголи, 200 років знекровлювали татари, стільки ждушили поляки, а москвини, що представляють іншу, східно-балтійську расу на основі слов'янізованих фіно-мадярських та татарських племен, 250 років забороняли говорити й писати рідною мовою.. Але ми вистояли! В нелюдських умовах ми збереглися як народ, хоча й із значними втратами.
Германські ж дослідники з політичних мотивів довго оспорювали слов'янську належність венедів, деякі тому, що вони немов би жили на східнонімецьких землях (Я.Пастернак, с.58), неначе Господь Бог на ті землі видав їм грамоту.
"Німецький історик А.Л.Шлецер не сумнівався, що слов'яни не прибули у V ст. з Кавказу й з-над Волги, а споконвіку заселяли землі від Лаби до Адріатичного моря. Причину великої розбіжности думок дослідників слов'янської старовини він, правильно, вбачав у неясности найдавніших джерел, які різно називали слов'ян... Вороже наставлений до слов'ян, він говорив, що у них не було жодної організації, вони жили як птиці і тварини, що наповнювали їхні ліси" (там же, с.28).
В несприйнятті германцями внеску інших народів в історичний поступ та розвиток цивілізації інколи доходило до курйозів. В.Латишев повідомляє, що видатний грецький оратор та політичний діяч Демосфен (384-322 рр. до Р.Х.) соромився низького (скіфського) походження своєї матері Клеобули, але в 19 ст. Шефер сумнівався, що вона була скіфянкою. Німець краще за сина знав, якого походження 2300 років тому була його мати.
Подібних прикладів можна навести багато, на деяких з них я зупинюсь при аналізі роботи Йордана "Гетика". Та повернемось до наших предків.
Спосіб життя виробив у них стійкі форми індивідуалізму та демократії, а ці якості є поганими для створення держав без особливої на те потреби. Остання могла виникнути у випадку небезпеки. Але створившись, військовий союз племен міг вийти за рамки своїх безпосредніх завдань — захисту суспільства - внаслідок узурпації влади тими, кому було доручено керівництво об'єднаними силами або їхніми талановитими нащадками. Та й для певної частини "простого народу" принади грабунку та легкої наживи на якийсь час можуть бути заманливішими, ніж важке довбання в землі та догляд за худобою, бо переможні війни розбещують народ.
Як наслідок таких рис вдачі та способу життя, якщо до об'єднання наші предки сиділи тихо та мирно, так що про них мало хто й знав, то опісля досягали великої, але недовготривалої могутности й били сильно і боляче. У відсутности ж інформації створювалось враження, що невідома сила звалилася на них, "цивілізованих і культурних", як сніг на голову.
Військово-політичний союз слов'янських племен створений на Правобережжі десь у II ст. у відповідь на небезпеку римського, а потім германського вторгнення в III ст. та після загрози поневолення їх готами в IV ст., про що недвозначно пише Йордан у Тетиці", ще більше згуртувався й виступив проти готів, їхні дії були такими несподіваними, могутніми та стрімкими, що значна частина готів змушена бута тікати, а римляни почали говорити про невідому силу, яка звалилася незнано звідки. Створилася імперія "гунів", яка тримала в напрузі Європу біля 80 років. Після смерти Князя Аттила сильного лідера не знайшлось. Придбані завоюваннями окраїни були втрачені, а анти, ядро імперії, розпалися на слабко пов'язані ворогуючі князівства окремих племен. Так "зникли гуни".
Фактично і Русь виникла несподівано, і якщо в кінці IX ст. про неї в Європі мало хто знав, то на початку X ст. її війська стояли вже біля стін Константинополя. Могутня Русь проіснувала недовго, біля двох століть, після чого почала розпадатися.
Раптово, для всіх несподівано, постала і держава Богдана Хмельницького. Створюється враження, що інтелігентність Богдана та його любов до "його ясновельможности пана Круля" врятували Річ Посполиту від повного розгрому. Після його смерти сильного лідера не знайшлось, кожен полковник хотів стати гетьманом, в москалях-"одновірцях" народ небезпеки не побачив, — і важко здобута незалежність була втрачена.
Сковані залізною дисципліною, запорізькі козаки часто перемагали значно багаточисельніші війська противників, в той же час козача вольниця ("демократія") не знала меж і часто шкодила загальноруським інтересам. Та й навіть у наш час ми чуємо вислови "Україну ніхто не чекав". І хоча її поява була закономірною, але для зовнішнього світу — несподіваною. Так риси вдачі нашого народу, що складалися тисячоліттями, впливали на нашу поведінку та на стосунки з іншими народами, часто були для них несподіваними й не зрозумілими. Не дивно, що західні вчені намагалися обгрунтувати появу "гунів" якоюсь інтервенцією в Європу "невідомого народу", а французький вчений XVIII ст. Дегінь зробив припущення, що це могли бути "сюн-ну" монгольських степів, бо й назви схожі, і кочівники часто вторгалися з Азії в Європу. Але припущення, не зважаючи на величезні зусилля вчених, залишились не доведеними. Воно й не дивно. Факти, річ уперта, говорять зовсім про інше. Завдання українських вчених — виправити той хибний погляд, який врешті знецінює наших предків та принижує українців. "Кесарю - кесарево!"
Переді мною книжка Андерса Стріннгольма "Походы викингов". Читаючи її, волосся підіймається дибки від масових вбивств населення, дикого насильства та грабунків, що вони чинили. А на першій сторінці кольорової обкладинки написано: "немає жодного народу, у якого збереглось би стільки чисто | історичних спогадів з його богатирського віку". Отже, той вік суцільного дикунства і жорстокости їхніх предків для сучасних скандинавів є "богатирським". Вони його не соромляться, а випинають, підкреслюють і пишаються.
Вивчивши дії вікінгів та дії гунів, я прийшов до переконання: вікінги знаходяться у такому ж співставленні з гунами, як повія з цнотливою дівчиною. Тому і подавно час антів-"гунів" для нашого народу є і богатирським, і героїчним, і ми можемо справедливо пишатися ним та якнайширше пропагувати. "Чужого навчаймося і свого не цураймося!"
В загальних рисах я знав, що існує робота К.Іностранцева "Хунну й Гунны", яка вийшла ще 1926 р. і в якій автор зробив підсумок 200-літній дискусії з питання походження європейських гунів. Сам він є прихильником їхнього азійсько-кочового походження. Спочатку я не хотів її дивитися, щоб не впливали на мене чужі думки. Але після ґрунтовного вивчення та аналізу робіт А.Марцеліна та П.Панійського все жтаки цікавість взяла гору, захотілося узнати, як гунологи-азіати аналізують ці твори, що знайшли вони там від азіатів, чого я не помітив, та й думку суперників треба знати. Скажу відверто, робота мене розчарувала. Ніякого аналізу творів письменників гунської доби. Головний натиск робиться на тому, що народ, який розгромив аланів та готів, Амміан обізвав гунами. Потім шукають азіатів, спотворюють їхню назву, щоб за звучанням була близькою до назви "гуни", і далі ведуть науковоподібні дебати, якого походження цей (прикитайський) народ: монгольського, тюрського чи фінського. Іностранцев зізнається, що, розглядаючи прикитайський народ, який у нас в літературі позначається як "хунну", і він також буде так писати, бо так пишуть європейські автори, "хоча правильніше бачити в голосній букві складу ю; нетак Хун-ну та Сун-ну, як Хюн-ну та Сюн-ну, з носовим н" (с.IV), до того ж, у китайців ці слова роздільні, а не злиті.
Треба відверто сказати, що питання про расову належність народу, який населяв монгольські степи до Р.Х., має право на існування в науковій літературі, так само, як, скажімо, особливости родового ладу у полінезійців чи властивости хорового співу ескімосів на межі тисячоліть, але яке це має відношення до європейських гунів?
Багато можуть сказати лінгвістичні дослідження, пише Іностранцев. Ну, і про що ж вони говорять? Вже спотворені греками та латинянами "гунські" імена дослідники спотворюють ще більше, і одні виводять їх від готів, інші — від тюрків, ще інші — від монголів, а дехто — від слов'ян. "Лінгвістичні дослідження" переконують нас лише в тому, що вони ні про що не можуть сказати. Насправді лінгвістичні вправи повинні бути лише одним з елементів в усій сукупности фактів, якими гунологи-азіати нехтують, бо вони говорять проти їхньої "концепції".
Щоб не бути голослівним, частково наведу назви розділів роботи К.Іностранцева:
Вчені місіонери XVIII століття та їх значення в питанні, що нами вивчається. Дегінь та його історія Гуннів. Політична класифікація народів Середньої Азії...
Теорія монголізму Хунну та Гуннів.
Розподіл її прихильників на дві групи...
Хоуорс та відновлення теорії монголізму.
Теорія турчизму Хунну та фіннізму Гуннів...
Теорія фіннізму Хунну та Гуннів...
Прихильники фіннізму Хунну...
Найдавніші відомости про Хунну.
Утворення держави Хун-ну та Дун-ху. Міркування на користь турчизму Хунну...
А де ж аналіз робіт Амміана, Пріска, Йордана та інших тогочасних письменників?, — запитає читач, їм це не потрібно. Для них це настільки маловажливі джерела, що вони їх ігнорують, їхня "наукова дискусія" нагадала мені "дискусії" середньовічних богословів відносно того, мають ангели крила, чи не мають. Можливо саме тому на роботу Іностранцева мало посилань у пізнішій літературі.
Трішки, між іншим, згадується і версія про слов'янське походження гунів, але вона відхиляється на тій підставі, що такого не може бути, бо такого не може бути ніколи. Втім, треба визнати, що прихильники слов'янського походження гунів не змогли критично і грунтовно проаналізувати твори вищезгаданих письменників.
З часу виходу роботи Іностранцева пройшло 80 років. Чи з'явилися додаткові аргументи на користь концепції азійського походження гунів?—Жодного, більше того, у її прихильників почали виникати запитання, пов'язані з підсвідомими сумнівами. А от на користь їхнього слов'янського походження з'явився додатковий археологічний, лінгвістичний та історичний матеріал. Але про це вже у відповідних книгах та розділах.
З дослідників, що послідовно відстоювали концепцію слов'янського походження гунів в кінці XIX ст., найсерйознішим був історик-москвин Д.Й.Иловайский. Його думки з цього питання надруковані в роботах: "Вопрос о народности Руссов, Болгар й Гуннов" (Журн.Мин.Нар.Просв., 1881, май); "Пересмотр вопроса о Гуннах" (Русская Старина, 1882, февраль); "Разыскания о начале Руси" (Москва, 1882); "Поборники норманизма й туранизма" (Русск. Стар., 1882, декабрь); "Дополнительная полемика по вопросам варяго-русскому й болгаро-гунскому", 1896; "Вторая дополнительная полемика", 1902 (там же вказівки на полемічну літературу — головне місце в ній займає критика В.Г.Васильевского на теорії Іловайського). "О мнимом славянстве Гуннов, Болгар й Роксолан"; "Еще раз о мнимом славянстве Гуннов").
Роботи Д.Іловайського я не читав, в значній мірі тому, щоб його думки не тиснули на мене, і щоб я не використовував його докази. Якщо наші аргументи в питанні походження гунів десь співпадають — дуже добре. Якщо ж я знайшов інші, в чому не сумніваюсь, — ще краще.
Але як бути читачеві, який хотів би ознайомитись з доказами Д.Іловайського? Адже на сьогоднішній день його роботи можна знайти лише в центральних книгозбірнях, що становить великі незручности не лише для сільських, але й переважної більшости міських читачів?
Якщо я матиму можливість закінчити третю книгу, то докази Д.Іловайського наведу неодмінно. Якщо ж ні, то нехай це зроблять інші дослідники.

Амміан Марцелін та його
"Римська історія"

Амміан Марцелін народився в Антіохії, що знаходилась на східному узбережжі Середземного моря. За походженням грек, за віросповіданням язичник. Дати його народження точно не знаємо, але за побічними джерелами можна установити, що він з'явився на світ на самому початку 30-х років IV століття. Його біографію можна частково відновити на основі його власної літературно-історичної праці "Римська історія". Був знатного роду, бо службу в армії розпочав в офіцерському званні. В армію пішов добровільно, очевидно, зваблений допитливістю і як шукач пригод. В 353 році Амміан знаходиться в оточенні керівника кіноти римлян Урзиціна, супроводжуючи його в різних поїздках у справі зміцнення та збереження Римської імперії. В 359 році бачимо його в місті Аміді, що в Месопотамії, на березі річки Тигр, де він стає свідком облоги та загибелі цього міста, а сам завдяки щасливому випадку тікає звідти. В 363 році Амміан бере участь в персидському поході імператора Юліана, а після його загибелі — у ганебному відступі римської армії.
Схоже, що після повернення з Персії виходить у відставку і деякий час живе в Антіохії. Очевидно, потім вирушає в мандри по різних країнах, де поповнює свої знання з географії та історії. У 80-ті роки IV століття прибуває до Риму і залишається там назавжди. Це місто приваблювало його з різних причин — і як остання "опора" язичництва, і як місто, де йому не треба було думати про засоби на прожиття, бо всіх мешканців столиці держава забезпечувала безкоштовним харчуванням. В Римі ж він написав свою "Історію", яка була закінчена біля 390 року. Рік його смерти невідомий.
Амміан був непересічною особою. Будучи представником знатного грецького роду, він не побажав йти за велінням часу й насолоджуватись спокійним життям, як це робила більшість людей його кола, а добровільно обрав долю простого вояка. Він був глибоко освіченим і начитаним, досконало вивчив латинь, яка на Сході була мало поширеною серед цивільного населення. В питаннях віри був дуже терпимим, немов би на противагу християнам, що на очах у нього виясняли правдивість тих чи інших положень церковної догматики у вуличних бійках.
"Історія" Марцеліна вважається одним з видатних досягнень латинської словесности. Він написав 31 книгу, що охоплюють час від 96 по 378 роки. Але перші 13 книг втрачені. В решті 18 книгах він описує події 353-378 років. В останній, 31-й книзі, окрім іншого, описав початок гунських війн. Безумовно, найкраще у нього описані ті місця, де він був, чи ті події, в яких безпосередньо брав участь. Але значну історичну цінність становить також опис подій,які він відтворив в "Історії" по чутках чи оповідях інших, бо кращого просто не маємо.
Я наводжу лише ту частину його 31-ї книги, яка стосується гунів, аланів та частково готів. Переклад українською мовою зроблений з московськомовного видання 2000 року, а на московську мову з латині переклав проф. Київського університету Юліан Кулаковський за участю проф. А.Сонні майже 100 років тому, на самому початку XX століття. В перекладі я намагався, окрім змісту, зберегти також стиль розповіді автора. Очевидно, мій переклад далекий від досконалости, бо я не є філологом: Переклад Амміана Марцеліна українською мовою філологом-латиністом треба було б вітати.

Гуни в описі Амміана Марцеліна
Книга 31 (роки 375-378)

Насіння і початок всього цього нещастя та різноманітного лиха, що викликане гнівом Марса, котрий своєю пожежею стрясає світ, бере початок, як з'ясовано, ось з якої події. Плем'я гунів, про яких давні письменники обізнані дуже мало, перебуває за Меотійським болотом в бік Льодовитого океану і перевершує своєю дикістю будь-яку міру.
Через те, що при самому народженні на світ немовляти йому глибоко прорізують щоки гострою зброєю, щоб тим самим затримати своєчасну появу волосся на зарубцьовуючих надрізах, то вони доживають до старости без бороди, потворними, схожими на скопців. Члени тіла у них м'язисті та міцні, шиї товсті, вони мають потворний і страшний вигляд, так що їх можна прийняти за двоногих звірів, або сподобити тим грубо обтесаним подібними до людини чурбакам, які ставлять по краях мостів.
При такій дикій потворности людської подоби вони так загартовані, що не потребують ні вогню, ні в пристосованій до смаку людини страві; вони споживають коріння диких трав та напівсире м'ясо різної худоби, яке вони кладуть на спини коней під свої стегна і дають йому трохи попріти.
Ніколи вони не ховаються в які б то не було будинки; навпаки, вони уникають їх, як гробниць, далеких від звичного оточення людей. У них не можна зустріти навіть покритого комишом намету. Вони кочують по горах та лісах, з колиски привчені переносити холод, голод та спрагу. І на чужині входять вони під дах лише у випадку крайньої необхідности, бо не вважають себе в безпеці під ним.
Тіло вони прикривають одягом з льону або пошитим із шкірок лісових мишей. Немає у них різниці між домашнім убранням та вихідним одягом; один раз одягнена на тіло туніка брудного кольору скидається або замінюється іншою не раніше, ніж вона розлізиться на лахміття від довготривалого гниття.
Голову покривають вони кривими шапками, свої оброслі волоссям ноги — козячими шкірами; взуття, яке вони не виробляють ні на якій колодці, утруднює їх вільну ходу. Тому вони не придатні для пішого бою; але вони немов би приросли до своїх коней, які витривалі, але потворні на вигляд, і часто, сидячи на них на жіночий лад, займаються своїми звичними заняттями.
День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею та продажем, їдять та п'ють і, схилившись на круту шию коня, засинають і сплять так міцно, що навіть бачать сни. Коли доводиться їм радитися про серйозні справи, то й нараду вони ведуть, сидячи на конях. Не знають вони над собою суворої царської влади, але задовольняючись випадковим проводом кого-небудь із своїх старійшин, крушать все, що трапляється на шляху. Іншим разом, будучи чимось ображені, вони вступають у битву; у бій вони кидаються, вишукувавшись клином, й видають при цьому грізний завиваючий крик. Легкі й рухомі, вони раптом навмисне розсіюються і, не створюючи бойову лінію, нападають то там, то тут, чинячи страшне вбивство. Внаслідок їхньої надзвичайної швидкости ніколи не доводилось бачити, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір.
Вони заслуговують того, щоб визнати їх чудовими вояками, тому що здалеку ведуть бій стрілами, спорядженими вправно зробленими наконечниками із кістки, а сходячись врукопашну з ворогом, б'ються з беззавітною хоробрістю мечами і, ухиляючись самі від удару, накидають на ворога аркан, щоб позбавити його можливости сидіти на коні або йти пішки.
Ніхто у них не оре й ніколи не доторкнувся до сохи. Без визначеного місця проживання, без дому, без закону чи стійкого способу життя кочують вони, немов би вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя; там дружини тчуть їм їхній жалюгідний одяг, з'єднуються з чоловіками, народжують, годують дітей до змужнілости. Ніхто з них не може відповісти на питання, де він народився: зачатий він в одному місці, народжений — далеко звідси, виріс — ще далі.
Коли немає війни, вони віроломні, непостійні, легко піддаються будь-якому подиху перепадаючого нового сподівання, у всьому покладаються на дике шаленство. Подібно до позбавлених розуму тварин, вони перебувають у цілковитій необізнаности, що чесно, а що нечесно, ненадійні в слові і темні, не пов'язані повагою ні до якої віри чи суєвір'я, пломеніють дикою пристрастю до золота, до того перемінливі та гнівливі, що буває того ж дня відступають від своїх спільників. Без будь-якого підбурювання і так само будь-чийого посередництва знову миряться.
Цей рухомий та невгамовний народ, розпалений дикою жадобою грабунку, просуваючись вперед серед грабунків та вбивств, дійшов до землі 'аланів, стародавніх массагетів. Якщо я згадав про аланів, то буде доцільно розповісти, звідки вони і які землі займають, показати при цьому заплутаність географічної науки, яка багато що... і різноманітне, нарешті знайшла істину...
Алани, розділені по двом частинам світу (тобто, по обох боках Танаїсу-Дону, бо у той час вважали, що ця річка відокремлює Азію від Європи — А.К.), роздріблені на багато племен, перераховувати які я не вважаю за необхідне. Хоч вони кочують, як номади, на величезному просторі на далекій відстані одне від одного, але з часом інколи вони об'єднуються під одним іменем і всі зовуться аланами внаслідок одноманіття звичаїв, дикого способу життя та однакового озброєння. Немає у них наметів, ніхто з них не оре; харчаться вони м'ясом та молоком, живуть в кибитках, що покриті зігнутими у вигляді склепіння шматками дерев'яної кори і перевозять їх по безкрайніх степах. Дійшовши до багатої на траву місцевости, вони ставлять свої кибитки в коло й годуються, як звірі, а коли пасовисько виїдене, вантажать своє майно на кибитки й рухаються далі. В кибитках сходяться чоловіки із жінками, там же народжуються й виховуються діти, це — їхні'постійні житла, і куди б вони не зайшли, там у них рідний дім. Гонячи перед собою запряжених тварин, вони пасуть їх разом зі своїми отарами, а більше всього турбуються про коней. Земля там завжди зеленіє травою, а деінде трапляються сади плодових дерев.
Де б вони не проходили, вони не страждають від нестачі їжі ні для себе, ні в кормі для худоби, що є наслідком вологости грунту та достатку протікаючих річок. 20. Всі, хто за віком чи статтю не придатний до війни, тримаються біля кибиток і зайняті домашніми роботами, а молодь, з раннього дитинства зріднившись з верховою їздою, вважає соромом для чоловіків ходити пішки, і всі вони стають внаслідок різноманітних вправ чудовими воїнами. Тому то і перси, будучи скіфського походження, вельми досвідчені у військовій справі. (Етнічні терміни "перси" та "парфяни" автор не розрізняє; в даному місці він мусив би назвати саме парфян — примітка Ю.Кулаковського).
Майже всі алани високого зросту і красивого вигляду, волосся у них русяве, погляд якщо і не лютий, то все таки грізний; вони дуже рухливі, бо мають легке озброєння, у всьому схожі на гунів, але дещо м'якіші від них звичаями та способом життя; в розбоях та полюваннях вони доходять до Меотійського (Азовського) моря та Кіммерійського Боспора з одного боку та до Вірменії та Мідії з іншого.
Як для людей мирних та тихих приємний спокій, так вони знаходять насолоду у війнах та небезпеках. Щасливим у них вважається той, хто помирає в бою, а ті, що доживають до старости й помирають природньою смертю, переслідуються у них жорстокими насмішками, як виродки та боягузи. Нічим вони так не пишаються, як вбивством людини, і у вигляді славного трофея вішають на своїх бойових коней зідрану з черепа шкіру вбитих.
Немає у них ні храмів, ні святилищ, не можна побачити покритого соломою намету, але вони встромляють в землю по варварському звичаю оголений меч і благоговійно поклоняються йому, як Марсу, покровителю країн, по яких вони кочують.
Їхній спосіб передбачати майбутнє дивний: пов'язавши в пучки прямі івові лозини, вони розбирають їх у визначений час з якимись таємничими заклинаннями й отримують вельми визначені вказівки про те, що передбачається. 25. Про рабство вони не мали поняття: всі вони благородного походження, а ватажками вони й тепер обирають тих, хто протягом довгого часу відзначився в битвах. Але повертаюсь до розповіди про подальші події.
Ось гуни, пройшовши через землі аланів, що межують з гревтунгами (остготами -А.К.) і зазвичай називають себе танаїтами, зробили у них страшне винищення та спустошення, а з тими, що вціліли, заключили союз і приєднали їх до себе. При їхньому сприянні вони сміливо прорвались несподіваним нападом в обширні та родючі землі Енменріха (Германаріха), вельми войовничого царя, якого боялися сусідні народи внаслідок його багаточисельних та різноманітних воєнних подвигів.
Вражений силою цієї раптової бурі, Енменріх на протязі довгого часу намагався дати їм рішучий спротив і відбитися від них; але через те, що чутка все більше підсилювала жах лиха, що насунулося, то він поклав кінець страху перед великими небезпеками добровільною смертю.
Вітімир, обраний після його кончини царем, робив деякий час опір аланам, опираючись на друге плем'я гунів, яке він за гроші залучив у союз із собою. Але після багатьох понесених ним поразок, він загинув у битві, переможений силою зброї. Від імені його малолітнього сина управління прийняли Алафей та Сафрак, ватажки досвідчені та відомі твердістю духу; але важкі обставини зломили їх і, втративши надію дати відсіч, вони обережно відступили й перейшли до річки Данастію (Дністра), яка протікає широкими рівнинами між Істром (нижня течія Дунаю - А.К.) та Борисфеном (Дніпром -А.К.).
Коли чутки про ці несподівані події дійшли до Атанаріха, правителя тервінгів (вестготів-1 А.К.), проти якого недавно, як я про це розповідав, виступив у похід Валент (імператор Східно-Римської імперії - А.К.), щоб покарати за допомогу, надану Прокопію (самозванець, що оголосив себе імператором -А.К.), він вирішив спробувати вчинити опір й розвернути всі свої сили, якщо й на нього буде зроблений напад, як на інших.
 
Наші Друзі: Новини Львова