Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 08 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Поезія

Із книги «Танець вогню»

Переглядів: 10389
Додано: 13.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
мов дамоклів меч.
Дощ

Хода його – легка, і кожен його крок
нагадує про те, що одяг мій промок.
Про що він гомонить новим дороговказам,
блакитний мандрівник у золотий пісок?

***
З рідного неба накрапує дощик.
Степ шелестить, мов лавровий вінок.
Толя Кичинський, поет і художник,
любить вітчизну і гарних жінок.

Просяться фарба і слово на волю.
Щастя всміхається звіддалеки.
Жаль, що вітчизна Кичинського Толю
все-таки любить не так, як жінки.

Дует

- Бачити не хочу тебе я, тому що,
тільки-но побачу тебе я, заплачу.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
кинуся до тебе, як тільки побачу.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
знову поміж нами постане розлука.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
знати, що комусь ти належиш, - це мука.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
вже мені несила на тебе чекати.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
в натовпі тебе я втомився шукати.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
зустрічі з тобою собі не пробачу.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
все тобі пробачу, як тільки побачу.

Вагонний романс

Пропливає перон у вагоннім вікні,
відпливає з тобою на хвилях печалі.
Ти так близько була, а тепер – вдалині
і від мене – все далі, все далі, все далі.

Вже мій потяг летить через поле і ліс,
а над ним – журавлі, а за ними – лелеки.
Все, що поруч було, все, що рідне до сліз,
стане дуже далеким, далеким, далеким.

Пролітатиме ніч край вагонних вікон,
і осудять мене повні сліз твої очі.
Я схоплюсь – і не зразу збагну, що то он.
І так буде щоночі, щоночі, щоночі.

Підпис під фотознімком блискавки

Сліпуча тріщина у небі грозовому –
мов соломинка ламана.
...Солому
ми в полі скиртували.
Я купавсь
в солом’яному морі золотому,
я плив до тебе й, тонучи у ньому,
за кожну соломиночку запавсь.
То був потоп, який іще нікому
не снився навіть.
Що було потому?
Був наш ковчег, і в ньому – я і ти.
Це ми вже поверталися додому,
коли вогонь з небесного огрому,
сліпучі ший твоєї наготи,
на нього впав...
А що було потому?
Всього було до знімка, на якому
засліплений мій погляд занімів,
не блискавку у небі грозовому,
а соломинку бачачи на ньому.
Все решта – лиш очікування грому,
який давно над нами прогримів.

***
Бікфордів шнур у восковім полоні
і воском уповільнений вогонь.
Доплаче свічка в затишку долонь –
і вибухнуть заплакані долоні,
і, в пітьмі розлетівшись удвобіч,
злетяться на вогонь твойого тіла,
що розпече до болю їх, добіла –
так, що від них осліпне наша ніч.
Осліпне і навпомацки до ранку
шукатиме вікно, щоб утекти
від несподіваної сліпоти.
І ти їй допоможеш. Ти фіранку
відсунеш, наче риску підведеш,
вогонь, і жар, і попіл підсумуєш,
пилок нічних метеликів з одеж
струхнеш, і над останками свічі
нахилишся, і хвильку посумуєш.
Зітхнеш злегенька в мене на плечі.
І спалахнеш – так само, як вночі.

***
Вышел месяц из тумана,
вынул ножик из кармана…
Лічилка

Дитяча лічилка, де місяць виходив з туману
і ножик виймав із кишені, згадалась мені
під час написання найтоншого в світі роману –
роману з тобою під назвою “Рай в курені”.

Банальний трикутник накреслила в сутінках доля.
І, загнане в кут мій із бозна-чиєї вини,
щось схоже на щастя прокралось в курінь серед поля,
а згодом тікало, спікаючись об кавуни.

І стиснулось серце, й затіпалось в ролі мішені,
коли після тебе з’явився непроханий гість.
Він вийшов з туману – і вихопив ніж із кишені,
і по рукоятку в кавун увігнав свою злість.
 
Наші Друзі: Новини Львова