Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 08 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Поезія

Із книги «Танець вогню»

Переглядів: 10387
Додано: 13.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
***
Луша, вогню торкнувшись, обпеклась.
Завмерла, доторкнувшись до льодини.
Оговталась і вкотре подалась
на пошук золотої середини.

***
Стояв у лісі дощ,
як спомин про дощі,
які пішли, а я –
прощатися лишився.
Горнулися до рук
дерева і кущі,
з якими я колись
і жив, і не нажився.

Стояв у лісі дощ,
стояв у лісі я.
Текла вода зелом,
немов сльоза щокою.
Я жив і схожий був
на того солов’я,
що горло полоскав
дощинкою терпкою.

Він нею захлинавсь,
і то була не смерть.
Живіше за життя
було те заклинання.
Він нею заклинав
земну й небесну твердь
повірити в його
магічне заклинання.

Ну от, мабуть, і все.
Відсиріли слова
про те, як соловей
несмертніє в ліщині.
Стоїть у лісі дощ.
Стоїть і не сплива.
На кожного із нас
у нього по дощині.

***
Вогонь, танцюючи, перескакує
з мосту на міст,
з мосту на міст,
з літніх стерень
на купи осіннього листя.

О, цей танець вогню,
що все більше мене спокушає
не стільки його підтримувати,
скільки підсилювати –
то бадиллям, то хмизом,
то щоденниками, то рукописами.

Останні горять, виявляється,
не гірше рецептів лікарських,
а чи сторінок календарних,
а чи іншого паперового мотлоху.

Вогонь поглинає відбитки слів,
затягує погляд
у вир своїх гіпнотичних рухів,
навіює думку про необхідність
приносити йому в жертву
все, що рано чи пізно піде за димом.

Вже скільки в його обіймах
згоріло нічних метеликів
та наївних облич, котрі сподівалися
хоча б на світлинах
лишитись незмінними!

Вогонь то підскакує, то присідає,
то уповільнює рухи, то шаленіє,
і все, що здатне горіти,
себе відчуває приреченим.

Сиджу біля вогнища,
і кому яке діло,
що і навіщо я кидаю в нього
і чим я тепер запасаюся:
терпінням чи попелом.

Холод тієї зими

Ми той холод назвали собачим,
бо на ньому хотілося гавкати.
Але нас рятувала мова.

Складалося враження,
що всі на світі морози,
скориставшись безвізовим режимом
на наших північних кордонах,
нахлинули до нас
у пошуках політичного притулку.

Наша вітчизна тієї зими
була настільки холодною,
що нам нічого не залишалося,
як до неї примерзнути.

Остання відлига

Низький,
непевний лет
заблудлої сніжини.
Хмеліють від води голодні горобці.
На щось іще надіючись,
крижини
пліч-о-пліч відступають по ріці.

Бліда, як смерть, зима
склада холодну зброю.
Веселий брате мій горобчику,
щебеч!
То вже не над своєю головою
висить бурулька,
мов дамоклів меч.
 
Наші Друзі: Новини Львова